"Воєнна історія" #5_6 за 2003 рік

Ядерне роззброєння України у світлі нових світових тенденцій

Олег БОДРУК,
Народився 23 жовтня 1949 року в м. Києві. Капітан 1-го рангу запасу, доктор філософських наук, завідувач відділом військової політики та безпеки Національного інституту проблем міжнародної безпеки Ради національної безпеки і оборони України. З 1991 по 1993 роки - радник Міністра оборони України з воєнно-політичних питань, брав участь у розробці Концепції (основ) національної безпеки України. Активний учасник і організатор семінарів і наукових конференцій у Києві, Вашингтоні, Ебенгаузі, Локумі, Стокгольмі, Валенсії, Лондоні, Пярну, Кінгстоні та Будапешті.

Україна виявила важливий прецедент у вирішенні складних проблем ядерного нерозповсюдження. У результаті дезінтеграції Радянського Союзу на місці однієї ядерної держави з'явилося чотири. Хоча Росія зберегла оперативний контроль над ядерною зброєю, на території трьох інших країн ця зброя залишилася з невизначеним статусом, незважаючи на це, всі вони підписали Лісабон-ський протокол, визнали Договір СНВ-1 і приєдналися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Після певного терміну Казахстан і Білорусь повернули Росії всі ядерні боєголовки, а Україна при-зупинила виконання своїх зобов'язань по Лісабонському протоколу до підтвердження економічної допомоги і гарантій безпеки від США і Росії.
Торуючи шлях до без'ядерної держави, яка оголосила про свій намір в майбутньому стати неприєд-наною, нейтральною та без’ядерною, Україна викликала шквал захоплених оплесків членів міжнародного спів-товариства і наївно вважала, що її проблеми (в тому числі й ядерне роззброєння) можна розв'язати в рамках існуючих міжнародних домов-леностей. Трирічний досвід ядерного роззброєння України розвіяв ці ілюзії і ще раз підтвердив складність і багатогранність проблеми ядерного роззброєння.
Після розпаду СРСР Росія, Україна та Бiлoрусь визнали за необхідне зберегти існуючі ядерні сили під єдиним командуванням. Вже про-тягом перших зустрічей керівників трьох країн у Мінську 7-8 грудня 1991р, а потім в Алма-Аті 21 грудня, поряд з проблемами цивілізованого розлучення, обговорювалася доля стратегічної зброї колишнього СРСP [1].
Український парламент, ратифі-куючи договір про створення СНД, наполягав на 13 застереженнях, 2 з яких прямо стосувалися проблеми ядерної зброї. В пункту 8 йшла мова про те, що Україна має намір досягти безядерного статусу "шляхом лікві-дації під міжнародним контролем усього ядерного арсеналу". Пункт 9 проголошував, що присутність стра-тегічних сил на території України є тимчасовою і їх законодавчий статус та час перебування буде визначено у відповідності з законодавством України й за допомогою "спеціальної міжнародної угоди, укладеної між державами, на території яких роз-горнуті ядерні ракети колишнього СРСР".
18 грудня 1991 року Л. Кравчук запевнив держсекретаря США Бейкера в тому, що Україна зробить все для найшвидшого виводу ядерних ракет зі своєї території і попросив надати їй відповідну допомогу на розв'язання цієї проблеми. Того ж дня було досягнуто домовленості про початок передачі всієї тактичної зброї, розташованої на території України до Росії. Це планувалось закінчити впродовж одного року "під загальним контролем". Україна роз-раховувала до кінця 1994 р. позбави-тися ядерної зброї. З цього приводу її позиція була протилежною заяві Казахстану про небажання віддавати ядерну зброю, розташовану на його території доти, доки Росія не ліквідує свої ядерні арсенали. Позиції сторін були закріплені угодою "Про стратегічні ядерні сили" підписаною 30 грудня в Мінську Білоруссю, Казахстаном, Росією, Україною та іншими державами СНД. Ця угода:
передбачала необхідність існуван-ня об'єднаного керівництва стратегіч-ними силами СНД та єдиний конт-роль в особі головнокомандувача ЗС СНД та російського Президента по узгодженню з главами ядерних держав СНД;
вимагала спеціального визначення складу стратегічних сил;
планувала закінчити демонтаж стратегічних ядерних озброєнь в Україні до кінця 1994 р. та забез-печити вивід тактичної ядерної зброї в Росію до 1 липня 1992 р.
