Всеукраїнська громадська організація 
"Український інститут воєнної історії"
 
Науково-популярний журнал
Головна сторінка
Редакція
Контакт
Гостьова книга
 
Стежки

газета Флот України

Журнал Морська Держава

видання Історичного клубу Холодний Яр

газета Кримська Світлиця

Бібліотека порталу "Українське життя в Севастополі"

Наш банер

Адміністратор сайту
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ

 

журнал "Воєнна історія" #5(47) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

ТВОРЕННЯ МЕРЕЖІ РАДЯНСЬКИХ ОРГАНІВ ТА ВІЙСЬК ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ (1939–1941 рр.)

Дмитро ВЄДЄНЄЄВ,
доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри оперативного мистецтва та історії спецслужб Національної академії СБ України, полковник

Однією із недостатньо вивчених (у порівнянні із повоєнним періодом) сторінок історії органів та військ державної безпеки СРСР стала розбудова їх мережі на землях Західної України, що увійшли до складу радянської федерації у 1939–1940 роках. З погляду вивчення минулого вітчизняних спецслужб порушена проблема повчальна, адже становлення згаданих структур відбувалося в обстановці початку Другої світової війни, наближення нападу Німеччини, а з іншого боку – за умов радянізації регіону й жорсткого протистояння між радянськими силовими структурами й українським національно-визвольним рухом з однієї сторони, та між спецслужбами СРСР та на-
цистської Німеччини – з іншої.
У працях дослідників історії Другої світової війни та участі в ній спецслужб – В.Бихова, Л.Бурдіна, Т.Вронської, К.Гальського, А.Гордієнка, В.Гриневича, І.Дорошенка, О.Іванкова, І.Ілюшина, О.Калиниченка, В.Клименка, В.Козенюка, В.Коровіна, В.Нікітченка, О.Пшеннікова, І.Хамазюка, В.Чернявського, А.Чугунова, В.Чернявського, Б.Шульженка й інших знайшли відображення окремі питання організації органів держбезпеки та прикордонних військ у згаданому регіоні, розвідувально-підривної активності спецслужб Німеччини напередодні війни, підпільної діяльності українських та польських націоналістичних сил, протиборства з ними НКВС-НКДБ.
Можливості дослідження особливостей розбудови та оперативно-військової діяльності НКВС СРСР та УРСР в Західній Україні значно розширилися із виходом капітального збірника документів Галузевого державного архіву СБ України «Радянські органи державної безпеки у 1939–червні 1941 року» [34].
Разом з тим, творення та діяльність органів та військ держбезпеки в регіоні потребують спеціального, комплексного дослідження. У даній статті ми ставимо за мету стисло розглянути на основі документальних матеріалів й узагальнення наукових доробків попередників провідні фактори, котрі обумовлювали особливості розбудови, завдання й основні напрями діяльності органів та військ держбезпеки, процес їх становлення і окремі важливі оперативно-військові заходи.
Безсумнівно, що головним фактором оперативної обстановки була активна розвідувально-підривна діяльність в регіоні спецслужб Німеччини та її союзників, спрямована на підготовку до відкритого збройного протистояння з СРСР. З кінця 1930-х років спецслужби III рейху активізують роботу у контексті майбутнього нападу на СРСР. Не останнє місце відводилося підготовці сприятливих умов на потенційному театрі військових дій через використання таємних методів боротьби. У 1935–1938 роках відбувається закріплення основних положень розвідувально-підривної стратегії («тотальної війни») нацистської Німеччини. Зокрема, директива Верховного головнокомандування від 7 березня 1938 року важливу роль у забезпеченні бойових дій відводила «невійськовим засобам боротьби», масштабним заходам з «внутрішнього розкладу ворожого народу» без «отримання вирішальної перемоги над його збройними силами». При цьому рекомендувалося активно використовувати «націоналістичні і сепаратистські процеси». У вересні 1939 року створюється Головне управління імперської безпеки (РСХА) з Управлінням зовнішньої розвідки. Військова розвідка (Абвер) з жовтня 1939 року розгортає вздовж кордонів з СРСР мережу розвідувальних органів, половина з яких знаходилася на українському відтинку. У травні–червні 1941 року під Варшавою розміщується «Штаб Валлі» – орган координації розвідувально-підривної роботи проти СРСР з початком війни [30; 9, 113–115].
