Юрій ШАПОВАЛ, 
доктор історичних наук, професор 

Із закінченням війни з нацистською Німеччиною ОУН і УПА продовжували збройну боротьбу проти радянського комуністичного режиму. Радянське керівництво після капітуляції Німеччинни посилило протидію повстанцям, перетворивши Західну Україну на справжній театр воєнних дій. 
Під контролем центральних московських органів відбувалася "совєтизація" західноукраїнських земель. По суті це було утвердження вже випробуваної більшовицьким режимом в 20-30-ті роки моделі соціалізму, насильницької уніфікації всіх сфер життя за стандартами тоталітарного суспільства. Кінцевий результат соціально-економічної і культурної політики Москви пов'язувався із здатністю місцевих парторганізацій ефективно реалізувати настанови центральних органів. Вже восени 1943 року було сформовано організаційні групи обкомів партії. До них увійшли насамперед ті, хто до війни працював у цих областях. У квітні 1944 року відновили роботу Волинський, Рівненський, Тернопільський і Чернівецький обласні комітети КП(б) України. Наприкінці 40-х років до партії почали вступати місцеві жителі. З 1947 року, спеціальним рішенням ЦК ВКП(б) до партійних лав дозволили приймати колишніх членів Комуністичної партії Західної України. 
Під контролем ЦК ВКП(б) в західних областях швидко зростала чисельність парторганізацій. На початку 1947 року їх було тут 4 тис. і вони об'єднували понад 60 тис. членів партії, на початку 1953 р. - 8 тис. і до них входили понад 85 тис. осіб. (Історія України. Під ред. В. А. Смолія. - К., 1997. - С. 332). 
Характерно, що питома вага членів партії з місцевого населення була незначною. Кадровий потенціал нарощувався переважно за рахунок приїжджих з центральних і східних областей, з інших тодішніх республік СССР. Так, на червень 1946 року сюди прибуло 86 749 партійних, радянських, комсомольських працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, системи освіти, охорони здоров'я, культурно-освітніх закладів (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 2654, арк. 146). Вони не лише в переважній більшості не знали мови, звичаїв, традицій, але й не намагалися пристосуватись до місцевих умов, не бажали поважати місцеве населення, яке довгий час жило в інших соціально-політичних, культурних, побутових умовах. Силами саме цих людей і здійснювалось те, що офіційна пропаганда називала "соціалістичною перебудовою краю". 
Одним з найпомітніших явищ цієї "перебудови" стало знищення за сценарієм, затвердженим у Кремлі, Української греко-католицької церкви (УГКЦ). В травні 1945 року під контролем органів безпеки було сформовано "ініціативну групу", яка агітувала за розрив унії з Римом і виправдовувала репресивні акції проти УГКЦ. 8-10 березня 1946 року відбувся контрольований НКГБ Львівський собор - з'їзд представників УГКЦ, на якому було ухвалено (за це голосували 216 делегатів-священиків і 19 представників мирян) скасувати Берестейську унію 1596 року, возз'єднавши галицьку церкву з руською православною. У 1949 році, під тиском влади, рішення про припинення діяльності уніатської церкви прийняла Мукачівська єпархія (Докладніше див.: Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Книга перша. - К.: Либідь, Військо України, 1994. - С. 291-334). 
Цим та іншим брутальним діям протистояли ОУН і УПА. Сама їхня наявність була важливим політико-ідеологічним чинником. Провідний ідеолог УПА Петро Полтава (Федун) так обстоював політичну платформу УПА: "Перед українським народом 1944 р., з моментом нової окупації України більшовиками, стало питання: або добровільно скоритися окупантові і через це віддати йому на поталу всі завоювання українського самостійницького руху поховати добровільно ідею Самостійної України, або всіма силами і до останнього чоловіка боронити себе, боронити справу Самостійної України, боронити національно-визвольний рух... Український народ вибрав цей другий шлях, добре здаючи собі справу з того, що цей шлях надзвичайно важкої боротьби, що це шлях, який вимагатиме жертв. І, незважаючи на таку перспективу, десятки тисяч найкращих українців пішли в УПА, пішли в підпілля" (Полтава П. Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу // Позиції українського визвольного руху. - Мюнхен, 1948. - С. 51-52). 
Ось чому влада дуже багато уваги приділяла пропагандистським акціям, спрямованим на дискредитацію, розкол і зрештою - знесилення українського національно-визвольного руху у цей період. Насамперед комуністична пропаганда винайшла для дискредитації українського незалежницького руху формулу "українсько-німецькі націоналісти". Саме це поняття дуже часто зустрічається у пропагандистських документах ЦК КП(б)У. Скажімо, у рішенні Оргбюро від 7 лютого 1945 року знаходимо такий пункт: "Дозволити Львівському обкому КП(б)У видати збірник матеріалів звірств німецько-фашистських загарбників і українсько-німецьких націоналістів по Львівській області" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 9, спр. 237, арк. 56).  
Такий підхід застосував один з найактивніших організаторів антинаціоналістичних кампаній, член Політбюро ЦК КП(б)У Дмитро Мануїльський. У своїй промові 6 січня 1945 року перед учителями західних областей, він насамперед окреслив коло історичних ворогів України: "нахабні тевтонці, зажерливі угорці, чванлива польська шляхта, татарські орди та турецькі яничари". Ну, а "допомагали їм у цьому чорному ділі такі злочинці і запроданці, як гетьман Мазепа" (Мануїльський Д. Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини. - К., 1945. - С. 7). 
Отже, концепцію було створено. Тепер можна було в неї вписувати яких завгодно ворогів. До них в першу чергу і вписали "українсько-німецьких націоналістів". Комуністичну пропаганду не бентежив очевидне безглуздя ("українсько-німецькі") цієї формули. Українські націоналісти виявлялися винними у всьому. Навіть у тому, що німцям непотрібною була самостійна Україна. Партійна логіка Д. Мануїльського була нездоланно-метафоричною: "Українсько-німецькі націоналісти обіцяли населенню, що з приходом німців вони будуть керувати Україною. Але їхні хазяї плювали їм з презирством в обличчя" (там само, с. 12). 
Ба більше, за Мануїльським, виходило так, що "український націоналізм ніколи не був національним" (Там само, с. 18), внутрішня боротьба в ОУН поставала як "боротьба різних іноземних розвідок", націоналісти, виявляється, ніколи не переходили в підпілля - "їх послали в підпілля німці, щоб утворити свою агентуру в тилу Червоної Армії" (там само, с. 20), а Степана Бандеру було заарештовано лишень для того, щоб "створити навколо його імені ореол "мученика" (там само, с. 21). Звісно, до "джентльменського набору" входила і згадка про дивізію "Галичина", і про звірства націоналістів. Відтак було зрозуміло, як офіційна пропаганда мала зображувати ОУН і УПА. В першу чергу, для мешканців західноукраїнських земель... 
Слід звернути увагу на те, що партійно-пропагандистські стереотипи стали складової частиною документів тодішньої комуністичної спецслужби. Повною мірою це відбиває, наприклад, складена у серпні 1947 року заступником начальника Управління-2 НКГБ УРСР Пастельняком "Орієнтировка про злочинну діяльність українсько-німецьких націоналістів у західних областях Української РСР". Описуючи арешт С.Бандери у 1941 році, автор довідки зауважує: "В силу обставин, що склалися, гітлерівці стали перед загрозою, що рядові оунівці і населення, здатне носити зброю, піде до партизанських загонів і буде вести збройну боротьбу у їхньому тилу... Вихід було знайдено. Німці перевели всі оунівські організації ("бандерівців") на нелегальне становище, дозволили ОУН створити УПА ("Українську повстанську армію") і цим брехливим маневром не лише відвели від себе удар народних мас, але й створили певну силу для боротьби проти антинімецькі налаштованих прошарків населення, а також проти партизан і Червоної Армії" (Центральный архив внутренних войск Российской Федерации, далі - ЦА ВВ РФ, ф. 488, оп. 1с, д. 226, л. 83; документи у вигляді мікрофільмів зберігаються у бібліотеці Торонтського університету у "The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgency and Counter-Insurgency in Ukraine"). 
Отже, виходило, що УПА створена із санкції нацистів. А той факт, що УПА вела боротьбу з нацистами, у довідці пояснювався так: "Лише після того, як УПА, в силу необхідності, розукрупнилася і "провід" ОУН не в змозі був тримати під своїм впливом всі дрібні загони, то окремі підрозділи УПА за власною ініціативою нападали на німців" (там само, л. 84). 
У довідці було описано нищення вояками УПА поляків у 1943 році, масове нищення радянських військовополонених, партійно-державних активістів і євреїв. Ці дії, підкреслює автор довідки, викликали невдоволення серед самих вояків-упівців, почалося дезертирство: "Багато рядових бандитів УПА почали переходити у радянські партизанські загони тт. Федорова і Медведєва. Перед гітлерівцями і "бандерівцями" постало завдання створити громадську думку, що УПА дійсно є "українською народною армією", що веде боротьбу з німцями. 
