журнал "Воєнна історія" #6(48) за 2009 рік

ВІЙСЬКОВА  КУЛЬТУРА

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ВІЙСЬКОВОЇ КУЛЬТУРИ
У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ В 1991–2005 рр.

Олена ГРИНЬ,
старший прапорщик, офіцер-культуролог військової частини А0799 Повітряних Сил Збройних Сил України (м. Київ)

Розвиток військової культури – невід’ємна умова гуманізації всіх сфер військової діяльності, формування та задоволення соціальних потреб та інтересів військово-службовців, членів їхніх сімей, їх духовного та культурного збагачення. Цей процес у Збройних Силах України проходить досить складно. Він залежить від багатьох суб’єктивних та об’єктивних факторів, насамперед, від створення системи культурно-виховної і просвітницької роботи, військових засобів масової інформації, військово-оркестрової служби та відповідної системи підготовки кадрів.
Сучасний стан розвитку української військової культури характеризується розмиванням і поступовою деградацією культурних і духовних цінностей у суспільному житті, руйнуванням цілісної мережі військових установ культури та цілісного інформаційно-культурного простору, неефективним використанням наявних культурних і творчих ресурсів [1]. Ситуація, що склалася у цій сфері життя суспільства, дає підстави стверджувати, що культура i мистецтво у Збройних Силах України опинилися у складних умовах.
Перераховані чинники обумовлюють необхідність наукового дослідження основних тенденцій розвитку військової культури на сучасному етапі. Серед тих, хто певною мірою вивчав та аналізував питання військової культури, слід назвати А.Папікяна, В.Темко, В.Корзуна, Я.Романовського. Проголошення незалежності України у 1991 році спонукало піднесення національного духу, викликало нові сподівання.
Основним змістом культурного оновлення в армії стала самовіддана праця органів державного та військового управління, багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури [1]. До обігу було залучено велику кількість документів, які перебували під арештом або були забуті чи просто невідомі. Значний імпульс розвитку військової культури дала підприємницька і комерційна діяльність у сфері культури: з’явилися нові підручники, відеопродукція, інтенсивно розвивався радіотелевізійний ефір – з’явилися програми національно-культурного змісту. Нові суспільно-політичні умови змінили функції закладів культури. Крім таких традиційних, як організація культурного відпочинку, відродження художньої самодіяльності, фольклорних колективів, розвитку творчих здібностей військовиків, вони стали сприяти вихованню моральності та естетичних смаків, формувати потреби в прекрасному. У цей період відбувалось усвідомлення військовим керівництвом, що джерелом й ініціатором розвитку національної української ідеї і національної самосвідомості є інтелігенція (як гуманітарна, так і природничо-технічна). Як наслідок – опрацьовано програму розвитку культури у Збройних Силах України.
Пошуки та експерименти в КВПР потребували значних асигнувань. Бюджетне фінансування було обов’язковим, але недостатнім. Розуміючи цю проблему та, щоб хоч якось виправити скрутне фінансове становище в цій галузі, держава у 1992 році створила правові засади здійснення у ЗС України господарської діяльності, а саме передачу в оренду рухомого та нерухомого військового майна, виконання робіт і надання послуг.
Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» із змінами від 21 вересня 1999 року № 1076-ХІV в ст. 7 визначив головний принцип передачі в оренду військового майна – виключно на конкурсній основі. Кошти, одержані від здійснення господарської діяльності, зараховувались до Державного бюджету України і використовувались виключно на національну оборону відповідно до кошторису МО України [2, с.776]. Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду» від 11 травня 2000 року № 778 удосконалила процедуру надання дозволу на передачу юридичним і фізичним особам закріпленого за військовими частинами рухомого та нерухомого військового майна в орен-
ду, за винятком озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної техніки, який надається військовим частинам, зареєстрованим як суб’єкти господарської діяльності у ЗС України [3].
На підставі вище вказаних керівних документів створюється тенденція конверсії будинків офіцерів, в яких облаштовували магазини, церкви, комерційні кінотеатри, танцювальні майданчики для молоді міста, бари та паби, що погіршувало загальну соціально-культурну ситуацію в Україні.
