Роман Бабенко,
асистент кафедри загальної історії НПУ імені М.П. Драгоманова

В історичній літературі, присвяченій проблемам золотоординського іга, набула поширення точка зору про повну політичну залежність руських земель від влади сарайських ханів. Мало того, складається враження про повну пасивність руських князів на загальному фоні занепаду державного життя в Південно-Західній Русі після смерті Данила Галицького. А в тім, дані Галицько-Волинського літопису вказують на протилежне. Політичне й економічне життя в даному регіоні Русі не тільки не завмерло, а навпаки: перебувало в значному піднесенні. Явною ознакою висхідного розвитку Галицько-Волинської Русі було сильне військо. Саме завдяки їй руським князям вдалося отримати ряд перемог над зовнішніми агресорами і зміцнити захист кордонів. 
Проте серед великої кількості літописних повідомлень про дії руських військ в останній чверті ХІІІ ст. не привертають до себе увагу військові кампанії, проведені спільно руськими й золотоординськими військами. У літературі цим повідомленням не приділялося належної уваги. Ці походи вважалися загарбницькими рейдами ординських ханів, а руські князі нібито просто були змушені надавати їм воєнну допомогу. Таке пояснення цих походів виглядає досить сумнівним, бо суперечить із тією картиною державного життя, що подає галицько-волинський літописець. Утвердження такої точки зору призвело до відсутності досліджень, де б детально було розглянуто ці походи. Актуальність дослідження очевидна, оскільки розкриття причин, перебігу і наслідків цих походів допоможе вирішити цілу низку проблем політичної, економічної і воєнної історії Південно-Західної Русі в ХІІІ ст. Метою цієї розвідки є з’ясування характеру й значення спільних русько-монгольських військових кампаній. Одночасно вирішується низка завдань: 1) встановити ініціаторів спільних кампаній; 2) визначити роль руських князів у цих походах. 3) з’ясувати наслідки цих воєн для Русі.    
Після 12-річної перерви перший монгольський загін з’явився в Південно-Західній Русі в 1275 р.1 Його появу викликало прохання Лева Даниловича до Менгу-Тімур-хана про допомогу у війні проти Литви. 
Литовський князь Тройден проводив агресивну політику стосовно Південно-Західної Русі. Він здійснював часті воєнні напади на Волинь — володіння Володимира Васильковича. Спочатку Лев підтримував з ним дружні стосунки, і його землі не страждали від литовських набігів. Все змінилося, коли Тройден напав на Дорогочин — крупний торговельний центр на шляху зі Львова в Торунь і Прибалтику. При цьому він спалив місто і знищив його жителів 14 квітня 1274 р.2 Звичайно, такої віроломності галицький князь простити не міг. Але, очевидно, не маючи достатніх сил для самостійного ведення війни проти Литви він попрохав у золотоординського хана надати йому воєнну допомогу.  У відповідь на прохання Менгу-Тімур-хан направив на Русь військо під командуванням ординського полководця Ягурчина. Окрім того, хан зобов’язав взяти участь у поході задніпровських князів Романа Михайловича й Олега Романовича брянських, Гліба Ростиславовича смоленського, а також князів пінських і туровських — Мстислава Луцького і Володимира Волинського. Таке масове залучення князів пояснює сам літописець, вказуючи, що усі князі були «у волі татарській»3. 
У кінці 1275 року золотоординські війська і війська князів Південно-Західної Русі об’єдналися біля міста Слуцьк. Звідси об’єднане військо рушило трьома колонами (по центру війська Лева, праворуч ординці з військами Олега Романовича, ліворуч війська Володимира). Підійшовши до Новгородка, Лев не став чекати союзників, а таємно, разом із військами Ягурчина захопив місто. Цей вчинок шокував руських князів, адже, за словами літописця, Лев цим доводив свою зверхність над іншими. В результаті, не бажаючи продовжувати похід у Литву разом, усі руські князі повернулися у свої князівства4. Проте Левові вдалося досягнути своєї мети — повернути Дорогочин5. Таку зверхню політику Лева Романовича можна пояснити виникненням досить тісних зв’язків між ним та Сараєм. Ймовірно, що хан визнав його великим князем Південно-Західної Русі.
