"Воєнна історія" #5-6 за 2002 рік

Василь КУК, 
Народився 11 січня 1913 року у с. Красне (тепер Золочівський р-н Львівщини). Закінчив Золочівську гімназію, навчався на юридичному факультеті Люблінського Католицького університету. Член ОУН з 1929 р., закінчив військову школу ОУН у Кракові (1941). Член Проводу ОУН, керівник організаційної референтури. Командир штабу Східних похідних груп улітку 1941 р., у вересні був ув'язнений гестапо. З 1942 р. - крайовий провідник ОУН, командир групи УПА - "Південь" (1944-1949). У липні 1950 р. призначений командувачем УПА. Полковник, 1945 р. захоплений органами МВС. Репресований. Нині живе у Києві. 

Генерал-хорунжий Василь Кук - це жива легенда, безпосередній творець української воєнної історії. Останній головнокомандувач Української Повстанської Армії, в'язень польських, німецьких та радянських тюрем. У січні 2003 йому виповниться 90 років. Проте він веде активний спосіб життя, громадську роботу, зустрічається з молоддю, пише багато публіцистичних праць, спогадів. У дні відзначення 60-річчя УПА з ним зустрівся головний редактор "Воєнної історії" Сергій ЛИТВИН.  

- Василю Степановичу! Виповнюється 60 років Української Повстанської Армії, а Вам незабаром дев'яносто. Ви досить молодою людиною включилися до українського національно-визвольного руху. Яким було сприйняття Вами особисто та Вашими ровесниками боротьби, до якої Ви долучилися? 

- Наша молодість співпала з важливими для українського народу подіями. Ми були сучасниками тих буремних літ, коли постала Українська Народна Республіка, яка проіснувала, на жаль, всього три роки. У 1920 році ми знову стали бездержавним народом. Все це було свіжим у пам'яті наших батьків та дідів і наше світосприйняття визначалося цими подіями. Ми замислювалися над питанням: чому ми не втримали своєї державної самостійності, чому знову стали жертвами інших держав? Основна причина - низький рівень національної свідомості. Нас віками виховували рабами, вбивали нашу національну гідність. Нашу мову зневажали, забороняли, "ліквідовували". Не дивлячись на це, більша частина українських провідників хворіла на "федералізм". Результат відомий: територія України ставала театром воєнних дій і всіляких соціальних експериментів. Інша причина занепаду нашої державності 20-х років - це непідготовленість українських політичних сил. На момент вибуху Першої світової війни українські політичні партії були ще не готові до розбудови власної держави, не надали належної уваги розбудові національного війська.  
Ми ж були свідомі того, що здобути державність можна військовою потугою і що за будь-яку ціну треба поновити свою військову силу. Серед тодішньої молоді було багато тих, хто прагнув вступити до Української Військової Організації (УВО) - організації, створеної наприкінці 20-х років полковником Євгеном Коновальцем насамперед для вишколу молоді. Пізніше Є. Коновалець створив Організацію Українських Націоналістів (ОУН), яка увібрала в себе кращі традиції боротьби українців за свою державність. Для національно свідомої молоді був шлях - шлях до лав цих націоналістичних організацій. 

- Пане Василю, Вас, людину, що написала стільки спогадів з минулої боротьби, без сумніву можна зараховувати до когорти військових істориків. Як історик, що Ви можете сказати про роль особистості в історії, зокрема Євгена Коновальця? 

- Роль провідника, на моє глибоке переконання, надзвичайно важлива. Він повинен чітко вказувати шлях і організовувати виконання прийнятих рішень. Саме таким лідером і був Євген Коновалець. Він міг залучити молодь до боротьби за державну незалежність і вести її за собою. Українська молодь з ентузіазмом йшла за ним. Вона не просто декларувала свою любов до Батьківщини. Вона хотіла боротися, вона не зважала на жодні труднощі та жертви. Ідеї національно-визвольної боротьби, боротьби за незалежну державу невпинно поширювалися. "Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї!" - це була не тільки декларація, це була віра. З цією вірою наша молодь йшла в тюрми. Найзатятіші, такі як Данилишин і Білас, йшли на смерть, вони лише жалкували, що не можуть вдруге вмерти за Україну. Це було покоління самовідданих борців, воно тільки чекало на більш сприятливі обставини. І ці обставини знову з'явилися з вибухом наймасштабнішої війни в історії людства - Другої світової. 

- Не дивлячись на героїзм вояків Української Повстанської Армії, їх самовіддана боротьба закінчилася поразкою. Чи не були марними зусилля українських патріотів?  

