Журнал "Воєнна історія" #6 (42) за 2008 рік

З ПЕРШИХ ВУСТ

90 РОКІВ ЛИСТОПАДОВОГО ЧИНУ

ДАШКЕВИЧ Ярослав Романович.
Народився в м. Львові. Закінчив Академічну гімназію (1944), навчався у Львівському медичному інституті (1944), на філологічному факультеті Львівського університету (1944-1949), після закінчення якого працював бібліотекарем та бібліографом у Львівській науковій бібліотеці АН УРСР. Того ж року заарештований і засуджений на 10 років за політичну неблагонадійність. Після звільнення 1956 р. повернувся до Львова, тривалий час був безробітним. 1957-1966 рр. – бібліограф Інституту суспільних наук АН УРСР. 1963 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Вірменські колонії на Україні в джерелах та літературі ХV-ХІХ ст.» в Інституті АН Вірменської РСР. 1987-1972 рр. – старший науковий співробітник Музею етнографічних та художніх промислів АН УРСР у Львові. 1973-1978 рр. – завідуючий відділом допоміжних історичних дисциплін, старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові. 1978-1990 рр. – безробітний. 1990-1991 рр. – керівник Львівського відділення Археологічної комісії АН УРСР. 1991-1993 рр. – керівник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, провідний науковий співробітник Інституту сходознавства ім. А. Кримського.
1994 р. за сукупністю праць і на підставі доповіді «Стан і напрямки джерелознавчих досліджень історії України (друга половина 1920-х років)» присвоєно вчену ступінь доктора історичних наук.
Від 1990 р. керує Сходознавчою комісією НТШ у Львові, від 1991 р. – член Президії НТШ, голова історико-філософської секції НТШ.
З 1995 р. – викладає у Львівському університеті ім. І.Франка, з 1966 р. – професор, з 1998 р. завідуючий кафедрою сходознавства.
Президент товариства ім. Нестора Літописця, дійсний член Української Вільної академії наук, Російського географічного товариства, Українського історичного товариства.
Автор понад 900 наукових праць, у т. ч. студій з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін (археології, історичної географії та картографії, сфрагістики та ін.), сходознавства, українсько-вірменських, українсько-турецьких, українсько-єврейських відносин та ін.
Сьогодні шановний професор є гостем нашої рубрики «З перших вуст».

Пане професоре! Кортить звернутися – Пане генерале! Ви ж бо і є генерал в науці. «Воєнна історія» має за велику честь вітати Вас як свого гостя і співрозмовника з почуттям гордості, вдячності і правдивої пошани до Вас. Ярославе Романовичу, Вашими батьками були дві знакові постаті українських визвольних змагань 1917-1921 років. Знаю, що Ви писали деякі спогади про батьків, все ж їх життєвий шлях, зокрема мами, на жаль, залишається маловідомим широкій громадськості. Розкажіть читачам «Воєнної історії» про своїх славних батьків.