Почалося інсценування виступів УПА проти німців" (там само, л. 90). Отже, читаючи і партійні і документи спецслужби, слід зважати на те, що вони не просто перенасичені ідеологемами, а часом з політико-ідеологічних та мобілізаційно-пропагандистських міркувань навіть спотворюють реальний перебіг подій. 
Документи, що збереглися у фонді Компартії України і які увійшли до цього тому, яскраво підтверджують, наскільки важливим для у протидії ОУН і УПА партійно-державне керівництво УРСР вважало саме пропаганду. Розрахунок був на те, щоб посіяти сумнів у можливості успішного спротиву режимові, посіяти серед населення недовіру до ОУН і УПА. Саме про це свідчать надруковані у цьому томі звернення до вояків УПА та до населення західноукраїнських земель. Текст першого такого звернення від імені Президії Верховної Ради і Ради Народних Комісарів УРСР був затверджений постановою Політбюро ЦК в лютому 1944 року (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 16, спр. 757, арк. 13-14). В той час західні області України були ще окуповані нацистськими військами. Тому ухвалюється рішення друкувати текст звернення у вигляді летючок, а потім розкидати ці летючки з літаків. Текст цього звернення також передавали і по радіо. При цьому летючки із зверненням "До учасників так званих "УПА" та "УНРА" розкидалися з літаків не тільки над західноукраїнськими областями, а й над Житомирською, Вінницькою і Кам'янець-Подільською областями, які теж ще були зайняті нацистами. В цьому і наступних зверненнях воякам УПА було обіцяно "цілковите прощення їхньої тяжкої помилки, їхніх минулих провин перед Батьківщиною", якщо вони добровільно перейдуть на бік влади, "зречуться всякої боротьби та ворожих виступів проти Червоної Армії..." (там само, арк. 23). Одначе насправді ті, хто повірив цим закликам, все одно потрапляли до таборів, а ті, хто погоджувався співпрацювати з владою, використовувалися як провокатори. З них, зокрема, пізніше створювали так звані спеціальні загони МГБ. 
Звернення до населення західних областей України приймалися ще декілька разів, в кінці листопада 1944 р. з нагоди звільнення від нацистів всіх українських земель, в травні 1945 р. - з приводу перемоги над Німеччиною, і в лютому 1946 р. - після виборів до Верховної Ради УРСР. Ці звернення друкувалися у всіх газетах західноукраїнських областей, а текст транслювали по радіо, місцеві партійні комітети отримали завдання ознайомити із зверненням все населення. І в кожному з цих звернень містилася обіцянка, що влада помилує всіх тих учасників визвольної боротьби, хто "щиросердно покається в своїх злочинах" і буде чесно працювати. 
Як засвідчують документи, стан політично-пропагандистської роботи в Західній Україні (як, до речі, і взагалі в Україні) не викликав особливого оптимізму у Москві з самого початку. Вже у вересні 1944 року ЦК ВКП(б) ухвалив спеціальну постанову "Про недоліки в політичній роботі серед населення західних областей УРСР". 22-24 листопада того самого року в Україні відбувся Пленум ЦК КП(б)У, який розглянув хід виконання цієї постанови, підкресливши, що робота по її реалізації "розгортається ще повільно"(ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 1, спр. 668, арк. 5). З того часу питанням пропаганди серед населення західноукраїнських областей присвячені чимало партійних документів, значна частина яких надрукована в цьому томі.  
Проте не лише пропаганда і агітація серед населення західних областей України були сферою діяльності партійного керівництва України. 19 січня 1945 року Політбюро ЦК КП(б)У затвердило проект наказу НКВД УРСР "Про проведення реєстрації населення в західних областях України" (там само, оп. 16, спр. 29, арк 28). 24 березня 1945 року Політбюро ЦК КП(б)У повертається до цього питання і ухвалює рішення "Про проведення обліку робітників і службовців на підприємствах промисловості, транспорту і в радянських установах західних областей УРСР", яке орієнтувало партійні організації, органи НКВД і НКГБ на те, щоб "вжити рішучих заходів по викорчовуванню ворожих елементів і закрити їм доступ на підприємства і до установ" (Там само, арк. 199).  
Внаслідок цих акцій вдалося затримати і заарештувати майже 14 тис. осіб (Кентій А. В. Нарис боротьби ОУН і УПА в Україні (1946-1956 рр.). - К., 1999. - С. 10). Одначе влада цим не обмежилась: з 1945 року і до 1 січня 1946 року було вжито заходів по обліку сільських мешканців Західної України віком від 15 років. Це рішення містила постанова Політбюро ЦК КП(б)У "Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами у західних областях України" від 10 січня 1945 року. Головна мета - встановити точне місцезнаходження кожного громадянина чи громадянки. Якщо цього не вдавалося зробити, то такі особи автоматично зараховувались до учасників антирадянських банд, а до їх рідних застосовувалися репресії, тобто арешт і висилка до Сибіру (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 16, спр. 29, арк. 5-6).  
Цим пунктом також було поставлено завдання призначати в селах відповідальних за ділянки і "десятихатських" (тобто представників від 10 хат), які повинні були слідкувати за тим, хто і куди відходить із села, хто надає притулок воякам УПА, постачає їм харчі, надає інші послуги.  
Як вже відзначалось, найбільш ранні за хронологією документи в цьому томі датуються 1943-1944 роками. На цей час збройні формування УПА були значною військовою силою. Різні дослідники подають різні дані про загальну чисельність УПА в цей період. Дослідник історії і діяльності УПА Петро Мірчук писав, що "в хвилі приходу більшовиків на західноукраїнські землі кількість бійців УПА доходила до 80 тис. українців і 20 тис. чужонаціонального елементу" (Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942-1952. - Львів: Просвіта, 1991. - С. 51). Іван Білас, який вважає, що на початку 1944 року, коли чисельність УПА була найбільшою, в її загонах налічувалося близько 45 тис. чоловік (Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Книга перша. - К.: Либідь, Військо України, 1994. - С. 245). В листопаді 1944 року німецькі служби підготували пам'ятку про УПА, де було записано, що УПА - це військова організація ОУН Бандери, створена наприкінці 1942 року. За німецькими даними, в листопаді 1944 року УПА мала 60 тис. озброєних вояків (Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993. - С. 445). Загони УПА тією чи іншою мірою контролювали територію площею до 150 тис. км, на якій проживало 15 млн. населення. Вони прагнули до утвердження нелегальних національно-державних структур, альтернативних органам більшовицької влади.  
В 1943-1944 роках загони УПА здійснювали бойові операції проти німецьких військ і поліції та проти радянських партизанів. Ось чому перші згадки про УПА в партійних документах - це вказівки командирам радянських партизанських загонів. Перед ними ставиться завдання знищувати загони УПА, засилати до повстанських формувань своїх людей, щоб розкладати їх зсередини, вести антинаціоналістичну агітацію серед місцевого населення. Зокрема, враховуючи досвід червоних партизанів у боях із загонами УПА, Політбюро ЦК КП(б)У в серпні 1944 року ухвалює рішення передати партизанську дивізію ім. Сидора Ковпака до НКВД "для проходження подальшої служби, використавши її в першу чергу для якнайшвидшої ліквідації націоналістичних банд" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 16, спр. 27, арк. 113). До речі, саме з 1944 року ведуть свій літопис сумновідомі спецгрупи, які чинили насильство і свавілля під виглядом українських повстанців і до яких на початковій стадії їхнього існування входили переважно представники червоних партизанських загонів (вже згодом до них почали включати завербованих колишніх вояків УПА і колишніх представників СБ). На 20 червня 1945 року всього у західних областях України під виглядом бандерівців діяли 156 спецгруп із загальною кількістю учасників 1783 особи (Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50-х років ХХ століття. - Львів, 2000. - С. 190).  
Про розмах протистояння у цей період свідчать такі офіційні цифри: з 1944 по червень 1945 року було захоплено 93 610 "бандитів", з'явилося з повинною 40 395 (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 76, спр. 56, арк. 111). З другої половини 1945 року за вказівкою центрального проводу великі підрозділи УПА були переформовані у дрібніші, добре згуртовані та озброєні, з дислокацією у лісових масивах. Виникла мережа підпільних "боївок" (10-15 чол.) у сільській місцевості. Все це складало серйозну небезпеку для режиму.  
В документах за 1944-1945 роки формулюється система конкретних заходів по організації боротьби проти УПА і підпілля ОУН. Прикладом є резолюція Пленуму ЦК КП(б)У від 24 листопада 1944 року "Про хід виконання постанови ЦК ВКП(б) від 27 вересня 1944 року "Про недоліки в політичній роботі серед населення західних областей УРСР". Цей документ, як зазначалося, головним чином був присвячений питанням пропагандивної і агітаційної роботи. Але саме в ньому перед секретарями обкомів і райкомів КП(б)У західних областей висувалося завдання "посилення боротьби з націоналістичними бандами, спрямувавши удари насамперед на знищення керівних кадрів і так званої "Служби безпеки" (Там само, ф. 1, оп. 1, спр. 668, арк. 8). Тут же також говорилося про необхідність створювати і зміцнювати групи самооборони з місцевого активу, про посилення конспірації при підготовці і проведенні операції, про необхідність допомагати органам НКВД і НКГБ. Неодноразово керівні партійні інстанції таку допомогу надавали рішеннями про додаткові набори працівників НКВД і НКГБ для роботи у західних областях, як свідчить, зокрема, рішення Оргбюро від 27 грудня 1944 року, вміщене у цьому томі (Там само, ф. 1, оп. 9, спр. 226, арк. 37). 
