журнал "Воєнна історія" #6(48) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

РОЗВІДКА У МИРОТВОРЧИХ ОПЕРАЦІЯХ
КІНЦЯ ХХ ТА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Петро СТУЖУК,
кандидат військових наук, доцент, полковник запасу

Сучасна миротворча практика базується на ідеї тісної координації політичних та інших невоєнних заходів з воєнними, нарощування міжнародною спільнотою своїх можливостей щодо участі у врегулюванні того чи іншого конфлікту. Сучасні збройні конфлікти ставлять важкі завдання перед тими, хто прагне їх погасити. В умовах, коли навіть застосування звичайної зброї призводить до величезних втрат серед мирного населення, перед миротворцями постають серйозні проблеми щодо врегулювання конфліктів. За таких складних умов сам термін «миротворець» набуває іншого значення. Замість звичайного спостереження за припиненням вогню, сили підтримки миру можуть здійснювати роззброювання сторін конфлікту. Тобто методи, які були актуальними під час миротворчих операцій досі, вже не ефективні, і місце «блакитних беретів», очевидно, все частіше будуть займати «зелені каски». Нові методи вирішення миротворчих завдань вимагають залучення всього силового воєнного арсеналу, у тому числі розвідки.
Проаналізувати роль розвідки у миротворчих операціях можна на прикладі миротворчої місії ООН в Сомалі у 1992–1993 роках, яка пройшла всі відомі стадії розвитку – від превентивної дипломатії і гуманітарної допомоги до операції з примушення до миру ворогуючих сторін.
У ході громадянської війни у 1991 році уряд Сомалі було скинуто. З метою припинення міжкланової війни і надання гуманітарної допомоги населенню Рада Безпеки ООН у квітні 1992 року прийняла резолюцію 751 про проведення миротворчої операції в Сомалі – UNOSOM-I (United Nations Operations in Somalia). До місії було залучено три з половиною тисячі військовослужбовців, сімсот цивільних і п’ятдесят спостерігачів. У цій операції брали участь контингенти Австралії, Австрії, Бангладеш, Бельгії, Канади, Зімбабве, Йорданії, Чехословаччини, Єгипту, Нової Зеландії, Марокко, Норвегії, Фіджі, Фінляндії, Пакистану. Але місія зазнала краху через незнання місцевих умов, оскільки не була проведена розвідка в повному обсязі.
У зв’язку з неспроможністю ООН самостійно вирішити проблему в Сомалі шляхом надання гуманітарної допомоги населенню президент США віддав наказ спланувати і провести операцію з підтримки сил UNOSOM. У Сомалі почалася операція «Provide relief» («Надання допомоги»). Планувалася і проводилась операція також без урахування місцевих умов, тобто без достатнього розвідувального забезпечення, як результат – вона теж не мала успіху.
Для вирішення сомалійського питання США організували коаліцію держав для миротворчої операції і домоглись 3 грудня 1992 року від Ради Безпеки ООН прийняття нової резолюції №794, яка зупинила діяльність миротворчої місії ООН і передала усі повноваження командуванню США. У грудні 1992 року американці почали проводити миротворчу операцію «Restore hope» («Відновити надію») з примушення сторін конфлікту до миру. У ході операції 9 грудня 1992 року у район Могадішо почалась висадка морем і повітрям контингенту миротворчих сил ООН, основу якого склали сили 15 експедиційної дивізії морської піхоти і 10 гірської дивізії армії США. Миротворцям вдалось установити повний контроль над територіями навколо аеродрому Могадішо, портом Кисмайо, портом Баледоглу і аеродромом Байдоу.
У рамках нової місії миротворчих сил ООН – UNITAF (United Task Forces) – були задіяні контингенти армій США, Австралії, Бельгії, Ботсвани, Канади, Єгипту, Пакистану, Саудівської Аравії, Нігерії, Марокко, Греції, Норвегії, Нової Зеландії, Кувейту, Індії, Швеції, Тунісу, Туреччини, ОАЕ, Великобританії, Іспанії, Франції, Італії, Німеччини й Зімбабве. Уже до кінця 1992 року їхня чисельність досягла 37 тисяч осіб, вони взяли під контроль до 40% території Сомалі.
26 березня 1993 року резолюцією Ради Безпеки ООН № 814 було оголошено про проведення в Сомалі операції UNOSOM-II, а 4 травня була завершена операція «Restore hope». Відповідно до нової резолюції ООН, метою операцію було роззброєння сомалійських озброєних формувань, відновлення політичних і державних інститутів і структур.
