"Воєнна історія" #5_6 за 2003 рік

Протичовнова зброя Другої світової війни

Віталій ВОЛОДІН,
капітан 1 рангу, начальник кафедри оперативного мистецтва та тактики
Севастопольського військово-морського ордена Червоної Зірки інституту імені П.С. Нахімова

Дана стаття є продовженням статті "Протичовнова зброя Першої світової війни" (Воєнна історія, № 3-4, 2003 р.) і містить короткий огляд розвитку проти-човнової зброї в період від закінчення Першої світової війни до кінця Другої світової війни. Аналіз бойових дій на морі в Першу світову війну показав, що підводні човни стали, за висловом англійського адмірала Джеліко, "підводною чумою". Недостатній розвиток протичовнових сил англійського й американського флотів, особливо в перший період війни, дозволив німецьким підводним човнам завдати серйозної шкоди торговому судноплавству цих країн. Усього було потоплено 18 726 982 брутто-реєстрових тон, з них англійських 10 694 943 [1].
Однак, незважаючи на негативний досвід англійського й американського флотів, у СРСР протичовнова зброя по-чала удосконалюватися лише в трид-цяті роки. У 1933 році були розроблені й у 1934 році прийняті на озброєння кора-бельні глибинні бомби ББ-I і БМ-I, розроблені конструктором Каретніко-вим А.М., споряджені запальником з годинниковим механізмом (ВГБ), що забезпечував вибух цих бомб на будь-якій глибині в межах 100 метрів. Бомба ББ-I мала заряд тротилу 135 кг при загальній масі 165 кг, а БМ-I - 25 кг при загальній масі 41 кг. Швидкості занурення цих бомб були 2,3 - 2,5 м/с і 2,1 - 2,3 м/с відповідно [2] (див. рис 1).
Одночасно був спроектований і прийнятий на озброєння бомбоскидач для бомб ББ-I, який істотно полегшив застосування глибинних бомб, що раніше скидалися з корми корабля вручну. Він був у формі візка, що пересувався по мінних рейках. В одному бомбоскидачі розміщалося 5 бомб [3].
До цього ж періоду відноситься розробка нового способу бомбометання, так званого східчастого бомбометання. Він полягав у тому, що бомби серії встанов-лювалися на різну глибину вибуху, причому перша й остання великі бомби серії встановлювалися на найменший пояс вибуху, а середня - на найбільший.
Проміжні бомби між першою і середньою, а також середньою й останньою установлювалися на проміжний пояс вибуху. Установка глибини вибуху малих бомб проводилася на 15 і 25 метрів.
У 1940 році на озброєння був прийнятий запальник глибинних бомб К 3, розроблений Щеголевим П.Г. і Мелковим Д.Г. Запальник К-3 дозволяв одночасно скидати кілька глибинних бомб, установлених на різну глибину вибуху, від 10 до 210 метрів з інтервалом 5 метрів. Принцип його дії гідростатич-ний, із застосуванням хімічної трубки [4].
У цьому ж році був прийнятий на озброєння розроблений Шавиріним Б.І. штоковий бомбомет БМБ-I, що за допомогою спеціального штоку і лотку забезпечував вистрілювання великих глибинних бомб по траверзу корабля на відстань 40, 80 і 110 метрів [5]. Таким чином, з'явилася можливість вистрілю-вати глибинні бомби по траверзу корабля одночасно зі скиданням глибинних бомб із корми, що в значній мірі збільшувало площу, що вражається бомбами.
У 1941 році була прийнята на озброєння протичовнова міна ПМБ-I, що мала масу заряду 25-27 кілограм і буксиру-валася зі швидкістю від 8 до 27 вузлів на глибині до 32 метрів. Однак слід зазна-чити, що в ході бойових дій випадків успішного застосування цієї зброї не відзначено.
Тактико-технічні дані глибинних бомб СРСР, США й Англії наведені в таблиці 1 [6].
Тактико-технічні дані бомбометів, прийнятих на озброєння ВМС Англії, США і ВМФ СРСР, наведені в таблиці 2 [7].
Глибинні бомби, прийняті на озбро-єння ВМС Англії і США, мали запаль-ники, що дозволяли підривати їх на глибинах до 152 метрів [8].
Як видно з таблиць, глибинні бомби, прийняті на озброєння радянського флоту, не поступалися за своїми параметрами кращим закордонним зразкам, а запаль-ник ДО-3 і бомбомет БМБ-1 перевер-шували їх. (Рис.2).
