журнал "Воєнна історія" #6(48) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

ЗАСТОСУВАННЯ АВІАЦІЇ У БОЙОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ АРМІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

Віолета МАРАЄВА,
кандидат історичних наук,
старший науковий співробітник Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України

1917–1920 роки... Останнім часом цей період історії України став темою досліджень десятків як вітчизняних, так і зарубіжних істориків – період розбудови української державності та збройної боротьби за її захист і збереження. Особливе місце у цьому процесі посідає українська військова авіація. І хоча вона не могла відіграти вирішальної ролі у бойових діях – технічні можливості літаків були надто низькими, але їх вдале використання дозволяло командуванню отримувати певні переваги перед противником.
Автор пропонованої статті ставить за мету на основі архівних документів, мемуарів учасників подій, праць сучасних українських дослідників розкрити застосування авіації у бойовій діяльності армії УНР з січня 1918 до листопада 1920 року.
Перш ніж перейти до висвітлення питання про участь авіації УНР у боротьбі за національну державність, слід зупинитись на тих основних завданнях, які вирішувала взагалі авіація українських держав. У першу чергу – це проведення повітряної розвідки. Можна говорити про те, що у досліджуваний період авіація стає важливим засобом розвідки фронту та оперативного тилу противника. Не викликає сумнівів той факт, що будь-яка розвідка може бути достовірною лише тоді, коли буде безперервною і її дані можуть бути швидко використаними. Тому повітряна розвідка велась настільки часто, наскільки дозволяли погодні умови і матеріальна частина авіаційних загонів. Літаки вели спостереження за позиціями і тилом противника, наскільки це допускав радіус їх дії. Наприклад, двомісний «Ньюпор-ХІІ» міг знаходитись в повітрі протягом двох з половиною годин зі швидкістю 144 км/год., тобто радіус його дії дорівнював приблизно 180 км; у літака «Сопвіч 1 Ѕ», який мав швидкість 160 км/год. і запас пального на три з половиною години, радіус дії складав уже 290 км.
Залежно від забезпечення літаків засобами (приладами) і навченості екіпажу повітряна розвідка набувала різного характеру. До візуальної розвідки, як правило, вдавались тоді, коли необхідно було виявити напрямок руху військових частин ворога, чи, наприклад, зосередження бронепотягів. Як типовий можна навести звіт про результати авіарозвідки для штабу армії УНР у листопаді 1920 року: «Жмеринський напрям: зізнання летника. В цім районі великих кольон та транспортів не помічено. Кинуто дві бомби в Жмеринське депо. В бік Вінниці ішов обоз в районі Браілова. З Бару на Жмеринку ішов бронепотяг» [17, с. 322]. Як бачимо, одночасно з авіаційною розвідкою мало місце і бомбардування залізничного депо. Посилаючись на архівні дані, можна стверджувати, що таке поєднання завдань було традиційним для авіації того часу [6, арк. 36–37 ].
Для розуміння того, що могла дати візуальна розвідка, подамо деякі дані. Так, за середніх умов видимості і майже повної відсутності маскування неозброєним оком можна було спостерігати окремих людей з висоти до 600 м, групи людей – з висоти 1200–1500 м, колони військ – з висоти 2500–3000 м [14, с. 219]. Навіть за таких примітивних способів авіарозвідки, як візуальна, командування наземними військами віддавало належне розвідувальній діяльності авіації і визнавало її необхідність для розуміння обстановки і планування воєнних дій. Результати візуальної розвідки передавались наземним частинам за допомогою вимпела, який льотчик скидав у розташування своїх військ. Так, у наказі начальника штабу Дієвої армії УНР генерал-хорунжого П. Ліпка від 11 листопада 1920 р. командиру авіавідділу УНР читаємо: «…зранку зробити розвідку одним самольотом в районі Хмільник – Каліновка – Вінниця, виявити ворожу группіровку і відомости розвідки кинути до Штабу 1-ої дівізії в Старій Гуті…» [17, с. 331–332].
Важливе значення під час розвідки набувала аерофотозйомка. Фотографувались укріплені позиції противника як по фронту, так і в тилу. У подальшому ці фотознімки за допомогою проекційного ліхтаря трансформувались у план і розміщувались на карті, яка легко доводилась до бажаного масштабу фотографічним шляхом.