У рамках цієї місії були задіяні контингенти США, Австралії, Австрії, Бангладеш, Бельгії, Ботсвани, Канади, Єгипту, Пакистану, Саудівської Аравії, Нігерії, Марокко, Ірландії, Чехословаччини, Греції, Індонезії, Йорданії, Малайзії, Непалу, Норвегії, Нової Зеландії, Південної Кореї, Румунії, Кувейту, Індії, Швеції, Тунісу, Туреччини, ОАЕ, Великобританії, Іспанії, Франції, Італії, Німеччини й Зімбабве.
Незабаром ООН попросив США про участь в операції у складі уже діючих в Сомалі американських частин (US FORSOM) сил швидкого реагування. У зону конфлікту був направлений 1-й опера-
тивний загін спеціального призначення «Дельта» та рота 75-го піхотного полку рейнджерів.
Крім того, для підсилення можливостей миротворців у Сомалі були направлені літаки вогневої підтримки АС-130Н «Спектр» 160 авіаційного полку.
Найбільш радикальними у складі сомалійських формувань були загони Сомалійського національного альянсу (СНА). Уже на початку миротворчої операції UNOSOM-II
вони завдали миротворцям значних втрат. Було убито 24 і поранено 50 осіб, причому з деяких убитих бойовики здерли шкіру, а трупи тягали вулицями Могадішо. Завдяки журналістам, які працювали у зоні конфлікту, весь світ побачив ці звірства. У відповідь Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію №837, якою надала силам ООН повноваження заарештовувати усіх, причетних до злочинів проти відновлення законної влади в Сомалі.
Розвідувальною інформацією американські миротворчі сили в Сомалі забезпечували розвідувальні підрозділи ЦРУ США – Intelligence Support Activity (ISA). Власними силами військові США вели в основному повітряну розвідку. У серпні почалася розвідувальна операція «Око над Могадішо», до якої залучалися розвідувальні вертольоти та літаки «Оріон». Розвідувальні можливості миротворчих контингентів інших держав-учасниць місії були вкрай обмеженими.
За результатами розвідувальних даних, наданих ЦРУ влітку 1993 року, миротворчими силами було проведено декілька операцій зі знищення або захоплення керівництва збройних формувань, жодна з них не дала відчутних результатів.
У вересні протистояння миротворців і збройних формувань у Сомалі зросло. Американці втратили декілька вертольотів.
Нарешті 3 і 4 жовтня 1993 року було здійснено найбільший шостий рейд американських військ, що одержав назву «Перша битва за Могадішо». У цьому рейді взяв участь контингент сил спеціального призначення США, складений із сил призначення – групи «Дельта», групи «Bravo» рейнджерів з 3-го батальйону 75 полку «Ranger» та групи 160 авіаційного загону спеціального призначення (дев’ятнадцять транспортних вертольотів MH-60 «Black Hawk» і вертольотів вогневої підтримки MH-6 «Little bird»), а також групи авіанавідників ВПС США. З повітря розвідку вели літаки авіації ВМС США Р-3А і розвідувальні гелікоптери ОН-58.
Американці розпочали операцію без бронетехніки й у денний час. Штурмовий загін чисельністю 160 солдатів і офіцерів на гелікоптерах MH-60 Black Hawk за підтримки з повітря висадився в район Могадішо. Однак, під час операції два вертольоти MH-60 Black Hawk були збиті бойовиками, а ще три були серйозно ушкоджені.
Десант зі збитих вертольотів зазнав втрат та був відрізаний від основних сил. Коли до однієї з оточених бойовиками груп пробилися наземні сили миротворців, вони самі виявилася оточеними і з настанням темряви зайняли оборону. Іншу групу десантників виявили бойовики й знищили. Крім того, внаслідок поганої розвідки й координації дій рейнджери обстріляли своїх колег із групи «Дельта».
Наземну групу миротворців на бронеавтомобілях Hummer затримали бойовики вогнем стрілецької зброї й гранатометів, а також місцеве населення, що збудувало на шляху руху групи барикади, один автомобіль був підбитий.
Наступного ранку механізована група миротворчих сил UNASOM-2, до складу якої входили підрозділи американської 10 гірської дивізії (2 батальйон 14 полку й 1 взвод 1 батальйону 87 полку), підрозділи пакистанського (15 батальйон прикордонного полку й 10 батальйон полку «Балок») та малайзійського (19 батальйон Королівського Малайського полку) контингенту (з бронетехніки були лише пакистанські танки M-48 і малайзійські БТР Condor), пробилася до оточених сил, втративши вбитими двох американців і одного малайця, й евакуювала їх на базу пакистанських миротворців. Через два дні сомалійські бойовики завдали удару по американцях з мінометів, убивши одного й поранивши 12 чоловік.
Усього в операції 3–4 жовтня 1993 року американці втратили 18 осіб загиблими й 73 пораненими, одного полоненим (пізніше звільнений). Загинув також малайзійський військовослужбовець, 7 малайців і пакистанців було поранено. Сомалійці втратили до півтисячі вбитими, більшу частину з них склало мирне населення Могадішо.
