Юрій Каліберда, 
офіцер відділення гуманітарної підготовки відділу пропаганди Управління виховної роботи військ ППО ЗС України. 

Мемуари - історичні джерела, складені на основі пам'яті і особистих вражень, індивідуального досвіду учасників. Мемуари з яскравою виразністю відтворюють живі картини та різноманітні подробиці цих подій, подають прикмети биття політичного та соціального пульсу певної епохи, дозволяють уявити образи багатьох осіб, глибше зрозуміти їх думки, настрої, мрії, почуття та сподівання. Все це дає суттєву допомогу при вивченні ролі людського фактору в історії соціальної психології різних верств і суспільних груп, масової свідомості. С. Петлюра у "Листі до генерал-хорунжого Миколи Удовенка" писав, що "Мемуари є цінним джерелом, з якого пізніше історик буде користуватись для широкої об'єктивної оцінки ще не закінченого процесу в житті нашої нації" [1, С. 168 ]. 
Різновидами мемуарів виступають джерела особистого призначення: власне спогади, автобіографії і щоденники, які виникають у результаті бажання особистості донести до сучасників і нащадків свою участь в історичних подіях, осмислити своє місце в соціально-політичному і духовному житті суспільства. 
Мемуаристика означає як сукупність джерел особистого походження, так і спеціальну історичну дисципліну, яка їх вивчає. Отже військова мемуаристика виступає складовою частиною мемуаристики, в якій головною темою висвітлюваних авторами подій виступає війна і військова діяльність їх авторів. Мемуари відрізняються від пам'яток історії більшою суб'єктивністю, вимагають всебічного і ретельного джерелознавчого дослідження. 
Велика кількість мемуарів учасників національно-визвольних змагань в Україні розпорошена по бібліографічних покажчиках [2]. 
Загострення конфлікту між урядом УНР і німецьким командуванням за підтримки великих і середніх землевласників та дрібної української буржуазії приводить до влади генерала П.Скоропадського. Переворот був здійснений 29 квітня 1918 року на з'їзді Земельних власників України в Києві і проголосив П.Скоропадського гетьманом України. 
Питання встановлення Гетьманату в Україні 1918 року та його політики більшість українських [3] і радянських істориків [4] висвітлюють негативно. Винятком є погляди Дмитра Дорошенка, який у своїй відомій праці "Історія України (1917-1923 рр.)" [5] вважав, що встановлення Української держави гетьмана Павла Скоропадського було необхідним актом для наведення порядку й спокою в Україні. 
І хоча термін перебування влади в руках гетьмана був коротким (трохи більше семи місяців) і організація війська за весь час Української держави гетьмана Павла Скоропадського не вийшла поза межі підготовки кадрів, його плани щодо створення Української армії ще й досі цікавлять дослідників своєю масштабністю і високим фаховим рівнем. В той же час до фактичного творення армії справа так і не дійшла. За висловом українського історика Р. Млиновецького "Вісім корпусів української армії існували лише на папері - бо в тих "корпусах" цілком не було вояків, лише "командний персонал" - бувші старшини царської армії "українського проісхожденія", настроєні так, що як лише Київ здобули українські війська, вони всі, всі ті "вісім корпусів", заладувалися в один ешелон і ... поїхали на Дон до Денікіна" [6, С.474]. 
Історія збройних сил Української держави гетьмана Павла Скоропадського знайшла широке відображення в українській мемуаристиці. Особливе місце в ній посідають спогади вищого керівництва гетьманської армії: головнокомандуючого армії і флоту Української Держави гетьмана П. Скоропадського [7], товариша військового міністра генерала О. Грекова [8, 9], начальника штабу генерала Б. Стелецького [10, 11]. Спогади учасників тих подій підтверджують, що чималу роль у правовому регулюванні розбудови Української армії і флоту відігравало окупаційне командування в особах генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна та В. Гренера. Окупаційна влада контролювала питання формування військових частин, їх дислокацію, пересування тощо і не дозволяла Україні створити будь-яку армію. 
Базуючись на них і підкріплюючи їх іншими історичними джерелами, можна дослідити головні етапи будівництва збройних сил України часів Гетьманату. 
