"Воєнна історія" #5-6 (23-24) за 2005 рік

ІСТОРІЯ ДАВНЬОЇ РУСІ VIII - ХV СТОЛІТЬ
ПІД ГЕОПОЛІТИЧНИМ КУТОМ ЗОРУ

Mикола ШЕВЧЕНКО, кандидат філософських наук, підполковник, викладач кафедри філософії Національної академії оборони України

У геополітичному ракурсі Україна має глибокі історичні традиції, що були започатковані за часів Давньої Русі. Дослідження цих традицій знайшло відображення в історикополітичній думці слов'янських народів, в численних працях мислителів, учених минулого і сучасності. Геополітичні підходи простежуються у працях з української історії уже з середини ХІХ ст. Так в "Історії Русів" [1], напевно, уперше обґрунтовано ставиться питання про те, що народ України є безпосереднім нащадком давніх русів та їхньої території, яка з давніхдавен мала свій суверенітет або, принаймні, автономію.
Свій внесок у розробку геополітичних підходів зробили члени КирилоМефодіївського братства, котрі в документі товариства "Закон Божий. Книга буття українського народу" розробили й обґрунтували по суті першу наукову парадигму геополітичної стратегії стосовно здобуття національної незалежності [2]. Це гасло, як писав М. Грушевський, "підняте найкращими синами України Шевченком, Костомаровим, Кулішем, Гулаком, не перестало бути провідним мотивом української політичної мислі" [3, с. 97].
Вказаний напрямок згодом розробляли І. Франко, Р. Лащенко. Повертався до нього пізніше у своїх пошуках і М. Грушевський, який, до речі, доклав зусиль до характеристики майже всіх геополітичних векторів, які, на його думку, були прийнятні для України.
М. Грушевського можна вважати справжнім засновником української геополітики. Осмислюючи політику українських державців у багатотомній праці "Історія УкраїниРуси" [4], він безпосередньо і постійно пов'язує її специфіку з географічними чинниками: положенням земель, напрямами колонізації, природними ресурсами. Він одним із перших серед українських авторів, формулюючи основні вектори української геополітики, розробив схему українського геополітичного процесу, розкрив його безперервність від Давньої Русі до сучасності. Спроби періодизації історії Давньої Русі під геополітичним кутом зору були зроблені вітчизняним дослідником Р. Симоненком в статті "Про геополітичний фактор в історії України" [5], а також в працях російських дослідників Л. Івашова "Росія та світ в новому тисячолітті" [6] та І. Зєлєнєвої "Геополітика та геостратегія Росії (ХVІІІХІХ ст.)" [7]. Якщо в зазначених працях увага авторів була акцентована на таких закономірностях геополітики як: колонізація державами великих просторів розпочинається в широтному напрямі, а з часом вектор воєнноекономічної експансії змінюється у меридіальному напрямі; експансія провідних держав у меридіальному напрямі має стабілізуючий характер, а в широтному дестабілізуючий; перехрещення широтних та довготних експансій спричиняє деструктивні наслідки, то закономірності геополітики, що пов'язані з дією "транспортної теореми" залишилися поза увагою дослідників.
Саме тому метою даної статті є розгляд періодів історії Давньої Русі в контексті дії "транспортної теореми", що розкриває закономірності розвитку держав у часі та просторі, забезпечення комунікативної єдності державнополітичних утворень. Попередньо зауважимо, що "транспортна теорема" представляє собою геополітичне твердження, яке має інтегральний характер: вона дозволяє визначити передумови створення єдиного торговельного та юридичного простору імперії /держави, забезпечення охорони комунікацій та зовнішньої безпеки, а також оцінити політичну стабільність державних утворень, використовуючи при цьому лише відкриту інформацію та очевидні "загальні міркування" [8, с. 702706].
"Транспортна теорема" розглядає два основних механізма, що обмежують розвиток державного організму: інформаційний та економічний. Інформаційний механізм працює на розпад імперії або держави, коли час обміну інформацією між центром і регіонами перевищує характерну тривалість процесів, які підлягають управлінню із центру. Держава перестає бути гомеостатичним механізмом, який функціонує в реальному часі, і розпадається при зростаючих процесах коливального характеру. Економічний механізм більш складний. "Транспортна теорема" потребує, щоб швидкість розвитку інформаційного транспортного зв'язку регіону з центром перевищувала швидкість економічного розвитку регіону. Інакше в економіці регіону