- Нашій боротьбі не було альтернативи. Війну розпочали Гітлер і Сталін. Від цих диктаторів, кожен з яких бачив себе у майбутньому світовим імператором, допомоги нам не могло бути. Спочатку, як відомо, більш щастило Гітлерові. Саме тому західні держави, які спочатку загравали з ним, болісно відчули на "власній шкірі" перспективи "нового німецького порядку". Це і підштовхнуло ці держави до об'єднання з СРСР проти гітлерівської Німеччини.  
Питання української державності не вирішувалося і не розглядалося жодною із сторін. За цих умов українським провідникам залишалось лише розраховувати на власні сили, на власний народ. Декому здавалося, що це - боротьба "з мотикою на сонці". Але нас вже не можна було зупинити. Після початку війни між Німеччиною і СРСР ми зрозуміли: наш час прийшов. І 30 червня 1941 року у Львові була проголошена Українська Незалежна Держава. Ми знали, що німці будуть проти. Так і сталося. В цих важких умовах почався другий етап боротьби за незалежність, результатом якого стало створення Української Повстанської Армії (УПА) і озброєння її. Для цього треба було залучити весь український народ. А головною причиною нашої поразки було те, що ми нізвідки не мали допомоги.  
Але боротьба не була марною. Ми пронесли свою естафету боротьби за українську державність. І великою мірою, завдяки нашій боротьбі ми маємо тепер свою державу. 

- Ви були учасником похідних груп на Схід України. Що характерним було для цієї акції ОУН? 

- Похідні групи ОУН були створені у 1941 році. Вони загалом нараховували десь до п'яти тисяч бійців. В кожну область (з Кримом і Кубанню включно) ми послали своїх людей для того, щоб розбудувати свої підпільні організації та опертися на них при організації національно-визвольної боротьби. Головним завданням для нас було підняти в українців національно-державну свідомість. І ця важка, вкрай небезпечна робота мала чималий успіх. Незабаром про наявність організацій ОУН у східних українських землях почали повідомляти навіть вороги. Так було і на Дніпропетровщині, і в Донбасі, і в Криму. Працюючи в східних областях, я побачив, що чимало українців єдині у своїх бажаннях здобути незалежну державу. Саме тоді я переконався, що немає так званих українців "західних або східних". Патріот або є, або його нема. Або є українець, або його немає. На жаль, існує і такий тип, як українець-раб. І він є рабом: чи то у Львові, чи то на Дніпропетровщині, чи то у Києві. Цікаво, але якраз на Дніпропетровщині у воєнне лихоліття першою до ОУН вступала студентська молодь, з якою ми дуже швидко знайшли спільну мову - спочатку у боротьбі з німецькими загарбниками, а потім зо всіма іншими окупантами: російсько-більшовицькими, румунськими, угорськими і т.п. 
На Поліссі і в Карпатах розгортанню партизанської боротьби сприяв географічний чинник. Набагато важче було, зрозуміло, організувати збройну боротьбу у степових районах. Зі степових районів багато людей йшли в лісові. 
Завдяки діяльності похідних груп нам вдалося розгорнути ідейний фронт під гаслом "Воля народам, воля людині!". Під цим гаслом гуртувалися й інші народи, які були поневолені або гітлеризмом, або більшовизмом. Багато національних формувань з вірмен, грузин та інших, які організовували німці, у своїй більшості перейшли на наш бік. Тому в УПА були цілі сотні грузинські, вірменські, білоруські, узбецькі. 
Уся сила ідейної боротьби звелася до перебудови світу на засадах вільних незалежних держав проти усіляких інерцій. Ідея боротьби за створення системи вільних, незалежних національних держав надавала нам надзвичайної сили. 

- У чому полягає феномен "живучості" Української Повстанської Армії, яка змогла у найнесприятливіших умовах боротися понад десять років? 

- УПА мала опертя на весь народ. Він годував, одягав УПА, як власну дитину. Без народної підтримки наша Армія не змогла б довгий час протриматися в тих надзвичайно складних умовах. Коли ж російсько-більшовицькі окупанти побачили, що український народ активно допомагає Повстанській Армії, вони пішли на найганебніший крок: під виглядом УПА почали робити їй компрометації в очах власного народу. Чекістами були створені "спецвідділи", які, використовуючи символіку УПА, творили свої злочини. Головним для них було скомпрометувати ОУН-УПА. В архівах знайдено чисельні документальні підтвердження цього. Візьмемо, наприклад, так звані "дела о нарушениях социалистической законности". Це такі карні справи, у яких зафіксована злочинна діяльність "спецвідділів", що часто виходили з-під контролю НКВС-МГБ і Москва змушена була розслідувати злочини своїх найманців. Так, однією з гучних компрометацій був замах на М. Рильського, який нібито здійснила ОУН. Сьогодні вже доведено, що саме від рук провокаторів загинув Я. Галан. І цей реєстр можна продовжувати і продовжувати.  

- Дехто стверджує, що нині національне питання не є актуальним. Мовляв, спочатку треба підняти економічний рівень, а національна свідомість підніметься сама по собі. А як вважаєте Ви?  

