журнал "Воєнна історія" #6(48) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

ВІЙСЬКОВІ ОПЕРАЦІЇ КРАЇН НАТО У АФГАНІСТАНІ:
СКІЛЬКИ КРОКІВ ЗАЛИШИЛОСЬ ДО ПЕРЕМОГИ?

В. ОСЬОДЛО,
кандидат психологічних наук, доцент, начальник кафедри військової педагогіки та психології НАОУ, полковник
В. САВІНЦЕВ,
старший викладач кафедри військової педагогіки та психології НАОУ

Після трагічних подій 11 вересня 2001 року в Сполучених Штатах Америки армія США розпочала в Афганістані операцію «Непохитна свобода». В листопаді 2002 року в НАТО було ухвалено рішення про формування Міжнародних сил сприяння безпеки в Афганістані (ISAF), куди увійшли військові контингенти з Великобританії, Німеччини, Франції, Іспанії, Італії, Швеції, Норвегії та інших країн. Вперше за свою історію НАТО вийшло за рамки євроатлантичної зони і прийняло на себе командування багатонаціональними силами, забезпечуючи реалізацію своєї нової стратегії, згідно якої НАТО повинно бути в змозі боротися з проблемами там, де вони виникають.
З серпня 2003 року НАТО керує всіма діями міжнародних сил сприяння безпеці. З цього періоду війська НАТО присутні не тільки в столичному районі Кабула, але й по всій країні. Їх обмежений контингент значно розширився і в жовтні 2009 року нараховував до 90 тисяч військовослужбовців з 41 країни. Крім цього, як відмічають деякі військові експерти, в прикордонних з Пакистаном районах діють ще до 10 тисяч американських військовиків, окрім тих, що входять в ISAF. США проводять тут власну операцію «Непохитна свобода», спрямовану на пошуки лідера терористичного угруповання «Аль-Каїда» Усами Бен Ладена.
Всі ці сили спрямовані на забезпечення стабільності в регіоні. Частина з них (в основному війська Великобританії і США) веде активні бойові дії проти військових формувань руху «Талібан», що зміцнилися в південних провінціях Гільменд і Кандагар. Угрупованню ISAF допомагає створена афганська армія. Зараз афганська національна армія складає понад 83 тисячі чоловік, на частку якої доводиться 63% бойових операцій.
Особливості операцій військ НАТО в Афганістані свідчать, що на початковому її етапі війська нанесли поразку формуванням талібів і, як наслідок, у переможців існувала певна ейфорія і війна вважалась виграною. Таліби дійсно розбіглися, однак значна їх частина пішла до Пакистану, частина розчинилися в кишлаках.
У переможців з’явився синдром певного психологічного розслаблення і бажання зайнятися державним будівництвом, демократизацією Афганістану. Велика частина цього будівництва зосередилася в афганській столиці Кабулі, де будували нову адміністрацію, готувалися до виборів, емансипували жінок, намагалися відновити економіку.
Однак, з початком мирного будівництва військові НАТО зіткнулися з масою проблем: в усіх ешелонах влади панує корупція, відсутній адміністративний апарат, брак освічених, підготовлених управлінців. При цьому був упущений час, що дало руху «Талібан» три роки фори.
Таліби отямилися не тільки тому, що їм дали час відновити сили на базах в Пакистані. Їх надихнув іракський синдром. Таліби бачили, як важко американцям доводиться в Іраку, і зрозуміли, що це дає їм змогу перемогти, застосовуючи асиметричні воєнні дії. І такі дії розпочались насамперед на півдні країни з використанням різноманітних форм партизанської війни. Така ситуація призвела до зростання бойових втрат військово-службовців країн НАТО. Це поставило реальну проблему перед всім західним суспільством, а саме: чи варто брати участь в бойових діях, внаслідок яких можна зазнати суттєвих бойових втрат. Західне суспільство до них не готове. Внаслідок цього в Афганістані склалися два роди місій НАТО: одна на півдні, де відбувається більшість бойових дій, і друга на решті територіях країни, де дислоковані європейські союзники, які ані політично, ані психологічно не готові ризикувати своїми контингентами військ.
