"Воєнна історія" #5-6 (23-24) за 2005 рік

Корсунський похід князя Володимира та його вплив
на цивілізаційний вибір Київської Русі (геокультурний ракурс)

Юрій ВОЗНЮК, виконавчий директор Українського інституту воєнної історії, історик

Українська культура протягом п'яти останніх століть є включеною у дві геокультурні спільноти європейську та російську, що представляють собою відповідно поліцентричну та тотальну. Внутрішня двоїстість української культури виявляється не тільки в специфіці сприйняття різними територіями впливу з боку різних спільнот, але й тому, що різні шари та різні території часто відігравали активну роль у різних геокультурах. Незалежна Україна становить собою реалізацію давньої і глибокої традиції нашої культури: власне традиції європейської. За останні десятиліття контекст українського буття змінився радикально. Від нерухомого унітарного радянського контексту до контексту поліцентричного і вкрай динамічного. І в межах цього поліцентричного контексту з більшою чи меншою інтенсивністю почали розвиватися різноспрямовані зв'язки України з іншими країнами світу та їхніми культурами в залежності від відповідної історичної традиції та політичних і культурних потреб моменту.
Виходячи з того, що розвиток геокультурних спільнот пов'язаний не лише з наявністю територіальних та генетичних зв'язків, а насамперед з розвитком функціональних зв'язків, постає нагальна необхідність дослідити витоки вітчизняної культури, етапи формування ментальності українського народу та питання цивілізаційного статусу України.
Уперше питання цивілізаційного статусу України підняв дослідник української історії І. ЛиснякРудницький, визначивши Україні місце між Сходом і Заходом [1]. Роль України у світовому цивілізаційному порядку та напрями цивілізаційного розвитку країни у своїх роботах прагнуть осмислити сучасні дослідники М. Михальченко [2], Ю. Павленко [3], Ю. Пахомов [4], О. Черниш [5], М. Шевченко [6]. Проте недостатню увагу дослідники приділяють історичному аналізу комплексу передумов цивілізаційного вибору Київської Русі та України. За таких умов досить актуальним є визначення проблемного поля дослідження історичних витоків цивілізаційного розвитку зазначених державнотериторіальних утворень. Саме тому метою статті є історичний аналіз передумов корсунського походу князя Володимира як чинника цивілізаційного вибору Київської Русі.
Попередньо зауважимо, що становлення сучасної України на початку ХХI ст., як дійсно суверенної держави, багато в чому залежить від географічного чинника в політиці. Тут ми маємо на увазі встановлення реального контролю над Кримом, зокрема над Севастополем, важливим геостратегічним пунктом, що контролює у воєнному відношенні майже весь басейн Чорного моря. Важливе стратегічне значення цього географічного пункту (Гераклейського півострова Криму) запримітили ще давні греки з Гераклеї Понтійської, що на південному березі Понта Евксінського, які й заснували саме тут у V ст. до н.е. свою колонію Херсонес Таврійський. Пізніше за цей важливий стратегічний пункт йшла боротьба між різними мілітарними потугами античного світу. В кінцевому підсумку тут ствердилась у I ст. н. е. влада Римської імперії, а з кінця IV ст. "Візантійської" (Ромейської) імперії. Херсонес (середньовічний "Херсон"), який давні русичі називали Корсунь, зіграв велику роль в історії становлення України Руси, її геокультурного та цивілізаційного вибору. Саме з військовим походом Володимира Великого у 989 р. на Корсунь пов'язують остаточне прийняття русичами християнства в його ортодоксальному, "візантійському" православному варіанті, що й зіграло вирішальну роль в подальшому цивілізаційному розвитку Київської держави.
Цьому походу передували події, що відбулися у внутрішньому політичному житті головної християнської потуги раннього середньовіччя Ромейської імперії у 80х рр. X ст. 17 серпня 986 р. роменське військо потерпіло ганебну поразку у битві з болгарами біля ущелини "Траянові врата". Звістка про загибель імператорської армії швидко досягла Багдада, де перебував давній претендент на роменський престол Варда Склір.

