Євген Васильович ЧЕРНЕНКО, 
провідний науковий співробітник Інституту археології Національної академії наук України, фахівець з питань воєнної справи давнього населення України. Професор, доктор історичних наук, член-кореспондент Німецького археологічного інституту. Автор близько 200  наукових праць з питань воєнної справи раннього залізного віку Євразії. 

Євгене Васильовичу, яку цінність в XXI столітті має давня воєнна історія? Чи можна сьогодні застосувати в практиці спосіб використання неандертальцем кам’яної сокири в бою? Іншими словами, яка прикладна значимість в наші дні дослідженння воєнних проблем давньої історії, зокрема України? 

Відповідь на це питання я би розпочав з цитати книги Чуєва М. І. «Воєнна думка в стародавньому Китаї»: 
«В наш час збройна боротьба переживає значні зміни, причому багато напрямків цих змін співпадають з рекомендаціями старовинних китайських воєнних трактатів середини II тисячоліття до н. е. Яскравим підтвердженням цьому стала антиіракська операція «Буря в пустелі» (1991р.). Вона показала, що безпосереднього зіткнення наземних військ протиборствуючих сторін може і не бути, що небувалу раніш роль відіграють у війні психологічні операції, і взагалі воля суперника до опору буде зламана політичними, економічними, дипломатичними і психологічними акціями . 
Один американський кореспондент в інформації з району бойових дій не без гумору писав: хоча Китай і не послав в район Перської затоки ні одного свого солдата, але якнайменше один китаєць був присутній на полі бою, керуючи воєнними діями. Це був не хто інший, як Сунь-цзи, який жив 2500 років тому. Подібні слова не перебільшення. За свідченнями засобів масової інформації, у кожного американського офіцера десантних військ, що діяли в районі Перської затоки, був англійський переклад трактату «Про воєнне мистецтво» Сунь-цзи, і касета з коментарями по цій книзі. Командуючий морським дисантом А.Глед вимагав щоб його підлеглі знали цю книгу напам’ять». 
Важко переоцінити роль воєнно-історичної науки у вихованні військовослужбовців, формуванні їх світогляду, високих морально-бойових якостей. В цій справі воєнна історія давніх часів може здійснити не менший вплив ніж воєнно-історичні дослідження близьких за часом подій. 
Проілюструю цю думку наступним прикладом. Після значних поразок і втрат на першому етапі Великої Вітчизняної війни радянському керівництву прийшлось переглянути свої позиції в багатьох питаннях, в тому числі і відношення до воєнної історії давніх часів, середньовіччя. Виявилось що для підняття патріотичного духу в країні замало героїчних прикладів з історії громадянської війни. В газеті «Правда» з’являється відкритий лист-відповідь Й.В.Сталіна на звернення полковника Разіна Є.А., що був одним із найактивніших дослідників воєнного мистецтва давнини та середньовіччя. Лист Сталіна став конкретною вказівкою керівникам різного рівня. В країні розгортається широка воєнно-історична пропаганда. Згадати хоча б фільми воєнного часу про Олександра Невського, Богдана Хмельницького, Суворова; встановлення орденів з їх іменами, повернення до пагонів і офіцерських звань. Все це зіграло не останню роль в досягненні корінного перелому у війні з фашистською Німеччиною. 

З якого часу можна говорити про війни, воєнні сутички між людьми? 

Вся історія людства є історією збройних сутичок, війн, малих та великих збройних конфліктів. Мабуть, неможливо знайти в масштабах земної кулі більш-менш значний відрізок часу, коли б не гинули в бою люди, не йшли воєнні зіткнення. Можна впевнено казати, що війна з’явилася майже одночасно з появою людини. Змінювалися масштаби сутичок, кількість в них людей — від швидкоплинних двобоїв, до тривалих конфліктів, битв за участю десятків, сотень, тисяч, сотень тисяч воїнів і до світових війн з участю мільйонних армій. Не мінялося одне — людина брала в руки зброю, щоб убити іншу. Змінювалась зброя — від каменя та дрючка, дубини і до найсучаснішої зброї масового враження. 
Зброя, яка першою опинилася в руках людини, була універсальною, придатною для полювання на дичину і на людину. Людина є єдиним представником ссавців, що на протязі багатьох тисяч років регулярно займається самознищенням. Про це свідчать археологічні дослідження на всій території суші. 
Мабуть, найдавнішими відомостями про збройні сутички людини є знайдені у печері Чжоукоудянь в Китаї серед кухонних покидьків залишки розбитих черепів і кінцівок людини. 
Цей сумний мартіролог можна було б продовжити. У багатьох матеріалах епохи давньокам’яного віку - палеоліту можна знайти приклади того, що людина розглядалася як джерело постачання м’яса. А для цього її потрібно було вбити. Розвиток зброї для мисливства ішов парелельно із  розвитком зброї проти людини. Розділяти їх неможливо. Фактично це була одна і таж зброя. 
Номенклатура зброї епохи палеоліту нечисельна — найдавнішою зброєю були дубина та метальна дубина, можливо, бумеранг, що використовувалися як мисливська та зброя війни. Дерев’яні списи близько 100 тисяч років назад отримують наконечники з каміння. До цього списку ще можна додати дротики ( метальні списи). Десь 30 тис. років тому у верхньому палеоліті з’являються лук та стріли. З тих пір аж до наших часів лук та стріли стали звичайною зброєю людини на полюванні і в бою.  
У середньокам’яному віці (мезоліті), на його заключному етапі, з’являються перші свідчення конфліктів між групами людей. Це скельні малюнки на просторах від Африки до Карелії. Англійський вченний А.Фаррел такі зображення зіткнення кількох озброєних людей навіть називає «бойовим шикуванням», «строєм». Близько 40 тисяч років назад починають застосовуватися елементи фортификації. 
Починаючи з неоліту та бронзового віку оформлюється спеціалізована бойова зброя — кинджали, мечі. У бронзовому віці застосовуються засоби особистого захисту воїнів  —  шоломи, бойові пояси, панцири, щити. 