Під час проведення розвідки українські авіатори використовували декілька типів фотоапаратів. В архівних документах згадуються фотоапарати систем Потте та Ульяніна, револьверні та штативні [5, арк. 99]. Наприклад, напівавтоматичний фотоапарат системи «Потте» дозволяв здійснювати як маршрутну, так і площадну зйомку – «Апарат призначений головним чином для зйомки безпосередньо фотограмметричного плану місцевості, що мерехтить під пролітаючим над нею аеростатом або аеропланом» [14, с. 224]. «Потте» важив 9 кг і був розрахований на 50 експозицій (знімків) розміром 13 х 18 см. Він дозволяв отримувати знімки в масштабі 100 м у 1 см, що давало можливість дешифрувати передові позиції противника. Задачі з дешифрування знімків, їх ретельний аналіз, монтаж площ, перетворення перспективних знімків у планові тощо покладались на воєнну аерофотограмметричну службу, яка складала плани і карти місцевості за знімками, доставленими льотчиками [14, с. 226]. За допомогою аерофотозйомки льотчики давали командуванню досить цінні відомості про укріплення противника. Особливо ефективною була розвідка кріпосних районів.
Після повернення літака-розвідника на аеродром фотоплівка з результатами розвідки негайно передавалася до фотолабораторії авіазагону. Відбитки знімків направлялись до аерофотограмметричного відділення штабу армії, там розшифровувались і розгортались у карти, на яких були вказані вогневі точки противника. Карти направлялись до артилерійських дивізіонів і авіаційних загонів, за ними проводилось коректування вогню артилерії. Така система забирала багато часу, тому, можливо, у деяких випадках доводилось обробляти фотознімки безпосередньо у фотолабораторії авіазагону, тоді можна було користуватись даними авіарозвідки уже через кілька годин. Виявлені артилерійські батареї наносились на карту, її копія передавалась на батарею для ведення артилерійського обстрілу. Іноді стрільба додатково коректувалась літаком.
Для виконання завдань з коректування артилерійського вогню використовувались так звані гарматні авіаційні загони. Так, у складі авіації УНР навесні 1918 року нараховувалось 16 гарматних авіазагонів, тобто удвічі більше, ніж розвідувальних і винищувальних [3, арк. 58, 72]. Для порівняння зазначимо, що така ж кількість гарматних авіазагонів була і влітку 1918 року у складі авіації Української Держави. А після проведеної реорганізації їх кількість восени 1918 року становила 8 (загальна кількість літаків у загонах – 80) [9, арк. 35]. Необхідно зауважити, що крім коректування вогню на гарматні авіаційні загони покладались й інші бойові задачі. Зокрема, ближня і дальня розвідка, бомбометання по тилових об’єктах, маршрутне фотографування окопів, ходів сполучень, кулеметних гнізд і ближнього тилу противника, перспективна фотозйомка.
У ході бойових дій отримали розповсюдження групові нальоти літаків із бомбардувальними цілями. Одна з таких операцій була проведена українськими авіаторами наприкінці липня 1919 року під Жмеринкою. Їх ціллю стали сім більшовицьких бронепотягів, які вели інтенсивний вогонь, перешкоджаючи наступу українських військ. Але домогтися вирішального успіху авіатори не змогли, завдавши лише деяких пошкоджень рейкам [19, с. 110–111].
Нерідко під час виконання бойових завдань льотчикам доводилось уникати обстрілу не тільки з боку ворога, але й з боку власних військ, які недостатньо знали силуети своїх і літаків ворога [7, арк. 41]. Необхідно зазначити, що противники часто використовували літаки однакових або схожих типів. Зважаючи на це, вирішального значення набували розпізнавальні знаки, що наносились на нижній частині крила, фюзеляжі і хвостовому оперенні літаків. Відсутність одноманітних розпізнавальних знаків на українських літаках породжувала небезпеку їх обстрілу своїми військами. Серед оперативних документів штабу армії Української Народної Республіки (жовтень 1920 р.) є таємний наказ, у якому звертається увага на прибуття трьох літаків з новими розпізнавальними знаками: «…Попередити війська, що до нас прибули три аероплани, які мають відзнаком квадрат, розділений по діагоналі чорною полосою на дві половини жовту і блакитну» [17, с. 278].