зростатиме рівень автаркії, що призводить до розпаду імперії/держави. Цікавим є те, що імперія розпадається не по лініям найменших транспортних зв'язків, а по довільним лініям, які співвідносяться з мовними, клановими, родовими кордонами. Протиріччя між "правильними" та "реальними" лініями розколу ірраціональне. Існуюче протиріччя ірраціонально ж і вирішується розпад імперії стимулює "релаксаційні війни" на всіх рівнях від міждержавних до міжкланових. Це, відповідно, призводить до падіння рівня життя і рівня культури. За таких умов, периферія виключається вже не лише з товарного, але й з інформаційного обігу, послаблюючи таким чином інформаційні потоки в імперії і знову зменшуючи її комунікаційну єдність. Досить скоро після цього імперія розпадається на регіональні державні утворення, при цьому колишня провинційна імперська знать стає національною політичною елітою нових держав.
Зазвичай, розпад імперії відбувається в декілька етапів, кожен з яких посвоєму болісний. На першому відпадають дальні провінції. Це слабо торкається ядра імперії, однак "незалежні" провінції майже миттєво випадають із торгівельного обігу і не лише як частини імперії, але і як незалежні держави. Тим самим падає загальний торгівельний обіг імперії, і, відповідно, її комунікативна єдність. Так замикається ланцюг позитивного зворотнього зв'язку. Зазначимо, що втрата віддалених провінцій зовсім не консолідує імперію, а навпаки, комунікативна єдність її знищується і відцентрові процеси, один раз розпочавшись, нарощуються.
Отже, динамічна форма "транспортної теореми" стверджує, що збереження єдності поліцентричного державного організму можливе лише тоді, коли розвиток загальноімперської інфраструктури випереджає економічний розвиток регіонів. Зауважимо, що Давньоруські літописи висвітлюють історію східних слов'ян лише з часу, коли вони почали розселятися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен. У складеній київським чинцем Нестором "Повісті временних літ" подано полотно історичного розселення східних слов'ян: "…слов'яни прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші древлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами.
І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов'янські письмена" [9, с. 23].
Процес розселення слов'ян почався наприкінці V і в цілому завершився в VІІІІХ ст. Вітчизняні дослідники констатують, що східнослов'янські союзні племена являли собою виразні етнокультурні спільноти, які мали певні локальні особливості, які так і не були подолані в часи існування Давньоруської держави та її народності (ІХ ХІІІ ст.) [10, с. 23].
Область розселення слов'ян в Східній Європі з VII до середини XII ст. виглядає таким чином: слов'яни жили по басейнах Дністра, Західного і Південного Буга, Дніпра; а на початку XIII ст. вже в басейні верхньої Волги і Оки, верхньої і середньої Західної Двіни і озера Ільменя. В область розселення слов'янських поселень в VIIIX ст. входив і басейн річки Дону. Звідси слов'яни прямують на південь, до гирла Кубані, де пізніше виникає Тьмутараканське князівство. Рух слов'ян на південь диктувався необхідністю захисту південних земель від кочівників. Дійшовши до Хозарського каганату, слов'яни стали селитися на його території, стаючи данниками і воїнами кагана хазарського. Відомо, що хазари кочовий народ, тому міста Хозарії, а їх було близько ста, заселялися слов'янами. Слов'яни поставляли на хозарський ринок свої продукти для збуту на схід, каган брав за посередництво десяту частину від всіх товарів [7, с. 5960].
З геополітичної точки зору, розселення слов'янських племен мало меридіальную спрямованість з півночі на південь і з північного заходу на південний схід, так формувалися первинні вектори геополітичного розвитку Давньоруської держави. Таким чином, первинний києворуський простір формувався як континентальна держава, на просторах "серцевинних територій", диктуючи певну політику і стратегію. З IX ст. стрижнем руської геополітики була територіальна експансія. "Вона робилася спочатку з метою природного виживання, для чого було необхідно сформувати державне ядро на балтійськочорноморській і волжскокаспійській артеріях, "зібрати" руські землі, а потім, через імперську логіку придбання нових територій" [6, с. 67].