У січні 1945 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалює постанову "Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами у західних областях України". В цій постанові подається розгорнутий план заходів по активізації антинаціоналістичної боротьби.  
Цей план, зокрема, зобов'язував Львівський, Волинський, Станіславський, Тернопільський, Дрогобицький, Рівненський і Чернівецький обкоми КП(б)У, наркомів НКВД і НКГБ, начальників внутрішніх і прикордонних військ НКВД посилити боротьбу з націоналістами з тим, щоби використати зимовий період для остаточного розгрому і ліквідації загонів УПА і підпілля ОУН. 
Поліпшити організаційно-політичну і пропагандистсько-агітаційну роботу серед місцевого населення. Поліпшити роботу по створенню і поширенню мережі радянської агентури. В постановах записано буквально таке: "Добитися в найближчий час такого становища, щоб в кожному населеному пункті була би наша агентура" (там само, ф. 1, оп. 16, спр. 29, арк. 5). Вимагалося широко залучати до агентурної роботи місцевих жителів, перевірених і відданих радянській владі, а також із числа колишніх учасників оунівських організацій. Увагу агентури скерувати перш за все "на виявлення оунівських центрів, що організуються, місцезнаходження банд і їх задумів"(там само). 
Залишати в хаті на ніч сторонніх осіб селяни мали право тільки з дозволу сільради. В селах створювалися групи самоохорони, які з настанням темряви повинні були затримувати всіх, хто прибував до населеного пункту і доставляти їх до сільради. На кожні два села призначався дільничний міліціонер, який повинен був контролювати проведення цих заходів. Вимагалося посилити пильність, всю підготовку і проведення операції тримати в суворій тайні. Тут таки знаходимо заклик до посилення репресій. "Не оминати жодного випадку бандпроявів без репресій у відповідь, посилити висилку сімей бандитів і куркулів, які надають яку б то не було допомогу бандитам" (там само, арк. 8). Передбачалося в кожному районному центрі (а по можливості й у великих селах) створити винищувальні батальйони з місцевого населення. А в кожному населеному пункті планувалося створити групи сприяння винищувальні батальйонам. До речі, на 1 квітня 1946 року в 7 західних областях УРСР було 3593 винищувальних батальйони, чисельністю 63 тис. осіб (там само, ф. 1, оп. 23, спр. 2966, арк. 51). 
Згадана постанова вимагала підвищити активність й ініціативу командирів підрозділів внутрішніх військ і прикордонників у боротьбі з повстанцями. Начальник внутрішніх військ НКВД Українського округу та начальники прикордонних військ зобов'язувалися "карати тих командирів, що відсиджуються в спокійних селах і дотримуються тактики пасивної оборони" (там само, ф. 1, оп. 16, спр. 29, арк. 16). Командуючому військами Львівського військового округу було дано вказівку, щоб всі військові частини, що дислокуються по населених пунктах, надавали всіляку допомогу місцевій владі у боротьбі з повстанцями. 
Наступні пункти цієї постанови знову присвячувалися питанням масово-політичної роботи серед місцевого населення. Характерно, що ця постанова містить критику діяльності органів НКВД і НКГБ, зокрема їх агентурної роботи і підготовки "чекістсько-військових операцій" (там само, арк. 2-3). 
Продовжуючи розробляти план боротьби проти збройних формувань УПА і підпілля ОУН, ЦК КП(б)У в лютому 1945 р. в постанові, яку ми вже згадували вище, приймає рішення про подальшу діяльність спеціальних груп: "З метою знищення окремих дрібних бандитських груп, так званої СБ і оунівських главарів, за прикладом Волинської області створювати групу спеціального призначення із бандитів, що з'явилися з повиною і виявили бажання боротися з бандитизмом" (там само, арк. 147). 
Це були ті самі спецгрупи, які замордували тисячі мирних жителів, а комуністична пропаганда приписувала ці злодіяння "бандерівським бандитам". Все це, до речі, може і повинно стати темою окремого дослідження. Очевидно, що матеріали цього тому дадуть поштовх не лише до такого роду розвідок. Вони примушують уважно поглянути на ті злочини, які приписувались УПА. Тепер цілком реальною може бути така ситуація, коли диригентами цих брутальних дій виявляться саме керівники спецгруп.  
В липні 1945 року в постанові, присвяченій боротьбі з національно-визвольним рухом, Політбюро ЦК КП(б)У віддає наказ начальникам обласних управлінь НКВД, командуючим прикордонних і внутрішніх військ НКВД створити спеціальні військові групи. Головна мета цих груп - переслідувати загони УПА незалежно від того, в які райони та області вони будуть рухатися аж до повної ліквідації цих загонів. А командири таких військових груп були попереджені: якщо вони проґавлять вояків УПА, то будуть за це суворо покарані і передані до суду. 
Ще один важливий документ з точки зору розробки тактики боротьби проти загонів УПА і підпілля ОУН Політбюро ЦК КП(б)У ухвалює в листопаді 1945 року. Вказуючи на той факт, що підпільники посилили боротьбу з агентурою органів НКВД та НКГБ, постанова формулює низку заходів, що покликані були допомогти зберегти цю агентуру.  
Секретарям обкомів і райкомів КП(б)У, начальникам управлінь НКВД і НКГБ було запропоновано застосувати практику викликів працівниками органів НКВД і НКГБ для бесід великої кількості жителів населених пунктів. Якщо раніше кожна людина, яка відвідувала райвідділ НКВД чи НКГБ, вважалося підозрілою, то тепер до цих установ протягом 1-2 днів передбачалося одночасно викликати до 50 осіб. І викликати в першу чергу треба було саме тих, кого підозрювали у зв'язках з підпіллям (Там само, спр. 30, арк. 271).  
У такий спосіб влада розраховувала зберегти свою агентуру, дезорієнтувати підпільників і скерувати терористичні акти повстанців проти тих людей, яких сама влада вважала ворогами. Партійні керівники сподівалися на те, що якщо їм вдасться спровокувати терористичні акти проти мирного населення. Відтак населенню не буде іншого вибору, як звернутися по допомогу до органів влади і ще дасть можливість залучити до боротьби проти загонів УПА велику кількість місцевих жителів. З цією ж метою здійснювали терор проти місцевого населення і спецзагони НКГБ-МГБ, про що йшлося вище. Все це за задумом керівників ЦК повинно було створити напруження між повстанцями і мирним населенням, завдяки підтримці якого повстанські загони тільки і могли існувати. 
Другий пункт цієї постанови був присвячений методиці організації засідок. Відділам НКВД та НКГБ пропонувалося застосовувати тактику "ложных приманок" (там само, арк. 272). Враховуючи те, що повстанці нападали на партійно-державних керівників, на магазини кооперації та на машини з вантажами, ЦК пропонував практикувати в тих районах, де є загони повстанців, "спеціальні виїзди районних працівників із ночівлею на селі під прикриттям наших засідок" (Там само). Рекомендувалося також завозити до сільських магазинів товари, за якими полюють вояки УПА (зимовий одяг, взуття, мануфактура), створювати видимість вимушених зупинок на дорогах і в селах автомашин, завантажених харчами і медикаментами. У місцевих жителів повинно скластися враження, що ця машина або районний керівник подорожують без охрани і тільки в силу обставин змушені залишитися на ніч в селі. За таких умов повстанці будуть поінформовані через своїх агентів і спробують здійснити напад на будь-який із цих об'єктів. Всі ці "приманки" повинні бути забезпечені добре замаскованими "чекістсько-військовими засідками". В результаті, як сподівалися автори документу, повстанці, які не чекають засідки, будуть знищені, а об'єкти нападу захищені. 
Третій пункт цієї постанови передбачав протягом грудня місяця 1945 р. очистити від повстанців населенні пункти в радіусі не менше 15 км від промислових підприємств і міст, а також в 10-кілометровій зоні від залізниць та автомобільних шляхів. Всіх, хто має відношення до підпілля, терміново заарештувати, а їх сім'ї вивезти у віддалені райони СРСР. В цих селах поширити мережу агентів НКВД та НКГБ і посилити винищувальні батальйони та групи самоохорони (там само, арк. 273). 