Заручившись підтримкою багдадського халіфа, він знову виступив проти співправителів імператорів Василія та Костянтина. Це змусило їх перед загрозою смертельної небезпеки повернути із заслання здібного полководця Варду Фоку (племінника імператора Нікіфора II Фоки, вбитого Іоанном Цимісхієм під час наступу Святослава Хороброго на Балкани) та на дати йому важливу посаду "доместика схол" Сходу (фактична влада над всією Малою Азією) з наказом нейтралізувати Варду Скліра. Але в серпні 987 р. Варда Фока сам проголосив себе імператором і віроломно захопивши Варду Скліра, об'єднав обидва війська, рушив на Константинополь, який взяв у блокаду. Ця критична ситуація змусила молодих імператорів терміново відправити послів до Володимира "Красне Сонечко". Всі ці події були причиною радикальної зміни на краще в стосунках між Царгородом та Києвом на тлі попередніх війн Святослава з болгарами та ромеями. Союзницька угода, як гадає А. Поппе, була укладена у вересні 987 р. у Києві [7]. На переговорах у Києві, після попередньої доби "богошукання" (у булгар, хозарів та Хорезмі) "реформації" язичницького пантеону богів, Володимир, очевидно остаточно для себе та для своєї боярської княжої еліти, вирішує прийняти візантійське православне християнство як державну, офіційно визнану релігію Русі, а ромейські імператориспівправителі Василій та Костянтин, в свою чергу обіцяли видати за нього свою сестру Анну. Київський князь зобов'язувався надати Роменській імперії військову допомогу, зокрема, негайно надіслати до Константинополя шеститисячний руський експедиційний корпус для боротьби із заколотниками. Не виключено, що в кінці того ж 987 р. Константинополь могло відвідати руське посольство, яке було прийнято на найвищому рівні, та відправлено додому в Київ "з дари великими і честію" [8].
Навесні 988 р. у Царгород із Русі прибув шеститисячний корпус. За його допомогою Василію II вдалося розгромити частину війська Варди Фоки, що стояло на азійському березі Босфора у Христинополі. А вже 13 квітня 989 р. об'єднане візантійськоруське військо у вирішальній битві біля Авідосу остаточно перемогло заколотників. Під час битви, неочікувано для всіх помер Варда Фока. Визволений із ув'язнення Варда Склір припинив опір в обмін на збереження титулів та власності. Таким чином, скориставшись допомогою Києва Василій та Костянтин знову об'єднали під своєю владою всю Імперію від Євфрату до Дунаю. Швидке зближення з Царгородом, що продовжувалося між осінню 987 та весною 989 рр., було синхронізовано з примиренням Володимира з прохристиянсько налаштованим київським боярством та впливовою торговою верхівкою посадів дніпровських міст, що були розташовані на головній геоекономічній вісі, довкола якої відбувалася геополітична інтеграція східнослов'янських племен на шляху "із варяг в греки". Очевидно, що ці впливові кола були давно зацікавленими в стабілізації економічного життя Русі, консолідації 14 "літописних" племен довкола Києва та закріпленні інституту великокнязівської влади Рюриковичів. Інтегруючий чинник вони вбачали у християнстві і саме вони підштовхнули Володимира покінчити з добою "богошукання" на користь християнства. При умові особистого хрещення Володимира і на знак подяки за отриману військову допомогу, Василій і Костянтин обіцяли йому руку своєї сестри Анни Порфірородної, якій в березні 988 р. виповнилось двадцять п'ять років. Тобто, очікуючи на майбутню дружину, Володимир, ще до Корсунського походу на початку 988 р. очевидно 6 січня, на день Богоявлення Господня, за версією А. Поппе, був охрещенний. Ймовірно, що це могло статися у Києві, де ще з аскольдових часів були християнські храми та пресвітери.
Правда Є.Є. Голубинський, посилаючись на літопис монаха Іоакима, який оприлюднив перший історикнауковець Росії В.Н. Татіщев, стверджує, що Володимир міг приватно охреститися під час свого походу на Дунай в 985 р. в одному з болгарських міст. При цьому, болгарський цар "присла ієрей учеци і книги довольни" [9]. В такій колізії хрещення Володимира і надіслання із Константинополя митрополита не видаються жорстко пов'язаними із успішним походом князя на Корсунь. Який же мотив спонукав князя Володимира рушити з військом у Крим?