Найбільш цінними слід вважати "Спогади" П.Скоропадського, особливість яких, на думку відомого українського критика Я. Полянського, "полягає в тому, що вони висвітлюють епоху і діяльність автора ... з позицій поміркованого консерватизму, культурного і політичного елітаризму та демократизму. Вони є цінними документами історії також тому, що на відміну від української мемуарної літератури, яка традиційно розглядала проблему Української революції 1917-1921 рр. у статичний спосіб, їх автор підходить до справи стратегічно, з позицій динамічної перспективи професійного військовика-генерала" [7, С18]. 
"Спогади" змальовують титанічну діяльність гетьмана по створенню основ майбутньої армії - "восьми корпусів по числу губерній в Україні, які б охопили всього лише 0,5 % населення України [7, С.179], а також заходи, вжиті гетьманом, для повернення німцями Україні кораблів Чорноморського флоту [7, С.261-262]. Значний інтерес становить цифровий матеріал щодо реорганізації Запорізької і створення Сердюцької дивізій [7, С. 261-262], розбудови системи військової освіти [7, С. 180].  
З позицій військовика автор дає досить кваліфіковану характеристику начальнику головного управління Генерального штабу полковнику О. Сливинському, головному начальнику воєнно-навчального відділу генералу М. Юнакову, військовому міністру О. Рогозі, начальнику Морського штабу М. Максимову, товаришу військового міністра генералу О. Грекову та іншим. 
Протилежну оцінку діяльності гетьмана П. Скоропадського у створенні українських військових формувань подає на сторінках своїх військових мемуарів командир корпусу січових стрільців полковник Є. Коновалець "Справа організації української армії виглядала препогано, - писав він. - Творено, щоправда, штаби і військові управи, що дійсно вели солідну підготовчу працю для організації кількатисячної української армії. Але всю цю роботу вели не українці, а навпаки, у великій більшості люди ворожі українцям і всяким інтересам української нації. Отже, праця гетьманських штабів з фахово-військового боку дуже гарна, але з національного боку цілком непродуктивна і, щобільше, небезпечна... Творення ж поодиноких українських військових частин почалось і скінчилось за гетьманування Павла Скоропадського на Сердюцькій дивізії. Її творено кілька місяців накладом великих коштів та солідної підготовки. 1-ша Сердюцька дивізія була добре вишколена й мала прекрасний зовнішній вигляд. Але вона була мертвою машиною, без любові до свого старшинства, без усякого запалу. Коли ж прийшов момент війни та коли її, гетьманську гвардію, вислано на фронт, то вона ще перед зустріччю з противником масово розбіглась" [12, С. 26-27 ].  
В значній мірі цю думку підтверджують і спогади посла Дону в Україні генерала Чечурякіна, який не належав до прихильників української державності. Він писав: "Уряд і особливо Гетьман, в душі безумовно прихильний Росії, боявся, як мені здавалося, творити українську армію, боявся національних настроїв цієї армії проти Росії"[13, С. 18 ]. 
Багато цікавого матеріалу про перші кроки штабу щодо формування та принципів комплектування кадрів майбутньої Української армії містять неопубліковані мемуари начальника штабу гетьмана Б. Стеллецького. Біографічні дані свідчать, що автор брав активну участь у формуванні й підборі кадрів на військові посади до Генерального штабу. "Спочатку організуються вищі установи армії, - згадує Б. Стеллецький, - і потім організація проводиться до менших з'єднань - вся вага військової повинності лягла б майже виключно на заможний селянський клас, як найбільш "консервативний і найбільш стійкий елемент" [10, С. 89-90]. Б. Стеллецький згадував, що "для безпосередньої охорони уряду гетьмана були сформовані дві сотні гетьманського конвою (одна піша, друга - кінна), переважно з колишніх офіцерів" [10, С. 89-90]. Це були перші військові підрозділи, створені за часів Української держави гетьмана Павла Скоропадського . 
Поза увагою дослідників не повинні залишитися роздуми генерала щодо планів створення Української армії з урахуванням геополітичного становища та місця збройних сил в системі національної безпеки Української держави та воєнної доктрини [10, С. 98-99], згідно якої головним противником України в майбутній війні виступали Радянська Росія і Румунія.  