Другим за значенням фактором була діяльність широкого антиурядового підпілля під політичним проводом ОУН, яке докладало зусиль для повалення збройним шляхом радянської влади й подальшого створення національної держави. Його появу вирішальним чином спричинив процес радянізації Західної України, котрий здійснювався командно-адміністративним шляхом із застосуванням масових позазаконних репресій.
Возз’єднання Західної України з рештою етнічних українських земель у складі Української РСР, яке відбулося у 1939–1940 роках, мало об’єктивно-прогресивний характер, заклало історичні передумови для соборності українських земель. Разом з тим, на західноукраїнський регіон одразу ж була перенесена вже відпрацьована в радянській Україні та інших республіках Союзу РСР модель тоталітарної політики сталінізму. Починаються масові позазаконні репресії. Якщо спочатку вони були скеровані, насамперед, проти «соціально ворожих елементів» з числа заможних верств населення та учасників національно-політичних об’єднань (у вересні–грудні 1939 року до судів передається 10,2 тисяч справ на осіб цих категорій), то поступово вони набувають масового характеру (депортації, ув’язнення тощо). До січня 1941 року населення регіону зменшилося на 400 тисяч осіб. Приблизно кожний десятий з засуджених отримав вищу міру покарання [28, 135-139; 1, 48-50; 38, 6]. Апофеозом державного терору стало знищення тисяч в’язнів тюрем західного регіону УРСР (за даними 1-го відділу Тюремного управління НКВС СРСР від 22 січня 1942 року в Україні в ході відступу радянських військ та евакуації розстріляно у в’язницях 8789 осіб) [29]. «Радянізація західних областей УРСР, –
підкреслюється у проміжних висновках робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН та УПА, – яка супроводжувалася жахливими репресіями, перетворила обидві ОУН на непримиренних ворогів радянської влади» [27, 57].
Головним координаційним органом повстансько-підпільної боротьби став Краківський центр (провід) ОУН, котрий за тих історичних умов фактично перетворився на керівний орган ОУН (С. Бандери) в цілому. 10 березня 1940 року він виокремлює зі свого складу Повстанський штаб на чолі з Д. Грицаєм («Перебійнісом») для безпосереднього керівництва підготовкою збройного виступу. Передбачалося утворення філій штабу по Галичині і Волині, збір інформації про реальні можливості підпілля й радянські оперативно-військові сили. 24 березня на нелегальній нараді у Львові створюється Крайовий повстанський штаб на чолі з В. Гринівим. У серпні 1940 року Повстанський штаб з Кракова поширює «Єдиний генеральний план» повстання (відомий ще і як «Мобілізаційний план», доповнений і конкретизований в інструкції Проводу ОУН від 5 березня 1941 р.) [10; 11].
До кінця 1939 року утворюється Крайова екзекутива (КЕ) ОУН у Львові – центр підпілля регіону, яку очолив Д. Мирон. Крайовій підпорядковувалися окружні екзекутиви (проводи) у Львові, Станіславі, Дрогобичі, Тернополі, Луцьку, нижчі ланки підпілля. До складу окруж-
них – районних проводів входили провідник, начальник повстанського штабу, інструктор військового навчання, референти з розвідки, безпеки, зв’язку, пропаганди, роботи з молоддю. При підпіллі існував молодіжний резерв («Юнацтво») та окрема жіноча «сітка». Як свідчили захоплені НКВС УРСР документи заступника шефа референтури зв’язку КЕ М. Грицай, до вересня 1940 року рух опору в регіоні нараховував близько 5,5 тисяч активних членів, до 14 тисяч «симпатиків». У 1939–червні 1941 років радянською стороною було захоплено під час антиповстанських операцій 7 гармат, 200 кулеметів, 18 тисяч гвинтівок, 7 тисяч гранат [14].