Скорочення Збройних Сил України призвело до того, що військові заклади культури залишались у місцях, де вже немає військ (сил). Місцева ж влада не робила нічого, щоб будинки офіцерів, клуби та біб-
ліотеки розформованих гарнізонів та частин використовувалися за своїм прямим призначенням. Така законодавча база не вирішувала проблеми фінансування установ та закладів культури ЗСУ.
Розглянемо та проаналізуємо фінансування програми «Культурно-виховна просвітницька робота з особовим складом та членами сімей військовослужбовців Збройних Сил України» у період 2003–2004 років. Програма фінансувалась за статтями кошторису [4] та кодами економічної класифікації [5]. У 2003 році на програму було виділено 29906,9 тис. грн. – що склало близько 60% від суми мінімальної потреби, якщо за мінімальною потребою вважати суму 50 мільйонів, яка вказана в бюджетному запиті. З цієї суми на грошове утримання та нарахування на заробітну плату припадало 18285,2 тис. грн. – майже 61% отриманих коштів, або 37% від мінімальної потреби. На фінансування решти статтей ПКВР залишилось 11623,7 тис. грн. – це 23% від мінімальної потреби. Розподіл цих коштів відбувся так: на ст. 1515 – утримання будинків офіцерів, театрів, ансамблів, студій було виділено 4925,9 тис. грн. – 42%; на ст. 2215 – культурно-просвітницькі витрати 4518,4 тис. грн. – 38,8%; на ст. 2715 – оплата військової техніки і майна 397 тис. грн. – 3,4%. Загалом було виділено 9841,5 тис. грн., що склало 19% від мінімальної потреби.
У 2004 році на програму було виділено 28249,5 тис. грн., що на 4% менше ніж в 2003 році. З цієї суми на заробітну плату, грошове утримання та нарахування на заробітну плату припадало 21477,9 тис. грн. – 42% від мінімальної потреби, або 76% від отриманих. Цей показник значно зріс як щодо отриманих коштів, так і до мінімальної потреби. А частка коштів на статті ПКВР у 2004 р. порівняно з 2003 роком зменшилась на 9%. Отже, на фінансування решти статтей ПКВР залишилось 6764,6 тис. грн. Причому на ст. 1515 – утримання будинків офіцерів, театрів, ансамблів, студій було виділено 1772,1 тис. грн. – 26%; на ст.
2215 – культурно-просвітницькі витрати 3895,2 тис. грн. – 58%; на ст. 2715 – оплата військової техніки і майна 300 тис. грн. – 4%. Загалом 5967,2 тис. грн. На ст. 4715 – виробничо-операційні витрати бюджетних підприємств, баз, складів та ст. 1429 – утримання дитячих дошкільних закладів та піонерських таборів було витрачено 797,4 тис. грн. – 12%.
Такий стан справ призвів до занепаду інфраструктури КВПР Збройних Сил України. Виразно окреслилась тенденція до скорочення державної дотації на утримання театрів, ансамблів пісні і танцю, будинків офіцерів, клубів та бібліотек військових частин, військово-оркестрової служби, військових ЗМІ, як наслідок – їх тотальне розформування та передача в інші військові та державні установи.
Якщо у Збройних Силах України ще у 1992 році нараховувалось – 97 будинків офіцерів, то до кінця 2005 року їх залишилось тільки 39. Кількість будинків офіцерів зменшилась на 63%; бібліотек – на 65%; музеїв та музейних утворень – на 49,4%; театрів – на 50%. За період з 1992 по 2005 рік в ЗСУ розформовано – 58 гарнізонних будинків офіцерів. Технічний стан будівель 39-ти будинків офіцерів, які залишились на кінець 2005 року, був вкрай поганим [6].
Процес скорочення військових закладів культури спричиняв зростання соціальної напруги в гарнізонах, чисельні звернення громадськості до Президента України та у різноманітні державні інститути, завдавав збитків іміджу Збройних Сил України [7].
