"Воєнна історія" #5-6 (23-24) за 2005 рік

ВІЙСЬКОВЕ МОРЕПЛАВСТВО НА ЧОРНОМУ МОРІ
ЗА ЧАСІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ (ІХ - ХІ ст.)

Андрій НАУМЕНКО, кандидат історичних наук, підполковник, старший викладач кафедри військової соціології та політології Національної академії оборони України

Міжнародне становище Київської Русі, її авторитет на світовій арені, як і будьякої держави Європи в далекому минулому багато в чому визначалися її військовою силою. Київська Русь протягом кількох століть постійно змушена була вести збройну боротьбу проти багатьох противників, які зазіхали на її землі. Разом з тим ця держава намагалася заявити про себе на міжнародній арені і провадила активну зовнішню політику.

Характерною рисою доби середньовіччя було часте застосування війська для вирішення різних міждержавних конфліктів. Важлива роль для вирішення воєннополітичних завдань, які ставила перед собою Давньоруська держава, відводилася застосуванню військової сили на морі. Війна в ті часи була майже для всіх народів головним засобом вирішення завдань внутрішньої і зовнішньої політики, а тому активна військова діяльність Київських князів виглядає цілком закономірним і зрозумілим явищем. Висвітлення питання військової діяльності Київської Русі на морі має свою актуальність сьогодні з огляду на необхідність проведення активного військовопатріотичного виховання молоді, а також всебічного наукового вивчення та узагальнення історії військового мореплавства у Північному Причорномор'ї, військової історії нашої держави. Мета даної статті полягає у висвітленні перебігу основних подій, які пов'язані з найбільш відомими походами Київських князів проти Візантії у ІХ ХІ ст. та визначенні головних воєннополітичних наслідків цих походів для Київської Русі.
Дана тема знаходить своє висвітлення в історіографії. Нею займалися російські та українські дореволюційні та радянські історики. М. Грушевський пише про походи руських дружин під проводом Київських князів Аскольда, Олега, Ігоря у ІХХ ст. на Візантію та Каспійське море. В своїх висновках він спирається, в основному, на арабські та візантійські джерела. Видатний історик досить коротко аналізує згадані події. Показово те, що мова у його працях іде, передусім, саме про морські походи давніх русичів. М. Грушевський вказує, що в житії святого Георгія Амастридського іде мова про те, що у ІХ ст. "погибельний іменем своїм і ділами народ Русь" пустошив південне узбережжя Чорного моря, береги Малої Азії від Константинополя до Синопа. [2, с.54].
Автори "Історії українського війська" також відвели вагоме місце розвитку військового мореплавства у Київській Русі. Приділена значна увага зародженню та розвиткові давньоруського мореплавства, будівництву давніх морських суден, їх використанню, військовим походам Київських князів на Чорне і Каспійське моря у ІХ ХІ ст. [4, с.8192]. Серед сучасних праць можна виділити роботу П. Толочка, яка відтворює широку картину політичного, соціальноекономічного та культурного розвитку Київської Русі. Проте військовій проблематиці тут приділено загалом мало уваги. Вона не виводиться в окремий розділ у даній праці, як наприклад культурний, етнічний та соціальноекономічний розвиток давньоруської держави. Разом з тим, важливо, що автор фрагментарно все ж таки зупиняється на військовоморській діяльності давньоруських дружин, розглядаючи відносини Русі з її могутнім південним сусідом Візантійською імперією. Ці положення даної праці важливі для з'ясування воєннополітичних наслідків військових походів русичів на Візантійську імперію [7].

У роботі М. Брайчевського аналізується діяльність князя Аскольда. Автор вважає, що головною і найвизначнішою акцією цього Київського князя були морські походи проти Візантії і договори укладені з нею. Автор робить висновок, що успішні походи проти Візантійської імперії показали, що Русь входить до наймогутніших держав середньовічної Європи, і ствердили її міжнародний авторитет. М. Брайчевський коротко висвітлює декілька цих походів під проводом князя Аскольда, які відбулися у ІХ ст. [1, с.6667]. Найбільш глибокий аналіз бойової діяльності давніх русичів на морі містить робота радянського дослідника історії Київської Русі В. Мавродіна. Автор відзначає, що в старій, дореволюційній історичній науці було декілька робіт, присвячених історії російського флоту. Серед авторів, що зробили найвагоміший внесок у вивчення історії давньоруського військового мореплавства, він називає Ф. Веселаго, А. Вісковатова, П. Белавенець, Є. Аренса. Спираючись на факти він намагався дати реальну і правдиву історію національного військового мореплавства на Чорному, Азовському та Каспійському морях у давнину. В. Мавродін вважав, що радянська історична наука не дала узагальнюючих робіт по історії давньоруського мореплавства, а ті праці, які на той час вже мали місце, хоча і були цінними і цікавими, як такі, що містили важливий довідковий матеріал, все ж повної відповіді на питання не давали. Тому він узагальнив матеріал, що відносився до мореплавства на Чорному, Азовському та Каспійському морях з найдавніших часів до кінці ХVI ст. [6].