Як бачимо, у цьому документі йшлося не про загальні політичні вказівки, а про цілком конкретні практичні вказівки, про те, як саме належить діяти органам безпеки і військовим. Такі самі постанови ухвалювались і в наступні роки (наприклад, постанова Оргбюро ЦК КП(б)У "Про посилення політичної роботи, підвищення більшовицької пильності і бойової виучки у винищувальних батальйонах західних областей УРСР" від 18 квітня 1946 року, постанова Оргбюро ЦК КП(б)У "Про додаткові заходи по поліпшенню діяльності винищувальних батальйонів" від 23 липня 1946 року, постанова Політбюро ЦК КП(б)У "Про заходи по подальшому поліпшенню роботи груп охорони громадського порядку в західних областях УРСР" від 23 серпня 1950 року, постанова Політбюро ЦК КП(б)У "Про деякі факти провалу чекістсько-військових операцій, що проводяться органами МГБ" від 24 серпня 1951 року, постанова Оргбюро ЦК КП(б)У "Про проведення обласних нарад старших груп охорони громадського порядку і дільничних уповноважених міліції у західних областях УРСР" від 7 травня 1952 року, постанова Політбюро ЦК КПУ "Про стан та заходи щодо подальшого поліпшення роботи органів Комітету державної безпеки в західних областях Української РСР" від 11 квітня 1955 року та ін.) 
Документи, вміщені у цьому томі, засвідчують, що до розгляду питання про хід боротьби проти загонів УПА та підпілля ОУН ЦК КП(б)У також звертався під час проведення виборчих кампаній. В січні 1946 року Політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову "Про хід підготовки до виборів до Верховної Ради СРСР у Львівській області". В ній подається аналіз перебігу подій в області наприкінці 1945 - початку 1946 року. Зокрема, в документі стверджується, що в січні 1946 року у Львівській області діяло приблизно 90 загонів УПА. Проти цих загонів за період з 1 листопада 1945 року по 1 січня 1946 року було проведено 2204 "чекістсько-військові операції" і 1529 з них, були безрезультатними. Причиною провалу багатьох операцій автори документу називають їх погану підготовку, а також те, що люди, відповідальні за проведення цих операцій "проявляють нерішучість, боязнь і ухиляються від зустрічі з бандами" (там само, ф. 1, оп. 16, спр. 31, арк. 24).  
Таку постанову було ухвалено і по Станіславівській області. В ній зазначалося, що в області існує понад 40 загонів УПА, в ряді населених пунктів діють підпільні націоналістичні організації. Аналізуючи хід боротьби в Станіславській області, автори документу відзначають, що як і у Львівській області, тактика організації "приманок", на яку в ЦК покладали певні надії, сподівань не виправдала. Із проведених 160 операцій з "приманками" 143 не дали ніяких результатів. Як і у Львівській області, головною причиною провалів називали погану, "формальну" підготовку операцій. 
Вибори до Верховної Ради СРСР були призначені на 10 лютого 1946 року, а напередодні, 6 лютого, Політбюро ЦК КП(б)У приймає ще одну постанову "Про підвищення пильності і посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях УРСР у зв'язку з виборами до Верховної Ради СРСР". Головний зміст цієї постанови полягав у вимогах забезпечення перебігу виборів за заздалегідь наміченим сценарієм, у тому, щоб повстанці не змогли завадити "успішному проведенню виборів", посиленні охорони ліній зв'язку, мостів, залізниць і шосейних доріг, приміщень виборчих дільниць і сільрад, промислових і транспортних підприємств (там само, арк. 70-73). 
Саме завдяки мобілізаційним заходам партійних органів, напередодні виборів було проведено акції, які згодом назвали "великою блокадою". З 1 грудня 1945 року по 10 лютого 1946 року проти ОУН і УПА було проведено 15 562 операцій, внаслідок яких знищено понад 4,2 тис. повстанців і підпільників, захоплено в полон і затримано понад 9,4 тис. причетних до ОУН і УПА, ліквідовано 130 збройних формувань (Кентій А. В. Нарис боротьби ОУН і УПА в Україні (1946-1956 рр.). - С. 13). Та навіть ці тотальні дії на винищення українського повстанського руху не дали бажаних результатів. 
Вражає те, що партійні документи містять конкретні дати, до яких вимагалося покінчити з "бандитизмом". Як відомо, в СРСР все підлягало централізованому плануванню. І боротьба проти "українсько-німецьких націоналістів", як з'ясувалось, також. Плануючи терміни "остаточної ліквідації націоналістичних банд", ЦК КП(б)У ставив перед обласними партійними комітетами нереальні завдання. Так, 10 січня 1945 року під тиском М.Хрущова перед секретарями обкомів західних областей України було поставлено завдання ліквідувати в своїй області загони УПА і підпільні організації ОУН до 15 травня 1945 року. Обкоми повинні були щоденно звітувати ЦК скільки вояків і підпільників було вбито і заарештовано. Одначе протидія ОУН і УПА комуністичному режимові, як відомо, розтягнулася у часі і комуністичному режимові довелося з цим рахуватись.  
Надруковані у цьому томі документи засвідчують, що саме тоді було винайдено своєрідний евфемізм для виправдання неспроможності одним ударом подолати повстанський рух: з 1946 року після проведення згаданої "великої блокади" у партійних документах почали вживати поняття "залишки українсько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР".  
4 жовтня 1946 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалює постанову "Про стан боротьби із залишками українсько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР". В цій постанові знову піддані критиці дії органів МВД та МГБ. Зокрема, в постанові наголошується, що в серпні 1946 року у всіх західних областях України було проведено 7079 операцій проти загонів УПА та підпільних організацій ОУН і тільки 738 з них дали позитивні результати (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 16, спр. 29, арк. 160). Якщо подивитись на цю постанову з точки зору розробки ЦК КП(б)У плану боротьби проти націоналістичних сил, то слід відзначити, що тут були повторені всі основні положення, що були сформульовані у попередніх документах: покращити підготовку операцій, посилити конспірацію, поліпшити роботу з агентурою, скерувати зусилля перш за все на ліквідацію районних, окружних і крайових проводів ОУН, а також членів Центрального проводу.  
У наступному 1947 році Політбюро ЦК КП(б)У ухвалює з цього питання ще дві постанови, але в них, як і в тих, що приймалися в подальші роки, практично вже не називається нових заходів, а все більше загальних фраз на зразок, "підвищити ефективність боротьби проти українсько-німецьких націоналістів". 
Про "залишки банд українсько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР" йдеться у постанові Політбюро ЦК КП(б)У від 1 червня 1948 року, у постанові Політбюро ЦК КП(б)У "Про заходи по посиленню боротьби з залишками оунівського підпілля в західних областях УРСР" від 22 березня 1950 року, у постанові Політбюро ЦК КП(б)У "Про посилення боротьби по остаточній ліквідації залишків банд українських буржуазних націоналістів у західних областях УРСР" від 24 квітня 1952 року, у постанові Політбюро ЦК КП(б)У "Про подальше посилення боротьби по остаточній ліквідації залишків банд українських буржуазних націоналістів у західних областях УРСР" від 9 травня 1952 року, у постанові Бюро ЦК КПУ "Про заходи, вжиті членами Бюро ЦК КП України по наданню допомоги місцевим партійним і радянським органами західних областей УРСР у ліквідації залишків оунівського підпілля" від 17 січня 1953 року, у постанові Президії ЦК КПУ "Про стан ліквідації решток банд українських буржуазних націоналістів в західних областях Української РСР" від 31 грудня 1953 року тощо. 
Якщо це направду були "залишки" повстанського руху, чому така потужна репресивно-каральна система не могла довгий час їх подолати? Очевидно, що "конкретні" терміни ліквідації у партійних рішеннях мали мобілізаційне значення. Не випадково вони встановлювались фактично упродож 40-50-х років не лише місцевими партійними органами, а й центральними. Так, МГБ СРСР наказом № 00207 у лютому 1948 року, а МГБ УРСР директивою № 8 від 28 лютого 1948 року вимагали "остаточної ліквідації" оунівського підпілля у Тернопільській області. 30 грудня 1952 р. ЦК КПРС зобов'язав МВД СРСР ліквідувати "до кінця" націоналістичне підпілля і "озброєні банди" у західних областях УРСР і БРСР, у Литві, Латвії та Естонії.  

Зрозуміло і те, що виконувати ці рішення було дуже непросто, що стимулювало агресивність дій режиму. Прикладом можуть бути дії М. Хрущова. У своєму виступі у Львові 14 лютого 1946 р. на нараді секретарів обкомів КП(б)У, начальників обласних управлінь НКВД, НКГБ, командуючих військовими округами він наголошував на максимально повному використанні військової сили в Західній Україні, за допомогою яких пропонував "у кожному селі створити своє опертя" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 2884, арк. 128). 
У вже згаданій "Орієнтировці про злочинну діяльність українсько-німецьких націоналістів у західних областях Української РСР", складеній у серпні 1947 року заступником начальника 2-го Управління НКГБ УРСР Пастельняком, йшлося про те, що у 1944-1945 роках органами та військом МГБ-МВД всі найбільші і середні за чисельністю "банди УПА були цілком розгромлені, і УПА, як така, припинила існування", а відтак залишилися "дрібні групки бандитів", що продовжують свої дії (ЦА ВВ РФ, ф. 488, оп. 1с, д. 226, л. 102-103). 