Основними причинами ситуації, що склалася, була не тільки недосконала система їх фінансування, а й організаційно-штатна структура закладів культури.
Директивою Міністра оборони України від 31.05.05 № Д-322/3/0013, починаючи з наступного року, було передбачено утримання гарнізонних будинків офіцерів зі штатною чисельністю: офіцерів – 0, працівників – 3, що суперечило вимогам п.4.3 доручення Президента України від 10.01.04 № 1-1/42 щодо забезпечення збереження, функціонування та фінансування військових закладів культури як осередків духовного і культурного розвитку військовослужбовців та членів їхніх сімей, військово-патріотичного виховання молоді та ветеранського руху Збройних Сил України. В такому випадку визначена штатна чисельність гарнізонних будинків офіцерів унеможливлювала би технічне утримання та ефективну організацію роботи закладів за призначенням, ставила під загрозу їх існування [12].
Щодо оснащення та забезпечення ТЗВП закладів та установ культури Збройних Сил України, то справа і тут досить складна. Більшість військових установ та підрозділів культури потребували комп’ютеризації та інформатизації навчально-виховного процесу. У військах (силах) понад 45% технічних засобів пропаганди, переважно випуску 70–80-х років, відпрацювали встановлений термін експлуатації і підлягали списанню та утилізації. Бібліотечний фонд бібліотек морально застарів, в наявності фонду було лише 5% книг, виданих державною мовою. Обмежені бюджетні асигнування не дозволяли змінити той стан, у якому перебували творчі колективи, працівники військових закладів культури. Відсутність сучасної музичної апаратури, транспорту у творчих колективах унеможливлювала розвиток гастрольної діяльності [8].
Поетапний перехід Збройних Сил на комплектування на контрактній основі теж істотно впливав і впливає на організацію культурно-виховної і просвітницької роботи. Своєрідний кадровий вакуум у галузі військової культури настав у 2004 році. Досвідчені офіцери, прапорщики, що займались виховною та культурно-просвітницькою роботою, звільнялися у запас, а на їх місце призначалися офіцери, прапорщики, у яких не було відповідної спеціальності, достатньо професійних навичок та знань. До того ж, в органи з гуманітарних питань потрапило 196 офіцерів з командних, тилових та технічних посад, що аж ніяк не сприяло поліпшенню розвитку військової культури [5]. Загальна кількість працівників військових культурно-просвітницьких установ у 2005 році зменшилася порівняно з 2004 роком на 303 особи [7].
Окреслені вище тенденції вимагали внесення змін у нормативно-правову базу культурно-виховної і просвітницької роботи у Збройних Силах України [9]. Потрібно було розробляти і втілювати в життя нові нормативні документи стосовно організації єдиної системи культурно-виховної і просвітницької роботи в Збройних Силах України, завдяки яким були б виправлені помилки методологічного характеру. На жаль, ці фактори не враховуються кадровими структурами. Трапляються факти комплектування посад начальників будинків офіцерів, заступників командира частини (з’єднання) з гуманітарних питань, начальників клубів, культурно-просвітницьких працівників офіцерами-техніками, офіцерами, призваними з запасу не фахівцями у цій галузі [10]. Ці факти обумовлені надзвичайним бажанням комплектування Збройних Сил контрактниками. А процес розвитку КВПР у ЗСУ неможливий без фахівців народознавства, релігієзнавства, історії, культурно-просвітницької роботи, військових диригентів, музикантів, танцюристів, співаків, бібліографів та спеціалістів інших категорій.
Аналіз документів дозволив встановити, що хоча умови і дозволяли, на практиці підготовка кадрів для системи КПР у 1992 році зупинилась. Набір слухачів та курсантів до Львівського ВВПУ припинився [11, арк.22]. Поповнення ЗС України організаторами культурно-просвітницької роботи та іншими спеціалістами сфери культури здійснювалось за рахунок невеликої кількості випускників 1992–1993 років кафедри КПР ЛВВПУ та повернення військових фахівців з країн СНД.