У червні 1918 р. було проведено реорганізацію Генерального штабу. Багато цікавих фактів щодо планів організації гетьманської армії, роботи відділів її міністерства, його взаємостосунків з німецьким командуванням подає у своїх мемуарах генерал О. Греков [8, 9]. 
Загальновідомо, що в своїх "Спогадах" гетьман П. Скоропадський негативно характеризує генерала. Ознайомлення з біографією цього українського військового діяча, залучення додаткових історичних джерел, у тому числі й матеріалів допитів українського генерала в Лук'янівській в'язниці 21-22 вересня 1948 р. слідчими НКВС [14] свідчать, що причиною негативної оцінки були не фахова підготовка і моральні цінності генерала, а розбіжності в політичних поглядах О. Грекова з гетьманом. Найбільш важливим є опис участі генерала О. Грекова в офіцерському союзі "Батьківщина", який об'єднував патріотично налаштованих офіцерів Української армії [14, С. 84].  
Особливу вартість мають ті місця мемуарів військових діячів, які містять оцінку діяльності гетьмана Скоропадського у створенні Української армії. Так, відомий український військовий теоретик-генерал М. Капустянський вказував і на його помилки: "Гетьман зробив ще одну значну помилку - він, бажаючи утворити досить освічені старшинські кадри для мирного часу, наказав усунути з армії до резерву великий відсоток молодого революційного суто українського старшинства" [16, С. 13-14].  
Але найбільшою помилкою гетьмана у створенні Української армії було те, що її керівний склад складався переважно з колишніх генералів та офіцерів російської армії, які в переважній більшості вороже ставилися до ідеї створення української держави та її армії. Це був вимушений визнавати і апологет Гетьманату Дмитро Дорошенко: "Серед офіцерів, - писав відомий український історик і міністр закордонних справ України часів Гетьманату, - було багато російського або зросійщеного елементу. Не за гетьмана і не за Україну думали вони боротися, а за Росію, проти якої тепер виступали українці" [5, С. 453]. 
Справжньою знахідкою для історії Української армії часів гетьмана П. Скоропадського є рукопис названої праці Б. Монкевича "Організація регулярної армії Української Держави 1918 року" [16], яка є справжнім кладом щодо теми дослідження. І хоча ця праця не відноситься до розряду мемуарних джерел, її можна широко залучати до перевірки свідчень щодо теми дослідження, наданих у спогадах учасників тих звитяжних подій. 
Вона вміщує значну джерельну базу: тексти воєнної присяги, оригінали наказів гетьмана по армії, списки переліку військових установ і військових формувань гетьманської армії, автор називає військові звання і прізвища їх командирів (до командира полку та складу його штабу включно) тощо. Особливу цінність для дослідника складає інформація щодо планів військового керівництва по проведенню мобілізації в Українську армію. "Призов рекрутів, - писав Б. Монкевич, - мав відбутися 15 листопада 1918 року і 1 березня 1919 р. Перший набір мав охопити 50 000 новобранців. З них 35 585 пішло на укомплектування 4,5 кінних дивізій з їхньою артилерією, запасових кінних полків, радіотелеграфних дивізіонів і броньових дивізіонів ...На 1 березня стало бути 79 000 рекрутів... Комплект армії мирного часу налічував 175 генералів, 14 930 штаб- і обер-старшин, 2 975 військових урядовців, 29 211 підстаршин і козаків" [16, С. 106].  
Значну обізнаність у питаннях військового будівництва, чисельності та складу гетьманської армії на сторінках своєї відомої праці показав Головнокомандуючий Добровольчої армії генерал А. І. Денікін: "Збройні сили гетьмана, - писав він - складались: 1) із дивізії Натієва, сформованої з добровольців, розташованої у Харкові; 2) Сердюцької дивізії (гвардійської), створеної за набором виключно з синів середніх і заможних селян-власників ... 3) з охоронних та прикордонних сотень; 4) у серпні з Володимир-Волинського прибула сформована там австрійцями з військовополонених українців "1-а Українська піша дивізія". Німці всіляко противились організації української армії, вважаючи її небезпечною для себе і дозволяли тільки існування її кадрів... Передбачалось створити 8 корпусів двохдивізійного складу і 4 кінні дивізії" [17, С. 147]. 