Факт зближення Лева Даниловича з офіційним Сараєм не міг пройти непоміченим у Ногая. Цей монгольській темник з’явився на правобережжі Дніпра у зв’язку з організацією походу на  Константинополь у 1264 р., за наказом хана Берке6. Після вдалого  походу, захопивши у Візантії i Болгарiї багату здобич, Ногай залишився на постійне проживання на правобережжі Дніпра. Ставка Ногая знаходилася на Дунаї у районі м. Iскач7. Розмір його улусу свідчить про значну воєнну, а отже, і політичну силу. Звичайно, такий впливовий темник, який до того ж часто називається в джерелах ханом, не міг допустити, щоб Південно-Західна Русь була підконтрольна офіційному Сараю, адже ці землі входили в його геополітичні інтереси. Очевидно, саме з таких міркувань Ногай направив свої війська до південно-руських князів із пропозицією походу на Литву. Щоб надати офіційний вигляд акції, він послався на постійні скарги руських князів на литовські набіги.8 Треба сказати, що привід і час до втручання в справи Південно-Західної Русі темник обрав дуже вдалий. 
У 1277 році Менгу-Тимур-хан організував похід на Кавказ і на племена ясів (алан). В результаті цього походу 8 лютого 1277 року було захоплено і спалено їх столицю — місто Дедяків9. Очевидно до військ золотоординського хана приєдналися більшість східноруських князів10. Це, безперечно, була наймасовіша участь руських загонів у кампаніях золотоординських ханів. 
Таким чином, військові сили Золотої Орди, перебуваючи на Північному Кавказі, не могли загрожувати Ногаю. Окрім того, формулювання причин вторгнення позбавляло його проблем у майбутньому. Лев опинився в складному становищі. З одного боку, він уклав мирні угоди з Литвою у 1276 р.11, а з другого — відмова від «щирих пропозицій» Ногая могла викликати з ним війну. 
Узимку 1277/78 рр. війська Ногая очолені тисячником Мамшієм разом із військами Мстислава, Володимира і Юрія Львовича (Лев не брав участі в поході) розпочали наступ на Новгородок. Монгольські й руські війська йшли окремо. Очевидно, зустрітися вони повинні були саме біля Новгородка. Проте, підійшовши до Берестя, князі дізналися, що монголи вже захопили й пограбували Новгородок і вирішили повернути на Городно. Отже, цей похід не був походом об’єднаних військ, оскільки руська й монгольська раті йшли окремо і воювали окремо. Очевидно, головною метою походу була перевірка Ногаєм князів Південно-Західної Русі (особливо Лева) на лояльність до себе. І хоча Лев дипломатично уникнув від участі в поході, надіславши свого сина, проте скоро він перемінив своє ставлення до темника.
Приводом до цього стала боротьба за малопольський стіл. 7 грудня 1279 р. помер великий князь краківський Болеслав, не залишивши сина. Лев вирішив втрутитися в боротьбу за краківський стіл. Не маючи, проте, достатніх сил і, очевидно, підстав, він програв. Великим князем краківським було обрано племінника Болеслава Лестька Чорного. Проте Лев не відступився і почав вимагати частину Польщі — Люблінської землі (землі за р. Вепр). На цей раз він звернувся по допомогу не до Менгу-Тімура, а до Ногая12. Таке зближення з Ногаєм можна пояснити частково поганим самопочуттям патрона Лева Менгу-Тімур-хана*, який помер у липні 1280 р.13 Але, безперечно, що основною причиною зміни орієнтира, була зростаюча впливовість темника в Золотій Орді.
Ногай зразу ж задовольнив прохання Лева Даниловича і направив йому на допомогу війська, очолені воєводами ханського походження, Кончака (молодший брат Телебуги), Козія (Газан — внучатий племінник Куремси), Кубутана (восьмий син Менгу-Тімур-хана). Цей факт особливо важливий. Адже, посилаючи на допомогу війська, які очолили Чингізиди, Ногай одночасно визнавав вимоги Лева законними і надавав походу офіційного статусу. До того ж Ногай наказав іншим південно-руським князям іти в похід із Левом. При цьому, як указує літопис, Лев ішов радо з монголами, а Мстислав Луцький, Володимир Володимирський і син Мстислава Данило йшли «неволею татарською». 
Похід розпочався взимку 1280 р. русько-монгольські війська, перейшовши по кризі Віслу, підійшли до Судомира. Звідти Лев направився до міста Кропивниця. Далі він планував наступ на Краків. Проте здійснити задумане йому не вдалося. Поляки завдали значних втрат як руським дружинам, так і монголам. Лев змушений був повернутися з ганьбою15.