Співпраця МОУ з Міністерством культури та творчими організаціями України в питанні підготовки кадрів КВР розпочалась з протиріч в поглядах щодо створення першого в Україні військового інституту культури [12]. 03.04.1992 року Спілка композиторів України при підтримці Міністра культури звернулась до Президента України та Міністра оборони України з пропозицією про реформування Львівського ВВПУ (базового військового навчального закладу, який готував спеціалістів КПР не тільки для Збройних Сил СРСР, а й для армій іноземних держав) у Військовий інститут культури, який, маючи відповідну наукову та матеріально-технічну базу, готував би національні військові кадри з гуманітарною освітою. Реформування потребувало мінімальних затрат, які компенсувалися б за рахунок підготовки іноземних фахівців на засадах нових ринкових відносин [12, арк.88]. Однак, 07.03.1992 року керівника ЛВВПУ генерал-майора І. Пушнова було звинувачено у втраті управління навчально-виховним процесом, організації протистояння рішенням Міністерства оборони [13, арк.131], що поставило крапку в питанні створення Військового інституту культури в Україні.
У цей же час надходили пропозиції від Харківського державного інституту мистецтв ім. І. Котляревського та Дубненського училища культури щодо підготовки на їх базі військових диригентів, музикантів духових оркестрів, танцюристів та співаків. Проте всі пропозиції Міністерство оборони відхилило, мотивуючи тим, що ЗСУ скорочуються, а структури КВР укомплектовані повністю [14, арк.107–109].
На мою думку, на етапі становлення КВР, така позиція військового керівництва щодо організації підготовки кадрів для галузі КПР була не виваженою, оскільки за умов прийняття пропозицій і створення в Україні Військового інституту культури можливо було не тільки поставити справу підготовки кадрів в галузі культурології для армії на принципово інший рівень якості, а принести у бюджет держави значні кошти від навчання іноземних громадян. І якщо постало питання про важливість та необхідність комплектування ЗСУ військовослужбовцями на контрактній основі, то кадрові органі, які несуть безпосередню відповідальність за фаховий відбір кадрів, мають якісно проводити цю процедуру, а не всупереч керівним документам призивати нефахівців тільки заради виконання «плану» комплектування, наприклад, офіцера запасу – спеціаліста з оптично-лазерних устаткувань призвати на посаду начальника клубу – офіцера-культуролога частини [15].
Передбачаючи перехід до європейської моделі організації морально-психологічного, культурно-просвітницького виховання, необхідно суттєво змінити зміст підготовки та відбору кадрів для структур з виховної і просвітницької роботи, для закладів та установ культури Збройних Сил України.
Аналіз основних тенденцій розвитку військової культури на сучасному етапі дозволяють зробити наступні пропозиції щодо удосконалення даного процесу:
1. Вітчизняний досвід становлення та розвитку культурно-виховної і просвітницької роботи у Збройних Силах підтверджує необхідність створення єдиної системи, спроможної ефективно вирішити завдання організації культурологічного забезпечення за умов як мирного, так і воєнного часу.
2. Важливим чинником розвитку військової культури виступає створення належної нормативно-правової бази для її організації.
3. Процес реформування військової культури об’єктивно вимагає належного науково-теоретичного обґрунтування, забезпечення та супроводу.
4. Механізмами, які допоможуть удосконалити культурно-виховну і просвітницьку роботу в Збройних Силах України, поліпшити стан військової культури в майбутньому:
– підвищення пріоритету фінансування з бюджету військової культури і мистецтва;
– участь суб’єктів ринкової економіки у розвитку і наданні фінансової підтримки військовим закладам культури і мистецтва, особливо театрально-видовищним закладам, та пільгове оподаткування підприємств, які здійснюють фінансування;
– раціональне співставлення бюджетного фінансування і комерційних засад у діяльності військових культурно-мистецьких закладів;
– зміцнення матеріально-технічної бази культурно-виховної і просвітницької роботи;
– посилення соціального захисту її працівників.
5. Особливим є питання оплати праці та надання пільг членам творчих колективів, працівникам культури. Доречно втілювати у практику принцип прийому на роботу творчих працівників на контрактній основі, що сприятиме росту професіоналізму, створить перешкоду плинності творчих кадрів.