Гетьман П. Скоропадський розумів, що у майбутній війні з більшовицькою Росією Українській державі слід укласти міцний військово-політичний союз із своїми сусідами. Уряд П. Скоропадського щедро постачав зброєю денікінську армію. У своїх спогадах головнокомандувач Війська Донського генерал П. Краснов проаналізував причини невдалої спроби укласти військово-політичний союз між Україною та Доном та створити спільний фронт проти більшовиків. Свої роздуми він доповнює листами до гетьмана П. Скоропадського, описом його зустрічі з ним у листопаді 1918 р. на станції Скороходово [18, С. 144-146]. Чимало спогадів періоду гетьманату залишили старшини й солдати Української армії [19, 20]. Разом із іншими історичними джерелами вони дають можливість дослідити процеси реорганізації Українських військових формувань, містять багато фактичного матеріалу з життя вояків, зокрема введення нових знаків військової відзнаки, запровадження нових військових статутів, законів. Але в той же час в них недосить обґрунтовано висвітлена історія всіх військових формувань за часів гетьманату. Так, підполковник Г. Маслівець у своїх спогадах згадував, що набір військовослужбовців в Сердюцьку дивізію відбувався з заможних селянських родин [21, С. 142]. 
Значною подією для українських збройних сил було відновлення у серпні 1918 р. окремого загону січових стрільців, про що докладно згадується в спогадах Є. Коновальця [12], Є. Зиблікевича [22], та ін. Мемуари російського офіцера Є. Трубецького повідомляють про таємну зустріч гетьмана з полковником Коновальцем з приводу військової допомоги січовикам у визволенні Львова від поляків у листопаді 1918 р. [23]. 
Непопулярні серед українського селянства державні акти Української держави гетьмана Павла Скоропадського про повернення землі поміщикам та державну монополію на хліб з правом його ревізування викликали масовий антигетьманський селянський рух. Про розміри цієї боротьби свідчать дані німецького штабу: за шість місяців правління П. Скоропадського селянами було вбито 19 тисяч німецьких солдатів і офіцерів [24, С. 145]. За вбитих вояків на українські села накладали величезні контрибуції. На це селяни відповідали масовими повстаннями. Ці виступи, які мали здебільшого стихійний, неорганізований характер, жорстоко придушувалися німецькими та гетьманськими військами.  
Цікаві свідчення про стосунки між січовиками 11-ї австрійської дивізії з вояками Української армії, про захист ними українських селян від каральних загонів є в спогадах вояків УГА. За твердженням князя Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного) - командира УСС - відмова січових стрільців взяти участь у придушенні повстання на Звенигородщині в липні 1918 р. дорого коштували січовикам - за наказом австрійського командування вони були переведені в Північну Буковину [25, С. 32]. 
При вивченні історії військових формувань часів Української держави гетьмана Павла Скоропадського доцільно використати неопублікований "Щоденник отамана окремого козацького Чорноморського Кошу петлюрівської армії", невідомого автора [26]. Він охоплює історію цього військового формування з липня 1918 р. до лютого 1919 р. і висвітлює багато епізодів внутрішнього життя підрозділу часів Української держави гетьмана Павла Скоропадського. Її автор наводить певні факти з історії цього військового формування: заснування штабу та кадру Чорноморського Коша 31 липня 1918 р. в Києві в готелі "Русь" [26, С. 1-2], приїзд генерала Лігнау з питань постачання і озброєння Коша [26, С. 6-8], участь цього військового формування у протигетьманському повстанні [26, С. 8-12].  