Спокій півдня, який встановився завдяки Хозарському каганату, став порушуватися з кінця IX ст. Печеніги зайняли береги Дніпра біля порогів, що перешкоджало сполученню Русі з Чорним морем, загрожуючи безпеці Києва. Для захисту південної Русі від набігів кочівників, за часів князювання Володимира Святого була побудована оборонна система міст по річках Ясна, Осетр, Трубіж, Сула і Стугна. XII ст. було ознаменоване на Русі безперервними набігами половців, які затихли тільки в XIII ст., незадовго до вторгнення монголотатар.
Поява кочівників в південних степах позначилася на розподілі слов'янського населення, а зрештою змінила напрям слов'янської колонізації. Просування в XXI ст. в південні степи тюркських племен мало низку наслідків: "очищення" від слов'янського населення Подонья, Придніпров'я до Росі і Ворскли, басейну Буга, Придністров'я; відособлення від головної маси слов'янства населення деяких місць по берегах Азовського і Чорного морів, що призвело до зникнення або переродження цього населення. В XI ст. слов'янська колонізація змінює вектор напряму з південного на північний. Це привело до тому, що на півдні слов'янське населення зникало або рідшало, тоді як на півночі захоплювалися всі великі простори і слов'янське населення зростало. Зростання населення на півночі обумовлювалося природним приростом і міграцією населення з південних областей Русі. Закономірним результатом збільшення населення на півночі і в центральній частині європейської рівнини було утворення нових міст в басейнах Оки: Мурома, Рязані, Переяславля Рязанського і Пронська; в басейнах Верхньої Волги Ярославля, Володимира, Москви, Суздаля. Вони виникали або як торгівельноадміністративні центри, або як передові пости і оплоти колонізації країни. Пануючим напрямом колонізації в ХІІХІІІ ст. став рух з півдня на північ. Геополітичний вектор розвитку Русі мав меридіальную спрямованість ПівденьПівніч: просторовотериторіальне розповсюдження політичного впливу Давньоруської держави тяжіло до меридіальної смуги, розташованої по середній і верхній течії Дніпра з його притоками, та її історичному продовженню лінії ЛоватьВолхів. Ця смуга співпадає за своїм семантичним значенням з магістральним шляхом "із варяг у греки", тобто збігалась з найважливішою торгівельноекономічною артерією міжрегіонального значення, що зв'язувала басейни Балтійського і Чорного морів. На думку вітчизняного дослідника Р. Симоненко, вже тоді сформувалася геополітична вісь від гирла Неви через Волхов в басейн Дніпра, що сполучала Балтійський регіон, в першу чергу Скандинавію, з чорноморським басейном і Візантією [5]. В той же час складається друга геополітична вісь і також уздовж водної артерії: від гирла Неви через Волгу в басейн Каспійського моря і далі до Середньої Азії і Персії [11, с. 588; 12].
Варто погодитися з І. Зєлєневою в тому, що поняття "геополітична вісь", яке вводиться в науковий обіг лише в XX ст., навряд чи можна застосовувати до цього періоду історії Давньоруської держави. Очевидно, слід говорити про геополітичний вектор, під яким І. Зєлєнєва пропонує розуміти сукупність політичних, економічних, духовнокультурних та інших інтересів, що мають певну географічну спрямованість [7, с. 56]. Проте далі якщо вживання терміну "геополітична вісь" в даному випадку є дещо передчасним, то немає ніяких сумнівів в тому, що названі геополітичні напрями (вектори або геополітичні інтереси) досить точно характеризують тенденції розвитку державнополітичного простору Русі і визначають геополітичну парадигму її історичної еволюції. Під впливом цієї парадигми сформувалися основні територіальні напрями геополітичних інтересів Давньої Русі: це Північний Захід (Скандинавія), Південь (Візантія), Захід (Польща), Південний Схід (ісламський світ і Великий степ). Ця геополітична спрямованість виявилася надзвичайно стійкою, хоча в той період країни і етнокультурні регіони змінювали свої розміри і контури.