Проблему, яка з часом посилюється, для командування НАТО становить  формування належної мотивації до служби в Афганістані у військовослужбовців, які звикли до стабільних умов на території своєї країни. З одного боку, підвищенню бажання військових служити у Афганістані сприяє можливість набути унікального досвіду проведення вказаних операцій, удосконалити професійні навики, а також матеріальне заохочення різними грошовими надбавками.
Проте участь в подібних операціях пов’язана з різким збільшенням психологічних навантажень на особовий склад, що стикається з реальними загрозами власному життю, пораненнями і загибеллю не тільки військовослужбовців, але й цивільного населення.
Незнайома обстановка, відрив від родин, постійне відчуття небезпеки стають головними причинами стресів, пригніченості й інших психічних розладів. Навіть з урахуванням того, що теоретично кожна країна направляє у Афганістан найбільш боєздатних і психологічно стійких представників своїх збройних сил, рівень морального і психічного стану особового складу, що проходить службу безпосередньо у власній країні, вищий, ніж у миротворців. Це вимагає проведення комплексу заходів щодо морально-психологічної підготовки особового складу до участі у військових діях, а також проходженню ним повного циклу реабілітації після повернення на Батьківщину.
Враховуючи це, військове керівництво США і європейських держав дедалі більше уваги приділяє системі бойової і морально-психологічної підготовки військовослужбовців, якість якої безпосередньо пов’язується з рівнем їх морального і психічного стану. На думку західних військових експертів, високі результати досягаються завдяки національно-патріотичному вихованню, своєчасному інформаційному забезпеченню військ, постійній роботі зі створення і запровадження військових традицій, активній діяльності військово-церковної служби, достатньому матеріальному стимулюванню, ефективним заходам з питань соціального захисту військових і їх сімей, захисту прав і свобод тощо. Військове керівництво також ставить перед собою задачу поліпшення методичної підготовки офіцерів і сержантів, яким належить проводити заняття з підлеглими.
Загалом моральний і психічний стан військовослужбовців європейських військових контингентів і США у Афганістані можна оцінити як достатньо стійкій, хоча його рівень змінювався залежно від ступеня соціально-правової захищеності військовослужбовців і членів їх сімей, величини фінансового і матеріального забезпечення, ефективності психологічної підготовки, якості виховної роботи, а також загальної військово-політичної обстановки в Афганістані.
Водночас існує низка проблем з підтримкою морального духу на належному рівні. За даними зарубіжних ЗМІ, психічний стан деякої частини солдат коаліції характеризується пригніченими настроями, психологічною втомленістю, сумнівами в правильності дій командування, відсутністю упевненості в своїх силах. На нього також негативно впливають нестабільна обстановка в Афганістані, постійні бойові втрати, вороже ставлення з боку населення, постійний стрес, важкі кліматичні умови. Багато сержантів і солдатів скаржаться на відсутність чіткого визначення їх місії і характеризують операцію в Афганістані як таку, що має малу цінність.
Спеціальна комісія Пентагону з контролю за моральним станом військовослужбовців опублікувала доповідь, у якій зазначено, що в контингентах НАТО в Афганістані також є серйозні проблеми з емоційним станом солдатів. Це призводить до зростання кількості випадків суїциду. Згідно з опублікованими в США даними, кількість самогубств серед особового складу військ НАТО зростає. Минулого року з життям покінчили сім військовослужбовців. А всього за 75 місяців військової операції в Афганістані – 15. Наголошується, що кількість самогубств військовослужбовців в Афганістані зросла після важких боїв в літні місяці 2008 року. Тоді було вбито 133 військовослужбовці військ НАТО, що на 60% більше порівняно з 2007 роком. В 2009 році з січня по серпень тільки зі складу американського контингенту загинуло 159 військовослужбовців.