Походи давніх русичів на Константинополь знайшли своє відображення в роботі М. Котляра, де розглядається історія Києва і Київської Русі через аналіз давніх легенд, що використані у давньоруських літописах. На підставі народних легенд, включених у літописні джерела він розкриває історію давньоруського народу, в тому числі і його бойове минуле. Автор наголошує, що легенди, військові пісні, билини це в цілому достовірне, хоча і своєрідне, доступне тільки для спеціалістів, історичне джерело. Автор підходить до відображених у літописах фольклорних творів з позицій історика і ставить перед собою завдання розкрити збережену у багатьох літописах усну історію давньоруського народу, виявити її закономірності, особливості і характер відображення в історичній дійсності. Він використав свідчення вітчизняних та іноземних джерел епохи раннього середньовіччя: візантійських історичних творів, венеціанських, німецьких і інших західноєвропейських хронік, арабських географічних праць, архівних документів. В цій роботі знайшла своє відображення і військова діяльність Київських князів на морі під час війн з Візантією [3, с.4]. Дана робота має важливе історіографічне значення для всебічного висвітлення військової історії Київської Русі. Також сюди відносимо біографічні праці М. Котляра, присвячені відомим провідникам давньоруського війська, в тому числі і під час морських походів князю Олегу Віщому та Ігорю Старому [5, с. 21 33].
Соціальноекономічне та географічне становище Київської Русі середньовічної ранньофеодальної імперії, з перших років її існування обумовлювало створення потужної національної військової сили, яка активно використовувалася не тільки на суходолі, а й на річках і на морських театрах. Зазначимо відразу, що в той час ця сила не могла являти собою регулярного флоту в сучасному розумінні цього поняття. Кораблі на Русі розглядалися тоді скоріше як транспортний засіб для перевезення війська в район ведення бойових дій. Майже не зафіксовано потужних морських битв, що велися давніми русичами на морських театрах. Фактично воїни князівських дружин воювали як на суші, так і на морі, і спеціального розмежування на власне моряків, що служать виключно на кораблях, і бійців на суходолі не існувало.
М. Котляр вважає морські експедиції першими зовнішньополітичними заходами Київської Русі, що вже набирала могутність, вони фактично проголосили її вихід на простори світової історії [5, с.40].
Могутність молодої слов'янської держави повною мірою виявилася у поході князя Аскольда на Константинополь 860 р., що приголомшив тогочасний світ. Країна, яка раніше майже нікому не була відома, насмілилася помірятися силою з світовою середньовічною імперією.
Можна припустити, що час для нападу русичів на Візантійську столицю було обрано невипадково. Навесні 860 р. візантійський імператор Михайло ІІІ на чолі війська з 40 000 воїнів відправився військовим походом у Малу Азію з метою відбити напади арабів, що загрожували східним кордонам імперії. Тоді ж було відправлено флот до острова Кріт для боротьби з піратами, які грабували і топили в Середземному морі візантійські кораблі. Відтак у Константинополі залишився тільки нечисленний гарнізон під проводом імператорського воєначальника Микити Орифи, який, в разі ворожого нападу, більше міг розраховувати лише на міцність мурів столичної фортеці, ніж на власне озброєння. Аскольд міг знати про внутрішні і зовнішні труднощі, які переживала імперія, і намагався узгодити свої дії з тяжкими для неї обставинами. Тому можна твердити, що в Константинополі могли бути розвідники, які діяли в інтересах Аскольда [5, с.48].