Гетьманський переворот викликав в українському суспільстві неоднозначну реакцію. Серед усіх українських громадсько-політичних діячів того часу найбільш докладну інформацію щодо збройних сил Української держави гетьмана Павла Скоропадського на сторінках своїх мемуарів подає відомий український історик і політичний діяч Д. Дорошенко [27]. Обіймаючи посаду Міністра Закордонних Справ, Дмитро Дорошенко засвідчує свою обізнаність щодо військових справ Гетьманату: наводить достовірні дані щодо чисельного складу Української армії, термінів проходження служби особовим складом, планів щодо мобілізації та підготовки офіцерських кадрів. Спогади інших українських діячів цієї групи оминають це питання, або торкаються його досить фрагментарно. 
Історія Української армії часів Української держави гетьмана Павла Скоропадського буде неповною без вивчення мемуарів членів добровольчих офіцерських дружин полковника Святополка-Мирського, генералів Кирпічова, Рубанова, Гомбіовського. "Чисельність офіцерських дружин була незначною - 3-4 тисячі: організація контррозвідки і "загони особливого призначення" домінували над "багнетами" [17, С. 146]. Українська національна ідея була ворожою переважній більшості російських офіцерів і не дивно, що військовики з такими настроями не були придатними для захисту України під час всенародного повстання проти гетьманської влади у листопаді 1918 р. Про участь таких загонів в обороні Української держави гетьмана Павла Скоропадського від власного народу досить детально свідчать мемуари Р. Гуля, Ігнарьова [28, 29] та ін., більшість з яких колишні офіцери російської армії і перебували в Україні, рятуючись від більшовиків.  
Влучну загальну характеристику добровольчим офіцерським дружинам під час антигетьманського повстання на сторінках своєї відомої праці дав Павло Христюк: "У дні облоги Києва республіканськими військовиками місто являло собою вже не столицю Української держави, а гніздо всеросійської реакційно-монархічної зграї. По вулицях розгулювали добровольчі офіцерські дружини, на головніших будинках розвивались трьохкольорові російські прапори. Головнокомандуючий добровольчими і гетьманськими військами генерал Келлер був господарем міста" [30, С. 112]. 
Отже, на базі наведеного матеріалу можна зробити висновок: аналіз праць військових мемуаристів свідчить, що не дивлячись на протидії з боку німецької адміністрації в справі створення збройних формувань, гетьманському військовому керівництву не вдалося створити міцний професійний за фахом та патріотично налаштований офіцерський кістяк майбутньої української армії, яка так і не вийшла за межі кадру. Невиважена соціальна політика гетьмана, засилля в армії російського військового керівництва, головним чином офіцерів, використання урядом військових формувань в придушенні селянських виступів - все це стало головними прорахунками гетьманського уряду, які стали причинами того, що гетьману П. Скоропадському так і не вдалося створити міцні збройні сили. 

Джерела 
1. Див. Петлюра С. Статтi. /Упорядник та автор передмови О. Климчук. - К.: Днiпро, 1993. - 341 с. 
2. Див. Калинович І. Українська мемуаристика (1914-1924): Бібліографічний реєстр. - Львів, 1925. - 32 с.; Чайковський І. Наша мемуаристика. - Мюнхен, 1966. - 36 с. 
3. Див: Полонська-Василенко М. Iсторiя України: У 2 т. - Мюнхен, 1972-1976, 591-599 с.; Нагаєвський I. Iсторiя Української держави двадцятого столiття. - К.: Укр. письменник, 1993. - 413 с.; Томашевський В. Історія Української влади. 1917-1919 рр. - Відень-Київ, 1920. - 32 с. 
4. Див: Заставенко Г. Крах німецької інтервенції на Україні в 1918 р. - К.: Держполітвидав, 1959. - 154 с.; Скляренко Е. Боротьба трудящих України проти німецько-австрійських окупантів і гетьманщини. - К., 1960; Тичина В. Боротьба проти німецьких окупантів і внутрішньої контрреволюції на Україні у 1918 році. - Харків: Видавництво Харківського університету, 1969. - 284 с. та ін. 
5. Див: Дорошенко Д. Історія України (1917-1933 рр.). -Ужгород, 1930. - Т. 2 Українсько-Гетьманська держава 1918 року. - 432 с. 
6. Див: Млиновецький Р. Історія Українського народу: Нариси з політичної історії. 2-е вид. - Мюнхен, 1953. - 568 с. 