Батьки були досить скупими на спогади. Звичайно, дещо розповідали і я усвідомлював їх велич ще за життя, їх безпосередню причетність до історичних подій і історичних постатей. Пам’ятаю, у нас вдома на стіні висіла велика шлюбна фотографія батьків, зроблена у Відні 14 липня 1920 року: мати, Олена Степанів, сидить між двома свідками шлюбу – січовим батьком Кирилом Трильовським, керівником галицьких радикалів, та професором Степаном Рудницьким, відомим уже тоді географом. Позаду стоїть батько в однострої Січових стрільців з відзнаками підполковника – командира бригади, і його дружба – Євген Коновалець, полковник, командир Групи Січових стрільців. Ця фотографія обійшла чимало видань під назвою «Січове весілля». Проте я ніколи не грівся і не намагався грітися в променях слави моїх батьків.
Розповім, насамперед, про маму. Олена Степанів – не боюся цього слова – національна героїня. Для мене ж вона, у першу чергу, мати і перший провідник через життя, життя нелегке і навіть трагічне, – саме для неї самої.
Народилася 7 грудня 1892 року у селі Вишнівчику Перемишлянського повіту. 1912 року вступила до Львівського університету на філософський факультет. Навчання перервала війна 1914 року. Вступила до Легіону Українських січових стрільців; вже як хорунжа брала участь в боях на Маківці. В листопаді 1914 року в районі Тухольки Олена Степанів отримала з рук командира дивізії генерала І. Флейшмана медаль за хоробрість.
Була полонена в бою під Лісовичами недалеко Болехова. Російський полоні перебувала в основному у Ташкенті, де була активним членом Туркестанської української громади, що проводила серед полонених просвітницько-культурницьку роботу. Дуже була авторитетною, шанованою «за її розум, відвагу та вміння обходитися з людьми» – так відгукувалися про неї її сучасники.
В серпні 1917 року поверталась через Фінляндію, Швецію і Норвегію, де на кожній станції тріумфально вітали повернення героїчної полонянки, про що писали всі тогочасні газети.
Пригадується, що через перебування в полоні ваша мама мала певні неприємності, навіть звільнення з армії.
Так, насправді, Галичина не так тріумфально зустріла її повернення, як вітали її в Європейських країнах. Непересічних людей в рідному середовищі не любили (як не люблять, правду кажучи, й досі) особливо ті особи, що самі мали претензії стати непересічними, але такими стати не могли. Як казала мама, «внаслідок інтриг» її в травні 1918 року після процедури «виправдання» за полон звільнили з УСС. Хоча незадовго до цього була нагороджена Військовим Хрестом Карла I.

Але ж з часом вона знову повернулася до армії?

Так, але вже до української армії. Після звільнення з УСС вона повернулася до Львівського університету як член Головної управи, у жовтні 1918 р. вела таємні переговори з гетьманом П. Скоропадським щодо надання допомоги галицькому повстанню, скерувавши до Львова полк Січових стрільців. Невдовзі стала одним з організаторів Листопадового повстання у Львові, членом Начальної Команди Галицької армії. Пройшла бойовий шлях четаря від Львова до Старокостянтинова. Залишила армію після сипного тифу. Короткий час була студенткою Кам’янець-Подільського університету й працювала референтом преси в Міністерстві закордонних справ УНР.
У листопаді 1919 через Румунію, Угорщину виїхала до Відня, де одружилася 1920 р. з Романом Дашкевичем, з яким були знайомі з часів «січової юності», а 1913 р. обоє входили до комітету об’єднаного товариства Січових стрільців. 1921 р. закінчила університет із ступенем доктора філософії. Повернулася до Львова. Була членом групи «Заграва», якою керував Дмитро Донцов. Відійшла від будь-якої політичної діяльності. 1922-1936 рр. викладала географію та історію в гімназії сестер василіанок у Львові; в період існування Українського таємного університету – географію на філософському факультеті. Від 1929 р. очолювала Географічну комісію при президії Учительської громади, стала одним із ініціаторів утворення Географічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка. 1935-1939 рр. – референт організаційного відділу Ревізійного союзу українських кооперативів, займалася організацією лікарняних кооперативів. 1939-1941 рр. – вчитель середньої школи.
З приходом німців 1941 р. працювала продавцем у магазині «Народного мистецтва», пізніше – керівником Статистичного бюро міста Львова, одночасно викладала в гімназії та фаховій школі.
У 1944-1946 рр. – старший науковий співробітник і завідуючий сектором економіки промисловості Львівського відділу економіки Академії наук, в.о. доцента економічної географії Львівського університету; викладала також в Інституті радянської торгівлі. У 1946-1948 рр., під час ліквідації академічних гуманітарних установ у Львові як «натхненників українського підпілля» була відправлена в «почесну» депортацію до Києва, де працювала старшим науковим співробітником відділу економічної географії Інституту економіки Академії наук УРСР. Повернувшись до Львова 1948 р., після декількох місяців безробіття, влаштувалася науковим співробітником Природничого музею АН УРСР у Львові. А 29 грудня 1949 р. була заарештована, начебто, за «зв’язки з Романом Шухевичем».

