Сергій ЛИТВИН, 
доктор історичних наук, професор, начальник кафедри історії Національної академії оборони України, полковник 

Другий Зимовий похід, який став останньою відчайдушною і героїчною спробою армії Української Народної Республіки (УНР) у листопаді 1921 р. збройним шляхом відновити українську державність, залишається малодослідженою та суперечливою проблемою в українській історіографії.  
Суперечливість оцінок Другого Зимового походу в історіографії та джерелах спонукала автора до їх критичного аналізу в даній статті. Він вимагає від нас насамперед уважного погляду на ситуацію, у якій опинились уряд і армія УНР після переходу в листопаді 1920 р. на територію Польщі. С. Петлюра оцінював цю ситуацію "не як ліквідацію нашої державности, не ліквідацію наших державних зусиль, а як ліквідацію однієї з мілітарних спроб боротьби з окупантською владою України".1 
Політичне і військове керівництво УНР вживало всіх заходів, щоб відступ з рідних теренів не призвів до поширення анархії і розбрату в лавах армії. Вже 23 листопада 1920 р. С. Петлюра наказом Головного Отамана Військ УНР заборонив розпускати будь-які військові відділи, які мали бути зосереджені "на загальних умовах інтернування в цілях організації і підготовчої праці для повернення на Україну".2  
Він залишався глибоко переконаним, що перемога здобувається та забезпечується лише військовою силою і надавав цьому чинникові першорядного значення в справі осягнення української незалежності. В статті "Чергові проблеми військового будівництва в українській літературі" С. Петлюра писав: "Нація повинна зрозуміти вагу ідеї оборони Батьківщини, бо від того чи іншого усвідомлення її залежить життя або смерть державного існування нації, її воля і розвиток, чи занепад і державна загибель. Геній нації зуміє подолати і технічні перешкоди для оборони держави і всякі інші труднощі, коли ідея оборони її, як вільна повинність і природна потреба, увійшла в свідомість народної маси, стала органічним елементом національної думи".3 
У листі до заступника голови дипломатичної місії у Варшаві Л. Михайлова 3 грудня 1920 р. С. Петлюра і А. Лівицький звертали увагу, щоб місія домагалась від польського уряду збереження української армії, яка, не втративши своєї єдності і боєздатності, перейшла кордон у доброму моральному стані. Вони підкреслювали, що "уряд УНР має право вимагати від уряду Польської Річі Посполитої за союзну поміч, виявлену Польщі в скрутний мент боротьби проти спільного ворога, певних компенсацій як матеріальних, так і моральних за недодержання тих умов, які були в свій час заключені поміж двома союзними Урядами. Уряд УНР, його апарати і військо, хоч і в змінених обставинах, не підлягають і не можуть підлягати ліквідації, бо в противному разі допущена була би явна несправедливість і насильство над правно-державною організацією Українського народу, який в невимовно тяжких услів'ях дав послугу як Річі Посполитій, так і цілому европейському світові своєю неустанною боротьбою проти соціально-економічної анархії та безладдя правового, що нав'язують цілому світові большевики".5  
Для підтримання боєздатності армії С. Петлюра висунув цілу низку пропозицій, а саме: українське військо не повинно змішуватись з інтернованими російськими частинами; окремі тактичні одиниці (дивізії, бригади, курені, батареї) мають зберегти свою організацію і штаби, а муштрові старшини повинні залишитися на своїх посадах; українське вояцтво має бути забезпечене медичним обслуговуванням та нормальним харчуванням; старшинський склад армії користується правом вільного пересування у межах Польщі та вільного виїзду за кордон за дипломатичними паспортами; можливість внутрішньої урядової праці для підготовки до повернення на Україну.6  
Інструкцією Міністерства військових справ Польщі від 2 грудня 1920 р. було внормоване правне становище армії УНР. У ній армія УНР трактувалася як дружня та союзна. Інструкція зобов'язувала польську адміністрацію забезпечити відповідні умови перебування інтернованих у таборах: організувати харчування та медичне обслуговування, підготувати необхідну кількість бараків.7  
Вже невдовзі заходами С. Петлюри та голови Української Військово-Ліквідаційної комісії генерал-поручника В. Зелінського у порозумінні з польськими урядовими колами армія УНР була переміщена до шести таборів: Олександрова Куявського - (4-та Київська і 6-та Січова стрілецькі дивізії), Вадовиць - (Окрема кінна дивізія і 1-ша Запорізька стрілецька), Петракова - (Штаб Дієвої Армії і Кулеметна дивізія), Щипйорна - (2-га Волинська і 3-я Залізна дивізії), Ланьцута - (Окремий корпус кордонної охорони і 5-та Херсонська стрілецьа дивізія), Ченстохова - (урядовий і армійський запас). Крім цього, у м. Ченстохові на цивільному становищі були розміщені урядовці і старшини Військового міністерства і Генерального штабу Армії УНР. Уряд УНР та Головний Отаман зі своєю військовою та цивільною канцелярією розмістились у Тарнові в готелі "Брістоль". Пізніше для розміщення інтернованих було відведено ще два табори - в Стшалкові і в Ченстохові. У Вадовицькому таборі продовжила свою працю Спільна Юнацька школа, готуючи кадри українських старшин. Всього в таборах на 20 січня 1921 р. нараховувалося 17464 старшин і козаків Української Армії.8 Згодом чисельність інтернованих в польських таборах зростала, і на кінець 1921 р. сягала близько 30 тисяч чоловік. Всього ж українська політична еміграція в той час нараховувала понад 100 тисяч чоловік.  
