журнал "Воєнна історія" #5(47) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

УКРАЇНСЬКИЙ ФРОНТ НА ПОЧАТКУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Валерій ГРИЦЮК,
кандидат історичних наук, доцент, начальник кафедри Національної академії оборони України, полковник

Гітлерівський задум ведення війни проти Польщі був відомий радянській стороні. Узгодження спільних воєнних дій проти Польської держави здійснювалося під час підготовки та підписання 23 серпня 1939 року «пакту Ріббентропа – Молотова». Відповідно до домовленостей, зафіксованих у таємних протоколах, встановлювалася демаркаційна лінія, яка розмежовувала райони проведення воєнних операцій вермахту та Червоної армії. До зони інтересів СРСР входили етнічні землі Західної України та Західної Білорусії.
Безпосередня підготовка СРСР до війни з Польщею розпочалась з кінця серпня. Органи військового управління на основі попередніх директив та розпоряджень розпочали відпрацьовувати плани майбутніх операцій. Для нарощування чисельності управлінь Київського особливого військового округу та Білоруського особливого військового округу, на основі яких передбачалося створити управління Українського і Білоруського фронтів, були залучені слухачі воєнних академій. Групи офіцерів академії Генерального штабу інструктував особисто начальник оперативного управління Генштабу РСЧА. Вони виїхали до пунктів призначення наприкінці серпня 1939 року, коли світ ще не довідався про початок світової війни [12, 8–9].
3 вересня політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про затримку звільнення червоноармійців та молодших командирів на один місяць у військах Ленінґрадського, Московського, Калінінського, Білоруського, Київського й Харківського військових округів (загалом 310 632 чол.), підняття при-
писного складу частин шести військових округів, мобілізацію автотранспорту, коней, тракторів і приведення в підвищену боєготовність пунктів ПВО Києва, Мінська, Ленінграда тощо. Наступного дня вийшов відповідний наказ наркома оборони. Розгортання визначених для участі в операції військ здійснювалось у формі прихованої мобілізації під виглядом проведення великих навчальних зборів. Відмобілізування та приведення в бойову готовність 41-ї стрілецької, 13-ти кавалерійських дивізій, 17-ти танкових бригад і 9-ти артполків та інших частин, які залучались до проведення операцій Українського і Білоруського фронтів на теренах Західної України та Західної Білорусії, розпочалось відповідно до вказівок, отриманих управліннями округів з 7 вересня 1939 року [12, 11].
Всього у вересні 1939 р. до лав РСЧА призвали 2,6 млн. запасників семи військових округів, у тому числі двох українських – Київського та Харківського. Крім того, у з’єднаннях та частинах західних військових округів було призупинено звільнення військовослужбовців строкової служби, які відслужили встановлені терміни служби. В результаті цього в РСЧА було затримано понад 310 тисяч військовослужбовців.
З 11 вересня 1939 року відповідно до директиви наркома оборони СРСР були сформовані управління Українського і Білоруського фронтів (управління армій цих фронтів були створені ще в серпні) під командуванням командарма 1-го рангу С. Тимошенка та командарма 2-го рангу М. Ковальова відповідно. До складу керівництва Українським фронтом були призначені: начальник штабу – комдив М. Ватутін, члени Військової Ради – корпусний комісар В. Борисов і перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов. Війська фронту розпочали висування у вихідні райони. В районі Перга, Олевськ, Білокоровичі зосереджувався 15-й окремий стрілецький корпус; в районі Новоград-Волинський, Славута, Шепетівка – 5-а армія (командувач – І. Совєтников); в районі Купель, Сатанів, Проскурів – 6-а армія (командувач – П. Голіков); в районі Гусятин, Кам’янець-Подільський, Нова Ушиця, Ярмолинці – 12-а армія (командувач – І. Тюленєв). Армії з силами та засобами підсилення складали армійські групи: Шепетівську, Волочиську та Кам’янець-Подільську. Після початку бойових дій 15-й стрілецький корпус передавався до складу Шепетівської групи. Окремо виділялись з’єднання та частини на прикриття кордону з Румунією. Штаб фронту розташовувався у місті Проскурів.
На основі рішення наркома оборони по зосередженню військ КОВО (директива №16648 від 11.09.1939), начальник генштабу своїми директивами від 11 та 12 вересня віддав розпорядження розпочати з 14 вересня 1939 року оперативне перекидання військ за встановленим ним графіком [4, 87]. Зосередження військ мало бути закінчене 27 вересня, але фактично на Українському фронті воно завершилось із запізненням на 7–8 днів, а для 62, 135 та 187 стрілецьких дивізій – на 9–10 днів! Це сталося внаслідок того, що: а) не був розроблений план вивантаження ешелонів у районах призначення; б) до плану вивантаження військ вносились станції, яких насправді не існувало: без рейок, шпал, платформ; в) командування проводило розвантаження біля самого кордону (цим утворило затори й черги); г) заходи по зосередженню збіглися з мобілізаційними перекиданнями, які спрямовувались до тих самих районів вивантаження, це створювало зайве скупчення на станціях та вузлах; ґ) відчувалась нестача паротягів та несвоєчас-