Як ми пам'ятаємо, що умовою угоди 987 р. з Василієм та Костянтином щодо надання військової допомоги було одруження князя Володимира на принцесі Анні Порфірородній. Але минув 987 рік, а жадану майбутню дружину Володимир так і не дочекався, хоча як зрозуміло з попередніх подій, він вже став християнином, та очевидно 27 травня на Зелені свята у 988 р. силою охрестив киян. Ось як описує ці події "Повість минулих літ": "...Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: "Якщо не з'явиться хто завтра на ріці багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, то мені той противником буде". І, це почувши, люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: "Якби се не добре було, князь і бояри сього б не прийняли". А назавтра вийшов Володимир з попами ... на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли ті до шиї, а другі до грудей. Діти ж (не відходили) од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили (у воді), а попи, стоячи, молитви творили".
Протягом всього 988 р. не відбулося суттєвого перелому в боротьбі між заколотником Вардою Фокою та братамиспівправителями Василієм і Костянтином на користь останніх, яких і підтримав князь Володимир. Військо заколотника Варди Фоки все ще домінувало на малоазійському березі Босфору коло Халкедону, а "нейтральні" болгари могли, втрутившись в цей критичний момент, схилити "шальки терез" на користь однієї з протиборчих "партій". Тобто складалася патова ситуація, що незалежно від наслідків міжусобної боротьби серед ромейської еліти, Володимир міг залишитися ні з чим. Бо навіть в цій критичній ситуації братиімператори не хотіли віддавати свою Порфірородну сестру за "варвара", порушуючи цим договірні забов'язання. Політична ситуація ускладнювалася тим, що приводом до пришвидшеного хрещення був гіпотетичний шлюб з Анною. Виходило, руське шеститисячне військо даремно проливало свою кров в далекій Малій Азії. У такій складній ситуації восени 988 р. у великого князя Володимира для підтримки свого владного авторитету повинен був визріти план походу на Корсунь. Не виключено, що ідею корсунського походу могли подати князю Володимиру і самі корсуняни, які кожну весну прибували з товарами в Київ. Дехто з них виконував роль постійних "офіційних" постачальників великокнязівського двору продуктами з берегів Таврики. При цьому вони в торгівельноекономічному сенсі більше були зорієнтовані на Русь, аніж на Візантію, колонією якої і були. З цього природно витікає, що певні торгівельногосподарські кола Корсуня були зацікавлені в приєднанні до УкраїниРуси. Орієнтація на Київ диктувалася не лише економічними, але і політичними намірами місцевої олігархії. Тенденції до відродження колишньої могутності Ромейської імперії після часів "смути", що були пов'язані з "іконоборчим" рухом середини IX ст., призвели до заходів по зміцненню влади військовоадміністративного апарату над віддаленими, але раніше автономними у внутрішньому житті містамиколоніями.

У Херсонесі це було пов'язано з діяльністю Петрони, що утвердив на південному узбережжі Криму фемну систему і суттєво обмежив самоуправління місцевого нобілітету. Посилення адміністративного і податкового тиску спричинило протести корсунян. Імператор Костянтин Багрянородний радив свого часу своєму сину Роману тримати місто в економічній залежності, використовуючи його постійну потребу в зерні: "Якщо херсоніти не будуть їздити в Романію (тобто Візантію) і продавати шкури та воск... то не будуть існувати". Про антиромейські настрої корсунян свідчить і той факт, що на початку вже наступного XI ст. вони повстали проти Царгорода і відокремилися від Імперії, а Василію II в 1016 р. довелося посилати свій флот щоб привести Херсонес до покори [10]. Не маючи достатньо сил контролювати й обороняти Херсон та інші фортеці на південному березі Таврики (Харакс, Гурзувіт, Алустон та Сугдею) Царгород перекладав ці обов'язки на Русь. Цим і визначалися ті статті руськовізантійських угод, згідно з якими військові дружини київських князів брали під свій захист таврійські володіння Імперії від кочівників, зокрема від "чорних булгар". Таким чином, воєннополітична та економічна стабільність Херсонесу та місцевого грекомовного населення цієї візантійської колонії багато в чому визначалося політикою Русі. Життя Херсонесу було обтяжено залежністю від візантійської влади з її великими поборами, дрібним адміністративним контролем та втратою місцевої автономії. Таким чином, наміри великого князя Володимира здійснити свій похід на Корсунь латентно вплетені були в єдиний вузол економічних, геополітичних та воєнних протиріч київського великокнязівського двору, херсонського патріціату та візантійської адміністрації. Корсунський похід був обумовлений зовсім не релігійними намірами Володимира, бо він вже сам охрестився і хрестив своїх киян. Пояснення причин "корсунської операції" 989 р. князя Володимира треба шукати в площині політичних відносин між Руссю та Царгородом. Князю, щоб не залишитися в програші, внаслідок невизначеності результатів міжусобної боротьби за візантійський престол між братами Василієм і Костянтином та Вардою Фокою і мати суттєвий геополітичний та геостратегічний важіль впливу на підступних греків та дістати обіцяну й жадану в якості дружини принцесу Анну, нічого не залишалося, як здійснити план щодо захоплення Корсуня в 989 р. Хоча, за версією О. Моці та В. Рички, корсунський похід князя Володимира у 989 р. мав союзницький, каральний характер проти повсталих корсунян, які перекинулися на бік політичних супротивників імператора Василія II та його брата Костянтина. Здобувши фортецю, Володимир відразу передав її своєму шуринові [11].