Розуміючи значення згуртованої і боєздатної армії для відновлення української державності, Петлюра наполягав : "Я хотів би, аби Правительство зробило все, що воно тільки може зробити, пам'ятаючи, що це справа першорядної ваги, і що нашим моральним і державним обовязком є дати війську останню копійку державних ресурсів... Програму заходів уряду щодо війська прошу невідкладно мені представити і утворити поміж собою спеціальний апарат для неуклінного і постійного контролю над цією справою".9 При цьому він застерігав, щоб при опікуванні уникати партійної чи якоїсь спеціальної тенденції, бо "військо не може бути знаряддям певної партії чи угруповання; воно є здобутком цілої нації, цілої держави, знаряддям її і чинником державного будівництва".10  
С. Петлюра проводить велику практичну роботу по зміцненню армії. Наприкінці січня 1921 р., згідно з "Законом про вище військове управління" від 12 листопада 1920 р., була створена Вища Військова Рада (ВВР) армії УНР. Головою ВВР С. Петлюра затвердив генерал-поручника М. Юнаківа. Рада мала право попереднього розгляду всіх законодавчих актів, що стосувались Збройних Сил Республіки. 
Водночас з турботою про збереження і зміцнення армії, С. Петлюра приділяв велику увагу підтримці партизансько-повстанського руху в Україні, підготовка до розгортання якого почалася ще до відходу армії УНР у листопаді 1920 р. за Збруч. З особливими дорученнями Головного Отамана в більшовицькому тилу "були залишені старшини й козаки, а також окремі військові відділи для організації... активних партизанських виступів".11 З таборів інтернованих за його наказами із спеціальними завданнями у різні губернії України відряджалися старшини армії УНР. Для координації повстансько-партизанського руху на початку грудня 1920 р. наказом №73 по Головній Управі Генерального штабу армії УНР було створено Відділ повстанських організацій на чолі з підполковником генштабу В. Зеєгоршем у складі 5 осіб.12  
Проте Відділ повстанських організацій уже не відповідав рівню завдань повстансько-партизанського руху. Тому на засіданні Ради Народних Міністрів 21 січня 1921 р. С. Петлюра порушив питання "про необхідність всебічної роботи Уряду у справі організації повстання в Україні проти московської окупаційної влади"13 і згідно з рішенням уряду при Головній Команді Військ УНР був сформований спеціальний орган - Партизансько-Повстанський Штаб (ППШ). За пропозицією генерал-хорунжого В. Петріва, ППШ мав підлягати безпосередньо Головному Отаману Військ УНР С. Петлюрі як головнокомандуючому всіх українських регулярних і повстанських військ. Штаб мав вирішувати всі питання, повязані зі збройною протидією більшовицькій владі та впровадженням у життя широкої системи організації майбутнього загального збройного повстання для повалення радянської влади в Україні. Крім того, керівництво ППШ готувало збройні формування армії УНР до переходу через польсько-радянський кордон.  
Очолив ППШ досвідчений фахівець партизанської боротьби, генерал-хорунжий Ю. Тютюнник, що був одним із героїв першого Зимового походу і мав значний вплив серед повстанців на Україні. 16 лютого 1921 р. його було обрано членом Вищої Військової Ради з правом вирішального голосу. 
Структурно ППШ складався з відділів: оперативного (керівник - полковник Ю. Отмарштайн), організаційного (полковник Л. Ступницький), розвідувального (полковник О. Кузьминський), адміністративно-політичного (полковник Добротворський). 
Створення ППШ було здійснено зі згоди Начальника Польської держави Ю. Пілсудського і за безпосередньої участі польського Генштабу. Польська сторона взяла на себе зобовязання створити умови для переїзду і розміщення ППШ у Львові, дозволила використовувати інтернованих українських старшин і козаків як посланців в Україну, а також звільнити з таборів 2 тисячі українських вояків та забезпечити їх необхідною амуніцією для походу на Україну і підняття широкомасштабного антибільшовицького повстання.  
Офіційна Варшава опинилася у вельми незручній ситуації. Поляки не хотіли іти на повний розрив союзницьких стосунків з українцями, оскільки існування УНР як буфера з Росією для Польщі залишалося життєво важливим питанням. З цих міркувань польські військові власті, які допускали можливість нового антибільшовицького походу, сприяли здійсненню планів українського керівництва.  
У цій критичній ситуації С. Петлюра продемонстрував високу політичну зрілість і розуміння того, що єдиним шансом, який давав надію на звільнення України від більшовицької окупації, було продовження співпраці з Польщею. Тому докладав усіх зусиль для її зміцнення.  

Але на перешкоді були вимоги Москви до Польщі дотримуватися умов Ризького договору, яким заборонялось існування антирадянських збройних угрупувань на території Польщі, і згідно з яким до 1 травня 1921р. уряд УНР і Рада Республіки мали бути вислані за її межі. В меморандумі щодо унормування польсько-українських стосунків у зв'язку з ратифікацією Ризького мирного договору, міністерство закордонних справ УНР зазначало: "на території Польщі є: Рада Республіки, що складається з 65 послів; парламентарний уряд, що спирається на Раду Республіки і налічує 14 міністерств, персональні урядовці яких вкупі становлять 1 697 чоловік; апарат закордонної політики і пропаганди, котрий складається з міністерства закордонних справ, а також 15 чинних посольств і місій по всіх майже європейських державах; військо, що налічує 3 530 старшин і 11 500 вояків".14  
Уряд УНР і всі його організації втратили свій офіційний статус і право легального існування на території Польщі, фактично продовжуючи свою діяльність тут нелегально. Поляки офіційно відмежовувались від відкритої підтримки українських повстанців на своїй території, боячись спричинити цим нову польсько-радянську війну.  