Таким чином, перший період історії Давньої Русі VIIIXII ст. характеризується об'єднанням слов'янських земель навколо землі полян та виникненням Давньоруської державності. Цей період "боротьби за гегемонію" визначив поширення влади київських князів на східнослов'янських землях. Гегемонія в Давньоруській державі поставила на порядок денний питання про панування над племінними князівствами і в подальшому створення імперії. Цю проблему Київ вирішив в часи князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава, Володимира Великого. Як слушно зазначили вітчизняні дослідники М. Михальченко та З. Самчук "Київська Русь культивувала ідею руськоцентричного (праукраїнського) експансіонізму в сенсі геополітичному, військовому, торговельноекономічному" [13, с.224]. Геополітичні вектори розвитку Русі спиралися не на централізований адміністративний каркас держави, а на опорні геополітичні бази, якими виступали міські центри з прилеглими до них територіями, в межах яких ці центри користувалися значною внутрішньою автономією. Дніпровський вектор спирався на Київ, Смоленськ, Новгород, а волжский на Білоозер'я, городище Тімерево поблизу майбутнього Ярославля і сусідні міста Муром, Ростов і Суздаль. Важлива особливість цього періоду полягала в тому, що Давньоруська держава була створена протягом ІХХІ ст. шляхом постійної експансії, а також шляхом встановлення ефективного контролю над всією північною береговою смугою Чорного моря. Тобто зазначений період історії Давньої Русі згідно з геополітичною концепцією Л. Мечнікова збігається із середньоморським періодом людської історії, що охоплює епоху Середземного моря та морську епоху, коли в орбіту цивілізації були втягнуті Чорне море, а згодом Балтійське море [14, с. 325329]. Давня Русь, що була організована на імперських засадах, перш за все як єдиний юридичний і торгівельний простір під її охороною, в подальшому зіткнулася із "транспортною теоремою", згідно якої комунікативна єдність провінції з метрополією може бути забезпечена, лише у випадку, коли товарообіг між ними зростає швидше, ніж економіка провінцій.
Є сенс зауважити, що дві події підірвали могутність та вплив Давньої Русі. Перша подія, на яку чомусь рідко звертають увагу історики, це захоплення та пограбування Константинополя хрестоносцями в 1204 році [15, с. 7679]. Це не лише знищило великий ринок, але й зруйнувало ключовий пункт торгівлі на перехресті торгівельного шляху "із варяг в греки" зі сторони Середземного моря на Схід. Відповідно, контроль за торгівлею зі Сходу перейшов до Венеції та Генуї.
Таким чином, обсяг торгівлі на найважливішому шляху "із варяг в греки" через Давньоруську державу значно скоротився, а в подальшому він взагалі перестав функціонувати. Друга подія це добре відоме нашестя татаромонгольської Орди, яке перекрило другий важливий торгівельний шлях через Київ із Кордови і Тулузи через Франкфурт, Відень, Прагу, Київ в Ітиль (до його зруйнування Святославом) і Хорезм, а також другий транзитивний шлях через Русь з Північно Західної Європи через Новгород, Ладогу, Волгу на Булгарію і на Хорезм. Тобто, руйнування торгівельних шляхів призвело до занепаду економіки Русі, і стало однією з причин роздроблення її на удільні князівства.
Друга причина занепаду економіки це занепад внутрішнього ринку. Татаромонголи досить сильно спустошили руські землі. Центральна Русь Київське, Чернігівське, Переяславське князівства занепали, з причин відсутності зовнішньої торгівлі та непомірної данини монголотатарам.
Отже, другий період історії Давньої Русі XIIIXV ст. характеризується розпадом централізованої державності і формуванням самостійних князівств, іншими словами, тенденція до відособлення міст з прилеглими до них територіями, яка мала місце в першому періоді, отримала свій розвиток в другому. На цьому етапі величезне значення набуває місцеположення князівства та його столиці, тобто чинник географічного і геополітичного характеру, що було викликане посиленням воєнного аспекту в політичному житті Давньоруської держави. Річ у тому, що зросла кількість міжусобних конфліктів. Посилилася тотальна небезпека монгольського вторгнення, яке в тому або іншому ступені торкнулося всіх давньоруських земель. Очевидною стала локальна шведськонімецька воєнна загроза. Наслідком розпаду Давньої Русі стала втрата виходу до Чорного моря, майже повна втрата позицій на Балтиці. Все це призвело до уповільнення розвитку руських земель в період феодальної роздробленості. З 1228 по 1462 роки (за 234 роки) на теренах Давньої Русі відбулося близько 160 великих воєнних зіткнень [7, с. 57]. Можна констатувати, що на зміну торгівельноекономічним стимулам політичного саморуху приходять воєннополітичні. Саме вони владно змінюють вектор геополітичної спрямованості києворуського державнополітичного розвитку з напряму Північ Південь і Північ ПівденоСхід на напрям Захід Схід. Перебуваючи у складі монгольської держави, Русь виявляється залученою в історичні процеси євразійського материка.