Перше бойове застосування авіації УНР фіксується у ході першої українсько-більшовицької війни, під час боїв за Київ у січні – лютому 1918 року: «літаки виконували польоти і подавали інформації, де купчиться ворожа армія і кидали бомби» [11, с. 37–38]. Дії авіації у цей період у більшості традиційно зводились до розвідувальних польотів, які, як правило, поєднувались із бомбардуванням. Виконувались також завдання із налагодження зв’язку.
Необхідно зазначити, що наслідки революційних подій та викликаного ними безладдя негативно позначилися на авіаційних частинах, навіть тих, що змогли зберегти свій особовий склад. Відсутність належного технічного обслуговування літаків призводила до численних аварій. Цьому ж сприяли й тривалі перерви в польотах, що знижували рівень льотної майстерності пілотів. Так, 27 квітня 1918 року командуючий авіацією О. Горшков видав наказ, у якому наголошувалося: «Всім авіаційним інституціям та частинам: на час проведення демобілізації та формування нових частин рішуче забороняю усякі польоти, оскільки літаки довго не ремонтувались, нема добрих засобів для їх регулювання та ремонту, льотчики довго не літали і через те дуже часто за останній час почали траплятися прикрі випадки падінь літаків». Польоти дозволялося виконувати лише 1-у Українському армійському авіазагону, який на той час вже організаційно оформився і виконував бойові завдання. Для виконання польотів іншими льотчиками необхідний був дозвіл «штабу авіації» [20, с. 83]. Тобто, можна припустити, що у цей період армія УНР мала у своєму розпорядженні лише один боєздатний авіаційний загін під командуванням сотника О. Єгорова.
Після переформування у березні 1918 року Запорізького авіаційного загону у його складі нараховувалося 32 військовослужбовці, з них 9 пілотів та 4 льотчиків-спостерігачів. На озброєнні були 3 літака «Бранденбург» і один «Румплер» [8, арк.2, 2 зв., 4 зв.]. Про інші типи літаків дізнаємось з наказу №6 від 14 квітня – у день Свята Авіації льотчики Єгоров і Вержбіцький виконували польоти на літаках «Сопвіч», «Ньюпор-ХХІІІ» і «Спад» тривалістю по півтори години [8, арк. 9]. У подальшому з 3-го авіапарку були отримані 4 розвідники «Сопвіч», винищувачі «Ньюпор-ХХІ» і «Спад-ХІІІ» [8, арк. 13, 27].
15 березня на літаку «Сопвіч» військовий льотчик Єгоров і моторист Звягін виконували розвідку і переліт до штабу дивізії, під час якого через «попавшего в бензинопровод куска дюрітового шлангу» мотор перестав працювати. Під час вимушеної посадки літак потрапив в озеро, «скапотірував, почому були поламані і гвинт, зігнуті полустойки і самольот затонув». У подальшому літак підняли і відправили до майстерень [8, арк. 5 зв., 25].
З приходом до влади гетьмана П.Скоропадського, Запорізький авіазагін майже у повному складі залишився служити в армії Української Держави. Командиром залишився О. Єгоров.
Під час очоленого Директорією протигетьманського повстання у листопаді – грудні 1918 року і відновлення Військово-Повітряного флоту УНР на бік Директорії переходили не тільки поодинокі гетьманські авіатори, але й цілі формування. Про це свідчить Костянтин Калінін, майбутній видатний радянський авіаконструктор, який під час першої світової війни був військовим льотчиком Російської армії. У вересні 1937 року на вимогу «компетентних» органів він написав «Сведения о моем пребывании на территории белых: Центральной Рады, Директории и Петлюры в 1918 и 1919 гг.». За викладеними у цьому документі свідченнями, К. Калінін на початку протигетьманського повстання знаходився у Житомирі і був мобілізований до місцевого авіаційного дивізіону гетьманської армії за наказом командира цієї частини полковника Гартмана. Та діяти проти повстанців більшість особового складу дивізіону, у тому числі й офіцери, відмовились. Коли у Житомир увійшли загони Директорії, солдатський комітет запропонував К. Калініну очолити дивізіон, що поповнив склад повстанського війська. «Через несколько дней исправные 3 самолета дивизиона были отправлены мной под Киев для операции против гетмана и там бомбили гетманцев» [16, с. 61].