На наш погляд, попередні міркування є більш вагомим аргументом, який розкриває причини походу у 989 р. князя Володимира на Корсунь. Оволодівши Корсунем, Володимир навіть при невизначених наслідках громадянської війни у Візантії забезпечив собі можливість вести перемовини з ромеями з позиції сили. Це зіграло вирішальну роль у прийнятті остаточного рішення князя щодо походу на Корсунь. Ось як про це повідомляє давньоруський літопис: "У рік 6496 (988) пішов Володимир з військом на Корсунь, город грецький. Та заперлися корсуняни в городі, і став Володимир з одного боку города в гавані, на віддалі одного польоту стріли од города, і боролися кріпко городяни з ним". Але в дійсності, спираючись на візантійські хроніки, ці події відбулися саме на рік пізніше, навесні 989 р. [12]. Князь заявив непоступливим корсунянам, що має твердий намір тримати місто в облозі, якщо знадобиться, то й три роки. День у день насипали київські вої землю під міські мури, щоб оволодіти ними. Та городяни, підкопавши непомітно міську стіну, поночі вибирали той насип і носили землю до центру міста. Облога Корсуня затяглася. Та ось до стану руських воїв упала стріла з прикріпленим до неї посланням. У ньому корсунянин на ймення Анастас сповіщав київського князя, як можна покласти край облозі й заволодіти містом. Він радив перепинити воду, що надходила до міста з колодязів, розташованих на східних околицях Корсуня. Скориставшись із цієї поради, Володимир негайно звелів поруйнувати труби. Приречене на спрагу, багатотисячне місто відкрило ворота.
Через кількамісячну боротьбу за важливий геостратегічний пункт на Руському морі в липні 989 р. князь Володимир Великий захоплює Корсунь. Після цього Володимир через послів надсилає братамспівправителям Василію і Костянтину ультиматум. Його послання містить у собі відверту погрозу: "Осе город ваш славний я взяв. Та чую ось я, що сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо її не оддасте за мене, то вчиню вашому городу (Царгороду) те, що й сьогодні вчинив".
Стурбовані імператори направляють до Володимира своїх послів, переказуючи князю через них, що віддадуть за нього заміж свою сестру тільки тоді, коли "ти охрестишся ... і з нами єдиновірцем будеш".
Як відзначалося нами раніше, формальне прилучення Володимира до християнства відбулося двома роками раніше. Але очевидно для Константинополя цього було замало, бо для них справжнє хрещення повинно було відбутися за санкцією візантійського патріарха. Тобто в Корсуні відбулося повторне охрещення Володимира місцевим грецьким єпископом. Він же і обвінчав його з Анною. Після цього князь повертається до Києва з багатими трофеями, а Корсунь віддає грекам як віно за принцесу. Підкреслюючи важливе значення корсуньського походу Володимира Великого для історії Київської Русі, необхідно констатувати, що він остаточно закріпив цивілізаційний вибір київської еліти та всієї східнослов'янської спільноти на користь ортодоксального, православного християнства, відкрив якісно нову сторінку в розвитку європейської цивілізації.