Зважаючи на результати невдалої миротворчої місії в Сомалі, президент США Білл Клінтон дав наказ зупинити дії миротворчої операції, а підрозділам армії США не пізніше 31 березня 1994 року залишити Сомалі.
Так безрезультатно завершилась миротворча місія ООН в Сомалі. Миротворчим силам не вдалось реалізувати завдання місії. Очевидно, основною причиною цього було недостатнє розвідувальне забезпечення.
Разом зі зростанням ролі розвідки у миротворчих операцій розширюється й спектр завдань розвідки, які доводиться вирішувати в ході їхньої підготовки й проведення. Якщо до 90-х років такі завдання зводилися фактично до спостереження за обстановкою в районі конфлікту, а миротворчі сили виступали лише як посередники (наприклад, у Палестині й на Кіпрі), то з початку 1990 року з’являється потреба в активному веденні розвідки в країні, де готується проведення миротворчої операції.
Особливості ведення розвідки в інтересах проведення миротворчих операції визначаються їх метою.
Метою операцій з підтримки превентивної дипломатії є запобігання виникнення розбіжностей між країнами чи збройними угрупованнями або, якщо такі виникли, недопущення їх переростання у збройну конфронтацію сторін. Такою була операція, проведена в 1995 році ООН у Македонії. Тут важливо встановити наміри сторін щодо конфлікту, їх слабкі сторони, на які можна вплинути без залучення військової сили.
Операції з підтримання й відновлення миру спрямовані на урегулювання конфлікту або відновлення миру в державах, що перебувають у стані дестабілізації. При їхньому проведенні миротворчі сили керуються положеннями розділів 6 й 7 Уставу ООН. Такими були операції у 1992 році в Камбоджі й в 1993–1994 роках у Руанді. У таких операціях важливо забезпечити дотримання мирних домовленостей, об’єктивне установлення порушників миру та адекватне реагування на події.
Метою операцій силового врегулювання ситуації є відновлення миру, силовий вплив на конкретну державу або збройне угруповання, дії яких кваліфіковані як агресія рішенням Ради Безпеки ООН. Такі операції обумовлені положеннями розділу 7 Уставу ООН. Спектр розвідувальних зав-
дань в таких операціях широкий, зокрема, викриття об’єктів ураження. Надзвичайно важливо, щоб силовий вплив здійснювався тільки на непримиренних прибічників війни.
Однією з тенденцій миротворчих операцій сучасності є й те, що до них все частіше залучаються діючі за мандатом ООН регіональні організації й коаліції зацікавлених держав. Прикладом може служити операція «Альба», що проводилася із квітня по серпень 1997 року в Албанії за мандатом, який був розроблений ОБСЄ й затверджений Радою Безпеки ООН. В операції брало участь 7000 військовослужбовців з 11 європейських держав (Австрії, Бельгії, Данії, Італії, Франції, Греції, Португалії, Румунії, Словенії, Іспанії й Туреччини). Тут важливо забезпечити ефективну координацію дій миротворчих сил країн-учасниць на основі єдиної і повної розвідувальної інформації.
Відповідно до завдань миротворчого контингенту розвідка повинна: визначати ступінь обізнаності та ставлення населення і ворогуючих сторін до цілей і завдань миротворчих сил; склад, стан, положення, можливості, наміри і можливий задум дій протидіючих сторін; оперативне обладнання району у зоні відповідальності контингенту, прохідність місцевості, стан комунікацій, характер водних перешкод, райони руйнувань, пожеж і затоплень, можливі напрямки чи маршрути їх подолання чи обходу; економічний, санітарно-епідеміологічний стан району конфлікту, наявність небезпечних виробництв, рівень їх безпеки і надійність охорони; етнічний, конфесійний, соціальний склад та політико-моральний стан населення району конфлікту.
Звичайно, у кожному конкретному випадку завдання розвідки конкретизуються: контроль за виконанням конфліктуючими сторонами умов угоди з становлення миру або призупиненню вогню; оцінка вірогідності відновлення воєнних дій; викриття об’єктів в інтересах їх вогневого ураження; контроль дотримання вимог міжнародного гуманітарного права та інші.
Великий досвід організації розвідки набули миротворчі контингенти країн НАТО при локалізації й вирішенні конфліктів у Панамі, Гренаді, Сомалі, Югославії, Афганістані й інших країнах.
Завдання розвідки в умовах операцій з примушення до миру полягали у наступному: пошук місць зосередження угруповань супротивника й постійне спостереження за їхніми діями; виявлення підходу резервів; установлення характеру й ступеня ушкодження об’єктів інфраструктури в зоні конфлікту; уточнення положення своїх військ.