Тим не менш, за даними МВД, на 1 квітня 1946 року було 479 бойових одиниць ОУН і УПА і 3 735 бійців. За даними МГБ, на 1 січня 1947 року у збройному підпіллі нараховувалося 530 бойових одиниць і 4 456 бійців (Кентій А. В. Нарис боротьби ОУН і УПА в Україні (1946-1956 рр.). - С. 24, 41). На 3 березня 1948 року у західних областях України було 647 організацій чисельністю 3 176 осіб, 188 "бандгруп" чисельністю 1 229 осіб і 2 019 "бандитів-одинаків", всього 6 424 особи (ЦА ВВ РФ, ф. 488, оп. 1с, д. 226, л. 27). На 17 квітня 1952 року продовжував вести роботу 71 провід ОУН (160 осіб), 84 бойові групи ОУН (252 особи), а також окремі бойовики (647 осіб) (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 16, спр. 72, арк. 46-47). На 21 листопада 1953 року у західних областях України продовжували діяти 15 проводів ОУН (40 осіб), 32 підпільні організації і групи (164 особи), 106 окремих бойовиків, всього 310 осіб. Крім того, на обліку перебували 794 нелегали, з яких 372 були колишніми членами ОУН і УПА (Там само, спр. 73, арк. 60-61). На 17 березня 1955 року в західних областях України нараховувалось 11 розрізнених бойових груп чисельністю 32 особи, 17 окремих бойовиків, здійснювався пошук 500 нелегалів (там само, спр. 75, арк. 31-32). 
Поза сумнівом, за закликами, а часом і політичними ламентаціями на тему "залишків українсько-німецьких націоналістів" стояла впевненість влади у своїй перемозі з огляду на переважаючу силу і чисельність. Документи, що торкаються не політичних, а військових аспектів боротьби з українським повстанським рухом, повною мірою відбивають це.  
До речі, той факт, що боротьбу з ОУН і УПА вели внутрішні і прикордонні війська, свого часу замовчувала комуністична пропаганда. Коли під час горбачовської "перебудови" з'явилися згадки про це, один з найактивніших критиків "націоналістичного бандитизму" винайшов таке пояснення: "Залучення окремих військових частин до ліквідації банд ОУН і УПА зовсім не означало, що винищувальні батальйони і групи самозахисту разом з органами Радянської влади не могли самі покінчити з бандитизмом... Йшлося про інше. Участь військових підрозділів у знешкодженні оунівських банд мала на меті припинити дальше кровопролиття, захистити сільських трударів від бандитського терору...". (Давиденко В. А. "Українська повстанча армія": шлях ганьби і злочинів. - К., 1989. - С. 38). 
Зрозуміло, все було навпаки. Режим відверто зробив ставку саме на військову силу. Партійні органи були причетні до формування планів збройної боротьби проти загонів УПА і підпільної мережі ОУН. Безперечно, конкретні військові операції, зокрема, використання Внутрішніх військ НКВД Українського округу, військ МГБ того самого округу або сил внутрішньої охорони МВД УРСР, акції контррозвідувальних органів і міліції, все це планувалося у військових штабах, а також керівниками НКГБ-МГБ. Одначе партійне керівництво брало участь у визначенні стратегічних напрямків цієї роботи.  
Важлива роль відводилася "чекістсько-військовим операціям", які мали на меті пошук і знищення збройних підрозділів УПА. Якщо "об'єкт операції" був відомий, застосовувався метод оточення, якщо ні - метод пошуку у блокованому чи неблокованому районі. Про масштаб цих операцій можна скласти уявлення за складеними переліками, які збереглися. Так, лише у Львівській області підрозділи 88 стрілецького полку 11 загону внутрішніх військ-охорони МГБ-МВД СРСР у 1946-1954 роках здійснили 511 таких операцій (ЦА ВВ РФ, ф. 488, оп. 1с, д. 306, лл. 1-77). На терені Дрогобицької області 13 загін (7 дивізіон ВВ МВД) ВО МВД СРСР у 1946-1953 роках здійснив: у 1946 році - 28, у 1947 - 20, у 1948 - 14, у 1949 - 15, у 1950 - 17, у 1951 - 15, у 1952 - 32, у 1953 - 17 таких операцій (Там же, д. 205, лл. 1-36). 
Вражають і цифри, що засвідчують кількість задіяних військ у цих операціях. Так, наприклад, 5-6 листопада 1953 року було проведено операцію у лісовому масиві на межі Олеського, Підкам'янського і Заболотцівського районів Львівської області з метою виявити сховище оунівського керівника. Для цієї операції було задіяно два загони внутрішньої охорони МВД УРСР загальною чисельністю 1500 осіб (там же, д. 591, л. 317). 
На початку листопада того самого 1953 року при проведенні операції по "ліквідації оунівських бандглаварів" у Львівській області було задіяно зведений загін чисельністю 2050 осіб (там само, л. 310).  
І це - зауважимо - був вже 1953 рік, коли за оцінками самих чекістських органів "бандгрупи" складалися із 2-3 осіб.  
Цікаво, що проведення цих операцій ретельно і детально фіксувалося з метою подальшого вивчення і застосування набутого досвіду. Режим направду не забував про узагальнення цього досвіду. Створювалися численні методичні розробки на теми "Здійснення військово-чекістської операції дивізіоном по пошуку і ліквідації бандитів в лісі", "Група по пошуку і ліквідації бандитів у сховищі в лісі", "Про характерні ознаки, за якими військові наряди віднаходили бандитські сховища у зимових умовах" тощо.  
Готувалися і спеціальні розвідки. Так, 27 січня 1953 року заступник начальника штабу внутрішньої охорони МВД СРСР Самусь надіслав листа заступникові начальника 1-го відділу штабу ВО МГБ Українського округу Бромбергу із директивою - підготувати статтю для бюлетеня по обміну досвідом організації і проведення "чекістсько-військових операцій". Вимагалося докладно висвітлити наступні питання: 
"1. Мета бойового забезпечення чекістсько-військової операції. 
2. Розвідка противника до початку чекістсько-військової операції та у її ході. 
3. Організація охорони колон при слідуванні до району операції і назад... 
4. Забезпечення стиків і флангів у групі пошуку і групі блокування при проведенні операції. 
5. Маскування, що застосовується підрозділами під час маршу, при зайнятті висхідного становища (положения), а також у ході операції. 
6. Дотримання конспірації у чекістсько-військової операції" (там само, л. 344). І таку статтю, з докладними посиланнями на досвід, набутий у Західній Україні, було підготовлено. 
На початку 50-х років з'являється низка директивних документів, що вимагали удосконалення проведення "чекістсько-військових операцій". Так, 9 вересня 1953 року у своїй директиві за №111 МВД СРСР вимагав від начальників органів МВД ретельно вивчати інформацію про тих, кого розшукували, район і умови проведення операцій тощо. У наказі МВД СРСР за №001071 одним з головних завдань на 1954 рік було визначено вдосконалення тактики проведення "чекістсько-військових операцій", введення у практику польового вишколу військ і особливо нічної підготовки (там само, д. 621, л. 240). 
Характерно, що фіксувався і аналізувався не лише позитивний досвід дій військових, а й негативний. Збереглися численні "Журнали обліку невмілих дій службових нарядів" ("Журнал учета неумелых действий служебных нарядов") у військових частинах. Тут фіксувались не лише факти, що свідчили про незадовільні дії, а й про накладення стягнень на військових (там само, д. 208). 
У свою чергу, при проведенні військових чи військово-чекістських операцій їх організатори ніколи не забували про політичне забезпечення цих заходів. Так, наприклад, з 30 січня по 7 лютого 1945 року за наказом начальника військ НКВД Українського військового округу було проведено широкомасштабну операцію у Морочанському та Висоцькому районах Рівненської області. Виконання було покладено на 16 окрему стрілкову бригаду ВВ НКВД Українського округу, яка мала завдання разом з органами НКВД, НКГБ і місцевим радянським і партійним активом: 
"а) Ліквідувати банди, боївки і ОУНівське підпілля; 
б) Виселити сім'ї бандитів, які відмовилися з'витися добровільно; 
в) Вилучити чоловіче населення призивного віку; 
г) Сприяти радпартактиву у здійсненні заходів по виконанню населенням обов'язків перед державою, роз'яснювальній роботі і перепису населення" (ЦА ВВ РФ, ф. 488, оп. 1с, д. 81, л. 6). 
У своєму звіті начальник політвідділу згодом описував, як політоргани готували бійців до цієї операції, зокрема роз'яснюючи рішення ЦК КП(б)У по ліквідації "німецько-українських банд у західних областях України". На його думку, "конкретна, цілеспрямована робота Політвідділу, політапаратів, партійних і комсомольських організацій сприяли тому, що, на відміну від колишніх операцій, особовий склад з усією серйозністю поставився до виконання поставленого завдання, виявляючи чекістську пильність, дисципліна особового складу була значно підтягнута, а наслідком і кращі результати операції, а саме: 
За період з 30 січня до 7 лютого 1945 року всіма частинами: 
1. Вбито бандитів - 205 осіб 
2. Захоплено в полон бандитів - 61 ос. 