Взагалі інформації про польоти у цей період збереглося досить мало. Серед документів Катеринославського авіадивізіону є накази про виконання розвідувальних та випробувальних польотів. Так, 17 листопада військовим льотчиком 43 авіаційного загону хорунжим Касперовичем та військовим льотчиком Анжельсоном був здійснений політ «для розвідки довгочасністю 35 хвилин». 24 листопада Касперовичем разом з льотчиком-спостерігачем хорунжим Пржесмицьким було виконано два польоти тривалістю 35 і 25 хвилин. Польоти здійснено на літаку «Кадрон G-4». Того ж дня командиром 44 авіаційного загону «військовим льотчиком хорунжим Сіляндером з льотчиком-дозорцем значковим Шпаковським був зроблений польот за для проби самольота довгочасністю 15 хвилин. Самольот Фарсаль».
Виконувались польоти і в грудні 1918 року. 1 грудня на «Ньюпорі-ХХ» були виконані два польоти по 30 хвилин сотником Анжельсоном та хорунжим Павловим. 2 грудня «на німецькому самольоті маркі Л.Ф.Г. з мотором «Бенц» 220 сіл довгочасністю 30 хвилин» здійснив політ Анжельсон [10, арк. 41, 44, 45, 52 зв.]. Про виконання польотів можна довідатися і з побічних документів – з вимоги на авіаційне пальне, або службової записки з проханням полагодити паркан аеродрому, зламаний під час невдалого учбового польоту.
Після наступу більшовиків на Київ у лютому 1919 року авіаційні частини УНР були передислоковані до Вінниці. З вінницького аеродрому авіатори УНР виконали декілька бойових вильотів на розвідку та бомбардування. Але становище на фронті залишалось загрозливим, і в першій половині березня авіазагони почали перебазовуватись до Проскурова (нині Хмельницький). Тут зосередились частина сил Київського, Чернігівського, Полтавського авіаційних дивізіонів та окремі льотчики з Харкова, Житомира і Вінниці.
На фронті ситуація динамічно змінювалась: то тиснули червоні, то Українська армія завдавала їм контрударів. Але загалом відчувалась велика втома військ та нестача сил і засобів. Судячи з усього, авіатори УНР не змогли виконати з Проскурова жодного бойового вильоту і 10 квітня вимушені були перебазуватись до Красного – на територію, контрольовану Галицькою армією. Але й там вони надовго не затримались – 15 травня почався генеральний наступ польської армії, і тепер треба було знову відходити на схід.
1 червня 1919 р. війська УНР завдали більшовикам чергового контрудару, у ході якого захопили великий плацдарм на лівому березі Збруча та оволоділи Кам’янцем-Подільським. Загалом до середини літа військове становище УНР було вкрай загрозливим. За визначенням В. Винниченка, іноді влада Директорії розповсюджувалась на кілька верст залізниці, зайнятої урядовими вагонами, «в яких жило правительство, партії, урядовці й «військо». Щось подібне до циганського табору» [12, с. 293].
Аеродром у Кам’янці-Подільському став головною базою Військово-Повітряного флоту УНР у цей період. Так, 16 серпня тут дислокувалися: 3-й бойовий авіаційний загін під командуванням єсаула Федоріва, 4-й бойовий авіаційний загін під командуванням сотника Наконечного, 5-й бойовий авіаційний загін під командуванням хорунжого Шеремецінського та 1-й Запорізький окремий авіаційний загін, яким командував сотник Жаховський. Загалом у них нараховувалося 16 літаків, 30 старшин та 200 козаків [4, арк. 28]. За даними В. Кравцевича та В. Улянича, «Нестача пального майже припинила участь ВПС у боротьбі за визволення Києва у другій половині 1919 р. Тільки один авіазагін брав участь у бойових діях, а інші в повітря не піднімалися» [15, с. 3].