Вранці 18 червня 860 р. руські кораблі числом 200 лодейоднодеревок несподівано і стрімко увійшли до Константинопольської бухти Золотий Ріг. М. Грушевський пише, що на цих кораблях було до 10 000 війська [2, с.54]. Напад був настільки несподіваним, що візантійці не встигли натягнути величезний ланцюг, яким в разі нападу з моря замикали вхід до бухти. Русичі, не зустрічаючи спротиву, висадилися на берег і почали облогу столиці [5, с.10]. Одночасно прибуло і піше військо. Аналіз проповідей патріарха Фотія показує, що напад русів виявився несподіваним для жителів столиці Візантії. Руси прибули на кораблях і рухалися із такою швидкістю, що вісники із зайнятих ними поселень не встигали до Константинополя раніше за них. Руси хотіли захопити місто відразу, а коли це не вдалося, почали облогу і грабування передмість [7, с.51]. Імператор з величезними труднощами, покинувши військо, повернувся до обложеного русичами Константинополя і налагодив оборону. Воєначальник Орифа повідомив, що русичі увійшли у Босфор і Мармурове море, передаючи все вогню і мечу. Положення столиці було виключно важким. Імператор і патріарх Фотій постійно молилися у священному Влахернському храмі. Патріарх Фотій свідчив, що "місто було мало не підняте на спис", тобто взято штурмом.

Але несподівано 25 червня руси почали відхід від стін Константинополя. Тут нема підстав твердити про поразку, яка могла бути завдана візантійцями, надто вже нечисленний був столичний гарнізон. Вчені прийшли до висновку, що сторони розпочали мирні переговори. Аскольд та його воєначальники переконалися в тому, що подолати міцні фортечні мури їм не вдасться. Тоді руси ще не вміли брати штурмом добре укріплені фортеці. Машини для облоги фортець з'явилися у них лише у ХІІ ст. В свою чергу і імператор, мабуть, розумів, що наявними силами він не зможе перемогти численного противника. Переговори провадилися таємно, тому для населення столиці відступ русів виявився цілком несподіваним. Патріарх Фотій у своїй проповіді свідчить про численні багатства, що були захоплені русами під час походу. Скоріше за все, військо Аскольда отримало великий викуп за зняття осади Константинополя [3, с.4950].
Таким чином було досягнуто згоди. Аскольд погодився припинити облогу, за що отримав велику контрибуцію, і переможно повернувся до Києва. Існують припущення істориків, що між Києвом і Царгородом було укладено мирну угоду, яка, зокрема, регламентувала права руських купців у Візантії, відновила порушену руськовізантійську торгівлю і регламентувала її. Так досі невідоме східнослов'янське князівство заявило про своє існування і військову могутність на увесь середньовічний світ. П. Толочко вважає, що "… велика східнослов'янська держава, звичайно, виникла не з політичного "небуття", як це намагався зобразити Фотій. Народ, що населяв її, був відомий у Візантії давно. Інша справа, що зарозумілі греки тривалий час намагалися не помічати тих важливих перемін, що відбувалися у східнослов'янському світі". Найбільшим досягненням цього походу є дипломатичне визнання Візантійською імперією Київської Русі як великої держави. П. Толочко, зупиняючись на змісті руськовізантійського договору, вказує: "Однією з найважливіших його статей стало хрещення Русі. … Ця подія великої історичної ваги, і вона, безперечно, не була несподіваною, а підготовлялася впродовж тривалого часу. Перші, не дуже виразні свідчення (…) вказують на знайомство східних слов'ян з християнством іще в антську епоху. … В літературі цей факт справедливо вважається частиною дипломатичної угоди між переможцями русами, і переможеними греками". Проте "Конфесійне зближення Русі і Візантії, яке набуло особливого прискорення в роки правління Аскольда, у ІХ ст. ще не мало незворотного характеру. Успіхи християнізації були відносними, а з приходом до влади новгородського князя Олега почалася язичницька реакція". [7, с.5152].
В. Мавродін стверджує: "ми приходимо до висновку, що похід на Константинополь 860 року був здійснений з Русі Київської, що угоди укладалися з Дніпровською Руссю, Руссю Аскольда" [6, с.36].
Наступний похід русів на Константинополь, організований Аскольдом у 866р., був невдалим. Сильна буря розкидала руський флот, частина кораблів потонула і похід закінчився жахливою поразкою для руського війська. Проте це не зупинило князя Аскольда. Останній похід він організував у 874 р., який мав позитивні наслідки. До вирішальної битви між русами і греками тоді не дійшло, оскільки імператор Василь І Македонянин поспішив укласти з київським князем мирну угоду. На цей раз договір було оформлено з дотриманням всіх необхідних формальностей. Сам факт підписання угоди чітко визначений у джерелах як давньоруських так і візантійських [1, с.67].
Наприкінці ІХ початку Х ст. влада Київських князів вже поширювалася на значну частину східнослов'янських племінних об'єднань, що робило Давньоруську державу, яка переживала процес формування, економічно сильною і відносно централізованою. Тому князь Олег 907 р. здійснив потужний великомасштабний морський похід на Візантію. "Повість временних літ" яскраво відобразила невідомий раніше на Русі розмах цього походу: "Пішов Олег на греків, залишивши Ігоря в Києві, взяв же з собою силу варягів і словен, і чуді, й кривичів, і мерю, і древлян, і радимичів, і полян, і сіверян, і в'ятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців… І з усіма цими пішов Олег на конях і в кораблях, і було кораблів числом дві тисячі".