З приходом до влади в Золотій Орді хана Телебуги загострилася внутрішня боротьба за владу в самій монгольській державі. У цій ситуації Південно-Західна Русь виявилась в особливо скрутному становищі, бо змушена була зробити вибір у підтримці однієї зі сторін. 
У 1285 р. Телебуга-хан організував грабіжницький похід на Угорщину. Ногай діяв спільно з ним. Окрім того, князям Південно-Західної Русі — Леву, Мстиславові, Володимиру і Юрію Левовичу — було наказано також приєднатися до їх війська. Війська Ногая й Телебуги йшли окремо, причому, руські дружини йшли разом із Ногаєм. Цей факт указує на те, що влада могутнього темника фактично поширювалася на всі землі Південно-Західної Русі. 
Ногай розпочав наступ на Угорщину через Закарпаття, захопивши місто Брашев. В той же час Телебуга-хан безуспішно намагався навпростець потрапити в Угорщину. Проблукавши місяць у Карпатських горах і, втративши від голоду велику кількість військ, він змушений був повернутися назад зганьбленим16. На відміну від нього Ногай пішов у свої землі короткою дорогою і зберіг свої війська. Саме тоді Телебуга вирішив, що Ногай його зрадив. Розлютившись, він наказав задушити дружину батька Ногая — Джіджек, і її еміра Байтара17. 
Ця невдача не відбила бажання в Телебуги-хана продовжвати грабіжницькі походи. У 1286 р. він організував новий похід, уже в Польщу. Як і в попередньому поході він планував діяти спільно з Ногаєм. Для цієї мети Телебуга прибув у ставку Ногая. Проте між ними виник конфлікт, внаслідок якого сарайський хан вирушив у похід один, наказавши всім задніпровським і волинським князям приєднатися до нього. Лев, Мстислав і Володимир підкорилися наказу.
Війська Телебуги просувалися до Польщі через руські землі. На бужковському полі стався інцидент, який дозволяє дещо пролити світло на місце Південно-Західної Русі в ординському конфлікті. На цьому полі перед продовженням маршу монгольські війська вишикувались для огляду полків. Руські князі вирішили, що золотоординські війська планують їх знищити, а міста спалити18. Це «непорозуміння» свідчить, що цей регіон розглядався в Орді як сфера впливу Ногая, і після конфлікту Телебуги з Ногаєм, перший міг розправитися з його васалами. Проте після огляду війська Телебуга-хан направився до Володимира куди підійшли 7 грудня 1286 р. Незважаючи, що це була столиця його союзника, хан віддав місто на пограбування своїм воїнам, на цей час була пограбована вся Волинь. А потім, залишивши біля міста гарнізон (фактично місто було в облозі), Телебуга направив війська в Польщу. Монголо-руські війська через Завихвост і Судомир просувалися до Кракова. Судомир союзники захопити не змогли. У цей час Володимир залишив військо і повернувся у своє князівство. На шляху до Кракова Телебуга дізнався, що його вже випередив Ногай. Це повідомлення дуже розлютило золотоординського хана і, за словами літописця, «посіяло між ними ще більшу неприязнь». Хан повернув до Торжка, розоривши по дорозі Львівщину19. Хоча Ногаю вдалося випередити Телебугу, але захопити Краків він не зміг і, обмежившись грабунком околиці міста, він повернувся20. 
Наслідки цього походу очевидні: мети досягнуто не було, проте конфлікт між Ногаєм і Телебугою посилився. Розстановку сил у цьому конфлікті найкраще характеризує сам літописець, вказуючи, що вони боялися один одного21. Для Галицького і Волинського князівств «гостювання» союзника можна порівняти зі страшним погромом. В одному лише галицькому князівстві загинуло 12,5 тис. чоловік22. Таким чином, Телебуга, не вдаючись до прямої агресії, що могло спровокувати міжусобну війну, зміг розправитися із союзними Ногаю князями Південно-Західної Русі.      