А чому мама не скористалася можливістю виїхати на еміграцію разом з татом? Чи вона не усвідомлювала всієї небезпеки свого перебування на підрадянській території?

Так, вона у 1944 р. категорично відмовилася йти на еміграцію, сказала: «Я залишаюся зі своїм народом» і ніколи не шкодувала, що так вчинила, незважаючи на всі лихоліття, які випали на неї. Їй випало пройти через страхіття ГУЛагу. Без суду, лише за вироком Особливої наради при Міністерстві державної безпеки СРСР їй призначили десять років таборів суворого режиму з конфіскацією майна. До речі, вирок до сьогодні не скасовано. Перебувала до 17 червня 1956 р. у мордовських таборах, де працювала на найважчих роботах – на торфорозробках, пізніше, діставши інвалідність, – палітурницею. У червні 1956 р. повернулася до Львова, де вже не мала можливості займатися науковою працею. Померла 11 липня 1963 р., похована на Личаківському цвинтарі.

Ярославе Романовичу, Ваша мама була визнаним видатним вченим-географом. Проте мені видається, що праці Олени Степанів відомі хіба що в колі фахівців. Тому хотілося б, щоб Ви розповіли про її творчий доробок?

Олена Степанів є автором понад 73 праць, з яких надруковано близько 50. Багато праць втрачено. Найбільш відомі праці «Економічна географія західноукраїнських земель» (1938), «Трудові резерви Львівщини» (1947), «Сучасний Львів» (1943, 1956, 1992), «Архітектурне обличчя Львова» (1945) та ін. Також мама залишила спогади «Напередодні великих подій. Власні переживання і думки. 1912-1914» (1930, 1968), а також записані Осипом Назаруком спогади під заголовком «Зі споминів Олени Степанівної хор.У.С.С.». Думаю, що справжнє відкриття її творчого доробку ще попереду.

Пане професоре, з під Вашого пера вийшли сотні життєписів видатних людей, але немає ґрунтовного життєпису Вашого батька.