Такі факти. Однак, подальший роз-виток подій значно вплинув на попе-редні рішення українського парла-менту і громадську думку. Україна приступила до створення власних збройних сил, вона категорично від-мовилася брати участь в об'єднаних збройних силах СНД, справедливо вважаючи їх оплотом консервативних сил, здатних відновити колишню імперію. Почався етап погіршення російсько-українських взаємин. Міністерство оброни, яке практично не зазнало змін, намагалося зберегти важелі управління над 800-тисячним угрупуванням, розташованим на те-риторії України. Зустрічі представ-ників Міністерства оборони України з представниками командування стра-тегічними силами СНД на чолі з генералом армії Максимовим - закін-чувались безрезультатно. Всі пропо-зиції української сторони, зокрема:
виконати пункт угоди, яка дозво-лить президенту України забезпечити право негативного контролю над запуском ядерних ракет з території України;
розробити план поетапного зняття ядерних ракет з бойового чергування;
обговорити питання про статус стратегічних сил СНД на території України - у категоричній формі відки-далися представниками МО колиш-нього Союзу. Головним аргументом була теза про те, що "стратегічні сили створювались як єдиний комплекс, жодний елемент якого не може бути ліквідовано" [2].
Питання про стратегічні сили на-давало російським військовим надію на можливість збереження контролю над більшою частиною військ на території України. З цією метою до складу стратегічних сил вони нама-гались включити Чорноморський флот, науково-дослідні інститути, окремі військові частини, навчальні заклади, будинки відпочинку тощо. За всіма ознаками, питання про ядерну зброю набуло стратегічного значення для забезпечення незалежності української держави.
Таким чином, прагнення України розв'язати проблему ліквідації ядер-ної зброї до кінця 1994 року були повністю проігноровані вищим командуванням СНД, яке, по суті, повністю контролювалось з Москви. Це змусило представників україн-ської делегації на зустрічі лідерів держав СНД у Мінську 14 лютого 1992 р. при обговорюванні питання про статус стратегічних сил держав співдружності внести в статтю 1 положення, згідно яким "перелік стратегічних сил визначається кожною державою за узгодженням з командуванням стратегічними силами та затверджується Радою лідерів держав".
Подальші переговори про склад стратегічних сил, розташованих на території України, зайшли у глухий кут. Цей документ так і не вдалося підписати. Згадані події не вплинули на рішення України вивести зі своєї території тактичну ядерну зброю. До 12 березня 1992 року в Росію було передано близько 57 відсотків ядер-них боєприпасів - перш ніж прези-дент Л. Кравчук призупинив їх вивід.
Порушуючи раніше досягнуту угоду, Росія не забезпечила спільного контролю над ліквідацією ядерних боєприпасів, що виводились з України. Це викликало підозру українських політиків, що їх викорис-товують за прямим призначенням, (тобто Росія могла знищувати так-тичні ядерні боєприпаси, розташовані на її території, у яких вийшов термін експлуатації, а на заміну встановлю-валися ядерні боєприпаси, які виво-зились з України).[3] Після зустрічі двох президентів і головнокоманду-вача ЗС СНД маршала Шапошникова цю проблему було розв'язано. Україна передала Росії більш ніж 3 тисячі тактичних ядерних боєпри-пасів. Надалі стратегічні сили СНД без розголошення і консультацій з іншими країнами СНД стали Росій-ськими стратегічними силами. При-чому в кулуарах досі гуляють найней-мовірніші чутки про те, як "ядерну валізку" було вилучено у Шапошни-кова й передано новому Міністру оброни Росії Павлу Грачову.
Факт ліквідації стратегічних сил СНД підвів риску під певним періо-дом розвитку подій навколо ядерної зброї, однак, він не вирішив тих проблем, які стояли перед Україною. Більше того, ініціативи в галузі ядерного роззброєння, як виявилося, мали виключно негативні наслідки:
По-перше, міжнародне співтова-риство розцінило намір України в майбутньому набути статусу без’ядерної держави як одностороннє зобов'язання, і різноманітні спроби обговорити це питання трактувало як відмову від взятих на себе забов'язань. У зв'язку з цим здій-снювався дипломатичний та еконо-мічний тиск на Україну, який постійно посилювався;
По-друге, Україна стала свідком реакції ядерних держав на факт ядерного роззброєння Білорусі. Всі обіцянки й гарантії, які передували цій події, забулися, допомога залиши-лася лише на словах як з боку США, так і з боку Росії, і зовсім неясним залишилося питання - чи не повер-нуться мобільні ядерні комплекси СС-25 на її територію, після інтегра-ції Росії та Білорусі?
По-третє, продовження політики "з позиції сили" з боку ядерних над-держав стосовно України не сприяло створенню принципово нового меха-нізму ядерного роззброєння, який грунтувався б не на біполярному протистоянні й силовому диктаті, а на зацікавленості держав у гарантіях безпеки в інших, неядерних формах;
По-четверте, міжнародне співтова-риство впритул не помічало тих проблем, які реально постали у зв'язку з ядерним роззброєнням і не хотіло їх обговорювати. А такі проблеми реально існували. Це, в першу чергу, проблема статусу стра-тегічних ядерних сил, розташованих на території України. Де-факто на території України були розташовані ядерні сили, які перевищували за своїми параметрами ядерні сили Франції та Англії разом. Ці сили ставили Україну на 3-тє місце серед ядерних держав світу. До січня 1994 року на території України перебувало 1652 ядерні боєголовки. З них 1240 базувалися на міжконтинентальних балістичних ракетах (СС-19С - 130 одиниць (несли 780 ядерних боєпри-пасів) та СС-24С - 24 одиниці (несли 460 боєприпасів). На літаках страте-гічної авіації - 412 боєприпасів).