А тим часом керівництво ППШ у тісному контакті з польським Генштабом розробляло детальні плани всеукраїнського повстання. Кістяком повстання мали стати частини армії УНР, що прийдуть із-за кордону. Дії цих частин, які складуть 1-шу регулярну армію УНР, повинні будуть підтримати повстанські формування. З них належало сформувати Окрему 2-гу повстанську армію, яка б складалася з повстанських дивізій. Структурно повстанські сили ділилися на 5 груп, котрі в свою чергу поділялися на райони.  
На територію України направлялися емісари-маршрутники з літературою, часописами, газетами, листівками. Правду про діяльність і плани уряду УНР вони доносили головним чином до сільської інтелігенції, котра далі поширювала інформацію серед української громади. По всій Україні ходили агітатори і говорили про С. Петлюру як про єдиного, хто врятує народ від більшовицьких напасників, що він, як народний месник прийде з народною армією і знищить усіх більшовиків, які обсіли Україну і обдирають її, вивозячи все до Москви. 
В Україні тривала жорстока "воєнно-комуністична" політика з репресивними каральними акціями та примусовим, із застосуванням військової сили, вилученням хліба та інших продуктів. На підтвердження наведемо показовий фрагмент із листа В. Леніна до командувача Південним фронтом М. Фрунзе: "Тов. Бухарін каже, що урожай на Півдні прекрасний. Тепер головне питання всієї радянської влади, питання життя і смерті для нас, - зібрати з України 200-300 млн. пудів".15  
Ця політика породжувала масовий спротив. Але повстання, що стихійно вибухали проти грабунку і знущань більшовицької влади, були не координовані. Орудували повстанці невеличкими групами, збираючись при потребі у великі зєднання і розпускаючись, коли минала потреба, щоб легше було переховуватись. Повстанці відбивали обози з награбованим майном і реквізованим хлібом, влаштовували залізничні катастрофи, чинили атентати проти комісарів та більшовицьких активістів.  
Тому нагальним завданням ППШ стало формування на території України координаційно-керівних органів антирадянської повстансько-підпільної боротьби. За участю його емісарів у Києві в березні 1921 р. створюється Центральний Український Повстанський Комітет на чолі з українським старшиною І. Андрухом, делегованим в Україну ще наприкінці 1920 р. По всій Україні виникають губернські, повітові, міські і сільські повстанкоми. Вони розгорнули формування збройних загонів і підпільних груп.  
Велася робота по створенню єдиного антирадянського фронту з іншими антирадянськими силами. Характерним у цьому відношенні є розвиток стосунків між ППШ і атирадянською російською організацією "Російський політичний комітет", очолюваною відомим діячем партії есерів Б. Савінковим. На його основі, за підтримки іноземних держав була створена організація "Народний Союз захисту батьківщини і свободи", яку Б. Савінков намагався перетворити у всеросійський координаційний антирадянський центр, для чого уклав угоди з урядом УНР та ППШ, білоруськими національними організаціями, Кубанською радою і Донським козачим колом. Але погляди Б. Савінкова щодо долі української державності і сумніви щодо суверенітету майбутньої України не призвели до справжньої координації дій з цією організацією.  
Таким чином, сформувався механізм підготовки та проведення операцій для повалення радянської влади, який включав: центральний апарат ППШ, органи управління партизансько-повстанськими формуваннями на території України, самі партизансько-повстанські загони та підпільні групи. 
За попереднім планом початок повстання передбачався на 20 травня 1921 року. Але план не був реалізований. Очевидно, через суперечності з Російським евакуаційним Комітетом Б. Савінкова, збройні відділи якого мали підтримати наступ.  
На черговій нараді ППШ і польського командування, що відбулася 17 червня у Варшаві, обговорювався новий план повстання. Однак українсько-польські приготування стали відомі радянській розвідці, агентура якої проникла в ППШ. Уряд УСРР засипав польську сторону численними нотами протесту, звинувачуючи її в порушенні умов Ризького договору. Крім того, оволодівши даними ППШ про підпільну антибільшовицьку мережу в Україні, Головне Політичне Управління (ГПУ) арештувало і знищило майже увесь склад Центрповстанкому та зліквідувало близько 6 тисяч повстанських груп і загонів, що фактично заздалегідь прирекло майбутній похід на невдачу.  
У серпні 1921 р. в Каліші С. Петлюра провів військову нараду за участю командирів дивізій (1-ї - Вовк, 2-ї- Загродський, 3-ї-Удовиченко, 4-ї- Неліговський, 5-ї-Ніконів, 6-ї- Безручко), на якій вирішили перенести повстання на пізніший час. За рішенням Головного Отамана фаза підготовки до походу мала завершитися до 1 вересня 1921 року.  
Момент початку походу був предметом тривалих дискусій. Регулярно відбувалися спільні наради представників ППШ і польського генштабу з питань виступу. У стосунках з керівниками ППШ польські представники поводили себе не завжди послідовно. У серпні 1921 р. Ю.Тютюнник змушений був погрожувати прийняти власне рішення про початок антирадянського повстання в Україні у разі подальших затримок виконання зобовязань, взятих на себе польською стороною.  