3. Здалося добровільно бандитів - 49 ос. 
4. Захоплено бандпосібників - 112 ос. 
5. Захоплено тих, хто ухилявся від призову до Червоної Армії - 230 ос. 
6. Захоплено дезертирів - 131 ос. 
7. Затримано без документів - 5 ос. 
8. Виселено бандсімей - 116 ос. 
9. Явилося з повинною у райцентри НКВД, НКГБ, військкомати бандитів, пособників, дезертирів і тих, хто ухиляється від призову до Червоної Армії - 203 ос." (там само, л. 11 об). 
У цьому самому документі знаходимо також і звіт про захоплені трофеї: 
"1. Ручних кулеметів - 5 шт. 
2. Автоматів - 10 шт. 
3. Гвинтівок - 59 шт. 
4. Револьверів "Наган" - 5 шт. 
5. Ручних гранат - 27 шт. 
6. Патронів - 4265" (там само).  
Звернімо увагу на те, як багато було вбито "бандитів" і які малі трофеї було захоплено. І наведений документ не є поодиноким. Це наштовхує на думку про те, що вбивали неозброєних людей. Відтак спектр жертв терору значно розширювався, знищували не лише тих, хто справді чинив збройний опір, а й мирне населення, яке оголошувалось "бандитами" або "бандпосібниками". 
Все це - яскраві приклади методів, якими також комуністичний режим знесилював УПА. До цих методів належали дії розвідувально-пошукових груп (РПГ), які обшукували населені пункти, залишали секрети на шляхах ймовірного пересування підрозділів УПА, відшукували їхні сліди на полях і у лісних масивах. За окремими "бандгрупами", про які була інформація, закріплювалися оперативно-військові групи (ОВГ). Скажімо, лише на ділянці 62 стрілецької дивізії ВВ МГБ Українського округу станом на 22 квітня 1948 року було створено 28 ОВГ (там само, д. 300, л. 37). Для керівництва цими групами виділялися військові офіцери і оперпрацівники районних відділень МГБ. Для посилення боротьби з УПА створювалися оперативно-чекістсько-військові групи (ОВЧГ) у районах тієї або іншої області, найбільш "вражених бандитизмом". 
Частину документів (які раніше не підлягали оприлюдненню) цього тому присвячено явищу, яке комуністична пропаганда називала порушеннями "радянської" або "соціалістичної законності". Фактично йшлося про свавілля і насильство, що його чинили партійно-державні і чекістські органи, прикордонні і внутрішні війська, винищувальні батальйони. В цьому томі зібрано 28 документів про це, але по суті цій темі можна було б присвятити окрему книжку. При цьому перший документ з цієї низки датований лютим 1945 роком, а останній - квітнем 1954 року. Це означає, що брутальні дії проти місцевого населення були не поодинокими фактами, а становили певну тенденцію.  
В документах про порушення "радянської" або "соціалістичної законності" містяться численні факти самочинних вбивств місцевих жителів представниками комуністичної влади і військовими, безпідставних арештів, побиття заарештованих інших різновидів немотивованого насильства, садизму, підпалів, вилучення майна, фальсифікації слідчих справ. У постанові Політбюро ЦК КП(б)У "Про факти брутальних порушень радянської законності в західних областях УРСР" від 21 березня 1945 року підкреслювалось, що "у багатьох випадках це свавілля прикривається нібито боротьбою з українсько-німецькими націоналістами" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 16, спр. 29, арк. 189). Це твердження можна прийняти з одним застереженням - не у багатьох, а фактично у всіх випадках. 
З самого початку стало зрозуміло, що порушення не можна буде легко викорінити. Недаремно після згаданої постанови Політбюро ЦК КП(б)У знов повертається до цього питання 19 травня 1945 року і фактично констатує своє безсилля. При цьому нарком внутрішніх справ В. Рясний, нарком держбезпеки С. Савченко, начальники прикордонних військ НКВД Бурмака і Демшин, начальник внутрішніх військ НКВД Українського округу Марченко, начальники обласних і районних органів НКВД і НКГБ зобов'язані були взяти справи під особистий контроль (там само, арк. 282). 
Неефективність цього рішення і пропонованого контролю продемонстрували наступні події. У своєму рішенні "Про недоліки у роботі органів МВД, МГБ, суду і прокуратури по боротьбі з порушниками радянської законності у західних областях УРСР" від 24 липня 1946 року Оргбюро ЦК КП(б)У констатувало: якщо за 11 місяців 1945 року було зафіксовано 237 таких "порушень", то за 5 місяців 1946 р. - 965 (там само, спр. 50, арк. 93). У першому кварталі 1946 року у райвідділах МВД Станіславівської області знаходилось 3092 заарештованих, з них незаконно утримувалися 2023 особи (там само). Наводився такий приклад: у листопаді 1945 року начальник Яблунівського райвідділу МГБ Станіславівської області Діденко заарештував 89 осіб місцевої молоді 1928-1931 років народження. Він штучно сфабрикував так звану "запасну молодіжну сотню УПА" і півроку ці юнаки провели у в'язниці (там само, арк. 93-94). 
Повертаючись до питання про беззаконня і свавілля, Політбюро ЦК КП(б)У у постанові "Про стан і заходи по зміцненню соціалістичної законності і радянського правопорядку в Українській РСР" від 28 січня 1948 року зазначало, що лише протягом листопада 1947 року у Закарпатській, Львівській, Тернопільській, Рівненській і Станіславівській областях встановлено 200 випадків протиправних дій (там само, ф. 1, оп. 6, спр. 1169, арк. 21). 
Один з найбільш вражаючих документів був направлений на ім'я М. Хрущова 15 лютого 1949 рoку. Йдеться про доповідну записку військового прокурора військ МВД Українського округу Г. Кошарського "Про факти брутального порушення радянської законності в діяльності т. зв. спецгруп МГБ". В записці зазначалось, що МГБ УРСР та його управління у західних областях з метою "виявлення ворожого, українсько-націоналістичного підпілля широко використовують так звані спецгрупи, що діють під виглядом бандитів "УПА"... Однак, як свідчать факти, грубо-провокаційна і нерозумна робота ряду спецгруп і допущені їх учасниками свавілля й насильство над місцевим населенням не тільки не полегшують боротьбу з бандитизмом, а, навпаки, ускладнюють її, підривають авторитет радянської законності й незаперечно завдають шкоди справі соціалістичного будівництва у західних областях України" (там само, ф. 1, оп. 16, спр. 68, арк. 10). У записці, що друкується у цьому томі, наведено численні приклади беззаконь, за допомогою яких тоталітарний режим стверджувався в Західній Україні.  
Характерно, що Г. Кошарський підкреслював, що "не кожний випадок порушення радянської законності знаходить своє відбиття у слідчих справах і розслідується. 
Ба більше, якщо Військова Прокуратура і ставить перед МГБ УРСР питання про покарання злочинців, то з боку МГБ УРСР це не знаходить належного і швидкого реагування: вишукуються не стільки докази злочинної діяльності осіб, які брутально порушили закон, скільки різноманітні приводи для того, щоб "спростувати" факти, що їх повідомила Військова Прокуратура, і затягнути розслідування" (там само, арк. 8). 
Г. Кошарський прямо писав, що "дії т. зв. спецгруп МГБ мають яскраво уособлений бандитський, антирадянський характер і, зрозуміло, не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями" (там само, арк. 3). Разом з тим він цілком слушно зауважував, що "цей метод роботи органів МГБ добре відомий ОУНівському підпіллю, яке про нього попереджало і попереджує своїх учасників" (там само). 
Упродовж 40-50-х років ЦК КП(б)У неодноразово ухвалював спеціальні постанови про те, що кваліфікувалось як "порушення соціалістичної законності". Партійні органи, засуджуючи в постановах такі порушення, насправді несли головну відповідальність за них. Як і органи НКВД та НКГБ, які часом просто не вміли належним чином вести контррозвідувальну роботу. Саме це і було однією з причин жахливого терору. Причому одночасно влада намагалася досягти двох цілей: по-перше, покінчити з тими, хто свідомо підтримував повстанський рух, по-друге, залякати все інше населення, щоб воно стало покірним виконавцем політики влади. Це особливо яскраво виявилося за умов здійснюваної з 1947 року насильницької колективізації на селі, про що також йдеться у документах, вміщених у томі. Інформація про протизаконні дії і зловживання потрапила до документів і завдяки цьому стала нам відома. Одначе варто пам'ятати: це - лише мала частка того, що відомо про беззаконня, яке коїлося в згаданий період в західних областях України.  
