"Воєнна історія" #5-6 (23-24) за 2005 рік

Місце князівської військової дружини
в державній системі Київської Русі

МОЦЯ олександр Петрович, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України, завідувач відділу давньоруської та середньовічної археології Інституту археології Національної академії наук України

Як сформулював один із своїх афоризмів Козьма Прутков: "Военные люди защищают отечество". Але відходячи від висловів відомого літературного героя слід відзначити, що воїнипрофесіонали почали з'являтися (не лише як окремі особистості) тільки у зв'язку з переходом різних людських колективів від первіснообщинних до класових відносин. Останні нині все частіше характеризуються як соціальне стратифіковані суспільства на рівні формування країндержав. У стадіальному відношенні в попередні часи вони іменувалися як спільноти періоду воєнної демократії, а тепер як вождівства, або ж "чіфдом" (від англійського "будинок вождя"). В той час вже існувало майнове розшарування, але ще не було легалізованого апарату присилування. До появи держави залишався символічний один крок, котрий в реальній ситуації міг розтягуватися на тривалий відрізок історичного часу.
У повній мірі це явище відноситься й до суспільства східних слов'ян кінця І початку II тисячоліть нашої ери, коли основною особливістю політичної системи державного утворення Русь/Руська земля (в сучасній термінології Київська Русь) стало те, що його основні функції виконувалися головним чином військовою організацією, котра у спеціалістівісториків отримала назву князівської дружини.
Саме вона створювала органи управління центральної великокнязівської влади та виконувала чисто військові функції (збір до казни додаткового продукту і його перерозподіл, частково через контроль над зовнішньою торгівлею; підпорядкування нових територій та їх інтеграція в державну систему; охорона підвласних земель, на які поширювалася центральна влада; організація походів на сусідів та ін.). Пізніше, в часи феодальної роздробленості ХІІХПІ ст., ці функції розширювалися, модернізувалися, що також знайшло відображення у соціальноекономічній та політичній моделі давньоруської держави. Зокрема значна частина військового князівського оточення в окремих землях стала підґрунтям для пізнішого в часі інституту дворянства.
Слід відзначити, що власне "дружиною" треба називати, наперед усе, "малу дружину", до складу якої входили так звані отроки або гриді. Вони і являлися професійними воїнами. А в широкому значенні до дружини входили всі ті, хто був зобов'язаним служити "вірою і правдою" князю (спочатку великому київському, а потім і удільному). Це були "ліпші мужі", "бояри". В археологічному відношенні рівні градації серед дружинників може бути прослідкований на чотирьох щабелях: одиночне поховання воїна, поховання воїна з конем, поховання воїна із жінкоюналожницею, поховання воїна та жінки з конем. Звичайно, тут мова йде про часи, коли панували язичницькі звичаї під час правління перших князів. Далі християнська обрядовість знівелювала такі жорстокі деталі захоронення.
Початковий розвиток феодальних відносин в Східній Європі (й на землях сучасної України зокрема), як і в багатьох інших сусідніх регіонах, був тісно пов'язаний із формуванням процесу відчуження натуральних повинностей на користь "сильних світу того". Вони збиралися за допомогою "полюддя", а цей механізм якраз і реалізовувався силами військового князівського оточення (хто ж би віддавав своє добровільно?). Зібрана данина концентрувалася в укріплених осередках нової влади й охоронялася за допомогою "київського" меча. Такі пункти, окрім політичновійськовоадміністративної функції, використовувалися як осередки збуту податків на міжнародних ринках. Одночасово під великодержавним київським контролем перебували й представники місцевої племінної верхівки, аж до часів, коли князь Володимир Святославич перейняв під контроль своєї родини (а конкретно своїх синів) основні райони своєї молодої держави. Пізніше без військового захисту не міг існувати жоден феодальний замок центр сільського господарювання окремого володіння середньовічної епохи. Так було і в Західній Європі (не говорячи про міста і містечка тих часів).