Поставало питання - чиї ядерні ракети були розташовані на території України? Оскільки мова вже йшла про стратегічні сили СНД, то приєднання України до Договору СТАРТ-1, Лісабонського протоколу (стаття 5 якого визнавала Україну, Білорусь та Казахстан у якості неядерних держав) де-юре позбавляло Україну права яким-небудь чином впливати на лікві-дацію ядерних сил на своїй тери-торії.[4] У цьому випадку ядерна зброя фактично ставала власністю Росії. А за умов відсутності будь-яких двосторонніх домовленостей між Україною і Росією у цьому питанні - будь-які дії Росії (порядок і терміни ліквідації ядерних ракет, або висадка військового десанту для "забезпе-чення безпеки і захисту ядерних об'єктів) - були б сприйняті міжна-родним співтовариством як законні й справедливі дії держави, яка володіє ядерною зброєю.
Намагання США й Росії підштовх-нути Україну до підписання договору про нерозповсюдження ядерної зброї в ролі неядерної держави без відпо-відних попередніх двосторонніх домовленостей були абсурдні за змістом, оскільки подібні дії пов-ністю ігнорували реальну ситуацію з ядерною зброєю, яка склалася після розвалу ядерної наддержави. Більше того, Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), навіть потен-ційно не передбачав можливості роз-паду ядерної держави і не мав будь-яких механізмів розв'язання такої проблеми.
Таким чином, спроби застосувати старі механізми до вирішення якісно нової проблеми ядерної безпеки - не давали і не могли дати бажаних результатів.
Наступна проблема ядерного роз-зброєння України була пов'язана з економічними труднощами. Знищення ядерної зброї і виконання всіх умов договору СТАРТ-1 та ДНЯЗ вимагало значних коштів, яких в Україні не було. На створення ядерного потен-ціалу СРСР Україна виділяла від 15 до 17 відсотків валового національ-ного продукту, а кожна розкомплек-тована ядерна боєголовка (за різними оцінками) могла дати державному бюджету від 200 до 400 тис. дол. США. Загальна вартість радіоактив-них компонентів ядерних боєпри-пасів, розташованих на території України оцінювалась у 3-5 млрд. дол. Враховуючи величезні затрати на ліквідацію шахтних пускових устано-вок і забезпечення екологічної без-пеки, Україна, зважаючи на жорстку економічну кризу і гіперінфляцію, не могла самостійно виконати взяті зобов'язання - навіть якщо вона і за-хотіла б виконати всі умови СТАРТ-1 та ДНЯЗ.
Виникала також проблема забезпе-чення національної безпеки України. Досі і Росія, і США обмежились виключно тими гарантіями, які визначені Договором про нерозпов-сюдження ядерної зброї. А саме - не застосовувати ядерної зброї проти тих держав, які нею не володіють. Однак, національну безпеку в Україні розглядають передусім як забезпе-чення територіальної цілісності і непорушенні кордонів. За умов загострення взаємин між Україною і Росією з приводу кордонів, Криму, Севастополя і т.п. гарантії безпеки мали передбачати значно ширше коло обов'язків з боку країн-гарантів.
Четверта проблема була пов'язана з забезпеченням безпеки ядерних боє-головок на території України. У заявах деяких політичних і військо-вих лідерів Росії висловлювались побоювання стосовно безпеки ядер-них боєприпасів, розташованих в Україні (в 1992 р. у семи ядерних боєголовках закінчився термін збері-гання, а в кінці 1993 р. в 7-ми полках ракетної армії - термін експлуатації ядерних ракет). Викликав подив сам підхід до проблеми. Україна ніколи самостійно не експлуатувала страте-гічну зброю на своїй території. Ці операції здійснювались російськими фахівцями за допомогою комплектую-чих, які вироблялися на російських заводах. Відтак, Росія спочатку при-пинила планове регламентне обслуго-вування ядерних боєприпасів, а потім щосили почала роздмухувати жахи з приводу їх безпеки. Мета подібних дій зрозуміла - неприхований шан-таж, розрахований на те, щоб наля-кати обивателя й політичних лідерів західних країн українською ядерною зброєю і водночас змусити Україну підписати СТАРТ-1 та ДНЯЗ на неприйнятних для неї умовах.