Референтура розвідки КЕ складалася зі спеціалізованих підрозділів. Відділ політичної розвідки вивчав адміністративні, партійні та комсомольські органи, інші офіційні установи, настрої населення, виявляв активістів з числа місцевого населення. Відділ військової розвідки збирав відомості про Червону Армію та правоохоронні органи. Тут пріоритет становила інформація про дислокацію та бойові можливості бронетанкових, артилерійських, авіаційних частин, аеродроми, засоби протиповітряної оборони, склади озброєнь, залізниці та засоби зв’язку, мобілізаційну систему. Бралися на облік співробітники органів НКВС, вивчалися їх особисті якості, реєструвалися члени сімей, складалися плани приміщень правоохоронних органів, переліки номерів службових авто [11; 4].
Розвідувально-підривна діяльність націоналістичного підпілля координувалася з процесом підготовки Німеччини до війни з СРСР. III рейх розглядався ОУН як провідний союзник, чиї військові успіхи створять передумову для творення Української держави. В цьому полягала справжня історична драма українського націоналізму, який в інтересах протистояння сталінському тоталітаризму змушений був шукати допомоги у агресивних держав. У липні 1940 року С. Бандера видає вказівку підпіллю про збір розвідувальної інформації в різних регіонах України про Збройні сили, залізничний, автомобільний транспорт для передачі її Абверу в обмін на фінансову та військово-технічну підтримку [9, 96; 12, 83]. За словами начальника 2 відділу Абверу полковника Е. Штольце, у квітні 1941 року С. Бандера отримав 2,5 млн. рейхсмарок на ведення розвідувально-підривної роботи проти СРСР, натомість було досягнуто домовленість про використання розвідувальної мережі ОУН в інтересах німецького верховного командування [11, 96; 37, 91–92].
Абвером було розроблено для підпілля ОУН перелік питань з військових проблем, який передбачав вивчення військових частин різних родів військ, транспортної системи, надбання топографічних карт тощо. Референтура розвідки Краківського центру разом зі співробітниками Абверу щотижня укладала розвідувальні зведення на основі даних підпілля. Відповідні конкретні завдання відпрацьовувалися емісарам ОУН. За словами арештованого 29 березня 1940 року у Львові керівника мобілізаційного відділу Повстанського штабу Я. Горбового, перед переходом кордону він отримав від німецьких офіцерів список радянських аеродромів, розташування яких необхідно було уточнити. Агентуру з числа членів ОУН використовувала напередодні війни і союзна Німеччині Угорщина [4, 10; 22, 393; 23, 170].
Третій фактор оперативної обстановки, на нашу думку, – наявність у регіоні польського озброєного націоналістичного підпілля, яке ставило за мету боротьбу не тільки з радянською стороною, але й утримання, у разі перемоги, західноукраїнських земель під польським контролем. У вересні 1939 року командувач польськими збройними силами маршал Е. Ридз-Смігли доручив створити підпільну військову організацію. 22 вересня генерал М. Янушайтіс заснував у Західній Україні нелегальну «Польську організацію боротьби за волю». Основною ж структурою таємної боротьби за польську державність стає заснований 13 листопада 1939 року в Парижі Союз збройної боротьби (СЗБ) як складова збройних сил Польщі. Безпосередньо на ЗУЗ діяли чотири територіальні округи, що створювали Регіон № 3 СЗБ. У складі СЗБ був 2-й розвідувальний відділ, підпілля мало достатньо підготованих офіцерів армії та спецслужб довоєнної Польщі. Існувала і низка інших підпільних організацій антирадянсько-націоналістичної спрямованості – Кресові батальйони, Армія Великої Польщі, Революційний союз незалежності і волі тощо [25, 257–258; 33].
Організаційні ядра органів держбезпеки для Західної України почали формуватися у відповідності до наказу № 001064 наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії від 8 вересня 1939 року у рамках оперативного забезпечення військових дій проти Польщі, що розпочалися 17 вересня. Перед наркомами внутрішніх справ Білоруської та Української РСР (комісар держбезпеки