Можна припустити, що причиною цієї війни, що виникла між Руссю та Візантією, стало невиконання Константинополем кількох умов мирової угоди 860 р., укладеної між Аскольдом і імператором Михайлом. Імперія не виплачувала данину Києву і не надавала привілеїв руським купцям у містах Візантії. Цілком можливо, що київські вивідачі всебічно вивчили стан справ у Константинополі. Тогочасна воєннополітична обстановка сприяла руському князю в реалізації його військових планів. Імперія переживала в той час суттєві труднощі. З півдня тиснули араби, а у війську виник заколот під проводом воєначальника Андроніка Дуки. В цих умовах імператор був змушений перевести відбірні легіони з північних форпостів імперії і рушити їх проти арабів. Олег ґрунтовно підготувався до війни. Він заручився підтримкою Болгарії, скориставшись антивізантійськими настроями царя Симеона, який був зацікавлений у нанесенні удару своєму противнику. Завдяки цьому суходільне військо Олега, що рухалося через болгарську територію, безборонно наблизилося до стін Константинополя. Майже одночасно до столиці імперії наблизився руський флот.
Літописець Нестор веде розповідь у фольклорнолегендарному дусі і зауважує, що коли лодії Олега наблизились до Царгорода, "греки ж замкнули Суд, а місто зачинили". "Судом" називали давньоруські книжники бухту Золотий Ріг, що відділяла власне Константинополь від його передмістя Галати. На берегах бухти стояли великі башти, між якими в разі небезпеки натягали величезний ланцюг, що тримався на поверхні води сотнями поплавків. Рештки башт збереглися до ХХ ст. і вивчені археологами. Ця загорожа надійно перекривала вхід до Золотого Рогу. Перша згадка про неї відноситься до 717 р. (візантійське джерело). Про неї потім пишуть візантійські історики Лев Діакон (Х ст.) і Георгій Кедрен (ХІ ст.). Давньоісландська сага про зятя Ярослава Мудрого Гаральда також згадує ланцюг, що захищав Золотий Ріг від ворожого флоту [3, с. 68].
Цей ланцюг був надзвичайно міцний. Олег та його воєводи зрозуміли, що наявні лодіїоднодеревки цю перешкоду подолати не зможуть, раніше вона неодноразово зупиняла важкі кораблі арабів та італійців. Тому князь вирішив перехитрити візантійців. У літописі Нестора читаємо: "І звелів Олег своїм воїнам зробити колеса й поставити на них кораблі. І з попутним вітром підняли вони вітрила й пішли з боку поля до міста. Греки ж, побачивши це, злякались…"
В дійсності кораблі під вітрилами не могли рухатися суходолом. Це потребувало б зусиль сотень людей, волів або коней. Так, можливо, і вчинив Олег. Вітрила не могли по землі зрушити корабель з місця. Припустимо, що це було зроблено з метою здійснення психологічного тиску на захисників міста. Князь наказав підняти вітрила на кораблях. Цілком імовірно, що в цю дію язичникирусичі вкладали і певний магічний зміст. Цей сміливий обхідний маневр Олега змусив імператора шукати миру, перенести конфлікт з військової сфери в політичну. Він прийняв невигідні умови, запропоновані київським князем. Його посли сказали Олегу: "Не губи міста, дамо тобі данини, якої забажаєш!" У літописі читаємо: "Наказав Олег дати данину на дві тисячі кораблів… І погодились на це греки, і стали просити миру, щоб не воював Грецької землі. Олег же, трохи відійшовши від столиці, розпочав переговори про мир з грецькими царями Леоном і Олександром. … І наказав Олег дати воїнам своїм на 2000 кораблів по 12 гривень на ключ, а потім дати данину для руських міст: перш за все, для Києва, потім для Чернігова, для Переяслава, для Полоцька, для Ростова, для Любича і для інших міст".