Зважаючи на національні інтереси України, Верховна Рада відмовилася ратифікувати ці договори по військо-вим, політичним та економічним мотивам. Однак, у результаті спіль-них зусиль керівників США, України і Росії, протягом наступних двох років, законодавців вдалося пере-конати, що питання, які вони порушують, можна вирішити і, що потенційні переваги ліквідації ядер-ної зброї набагато переважують ризик від її утримання.
Після приєднання США до дво-сторонніх українсько-російських переговорів, 14 січня 1994 р. було підписано тристоронню заяву, згідно з якою Україна взяла на себе зобов'язання впродовж 7-ми років вивести зі своєї території ядерні боєголовки. Зі свого боку, президент США заявив про гарантії безпеки для України і обіцяв надати фінансову допомогу для реалізації програми виводу ядерної зброї з її території. Росія ж зобов'язалася компенсувати вартість ядерного палива, яке знаходилось у боєголовках [5].
Ратифікацією ДНЯЗ і відмовою від третього у світі за розміром ядерного арсеналу лідери України переконливо показали світу: для забезпечення національної безпеки - ядерна зброя не потрібна.
16 листопада 1994 р. після бурхли-вих дебатів Парламент України пере-важною більшістю голосів (301 - "за", 8 - "проти", 13 - утрималося) прийняв Закон "Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 червня 1968 року". Підписання цього документа з'єднало в єдиний ланцюг ряд міжнародних-правових актів з питань ядерного роззброєння (Договір про нерозпов-сюдження ядерної зброї; Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сполученими Штатами Америки про скорочення й обме-ження стратегічних наступальних озброєнь від 31 липня 1991 року і Лісабонський протокол, підписаний Україною 23 травня 1992 року, а також тих рішень Парламенту та Уряду України, які приймалися з цих питань (Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року; Заяви Верховного Ради "Про без'ядерний статус України від 24 жовтня 1991 року; Постанови Верховної Ради України "Про до-даткові заходи щодо знаходження Україною без'ядерного статусу від 9 квітня 1992 року, Постанови Вер-ховної Ради "Про ратифікацію договору між Союзом Радянських Соціалістичних республік і Сполу-ченими Штатами Америки про скоро-чення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь", підписаного у Лісабоні 23 травня 1992 року, а також тристоронньої угоди між Україною, США і Росією від 14 січня 1994 року.
Центральною ланкою в цьому ланцюзі є Договір про нерозпов-сюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) 1968 року. Значення цього документа полягає в тому, що він перешкодив неконтрольованому процесу поши-рення ядерної зброї, стримав гонку ядерних озброєнь в умовах біполяр-ного протистояння протилежних сус-пільних систем. Необмежене поши-рення ядерної зброї рано або пізно призвело б до його використання в численних локальних, або регіональ-них конфліктах за дуже ймовірним сценарієм переростання обмеженого ядерного конфлікту у глобальну ядерну катастрофу.
Другим кроком на шляху ядерного роззброювання став Договір між СРСР і США "Про скорочення й обмеження стратегічних наступаль-них озброєнь", підписаний у Москві 31 липня 1991 року.
І перший, і другий документи, були надзвичайно важливими і необхід-ними, проте не могли передбачити можливість розпаду ядерної супер-держави, коли разом з незалежністю нові суверенні держави одержували у спадок ракетно-ядерну зброю. Реак-цією на ситуацію, що змінилася, став Лісабонський протокол від 23 травня 1992 року. Цей документ, який є невід'ємною частиною Договору про нерозповсюдження, визначив право-наступників колишнього Радянського Союзу по виконанню зобов'язань у питаннях скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Ними стали Республіка Бєларусь, Республіка Казахстан, Російська Федерація й Україна.
Поряд зі статтями, що визначають порядок і зобов'язання сторін по виконанню Договору, Лісабонський протокол містить статтю 5, де було сказано "Республіка Білорусь, Рес-публіка Казахстан і Україна приєд-нуються у можливо найкоротший термін до Договору про нерозпов-сюдження ядерної зброї від 1 червня 1968 року в якості держав - учасниць, що не володіють ядерною зброєю, і негайно приймають всі необхідні дії з цією ціллю у відповідності до їхньої конституційної практики". Імпера-тивна форма статті, свідчила про наполегливе прагнення і Росії, і США не допустити розширення ядерного клубу, більш того, Росія зайняла жорстку позицію і заявила про те, що буде виконувати умови договору СТАРТ-1 тільки після приєднання України до договору про нерозпов-сюдження ядерної зброї в якості неядерної держави.
Якби Україна в цих умовах під-далася тиску і підписала Договір, вона так і не змогла б вирішити ряд надзвичайно важливих для її безпеки питань, як-от:
питання про статус ракетно-ядерних сил, розташованих на її території;
про гарантії національної безпеки з боку ядерних держав;
про контроль за розукомплекту-ванням і знищенням ядерної зброї, яка вивозилась з території України;
про матеріальну компенсацію за тактичну і стратегічну зброю;
про технічну, фінансову, організа-ційну допомогу з боку ядерних держав у питаннях демонтажу і вивозу ядерної зброї.