Останній похід Телебуги на Польщу відбувся в 1287 р. На цей раз сарайський хан здійснив його разом з Алгуєм (сином Менгу-Тімура). Традиційно участь у поході взяли і руські князі, серед яких Лев із сином Юрієм, Мстислав, Володимир. Мета й маршрут монгольсько-руського походу не відомі, літопис згадує лише, що хан дійшов до р. Сян, а на зворотному шляху знов підійшов до Львова23. Мета цього походу, можливо, повторювала спробу нападу на Краків. Ця кампанія як і попередні походи закінчилася безрезультатно24.
Це був останній масовий завойовницький похід сарайських ханів у Європу. Після цього пріоритети монгольської політики змінюються і європейські терени перестають цікавити ординську владу. А зі смертю Ногая в 1300 р. Золота Орда взагалі втрачає вплив на правобережжі Дніпра. 
Загалом, треба відзначити, що характер золотоординських вторгнень у 70-х роках ХІІІ ст. дещо змінився. Військові сили, які присилалися на прохання князя, були вже не якимось окремим військом, сформованим для вторгнення. Це був звичайний кочовий улус, який належав окремому феодалові. Судячи з масштабів проведених операцій, походів 1275 і 1277 років, ці феодали були в ранзі тисячників. Отримавши відповідну вказівку від Ногая, феодал змінював звичний кочовий маршрут своєї орди, направляючи її у потрібний район. Природно, що поява на Руський території такого загону з дітьми, жінками й господарством тільки поглиблювало і без того важкі наслідки військової присутності Золотої Орди. Типовим прикладом було останнє «гостювання» Телебуги-хана в галицькому князівстві, де в результаті загинуло 12,5 тис. чоловік простого населення. Проте така практика, очевидно, не застосовувалась при відправленні великих військових з’єднань, які здійснювали складні і довготривалі операції25. 
 

В історичній літературі, присвяченій проблемам золотоординського іга, набула поширення точка зору про повну політичну залежність руських земель від влади сарайських ханів. Мало того, складається враження про повну пасивність руських князів на загальному фоні занепаду державного життя в Південно-Західній Русі після смерті Данила Галицького. А в тім, дані Галицько-Волинського літопису вказують на протилежне. Політичне й економічне життя в даному регіоні Русі не тільки не завмерло, а навпаки: перебувало в значному піднесенні. Явною ознакою висхідного розвитку Галицько-Волинської Русі було сильне військо. Саме завдяки їй руським князям вдалося отримати ряд перемог над зовнішніми агресорами і зміцнити захист кордонів. 
Проте серед великої кількості літописних повідомлень про дії руських військ в останній чверті ХІІІ ст. не привертають до себе увагу військові кампанії, проведені спільно руськими й золотоординськими військами. У літературі цим повідомленням не приділялося належної уваги. Ці походи вважалися загарбницькими рейдами ординських ханів, а руські князі нібито просто були змушені надавати їм воєнну допомогу. Таке пояснення цих походів виглядає досить сумнівним, бо суперечить із тією картиною державного життя, що подає галицько-волинський літописець. Утвердження такої точки зору призвело до відсутності досліджень, де б детально було розглянуто ці походи. Актуальність дослідження очевидна, оскільки розкриття причин, перебігу і наслідків цих походів допоможе вирішити цілу низку проблем політичної, економічної і воєнної історії Південно-Західної Русі в ХІІІ ст. Метою цієї розвідки є з’ясування характеру й значення спільних русько-монгольських військових кампаній. Одночасно вирішується низка завдань: 1) встановити ініціаторів спільних кампаній; 2) визначити роль руських князів у цих походах. 3) з’ясувати наслідки цих воєн для Русі.    
Після 12-річної перерви перший монгольський загін з’явився в Південно-Західній Русі в 1275 р.1 Його появу викликало прохання Лева Даниловича до Менгу-Тімур-хана про допомогу у війні проти Литви. 
Литовський князь Тройден проводив агресивну політику стосовно Південно-Західної Русі. Він здійснював часті воєнні напади на Волинь — володіння Володимира Васильковича. Спочатку Лев підтримував з ним дружні стосунки, і його землі не страждали від литовських набігів. Все змінилося, коли Тройден напав на Дорогочин — крупний торговельний центр на шляху зі Львова в Торунь і Прибалтику. При цьому він спалив місто і знищив його жителів 14 квітня 1274 р.2 Звичайно, такої віроломності галицький князь простити не міг. Але, очевидно, не маючи достатніх сил для самостійного ведення війни проти Литви він попрохав у золотоординського хана надати йому воєнну допомогу.  У відповідь на прохання Менгу-Тімур-хан направив на Русь військо під командуванням ординського полководця Ягурчина. Окрім того, хан зобов’язав взяти участь у поході задніпровських князів Романа Михайловича й Олега Романовича брянських, Гліба Ростиславовича смоленського, а також князів пінських і туровських — Мстислава Луцького і Володимира Волинського. Таке масове залучення князів пояснює сам літописець, вказуючи, що усі князі були «у волі татарській»3. 