Однак, з досвіду сучасних збройних конфліктів можна зробити висновок, що виконати перераховані завдання розвідці миротворчих контингентів не завжди можливо. Насамперед це стосується складності виявлення важко помітних з повітря нечисленних напіввійськових загонів, складів і окремих зразків бойової техніки. Також особливо важливо у миротворчих операціях враховувати політичні, соціальні, економічні і військово-тактичні фактори, без яких неможливо прогнозувати розвиток подій у потенційно небезпечних районах, а отже, і адекватно реагувати на конфліктні ситуації. Тому навіть достатньо точні й достовірні дані розвідки слід перевіряти й повторно уточнювати з використанням відомостей, отриманих від місцевих органів влади, населення й з інших джерел.
Проведення миротворчих акцій під егідою ООН з підтримки миру й стабільності в «гарячих точках» поставило перед розвідкою принципово нові завдання. Так, зважаючи на досвід застосування сил НАТО по врегулюванню югославської кризи, військові аналітики визначили такі функції: спостереження за роз’єднанням ворогуючих сторін, розкриття районів дії протиправних угруповань, їхнього бойового складу й озброєння; виявлення провокаційних дій і підготовки тої або іншої сторони до порушення перемир’я; контроль за проведенням морської й повітряної блокади району конфлікту; визначення й уточнення місць доставки гуманітарних вантажів; вибір безпечних маршрутів; створення буферних зон; контроль за відновленням зруйнованої інфраструктури.
Дані розвідки, здобуті як прихованими, так і відкритими методами є одним із факторів успіху миротворчих операцій з примушення до миру. Крім грубої воєнної сили, ефективна відкрита розвідка – такий образ майбутніх миротворчих операцій показаний, наприклад, на міжнародній конференції «Робота з відкритих джерел. Спільне бойове планування, невоєнні операції й відкрита розвідка», що відбулася у Вашингтоні у 2000 році.
У миротворчих операціях під егідою ООН особлива увага приділялася відкритій розвідці. Оскільки розділ 6 Уставу організації вимагає згоди на застосування сили від законного керівництва країни, то збір розвідувальних даних повинен бути відкритим. Більше того, відповідно до статті 2 (7) Статуту ООН, забороняється втручання у внутрішні справи країни-члена організації, є обмеженим і перелік відомостей, дозволених для збору й передачі. В основному миротворці мають мандат тільки на відстеження пересувань або іншої активності в діях конфронтуючих сторін у зоні конфлікту. На тактичному рівні у більшості миротворчих операцій розвідувальна інформація збиралася «відкрито» у буквальному значенні, для чого здійснювалося: візуальне спостереження з використанням пересувних патрулів або стаціонарних постів, а також дозволених для миротворців авіаційних дозорів; безпосередній зв’язок і контакти з ворогуючими сторонами, з місцевим населенням; використання засобів масової інформації, друкованої документації.
Донедавна такий «традиційний» підхід ООН до розвідувальної інформації здавався достатнім для виконання поставлених перед миротворцями завдань. За останні 50 років лише операція в Конго на початку 1960-х років помітно відрізнялася ретельною розвідкою.
Першим організаційним кроком ООН у напрямку відкритої розвідки для стратегічного аналізу й планування стало створення в 1987 році Відділу досліджень і збору інформації, де використовували відкриті джерела.
У 1993 році, з огляду на критику з боку командуючих миротворчими силами ООН, при департаменті миротворчих операцій (ДМО) був створений Ситуаційний центр, а ще через рік там з’явився новий підрозділ розвідки й досліджень. Він складається із професійних розвідників, які зайняті в основному вивченням даних відкритої розвідки, включаючи оперативну інформацію в режимі «он-лайн» (за поточними даними телеграфних агентств). Секретні матеріали надходять до центру від спецслужб різних держав тільки у випадку відсутності необхідних відомостей по лінії відкритої розвідки.
Відкрита розвідка усе ефективніше використовує багату палітру електронних й друкованих ЗМІ, мережі Інтернет. На основі моніторингу преси вибудовується своєрідна «система раннього попередження» про потенційні, назріваючі конфліктні ситуації або конфлікти.
Як і інші форми ведення розвідки, відкрита розвідка зіштовхується із проблемами нестачі джерел інформації, відсутністю надійних критеріїв її оцінки, нестачею часу для збору критично важливих відомостей. Важливо вірно інтерпретувати дані відкритої розвідки, комбінуючи їх із традиційними способами ведення розвідки.
Агентурна розвідка, що зазвичай асоціюється з таємними і незаконними методами, може бути цілком легальною. Для аналітиків, що використовують методи відкритої розвідки, корисними будуть розповіді біженців і вигнанців, співробітників неурядових організацій, журналістів, бізнесменів, науковців, які добре знають ситуацію у конкретній країні.