Тоді ж у 907 р. була укладена попередня руськовізантійська угода, що стала першим письмовим договором в історії Київської Русі, що став відомим дослідникам. Нестор включив її у свій літопис, скориставшись, можливо, архівом київських князів. Значні пільги надавалися руським купцям: забезпечення продуктами харчування на шість місяців, дозвіл жити в передмісті Константинополя (в монастирі св. Мамонта), користуватися лазнею, забезпечення корабельним спорядженням, право виходу в місто групами по 30 осіб. Значним досягненням руського уряду було одержання від грецької сторони права безмитної торгівлі для руських купців у Константинополі та інших містах імперії. Візантія зобов'язувалася сплачувати Русі щорічну данину. Певні домовленості було досягнуто і в області військової справи. Русь брала на себе обов'язок надавати Візантії постійну військову допомогу [7, с. 53]. Літописець Нестор розповідь про руськовізантійську угоду завершив так: "… царі Леон і Олександр уклали мир з Олегом, зобов'язалися сплачувати данину і прийшли до взаємної присяги: самі (греки) цілували хреста, а Олега з мужами його приводили до клятви за законом руським і клялися ті своєю зброєю і Перуном, їх богом, і Волосом, богом худоби, і утвердили мир". Язичникируси клялися своїми богами, перш за все Перуном, якого частина істориків вважають київськополянським, до того ж дружинним богом. Відзначимо, що воїни Олега приносили клятву на зброї. На знак своєї перемоги Олег повісив свій щит на воротах візантійської столиці. В. Котляр вважає, що походження вчинку Олега природніше шукати у слов'янських звичаях. Уявлення про щит як символ перемоги міцно вкорінилося у давньоруській мові: "взяти на щит" означає оволодіти укріпленою фортецею приступом [3, с.74].
Ця угода була значно розширена і закріплена в договорі Русі з Візантією 911 р. В дні підписання її військовий загін з вже 700 русичів брав участь у поході візантійського війська проти арабів на острів Кріт у Середземному морі [7, с.53]. Тут ще чіткіше обумовлені правові норми руськовізантійських відносин. Сторони несли рівну відповідальність за вчинені злочини вбивство, бійки, крадіжки; зобов'язувалися надавати допомогу торговельним суднам, які зазнавали катастроф, повертати полонених і збіглих. П. Толочко вважає, що укладення мирних договорів з Константинополем стало актом великої історичної ваги, що утверджував Київську Русь як рівноправного економічного партнера Візантійської імперії [7, с.53].
На початку літа 941 р. несподівано розпочалася нова війна Русі з Візантією. Про неї повідомляють і руські літописи, і візантійські історичні твори. Причина цієї війни залишається нез'ясованою. Можна припустити, що зміцніла у 20х 30х рр. Візантія вже не хотіла сплачувати Русі данину. В боротьбі проти неї імперія намагається скерувати на північного сусіда печенізьких ханів, які з'явилися у причорноморських степах в VIII ст. Безпосереднім приводом до війни стало, вірогідно, припинення регулярної виплати данини Русі візантійським урядом. Можливо посилилися утиски руських купців у візантійських містах.
"Повість временних літ" вмістила розповідь про цей похід: "Пішов Ігор походом на греків. І послали болгари звістку цареві, що йдуть руси на Царгород 10000 кораблів. І прийшли, і підпливли, й почали воювати країну Віфінську, й полонили землю по Понтійському морю до Іраклії й до Пафлагонської землі, і всю країну Нікомідійську полонили й Суд увесь попалили. … І з обох боків Суду захопили багатств багато". В літописі повідомляється лише про морський похід, коли з руських суден було на грецький берег висаджено десант. Лише у вересні 941 р. грецькі війська вдарили на оточених русів. Нестор описує ці події так: "Ігореве військо, порадившись, виступило проти греків з мечами в руках. В тяжкій січі греки здолали русів. Був уже вечір, коли Ігореві воїни повернулись до своєї дружини вночі, сівши у човни, відплили вони в море, і тут зустрів їх Феофан на своїх човнах і став пускати вогонь на руські лодії. І було видно страшне диво: вогонь літав уночі. Руси ж побачивши полум'я, кидались у воду морську, намагаючись врятуватися. І тільки небагато з них повернулися додому і, … розповідали вони … про все побачене, про вогонь із труб і човнів. "Наче блискавку небесну … мають у себе греки, і пускаючи її, попалили нас; через те ми і не здолали їх". Візантійці застосували так званий грецький вогонь суміш із смоли, сірки, селітри і нафти. Її пускали з сифонів, встановлених на носі корабля. Сифони виготовлялися з позолоченої бронзи і мали вигляд голови лева. У 941 р. полководець Феофан використав декілька відремонтованих кораблів, де і були встановлені ці прилади. Візантійські джерела додають, що полоненим русичам відрубано голови [3, с.102]. Подальша боротьба русів проти Візантії успіху не мала. Проте Ігор та його бояри і воєводи не збиралися миритися з цією поразкою.