У кінці 1275 року золотоординські війська і війська князів Південно-Західної Русі об’єдналися біля міста Слуцьк. Звідси об’єднане військо рушило трьома колонами (по центру війська Лева, праворуч ординці з військами Олега Романовича, ліворуч війська Володимира). Підійшовши до Новгородка, Лев не став чекати союзників, а таємно, разом із військами Ягурчина захопив місто. Цей вчинок шокував руських князів, адже, за словами літописця, Лев цим доводив свою зверхність над іншими. В результаті, не бажаючи продовжувати похід у Литву разом, усі руські князі повернулися у свої князівства4. Проте Левові вдалося досягнути своєї мети — повернути Дорогочин5. Таку зверхню політику Лева Романовича можна пояснити виникненням досить тісних зв’язків між ним та Сараєм. Ймовірно, що хан визнав його великим князем Південно-Західної Русі.
Факт зближення Лева Даниловича з офіційним Сараєм не міг пройти непоміченим у Ногая. Цей монгольській темник з’явився на правобережжі Дніпра у зв’язку з організацією походу на  Константинополь у 1264 р., за наказом хана Берке6. Після вдалого  походу, захопивши у Візантії i Болгарiї багату здобич, Ногай залишився на постійне проживання на правобережжі Дніпра. Ставка Ногая знаходилася на Дунаї у районі м. Iскач7. Розмір його улусу свідчить про значну воєнну, а отже, і політичну силу. Звичайно, такий впливовий темник, який до того ж часто називається в джерелах ханом, не міг допустити, щоб Південно-Західна Русь була підконтрольна офіційному Сараю, адже ці землі входили в його геополітичні інтереси. Очевидно, саме з таких міркувань Ногай направив свої війська до південно-руських князів із пропозицією походу на Литву. Щоб надати офіційний вигляд акції, він послався на постійні скарги руських князів на литовські набіги.8 Треба сказати, що привід і час до втручання в справи Південно-Західної Русі темник обрав дуже вдалий. 
У 1277 році Менгу-Тимур-хан організував похід на Кавказ і на племена ясів (алан). В результаті цього походу 8 лютого 1277 року було захоплено і спалено їх столицю — місто Дедяків9. Очевидно до військ золотоординського хана приєдналися більшість східноруських князів10. Це, безперечно, була наймасовіша участь руських загонів у кампаніях золотоординських ханів. 
Таким чином, військові сили Золотої Орди, перебуваючи на Північному Кавказі, не могли загрожувати Ногаю. Окрім того, формулювання причин вторгнення позбавляло його проблем у майбутньому. Лев опинився в складному становищі. З одного боку, він уклав мирні угоди з Литвою у 1276 р.11, а з другого — відмова від «щирих пропозицій» Ногая могла викликати з ним війну. 
Узимку 1277/78 рр. війська Ногая очолені тисячником Мамшієм разом із військами Мстислава, Володимира і Юрія Львовича (Лев не брав участі в поході) розпочали наступ на Новгородок. Монгольські й руські війська йшли окремо. Очевидно, зустрітися вони повинні були саме біля Новгородка. Проте, підійшовши до Берестя, князі дізналися, що монголи вже захопили й пограбували Новгородок і вирішили повернути на Городно. Отже, цей похід не був походом об’єднаних військ, оскільки руська й монгольська раті йшли окремо і воювали окремо. Очевидно, головною метою походу була перевірка Ногаєм князів Південно-Західної Русі (особливо Лева) на лояльність до себе. І хоча Лев дипломатично уникнув від участі в поході, надіславши свого сина, проте скоро він перемінив своє ставлення до темника.