Таким чином, розвідувальні відомості в інтересах дій миротворчих контингентів здобуваються як традиційними, так і нетрадиційними способами: спостереженням; підслуховуванням; фотографуванням (відеозйомкою); радіоперехопленням; отриманням даних від органів місцевої влади; опитуванням місцевих жителів; допитом полонених (затриманих) і перебіжчиків; через контакти з представниками протиборчих угруповань; обміном інформацією з персоналом міжнародних організацій і ЗМІ; роботою з представниками, різних аналітичних і інформаційних центрів, що знаходяться у зоні конфлікту.
Розвідка здійснюється, як правило, у всій зоні відповідальності з визначенням районів (місць) особливої уваги та на можливих маршрутах пересування миротворчих контингентів тимчасовими постами та патрулями, розвідувальними дозорами.
Основні вимоги, що висуваються до розвідки у миротворчих операціях, очевидно, залишаються традиційними: цілеспрямованість; безперервність; активність; оперативність; секретність; достовірність. За будь-яких обставин розвідка повинна своєчасно здобувати дані, які б виключали раптовість зміни обстановки в зоні відповідальності, своєчасно попереджувати командування, штаб і підрозділи миротворчих сил про можливу загрозу з метою прийняття командуванням рішення для випереджувальних дій або своєчасного виведення сил з небезпечного району та ефективного застосування своїх засобів для самооборони.
На відміну від інших миротворчих операцій, у яких не передбачається ведення бойових дій із застосуванням важкого озброєння, у миротворчій операції з примушення до миру якість розвідувальних даних для більшості випадків має принципове значення. Окрім того, важливим є точ-
не викриття застосування важкого озброєння протидіючими сторонами під час здійснення контролю за перемир’ям, а при необхідності і для вогневого ураження.
Необхідно установити не тільки координати певних об’єктів, але і можливість прийняття його до ураження і можливі наслідки у разі його ураження.
Для забезпечення безпеки цивільних об’єктів необхідно виконати значний додатковий обсяг розвідувальних завдань, як до прийняття цілі до ураження, так і після її ураження.
В одній з робіт Центру оборонних проблем АВН Росії: «Наукові основи створення й розгортання угруповань військ і сил, призначених для дій в операціях по підтримці миру» наводяться вимоги до роз-
відки у миротворчих операціях, які практично не відрізняються від вимог до розвідки в класичних оборонних і наступальних операціях, викладених у Настановах з розвідки та спеціальній літературі. Наприклад, вимоги до ступеня викриття угруповання бандформувань складають 60–70%. Це свід-
чить про те, що теорія розвідки у миротворчих операціях ще достатньо не розроблена, а механічне перенесення положень теорії розвідки у класичних операціях на миротворчі, не є виправданим.
Розвідка у миротворчих операціях організовується і проводиться на основі рішення командувача миротворчим контингентом, який повинен визначити мету, найважливіші завдання розвідки, райони і напрямки зосередження основних зусиль. Головним організатором розвідки є штаб
(об’єднаний штаб) миротворчого контингенту, а безпосередньо начальник розвідки. Начальник штабу віддає вказівки з організації розвідки, а начальник розвідки приймає рішення на виконання поставлених завдань і застосування наявних (підпорядкованих йому) розвідувальних підрозділів (частин), розробляє план розвідки і організує його виконання.
При плануванні розвідки деталізуються її завдання та об’єкти, визначаються зони оглядової, детальної розвідки і райони особливої уваги, зони (смуги) відповідальності за ведення розвідки; розподіляються сили та засоби розвідки за завданнями, напрямками (зонами, районами) і об’єктами; визначається послідовність, способи і терміни виконання розвідувальних завдань, встановлюється порядок доповіді результатів розвідки.
У миротворчих операціях важливим є міжнародна розвідувальна співпраця, узгоджене використання мережі спецслужб і розвідок як інструменту для глобального регулювання й просування політики миротворчих операцій.
Важливим кроком посилення розвідки у миротворчих операціях є створення розвідувально-аналітичних структур при департаменті миротворчих операцій ООН. Останнім часом точаться дискусії про єдину розвідку ЄС в інтересах миротворчої діяльності. Але розбіжність розвідувальних і міждержавних союзів, специфічність операцій розвідувальних служб окремих держав сьогодні ще не дозволяють створити єдину систему розвідки навіть в інтересах миротворчої діяльності.
Участь у миротворчій діяльності спонукала багато країн переосмислити ставлення до розвідки в інтересах підготовки і проведення миротворчих операцій.