не подання рухомого складу (війська в очікуванні своєї черги для завантаження простоювали по декілька днів) [2, 24; 4, 88–93; 6, 25–28].
Армійським групам були визначені такі завдання: Шепетівській групі наступати в напрямі Рівне, Луцьк і на кінець другого дня захопити Луцьк; Волочиська група націлювалась на Тернопіль, Львів і наприкінці 18 вересня мала вийти на підступи до столиці Східної Галичини, оволодівши Перемишлянами та Буськом; Подільська армійська група на другий день операції повинна була оволодіти Станіславом і перекрити шлях відступу польських військ до Румунії [12,12].
Всього з радянського боку до проведення воєнних операцій в Польщі планувалось залучити 7 армій та кінно-механізовану групу, 617 588 осіб особового складу 4 954 гармат і мінометів, 4 733 танків, 3 298 літаків. Безпосередньо угруповання військ Українського фронту нараховувало 238 978 осіб. Чисельність радянських військ на західноукраїнських і західнобілоруських теренах швидко зростала – у жовтні 1939 р. на двох фронтах нараховувалось 2 421 300 осіб, об’єднаних у 60 стрілецьких, 13 кавалерійських дивізій 18 танкових бригад. На озброєнні радянських військ у цей час було 5 467 середніх і важких гармат, 6 636 танків [1, 117].
Червоній армії протистояла частина сил Карпатської армії Польщі, на яку, крім інших завдань, покладалась оборона Львова; частина сил Корпусу охорони прикордоння (КОП); гарнізони кількох укріплених районів; тилові з’єднання та частини, а також рештки розгромлених гітлерівцями частин, які відійшли на схід, всього – до 370 тисяч осіб при 540 гарматах і 70 танках. 80 % цих військ становили погано озброєні та ненавчені резервісти. До польської армії входили й мобілізовані з початком німецько-польської війни понад 150 тис. західних українців.
Головнокомандувач польської армії Е. Ридз-Смігли після оточення гітлерівцями Варшави віддав наказ про загальний відступ у південно-східному напрямі та перехід румунського й угорського кордонів [11, 238] і розпорядився не вступати в бої з більшовиками, за винятком випадків їх нападу. Загалом польські війська, які знаходились в операційній зоні Червоної армії, були деморалізованими становищем, що склалося, управління було порушене, стійкого зв’язку з вищим командуванням не було. Радянська розвідка доповідала про значні переміщення розбитих польських частин до кордонів Румунії. Разом з тим польське командування вживало заходів, щоб убезпечити себе у разі нападу з боку радянської сторони.
Український фронт 14 вересня отримав директиву за підписом наркома оборони СРСР маршала К. Є. Ворошилова на участь у воєнній кампанії проти Польщі, яка вимагала від військ фронту до кінця 16 вересня завершити приготування, а 17 вересня о 5-й годині ранку перейти державний кордон.
З початком операції організованого спротиву радянським військам вчинено не було. На шляху руху військ подекуди виникали окремі осередки опору, які швидко ліквідовувались у ході збройних сутичок.
Найбільш широким фронтом – 230 кілометрів – наступала Шепетівська армійська група, яка включала 15-й і 8-й стрілецькі корпуси. Своїм лівим флангом вона 18 вересня захопила м. Рівне і просувалась у напрямі Володимир-Волинського, а правим вела наступ на м. Ковель. У лісах на Волині, де концентрувалися та проводили переформування розшматовані німецькими військами польські частини, Червона армія в період від 20 до 22 вересня наштовхнулась на міцний спротив поляків у районі Сарненського укріпрайону, Ковеля, Боровичів. Після невеликої затримки радянські війська, зламавши оборону поляків на річці Західний Буг поблизу Холма (Хелму), 25 вересня здобули це стародавнє місто і 30 вересня вийшли в етнічні польські регіони.
У центрі оперативного шикування на дільниці завширшки майже 90 кілометрів вела наступ Волочиська група, яка складалася з 17-го стрілецького і 2-го кавалерійського корпусів (дві стрілецькі, три кавалерійські дивізії і три танкові бригади). Впродовж 17–19 вересня її війська взяли Тернопіль, Сокаль, Броди, Рогатин, 19 вересня вони підійшли до Львова, де зустрілися з німецькими військами, які блокували в місті 15-тисячний польський гарнізон на чолі з генералом В. Лянгером. Іноді внаслідок непорозумінь виникали сутички між гітлерівськими та радянськими військами. Так, 19 вересня німецька артилерійська частина відкрила вогонь по радянській танковій бригаді, унаслідок цього було підбито 3 броньовики, 3 військовослужбовців загинуло і 5 зазнало поранень; німці втратили 2 протитанкові гармати та 4 особи [10, 184]. Після переговорів між радянським і німецьким командуванням частини вермахту відійшли з цього району, поступившись