Дані свідчать, що в Афганістані за останні сім років військові лікарі відзначають загальне зростання кількості психічних захворювань серед американських військовослужбовців. Так, ще в 2004 році випадків депресії серед солдатів в афганській операції було значно менше ніж серед військовослужбовців, що перебувають в Іраку. Але вже в 2008 році і на початку 2009 кількість подібних захворювань в Афганістані і Іраку зрівнялася. Можливо, наслідком цих проблем, за даними міноборони США, в Іраку і Афганістані стали випадки зґвалтувань жінок-військовослужбовців. За 2008 рік там відбулось 163 такі інциденти – на 25% більше, ніж у 2007 році. Крім того, у військовому відомстві США упевнені, що керівництву стають відомими не більше ніж 20% подібних випадків.
За оцінками психологів, у 300 тисяч солдат збройних сил США, що брали участь в іракській і афганській війнах, спостерігаються симптоми посттравматичного стресу, або депресії, і майже половина з них не одержує жодної допомоги. Загалом до стресу і депресії схильні 18,5% із понад 1,5 млн. американських військовослужбовців, що брали участь у військових операціях в Іраку і Афганістані. Посттравматичний стрес може бути результатом травм, отриманих під час військових дій, або присутності при пораненні і загибелі товаришів, а також в інших подібних випадках.
Фахівці вважають перемоги військ НАТО доволі ефемерними, адже в разі великої операції таліби просто відводять свої основні сили з тієї чи іншої місцевості, залишаючи невеликий загін «смертників» для приманки. Внаслідок цього під час військових операцій проти талібів війська НАТО отримують легку «перемогу» і повертаються на свої бази, а через день таліби повертаються. Силові дії не підкріплюються адекватними адміністративними і економічними діями по закріпленню державної влади на звільнених територіях. Тому населення обмежено співпрацює з офіційними властями.
Дослідження особливостей дій збройних формувань руху «Талібан» свідчить, що вони дуже вміло використовують сучасну ситуацію. В тих регіонах і місцях, де вони діють – особливо на півдні і сході країни – створені і діють паралельні адміністрації. При формальній державній адміністрації таліби ставлять своїх польових командирів. І народ йде до них. З погляду психології це дуже виграшний варіант організації управління: такі утворення не обтяжені бюрократизмом офіційної влади, її корупцією та іншими вадами; намагаються вирішувати спірні, побутові питання населення; не грабують крамарів і дрібних підприємців, дають їм працювати й заробляти на життя. Від людей вимагається платити лише 10-відсотковий релігійний податок – так званий «закят». Ця система вважається кримінальною, але вона функціонує. Подібна швидка справедливість до душі простим афганцям. Хоча при цьому талібів все одно не люблять, тому що разом з «Аль-Каїдой» вони нав’язують місцевому населенню радикальний іслам, нехарактерний для афганців, які майже 800 років прожили при ліберальному ханіфитському ісламі.
Характеризуючи структуру військових формувань талібів, слід підкреслити, що власне рух «Талібан» не складає однорідну масу, не кажучи вже про яку-небудь структуровану військову і політичну організацію. Це швидше конгломерат-альянс екстремістських і просто різних антиурядових сил, що ведуть боротьбу проти прозахідного режиму Хаміда Карзая і його союзників. Деякі його сегмен-
ти – це просто кримінальні групи (банди наркодилерів і «військових баронів»). Основна частина талібів мала свої бази в Пакистані, в зоні «незалежних племен» в північно-західній прикордонній провінції, частина з них знаходиться в Афганістані. Штаб-квартира руху «Талібан», за даними командування США, розташовувалась в м. Кветта (Пакистан). Їх стан та дислокація останнім часом помітно погіршилась після того, як пакистанська армія нанесла їм поразку в ході операцій впродовж 2008–2009 років.