Необхідно наголосити на тому, що християнізація Київської Русі не перебувала в однобічній залежності від міжнародних зв'язків. Прийняття християнства давньоруською верхівкою було передусім результатом внутрішнього соціальноекономічного, політичного і культурного розвитку східного слов'янства. Воно відповідало назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за правління Володимира Святославовича зайшло в переломний період історичного розвитку. Саме тоді відходив у минуле родоплемінний лад слов'ян, утверджувалися нові феодальні суспільноекономічні відносини й притаманні їм форми політичного і духовного життя. Завершувалося об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави, стабілізувалися її зовнішні рубежі. Країна вкривалася густою мережею міст, фортець і замків, за мурами яких велася жвава торгівля, розквітали ремесла. Послабилися впливи варязької дружинної еліти, яка внесла до політики київських князів орієнтацію на далекі військові походи, через що консервувалися процеси внутрішнього, насамперед соціальноекономічного розвитку. Відтак од грабіжницьких війн із сусідніми народами місцева знать переходить до освоєння власних земель, тобто відбувається перехід від екстенсивних (загарбання) до інтенсивних (освоєння) форм розвитку давньоруського суспільства. Так народжувався стан нової аристократії, об'єднаний матеріальною основою (землеволодіння) буття та спільними елементами соціальної психології. Пошуки ідеологічних засобів консолідації цієї еліти й поширення її влади на всі прошарки тогочасного суспільства спричинилися до того, що панівна верхівка Київської Русі наприкінці X ст. проголосила християнство офіційною релігією.
У християнському віровченні втілився багатющий суспільний досвід, нагромаджений в умовах такого складного й етнічно різнорідного державного утворення, яким була Візантійська імперія. Київський князь Володимир Великий усвідомлював свою вирішальну роль у справі реорганізації системи релігійних вірувань. При всій його недостатній обізнаності в християнських догматах та обрядовості, князю, безперечно, було відомо про підпорядкованість Церкви інтересам світської влади у Візантії. Важливо зазначити, що в свідомості "варварських" вождів тієї доби візантійська модель християнства пов'язувалася насамперед з уявленнями про вищу світську владу [13, с. 29]. Ця обставина зіграла чи не вирішальну роль у запровадженні на Русі християнства за візантійським зразком.
Таким чином, модель формування ідеополя давньоруського суспільства впроваджена Володимиром Великим, якнайкраще відповідала системі політичного устрою Київської Русі, що була тоді відносно єдиною ранньофеодальною монархією. Християнізація сприяла етнополітичній консолідації східнослов'янської спільноти та відкривала шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в геополітичній структурі тогочасного світу й входження її до європейської християнської цивілізації.

Джерела
1. Лисняк-Рудницький І. Історичне есе. В 2-х т. Т.1. / Пер. з англ. М.Базік та ін. - К.: Основи, 1994. - 554 с.
2. Михальченко М. Лімітроф Європи: випадковість чи доля України // Людина і політиика. - 2000. - № 3. - С. 34 - 39.
3. Павленко Ю.В. Історія світових цивілізацій: соціокультурний розвиток людства. - К.: Либідь, 2000. - 360 с.
4. Пахомов Ю. Україна як суб'єкт та об'єкт міжцивілізаційних взаємодій // Міжнародна науково-практиична конференція "Геополітичне майбутнє України" - К.: За друга, 1998. С. 20 - 24.
5. Черниш О.М. Транзитивні цивілізації // Практична філософія. - 2001. - № 1. - С. 233 - 242.
6. Шевченко М. Лімітроф України // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В. Лях. - Вип. 24. - К.: Український центр духовної культури, 2001. - С. 206 - 216.
7. Поппе А. Візантійсько-руський союзний трактат 987 р. // Український історичний журнал. - 1990. - №6. - С. 20.
8. Зубарь В.М., Павленко Ю.В. Херсонес Таврический и распространение християнства на Руси. - К.: Наук. думка, 1988. - С. 175.
9. Голубинский Е.Е. История русской церкви: В 2 т. - М., 1901. - Т.1. - С. 166.
10. История Византии: В 3 т. - М.: Наука, 1967. - Т.2. - С. 259.
11. Моця О. Ричка В. Київська Русь від язичництва до християнства. - К.: Глобус, 1996. - С. 65.
12. Зубарь В.М. Павленко Ю.В. Херсонес Таврический и распространение християнства на Руси. - К.: Наукова думка, 1988. - С. 181.
13. Nystazopoulou-Petekidou M. Constantinople centre de pouvoire et d`autoirite // Byzantika, 1985. - №5. - P. 29.

До змісту "Воєнна історія" #5_6 за 2005рік