944 р. влаштовано новий похід, який за своїми масштабами не поступався попередньому. У "Повісті временних літ" читаємо: "Ігор же зібрав воїнів багатьох: варягів, русь, і полян, і словенів, і кривичів, і тиверців, і найняв печенігів і заложників у них взяв, і пішов на греків у лодіях і на конях, прагнучи помститися за себе. Почувши про це, корсуняни послали до Романа зі словами: "Ось ідуть русичі, без ліку кораблів їх, вкрили море кораблі". Загроза нового вторгнення руського війська у Візантію спонукала імператора Романа І шукати миру. Ігор зустрівся з імператорським посольством. Князю було запропоновано: "Не ходи, а візьми данину, яку брав Олег, додам ще до тієї данини". Ігор порадився з дружиною і отримав відповідь: "Якщо так говорить цар, то чого нам ще треба: не бившись, узяти золото, і срібло, і шовк? Хіба хто знає, кому перемогти: чи нам, чи їм? Чи з морем хто в злагоді й мирі? Не на землі ж бо ходимо, а по глибині морській: усім одна смерть. І послухав їх Ігор. Узяв у греків золото й тканини на всіх воїнів, повернувся назад і пішов до Києва додому". Як видно, князь радиться з дружиною у всіх важливих справах, піклується про воїнів і щедро їх винагороджує.
В дійсності становище склалося інакше. Хоча Ігор і зібрав величезне військо, проте не наважився перейти через Дунай і вдарити на Константинополь. Можна припустити, що Роман І зібрав своє суходільне військо, а численні кораблі, озброєні страшним грецьким вогнем, чатували на руські лодії неподалік від Золотого Рогу. Великих доленосних успіхів у переговорах Ігор не добився. Підписана мирна угода була набагато менш вигідною порівняно з тією, що була укладена Олегом у 911 р. Руські купці позбавлялися права безмитної торгівлі в Константинополі. Київські князі зобов'язувалися захищати від ворогів візантійські володіння у Криму. З цього часу руські військові підрозділи постійно прибувають у Константинополь на військову службу імперії. Але при цьому Візантія продовжувала сплачувати данину Київській державі. Дослідники, які вивчали договір 944 р., дійшли висновку, що він був рівноправною угодою про мир, дружбу і військову співпрацю між двома державами. Він забезпечив дружні стосунки між Руссю і Візантією на найближче століття [3, с.103].

Активно воював на морі Київський князь Святослав. Найбільш важливими і показовими є його походи на балканських болгар у 968 та 969 рр. Руси з'явилися на Дунаї несподівано вони приховано змогли увійти в Дунай. Почувши про це, болгарський цар Петро направив проти раті Святослава своє військо числом 30000 воїнів. Князь змушений був вирішувати важке завдання висаджувати з суден передові підрозділи тоді, коли берег був зайнятий противником. Проте руси змогли вийти з важкого становища. Вони швидко зійшли з суден, вишикувавшись "стіною", в декілька рядів, і прикрившись від ворожої зброї великими щитами, вступили в бій і одержали перемогу.
Болгарський цар Петро, що дотримувався візантійської орієнтації, зрадив інтереси своєї країни на користь Візантії. Посольство, відправлене ним у Візантію 968 р., свідчило про те, що він не знав, що Візантія зрадила Болгарію, намагаючись руками Святослава послабити її. Почувши про поразку свого війська, цар Петро захворів і незабаром помер.
Битва на березі Дунаю під час висадки руських воїнів була початком воєнних дій на Дунаї. За короткий термін руси оволоділи майже всією Східною Болгарією. "Повість временних літ" повідомляє, що Святослав переміг болгар, взяв 80 міст (можливо, цифра не є точною) на Дунаї і оселився княжити у Переяславці, беручи данину з Візантії. В першій половині 969 р. Святослав вів переговори з болгарами щодо спільного виступу проти Візантії [6, с. 73].