Однак, як вважають експерти, останніми роками рух захисників «істинного ісламу» посилився. «Воїни Аллаха, захисники істинного ісламу» – таліби і їх союзники, діють в тісному контакті з «Аль-Каїдой». Їх чисельність орієнтовно оцінюється в 12–20 тисяч.
За даними американського командування, у 2008 році масштаб бойових дій на сході Афганістану збільшився на 40% порівняно з попереднім роком, що недавно підтвердив спеціальний представник ООН в Афганістані. Відповідно, зросли втрати американців, що перебувають тут. Наприклад, в червні 2008 року вони вперше перевищили аналогічні показники за той же період в Іраку.
Значно розширилася зона впливу і контролю талібів: за даними міжнародного аналітичного центру у Лондоні, в 2007 році військова присутність талібів поширювалась на 54% території Афганістану. В 2007–2008 роках вони захоплювали і утримували під своїм контролем деякі центри провінцій на півдні Афганістану. Екстремістам вдалося здійснити серію крупних диверсійних і терористичних актів, а у 2009 році здійснено низку терористичних актів терористами-смертниками. Внаслідок цього центральна частина м. Кабул зусиллями властей і міжнародних організацій перетворилася на складний лабіринт різних захисних споруд з бетонних блоків, огорож з колючим дротом і барикад.
Загони талібів активно діють на підступах до Кабула, в сусідніх з афганською столицею провінціях Вардак і Логар, практично контролюють велику частину не такої віддаленої провінції Газні.
Військовий аспект особливостей дій талібів доповнює їх гнучкість та вміння швидко вчитися. Вони не обтяжені бюрократичними складнощами, що притаманні військовим формуванням НАТО, спокійно змінюють тактику, адаптують її до конкретних умов і конкретного противника. З 2008 року таліби перестали формувати великі військові загони. Зараз кількість особового складу в загонах, як правило, нараховує 70–80 чоловік. Таліби вважають за краще працювати малими мобільними групами. Наслідком широкого застосування асиметричних дій є те, що військовим формуванням талібів не потрібні складні системи озброєння. Вони удосконалили тактику військових дій і можуть, наприклад, найпростішою зброєю збивати найсучасніші бойові вертольоти.
Останніми роками серед формувань талібів діє установка не створювати постійних опорних баз, які легко знайти засобами супутникової розвідки та знищити. Після виконання бойового завдання мобільні групи розсіваються, йдуть на свої дрібні бази, якими може служити будь-який кишлак. У талібів є радіозв’язок, мобільні телефони, тому зібрати їх знову нескладно. Таліби не придумували нічого нового, на відміну від моджахедів 80-х років, що діяли проти радянської армії.
Вони використовують той же набір тактичних прийомів: засідки, закладання вибухових пристроїв, напади на пости урядових військ, поліції і бази військ НАТО, вбивства, залякування, викрадення людей з метою викупу, знищення шкіл, мінування доріг, акти індивідуального терору з використанням терористів-смер-
тників. Набагато ширше вони використовують теракти страхітливої дії з використанням смертників. Наприклад, напередодні виборів президента в Кабулі перебувало 80 смертників. В день виборів президента Афганістану було проведено щонайменше 140 терактів, нападів та інших збройних дій проти виборчих дільниць та місцевих органів влади.
Сила талібів полягає в тому, що населення дає їм притулок. Талібів хоча й не люблять, але вони все-таки мусульмани, і для афганців вони кращі, ніж американці чи військовослужбовці будь-якої країни НАТО, яких сприймають як загарбників.
Суттєвими передумовами підтримки дій талібів афганським населенням в знач-
ній мірі є некомпетентність влади, її нездатність забезпечити безпеку населення, безробіття, свавілля з боку місцевих властей, тотальна корупція, поголовна убогість більшої частини населення, низький рівень життя, невирішеність проблем біженців (їх повернулось до Афганістану до 4,5 млн). Дійсно, адміністрація талібів здебільшого працює ефективніше, ніж офіційні органи влади. Особливо це стосується органів правосуддя і поліції, як найбільш корумпованих структур.