Приводом до цього стала боротьба за малопольський стіл. 7 грудня 1279 р. помер великий князь краківський Болеслав, не залишивши сина. Лев вирішив втрутитися в боротьбу за краківський стіл. Не маючи, проте, достатніх сил і, очевидно, підстав, він програв. Великим князем краківським було обрано племінника Болеслава Лестька Чорного. Проте Лев не відступився і почав вимагати частину Польщі — Люблінської землі (землі за р. Вепр). На цей раз він звернувся по допомогу не до Менгу-Тімура, а до Ногая12. Таке зближення з Ногаєм можна пояснити частково поганим самопочуттям патрона Лева Менгу-Тімур-хана*, який помер у липні 1280 р.13 Але, безперечно, що основною причиною зміни орієнтира, була зростаюча впливовість темника в Золотій Орді.
Ногай зразу ж задовольнив прохання Лева Даниловича і направив йому на допомогу війська, очолені воєводами ханського походження, Кончака (молодший брат Телебуги), Козія (Газан — внучатий племінник Куремси), Кубутана (восьмий син Менгу-Тімур-хана). Цей факт особливо важливий. Адже, посилаючи на допомогу війська, які очолили Чингізиди, Ногай одночасно визнавав вимоги Лева законними і надавав походу офіційного статусу. До того ж Ногай наказав іншим південно-руським князям іти в похід із Левом. При цьому, як указує літопис, Лев ішов радо з монголами, а Мстислав Луцький, Володимир Володимирський і син Мстислава Данило йшли «неволею татарською». 
Похід розпочався взимку 1280 р. русько-монгольські війська, перейшовши по кризі Віслу, підійшли до Судомира. Звідти Лев направився до міста Кропивниця. Далі він планував наступ на Краків. Проте здійснити задумане йому не вдалося. Поляки завдали значних втрат як руським дружинам, так і монголам. Лев змушений був повернутися з ганьбою15.
З приходом до влади в Золотій Орді хана Телебуги загострилася внутрішня боротьба за владу в самій монгольській державі. У цій ситуації Південно-Західна Русь виявилась в особливо скрутному становищі, бо змушена була зробити вибір у підтримці однієї зі сторін. 
У 1285 р. Телебуга-хан організував грабіжницький похід на Угорщину. Ногай діяв спільно з ним. Окрім того, князям Південно-Західної Русі — Леву, Мстиславові, Володимиру і Юрію Левовичу — було наказано також приєднатися до їх війська. Війська Ногая й Телебуги йшли окремо, причому, руські дружини йшли разом із Ногаєм. Цей факт указує на те, що влада могутнього темника фактично поширювалася на всі землі Південно-Західної Русі. 
Ногай розпочав наступ на Угорщину через Закарпаття, захопивши місто Брашев. В той же час Телебуга-хан безуспішно намагався навпростець потрапити в Угорщину. Проблукавши місяць у Карпатських горах і, втративши від голоду велику кількість військ, він змушений був повернутися назад зганьбленим16. На відміну від нього Ногай пішов у свої землі короткою дорогою і зберіг свої війська. Саме тоді Телебуга вирішив, що Ногай його зрадив. Розлютившись, він наказав задушити дружину батька Ногая — Джіджек, і її еміра Байтара17. 
Ця невдача не відбила бажання в Телебуги-хана продовжвати грабіжницькі походи. У 1286 р. він організував новий похід, уже в Польщу. Як і в попередньому поході він планував діяти спільно з Ногаєм. Для цієї мети Телебуга прибув у ставку Ногая. Проте між ними виник конфлікт, внаслідок якого сарайський хан вирушив у похід один, наказавши всім задніпровським і волинським князям приєднатися до нього. Лев, Мстислав і Володимир підкорилися наказу.
Війська Телебуги просувалися до Польщі через руські землі. На бужковському полі стався інцидент, який дозволяє дещо пролити світло на місце Південно-Західної Русі в ординському конфлікті. На цьому полі перед продовженням маршу монгольські війська вишикувались для огляду полків. Руські князі вирішили, що золотоординські війська планують їх знищити, а міста спалити18. Це «непорозуміння» свідчить, що цей регіон розглядався в Орді як сфера впливу Ногая, і після конфлікту Телебуги з Ногаєм, перший міг розправитися з його васалами. Проте після огляду війська Телебуга-хан направився до Володимира куди підійшли 7 грудня 1286 р. Незважаючи, що це була столиця його союзника, хан віддав місто на пограбування своїм воїнам, на цей час була пограбована вся Волинь. А потім, залишивши біля міста гарнізон (фактично місто було в облозі), Телебуга направив війська в Польщу. Монголо-руські війська через Завихвост і Судомир просувалися до Кракова. Судомир союзники захопити не змогли. У цей час Володимир залишив військо і повернувся у своє князівство. На шляху до Кракова Телебуга дізнався, що його вже випередив Ногай. Це повідомлення дуже розлютило золотоординського хана і, за словами літописця, «посіяло між ними ще більшу неприязнь». Хан повернув до Торжка, розоривши по дорозі Львівщину19. Хоча Ногаю вдалося випередити Телебугу, але захопити Краків він не зміг і, обмежившись грабунком околиці міста, він повернувся20. 