У вересні 2000 року Європейська комісія з питань освоєння Європою космічного простору зробила повідомлення, що для проведення миротворчих операцій європейських сил швидкого реагування велике значення мають розвідка, зв’язок і передача вказівок. Для цього система «Галілео» повинна здійснювати навігацію, проводити розвідку, забезпечувати зв’язок за допомогою системи космічного базування в інтересах миротворчих операцій європейських сил швидкого реагування.
Як свідчить аналіз публікацій, передбачається, що Стратегічні сили (війська) спеціального призначення Росії будуть брати участь у миротворчих операціях і в операціях запобігання терактів, маючи для цього повітряний, наземний й морський компонент.
У зв’язку з тим, що японські сили самооборони почали брати участь у міжнародних миротворчих операціях, уряд цієї країни вирішив створити спеціалізовану службу, яка б збирала й обробляла інформацію в інтересах підготовки і участі армії в миротворчих операціях.
З урахуванням статусу КНР як постійного члена СБ ООН, протягом останніх років військово-політичне керівництво країни визначило, що Китай повинен брати активну участь у миротворчих процесах у різних країнах світу, що буде сприяти забезпеченню національних інтересів і зміцненню позитивного іміджу держави. Завдяки визначенню зазначеного напрямку як одного з головних, у структурах спецслужб, особливо в структурі головного розвідувального управління ГШ НОАК відбулися певні зміни, а саме: збільшено штат відділу оперативної підготовки миротворчих сил. З 2005 року існує окреме управління з підготовки сил військової розвідки для участі в миротворчих операціях у складі контингентів китайських військовослужбовців, а також керівництва зазначеними силами в ході виконання поставлених завдань. Крім того, Міністерство державної безпеки й Міністерство суспільної безпеки мають підрозділи, які здійснюють вишкіл кадрів для миротворчої роботи під прикриттям у складі китайських установ, а також у складі міжнародних організацій.
Міністерство оборони США реформує й удосконалює розвідувальну діяльність у зонах військових, миротворчих і стабілізаційних операцій експедиційних військ, акцентувати увагу на організації й веденні «активної розвідки» зі збору необхідної інформації в зонах операцій. На думку американців, потрібно розробити нову стратегію, що дозволить вести розвідку невідомої заздалегідь території, а також буде інтегруватися з розвідками інших країн і функціонувати в інтересах багатонаціональних формувань, коли не вирішені питання сумісності систем управління. Такою розвідувальною системою країни НАТО поки не володіють. Необхідно також створити й гнучкі організаційні форми розвідувальних частин, які були б здатні діяти автономно, у відриві від своїх баз, та вирішувати широке коло розвідувальних завдань.
Зусилля військового керівництва НАТО в останні роки спрямовані на пошук шляхів подолання роз’єднаності сил і засобів розвідки країн коаліції. Одним з них є розробка інтегрованої системи для автоматизованого розподілу сил і засобів розвідки за регіонами і напрямками відповідно до ступеню загрози, кількості й пріоритетності об’єктів, включаючи попередню підготовку й постановку завдань.
Інший шлях вирішення даної проблеми полягає в подальшій інтеграції систем розвідки повітряного й космічного базування, причому в інтересах не тільки стратегічної ланки, але також оперативної й навіть тактичної ланок. Перший досвід успішного застосування такої комбінованої повітряно-космічної системи, заснованої на спільному застосуванні американських розвідувальних супутників і літаків-розвідників стратегічної авіації, був набутий у ході війни в зоні Перської затоки. За оцінками фахівців, ця система просто незамінна в ситуаціях, коли не можна спрогнозувати місце виникнення військової загрози або район очікуваних дій досить великий. Як ще один шлях вирішення проблеми розглядається також підвищення гнучкості застосування й універсалізація засобів розвідки, з яких можна швидко утворювати нестандартні організаційно-штатні структури, адаптовані до умов конкретної обстановки у тому або іншому регіоні виконання миротворчих місій.
У цей час створені й діють три оперативні розвідувально-інформаційні системи, які забезпечують обмін інформацією між миротворчими контингентами країн-членів НАТО: Загальноєвропейська централізована система оперативних розвідувальних центрів (the Linked Ops-Intel Centers – EUROPE – LOCE); Багатонаціональна система збору й використання (дисиміляції) розвідувальної інформації поля бою блоку НАТО (the Multinational Battleield information Collection and Exploitation System NATO – BICES); Глобальна комбінована операційна система регіональних органів інформаційного обміну (the Combined Enterpise Regional Information Exchange System – Worldwide – CENTRIXC).
Можливості систем були широко використані у воєнних операціях коаліцій в Афганістані, Іраку, у рятувальних операціях по наданню допомоги постраждалим країнам від руйнівного цунамі в Південно-Східній Азії в грудні 2004 року.