3-го рангу І. Сєров, призначений на цю посаду 2 вересня) ставилося завдання створити дев’ять оперативних («оперативно-чекістських») груп зі співробітників республіканських наркоматів, прикордонних військ та прикомандированого з інших регіонів СРСР оперативного складу. Зокрема, НКВС УРСР зобов’язувався створити на території Київського військового округу п’ять груп з 50–70 чекістів. Кожна з них отримувала по одному батальйону (300 багнетів) зі складу Київського округу прикордонних військ НКВС СРСР. У Києві сформовано 4 групи (5-а – у стадії формування), які поділялися на територіальні підгрупи по 7–12 опер-працівників [8, 16-17; 24].
Функціональні обов’язки опергруп визначала директива Л. Берії № 720 від 15 вересня 1939 року. Вони повинні були з просуванням Червоної Армії формувати територіальні органи НКВС, «придушувати контрреволюцію». Серед конкретних завдань можна виокремити такі: захоплення архівів жандармерії, філій 2-го (розвідувального) відділу Генштабу Польщі; арешти функціонерів політичних об’єднань, включаючи ОУН; розгортання оперативно-слідчої діяльності у місцях позбавлення волі з метою виявлення організацій і осіб, що плекають наміри проведення диверсійно-терористичної, повстанської, саботажної діяльності; творення агентурно-інформаційної мережі з широким охопленням різних верств населення, державних установ, закладів соціально-культурної сфери. Тільки у Львові до 3 жовтня 1939 року залучили до негласного співробітництва 241 особу [16].
Наказ НКВС УРСР № 001353 від 5 листопада 1939 року зараховував «найшвид-
ше очищення західних областей України від ворожих елементів» до переліку пріоритетних завдань українських чекістів. Варто підкреслити, що контингент оперативної зацікавленості по лінії боротьби з українськими націонал-патріотичними силами визначався задовго до приходу в регіон радянських військ. Ще у 1925–1931 роках іноземний відділ ДПУ УРСР на випадок перенесення бойових дій на територію суміжних європейських держав підготував для органів військової контррозвідки списки «української контрреволюційної еміграції різних політичних забарвлень у Польщі, Румунії та інших державах». Першочергового значення надавалося захопленню архівів державних установ, розвідки та контррозвідки, поліції, що зокрема, надавало у розпорядження НКВС відомості про український націоналістичний рух. Серед заарештованих до 1 жовтня 3914 осіб 2539 становили кадрові і негласні співробітники зазначених структур [13; 36, 89-90].
На базі опергруп у відповідності до наказів наркому внутрішніх справ НКВС УРСР № 001359 від 6 грудня та № 00208 від 25 грудня 1939 року створюються обласні управління НКВС у Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Рівненській, Станіславській, Тернопільській областях. З серпня 1940 р. УНКВС створюється у Чернівецькій області. У лютому 1941 року, у зв’язку зі створенням Наркомату державної безпеки з’являються і його обласні управління. Для їх посилення в регіон направляються 726 опер-працівників та 600 випускників відомчих навчальних закладів. Станом на 1 червня 1941 року у територіальних органах НКВС в регіоні знаходилося 765 співробітників, прикомандированих з інших областей УРСР [5, 119–120; 21, 384].
Оперативно-службова діяльність органів держбезпеки спиралася на агентурно-інформаційний апарат, який до 1 січня 1941 року нараховував в регіоні 22 тис. учасників [15].