Наслідки цього походу очевидні: мети досягнуто не було, проте конфлікт між Ногаєм і Телебугою посилився. Розстановку сил у цьому конфлікті найкраще характеризує сам літописець, вказуючи, що вони боялися один одного21. Для Галицького і Волинського князівств «гостювання» союзника можна порівняти зі страшним погромом. В одному лише галицькому князівстві загинуло 12,5 тис. чоловік22. Таким чином, Телебуга, не вдаючись до прямої агресії, що могло спровокувати міжусобну війну, зміг розправитися із союзними Ногаю князями Південно-Західної Русі.      
Останній похід Телебуги на Польщу відбувся в 1287 р. На цей раз сарайський хан здійснив його разом з Алгуєм (сином Менгу-Тімура). Традиційно участь у поході взяли і руські князі, серед яких Лев із сином Юрієм, Мстислав, Володимир. Мета й маршрут монгольсько-руського походу не відомі, літопис згадує лише, що хан дійшов до р. Сян, а на зворотному шляху знов підійшов до Львова23. Мета цього походу, можливо, повторювала спробу нападу на Краків. Ця кампанія як і попередні походи закінчилася безрезультатно24.
Це був останній масовий завойовницький похід сарайських ханів у Європу. Після цього пріоритети монгольської політики змінюються і європейські терени перестають цікавити ординську владу. А зі смертю Ногая в 1300 р. Золота Орда взагалі втрачає вплив на правобережжі Дніпра. 
Загалом, треба відзначити, що характер золотоординських вторгнень у 70-х роках ХІІІ ст. дещо змінився. Військові сили, які присилалися на прохання князя, були вже не якимось окремим військом, сформованим для вторгнення. Це був звичайний кочовий улус, який належав окремому феодалові. Судячи з масштабів проведених операцій, походів 1275 і 1277 років, ці феодали були в ранзі тисячників. Отримавши відповідну вказівку від Ногая, феодал змінював звичний кочовий маршрут своєї орди, направляючи її у потрібний район. Природно, що поява на Руський території такого загону з дітьми, жінками й господарством тільки поглиблювало і без того важкі наслідки військової присутності Золотої Орди. Типовим прикладом було останнє «гостювання» Телебуги-хана в галицькому князівстві, де в результаті загинуло 12,5 тис. чоловік простого населення. Проте така практика, очевидно, не застосовувалась при відправленні великих військових з’єднань, які здійснювали складні і довготривалі операції25. 
Таким чином, перебіг спільних монголо-руських походів вказує, що, справді грабіжницьким походом у Європу, був лише похід 1287 р. Проте за браком даних, про це не можна говорити напевне. Усі інші військові кампанії мали далекоглядні політичні цілі й роль руських князів у них була далеко не пасивною. Саме Лев Данилович князь галицький став ініціатором походів 1275 і 1278 років на Литву і 1280 на Польщу. Отже можна сказати, що політику галицький князь проводив самостійну. Хоча звичайно, для цього він повинен був мати санкцію ханів26. Перехід галицького князя під патронат Ногая викликав посилену увагу ординців до Південно-Західої Русі. В результаті походи Телебуги-хана в Західну Європу можна вважати прямим наслідком незалежної політики темника Ногая як у середині Золотої Орди, так і стосовно її васалів. 