Система LOCE включає розгалужену мережу комп’ютерних серверів, що містять бази інформаційних даних і забезпечують їхнє оперативне відображення на командних пунктах і інформаційних станціях (постах). Мережа з 600 автоматизованих постів розгорнута на території США і європейських країн НАТО.
У системі НАТО BICES використовується спеціалізована комунікаційна мережа закритого зв’язку, оснащена швидкодіючими автоматизованими засобами шифрування-дешифрування масових (блокових) потоків інформації.
Система CENTRIXC – похідна від LOCE і її сервери розгорнуті в Тампа, Флорида – у штабі Центрального стратегічного командування ОВС США, а також у всій зоні оперативної відповідальності цього командування на Ближньому й Середньому Сході. Цією системою, за відомостями елек-
тронної фірми MITRE Corporation, яка брала участь у створенні й розгортанні системи, користуються всі учасники коаліції в зоні (регіоні) Близького Сходу. Перераховані інформаційні системи забезпечують обмін і передачу даних електронною поштою, через Інтернет, відображення загальної картини оперативної обстановки, закритий голосовий зв’язок, оперативну взаємодію й оперативний зв’язок у форматі бесіди-розмови (chat function). Обмін інформацією може здійснюватися між командуваннями військ, частинами й з’єднаннями, між іншими військовими й пов’язаними з ними органами в рамках коаліції.
Серед технічних засобів розвідки у миротворчих операціях найбільш активно використовувались сили і засоби космічної, повітряної, радіо-, радіотехнічної, агентурної, спеціальної і радіолокаційної розвідок. Так, контроль повітряного простору над територією Боснії і Герцеговини забезпечували літаки E-2A AWACS, радіотехнічна розвідка здійснювалась літаками EF-111A і ЕА-6В, безпілотними літаками-розвідниками.
Використання тих чи інших сил і засобів розвідки в інтересах підготовки миротворчих місій часто упирається у проблему згоди сторін конфлікту щодо ведення розвідки. Тому перевага віддається засобам, застосування яких не потребує погодження з урядом країни, на території якої ведеться розвідка. До них належить насамперед види розвідки, які ведуть її приховано: космічна, радіо- і радіотехнічна, агентурна та відкрита розвідки. Але космічна розвідки є занадто дорогою, радіо- і радіотехнічна надто неточними, а відкриті способи розвідки – ненадійними.
Система розвідки в інтересах застосування миротворчих контингентів повинна забезпечувати надання інформації на усіх рівнях: стратегічному, оперативному і тактичному. Керівним органом ООН, ЄС, НАТО потрібна розвідувальна інформація стратегічного рівня. Департамент миротвор-
чих операцій, командуючі силами та допоміжні підрозділи ООН потребують розвідданих оперативного рівня. Для командирів частин і підрозділів військ миротворчих контингентів ООН необхідні розвіддані тактичного (локального) рівня.
Як правило, інформації, добутої перерахованими вище видами розвідки, недостатньо для виконання завдань у ході проведення миротворчих операцій. Тому необхідне використання військової, спеціальної, повітряної, артилерійської, інженерної та інших видів розвідки. Таким чином, визріла необхідність створення системи тактичної розвідки для забезпечення успішного виконання миротворчих місій.
У разі здійснення миротворчої операції коаліційними силами, як правило, система розвідки зони відповідальності контингенту має два рівні. Такою була система розвідки при проведенні миротворчої операції в Боснії і Герцеговині. Перший був наданий національними органами розвідки, другий коаліційними штабами та органами управління миротворчих сил, основу яких складали військові контингенти країн-членів НАТО. Уся інформація надходила до розвідувального управління штабу ОЗС НАТО на ЮЕ ТВД у м. Неаполі, крім того, було розгорнуто до шести розвідувальних і аналітичних центрів різної національної належності. Основним органом управління був розвідувальний відділ штабу міжнародних сил зі стабілізації обстановки в Боснії і Герцеговині, розгорнутий на базі розвідувальних підрозділів сил спеціальних операцій НАТО. Для командуючого сил по стабілізації обстановки розвідувальний відділ щоденно готував доповідь з оцінки обстановки в зоні відповідальності, положення та дії протидіючих сторін. Його зміст зводився до аналізу подій за минулу добу, прогнозу розвитку обстановки на 3 доби наперед та довготривалу оцінку обстановки.
За оцінкою військових спеціалістів НАТО, наявність такої складної структури органів розвідки ускладнювала оперативне проходження і розподіл розвідувальних даних, а також призводила до невиправданого дублювання дій сил розвідки для здобуття розвідувальної інформації. Дворівнева система розвідки послабила роль і значення власних органів розвідки національних миротворчих сил.