18 листопада 1993 року Верховна Рада України, враховуючи ці обста-вини ратифікувала Договір СТАРТ-1, але у відповідній постанові було висловлено декілька застережень щодо початку виконання Договору.
Основні з них:
згідно з "Віденською конвенцією про правонаступництво стосовно дер-жавної власності, державних архівів та державних боргів" із законом України від 10 вересня 1991 року "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядку-вання, розташовані на території України", а також "Основними напрямками зовнішньої політики України" все майно розташованих на території України стратегічних і тактичних ядерних сил, включали їх ядерні боєзаряди, є державною власністю України;
Україна не вважає для себе обов'язковою статтю V Лісабонського протоколу;
Україна як держава-власник ядерної зброї йтиме до безядерного статусу і поетапно позбуватиметься розташованої на її території ядерної зброї за умови одержання надійних гарантій своєї національної безпеки, в яких ядерні держави візьмуть на себе зобов'язання ніколи не засто-совувати ядерної зброї проти України, не використовувати проти неї звичайні збройні сили і не вдаватися до погрози силою, поважати терито-ріальну цілісність і недоторканість кордонів України, утримуватися від економічного тиску з метою вирі-шення будь-яких спірних питань.
Знищенню підлягають 36 відсотків носіїв і 42 відсотки боєзарядів. Це не виключає можливості знищення до-даткових носіїв та боєзарядів за процедурами, які можуть бути визна-чені Україною;
Україна виконає свої зобов'язання за договором у передбачені ним строки, виходячи з правових, тех-нічних, фінансових, організаційних та інших можливостей, а належним забезпеченням ядерної та екологічної безпеки. Враховуючи нинішній кри-зовий стан економіки України, вико-нання цих зобов'язань можливо лише за умови надання достатньої між-народної фінансової і технічної допомоги;
Україна здійснює контроль за розукомплектуванням і знищенням ядерних боєзарядів, розташованих на її території, якщо це виконувати-меться поза межами України;
Має бути вирішене питання про компенсацію за стратегічну і тактичну зброю, яка була вивезена в Росію з території України у 1992 р. [6].
Як показав час, наша держава приєдналася до Договору про забо-рону ядерної зброї, зберігши за собою право власності на все майно розмі-щених на її території стратегічних і тактичних ядерних сил, включаючи ядерні боєзаряди. Саме це право дало Україні можливість одержувати ком-пенсації за тактичні і стратегічні боєзаряди, які вивозились у Росію.
І далі, Україна зберегла за собою до повної ліквідації ядерної зброї право адміністративного контролю, тобто всі стратегічні наступальні озброєння на території України, до повної їх ліквідації, обслуговувались українськими військовими і знахо-дились під військовим керуванням України. Таким чином, оперативний контроль Москви (який означає дачу команд на використання ядерної зброї, технічне обслуговування й авторське спостереження за боєзаря-дами) доповнювався адміністратив-ним контролем Києва.
В умовах відсутності необхідних двосторонніх домовленостей - це була єдино прийнятна формула, що влаштовувала обидві сторони на період повної ліквідації ядерної зброї в Україні. Немає сумнівів, що подібна ситуація не відповідала вимогам статей 1 і 2 "Договору про нерозпов-сюдження ядерної зброї" саме тому Парламент України в поправках до Договору відзначив: "Положення Договору не охоплюють повною мірою унікальної ситуації, що утво-рилася в результаті розпаду ядерної держави - Союзу РСР" і далі: "Наяв-ність на території України ядерної зброї до її повної ліквідації, а також відповідна робота щодо її утримання, обслуговування і ліквідації не суперечить положенням статей 1 і 2 Договору" [7].
У поправках вже не фігурувало положення Договору СТАРТ-1 про компенсації за тактичну і стратегічну ядерну зброю, які вивозились з України, оскільки це питання було кардинально вирішено на рівні тристоронньої угоди між США, Україною і Росією і зафіксовані у тристоронній заяві від 14 січня 1994 року. США і Росія погодилися дати Україні гарантії безпеки, якщо Україна приєднається до ДНЯЗ.
16 травня 1994 р. Україна і Росія підписали угоду про заходи щодо реалізації тристоронньої угоди, яка передбачала:
1) остаточний вивід ядерної зброї не пізніше 1997 року;
2) зобов'язання Росії поставляти паливо для атомних електростанцій України в якості компенсації за ядерні боєголовки;
3) згоду Росії компенсувати вартість тактичної ядерної зброї, виведеної з території України до 22 травня 1992 року.