Під час системи державного управління з'явилися й нові посади, котрі займалися представниками дружинної еліти. Однією із них стала посада посадника, котрий від імені князя керував життям міста і його округи, тобто являвся намісником конкретного зверхника. Призначалися посадники, в основному, із числа бояр, але відомі й випадки, коли ними ставали представники низьких дружинних прошарків. Вони виконували функції верховного управління, як і судові, а також керували та контролювали процес збору податків. В основному посадники призначалися в невеликі міські центри на територіях, на які поширювалася централізована система управління, в той час як у крупні центри призначалися князі представники правлячої династії Рюриковичів.
Археологічні матеріали хоча б з території південноруських земель в основному сучасних українських теренів дозволяють доповнити наявну інформацію про одержавлення старих племінних територій полян, древлян, сіверян, волинян, хорватів та уличів по обох берегах Дніпра. Якщо на Лівобережжі основні напрями походів київських дружинників проходили по лініях Чернігів Новгород-Сіверський та Переяславль Руський (нині ПереяславХмельницький) Курськ, то в бік Західного Бугу й Карпат наступ ішов по генеральній лінії Київ ВолодимирВолинський літописні Червенські гради. Та і літописний Галич, за останніми знахідками, формувався не без участі "обмеженого" (за радянською термінологією) дружинного контингенту із Середнього Подніпров'я. Далі зона впливу "матері міст руських" Києва (за визначенням Віщого Олега) поширювалася та захоплювала все нові й нові райони.
Тож одержавлення східнослов'янських територій проходило як суцільними масивами (києво-чернігово-переяславльський трикутник, де розміщувалася "Руська земля" у вузькому значенні цього терміну) і де одночасово виникало значне число укріплених пунктів, так і певними генеральними напрямами, де початково створювалися військовоадміністративні опорні центри, а далі процес відбувався "як у ширину, так і в глибину" (за висловом М.С. Горбачова).
Ще одним із напрямів діяльності військових професійних контингентів Русі були зовнішні військові експедиції, серед яких виділялися походи славнозвісного князявоїна Святослава Ігоревича та його сина Володимира. В першому випадку кордони держави на сході доходили до пониззя Волги й берегів Азовського моря, а на південному заході майже до Константинополя (сучасного Стамбула). А у другому після взяття літописного Корсуня в Криму (околиці сучасного Севастополя) й одруження з візантійською принцесою Анною Русь на рівних увійшла до сім'ї європейських держав. Стабілізація кордонів в часи Ярослава Мудрого та його нащадків, в свою чергу, призвела до появи ще однієї функції для військових професійних формувань оборони країни від зазіхань войовничих сусідів. Особлива увага приділялася південним рубежам найбільш небезпечної зони із Великим Степом, де постійно виникали конфлікти із войовничими кочівниками (печенігами, торками, половцями). Тут були створені три оборонні лінії Подніпровська, Посульська та Пороська, а в фортецях та окремих пунктах системи "Змійових валів (деревоземляних укріплень) несли стаціонарну службу гарнізони русів. Їх активні дії в часи Володимира Мономаха та його нащадків значно стабілізували ситуацію в домонгольські часи.
Але навала орд хана Батия на початку XIII ст., при усьому героїчному опорі не лише князів та їх дружинників, а й мирного населення, зруйнувала першу державу східних слов'ян, котра всеж стала досить важливою віхою в історичному поступі трьох сучасних народів українського, російського та білоруського.

Джерела

1. Горский А.А. Древнерусская дружина. - М., 1989. 2. Towmianski H. Poczatki Polski. - Warszawa, 1970. - Т. 4. 3. Літопис Руський. - К, 1989. 4. Славяне й скандинави. - М., 1986. 5. Бліфельд Д.І. Давньоруські пам'ятки Шестовиці. - К., 1977. 6. Насонов А.Н. "Русская земля" й образование территории древнерусского государства. - М.. 1951. 7. Рапов О.М. Княжеские владения на Руси в X - первой половине XIII вв. - М., 1977. 8. Моця А.П. Население Среднего Поднепровья ІХ-ХІІІ вв. (по данным погребальних памятников). - К., 1987. 9. Толочко П.П. Киев й Киевская земля в зпоху феодальной раздробленности XII-XIII вв. - К, 1980. 10. Земли Южной Руси в IX-XIV вв. - К., 1985. 11. Моця О.П., Покас П.М. Яблунівські кургани: хронологія та етнічна приналежність населення // Археологія. - 1998. - № 2.

До змісту "Воєнна історія" #5_6 за 2005рік