Про батька я писав, хоча, мабуть, недостатньо. Зараз готується до друку книжка спогадів про маму і тата. Батько народився 6 грудня 1892 року у містечку Тустановичі (тепер це частина міста Борислава Львівської області). 1911 р. закінчив гімназію в Перемишлі і вступив на юридичний факультет Львівського університету. Брав участь в Українському студентському союзі, в організації «Січей». 1912 р. Р.Дашкевич обраний кошовим повітової «Січі» у Львові. В березні 1913 р. став отаманом Львівської організації Січових стрільців. За гроші заможного батька для своєї сотні купив однострої та гвинтівки. Згодом на її основі було створене стрілецьке товариство «Січові Стрільці ІІ». До речі, жіночою чотою цього товариства керувала студентка Олена Степанів – майбутня моя мама.
З вибухом Першої світової війни Роман Дашкевич – офіцер артилерії австрійської армії на фронті проти Росії. Потрапив до полону, перебував у російських таборах військовополонених в Сибіру та на Забайкаллі. Втікає з полону, прибув до Києва, очолив Стрілецьку Раду та артилерію Куреня Січових стрільців, брав участь в обороні Києва у січні – лютому 1918 та в наступі на Київ у лютому – березні 1918 р. У травні 1918 р. – командир 4-ї батареї Запорізького корпусу. З відновленням формації Січових стрільців у вересні 1918 р. повернувся до Білої Церкви, організовував артилерійські частини, став командиром гарматної бригади Січових стрільців, пройшов важкий бойовий шлях на різних фронтах Української Народної Республіки.
Після саморозпуску корпусу Січових стрільців виїхав до Відня. У Відні 1921 р. видав свій історико-військовий нарис «Про Січових стрільців». Повернувшись до Львова, працює адвокатом, бере участь разом з Коновальцем в організації УВО. Коновалець був організатором збройної боротьби, а батько ж стояв на тому, що ще не до кінця використані можливості легальних форм боротьби. У цьому вони розходилися, хоча взаємну пошану і повагу зберігали завжди. Дашкевич організував відновлення парамілітарних «Січей», а після їх заборони польською владою – спортивних воєнізованих товариств «Луг», що налічувало до 100 тис. членів. Дашкевич був редактором львівських журналів «Січові вісті» (1921-1925) та «Вісті з Лугу» (1926-1939).
1939-1941 рр. перебував в еміграції на Лемківщині в містечку Риманові. З 1941 по 1943 мешкає в окупованому німцями Львові, працює за цивільним фахом – адвокатом. Рішуче відмовився від будь-якої співпраці з німецькою окупаційною адміністрацією. З кінця 1943 знову на еміграції в таборі для переміщених осіб у Куфштейні, в Тиролі (Австрія). Після розпуску табору залишився жити там же у гірській місцевості, в самітній хатині, плекаючи квіти, вишневий садок та бджіл. Інколи брав участь у національних святкуваннях, підтримував зв’язки як з середовищем спадкоємців уряду УНР, так і з послідовниками УВО-ОУН, її революційної течії. Листувався з приятелями, зі мною, після мого повернення з таборів Казахстану до Львова 1956 р. Писав мемуарні записки про роки української революції, що вилилися у книгу спогадів «Січові Стрільці в боротьбі за київські Золоті ворота» (Нью-Йорк, 1965); фрагменти передруковувалися в збірнику «Україна. Наука і культура». – (К.,1994. – Вип. 28). Написав по-військовому стисло, безпосередньо, щиро, скромно. Вони є дуже вартісним причинком і першорядним джерелом до історії українського війська під час визвольних змагань.
В Австрії батько залишився до кінця життя. Від дальших еміграційних мандрівок, як і від повернення в невільну Україну, він твердо відмовився. Помер у Куфштайні 12 січня 1975 р.

Ви маєте і власний досвід протистояння режимові, пройшли «гартування» у сталінських таборах. Розкажіть про це детальніше.

Після закінчення університету, заарештований і ув’язнений за звинуваченням у політичній неблагонадійності та зв’язках із підпіллям і засланий на 10 років до так званих виправно-трудових таборів. Я вже тоді передбачав такий розвиток подій і міг зробити тоді, чи ще раніше, у 1944-му свій вибір. Проте я, як і мама, залишився на рідній землі. Я ніколи не каявся ні перед самим собою, ні перед іншими, що не пішов шляхом на Захід і що цей ефемерний шлях довелося міняти на цілком реальну і не без тернів дорогу на Схід.
І мама, і я проходили слідство по спеціальній утвореній групі Головного проводу ОУН – у складі слідчого відділу Львівського управління МГБ. Ночами буквально вибивали у мене зізнання, намагаючись добитися свідчень, навіть проти рідної матері. Можна уявити собі спосіб мислення цих психопатів. Маму заарештували 29 грудня 1949 р. (я вже тоді був у в’язниці. І я ще довгі місяці не знав, що мама заарештована, а до мене дійшли чутки тільки через рік-півтора. Ув’язнення довелося відбувати в пересильних в’язницях Львова, Харкова, Петропавловська (в Казахстані). Пройшов так звані виправні трудові табори в м. Спаську Карагандинської області у Караганді.
Надто тяжкі це спогади, не люблю про це думати і говорити. Ці думки викликають у мене сердечний біль.

В наші дні виповнюється 90 років від славного історичного чину Січових стрільців, Листопадового Зриву, творення ЗУНР та боротьби за її існування. Ярославе Романовичу, чи задоволені Ви відзначенням 90-річчя цих подій в організаційному, науковому рівні. Що, на Вашу думку, необхідно ще зробити, насамперед в науково-дослідницькому сенсі?