6. Враховуючи суспільне значення культури у розвитку суспільства, необхідний також особливий контроль з боку парламенту, Міністерства оборони України, Міністерства культури і мистецтв, муніципальної влади за процесом конверсії військових закладів культури.

Джерела

1.    УказПрезидента України від 12 січня 2004 року № 28/2004 «Про Концепцію гуманітарного і соціального розвитку у Збройних Силах України»// Армія України. – 2004. – 10 лютого.
2.    Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» із змінами від 21 вересня 1999 року № 1076-ХІV ст. 7 [с. 776].
3.    Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду» від 11 травня 2000 року № 778.
4.    Приказ Министра обороны СССР от 01.06.1990 г. № 200 «О введении в действие классификации расходов по смете Министерств оборони СССР». – М.: 12-а Центральна типография, 1990. – 4 с.
5.    Наказ Міністра фінансів України від 25.12.2000 № 348 «Про внесення доповнень до бюд-
жетної класифікації України».
6.    Архів. Доповідь Міністру оборони України Тимчасово виконуючий посаду начальника Головного управління виховної роботи Міністерства оборони України генерал-майора В.І. Алещенко за 2003 р., № 145/1.
7.    Зведені дані Головного управління виховної роботи й Головного управління з гуманітарних питань та соціального захисту ЗСУ ГШ ЗСУ за 2005 р., № 307/1/ Начальник Головного управління з гуманітарних питань та соціального захисту Збройних Сил – заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил України генерал-майор О.В.Копаниця.
8.    Шкапа С. Це перший рік, коли ми розправили плечі // Народна Армія. – 2005. – 12 жовтня.
9.    НаказМіністра оборони від 15.08.2001 № 277 «Про затвердження Цільової програми підтримки і розвитку культури у Збройних Силах України» // Процепко О.Г. Збірник нормативно-правових та керівних документів з питань організації виховної роботи у Збройних Силах України. – К.: Варта, 2002. – 99 с.
10. Наказ Міністра оборони від 25 лютого 1994 р. № 49 «Про введення в дію Тимчасового положення про органи виховної і соціально-психологічної роботи у Збройних Силах України» / ГДА МОУ. – Фонд 3697 (Управління справами Міністерства оборони України (військова частина А 0132); з 03.12.1997 року – Адміністрація Міністерства оборони України). – Опис 22540. – Спр.24. – Накази Міністра оборони України /копії/ № 29 – № 49, том. 4.
11. Директива Міністра оборони України від 22.01.1992 р. №Д-5 «Про розвиток військової освіти в умовах реформування Збройних Сил України» / ГДА МОУ. – Фонд 3697 (Управління справами Міністерства оборони України (військова частина А 0132); з 03.12.1997 року – Адміністрація Міністерства оборони України). – Опис 19071. – Спр.11. – Директиви Міністра оборони України /оригінали/ та матеріали до них №Д-1 – №Д-38.
12. Листування Президента України з громадськими, політичними об’єднаннями і організаціями, рухами, творчими спілками / ЦДАВОУ. Верховна Рада України. – Фонд 5233 (Адміністрація Президента України Л.М. Кравчука). – Опис 1. – Спр.62. – Канцелярія Президента України.
13. Наказ Міністра оборони України від 07.03.1992 р. № 32 «Про керівництво Львівського ВВПУ» / ГДА МОУ. – Фонд 3697 (Управління справами Міністерства оборони України (військова частина А 0132); з 03.12.1997 року – Адміністрація Міністерства оборони України). – Опис 19071. – Спр.8. – Накази Міністра оборони України /копії/ № 1 – № 84, том 1.
14. Листування Президента України з підприємствами, установами, організаціями, корпораціями / ЦДАВОУ. Верховна Рада України. – Фонд 5233 (Адміністрація Президента України Л. М. Кравчука). – Опис 1. – Спр.70. – Канцелярія Президента України.
15. Наказ МОУ від 7.10.2008 року № 809.

До змісту журналу "Воєнна історія" #6 за 2009 рік