Втрачався час найвищого піднесення партизанського руху в Україні, яке припадало на липень 1921 р. За даними ППШ, в цей час нараховувалось 42 великих партизанських загони. Серед них виділялися: загін Заболотного (район дій Ольвіополь - Балта), чисельністю - до 6000 багнетів і шабель, 6-8 гармат, кулемети; загін Струка (Коростень - Житомир - Козятин), до 3000 осіб; загін Брови (Новомосковськ - Павлоград), 3000 багнетів, 1000 шабель, 27 кулеметів, гармати; загін Мордалевича (Радомишльський повіт), до 1220 багнетів; формування Бондарчука, Завгороднього і Хмари (Черкащина), до 1200 багнетів; загін Удовиченка (Полтавщина), до 1000 багнетів; "Надбузька Повстанська дивізія" (Гайсинський і Уманський повіти), до 4000 багнетів і шабель. Крім того, діяло повстанське з'єднання Н. Махна (до 30 тисяч осіб). Щоправда, воно не підлягало ППШ і дотримувалось власної тактики, а в серпні - зазнало поразки. 
У чекістських донесеннях значилось, що "загальна кількість бандитів у 1921 р. досягла 40 тисяч чоловік".16 Приблизно такі ж дані наводять і сучасні вітчизняні та зарубіжні історики.  
Діапазон дій повстанських формувань був надзвичайно широкий: бойові операції проти цілих з'єднань, окремих загонів і залог регулярної Червоної армії, диверсії на комунікаціях і засобах звязку, терористичні акти проти партійних і радянських працівників та активістів, зрив постачання продовольства з України, пропаганда і агітація, збір розвідувальної інформації.  
Партизансько-підпільному рухові протидіяли регулярні війська Червоної армії та загони чекістів. На липень 1921 р. у безпосередній близькості до польського кордону розташовувалось 126 000 багнетів і 22 000 шабель. Кордонна охорона складала 15 000 багнетів і 1 000 шабель.17 Вони здійснювали каральні акції щодо мирного населення. По селах проводилася мобілізація молоді до Червоної армії. З дезертирством велася шалена боротьба: ув'язнювались родини втікачів, конфісковувалося їхнє майно, спалювалися оселі, спійманих втікачів розстрілювали. За рахунок дезертирів поповнювалися підпільні партизанські формування.  
Закінчення війни на фронтах дозволило більшовикам кинути на придушення повстанців значні сили радянських військ і органів держбезпеки, кращі частини на чолі з уславленими воєначальниками - М. Фрунзе, В. Блюхером, П. Дибенком, Г. Котовським, О. Пархоменком. Міністерство закордонних справ УНР у донесенні-огляді Головному Отаманові від 10 вересня 1921 р. інформувало: "Починаючи з середини серпня, большевицьке командування підводить безпосередньо під кордон (на відтинок Проскурів-Камянець-Могилів-Ямпіль-Бірзула) багато нових піших і кінних частин з відповідною кількістю артилерії і інших різних допомогаючих родів військ... Большевицьке командування до бувшої раніше на Правобережжі в певному стратегічному угрупованні Червоної армії підтягує значні сили з Москви, Лівобережжя і Кавказу".18  
За даними розвідки ППШ, у серпні 1921 р. в УРСР дислокувалося щонайменше 14 стрілецьких і 4 кавалерійські дивізії, окрема прикордонна дивізія Київського військового округу (3 бригади), окремі технічні частини, авіапідрозділи, 23 бронепотяги тощо. Свої збройні формування мали органи внутрішніх справ і держбезпеки. Нарощуючи потужність ударів по повстансько-підпільному руху, вони нищили повстанські загони, викривали їх керівні органи та підпільні групи в містах. На початку осені більшість повстанських формувань було ліквідовано. Переважною їх формою стали невеликі маневрові загони, які нараховували кілька десятків осіб і діяли здебільшого у лісовій місцевості.  
Дослідник Г. Бурнашов підрахував, що чекісти разом з частинами Червоної армії в 1921 р. зліквідували: "бандитських" отаманів - 444, рядових - 29612. В боях з ними захоплено 5 гармат, 266 кулеметів, 8898 гвинтівок, 392 револьвери та 169 бомб... Важко уявити, - зазначає він, - щоб такою величезною кількістю зброї могли володіти "банди", які нараховували в своїх рядах десятки тисяч народних месників. Ні, це була всенародна боротьба за свою свободу, за незалежність своєї держави!".19  
Такий репресивний тиск призвів до відчутного ослаблення повстанських сил. За даними радянських дослідників, які, думаємо, значно занижені, загальна чисельність повстанських формувань на жовтень 1921 р. становила всього 830 шабель і 440 багнетів. Рух антирадянського опору проявлявся здебільшого у розрізнених нападах і диверсійних актах. 
Час для загального повстання було згаяно. На нараді ППШ з представниками польського Генштабу 24-25 вересня у Львові, яка розглядала хід підготовки до походу, польська сторона доводила, що рейд в Україну є бажаним, але не конечним. При цьому вони посилалися на несприятливу атмосферу в УРСР, викликану спадом повстанського руху, та незавершеність організаційних моментів походу. 20 
Побоюючись дати підставу для агресії з боку Радянської Росії на Польщу, польська сторона наполягала перенести його осередок від польсько-радянського кордону в район Одеси-Ольвіополя і на Полтавщину. На практиці це означало, що повстанські групи, перетнувши польсько-радянський кордон, змушені були б пробиватися з боями далеко на схід, втрачаючи звязок із базами постачання, що ще більше ускладнювало успіх їхньої акції.  
Причиною зволікання початку повстання були також опозиційні протипольські настрої і загроза вибуху визвольного руху населення на зайнятих поляками українських землях. Очевидно, саме це підсилювало бажання поляків віднести центр повстання подалі на схід і стримувало підготовку війська до походу, було причиною невиконання поляками зобовязань щодо матеріального забезпечення рейду. 