- Звичайно, це помилка. Ці два процеси мають відбуватися паралельно. Але, на жаль, ця аксіома досі не усвідомлена багатьма державними діячами та провідним політиками. До цього додам, що у вирішенні цих проблем слід розраховувати перш за все на власні сили. Ми не повинні постійно чекати сторонньої допомоги. Слід бути свідомими того, що нам ніхто не зобов'язаний допомагати. Тому потрібно організовуватися самим, знаходити власні резерви. 
Усі сучасні політичні партії повинні працювати на розбудову української державності. Нам не треба нових масштабних руїн, нового "вселенського плачу". Ми повинні послідовно мобілізовувати власні творчі сили, вдосконалювати владу на всіх рівнях, щоб вона служила українській державі. Людський потенціал для цього є. До того ж, у нашому розпорядженні весь кращий державотворчий досвід ОУН-УПА, який лише необхідно творчо використовувати в сучасних умовах, у розбудові Української держави. Для цього треба лише сумлінно працювати. 

- Пане генерал-хорунжий, Ви легендарна постать у новітній українській історії, але всі, хто з Вами спілкувався, завжди відзначали Вашу надзвичайну працьовитість, активність життєвої позиції. Що надає Вам такої сили і енергії?  

- Я один з багатьох сотень тисяч людей, які брали участь у тій великій всеукраїнській національно-визвольній боротьбі. Переважна їх більшість загинула в боях або була замордована у тюрмах. Як відомо, жертви були чималими. Так, наводяться дані, очевидно далеко неповні, що лише протягом 1944-1946 років загинуло 110835 учасників національно-визвольного руху. Ми, хто залишився живим, живемо завдяки їхній жертовності, саме тому ми повинні самовіддано працювати на користь Української Держави, за яку поклали свої життя наші кращі люди. Ми маємо жити і за себе, і за них. Саме це надає натхнення до життя і до праці. Вважаю, що кожен свій день ми повинні починати "Хвилиною мовчання" на честь загиблих борців за Україну. 

- Натомість ми бачимо уперте невизнання вояків УПА воюючою стороною. Це є парадоксальним явищем, коли сучасна незалежна Україна не визнає тих, хто поклав своє життя і здоров'я у боротьбі за неї. 

- Це так. І є принципово важливим для всіх чесних українців добитися нарешті визнання на державному рівні Української Повстанської Армії як військової формації, що боролася за самостійну Українську Державу. Хто сьогодні може заперечити, що головна мета боротьби УПА - досягнення незалежності України? Заховати історичну правду неможливо. Влада повинна зрозуміти: народ вже давно визнав вояків УПА своїми героями. З кожним днем їх залишається усе менше і менше. Вони дожили до незалежності України і тепер хочуть одного - права бути визнаними вистражданою ними Українською державою. Чому вони є чужими для держави, за яку вони боролися все життя? Таке політичне замовчування безкінечно тривати не може і тому це визнання рано чи пізно обов'язково відбудеться. Це буде момент істини, час очищення від запліснявілих та чужих нам, українським громадянам, стереотипів, що продовжують тримати суспільство у розколотому стані. 

- З висоти свого життєвого досвіду і напередодні свого 90-ліття що б Ви побажали молодому поколінню українців? 

- Сучасна молодь має бути свідомою великих небезпек для української державності. Нині форми поневолення, форми окупації мають інший характер. Вони ведуть до поневолення економічного, культурного, і з цим ми мусимо рахуватися. І сьогодні Українська Держава має сильних ворогів. Вони прагнуть зліквідувати її вже не збройними засобами, а формами економічного опановування. Їх мета полягає в тому, щоб ми у своїй державі залишались рабами. За їхніми планами ми повинні бути лише виконавцями чужої волі. 
Тому ідеї ОУН і УПА і досі залишаються актуальними. Ми стояли і стоїмо на позиціях створення безкласового суспільства. Безкласового у тому розумінні, що у нашій державі не повинно бути жодного панівного, привілейованого класу. У нас є купка людей, яка нагромадила мільйони і мільярди, а маси залишаються поневоленими, вони не мають найнеобхіднішого для свого прожитку. 
Всі ми повинні бути свідомі, що знаходимося тільки на початку довгого і нелегкого шляху будівництва національної держави. Попереду тяжка, виснажлива праця. Коли ж ми, нарешті, перейдемо від слів до діла, то Україна почне ставати такою, про яку мріяли наші попередники. У нас є сили і ми зможемо збудувати таку Україну, за яку боролися Українська Повстанська Армія, усі кращі сини українського народу.  

- Дякую Вам за розмову. Від імені читачів журналу "Воєнна історія" бажаю Вам, пане головнокомандувач, міцного здоров'я та довгих років життя! 

- Я також дякую Вам і вітаю всіх читачів журналу з 60-річчям УПА. Слава Україні!

До змісту журналу "Воєнна історія" #5-6 за 2002 рік