Дослідження етнопсихологічного фактору в Афганістані свідчить про наявність такого ресурсу, як пакистанські таліби, які мають потенціал до 20–30 тисяч бійців. Керівництво Пакистану провело декілька операцій, вгамувало та переорієнтувало їх на Афганістан. Однак, як вважають фахівці, таким чином пакистанська нестабільність злилася з афганською, і зараз створено широке поле, де радикальний ісламізм почувається доволі вільно. Зона опору військам НАТО вже вийшла за рамки окремих етнічних груп, разом з пуштунами проти військ НАТО в Афганістані воюють і пенджабци, представники правлячого в Пакистані етносу.
Зростає координація між пакистанськими і афганськими талібами. У 2009 році досягнуто домовленості, що афганські таліби, щоб не «підставляти» Пакистан і не провокувати США на удари, перебазуються звідти на територію Афганістану. Одночасно пакистанські таліби, точніше, ті сили, які виділені для афганського джихаду, розташуються вздовж кордону і робитимуть глибокі рейди на територію Афганістану. Це якісно новий і загрозливий для військ НАТО рівень планування і організації операцій (бойових дій).
Значна частка аналітиків вважає, що важкою проблемою для військ НАТО є протистояння інших не організованих військових формувань, які чинять значно більший опір й найчастіше не мають жодної ідеології, а прагнуть лише наживи. Тому доволі поширеними є випадки нападу на військові колони. Ця тенденція буде тільки зростати. Для НАТО це питання є болючим, бо такі нетрадиційні бойові дії створюють дискомфортну обстановку військам.
Ще одною складною проблемою НАТО у Афганістані є спроби прискореної демократизації країни та емансипації жінок, які пропонують війська та різноманітні гуманітарні організації країн Заходу. Час показав, що спроби демократизації за західним зразком чи не найскладніше даються афганцям. Історія країни свідчить, що демократизація в Афганістані повинна бути поступовою, еволюційною, збалансованою, інакше вона буде відторгнута і викличе спротив. Частково це вже відбулось. Емансипація жінок теж повинна бути дуже обережною, тому що для неї поки немає сприятливого ґрунту. Як вважають дослідники, форсована емансипація, яка здійснюється НАТО у Афганістані, це подарунок радикальному ісламізму.
Конфлікт в Афганістані для обох сторін є всебічним випробуванням їх психічної стійкості та витривалості. Незважаючи на втрати, керівництво НАТО вважає, що місія в Афганістані – необхідність, а не добра воля. Ця ідея є ключовою у всеохоплюючій стратегії нарощування воєнної могутності НАТО в Афганістані. Такий підхід призводить до підвищення інтенсивності бойових дій, вимагає від керівництва військових формувань НАТО подальшого пошуку і застосування різноманітних методів та засобів морального і психічного загартування людей до дій у екстремальних умовах.
Таким чином, аналіз бойових дій в Афганістані свідчить, що для їх ведення мають бути відібрані кращі контингенти країн-учасниць, оскільки військовослужбовці піддаються впливу серйозних стресових факторів бойової обстановки.
В сучасних локальних конфліктах (бойових діях) успішність дій військовослужбовців залежить від їх професійного вишколу, психологічної готовності особового складу на рівні внутрішніх переконань до захисту інтересів країни за межами національної території. Крім того, важливим також є забезпечення належних соціальних гарантій та матеріального забезпечення військовослужбовців.
Ефективність бойових дій в Афганістані та інших схожих регіонах буде залежати від уміння протидіяти асиметричним діям бойовиків (партизанських рухів), налагодження діалогу культур, створення образу НАТО як партнера, який покликаний поліпшити життя населенню країни.

До змісту журналу "Воєнна історія" #6 за 2009 рік