Завершуючи розгляд історії Давньої Русі під геополітичним кутом зору, зробимо наступні висновки:

1. Історія Давньої Русі є органічною складовою геополітичного процесу середньоморського періоду людської історії, що охоплює епоху Середземного моря та морську епоху, коли в орбіту цивілізації були втягнуті Чорне море, а згодом Балтійське море. Залежність масштабів політичної організації від транспорту пояснює, чому Давня Русь концентрувалась в басейнах рік і на морському узбережжі. Адже, "володіння морем" надавало змогу використовувати переваги морської торгівлі у формуванні комунікаційної єдності політичного утворення та сприяло високій мобільності військ (морський метод транспортування).

2. Перший період історії Давньої Русі VIIIXII ст. характеризується проявом таких закономірностей геополітики як: колонізація Руссю великих просторів розпочиналася в широтному напрямі, а з часом вектор воєнноекономічної експансії змінився у меридіальному напрямі; експансія Русі у меридіальному напрямі мала стабілізуючий характер, а в широтному дестабілізуючий; перехрещення широтних та довготних експансій за часів князювання Святослава спричинила деструктивні наслідки для Давньої Русі.

3. Головною метою війн за гегемонією в часи розбудови Давньоруської держави було створення простору імперії, тобто єдиного юридичного і торгівельного простору та суцільний військовий контроль над ним.

4. Геополітичними детермінантами занепаду Давньої Русі було порушення комунікативної єдності євроазійського торгівельного простору внаслідок падіння Константинополя в 1204 році та татаромонгольської навали.

5. Другий період історії Давньої Русі XIIIXV ст. характеризується розпадом централізованої державності під впливом дії "транспортної теореми", порушенням комунікативної єдності простору імперії та нарощенням відцентрових процесів.

Джерела
1. Історія Русів / Пер. І. Драча; вступ ст. В. Шевчука. - К.: Рад. письменник, 1991. - 318 с. 2. Костомаров М.І. Закон Божий: (Книга буття українського народу). - К.: Либідь, 1991. - 40 с. 3. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К.: Т-во "Знання" України, 1991. - 240 с. 4. Грушевський М.С. Історія України - Руси: В 11 кн. / Ред кол. П.С. Сохань (голова) та ін. - К.: Наук. думка, 1992. 5. Симоненко Р.Г. Про геополітичний фактор в історії України // Український історичний журнал. -2002. - № 3. - С. 105-128. 6. Ивашов Л.Г. Россия и мир в новом тысячелетии: геополитические проблемы. - М.: ООО Талея-Мишин, 2000. - 335 с. 7. Зеленева И.В. Геополитика и геостратегия России (ХVІІІ - первая половина ХІХ века) / Отв. ред. В.С. Ягья. - Изд. 2-е, исправ. - СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2005. - 270 с. 8. Переслегин С. Самоучитель игры на "мировой шахматной доске": законы геополитики // Классика геополитики, ХХ век: Сб. / Сост. К. Королев. - М.: ООО "Издательство АСТ", 2003. - С. 700-731. 9. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця; відп. ред. О.В. Мишанич. - К.: Дніпро, 1989. - ХVІ+591 с. 10. Історія України / В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, О.І. Гуржій та ін.; Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997. - 424 с. 11. Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. Мыслить пространством. - Изд. 3-е, дополн. - М.: "АРКТОГЕЯ-центр", 1999. - 928 с. 12. Мавродин В.В. Русское мореходство на южных морях. - Симферополь: Крымиздат, 1955. - 180 с. 13. Михальченко М., Самчук З. Україна доби межичасся. Блиск та убозтво куртизанів. - Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 1998. - 228 с. 14. Мечников Л.И. Цивилизация и великие исторические реки: Статьи. - М.: АО "Изд. группа "Прогресс" - "Панагея", 1995. - 461 с. 15. Удовик С.Л. Глобализация: семиотические подходы - М.: "Рефл-бук"; К.: "Ваклер", 2002. - 480 с.

До змісту "Воєнна історія" #5_6 за 2005рік