Важливою складовою ведення розвідки є збір, обробка та передача розвідувальної інформації. Необхідність створення спеціалізованого органу зі збору і обробки розвідувальної інформації була вперше виявлена в ході місії ООН в Конго в 1961–1965 роках. Тоді за зверненням командуючого миротворчими силами Генеральний Секретар ООН прийняв рішення про створення служби військової інформації, завдання якої полягали у зборі та аналізі розвідувальної інформації. У даний час при департаменті миротворчих операцій ООН створено ситуаційний центр для збору і аналізу стратегічної інформації раннього попередження конфліктів. Основною перешкодою у встановленні системи збору стратегічної розвідувальної інформації в ООН є відкритість самої організації. З огляду на доступність розвідувальної інформації, що використовується підрозділами ООН, закрита інформація, яка зібрана окремою державою, у разі її надання, може розкрити систему розвідки цієї країни. Крім того, багато країн розглядають таємний збір розвідувальної інформації проти них, як порушення їх суверенітету, що суперечить принципам діяльності ООН.
Як відомо, Україна мала миротворчі контингенти в різних куточках земної кулі. Наші миротворці виконували завдання в Іраку, Косово, Лівані, Ліберії й Сьєрра-Леоне. Але підрозділ військової розвідки був включений тільки до складу іракського контингенту. До речі, це перший випадок за всю історію миротворчої діяльності Збройних Сил України, коли до складу нашого контингенту за межами держави були включені органи управління й підрозділи військової розвідки. Розвідники відслідковували політичну, економічну, кримінальну, екологічну обстановку в зоні відповідальності української бригади.
Крім того, наші розвідники працювали над розкриттям складу, характеру дій, намірів антикоаліційних угруповань у зоні відповідальності, виявляли місця розташування, рівень боєздатності диверсійно-терористичних груп і загонів, їх оснащеність зброєю.
Аналіз досвіду розвідки у миротворчих операціях дозволяє сформулювати деякі рекомендації щодо її організації і ведення: планування, організацію та ведення розвідки необхідно здійснювати згідно з повноваженнями мандату ООН на здійснення миротворчої операції; склад сил та засобів розвідки повинен визначатися з урахуванням характеру конфлікту, його масштабу, можливостей протидіючих сторін; нарощування сил та засобів розвідки у регіоні необхідно проводити послідовно на підставі політичних рішень ООН; засоби розвідки у миротворчих операціях багатонаціональних військових контингентів повинні відповідати єдиним вимогам і стандартам; учасники миротворчої операції повинні узгодити порядок організації і ведення розвідки та обов’язкового обміну здобутою розвідувальною інформацією.
Як показує досвід підготовки і здійснення миротворчих місій ООН, завдання і способи ведення розвідки в інтересах забезпечення дій миротворчих контингентів залежать від загальної ситуації у зоні конфлікту і прогнозованих сценаріїв розвитку військово-політичної обстановки, завдань, що виконуються миротворчими силами, складу протидіючих сторін, їх можливостей і намірів, обмежень, накладених мандатом ООН на ведення розвідки. Найголовніше, при підготовці й проведенні миротворчих операцій необхідно завчасно мати достатньо повну інформації про ситуацію в країні. Відсутність необхідної розвідувальної інформації не компенсується ні авторитетом ООН, ні значними військовими силами, котрі залучаються до операції.
Складність розвідувальних завдань у миротворчих операціях останніх десятиліть стимулювала пошук доцільного складу сил та засобів розвідки миротворчих контингентів, їх функціональних і організаційних структур та доцільних форм і способів ведення розвідки. Види технічної розвідки, які залучаються до виконання розвідувальних завдань у миротворчих операціях, стають все складнішими. З’являються нові системи збору і обробки розвідувальної інформації, відпрацьовуються вдосконалені форми і способи взаємодії органів розвідки у складі багатонаціональних сил.
Сьогодні розвідка розглядається як один з найважливіших елементів забезпечення ефективності миротворчих місій, її роль у майбутніх миротворчих операціях буде тільки зростати.

Джерела

1. Устав Организации Объединённых Наций (26 июня 1945 г.) // Действующее международное право: В 3 т. / Составители Ю.М.Колосов, Э.С.Кривчиков. – М., 1996. – Т. 1.
2. Леонов В.В. Миротворча діяльність на теренах СНД у контексті розвитку міжнародної безпеки // Стратегічна панорама. – 1999. – № 3.
3. Скороход Л., Скороход Ю., Перепелиця Г. Миротворча діяльність на теренах СНД // Політична думка. – 1997. – № 4.
4. Миротворча діяльність України: кооперація з НАТО та іншими структурами європейської безпеки. – Київ, 2002.
5. Яковлев В. Военные аспекты миротворчества // Международная жизнь. – 2002. – №1. – С.33–34.

До змісту журналу "Воєнна історія" #6 за 2009 рік