Сил було небагато, але під час наступу на Київ авіатори зробили все від них за-
лежне, щоб підтримати свої наземні війська. В оперативних зведеннях Червоної армії цього періоду почали з’являтися донесення типу: в районі Старокостянтинова у розташуванні військ 12-ї армії «неприятельский аэроплан сбросил... три бомбы» [2, арк. 119]. Трохи пізніше аналогічні донесення прийшли вже з Вінниці: «29 июля в 20 часов... появился петлюровский аэроплан, который сбросил в районе вокзала бомбу не причинившую никакого вреда» [1, арк. 70 зв.]. Очевидно, не вдовольнившись одним нальотом, на третій день літак з’явився знову. На цей раз його дії були більш ефективними – чотирма бомбами було поранено шість чоловік [1, арк. 72].
Об’єднаній армії у смузі наступу протистояли 12 й 14-а радянські армії, з яких чотири дивізії було розгорнуто проти українських військ. Основні сили Червоної армії в Україні сковувалися наступом зі сходу Добровольчої армії генерала А. Денікіна. Керівництво УНР розглядало наступ «білих» як позитивний чинник, сподіваючись на можливість співробітництва з російськими антирадянськими силами.
Наступ українських військ розвивався досить успішно. Протягом тижня було звільнено важливі адміністративні і господарські центри України: 9 серпня – Жмеринку, 10 серпня – Вінницю, 31 серпня українські війська вступили до Києва. Одночасно з українськими військами до Києва увійшли й війська Добрармії. Український уряд не мав ані найменшого бажання вступати в конфронтацію з білими, навпаки, вся політика була спрямована на досягнення домовленостей щодо спільних дій проти більшовиків. Та денікінці відразу спровокували збройні сутички з українськими військами. Щоб уникнути війни, уряд УНР вирішив відвести свої сили від столиці на захід. Після цього на місяць фронт стабілізувався.
Протягом вересня 1919 року над Києвом українські льотчики розкидали прокламації. Про це свідчить у своїх спогадах А. Денікін, зокрема наводячи уривки з тексту прокламацій: «…После красной сотни черная сотня завладела Киевом. Надо освободить Киев от грязных рук чужеземцев и передать его в чистые украинские руки»; «…Приближается момент решительной борьбы с поміщиками и офіцерами...» [13, с. 284].
У листопаді 1919 р. з переходом на територію Польщі авіація наддніпрянської армії фактично перестала існувати. Щоправда, продовжувало діяти Управління Військово-Повітряного флоту УНР, яке знаходилось у Ченстохові. Начальником Управління залишився В. Павленко, а начальником авіації був сотник О. Жаховський. На початку 1920 року В. Павленко почав вживати заходів щодо відтворення української авіації, у тому числі домігся заснування у Познані на аеродромі Бидгоща авіаційної школи. Інструкторами в ній служили близько 30 українських льотчиків та механіків, але керівні посади займали французи і поляки [11, с. 48].
У квітні 1920 р. польська армія разом з військами УНР розгорнули успішний наступ проти Червоної армії і вже 6 травня заволоділи Києвом. Судячи з наявних документів, авіатори УНР, як окрема сила, участі у цих боях не брали, бо їхні частини не встигли досягти боєздатності. Зокрема, про це свідчить телеграма Військового міністра УНР В. Сальського, надіслана 3 липня (тобто, коли вже стрімко йшов контр-
наступ червоних і виникла загроза Львову) голові Військової секції при Українській дипломатичній місії у Польщі генерал-поручникові Зелінському: «Наказую прискорити формування в Варшаві першого авіаційного отряду для скоршої відправки його до Дієвої Армії. Донесіть, в якому стані це формування знаходиться зараз і коли можливо авіаотряд чекати на Україні» [2, арк. 88]. Очевидно, тут йшлось про 1-й Запорізький авіаційний загін, який був підготовлений до відправки на фронт лише у вересні. У цей період у його складі було 5 пілотів – сотники О. Жаховський (командир загону), Ф. Алелюхін, Козловський; поручник П. Золотов, хорунжий Скурський, а також 5 льотчиків-спостерігачів – підпол-
ковник Торичнів, сотники Тоцький і Сухенько, поручник Цибульській, хорунжий Зеленяк [20, с. 132]. Усі в минулому льотчики гетьманської авіації. Встановлено також, що у серпні 1920 року, коли точилися запеклі бої з Червоною армією під Варшавою, на фронті діяла 1-а авіаційна ескадрилья під командуванням сотника Березицького.