Суттєвою причиною був "внутрішній глибокий кризіс Польщі - конфлікт Пілсудського з частиною Сейма" і "більшовицька шалена агітація проти Пільсудського", про що писав С. Петлюра голові уряду П. Пилипчуку в листі від 11 листопада 1921 р.21  
І все ж нарада у Львові після заяви полковника О. Данильчука від імені Головного Отамана С. Петлюри, що український Штаб хоче здійснити рейд в Україну за будь-яку ціну, погодила дату виступу: початок рейду призначили на 10 жовтня 1921 року.  
Незважаючи на сумніви щодо доцільності походу в осінньо-зимовий період, С. Петлюра вимагає від командування здійснення походу та проводить низку важливих заходів. Для підвищення боєздатності та переведення всіх дивізій на однаковий стан і забезпечення належного розгортання у майбутньому, наказом Головної Команди Військ УНР від 10 жовтня 1921 р. (Ч. 59) С.Петлюра започатковує реорганізацію армії. Згідно з нею, всі озброєні сухопутні сили УНР за характером своєї служби поділялися на польові, запасові і місцеві. Польові війська складалися з 6 дивізій, кожна дивізія - з 3-х стрілецьких і 1 гарматної бригад, 1 кінного полку і 1 технічного куріня. Передбачені чіткі штати, щоб при мобілізації всі ланки збільшувалися втроє, тобто армія могла розгорнутися в 18 дивізій.22  
Однак, вже 13 жовтня для прискорення реорганізації армії Головний Отаман віддав наказ (Ч.60) "негайно приступити до переформування дивізій, для чого в кожній дивізії всі піші частини згорнути в одну бригаду 3-х курінного складу з захованням кадрів всіх окремих частин майбутньої повної дивізії по основній організації".23  
Наказом від 17 жовтня 1921 р. (Ч.63) створюються короткострокові курси для підготовки старшин. А згідно з наказом від 20 жовтня (Ч.64) посилаються генерал-поручник В.Зелінський до Німеччини, а генерал-поручник М. Омелянович-Павленко до Чехословаччини для студіювання літератури і матеріалів минувшої світової війни та ознайомлення з чехословацькою військовою літературою.  
Військове міністерство і Генеральний штаб провели роботу щодо відпрацювання штатів та планів розгортання армії (відповідно з наказами Головної Команди Ч.59 і Ч.60.) чисельністю від 150 000 до 200 000 багнетів.24 Але ці наміри не довелося реалізувати. 
На подальшій долі походу негативно позначився підписаний 7 жовтня 1921 р. під тиском уряду РСФСР протокол між Польщею і Росією, відповідно з яким польська сторона зобовязувалася розброїти українські частини, що вже переміщувалися до польсько-радянського кордону, та вислати за межі Польщі С. Петлюру, а також Б. Савинкова та білоруського генерала С. Булак-Балаховича, які, згідно плану повстання, мали одночасно здійснити російсько-білоруський рейд. 
Завдяки прихильному ставленню офіцерів польського Генштабу, які попередили Тютюнника, вдалося обминути польські війська, послані на роззброєння українських військ. Долаючи перепони, повстанці зосереджувалися поблизу кордону в районі Рівного.  
Очевидно, неправдивими є дані, які наводилися радянськими істориками, що "усього до польсько-українського кордону було підтягнуто до 7 тисяч бійців армії УНР".25 Зосередити таку кількість вояків ППШ не міг, оскільки поляки, як ми вже відзначали раніше, зобов'язувалися забезпечити зброєю та амуніцією тільки 2 тисячі чоловік. 
Викладені вище обставини дають розуміння причин зволікання початку виступу. Деякі автори, гадаємо, безпідставно вдаються до звинувачення у цьому Тютюнника, як-то, зокрема, Я. Тинченко, який пише, що Ю.Тютюнник, підпорядковуючись С. Петлюрі, насправді вів свою політику...".26  
Офіційно Ю. Тютюнник став командуючим Повстанською армією тільки 23 жовтня 1921 р., про що свідчить організаційний наказ Ч.1: "По наказу Головного Отамана цього числа я вступаю в командування Повстанською Армією України. Генерал-хорунжий Тютюнник".27  
Начальником штабу армії був призначений полковник Отмарштайн. Всі командуючі групами та райони в Україні переходили з безпосередньої підлеглості Головному Отаманові в розпорядження Ю. Тютюнника.  
25 жовтня 1921 р., з нагоди початку походу, С. Петлюра послав Ю. Тютюннику листа такого змісту: "п. Генерале! Виряжаючи Вас, Повстансько-Партизанський Штаб та старшин і козаків на велику справу звільнення Батьківщини нашої від московського ворога, від щирого серця хочу побажати успіху в тій тяжкій боротьбі, яку прийдеться провадити на Україні. Прошу передати старшинам і козакам мій привіт, а при розпочаттю справи з'ясувати їм всю історичну вагу та патріотичне значіння того великого акту самопосвяти, який вони виявляють, вирушаючи в Україну, щоб від ворогів її звільнити та розпочати працю для національно-державної відбудови її. Щасти Боже і Вам, і всім старшинам, і козакам, що вирушають в далеку та тяжку дорогу, успіху і слави на добро і щастя нашій Батьківщині".28  
Ю. Тютюнник із Штабом виїхав зі Львова до Рівного тільки 29 жовтня.  2 листопада 1921 р. з села Балашівка, що біля самого польсько-радянського кордону, він доповідав С. Петлюрі: "До п. Головного Отамана! Подільський загін (під командуванням підполковника Палія) 700 чол. (мав бути кінний), 200 рушниць, 10 000 набоїв, 5 кулеметів, 4 стрічки з набоями і 5 - без набоїв, з 25 на 26 - перейшов Збруч (лише 12 кінних). 27 - занято Кам'янець-Подільський і Проскурів. Волинський загін генерал-хорунжого Янченка разом з штабом генерала Тютюнника 900 козаків, 417 рушниць, набоїв 70 000, 32 кулемети з набоями і стрічками, 300 шабель, 15 списів, 500 ручних гранат. 35% роззуті (босі), 50% без шинелей, одяг решти козаків старий і подертий. Великий брак відчуваємо в білизні. Від 1-ї повстанської групи Гулого донесень не поступило. Тютюнник".29  
Незважаючи на те, що польська сторона не надала необхідної кількості обіцяних коней, озброєння та спорядження, що в умовах ранньої зими лише половина козаків була відповідно взута та одягнена, похід все-таки розпочався. Згідно плану виступило три групи: Волинська - головна, під безпосереднім командуванням Ю. Тютюнника, Подільська - під командуванням підполковника М. Палія; Бессарабська - генерала А. Гулого-Гуленка, яка була ще в стадії формування. Загалом вони нараховували до 1500 осіб.  