Ще за декілька місяців до початку походу радянських військ у Західну Україну вживаються заходи з інтенсифікації протиборства з закордонними центрами ОУН. Як доповідав начальнику 5-го відділу (зовнішня розвідка) ГУДБ СРСР Деканозову заступник наркома внутрішніх справ УРСР А.Кобулов (10 лютого 1939 р.), українські чекісти приступили до ретельного підбору оперативних джерел для розробки закордонних націоналістичних центрів. В орієнтуванні І. Сєрова начальникам УНКВС Західної України № 26/СН-1940 р. зазначалося, що ретельна перевірка оунівцями своїх лав, знання прийомів конспірації вимагає вдосконалення методів оперативно-розшукової діяльності. Першочерговим завданням є просування радянської агентури до керівних ланок і закордонних центрів ОУН [3, 128-130]. Затверджена наказом НКВС СРСР № 0064 від 28 березня 1941 року інструкція щодо закордонної роботи розвідувальних підрозділів республіканських НКДБ та УНКДБ спрямовувала до оперативної розробки націоналістичних організацій за межами СРСР, створення власних агентурних позицій в їх середовищі [21, 313].
Вже у грудні 1939 року НКВС викрив підготовку збройного повстання в регіоні. Для його зриву провели першу оперативно-військову операцію, заарештували понад 900 осіб за підозрою у причетності до ОУН [2, 84–87; 7, 44]. У березні–квітні 1940 року УНКВС по Львівській області, реалізовуючи дані оперативно-слідчих заходів, заарештувало 165 підпільників – весь керівний склад КЕ, окружного та низки нижчих проводів. Перекинутий в Край новий керівний склад КЕ та низка інших функціонерів (107 осіб) піддали арешту у вересні. Черговий склад проводу підпілля вдалося нейтралізувати через залучену до лав ОУН агентуру у грудні 1940 року, в ході низки оперативних заходів затримали до 1000 учасників підпілля. Відбуваються арешти і серед периферійних проводів. Так, у вересні арештовують 85 оунівців в Рівненській області, 97 – в Станіславській. За квітень–травень 1941 року лише у Волинські області заарештовано 214 членів ОУН. Директивами НКДБ СРСР від 31 травня та 21 червня 1941 року було заплановано здійснення нових масштабних операцій з арешту і депортації «націоналістичних елементів» та осіб, що їх підтримують, перехоплення у свої руки керівництва цілими проводами ОУН через впроваджену туди агентуру [18].
Окремого висвітлення заслуговує творення органів охорони нового державного кордону та його оперативного забезпечення. За наказом НКВС СРСР № 001121 від 20 вересня 1939 року створюються Білоруський та Український прикордонні округи, які з 15 жовтня взяли під охорону державний кордон. У складі Українського округу прикордонних військ (ПВ)діяло 8 загонів (№ 90-97).Вже 8 жовтня 1939 року вийшов наказ глави НКВС СРСР Л. Берії
№ 001197 щодо взяття під охорону військами Українського та Білоруського прикордонних округів нової ділянки кордону Союзу РСР. Стрімко вживаються заходи не тільки з облаштування та охорони кордону як такого, але і з налагодження на ньому розвідувальної роботи.
Директива НКВС СРСР від 28 жовтня 1939 року приписувала, поряд із заходами із охорони кордону, енергійно розгортати військову та агентурну розвідку. Щоб забезпечити лояльність місцевого населення та його готовність надавати сприяння прикордонним спецорганам, директива наголошувала на важливості «повної поваги до місцевих і національних звичаїв», наданні допомоги у господарському житті, проведення «політичної та культурної роботи серед населення», уникнення конфліктів, інспірованих зарубіжними спецслужбами з провокаційними цілями [22, 402–405].
З наближенням війни склад ПВ НКС швидко зростав, досягнувши до 22 червня 1941 року чисельності у 168 тис., в прикордонних загонах Українського округу сформували по додатковій комендатурі, маневрові групи по 136–261 вояки кожна. На західному кордоні УРСР застави (50 штатних одиниць) розташовувались на відстані лише 6–8 км одна від одної. Зазначимо, що прикордонний загін (ПЗ) як провідна тактична ланка ПВ напередодні війни був поважною силою. Начальник загону мав заступника з розвідки, штаб ПЗ – розвідувальний відділ. Загін включав 4 прикордонні комендатури по 220–320 штатних одиниць, комендатура – 4 лінійні застави (42–64 особи) та резервну заставу, маневрову групу (150–200 бійців), школу сержантського складу. Потужним було озброєння ПЗ: 20–30 ротних 50-мм мінометів, 48–60 станкових, 80–122 ручних кулеметів, 25–30 автомашин, 200–300 коней, 120–160 службових собак [35, 129].