Проте, особливе місце серед по-правок до Договору про нерозпов-сюдження ядерної зброї займає поло-ження про надання Україні гарантій безпеки з боку Великобританії, США і Росії, оформлених відповідним між-народним правовим документом (умова надання гарантій фігурує й у договорі СТАРТ-1, підписаному Україною).
Україна хотіла б одержати від ядерних держав не меморандум, а відповідний договір, який би про-йшов ратифікацію в Парламентах цих держав. Це відразу ж різко підвищило б рівень самих гарантій, наданих Україні.
З погляду України, гарантії її безпеки мали включати наступні положення:
повага незалежності, суверенітету й існуючих кордонів;
ядерні держави повинні утриму-ватися від погрози силою або її використання проти територіальної цілісності або політичної незалеж-ності України (що мало також вклю-чати використання будь-якої зброї);
не застосовувати проти України економічного тиску. Пропонувався і відповідний механізм, як-от прове-дення тристоронніх консультацій США, Великобританії і Росії з при-воду України у випадку виникнення питань щодо невиконання сторонами своїх зобов'язань. США та Росія змушені були врахувати позицію України у цьому питанні і піти на підписання Тристоронньої заяви.
Згідно з Тристоронньою заявою США і Росія зобов'язалися:
не використовувати силу або погрозу сили проти України й утримуватися від економічного тиску для одержання політичних переваг;
зажадати негайного втручання Ради Безпеки ООН, якщо Україна зазнає нападу або їй будуть погрожу-вати нападом з застосуванням ядерної зброї;
не використовувати ядерну зброю проти неядерних держав, що підпи-сали ДНЯЗ і перебувають не в союзі з ядерними державами.
Великобританія, третя країна - депозитарій ДНЯЗ також погодилася з цими принципами. Керівники України дійшли очевидного висновку, що ці запевняння в більшій мірі забезпе-чують її безпеку, ніж утримання ядерної зброї. При ратифікації ДНЯЗ Верховна Рада ухвалила, що Україна є єдиним власником усіх ядерних боєзарядів на її території і, що вона не приєднається до ДНЯЗ доти, доки гарантії безпеки не будуть подані в письмовій формі. Ці гарантії були надані Україні на сесії Організації безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) у Будапешті 5 грудня 1994 року. Зараз Україна повноправний член ДНЯЗ.
Під час візиту в США президента України Л. Кучми в листопаді 1994 року - президент США Б. Клінтон пообіцяв виділити кошти для фінансування участі України в програмі партнерства й у військових обмінах. Крім того, США асигнували Україні 600 тис. дол. на підготовку військових кадрів.
Крім гарантій безпеки, отриманих Україною від США і Росії, обидві ці країни погодилися дати Україні еко-номічну допомогу. Вашінгтон пого-дився в 1994-1995 р. виділити 900 млн. дол., у тому числі 350 млн. дол. на демонтаж боєзарядів і від-правлення їх у Росію; 350 млн. дол. на економічні перетворення; 100 млн. дол. на закупівлю продовольства і нафти, і ще 100 млн. дол. на прове-дення програми приватизації. 31 березня 1995 року міністр оборони Вільям Перрі оголосив, що США додатково виділяє 20 млн. дол. до 185 млн. дол., асигнованих на демон-таж боєзарядів у 1995 році.
В обмін на повернення боєзарядів - Росія поставила в Україну паливні елементи для ядерних реакторів і іншу допомогу в роззброюванні на загальну суму біля 1 млрд. дол. Москва погодилася також погасити істотну частину заборгованості України за нафту і газ. Сполучені Штати виділили всі необхідні засоби для демонтажу, перевезення і забезпечення екологічної безпеки робіт.
Таким чином, Україна відстояла інтереси своєї безпеки, приєднавшись до ДНЯЗ в якості держави, що зберігає адміністративний контроль і право власності на ядерну зброю, що була розміщена на її території до повного знищення цієї зброї. Цей прецедент - з одного боку викликав оптимізм у західних країнах, а з другого - призвів до негативної реакції Росії.
Слід зауважити, що приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї ніяким чином не впли-нуло на безпеку України, оскільки вона за рядом об'єктивних причин не могла використовувати стратегічні ядерні сили. У цьому плані ядерна зброя на Україні не стільки вико-нувала функцію "стримування", скільки була предметом торгу і політичної гри. З великим успіхом Україна могла загрожувати своїм ймовірним супротивникам можли-вістю здійснити аварію на атомних електростанціях, на зразок Чорно-бильської.
Ратифікація ДНЯЗ Україною усу-нула також великі перешкоди на шляху виконання важливих угод в царині контролю над озброєннями. Набрав таки сили Договір СНВ-1, Росія після приєднання України до ДНЯЗ провела його ратифікацію.