7. Див: Скоропадський П. Спогади, кінець 1917 - грудень 1918 рр. - Київ, Філадельфія, 1995. - 492 с. 
8. Див: Грекiв О. Спогади // Шлях перемоги. - Мюнхен, 1957. 
9. Див: Греков О. Весна 1918 в Україні // За Державність, 1964. - №10. - С. 23-27. 
10. Див: ЦДАВО України. - Ф.Р.-4547. Стеллецкий, генерал, начальник штаба гетмана Скоропадского, белоэмигрант.. Оп. 1. - Спр. 1. Стеллецкий "Гетман П. Скоропадский. Воспоминания о событиях на Украине в 1918 г. От Грушевского до Петлюры". Рукопись, 1923. - 177 кадрів. 
11. Див: ЦДАВО України. - Ф.Р.-4547. Стеллецкий, генерал, начальник штаба гетмана Скоропадского, белоэмигрант. Спр. 2. Стеллецкий "Гетман Павло Скоропадский. Воспоминания о событиях на Украине в 1918 г." Продолжение. Рукопись 1923. - 86 кадрів. 
12. Див: Коновалець Є. Причинки до історії української революції. - Прага, 1928. - С. 26-27. 
13. Див: Ростовець М. Скоропадський і скоропадчики. - Саскатун (Канада), 1938. - 40 с. 
14. Див: ЦДАВО України - Ф. 263. Позасудовi архiвно-слiдчi справи. Спр. 62149. Греков Александр Иванович. - 239 арк.  
15. Див: Капустянський М. Похiд Українських армiй на Київ-Одесу в 1919 роцi (Короткий воєнно-iсторичний огляд): У 2-х кн.; Кн. 1-2. - Мюнхен, 1946. - 110 с. 
16. Див: Монкевич Б. Організація регулярної армії Української Держави 1918 року // Україна в минулому. - Київ: Львів, 1996. - С. 68-111. 
17. Див: Деникин А. И. Очерки русской смуты // Вопросы истории. 1991. - № 1. - С.146-166 та ін.  
18. Див: Краснов П.Н. Всевеликое Войско Донское // Белые армии, черные генералы. Мемуары белогвардейцев. - Ярославль, 1991. - С. 144-146. 
19. Див: Смовський К. Окремий Чорноморський Кiш // За державнiсть. 1938. - № 9. - С. 99-142. 
20. Див: Левченко С. 8-й Катеринославський корпус // За державнiсть. - 1938. - № 9. - С. 96-101. 
21. Див: Маслiвець Г. Гордiєнкiвський кiнний полк // За державнiсть. - 1964. - №10. - С. 146. 
22. Див: Зиблікевич Є. Зі споминів січовика (1914-1919). - Відень, 1920. - 16 с. 
23. Див: Спомини Є.Трубецького про Скоропадщину // Українські Вiстi. - Париж, 1926. - №11. 
24. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття (нарис політичної історії). - К.: Либідь, 1993. - 288 с. 
25. Габсбург В. Мемуари // Самостiйна Україна. - 1996. - Ч. 3/461. - C. 24-40. 
26. Див: ЦДАВО України - Ф. 1075 Військове Міністерство УНР 1917-1921 рр. - Оп. 1. - Спр. 6. Щоденник отамана Окремого козацького Чорноморського Кошу петлюрівської армії. - 15 арк. 
27. Дорошенко Д. Мої спогади про недавнє минуле (1914-1920). - Мюнхен: Українське видавництво, 1969. - 543 с. 
27. Гуль Р. Киевская эпопея // Архив Русской революции. - Изданный Г. В. Гессено. - Москва: Политиздат, 1991.-- С. 59-87. 
29. Игнерев М. Екатеринославское воспоминание (Август 1918 - июнь 1919 гг.) // Архив Русской Революции. - Т. 3-4. - Изданный Г. В. Гессеном. - Москва: Политиздат, 1991. - С. 234-242. 
30. Христюк П. Замiтки i матерiали до iсторiї української революцiї 1917-1920. У 4 т. - Т. 3. - Вiдень, 1921. - 160 с.