Однак Військово-Морський Флот СРСР до 1941 року не мав достатньої кількості глибинних бомб. Відсоток забезпеченості по флотах був такий: Північний флот - 27,8; Червонопрапорний Балтійський флот - 41,4; Чорноморський флот - 27,8; Тихоокеанський флот - 15,7. У середньому по флотах забезпеченість глибинними бомбами складала 23,5 відсотка (було потрібно 269074 бомби, а було насправді 63301) [9].
Російський, а потім і радянський флот істотно відставав від інших флотів провідних морських держав в оснащенні кораблів гідроакустичною апаратурою, призначеною для пошуку підводних човнів і забезпечення бойового застосу-вання глибинних бомб. Початком конст-руювання гідроакустичної апаратури, призначеної для виявлення підводних човнів, у СРСР, слід вважати 1931 рік. У 1933 році був виготовлений і встанов-лений на кораблі перший гідроакус-тичний прилад зв'язку. У 1935 році на озброєння Радянського флоту надійшов шумопеленгатор типу "Меркурій - А". У період з 1935 по 1939 ріки на озброєння надійшли шумопеленгатори типів "Марс - А", "Марс - 12", "Меркурій - 12", "Сатурн" і установки звукового підводного зв'язку. У 1940 році розпочато серійне вироб-ництво ультразвукових приладів спосте-реження і зв'язку (УЗПСЗ) типів "Оріон", "Альбіон", "Поляріс", "Антарєс" і, нарешті, гідролокатор типу "Тамир", що згодом був удосконалений і став мати шифри "Тамир - 3, 4, 5, 6, 7". Крім того, були прийняті на озброєння шумопелен-гаторні станції "Цефей - 2" і "Посейдон". Однак цими станціями була озброєна недостатня кількість кораблів.
Основна маса кораблів мала малоефек-тивні засоби пошуку підводних човнів, що знаходяться в підводному положенні. Визнаний найбільш досконалим гідро-локатор типу "Тамир-1" був установлений лише на декількох катерах типу МО-IV.
Аналіз кількісного складу проти-човнових кораблів ВМФ СРСР, а також кількості і якості їхнього озброєння, дає підстави зробити висновок про те, що вони не могли ефективно боротися з підводними човнами. Такий висновок підтверджується і кількістю бомб, витра-чених на знищення або ушкодження одного підводного човна противника. Так за даними Північного флоту витрата глибинних бомб на один знищений чи ушкоджений підводний човен склала у 1941 році 251, а в 1942 році - 321. Слід також мати на увазі, що зазначена витрата глибинних бомб була досягнута при відносно низькій інтенсивності протичовнових дій.
Вітчизняна протичовнова зброя практично до кінця війни не зазнала змін. Але в 1943 році на частині великих мисливців були встановлені багато-ствольні бомбомети МК-ХХ ("Мишо-ловка") із запасом глибинних бомб М-ХХ - 48 штук, а на тральщиках типу "АМ" встановлювалися багатостовбурні бомбомети МК-Х ("Їжак") із запасом бомб М-Х - 148 штук (виробництва США). Обидва типи бомб мали контактні запальники.
У 1945 році радянськими конструкто-рами Артем'євим В.А., Фонарьовим С.В. і Шапиро М.С. була розроблена реак-тивна бомбометна установка (РБУ). Вона забезпечувала залп вісьмома бомбами "РБМ" на дистанцію до 260 метрів. (Тактико-технічні дані систем МК-Х, МК-ХХ і РБУ представлені в таблиці 3).
Загальним недоліком зазначених вище типів бомбометів було те, що вони не давали можливості робити бомбометання до того, як буде втрачено контакт із підводним човном при зближенні з ним. Це пояснювалося тим, що мертва зона гідролокаторів перевершувала дальність стрільби бомбами.
Зміни бойових можливостей і тактики дій підводних човнів, а також бойовий досвід перших років війни було відоб-ражено у бойових документах, що регла-ментують бойове застосування проти-човнової зброї. У 1942 році були прийняті "Правила бомбометания кораб-лей по подводнм лодкам (ПБК-42)". Вони встановлювали параметри бомбометання по глибині з урахуванням розвитку тактики торпедних стрільб противника. Цими правилами передбачалися три види серій: велика (4-6 великих і 5-6 малих бомб), мала (2-3 великих і 3 малі бомби) і сковуюча (по 1-2 великі і малі бомби) . У "ПБК-42" вперше були встановлені глибини вибуху бомб за поясами. Глибину вибуху й установку поясів вибуху в серіях у залежності від глибини моря рекомендувалося встановлювати відповідно до таблиць 4 і 5.