Для підсилення ПЗ було перекинуто 6-й Львівський, 3, 16 мотострілецький та 21-й кавалерійський полки оперативних військ, авіаескадрилью НКВС (на українському та білоруському відтинках кордону зосереджується до 47% ПВ західної частини СРСР). На прикордонників покладається, зокрема, завдання перекриття каналів зв’язку між підпіллям в Україні та його керівними закордонними центрами, перетинання кордону збройними формуваннями ОУН. Відпрацьовується механізм «чекістсько-військових» (оперативно-військових) операцій, коли сили оперативних або прикордонних військ у взаємодії з територіальними органами знищували чи захоплювали підпільників, ліквідували окремі їх групи, територіальні проводи. Тільки у 1940 році відбулося 95 бойових сутичок між ПВ та боївками ОУН (було вбито 82, поранено 41, захоплено 387 повстанців, однак 111 прорвалося в УРСР й 417 – за кордон) [6, 117; 20, 65].
Активізується застосування розвідувальних підрозділів ПВ, система яких уніфікується у 1938–1940 роках. Організація інформаційної роботи покладалася на розвідувальне управління ГУ ПВ НКВС, 5-ті відділи штабів прикордонних округів, комендатур, загонів. «Зона відповідальності» розвідки простягалася на 100 км в глиб території суміжних держав.
Як же виглядали розвідувальні органи ПВ безпосередньо на кордоні? Їх організація та функції детально визначалися «Положенням про прикордонні розвідувальні пости на кордоні Союзу РСР з Німеччиною» від 25 жовтня 1940 року. На розгорнуті у 10-км прикордонній смузі розвідпости (РП, або «прикордонні пости», як їх називали для зашифровки) покладалися завдання виявлення й затримання осіб, котрі мали намір перейти нелегально кордон; розшук тих, хто порушив держкордон та переховується у прикордонній смузі; виявлення пособників порушників кордону; виявлення шпигунської та «контрреволюційної» роботи у зоні відповідальності.
РП у складі трьох офіцерів-прикордонників та особового складу застав підпорядковувалися коменданту відповідної прикордонної ділянки та його заступнику з розвідки. Основою оперативної діяльності РП вважалася «повсякденна робота з агентурою», вербування якої дозволялося із санкції коменданта. Отриманні від «джерел» матеріали передавалися коменданту ділянки і далі «догори», а невідкладні повідомлення – прикордонним заставам. Вживалася сувора конспірація розвідроботи: командиру РП заборонялося вести будь-яке діловодство, крім особистого таємного записника з даними про агентуру, що перебувала у нього на зв’язку, та осіб, що перебувають на обліку і в розшуку [22, 456–459].
В Українському окрузі на кордоні з Німеччиною створили 62 розвідувальні пости ПВ по 2–3 офіцери у кожному, вдосконалили їх взаємодію з територіальними органами НКВС-НКДБ, розширили агентурну мережу. Упродовж 1940 р. радянські прикордонники знешкодили до 5000 агентів Абверу, більшість з яких належала до ОУН [17, 51; 19, 99].
Водночас необхідно зазначити, що власне робота розвідапаратів ПВ НКВС була далекою від досконалості з об’єктивних причин. У наказі НКВС СРСР від 25 лютого 1940 р. № 00246 відверто констатувалося, що агентурно-оперативна діяльність «слабко поставлена», недостатньою є агентурно-інформаційна мережа – як у прикордонній смузі, так і закордонна, котра не справляється повністю із поставленими завданнями. Оперативний апарат перевантажений поточними слідчими справами щодо порушників кордону й відволікається від «основної роботи». Погано оснащені спостережні пункти, відсутні прилади спостереження, особовий склад погано знає місцевість, а його навченість «знаходиться не на належній висоті».
Гостро бракувало офіцерів зі знанням іноземних мов. До слова, в цілому до 1941 року серед командних кадрів ПВ НКВС вищу освіту мало 5,5% офіцерів, вищу військову – 1,6%, середню – 15%, середню військову – 50%. Початкову освіту мало 48%, а взагалі не мало військової підготовки 33% командирів і майже 40% політпрацівників [22, 437441].