Радянське керівництво було детально поінформоване про підготовку рейду і теж провело відповідні заходи. 10 листопада ВУЦВК прийняв постанову "Про ліквідацію петлюрівських банд на Правобережжі" в якій, зокрема, говорилось: (подаємо мовою оригіналу) "Преступные цели, преследуемые бандами уже известны: разрушение железных дорог, сжигание ссыпных пунктов, убийства красноармейцев и советских работников, ограбление крестьян, для того чтобы в конечном итоге обеспечить работу польской военной партии, которая замышляет новую войну против рабочих и крестьян Украины. Постановляем объявить Волынскую, Подольскую, Киевскую и Одесскую губернии на положении угрожающем по бандитизму со всеми вытекающими отсюда последствиями".30 ВУЦВК ставив перед частинами Червоної армії завдання ліквідувати наступ. На зміцнення місцевих гарнізонів були кинуті війська 9-ї Кримської кавалерійської та 44-ї і 45-ї стрілецьких дивізій. 
В архівах автором віднайдено низку документів, якими спростовуються твердження щодо непоінформованості С. Петлюри про похід, його відстороненості від справ тощо. Вони свідчать, що С. Петлюра мав постійну інформацію про хід рейду. Так, 11 листопада 1921 р. він пише голові уряду П. Пилипчуку: "отримав відомості акції Гулого в районі Дністра".31 Йому ж 12 листопада повідомляє: "Із цілком певних джерел (наочного свідка) можна установити, що отряд Палія не розбитий, а розділився на дві половини, які виконують своє призначення".32 Також йому 15 листопада 1921 р.: "Про відомості (невтішні) з України про похід... Треба тільки нам зрозуміти обовязки, що історично падають на наші слабі плечі: праці підготовчої побільше, не розділятись, не загострювати відносини, а купчитись, уникати і полагоджувати тертя!".33 
Наявні історіографічні та архівні джерела тепер дозволяють досить детально відтворити перебіг подій походу. Першою виступила Подільська група підполковника Палія. 25 жовтня вона перетнула радянський кордон в районі Гусятина і з безперервними боями здійснила 1500-кілометровий рейд окупованою ворогом територією через Проскурівський, Летичівський, Любарський повіти, повертаючи на північ у Житомирський і Коростенський повіти, а потім - на південний схід, на м. Малин та с. Бородянку. Але їй не вдалося з'єднатися з Волинською групою для спільних операцій, хоч і сходились вони з протилежних боків в одному бою з більшовиками під с. Леонівкою, не знаючи про це самі. Цей прикрий факт нез'єднання груп мав фатальні наслідки, особливо для Волинської групи. 17 листопада Подільська група сягає сіл Гута Катюжанська та Вахівка під Києвом, але змушена була повернутися на захід і 6 грудня перейти польський кордон, пройшовши шлях в загальному до 700 кілометрів. Командування оцінило цей рейд як визначний воєнний подвиг.  
Бессарабській групі доручалося відвернути увагу ворога від головного угруповання Ю. Тютюнника. Але, перейшовши 19 листопада 1921 р. з околиць Бендер на радянську територію, вона зіткнулася з переважаючими силами ворога і після кількаденних виснажливих боїв, зазнавши чималих втрат, змушена була відійти на територію Румунії. 
Повстанський загін ген. В. Нельговського, що перейшов в Україну ще в ніч з 19 на 20 вересня 1921 р., мав завдання налагодити зв'язок між Волинською групою Тютюнника і повстанськими загонами Волині. Діючи у складних умовах ворожого переслідування, що скеровувалось діючим в загоні агентом, загін втратив зв'язок зі штабом і не зміг виконати завдання, а з боями і великими втратами відступив за кордон.  
Самостійно діяв також загін Гопанчука, який мав зв'язатися з поодинокими повстанськими загонами і підіймати місцеве населення. Загін пробився на Шепетівку, пройшов міста Славуту, Полонне та Брусилів і 24 листопада досягнув села Гурівщина, що на Житомирському шляху в 25 кілометрах від Києва, маючи намір з'єднатися з головними силами.  