Епопея битв на Дунаї свідчить про те, що руси надавали велике значення своїй флотилії. У 969 970 рр. Святослав завоював ПівнічноСхідну Болгарію, увійшов у Фракію. Новий імператор Іоан Цимісхій направив на Дунай флотилію у 300 суден. Коли на Дунаї з'явилися вогненосні кораблі греків, руси з наказу Святослава негайно зібрали всі свої лодії і поставили їх на березі Дунаю, біля міської стіни Доростола. Греки не наважилися проникнути слідом за ними і вступити в бій, незважаючи на те, що мали "грецький вогонь". Вони блокували Доростол з боку ріки, відрізавши русам шлях до відступу. Проте вони не змогли повністю блокувати руський флот. Вправні руські мореходи здійснювали вилазки і добували продовольство для обложених у Доростолі воїнів. Одного разу вночі вони, в кількості 2000, здійснили відчайдушну вилазку на лодіях. Про це розповідає Іоан Скіліца: "Зібравши звідки хто міг хліба, пшона і інші харчові продукти для життя, вони річкою на човнах ввозять все у Доростол. Під час зворотного плавання, побачивши на березі річки багато слуг і вояків, … нападають на них, багатьох вбивають, а решту заставляють розсіятися в сусідніх хащах, потім вступають у свої човни, і під попутним вітром несуться до Доростолу. Узнавши про це, цар гнівається і звинувачує начальника флоту в сильному злочині, що вони не узнали про відплиття варварів з Доростолу. Погрожував він їм смертю, якщо знов станеться щось подібне". Проте положення обложених у Доростолі русів було надто важким. Святославу його воєводи радили вночі на човнах, через стоянку вогненосних грецьких кораблів, щоб зберегти рештки війська, відступити на Русь. Була також пропозиція укласти з імператором мир. На цих прикладах видно, яке значення мали кораблі для успішних бойових дій і для відступу. В. Мавродін припускає, що у русичів було багато кораблів, якщо вони мали намір вивезти на них все військо [6, с.74].
22 липня 971 р. відбулася остання тяжка битва русів з візантійцями. Руси билися досить хоробро і навіть примусили відступити візантійську піхоту, але становище врятувала важкоозброєна візантійська кіннота, натиск русів послабшав, і вони повернулися у Доростол. Становище Святослава було дуже важким. Мабуть вперше в житті він погодився на мирні переговори. Імператор, ймовірно, також не дуже вірив у можливість взяти Доростол приступом. В результаті було укладено угоду, досить почесну для Русі, зважаючи на те, що війна була програна. Святослав здавав Цимісхію Доростол і повертав полонених. Він відмовився від всіх завойованих земель на Дунаї і від ведення там воєнних дій, а також у Криму, зобов'язувався надати військову допомогу Візантії у її боротьбі проти арабів. У договорі не було мови про виплату Візантією данини. Імператор мав випустити руське військо з Доростолу і навіть забезпечити його продовольством на зворотній шлях. За повідомленням Лева Діакона, на Русь поверталося 22 000 воїнів. Проте навіть переможений, Святослав залишався небезпечним для Візантії. Імператор направив до печенігів свого дипломата Феофіла, і той, за великий викуп, найняв одного з ханів для вбивства Святослава. Під час слідування руського війська на Русь навесні 972 р. князь був підступно вбитий. "Повість временних літ" коротко і з жалем повідомляє про його загибель: "Коли настала весна, відправився Святослав до порогів. І напав на нього Куря, хан печенізький, і вбили Святослава, і взяли голову його, і зробили чашу з черепа, окувавши його і пили з нього". Так закінчив своє життя славетний полководець Київської Русі [3, с.45].
Після походів князя Святослава Русь і Візантія перебували у ворожих стосунках. Князь Володимир також воював з імперією. Навесні 989 р. руські судна спускаються вниз по Дніпру, виходять у море, пристають біля Херсонеса і починають його облогу. Облога цього міста була довгою і важкою для його мешканців. Під час проведення переговорів Володимир поставив херсонесцям умову здатися. Він також, отримавши таємне повідомлення від херсонесця Анастаса, де знаходяться водопроводні труби, звелів їх перекопати і тільки після цього Херсонес здався. Володимир висунув умову імператору видати за нього заміж імператорську сестру Анну, а в разі невиконання її погрожував вчинити військовий похід на Константинополь. Ця загроза з боку київського князя була цілком реальною. Імператор не хотів, щоб руси нападали на його столицю і прийняв важкі умови Володимира, реалізації яких останній домігся за допомогою військової сили. У Херсонес прибула наречена Володимира. Він, віддавши Херсонес імператору, разом з Анною повернувся до Києва. Після цього почалося хрещення Русі [6, с. 83].

Проте в подальшому відносини Русі з Візантією не покращувалися. Русь продовжувала свою активну політику в Чорноморському регіоні з застосуванням морської сили. Останній військовий похід здійснив у 1043 р. син Ярослава Мудрого Володимир. Приводом до цього виступу послужило вбивство греками якогось іменитого русича. Руське військо під проводом Володимира Ярославича та воєвод Вишати Остромирича та Івана Творимирича виступили у похід на Константинополь. Для русів це була боротьба з постійними спробами Візантії підпорядкувати собі незалежну Київську Русь. В. Мавродін вважає, посилаючись на візантійські джерела, що руське військо числило приблизно 400 лодей і 20 000 воїнів. Варязькі провідники, що брали участь у цьому поході, пропонували йти до візантійської столиці на кораблях, тоді як руські воєводи вважали, що краще рухатися ще й суходолом. Володимир пристав на пропозицію варягів.