Низка документів, що публікується у третьому томі, присвячена організації судових процесів проти учасників збройних формувань УПА і підпільних організацій ОУН. Зокрема, в червні 1948 року Політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову "Про заходи по убезпеченню свідків, які дають свідчення в слідчо-судових органах, від репресій з боку банд українсько-німецьких націоналістів". У цій постанові йшлося про те, що під час проведення судових засідань часто не зберігається таємниця свідчень і це дає можливість підпільникам залякувати свідків і здійснювати стосовно них терористичні акти. Так, протягом січня-квітня 1948 року в західних областях України було вбито 195 свідків. "В результаті, - як записано в постанові, - деяка частина місцевого активу відмовляється давати свідчення в суді і навіть зовсім не з'являється до суду, боячись помсти з боку бандитів" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 16, спр. 33, арк. 166). Цим документом ЦК зобов'язував міністра державної безпеки, міністра внутрішніх справ, військового прокурора військ МВД Українського округу, голову військового трибуналу військ МВД Українського округу, прокурора УРСР та міністра юстиції в 10-денний термін розробити практичні заходи по посиленню негласності допитів і охорони свідків та інших осіб, що активно викривали підпільників (там само, арк. 169). 
У вересні 1949 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову "Про проведення відкритих судових процесів у західних областях УРСР над окремими учасниками бандитсько-терористичних груп". Проведення цих процесів доручалося трибуналу військ МВД Львівського округу, де, на думку завідуючого адміністративним відділом ЦК КП(б)У Г.Дроздова, були зібрані найбільш кваліфіковані судові працівники в західних областях України. Політбюро також зобов'язувало голову трибуналу військ МВД Львівського округу та прокурора військ МВД Українського округу забезпечити проведення відкритих судових процесів українською мовою. З цією метою вони мали відібрати найбільш кваліфікованих працівників, що володіють українською мовою, до складу виїзних сесій трибуналу, а також прокурорів, що брали участь у судових засіданнях у ролі державних обвинувачів (там само, спр. 68, арк. 39-41).  
Ще один характерний документ - стенограма засідання Політбюро ЦК КП(б)У від 22 березня 1950 року. Обговорювалось питання "Про заходи по посиленню боротьби із залишками оунівського підпілля в Західних областях УРСР". Цей документ передає атмосферу засідань Політбюро і реальне (не для пропаганди!) ставлення членів Політбюро до обговорюваної теми. Зокрема, Д. Мануїльський пропонував скерувати працівників МГБ до всіх колгоспів західних областей, а тих учасників підпілля, хто прийде з повиною, - переселяти до східних областей (там само, ф. 1, оп. 6, спр. 1434, арк. 143). Не менш рішучими були і пропозиції секретаря ЦК О.Кириченка: "Можливо слід видати новий наказ МГБ і ще раз попередити тих, хто не вийшов з підпілля. Встановити термін. Необхідно було б провести низку відкритих процесів у всіх областях. Частину засудити до розстрілу" (там само, арк. 145). 
Таким чином, як вже було зазначено вище, головна мета цих відкритих процесів - залякати населення. Ця ж думка домінує і у виступі Дем'яна Коротченка: "Треба проводити відкриті процеси, виносити суворі вироки. Частину бандитів засудити до розстрілу" (там само, арк. 146). Це - одна із яскравих ілюстрацій суті "соціалістичної законності", коли ще до суду вирішувалася доля тих, кого оголошували "бандитами". 
На початку 50-х років ЦК КП(б)У кілька разів в своїх рішеннях звертається до теми проведення відкритих судових процесів у західних областях України. У цьому томі, зокрема, друкуються постанови Політбюро ЦК КП(б)У "Про проведення відкритих судових процесів над учасниками українських буржуазно-націоналістичних банд" від 5 і 11 жовтня 1951 року (там само, оп. 16, спр. 70, арк. 65-67, 68). Це свідчить про те, що цим процесам надавалось великого пропагандистського значення в боротьбі проти загонів УПА і організацій ОУН. Вони повинні були сприяти залякуванню населення, щоб позбавити націоналістичні організації підтримки з боку місцевих жителів. Станом на 18 вересня 1959 року у Ровенській, Львівській, Станіславівській, Волинській і Тернопільській областях було проведено 14 відкритих судових процесів. З 51 колишнього члена ОУН до страти засудили 24 (там само, спр. 85, арк. 248-249). 
28 грудня 1949 року ухвалюється постанова Політбюро ЦК КП(б)У "Про наказ міністра держбезпеки УРСР №312 "Про непритягнення до карної відповідальності учасників залишків розгромлених українських націоналістичних банд у західних областях Української РСР, які добровільно зголосилися до органів радянської влади з повинною". Ми вже відзначали вище, що у зверненнях до населення західних областей України, які приймалися у 1944-1946 років, постійно звучали обіцянки "цілковитого прощення" всіх, хто здасться добровільно. Як і ті звернення, цей наказ також друкувався у всіх газетах, а його зміст обкоми західних областей були зобов'язані довести до місцевого населення (там само, спр. 1317, арк. 19). По суті це був сигнал до амністії і до певної міри він мав успіх.  
Незважаючи на зовнішній "гуманізм" такого роду рішень, ставлення режиму до колишніх учасників повстанського руху не було однолінійним. 9 листопада 1956 року Президія Верховної Ради УРСР прийняла указ "Про заборону колишнім керівникам і активним учасникам українського націоналістичного підпілля, які відбули засудження і покарання, повертатись у західні області УРСР". 30 листопада 1956 р. Політбюро ЦК КПУ ухвалює постанову "Про перегляд справ деяких осіб, звільнених з ув'язнення і заслання". Справа в тім, що на 1 грудня 1956 року в західні області України повернулось після звільнення 60 тис. осіб, засуджених за участь у повстанському русі та за інші "контрреволюційні злочини" (там само, спр. 77, арк. 2). Тоді влада вдалася до нових переселень, до так званого оргнабору (тобто людей направляли на роботу переважно у східні області), а також до того, щоб переконати судові органи: "бандерівців" зарано звільнили, а відтак їх слід повернути на місця колишнього ув'язнення (для декого із забороною проживати в Україні). Як засвідчують надруковані у цьому томі документи, по всіх цих лініях було досягнуто успіхів. Отже, минуле нікому не забували і не вибачали. Тих, хто все-таки залишався, ставили на відповідний облік. 
Ще наприкінці 40-х років повстанський рух відчув серйозну нестачу зброї, амуніції, харчів. У багатьох місцях після розгрому міської і сільської мережі ОУН зменшився її вплив на вояків УПА, бракувало скоординованості дій. Дехто з учасників українського визвольного руху піддався закликам Уряду УРСР з'явитися з повинною. З 1947 року почалося реформування підпільних структур. Так, 30 травня Роман Шухевич видав інструкцію, яка повністю зрівняла членів ОУН і УПА в підпільній системі. Відтоді ОУН і УПА почали називатися збройним підпіллям. Однак головне командування УПА при цьому не було розформоване. При цьому частина кадрів отримала директиву легалізуватись, проникати у комуністичні структури (Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50-х років ХХ століття. - С. 221). Після загибелі 5 березня 1950 року головного командира УПА Романа Шухевича (Т. Чупринки) вона швидко втрачає боєздатність. 24 травня 1954 року МГБ був захоплений наступник Р. Шухевича Василь Кук. І хоча окремі повстанські боївки протримались ще до середини 50-х років, як зазначалося у доповідній записці Відділу адміністративних органів "Про стан роботи органів державної безпеки Української РСР" від 18 вересня 1959 року, вже на початку 1956 року було закінчено "ліквідацію збройних банд і організованого підпілля українських буржуазних націоналістів" (там само, ф. 1, оп. 16, спр. 85, арк. 247-248). Фінал історичної драми був визначений: військова сила, помножена силою репресивних органів, стала вирішальним фактором упокорення населення, ліквідації опору ОУН і УПА окупаційному комуністичному режимові. 

Не справдились надії керівництва ОУН і УПА на радяно-американський конфлікт, який дозволив би відродити державність України. Не допомогли і встановлені контакти із спецслужбами США і Великобританії. Це підтверджує історія із Василем Охримовичем (документ, пов'язаний із його загибеллю, вміщено у цьому томі). 19 травня 1951 року він був скинутий з американського літака з метою підпільної роботи в Україні. Був керівником ОУН Карпатського краю. Одержав військову ступінь майора-політвиховника УПА. 6 жовтня 1952 року захоплений і 29 березня 1954 року страчений за вироком Військового трибуналу Київського військового округу. Своєю постановою 29 квітня 1954 року Президія ЦК КПУ санкціонувала опублікування в пресі тексту повідомлення по справі Охримовича "У воєнному трибуналі Київського військового округу" і текст повідомлення, в якому таврувалася його діяльність (там само, спр. 74, арк. 86-88).  
Одначе в цьому та інших документах жодного слова не було сказано про те, що загибель В. Охримовича значною мірою пов'язана з тим, що після смерті Сталіна "українську карту" у боротьбі за владу намагався розіграти Лаврентій Берія. Фактично він дав завдання працівникам МГБ, яке увійшло до підвладного йому на той час МВД СРСР, зробити "фотографію" реального становища в західних областях України. 16 травня 1953 року він підготував спеціальну записку про недоліки в роботі колишніх органів МГБ УРСР по боротьбі з націоналістичним підпіллям, в якій йшлося про ситуацію у Західній Україні.  