містом Червоній армії. 22 вересня 1939 р. після переговорів між радянським командуванням і польським гарнізоном Львова поляки погодилися капітулювати на почесних умовах (гарантія особистої недоторканості, збереження особистого майна, можливість подальшого виїзду за кордон і т. ін.). З 25 вересня 1939 р. 6-та армія Українського фронту продовжувала просувати-
ся на захід, 28 вересня вона досягла річки Сян на відтинку між Білгораєм та Перемишлем.
На проханням союзників у війні проти Польщі радянське командування створило найпотужніше та наймобільніше угруповання на південному напрямі. Тут діяли 4-й і 5-й кавалерійські,
25-й танковий, 31-й стрілецький корпуси, 23-я та 26-а окремі танкові бригади. Ця мобільна і потужна група радянських військ наступала на фронті 110 кілометрів із середньою швидкістю 60-90 кілометрів на добу. На першому етапі операції, 17–20 вересня 1939 року, вона здобула Коломию, вела бої біля Галича і оволоділа містом Станіслав (тепер Івано-Франківськ), дійшла до річки Стрий, де зустрілася з німецькими військами. На другому етапі операції група повністю перекрила державні кордони Польщі з Румунією та Угорщиною для польських військ, що відступали, а також розпочала прийом від вермахту захоплених ним українських міст. 22 вересня німці передали Червоній армії м. Стрий, 24 вересня – м. Дрогобич. 12-й армії довелося вести бойові дії з окремими польськими загонами, які намагалися пробитися до кордонів Румунії та Угорщини. Часом ці бої радянські війська проводили разом з частинами вермахту. Наприклад, 27–28 вересня 1939 р. в районі Журавинець радянські війська спільно з німцями розбили 4-тисячну кінну групу польських військ під командуванням генералів Андерса і Лісовського, що намагалася перейти кордон з Угорщиною (обидва генерали потрапили до радянського полону).
До 25–28 вересня війська Українського та Білоруського фронтів досягли призначених їм рубежів по річках Західний Буг, Сян та інших, зайнявши територію площею 195 тис. кв. км з населенням майже 13 млн. осіб. У наказі наркома оборони СРСР від 7 листопада 1939 року за № 199 відзначалося, що навальним натиском частини Червоної армії розгромили польські війська і в короткий термін виконали свій обов’язок [13].
На честь перемог над Польщею у кількох містах (Бресті, Гродно та ін.) були проведені радянсько-німецькі військові паради. Воєнні дії Червоної армії у Західній Україні та Західній Білорусії тривали 12 днів, глибина просування радянських військ становила від 250 до 350 кілометрів.
За даними, оголошеними у виступі Молотова, втрати з боку РСЧА становили 737 загиблими, 1862 пораненими [14]. За сучасними підрахунками вони оцінюються в 1475 осіб безповоротних та 2383 – санітарних. Безпосередньо втрати Українського фронту сягали 2713 осіб, в тому числі 972 безповоротних та 1741 санітарних [10, 179–213]. За радянськими джерелами, втрати польської сторони сягали 3,5 тис. вбитих та 20 тис. поранених, 452 536 військовослужбовців захоплено у полон, з них 18 789 офіцерів. Безпосередньо на території Західної України полонено 392 334 осіб [5, 21; 6, 103; 7, 44; 8, 31; 9, 24]. Переважну більшість польських полонених рядового складу розпустили по домівках, натомість багато польських офіцерів, відправлених до спецтаборів НКВС, у середині 1940 року були знищені.
Після укладання радянсько-німецького договору про дружбу і кордони 28 вересня 1939 року Польща припинила своє існування як держава, її етнічні території потрапили під німецьке правління, а українські і білоруські етнічні землі увійшли до складу УРСР та БРСР. До сфери радянських інтересів, згідно з договором, відійшла й територія Литви. Натомість Радянський Союз передав Німеччині землі Люблінського і Варшавського воєводств, які були зайняті Червоною армією в ході бойових дій.

ДЖЕРЕЛА

1. РДВА. – Ф. 37977, Оп. 1. – Спр. 722.
2. РДВА. – Ф.25880. – Оп.4. – Спр. 2.
3. РДВА. – Ф.35084. – Оп.1. – Спр. 24.
4. РДВА. – Ф.9. – Оп.29. – Спр. 482.
5. РДВА. –Ф. 35084, – Оп. 1. – Спр. 22.
6. РДВА. –Ф. 35084, – Оп. 1. – Спр. 24.
7. РДВА. –Ф. 35084, – Оп. 1. – Спр. 25.
8. РДВА. – Ф. 35084, – Оп. 1. – Спр. 28.
9. РДВА. – Ф. 37977, – Оп. 3. – Спр. 1226.
10. Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери вооружённых сил: Стат. исслед. – Москва, 2001.
11. Трубайчук А.Ф. Брудершафт двох диктаторів. – К.: Асоціація істориків «Істина», 1993.
12. Штеменко С.М. Генеральний штаб у роки війни. – К.: Політвидав, 1968.
13. Правда, 1939. 7 листопада.
14. Правда, 1939. 11 листопада.

До змісту журналу "Воєнна історія" #5 за 2009 рік