Окремо йшлося про посилення прикордонної розвідки. Передбачалося розгорнути «глибоку агентурну охорону кордону», для чого створити у найближчі місяці широку агентурну мережу у власній та закордонній прикордонній смузі та «очистити від антирадянського елементу» 7,5-км прикордонну смугу. Штати розвідпідрозділів кожної комендатури збільшувалися на два офіцери-розвідники.
Зазначимо, що забезпечення безпеки прикордонної смуги супроводжувалося і важкими для населення заходами. За постановою уряду СРСР від 2 березня 1940 року відбулося суцільне відселення з 800-метрової зони уздовж кордону зі знесенням всіх забудов. Інструктивні документи вимагали навчати населення методам протидії «шпигунсько-диверсійній діяльності троцкістсько-бухаринської агентури».
Звісно, і самі прикордонні війська потребували контррозвідувального захисту. Його здійснювали особливі відділи Головного управління держбезпеки НКВС, а з лютого 1941 року – спеціально створений при НКВС 3-й (особливий) відділ по війська НКВС.
16 травня 1941 року, у зв’язку із створенням на базі відповідних підрозділів НКВС Народного комісаріату державної безпеки (НКДБ), вийшов спільний наказ НКВС та НКДБ про порядок взаємодії прикордонних та оперативних військ НКВС з територіальними органами держбезпеки. Прикордонникам доручалося спільно з органами НКДБ здійснювати, зокрема, розшук шпигунів, учас-
ників антирадянського підпілля, диверсантів, терористів, контрабандистів.
Операції ПВ по ліквідації резидентур ворожих спецслужб, повстанських формувань обов’язково мали узгоджуватися із органами НКДБ, вживалися і заходи щодо взаємного постачання оперативною інформацією між прикордонниками і чекістами-«територіалами». Їм у 10-денний термін передавали всіх затриманих шпигунів, диверсантів та інших особливо небезпечних для влади осіб. Правда, за розвідниками ПВ залишали право на перевербування осіб зі згаданої категорії [35, 311–314].
Що ж стосується бойових дій проти підпілля ОУН, то про динаміку оперативно-військових операцій свідчить така статистика: з 1 січня до 15 лютого 1941 року зліквідовано 38 груп ОУН (273 учасники), затримано 747 нелегалів, вбито 82 та поранено 35 підпільників (при цьому загинуло 13 і дістало поранення 30 оперпрацівників радянських органів держбезпеки) [26, 159; 32, 234–235]. Активізація терористично-бойових виступів підпілля ОУН спостерігається у першій половині 1941 року. Якщо у січні–лютому зафіксовано 17 терактів, то у квітні того ж року підпілля провело 38 терористичних актів проти представників влади, військовослужбовців, активу, у трав-
ні – 58 (вбито 57 і поранено 27 осіб). Загалом у 1940–1941 роках радянськими органами і військами НКВС-НКДБ було викрито декілька десятків великих націоналістичних організацій, на кордоні затримано понад 400 емісарів, ліквідовано понад 200 розвідувально-диверсійних груп ОУН, що намагалися прорватися через кордон [21, 385].
Наведений матеріал дозволяє зробити такі висновки. Розбудова і діяльність органів та військ держбезпеки у Західній Україні вирішальним чином визначалася потребами інтеграції регіону до радянського державного й суспільного ладу, протиборства зі спецслужбами Німеччини як основного потенційного противника, активними противниками радянського режиму. За тих історичних умов органи НКВС-НКДБ не могли не стати знаряддям масових позазаконних репресій. Водночас за короткий термін було створено мережу територіальних органів держбезпеки, прикрито державний кордон, дислоковано угруповання оперативних військ, налагоджено взаємодію територіальних органів та військ держбезпеки, розгорнуто закордонну розвідувальну роботу. Енергійно здійснюється відсіч розвідувально-підривним спрямуванням спецслужб Німеччини. Накопичення досвіду організаційної, оперативної та оперативно-бойової роботи у передвоєнні роки сприяло збагаченню досвіду оперативного мистецтва вітчизняних розвідки та контррозвідки.