Історія не досліджується до ювілейних дат. Історію потрібно відроджувати щоденною, кропіткою працею. А відзначенням ювілейних дат відроджується історична пам’ять широкого загалу. І це також потрібно. Відзначення 90 – річчя не лише збагачує історичну пам’ять народу, але й доводить, що за волу треба боротися збройно.

Багато говорять і пишуть про втрачені шанси в справі українського державотворення 20-х років минулого століття, зокрема щодо нереалізованого Акту Злуки. Чому не відбулося реального об’єднання УНР і ЗУНР?

На жаль, навіть в умовах смертельної небезпеки українські політичні сили не змогли консолідуватися, політичні проводи УНР і ЗУНР так і не зуміли сповна об’єднати свої військово-матеріальні та людські потенціали ані проти більшовиків, ані проти поляків. Міжпартійні чвари лише поглиблювали непорозуміння між наддніпрянцями і галичанами, а відтак і конфронтацію між командуванням обох армій. Тут мали місце ціла низка причин, включаючи й особисте суперництво за лідерство. Однак головним була різниця поглядів на шляхи національно-державного будівництва: політичний провід ЗУНР виступав проти «радянських» принципів, що мали місце в керманичів УНР, і орієнтувався на європейські моделі державотворення. Не мало важило відсутність союзників, і це, зауважмо, в умовах одночасного ведення війни на 4-5 фронтів.
Тоді як для ЗУНР головним ворогом була Польща, то для Директорії Друга Річ Посполита улітку 1919 року перетворилася з недавнього супротивника на головного союзника. А це лише поглибило розкол двох українських республік.

Так, проблема Варшавської угоди квітня 1920 року була і залишається надто хворобливою, особливо серед галичан. Я ж, досліджуючи постать Симона Петлюри стверджую, що це був єдино можливий вихід, що дав шанс продовжити боротьбу з більшовиками. А яке Ваше ставлення до цього?

Звісно, «порозуміння з поляками» Симон Петлюра розглядав як тактичний хід для встановлення зв’язку з Європою.
Важливим є те, що, уклавши цей політико-мілітарний союз УНР і Другої Речі Посполитої, Петлюра і Пілсудський перед лицем спільної загрози російського більшовизму знайшли в собі мужність налагодити дієву військово-політичну співпрацю, що більш як на два десятиліття врятувала народи Європи від «червоної чуми». Були і галицькі діячі, які розуміли цю складну ситуацію і погодилися на союз з Польщею.

А чому ж Європа залишалася глухою до потреб і прагнень України?

Так доводиться констатувати парадоксальний факт: ані в генеральних штабах західних країн, ані на Паризькій мирній конференції Україна не виступала окремим питанням. Про Україну говорили лише в контексті інших проблем: російської, польської чи чеської. Тут проглядається певна аналогія з сучасним станом речей щодо Європейського Союзу та НАТО. Внутрішні негаразди і те, що і в Парижі делегації УНР і ЗУНР виступали окремо, не додавало авторитету українській дипломатії і користі українській справі. З мовчазної згоди Європи із Франції на Галицький фронт було передислоковано армію Ю. Галлера, а Антанта дала дозвіл провадити воєнні операції по Збруч.
Зрозуміло, що тоді, (як, до речі, і тепер), на вирішення долі України вплинув страх Європи перед більшовицькою Росією, бо Кремль навіть не приховував своїх планів наступу на Європу. А за умов необхідності надійного захисту Європи від більшовицької експансії Антанта віддала перевагу національно сконсолідованій Польщі. Охоплена полум’ям громадянської війни Україна вважалася ненадійним союзником у протибільшовицькій боротьбі. Національно-територіальні інтереси українців були принесені в жертву задля побудови надійного антикомуністичного бар’єру на сході Європи.