За час свого правління Телебуга-хан здійснив підряд три невдалі воєнні експедиції на захід в 1285, 1286, 1287 роках. Вибір одного й того ж напрямку й району агресії пояснюється не простим бажанням захопити якнайбільше здобичі і полонених. У першу чергу це було продиктовано різким загостренням відносин із Ногаєм. По-друге, була явна загроза втратити Південно-Західну Русь з орбіти свого впливу. Особливо треба відмітити походи 1286 і 1287 років, коли відносини між ханом і його темником стали особливо ворожими. Намагаючись показати, і ще більше утвердити свою владу в Галицько-Волинському князівстві, Телебуга-хан демонстративно збирає для участі в поході і задніпровських, і волинських князів, незважаючи на велику кількість своїх військ. 
Щоб зміцнити свою владу в Золотій Орді, а також для залякування місцевих князів проводилось просування золотоординського війська по руській території. Це супроводжувалось грабунками біля Львова й Володимира. Оголошуючи походи на Угорщину й Польщу, Телебуга-хан намагався показати себе захисником зовнішньополітичних інтересів галицько-волинських князів. І, хоча потенційні противники Русі на деякий час залякувалися, але насправді його дії були направлені на послаблення руських воєнних сил і відвертий підрив господарського життя князівства. Пряме, неприкрите зовнішньополітичним камуфляжем каральне нашестя на Південно-Західну Русь могло привести до переходу її на бік Ногая. Намагаючись не допустити зростання впливу Ногая в державі, Телебуга прагнув зміцнити свою владу й авторитет у руських князівствах. Відповіддю Ногая на дії золотоординського хана став демонстративний паралельний похід на Краків. Воєнні дії хана не принесли бажаного результату, він так і не зміг підірвати позиції темника. Досвідчений у політиці й інтригах Ногай випередив хана і вчинив проти нього заколот. Результатом стала насильницька смерть Телебуги-хана в 1291 році. 
Після цього в Ординській державі на певний час встановився спокій. Південно-Західна Русь потрапила під контроль могутнього темника. Це мало певні переваги. Отримавши в особі Ногая впливового покровителя і захисника, галицький князь продовжував активну внутрішню і європейську політику27. Адже очевидно, що Ногаю вигідно було мати союзником сильного князя, щоб якнайкраще тримати під контролем підвладні йому руські землі. Претенденти на ханський стіл більше не намагалися зробити Південно-Західну Русь ареною боротьби. І хоча точних літописних повідомлень про 90-ті роки ХІІІ ст. немає, можна припустити, що в даному регіоні встановилася певна стабільність. 

Джерела

1 Полное Собрание Руссих Летописей (Ипатеевская). (ПСРЛ). — СПб. — 1908. — Т.ІІ. — Стб. 871—872.
2 Літопис Руський. — К., 1989. — С. 428. 
3 Літопис Руський. — С.428—429; ПСРЛ. — Т.ІІ, — Стб. 872.
4 Там само — С. 429.
5 ПСРЛ. — Т.ІІ, — Стб. 911.
6 Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в XIII — XIV вв. — М.: Наука, 1985. — С.33.
7 Рукнеддинъ Бейбарсъ // Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. — СПб, 1884, Т.І. — С.117.
8 Літопис Руський. — С.431.
9 ПСРЛ. — Т.5. — С. 199; Т. 18. — С. 75.
10 Грушевський М.С. Історія України-Руси. — К.: Наук. думка, 1993№ — Т. ІІІ. — С. 186.
11 Літопис Руський. — С.429.
12 ПСРЛ. — Т.ІІ. — Стб. 881; Літопис Руський. — С. 432.
13 Эннувейри. Энциклопедия // Тизенгаузен. Указана праця. — С. 154.
15 ПСРЛ, Т.ІІ, — Стб. 882; Літопис Руський. — С. 432.
16 ПСРЛ. — Т.ІІ. — Стб. 888; Літопис Руський. — С. 434—435.
17 Ибнхальдунъ // Тизенгаузен. Указана праця. — С. 382.
18 ПСРЛ. — Т.ІІ. — Стб. 893; Літопис Руський. — С. 435.
19 ПСРЛ. — Т.ІІ, — Стб. 894; Літопис Руський. — С. 435.
20 ПСРЛ. — Т.ІІ. — Стб. 895; Літопис Руський. — С. 436.
21 Літопис Руський. — С.436.
22 Там само.
23 ПСРЛ. — Т.ІІ. — Стб. 900.
24 Егоров В.Л. Указ. праця. — С. 192.
25 Там само. — С. 190.
26 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — М., 1950. — С. 299
27 Літопис Руський. — С. 450—452.