Джерела

1.    Андрухів І. Большевицькі репресії на теренах Західної України: 1939–1941 р. // Розбудова держави. – 1995. – №12.
2.    Андрухів І. Спроби збройного повстання ОУН на західноукраїнських землях (грудень 1939 – грудень 1940 рр.) // Галичина. – 2001. – №7.
3.    Архів Служби зовнішньої розвідки України. – Спр.7249. – Т.1.
4.    Архів УСБУ у Львівській обл. – Спр. П – 33843. – Т.2.
5.    Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 19171953. – К.: Либідь, 1994. – Кн.1.
6.    Боевой путь советских пограничных войск (Краткий очерк). – М.: Политиздат, 1962.
7.    Бурдин Л.С., Хамазюк И.В. Подрывная деятельность украинских буржуазных националистов против СССР и борьба с нею органов государственной безопасности. – М., 1955.
8.    Вихристенко В.І. Спецслужби в геноциді України. – Одеса: Маяк, 2002.
9.    Вронська Т.В. Україна в полі зору регіональних підрозділів Абверу // Сторінки воєнної історії України. – К., 2001. – Вип.5.
10. Галузевый державний архів СБ України ( ГДА СБУ). – Ф. 11. – Спр. 7448.
11. Гальський К.Є. Участь українських буржуазних націоналістів у підготовці нападу фашистської Німеччини на СРСР (вересень 1939 – червень 1941 рр.): Дис... канд. юрид. наук. – К., 1971.
12. ГДА СБУ. – Ф. 11. – Спр. 9111. – Т. 1.
13. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 298.
14. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 3.
15. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 11. – Спр. 20.
16. ГДА СБУ. – Ф. 6. – Оп. 32. – Спр. 43.
17. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 33. – Спр. 23.
18. ГДА СБУ. – Ф. 2 – Оп. 12. – Спр. 6.
19. Гордиенко А.Н. Деятельность разведки западных пограничных округов в предвоенный период // Сборник Высших курсов КГБ СССР. – К., 1988. – № 18.
20. Дозорные западных рубежей. – К.: Политиздат Украины, 1984.
21. Из истории оперативной деятельности органов государственной безопасности СССР в предвоенные годы (октябрь 1938–июнь 1941 г.). Сборник документов. – М., 1962.
22. Из истории советских Пограничных войск. Сборник документов и материалов. – М., 1973.
23. История советских органов государственной безопасности. – М., 1980.
24. Ілюшин І., Пшенніков О. Діяльність оперативно-чекістських груп НКВД у західних облас-
тях України (вересень – жовтень 1939 р.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ.
25. Ілюшин І.І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні. – К.: Інститут історії України НАН України, 2001.
26. Кентій А.В. Нариси історії Організації українських націоналістів.– К.: Ін-т історії України НАНУ, 1999.
27. Кульчицький С. В. Історичний висновок про діяльність ОУН – УПА // Сучасність. – 2001. – № 2.
28. Литвин М.Р., Луцький О.І., Науменко К.Є. 1939. Західні землі України. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип‘якевича НАН України, 1999.
29. Макогон С. Расстрелы заключенных: правда и вымысел // «2000». – 2008. – 28 марта.
30. Національна академія СБ України (НА СБУ). – Од. збер. 1985.
31. НА СБУ. – Од. збер. 1789.
32. Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. – Т.1.
33. Польське підпілля. 19391941. – Варшава – К., 1998. Т.1.
34. Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941 р. Документи ГДА СБ України / Упоряд. Василь Даниленко, Сергій Кокін. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009.
35. Сечкин Г.П. Советские Пограничные войска в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг. и возможные их действия в современных операциях. – М.: Воениздат, 1976.
36. Советские органы государственной безопасности в Великой Отечественной войне. Сборник документов и материалов. – М.: ВКШ КГБ СССР, 1985. – Т.1.
37. Ткачук А.В. Перед судом истории. – Харьков: Б.в, 2000.
38. Шуляк І. Героїзм чи бандитизм в історії України // Розбудова держави. – 1995. – №12.

До змісту журналу "Воєнна історія" #5 за 2009 рік