Руське військо проникло у Пропонтиду, де Володимир Ярославич розпочав переговори з імператором Костянтином Мономахом, пропонуючи йому укласти мир з Руссю, відмовитися від спроб підпорядкувати собі Русь і заплатити великий викуп. Імператор відмовився. Становище Візантії тоді було важким. Морська сила її не була достатньою, кораблі з грецьким вогнем були розведені по інших берегових областях. Проте імператор зміг зібрати декілька кораблів, що несли на собі "грецький вогонь" і вони були вишикувані у бойовий порядок. Руси вийшли у відкрите море і вишикували свої судна так, що вони перекрили все море "від одних до інших пристаней". Обидва флоти стояли нерухомо. Нарешті два великі грецькі кораблі рушили проти руських, а за ними пішли і інші грецькі судна. Руси пішли їм назустріч. Руси наблизилися до грецьких кораблів і, оточивши кожний корабель греків, намагалися пробити їх знизу балками, які використовували як тарани. Греки активно використовували "грецький вогонь" і кидали каміння на руські кораблі. Руси продовжували битися. Але незабаром почалася сильна буря. Великі хвилі розбивали і топили руські лодії. Тим часом греки увірвалися у розстроєні руські кораблі і продовжували їх палити. Варяги почали тікати, а руси продовжували битися. Буря продовжувалася, було розбито князівський корабель, і князь перейшов на лодію воєводи Івана Творимирича. Більше 6000 руських воїнів опинилися на березі. Вони на чолі з Вишатою хотіли повернутися на Русь, але біля Варни вони були розгромлені греками, близько 800 були приведені в Константинополь як полонені і там осліплені. Вишата повернувся на Русь тільки через три роки.
Лодії, на яких йшли Володимир Ярославич і Іван Творимирич, повернули на північ. Навздогін імператор відправив 24 кораблі. Захопившись переслідуванням, греки пройшли гавань, де поховалися руські лодії. Тоді руси несподівано вийшли з укриття і дали бій візантійцям, в ході якого загинув сам командуючий візантійською ескадрою. Після цього бою руські воїни повернулися на Русь [6, с.8990]. Це фактично було єдине зіткнення русів з візантійським флотом у морі. Раніше руси використовували свої кораблі виключно для перевезення війська морем туди, де планувалося воювати.
На цьому закінчується славна сторінка давньоруської військовоморської історії. З середини ХІ ст. на Русі починається період феодальної роздробленості. В цей час Русь вже не мала можливості зібрати потужну військову силу на морі і з допомогою її здійснювати активну зовнішню політику. Крім того, на південносхідних межах руських князівств активізували свою військову діяльність кочові племена печенігів, а за ними половців, на тяжку і виснажливу боротьбу з якими руські князі змушені були залучати великі маси військ, що відповідно відволікало їх від активних дій на морі. Поява на півдні і сході Русі кочових орд тепер заважала розвиткові національного військового мореплавства.
Разом з тим можемо впевнено твердити, що давньоруське військове мореплавство в означений період активно здійснювалося. Своїми сміливими військовими походами на Чорне море проти Візантії Київська Русь довела свою військову могутність і впевнено зайняла важливе місце серед тодішніх світових держав. Рішення важливих зовнішньополітичних завдань, які ставила перед собою Київська Русь, обумовлювалося морськими походами руських дружин на Чорне море.

Джерела
1. Брайчевський М. Літопис Аскольда. - К.: Український центр духовної культури, 2001. - 132 с. 2. Грушевський М. Ілюстрована історія України. Репринтне відтворенні видання 1913 року. - Київ, 1990. - 524 с. 3. Котляр Н. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. - К.: Наукова думка, 1986. - 160 с. 4. Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / Упорядник Б.З. Якимович. - 4-те вид., змін. і доп. - Львів: Світ, 1992. - 712 с. 5. Історія України в особах: IХ - ХVIII ст. / В. Замлинський, І. Войцехівська, В. Галаган та ін. - К.: Україна, 1993. - 396 с. 6. Мавродин В. Русское мореходство на южных морях. - Симферополь: Крымиздат, 1955. - 179 с. 7. Толочко П. Київська Русь. - К.: Абрис, 1996. - 360 с.

До змісту "Воєнна історія" #5_6 за 2005рік