Головна Волинська група під командуванням Ю.Тютюнника перейшовши кордон в ніч на 4 листопада 1921 р., 7 листопада здобула Коростень. Однак втримати місто не вдалося. Під натиском переважаючих сил ворога група відступила на північ від Коростеня на Дідковичі з подальшим маневром на південь в район Радомишля, а потім на північний схід на Київщину. Набагато сильніший ворог скрізь чекав на них - на всіх маршрутах і у всіх важливих пунктах. Як свідчать учасники рейду, "не було дня, майже не було години, щоб не було бою. Якщо не більші маневрові бої з частинами Червоної армії, то дрібні сутички з окремими відділами чону, чека, міліції".34 Більшовицьке командування кинуло проти Волинської групи двотисячну дивізію Котовського. Втративши надію з'єднатися з Подільською групою Палія і не відшукавши загону Нельговського, Ю. Тютюнник, виключаючи можливість дальшого руху вглиб України, вирішив повернути назад до кордону. Було неможливо відірватися від кінноти ворога, а до того ж в кожному селі були червоні відділи і треба було пробивати собі шлях з боями. Як згадує Р. Сушко: "План, рішучість, хоробрість, консеквентність - все було, але був масово міцніший ворог, а що найголовніше - він уже чекав на нас".35 Постійний ворожий натиск, безперестанні бої без сну і відпочинку, голод, сильні морози, бездоріжжя, надлюдська перевтома до решти виснажували напівроздягнуте, майже беззбройне українське вояцтво. Лише фанатична віра в боротьбі за волю допомагала переносити ці нелюдські умови. 17 листопада під селом Малі Міньки в районі містечка Базар група опинилася в оточенні. В запеклім бою, що став останнім боєм Повстанської армії, понад 400 вояків загинуло, понад 500 потрапили в полон, 359 із яких більшовики розстріляли. Лише штабній групі з частиною поранених, загальною кількістю до 100 осіб вдалося відірватися від переслідування і 20 листопада перейти кордон. 
Відтак похід закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів. Намір підняти загальноукраїнське збройне повстання на повалення окупаційного режиму в Україні закінчився невдачею. 
Перша спроба проаналізувати причини невдачі рейду була зроблена в донесенні ППШ від 20 грудня 1921 р. У ньому відзначалось, що поразка сталася через слабку підготовку до походу, погане його матеріальне забезпечення, наявність у його підрозділах більшовицьких агентів, відсутність організованої систематичної розвідки та належного керування бойовими діями.36  
В офіційних документах та спогадах учасників походу окрім цих причин відзначається зволікання з початком походу, наявність в Україні значних більшовицьких сил, які репресивними ліквідаційними заходами підірвали сили повстанського руху, а також непослідовність і роздвоєність політики Польщі щодо походу, на допомогу і підтримку якої змушений був орієнтуватись уряд УНР, але не отримав ні відповідної кількості зброї, ні військового спорядження. 
Важливою причиною поразки походу, на нашу думку, стала повна поінформованість радянської сторони через агентів, що перебували в ППШ, а також у близькому оточенні не тільки Ю. Тютюнника, а й самого С. Петлюри, про приготування і всі плани походу, структуру військ, матеріальні і людські ресурси тощо. Тепер з документів Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУЧК), що зберігаються в Державному архіві СБУ, документів фондів ЦДАВОВУ та інших джерел відомо про залежність і контрольованість ППШ агентурою радянських спецслужб, дезінформування штабу для прийняття хибних рішень і підведення сил повстанців під удари противника. Документи засвідчують: починаючи з підготовки і до свого трагічного завершення Другий Зимовий похід постійно перебував під контролем і руйнівним впливом органів ВУЧК. 
Більшовики могли не допустити рейду, уникнути неминучого кровопролиття та людських жертв або ж сконцентрувати достатню для відсічі кількість військ на ділянках переходу кордону, що об'єктивно означало приреченість спроб прориву на територію УРСР, як це вони зробили з Бессарабською групою ген. А. Гулого-Гуленка. Проте, вони обрали тактику заманювання похідних груп в пастку та нанесення нищівного удару, чим і досягли своєї мети, хоч бої були жорстокими й з немалими жертвами з обох сторін. 
Безпосередні учасники рейду вказують ще на одну причину - надмірну амбітність, честолюбство і самовпевненість Ю. Тютюнника, які спричинили серйозні тактичні помилки. Так О. Шпілінський писав: "Генерал Тютюнник переоцінив інформаційні вісті з України й не зважив, що безоглядний масовий червоний терор, який лютував цілий рік, мусив, зрештою, ослабити активність місцевого населення і що успіх загального повстання мусів обумовлятися не надією на першу широку допомогу з боку населення, але першими бойовими успіхами Повстанчої Армії".37 М. Чижевський стверджує: "Величезної повстанської організації, яка обєднувала б майже всю Україну, про яку так багато говорилося і на яку так багато покладалося надій, не було".38 Відомості, які надходили до штабу Ю. Тютюнника і, скоріше за все, від агентури ВУНК, в більшості були фальшивими, а належна їх глибока перевірка не проводилась. Щодо впливу ВУЧК на Ю. Тютюнника стверджує також С. Мечник, відзначаючи, що чекісти докладно вивчили психологію начальника ППШ і грали на його амбіціях39 Про відсутність критичного підходу до вибору людей за ознакою особистої відданості, самозакоханість, нерішучість у прийнятті рішень - такі риси ген. Ю. Тютюнника відзначає також учасник походу В. Яновський40.  

Поразка походу негативно вплинула на український рух загалом. Починає занепадати повстанська боротьба. Вкрай втомлені багаторічною важкою боротьбою з окупантами повстанці складають зброю і віддають себе "на ласку" більшовицькій владі, яка не шкодувала обіцянок прощення всіх "гріхів". Залоги більшовиків надалі більшали і міцнішали, а на весну 1922 р. був оголошений суцільний червоний терор. Блокувалось кожне село і містечко, розстрілювали всіх, хто був найменшою мірою причетний до "петлюрівського" руху.  