Зазначимо, що до літа 1920 року Управлінням Військово-Повітряного флоту УНР були відпрацьовані положення щодо бойового застосування авіації та її взаємодії з іншими родами військ. Вони були викладені у «Статуті польової служби Народної Армії УНР», затвердженому Головним Отаманом С. Петлюрою 29 червня 1920 р. Основними завданнями військової авіації визначалися: ведення фронтової та стратегічної розвідки; перешкоджання ворожим літакам у виконанні ними розвідувальних дій; коректування вогню артилерії; підтримка зв’язку між частинами сухопутних військ; завдавання штурмових ударів по бойових порядках, резервах, артилерії ворога [20, с. 132].
Слід звернути увагу, що не відповідає дійсності думка деяких авторів, про те, що українські авіаційні загони з’явилися на фронті лише у жовтні 1920 року. Зокрема, П. Слюсаренко у своїй дисертації зазначає, що 1-й Запорізький авіаційний загін прибув на фронт на початку жовтня, маючи у своєму складі три літаки – розвідник «Ганза-Бранденбург» СІ і винищувачі «Ньюпор-ХХІ» та «Ньюпор-ХХІІІ» [18, с. 158]. Зазначимо, що протягом літа українська авіація виконувала розвідувальні польоти. Так, у «Наказі по Військам Дієвої Армії У.Н.Р. Ч.0119» від 29 червня 1920 р. йдеться про те, що в околицях Хмельника льотчики «помітили кінну дивізію» [17, с. 63]. Про виявлення 20 серпня ворожої кінноти «…в кількості біля 1000 шабель і 450 возів, яка рушила з Жідачова до Журавно» йдеться у донесенні командиру 1-ї Запорізької дивізії [17, с. 161]. 20 вересня у наказі військам Дієвої армії УНР Ч.175 зазначено, що «Розвідкою льотчиків з’ясован відворот ворожих сил в північному від Тарнополя напрямі на Збараж – Вішневець і Кремянець» [17, с. 235].
За період з 14 жовтня до 20 листопада 1-й Запорізький авіаційний загін здійснив 18 бойових вильотів загальною тривалістю 36 годин. Крім того, 21 година припала на кур’єрські та тренувальні польоти, а також на перегонку літаків з одного аеродрому на інший [20, с.133]. Пік бойової активності українських льотчиків припадає на період з 11 до 20 листопада, коли війська Червоної армії прорвали український фронт в районі Могилева-Подільського і армія УНР змушена була відступати. Так, 11 листопада авіаційний загін отримав наказ: «зранку… зробити розвідку одним самольотом в районі Хмільник – Калинівка – Вінниця, виявити ворожу группіровку і відомості розвідки кинути до Штабу 1-ї дивізії в Старій Гуті, рештою самольотів обслідувати район Лучінець – Вендичани – Озаринці, з метою закидати бомбами ворожу кінноту» [17, с. 331–332]. За ці дні 1-й Запорізький авіаційний загін здійснив 10 бойових вильотів [20, с. 133].
Зазначимо, що у цей період розвідувальні польоти традиційно поєднувалися з винищувальними завданнями. Так, 13 листопада під час розвідувального польоту на Новоушицькому напрямку льотчиком було виявлено велике угруповання: «…З м. Рівного на Куриловці Муровані двигалась колона піхоти до 1000 люду з обозом. В цім часі з Куриловець Мур. двигалась гарматна колона в котру льотчиком кинуті бомби» [17, с. 338].
18 листопада 1920 року на засіданні уряду УНР у Фридрихівцях було прийнято рішення про відступ армії УНР на територію Польської Республіки, з метою збереження армії для подальшої боротьби за українську державність [18, с. 129]. З цього приводу український командарм віддав наказ військам дієвої армії УНР про передислокацію у ніч з 20 на 21 листопада усіх українських груп і дивізій. Українська армія з боями відходила до Волочиська. Кіннота і артилерія забезпечували відхід пішим частинам, стримуючи наступ червоноармійських з’єднань на усіх відтинках фронту. Авіація повинна була підтримувати свої війська і у разі необхідності знищити ворожу кінноту. У випадку контрнаступу ворога, «авіавідділу» наказувалося бути готовим до польотів [17, с. 354]. 21 листопада 1920 року армія УНР перейшла на територію Польської республіки і була інтернована.