ЗУНР мала славне Січове стрілецтво, дисципліновану кадрову армію, волю до державності. Чому потерпіла поразку? Чи могла вона вистояти, вибороти за тих умов власну державність?

Ні, не могла. Саме з причин геополітичного характеру, ситуації, що склалася в Європі, про що ми вже говорили. До того ж не такою вже й сильною була українська армія порівняно з польською. Польща з 20-мільйонним населенням мала велику перевагу людськими резервами проти 4-мільйонного українського населення ЗУНР. Польські національні формування у складі російської, австро-угорської та французької армій утворили ядро її армії. До Польщі без перешкод повернулися майже всі полонені з Італії, Німеччини, Росії. У той же час уряд ЗУНР та її військове міністерство не змогли домогтися повернення полонених галичан з Італії. Вкрай ускладненим було повернення галичан з російського полону. На тлі проблеми недостатку командних військових кадрів в Галицькій армії польська армія мала достатньо вишколених, освічених, з бойовим досвідом військовиків вищої ланки. Так, на червень 1919 року корпусами, дивізіями і бойовими групами на Галицькому фронті керували 29 польських генералів.

Чи можна вважати зрадою договір ГА з Денікіним, а відтак перехід на бік більшовиків і зміну назви на ЧУГА?

Надто контраверсійне питання. Була, як писав Євген Маланюк, «доба жорстока як вовчиця» для України у тодішніх реаліях. Військовий союз з денікінцями провід УГА підписав за умов міжнародної ізоляції та лютування епідемії тифу, намагаючись зберегти армію фізично. Червоні ж практично полонили Галицьку армію, а тоді вже її, безборонну, зарахували до свого складу.

Сьогодні Польща і Україна є добрими сусідами, стратегічними партнерами. Ви як історик вважаєте, що гіркота історичної пам’яті багатьох українців і поляків за образи 90-річної давнини, а відтак і 40-х років, може минути?

Чи може проминути гіркота історичної пам’яті? Може і повинна минути. Тоді Польща отримала перемогу. Але цією перемогою вона породила складний клубок міжнаціональних протиріч, поклала початок затяжному, кривавому поборюванню один одного. Небажання мільйонів галичан і волинян жити в складі Польської держави підтвердив масовий національний рух у міжвоєнні роки, а також збройне протиборство у 40-і роки, коли суперечності між українцями і поляками загострилися до краю.
З початку 90-х років активізувався українсько-польський діалог, який приніс реальні плоди. Польща першою визнала незалежну новітню Українську державу. Тепер вимальовується хороша перспектива в українсько-польських стосунках, є поступ у вивченні спірних, найбільш драматичних польсько-українських конфліктів минулого, спільно відроджуються військові меморіали, налагоджується плідна співпраця у всіх сферах міждержавного та суспільного життя.
Заради майбутнього наших держав і народів ми маємо відмовитися від взаємних звинувачень, вибачати й просити вибачення. Разом з тим ми маємо добре знати і пам’ятати про наше історичне минуле. І важливо щоб гіркий присмак тих історичних подій не обтяжувався багажем взаємної ненависті, не породжував нових трагічних вчинків і подій. Треба пам’ятати гасло ще з середини XIX ст., що лише при вільній Україні може бути вільною Польща.

І, насамкінець, традиційне запитання. Що Ви хотіли б побажати читачам журналу «Воєнна історія», які переважно є військовослужбовцями Збройних сил України?

Любити Україну, бути її патріотами, відданими без останку своєму народові, своїй рідній землі, такими, як були герої українських визвольних змагань 1917-1921 років, Українські січові стрільці та вояки Галицької армії та Армії УНР.

Дякуємо Вам, Ярославе Романовичу, за розмову. Щастя Вам, здоров’я та творчої наснаги.

Розмовляв і записав
Сергій Литвин

До змісту журналу "Воєнна історія" #6 за 2008 рік