Україна за період ядерного роз-зброювання набула унікального дос-віду, якого не має будь-яка держава світу. Проте ініціативи України у цьому напрямку - не мають міжна-родної підтримки. Так, наприклад, були проігноровані спроби України впровадити деякі нові напрями у світовому і європейському процесах ядерного роззброєння. І таке став-лення не є випадковим, тому що ініціативи України не відповідали державній позиції ядерних країн. Одним з аргументів західних полі-тиків є те, що роль України не треба переоцінювати, бо від ядерної зброї відмовилася також Південноафрикан-ська Республіка. (для довідки: ПАР виготовила свій перший атомний боєприпас примітивного "гарматного типу" у 1979 році. Його тротиловий еквівалент дорівнював трьом кіло-тоннам тротилового еквіваленту. У 1989 році, на момент прийняття рішення про знищення свого арсеналу ядерної зброї, ПАР володіла ще 5 зарядами, загальною потужністю 10-18 кілотонн). Ці дані неможливо порівняти з характеристиками тре-тього у світі ядерного потенціалу, а також тією частиною інфраструктури колишнього СРСР, яка була роз-ташована в Україні і використо-вувались для виробництва та випро-бувань ядерної зброї.
Сподівання на те, що вивід остан-нього ядерного боєприпасу з тери-торії України буде кінцевою крапкою у ядерному сценарії - не справдилися. "Ядерні питання", у тому чи іншому вигляді, стають об'єктом підвищеної уваги різних фракцій українського Парламенту, їх використовують полі-тичні партії та окремі політики, які намагаються отримати прихильність певної частини виборців, але й об'єктивні причини також сприяють реанімації цієї проблеми. Наявність значних арсеналів тактичної ядерної зброї на території Російської Федерації, опрацювання російськими військовими концепції "ядерного стримування" за допомогою тактич-ної ядерної зброї та натяки вищого військового керівництва РФ про мож-ливість за певних умов її оперативної доставки у Чорноморський регіон (зокрема йдеться про заяву Головкому ВМФ РФ адмірала Куроєдова агентству Інтерфакс (від 9 квітня 1998 р.) про те, що зараз "ні Чорно-морський, ні Балтійський флоти не мають у своєму розпорядженні ядер-ної зброї ... в той же час існують умови і можливості її доставки, одначе всьому свій час, зараз перед цими флотами таких завдань немає"), потребують серйозного опрацювання українськими політиками та дипло-матами шляхів реагування на потен-ційні та реальні загрози реалізації РФ подібних кроків.
Розвиток світових процесів, пов'язаних з проблемою нерозпов-сюдження ядерної зброї, ставить на порядок денний багато принципово нових питань, які за часів біполяр-ного протистояння або не мали такої гостроти, або з'явилися у якості нових загроз третього тисячоліття.
Після розпаду Радянського Союзу та Варшавського договору серед головних тенденцій у сфері ядерного роззброєння можна визначити такі:
1. П'ять найбільших ядерних дер-жав залишаються рушійною силою ДНЯЗ. І ця роль не є випадковою. Бо тільки ядерні країни могли на своєму досвіді усвідомити руйнівну силу ядерної зброї та негативні наслідки її розповзання по світу. Тільки ядерні держави з їх величезним потенціалом і авторитетом змогли зорганізувати майже дві сотні держав світу до згоди у поглядах на розповсюдження ядер-ної зброї. Таким чином роль ядерних, тобто найбільш потужних, держав у процесі роззброєння є об'єктивно головною і такою залишиться у май-бутньому. Водночас монополізація процесу ядерного роззброєння "ядер-ними грандами" не сприяє його адаптації до нових умов і не дає можливості іншим країнам активно впливати на формування "ідеології" роззброєння. США, Росія, Франція, Британія та Китай покладаються на ті "правила гри", які були ефективними в умовах біполярного протистояння і не бажають помічати принципово нової ситуації, яка суттєво підриває основи ДНЯЗ, а саме:
до складу ядерних країн потрапили Індія і Пакистан, які конфліктують між собою, мають безліч внутрішніх проблем і ставляться до ядерної зброї не як до політичного фактору стри-мування, а як до реальної можливості вирішити на свою користь існуючі протиріччя;
досвід біполярного протистояння свідчить, що стратегія ядерного стримування не є універсальним інструментом забезпечення безпеки, оскільки базується на положенні про "неприйнятні втрати" в разі засто-сування ядерної зброї. Ядерне стри-мування ефективне насамперед сто-совно тих країн, яким є що втрачати і які побудовані на засадах демократії (в таких країнах і виконавча, і законо-давча влада повністю залежать від волевиявлення народу, а можливі людські жертви внаслідок застосу-вання ядерної зброї викликають украй негативну реакцію виборців) - тобто після закінчення біполярного протистояння об'єктами ядерного стримування можуть бути передусім розвинуті країни Заходу. Стосовно бідних країн так званого "третього світу" логіка ядерного стримування може не спрацювати, бо їм нічого втрачати, людське життя має дуже низьку суспільно-політичну цінність, а уряд значно меншою мірою, ніж на Заході, залежить від населення, більшість якого навіть не усвідомлює всіх можливих наслідків ядерного конфлікту. До цього слід додати суттєві розбіжності цивілізаційного та релігійного плану. Цей вибухо-небезпечний "коктейль" факторів не забезпечує ефективного стримування, а, навпаки, значно посилює негативні наслідки володіння ядерною зброєю. Особливо небезпечним є ядерне протистояння країн, що мають велику чисельність та низький рівень життя населення і традиційно конфліктують між собою. Саме в цьому контексті перетворення Індії та Пакистану на ядерні країни посилило невизна-ченість сучасного міжнародного простору безпеки. Однак ядерна зброя до цього часу залишається важливим показником визначення міжнародного рейтингу держави і за певних умов може виконувати роль "ядерного стримування.";
в умовах деградації звичайних збройних сил в Росії на тактичну ядерну зброю покладаються їх зав-дання і припускається можливість застосування ядерної зброї першими;
значний розвиток сучасних техно-логій дозволяє будь-яким, навіть слаборозвинутим країнам, або окре-мим політичним або економічним угрупуванням виробляти примітивні ядерні пристрої. Зростає загроза міжнародного ядерного тероризму.