У цьому ж році було видано "Настав-ление по борьбе с подводними лодками надводними кораблями, оснащенними приборами т.т. "Дракон" і "Тамир". Відповідно до цієї настанови атака підводного човна поодиноким кораблем проводилася в такій послідовності. З виявленням підводного човна корабель лягав на курс, що дорівнював пеленгу на підводний човен, для визначення сторони його руху. Потім, за допомогою планшета, визначався курс, при якому пеленг на підводний човен не змінювався при швидкості зближення 16-18 вузлів, так званий курс одержання пеленгу (КОП). У цьому була одна з відмінностей від рекомендацій настанови 1941 року, де кораблю рекомендувалося лягати на курс супроводження, що завжди приводило до атаки підводного човна з кормових курсових кутів. Розрахунки показують, що ефективність атаки, виконаної з кормових курсових кутів, у порівнянні з атакою з траверзних курсових кутів знижується з 4.6 до 0.5 відсотків.
Наблизившись на дистанцію 1-3 кабельтова, корабель повертав на бойовий курс, розрахований за допомогою таблиць атаки. При цьому швидкість на бойовому курсі пропонувалося мати максимальну, що істотно скорочувало час атаки. Момент скидання бомб або визначався по таблицях або по рекордеру. Ця настанова передбачала й атаку підводного човна групою кораблів за даними гідролока-ційних станцій.
У 1943 році з'явилася "Наставление по бойовой деятельности катеров - истре-бителей подводних лодок (НКИПЛ - 43, згодом перейменованій на НОПЛ - 43). У настанові передбачався новий тактичний прийом атаки підводного човна групою кораблів з роздільним бомбометанням поодиноких кораблів або ланок катерів.
При виявленні підводного човна одним з катерів, цей катер ставав ведучим, інші катери вишиковувалися по ланках у стрій кільватеру і займали позиції щодо ведучого на курсових кутах 60°-120° у дистанції 6-8 кабельтов. Потім, у порядку встановлення контакту з підводним човном, катери атакували його ланкою одночасно. Кораблі, що мають на озброєнні бортові бомбомети, діяли аналогічним чином, за винятком того, що бомбометання проводилося поодиноким кораблем.
Ефективність такої атаки була вищою, ніж атаки зі спільним бомбометанням групою кораблів у середньому на 4-6 відсотків.
У 1943 році, із прибуттям на Північний флот кораблів зі США, озброєних багато-стовбурними бомбометами МК-Х і МК-ХХ, почалося впровадження атак із засто-суванням носової групи протичовнової зброї. З виявленням підводного човна корабель повинен був лягти на курс, що дорівнював пеленгу на підводний човен для визначення сторони його руху. Потім, не втрачаючи контакту, зблизитися на дистанцію стрільби. З приходом на дистанцію стрільби лягти на бойовий курс і виконати стрільбу повним числом бомб.
Застосування носової групи зброї мало ряд переваг: скоротився час атаки; з'яви-лася можливість повторних атак за даними гідролокаційних станцій, тому що при невдалій атаці бомби не вибухали і не створювали перешкод роботі гідролока-тора; на відміну від бомбометання кормовою групою площа розсіювання бомб перекривалася практично одно-часно, що знижувало можливості підвод-ного човна по відхиленню від атаки.
Таким чином, можна зробити висновок про те, що вітчизняна протичовнова зброя практично не змінювалася до кінця 1945 року, а підвищення її ефективності відбувалося за рахунок впровадження нових способів і тактичних прийомів її бойового застосування. У той же час на озброєння флотів США, Англії і СРСР почала надходити якісно нова зброя американського виробництва.

Джерела

1. Михельсен А. Подводная война 1914-1918 гг. / Пер. с немец. - М.-Л.: Гос. военно - морское изд-во НК ВМФ Союза ССР, 1940. - С. 137.
2. ЦВМА, Ф.2, Оп. 1, Д. 313. - Л. 114.
3. Там само. - Л. 115.
4. Бюллетень МТУ ВМФ. - М.: Воениздат, 1946. № 26. - С. 9.
5. Там само. - С. 10.
6. Амелешин В.С. Боевое применение противолодочного оружия надводными кораблями по опыту Великой Отечественной войны: Дис. ... канд. воен. наук. - Л.: ВВМУ им. М.В.Фрунзе, 1983. - Прилож. - С. 17.
7. Там само. - С. 18.
8. Буш Г. Такой была подводная война / Пер. с немец. - М.: Воениздат, 1965. - С. 296.
9. Использование торпед, мин, тралов и противолодочных средств борьбы за год войны. - М., 1943. - С. 7.

До змісту "Воєнна історія" #5_6 за 2003 рік