Завдяки цій записці (яку деякі дослідники помилково кваліфікували виключно як провокативну) і подій навколо неї, стають ще більш зрозумілими негативні наслідки жорстокої політики режиму на західних теренах України. 26 травня 1953 року на засіданні Президії ЦК КПРС було ухвалено постанову "Питання західних областей Української РСР". До речі, записку на таку саму тему Л. Берія 8 травня 1953 року підготував і по діяльності органів МГБ Литовської РСР. 28 травня 1953 року Бюро ЦК КПУ ухвалило рішення "Про постанову ЦК КПРС від 26 травня 1953 року "Питання західних областей Української РСР" та доповідну записку тов. Л. П. Берія до Президії ЦК КПРС". У цьому томі вміщено також постанову Пленуму ЦК КПУ "Про постанову ЦК КПРС від 26 травня 1953 року "Питання західних областей Української РСР" і доповідну записку тов. Л. П. Берія до Президії ЦК КПРС" від 4 червня 1953 року. Цим рішенням по суті було визнано серйозні масштаби і наслідки брутальних дій режиму на західноукраїнських землях. Зокрема, підкреслювалось, що "боротьбу з націоналістичним підпіллям не можна вести лише шляхом масових репресій і чекістсько-військових операцій, що безглузде застосування репресій викликає лише невдоволення населення..." (там само, ф. 1, оп. 1, спр. 1125, арк. 6). 
Ба більше, саме Л. Берія чи не першим у тодішньому керівництві вважав за доцільне виключити з політичного лексикону слово "бандит", яким зазвичай називали учасників повстанського руху. Він говорив, що в Україні немає "ніяких бандитів, а є лише націоналістично налаштована частина населення" (Кентій А. В. Нарис боротьби ОУН і УПА в Україні (1946-1956 рр.). - С. 85-86). За наказом Л. Берія до Москви привезли В. Охримовича, через якого чекісти намагалися війти на націоналістичне підпілля, щоб переконати у недоцільності подальшої боротьби. З цією самою метою до тодішньої столиці СРСР із сибірського заслання привезли сестер Бандери, із Володимирської в'язниці - Президента УГВР Кирила Осьмака, а також митрополита Йосифа Сліпого, якого також намагались використати для розв'язання західноукраїнських проблем.  
Згаданий Пленум ЦК КПУ увільнив з посади першого секретаря ЦК КПУ беззастережного русофіла і антисеміта Леоніда Мельникова, який у виступі на Пленумі визнав помилковість власних дій. Новим лідером КПУ став Олексій Кириченко, який підкреслив: "Нам мало визнати хиби і недоліки. Наше завдання полягає в тому, щоб глибоко усвідомити політичний зміст припущених помилок, величезне значення тієї допомоги, яку надає нам ЦК КПРС своєю постановою від 26 травня, - і з настирністю, властивою комуністам, взятися за ліквідацію хиб і недоліків у керівництві західними областями" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 1, спр. 1120, арк. 30). Одначе прагматичний курс на ліквідацію "хиб і недоліків" невдовзі був перерваний політичною кон'юнктурою, що змінилася.  
Після поразки Л. Берія у боротьбі за владу і арешту 2 липня 1953 року Президія ЦК КПРС ухвалила рішення про вилучення обох записок з протоколів Президії, а затверджені по них рішення відмінила як такі, що сприяють "активізації буржуазно-націоналістичних елементів" (Лаврентий Берия. 1953. Стенограмма июльского пленума ЦК КПСС и другие документы. Под ред. акад. А. Н. Яковлева. - М., 1999. - С. 401). На ці нові політичні акценти миттєво відреагували в Києві. У рішенні Пленуму ЦК КПУ від 30 липня 1953 року було записано: "Як підлий провокатор і ворог партії Берія намагався різними підступними прийомами підірвати дружбу народів СРСР... ...Запеклий ворог партії і народу Берія намагався використати недоліки в господарському, культурному будівництві, в політичній роботі серед трудящих західних областей України, в інтересах своїх ворожих планів. У своїй записці про становище в західних областях він під фальшивим приводом боротьби з порушеннями національної політики партії намагався підірвати дружбу народів нашої країни, протиставити український народ великому російському народові, українців західних областей українцям східних областей, активізувати буржуазних націоналістів - лютих ворогів українського народу..." (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 1, спр. 1147, арк. 2-3). 
  

Після того, як з Л. Берії зробили діяча, який нібито мав на меті сприяти націоналізму, Й. Сліпого відправили на заслання, К. Осьмака до Владимирської в'язниці, а В. Охримовича - розстріляли. З падінням могутнього колись сталінського поплічника партія значно посилила контроль за діяльністю спецслужби, а особливо за її протидією "українським буржуазним націоналістам". 12 березня 1954 року було ухвалено постанову ЦК КПРС "Про завдання Комітету державної безпеки при Раді Міністрів СРСР". На її виконання було прийнято відповідні документи і в УРСР. Це яскраво ілюструють документи із заключної частини цього тому. Тут, зокрема, вміщено постанову Політбюро ЦК КПУ "Про стан та заходи щодо подальшого поліпшення роботи органів Комітету державної безпеки в західних областях Української РСР" від 11 квітня 1955 року, доповідну записку Відділу адміністративних органів ЦК КПУ "Про стан роботи органів державної безпеки Української РСР" від 18 вересня 1959 року, постанову Політбюро ЦК КПУ "Про стан та заходи посилення роботи органів державної безпеки Української РСР" від 24 листопада 1959 року. В них знаходимо відлуння тих подій, що розгорталися в Західній Україні у повоєнний час. Партія вимагала зробити все, щоб ці події ніколи не повторилися: "Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, обласним управлінням та транспортним органам КДБ рішуче посилити роботу по викриттю і присіканню злочинної діяльності агентури імперіалістичних розвідок. Значно покращити роботу проти закордонних центрів українських буржуазних націоналістів, по ідейному та організаційному розкладанню української націоналістичної еміграції і компрометації її главарів, ширше використовувати для цього поряд з оперативними і легальні можливості... 
Зобов'язати Комітет державної безпеки при Раді Міністрів УРСР та його органи на місцях посилити роботу по попередженню, викриттю і присіканню ворожих дій націоналістичних та інших антирадянських елементів на території республіки" (там само, ф. 1, оп. 16, спр. 85, арк. 243). 
Це та інші партійні рішення можна вважати своєрідною післямовою до тих історичних подій, які розгорнулися на західноукраїнських землях у 40-50-х роках ХХ століття. В цій післямові не можна обійтися і без цифр. За офіційними даними, у Західній Україні у 1944-1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. "бандитів, учасників ОУН, а також бандпосібного елементу" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 17, спр. 79, арк. 56), під який легко підводились всі запідозрені у зв'язках з ОУН і УПА. За цей же час було виселено (за винятком Закарпатської області) майже 66 тис. сімей, тобто 203662 осіб (там само). І ще одна надзвичайно симптоматична цифра: у 1945-1953 рр. за різного роду "антирадянські політичні злочини" в Україні було заарештовано 43379 осіб віком до 25 років, а з цієї кількості у західних областях України заарештували 36340 осіб (там само, оп. 1, спр. 1120, арк. 228). 
З 1944 по 1952 рік у західних областях України репресіям (у різних формах включно з розстрілами) комуністичними репресивно-каральними структурами було піддано майже 500000 осіб, у тому числі заарештовано понад 134000, вбито понад 153000 осіб, вислано довічно за межі України понад 203000 осіб (Лаврентий Берия. 1953. Стенограмма июльского Пленума ЦК КПСС и другие документы. - С. 47). При цьому вилучено один літак, дві бронемашини, 61 артилерійська гармата, 595 мінометів, 77 огнеметів, 358 протитанкових рушниць, 844 станкових і 8327 ручних кулеметів, близько 26 тис. автоматів, понад 72 тис. гвинтівок, 22 тис. пістолетів, понад 100 тис. гранат, 80 тис. мін і снарядів, понад 12 мільйонів патронів. Розшукано і вилучено більше 100 друкарень з друкарською технікою, понад 300 радіопередавачів, 18 автомобілів і мотоциклів, значна кількість харчових складів та сховищ націоналістичної літератури (ДА СБУ, Київ, спр. 372, т. 74, арк. 159-160; т. 100, арк. 73-75). 
За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не менш як 30 тис. представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів (Коваль М. В. Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.). Спроба сучасного концептуального аналізу. - К., 1994. - С. 46-47). 
Історію УПА, а також історію протистояння націоналістичного підпілля і комуністичного режиму упродовж довгих років в СССР "редагували" офіційно визначені "борці з українсько-німецьким націоналізмом". Документи, що могли б сприяти відродженню такої правди, було ретельно заховано в "окремі" і просто в недоступні архівні теки. 
Нині нарешті маємо змогу прочитати цi документи, а тим самим зробити ще один крок в осмисленні складної історичної амальгами подій, пов'язаних з історією українського повстанського руху у 40-50-х роках ХХ століття.