Як на Вашу думку, з якого часу можна говорити про воєнну історію як науку? 

Перш за все, слід сказати, що сам термін воєнна історія з’явився нещодавно. У всякому випадку, журнал, який видає Український інститут воєнної історії з 2002 року є першим виданням в Україні, що має таку назву. Вважаєтья, що воєнна історія є лише частиною воєнної науки. А сама воєнна наука з’являється лише в часи існування античної Греції. Саме так характеризує воєнну науку «Радянська воєнна енциклопедія». «…Перські війни являються вихідною точкою для історії воєнного мистецтва» писав німецький воєнний теоретик Г.Дельбрюк. Саме тоді на терені Європи з’являються перші письмові джерела де досить детально описуються битви, що дає змогу зробити певні висновки про характер озброєння воюючих сторін, тактичні прийоми, навіть стратегію. З цього часу відома значна кількість археологічних знахідок, пам’яток образотворчого мистецтва, що відтворюють батальні сцени. «Батька історії» Геродота, що жив у середині V ст. до н. е. з повним правом можна вважати першим воєнним істориком, а воєнна історія поповнює досить значний список наук, «батьком» яких він був. Свій монументальний твір віх визначає як «… дослідження Геродота, проведене для того, щоб зроблене людьми з часом не забулося і щоб великі та дивовижні діянія як греків, так і варварів не залишилися невідомими і, зокрема, щоб з’ясувати, чому вони воювали між собою». Але він повідомляє не лише, чому воювали, а і як, чим і де. 
Особливе значення для вивчення воєнної історії України мають розділи його праці, де висвітлюються історія скіфів, що жили тут VII-IV ст. ст. до н. е. Зокрема події скіфо-перської війни, що проходила між об’єднаними військами скіфів та їх сусідів і величезною армією досі непереможного царя Персії Дарія, що нараховувала сотні тисяч вояків. Під владою перських царів знаходилося (за оцінкаим сучасних дослідників) близько 50 млн. чоловік. Завдяки Геродоту основні події цієї першої «Вітчизняної війни», що вели народи стародавньої України в головних рисах відомі. Війна закінчилася перемогою скіфів. Геродот дав також опис перебігу подій початку греко-перських війн, які можна назвати «першою світовою війною» на теренах Євразії. 
Слідом за Геродотом, грецький історик Фукідід, теоретик та практик військової справи Ксенофонт та інші античні автори закладали підвалини воєнної історії. 
У грецьких істориків, що писали про сучасні їм війни, були попередники. Тексти Єгипта дають уяву про воєнні події на Давньому Сході, склад, озброєння, тактику, стратегію армій давнини, дають можливість провести реконструкцію ходу визначних битв при Мегіддо (1503/1504 рр. до н. е.), Кадеші (1312 р. до н. е.). Важливим джерелом про події Троянської війни XII ст. до н.е. є «Іліада» Гомера. 
Раніше грецьких, на території Китая та Індії створюються шедеври військової думки Давнього Світу «Сунь-цзи» та «У-цзи» та інші, що не втратили цінності і зараз. 

Коли починають досліджувати історію військового мистецтва у Східній Європі? 

Вийшло так, що перші узагальнюючі дослідження почали писати професійні військові Російської армії. У 1910 р. підполковник Пасипкін написав роботу про розвиток воєнної справи давнього Єгипту. Питаннями історії військового мистецтва займалися не лише офіцери та генерали генерального штабу, яким це треба було б робити за службовим обов’язком але і офіцери лінійних військ. Значний внесок в дослідження воєнної історії України також був за військовими. Пригадати хоча б «Історію русів», автором якої був хтось із козацької старшини, «Історію України-Русі» Миколи Миколайовича Аркаса. 