2. ДНЯЗ не передбачає обмежень ядерного озброєння для країн, які ініціювали його підписання. Його головна мета - запобігти географіч-ному нерозповсюдженню ядерної зброї, а не перешкоджати необмеже-ному вдосконаленню та накопиченню ядерної зброї взагалі. Саме дія ДНЯЗ закріпляє за ядерними країнами переваги силового тиску на інші країни світу. Спроби США вийти за рамки Договору по ПРО, порушує всю систему стратегічної стабіль-ності і ставить під знак питання долю міжнародних договорів по скорочен-ню стратегічних наступальних озбро-єнь (ОСО-1, ОСО-2 та ОСО-3). У цих умовах буде дуже важко формувати нові підходи до політики безпеки на міжнародному рівні.
Ядерна зброя, яка є на озброєнні ряду країн, викликає тривогу голов-ним чином за трьома причинами:
по-перше, деякі ядерні країни знаходяться у важкому економічному положенні і не здатні мати надійні збройні сили. Вони відверто і навіть на законодавчому рівні заявляють про готовність застосувати ядерну зброю першими;
по-друге, практично всі ядерні країни не мають стопроцентної гаран-тії від загрози несанкціонованого застосування ядерної зброї [8];
по-третє, механізм ядерного пла-нування що існує, був розроблений у часи холодної війни, він був зорієн-тований на минуле протистояння двох систем і в даний час, він не відпові-дає сформованій геополітичній обста-новці та новим загрозам третього тисячоліття. Уся ядерна могутність США не змогла попередити широко-масштабні терористичні акти проти мирного населення Нью-Йорку та Вашінгтону 11 вересня 2001 року.
Враховуючи вищезазначене, слід чітко усвідомлювати небезпеку подальшого збереження ядерної зброї в арсеналах провідних країн світу та процесу її розповзання по світу. Досвід ядерного роззброєння України в цих умовах набуває особливої актуальності.

Джерела
1. Соглашение о совместных мерах в отношении ядерного оружия. Подписано в Алма-Ате 21 декабря 1991 г. // Российско-украинские отношения 1990-1997гг. Сборник документов. - М.,1998.- С. 171-172.
2. Бодрук О. Розміщення ядерної зброї на території України: проблеми одержання без'ядерного статусу // Спостерігач. - 1994. - № 8.
3. Заявление пресс-службы Президента Украины // Российско-украинские отношения 1990-1997 гг. Сборник документов. - М.,1998.- С. 172-173.
4. Протокол к Договору между Союзом Советских Социалистических Республик и Соединенными Штатами Америки о сокращении и ограничении стратегических наступательных вооружений // Российско-украинские отношения 1990-1997 гг. Сборник документов. - М.,1998. - С. 172-173.
5. Трехстороннее заявление Президентов России, США и Украины // Российско-украинские отношения 1990-1997 гг. Сборник документов. - М.,1998. - С. 203-206.
6. Стеблів Я. Ядерна зброя, безпека України і політичні сили // Шлях перемоги. - 1994. - 17 грудня.
7. Закон України Про приєднання України до договору Про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 р. // Закони України. - К., 1997, - Т. 7. - С. 419-420.
8. Вользак Х. Радянська ядерна спадщина. Що робити з нею в умовах жорсткої економічної кризи? // Голос України. - 1993. - № 82.

До змісту "Воєнна історія" #5_6 за 2003 рік