Таким чином, слід зазначити, що протягом свого існування авіація УНР застосовувалась у бойових діях для виконання, у більшості випадків, завдань повітряної розвідки. Як правило, під час розвідувальних польотів проводились також бомбардування окремих об’єктів противника (залізничних депо, вокзалів, бронепотягів тощо).
Серед основних завдань, які виконувала авіація УНР, були також коректування артилерійського вогню; підтримка зв’язку між з’єднаннями; знищення живої сили противника; розповсюдження агітаційної літератури серед військ противника і місцевого населення прифронтової смуги. Винищувачі прикривали угруповання українських військ і об’єктів від ударів з повітря та забезпечували панування в повітрі шляхом повітряних боїв і налетів на аеродроми противника.
У цілому можна зазначити, що за часів існування Української Народної Республіки у складі її збройних сил були створені авіаційні підрозділи, які брали участь у бойових діях протягом 1918 – 1920 років.
Перспективними напрямами подальших досліджень можуть стати персональні справи, мемуари українських авіаторів, що дадуть змогу відтворити їх життєвий шлях і участь у боротьбі за незалежність України. Невивченими досі залишаються створення та застосування гідроавіації в Україні, участь у бойових діях окремих авіаційних частин.

ДЖЕРЕЛА

1.    Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). – Ф. 1074: Міністерство військових справ Української Держави. – Оп. 2. – Спр. 18.
2.    ЦДАВО України. – Ф. 1075: Військове міністерство Української Народної Республіки. – Оп. 2. – Спр. 2.
3.    ЦДАВО України. – Ф. 1077: Головне управління Генерального штабу Української Держави. – Оп. 5. – Спр. 19.
4.    ЦДАВО України. – Ф. 1078: Головне управління Генерального штабу Української Народної Республіки. – Оп. 2. – Спр. 106.
5.    Там само. – Спр. 126 а.
6.    ЦДАВО України. – Ф. 2188: Начальна Команда Української Галицької армії. – Оп. 1. – Спр. 18.
7.    Там само. – Спр. 149.
8.    ЦДАВО України. – Ф. 4063: Український армійський авіаційний загін при 1-ій окремій дивізії Запорізького війська Української Держави. – Оп. 1. – Спр. 3.
9.    ЦДАВО України. – Ф. 4588: Військово-повітряні частини армії УНР (періоду Української Центральної Ради) і Української Держави (об’єднаний фонд). – Оп. 1. – Спр. 8.
10. Там само. – Спр. 10.
11. Білон П. Спогади: У 2 частинах. – Ч.1. – Пітсбург, 1952. – 164 с.
12. Винниченко В.В. Відродження нації: У 3 частинах. – Ч. 3. – Київ–Відень, 1920 / Репринтне відтворення видання 1920 року. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1990. – 542 с.
13. Деникин А.И. Очерки русской смуты: Вооруженные силы юга России. Заключительный период борьбы. Январь 1919 – март 1920. – Мн.: Харвест, 2002. – 464 с.
14. Дузь П.Д. История воздухоплавания и авиации в России. – М.: Машиностроение, 1989. – 355 с., 32 с. ил.
15. Кравцевич В., Улянич В. Україна: військо. 1914 – 1920 // Народна армія. – 1993. – 6, 7, 9 липня. – С. 3.
16. Савин В. Планета «Константин». – Х.: Основа, 1994. – 312 с.
17. Сальський В. Українсько-московська війна 1920 року в документах. Ч.1. Оперативні документи штабу армії Української Народної Республіки / Праці Укр. наук. ін-ту. – Варшава, 1933. – 401 с.
18. Слюсаренко П.М. Армія Української Народної Республіки в умовах боротьби за українську державність (вересень 1919 – листопад 1920 рр.): Дис. …канд. іст. наук.: 20.02.22. – Захищена 17.01.2007; Затв. . – К, 2006. – 277 с.: іл. – Бібліогр.: с. 180–206.
19. Шарик М. Діти війни: У 3 частинах. – Ч. 2. – Вінніпег: Клюб приятелів української книжки, 1955. – 156 с.
20. Харук А.І. Військово-повітряні сили України в 1917 – 1920 рр.: Дис. …канд. іст. наук: 20.02.22; Захищена 20.10.2000. – Львів, 2000.

До змісту журналу "Воєнна історія" #6 за 2009 рік