За цих умов С. Петлюра подавав зразок стійкості і витримки. 2-4 грудня він провів нараду за участю Військового міністра, Начальника Генштабу, Генерального Інспектора, Начальника Військово-Ліквідаційної комісії і деяких командирів дивізій, де було "обговорено, які завдання стоять перед Державним осередком і практичні шляхи, якими ці завдання осягнути".41 Під враженням наради С. Петлюра 5 грудня 1921 р. пише листа до премєр-міністра "Про чергові завдання боротьби проти окупаційної влади на Україні", в якому на десятьох сторінках щільного тексту ґрунтовно виклав програмні завдання майбутньої боротьби. Він, зокрема, пише: "Почуття обовязку не може позволити нам припинити боротьбу, яка може бути розрахована не на короткий час... Здорові сили нашої еміграції переживають новий етап нашої боротьби і виконають ті завдання, які стануть, як завдання державної ваги перед Державним нашим центром".42  
Отже, Другий Зимовий похід, що мав за мету скоординувати повстанські дії і призвести до повалення радянського режиму на Україні, за складних і несприятливих обставин та під тиском цілої низки причин закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів. Підняти загальноукраїнське збройне повстання не вдалося. Але героїзм і самопожертва учасників походу в імя виборення української державності, їх патріотизм і любов до України залишаються взірцем виконання обовязку перед народом і державою.  
Разом з тим, українському суспільству необхідно подолати стереотипи в оцінках Другого Зимового походу, відтворивши правду про події і учасників цієї героїчної сторінки нашої історії. Тому ця проблема вимагає подальшого уважного вивчення і чекає своїх дослідників. 
 

Джерела 

1 Симон Петлюра. Статт, листи, документи. - Т. 1. - Нью-Йорк, 1956. - С. 393. 
2 ЦДАВОВУ: - Ф. 1429. - Оп. 2. - Спр. 32. - Арк. 70. 
3 Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т. 2. - Нью-Йорк, 1979. - С. 395. 
5 Симон Петлюра. Статті, листи... Упорядник В. Сергійчук. - Т. 3. - К., 1999. - С. 321. 
6 Див.: ЦДАВОВУ: Ф.1429. - Оп. 2. - Спр. 32. - Арк. 70-70 зв. 
7 Див.: Там само. Ф.1075. - Оп. 4. - Спр. 20-а. - Арк. 3-4. 
8 Див.: Українська революція. // Документи 1919-1921. Під ред. Гунчака Т. - Нью-Йорк, 1984. - С. 421-427. 
9 ЦДАВОВУ: Ф. 1429. - Оп. 2. - Спр. 32. - Арк. 72-73. 
10 Симон Петлюра. Статті, листи... - Т. 1. - С. 333. 
11 ЦДАВОВУ: Ф. 1429. - Оп. 2. - Спр. 32. - Арк. 75. 
12 Там само. - Арк. 75. 
13 Там само. - Спр.1 13. - Арк. 21. 
14 Див.: Там само. Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 490. - Арк. 82-87. 
15 Ленін В. Повн. зібр. творів. - Т. 52. - С. 52. 
16 Сідак В. Нац. спецслужби в період Української революції 1917-1921 рр. (невідомі сторінки історії). - К.: "Альтернативи", 1998. - С. 210. 
17 Див.: ЦДАВОВУ: Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 420. - Арк. 52. 
18 Там само. - Спр. 52. - Арк. 8. 
19 Бурнашов Г. Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник. Чекістська "Справа № 39". - Івано-Франківськ, 1996. - С. 27-28. 
20 Див.: Верига В. Листопадовий рейд. К., 1995. - С. 39. 
21 ЦДАВОВУ: Ф. 1429. - Оп. 4. - Спр. 1. - Арк. 127. 
22 Див.: Там само. Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 91. - Арк. 204-207. 
23 Там само. - Арк. 212-213.  
24 Див.: там само. - Спр. 264. - Арк. 836 Див.: ЦДАВОУ: Ф.1092. - Оп.2. - Спр.831. - Арк. 3-5.  
25 Антисоветская интервенция и ее крах. - М.: Политиздат, 1987. - C. 165. 
26 Тинченко Я. Останнй бй генерала. // Академя (Київ). - 1995. - Ч.2. - С. 13. 
27 ЦДАВОВУ: Ф.4. - Оп. 1. - Спр. 28. - Арк. 25. 
28 Там само. - Арк. 26. 
29 Там само. - Арк. 35-36. 
30 Там само. - Спр. 21. - Арк. 205. 
31 Там само. Ф.1429. - Оп.4. - Спр.1. - Арк.127 
32 Там само. - Арк.131-132. 
33 Там само. - Арк.133-134. 
34 Шпілінський О. Базар (1921 р. - 1931 р.) // За державність. - №3. - С. 127.  
35 Сушко Р. Базар: могила 359 героїв. // Календар Червоної Калини. - Львів, 1930. - С. 27. 
37 Шпілінський О. Базар (1921 р. - 1931 р.) // За державність. - №3. - С. 114. 
38 Чижевський М. Назв. праця. - С. 148-149. 
39 Див.: Мечник С. Від оприччини до КГБ: духовність московського імперіалізму. - Мюнхен: Українське вид-во, 1981. - С. 195-196. 
40 Див.: Яновський. За Україну, за її долю // За державність. - №3.- С. 129-130. 
41 ЦДАВОВУ: Ф. 1429. - Оп. 4. - Спр. 1. - Арк. 137. 
42 Там само. - Арк. 137-146.