Як займались і займаються питаннями  воєнної історії в арміях Європи та Америки? 

Цьому колу питань завжди приділялася велика увага. При генеральних штабах існували і існують великі відділи, перед якими поставлені конкретні питання, пов’язані з воєнною історією. В такій немілітаризованій державі, як Греція комітет військової історії у своєму штаті налічує понад 400 (!) штатних одиниць. 
Значні штати мають департаменти військової історії Великої Британії. Сумний досвід англо-афганських війн другої половини XIX ст. показав, що нехтування знаннями воєнної історії може дорого коштувати. 
Аналогічна ситуація спіткала і радянських військових в тому ж Афганістані. 
Величезну увагу приділяють воєнній історії в Ізраілі. Там цими питаннями займаються на рівні начальника Генерального штабу. Значну увагу минулому приділяв Моше Даян, який при плануванні ударів враховував матеріали історії. Бувший начальник Генерального штабу Ізраіля генерал-майор Ігал Ядін написав фундаментальну працю «Військове мистецтво Біблейських земель». 

Як ви оцінюєте сьогоднішній стан вивчення проблем давньої воєнної історії в Україні ? 

Одна з найважливіших проблем — вивчення історії зброї. Комплекс питань пов’язаних зі зброєю, однією з найбільш ефективних та показових категорій матеріальної культури, завжди був в центрі уваги фахівців-археологів. На теми пов’язані зі зброєю, її походженням, типологією в Україні археологами вже захищено п’ять кандидатських та три докторських дисертації, видано кілька монографій.Якщо з вивченням давньої зброї у археологів немає проблем - їх професійна підготовка і досвід дозволяє це робити, то набагато складніше писати про коло питань, пов’язаних з тактикою та стратегією. З власного досвіду знаю як це важко для старшого лейтенанту запасу з рівнем підготовки військової кафедри цивільного вузу. 
Лише в останні роки військовою справою минулих часів почали займатись військові історики. Започатковано Український інститут воєнної історії, видається часопис «Воєнна історія», сьогоднішнє число якого присвячено проблемам давнини. На нещодавно створеній спеціалізованій вченній раді Національної академії оборони України захищено дві кандидатські дисертації. Зараз над темами воєнної історії давнини та середньовіччя працює кілька пошукачів та адьюнктів. Виник своєрідний розподіл праці: археологи переважно займаються історією давньї зброї, військові історики — загальними питаннями. 
Прикре враження створює положення військових істориків Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України, що працювали у невідремонтованому приміщенні, яке нагадує напівзруйновану казарму повоєнних часів. Центром закінчується підготовка нарисів історії воєнної справи давнього населення України. Але через відсутність коштів виникають проблеми з їх виданням. 

Чи можна виховати сьогодні свідомого воїна-патріота нашої держави без повернення до героїчних традицій нашого народу? Чи можна підготувати офіцерські кадри нашої армії без вивчення ними світового і національного досвіду розвитку воєнного мистецтва? Але по сьогоднішній день не виданий вітчизняний підручник для вищих військових навчальних закладів з воєнної історії та історії воєнного мистецва України.  

Зараз у вищих воєнних закладах нашої держави змушені користуватись  застарілими радянськими виданнями. Не задовольняє сучасних вимог і «Історія українського війська» в основу якої покладені історичні знання початку минулого століття, тай коло розглянутих питань обмежується тільки однією складовою воєнної історії. Певен, що створення підручників та посібників з воєнної історії України є нагальною проблемою. 
На презентації першого числа журналу «Воєнна історія» йшла мова про намір підготувати конче необхідну «Воєнну енциклопедію України». У «Радянській воєнній енциклопедії» деякі матеріали розглядаються з позицій, що не можуть задовольнити нас. Це стосується не лише питань історії України сучасної та середньовічної, але й давнини. Недоліки і помилки «Радянської воєнної енциклопедії»  слід врахувати і виправити. Це стосується не лише текстів, а й малюнків. 
Євгене Васильовичу, що б Ви побажали читачам нащого часопису на завершення нашої розмови?  
Хочу побажати всім читачам журналу «Воєнна історія» оптимізму, віри і любові. Якщо Ви читач журналу, то це є свідченням Вашого інтересу до української воєнної історії. Без Вашого інтересу і Вашої любові до воєнно-історичної науки саме існування українського воєнно-історичного журналу втрачає сенс. Я закликаю всіх, хто прочитає ці рядки, підтримати цей  журнал, ставши його передплатниками. 

Розмову провів Валерій Грицюк

До змісту журналу "Воєнна історія" #1 за 2003 рік