журнал "Воєнна історія" #5(47) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

БОЇ МІЖ ПОЛЬСЬКИМИ ТА РАДЯНСЬКИМИ ВІЙСЬКАМИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ВЕРЕСНІ-ЖОВТНІ 1939 РОКУ

Андрій РУККАС,
кандидат історичних наук, доцент, Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Вранці 1 вересня 1939 року гітлерівська Німеччина напала на Польщу, розв’язавши Другу світову війну. В свою чергу, виконуючи домовленості таємного протоколу до радянсько-німецького Договору про ненапад, СРСР невдовзі також розпочав бойові дії проти Польщі. Річ Посполита, атакована одночасно із заходу та сходу двома потужними сусідами, не стала мовчазною жертвою. Польська армія намагалася чинити опір обом нападникам.
Значні успіхи німецьких військ у першій половині вересня 1939 року змусили головнокомандувача польськими збройними силами маршала Е. Ридз-Смігли приступити до створення останнього оборонного рубежу на річках Стрий та Дністер («румунський плацдарм»), куди повинні були відступати всі польські сили з центрального та південного регіонів країни. Проте танкові та моторизовані дивізії Вермахту зуміли відрізати польським арміям шляхи до відступу. Таким чином, у південно-східних районах тогочасної Польщі утворилося кілька «котлів», з яких польські дивізії вирватися не змогли. На 17 вересня намітилося певне уповільнення темпу просування німецьких військ, в якому польське командування вбачало ознаки вичерпання наступального потенціалу противника на першому етапі війни. У зв’язку з цим, на думку поляків, можливість організації оборони на «румунському плацдармі» ставала більш реальною. Крім того, вони з дня на день очікували початку наступу французьких військ на Західному фронті. Однак, фак-
тична зрада західних союзників зумовила неминучу поразку Польщі. В разі створення «румунського плацдарму» війна тривала б трохи довше, але її кінець був би трагічним для поляків. Ліквідувавши всі «котли» та подолавши кризу з постачанням пального, німці неодмінно продовжили б свій наступ, затримати який у польських військ вже не було сил. За таких умов виступ Червоної Армії остаточно зірвав останні оборонні приготування поляків й прискорив розгром їхньої країни.
На початок радянського наступу основні сили польської армії були розгорнуті фрон-
том на захід й вели важкі бої з німецьким Вермахтом. Водночас у східних регіонах знаходилися лише загони щойно мобілізованих резервістів, які не мали ані достатнього озброєння, ані обмундирування, ані чіткої організаційної структури та професійного досвіду (до того ж близько 20% з них вже брали участь в боях з німцями). Крім того, східні рубежі Речі Посполитої прикривали чисельно слабкі підрозділи польських прикордонників. Таким чином, у поляків бракувало сил для затримання наступу нового противника зі Сходу.
Вранці 17 вересня 1939 року Червона Армія перейшла східний кордон Польщі, почавши наступальну операцію з метою анексії західнобілоруських та західноукраїнських земель, що входили до складу Речі Посполитої. Радянські війська за чисельністю сил та засобів переважали поляків: в особовому складі у 2,3 рази; в танках – у 40 разів; в бойових літаках – у 6,8 разів; в гарматах – у 13,4 рази. За таких умов опір польських збройних сил був неорганізований й мав виключно локальний характер. Бойові дії польських військ були незлагодженими й децентралізованими. Тривалість опору окремих польських частин та підрозділів залежала від конкретних місцевих умов та особистих моральних якостей й патріотизму їх командирів. Найбільшу боєздатність та належну бойову підготовку продемонстрували, в основному, підрозділи Корпусу Охорони Прикордоння (КОП), а також рештки тактичних з’єднань першого ешелону, які прорвалися через німецьке оточення й відійшли до південно-східних районів країни. Серед усіх бойових епізодів «визвольного походу» Червоної Армії на західноукраїнських землях відмітимо п’ять найбільш напружених боїв, які відзначалися довгою тривалістю, запеклістю та великими людськими й матеріальними втратами з обох боків. Це: оборона сарненського укріпленого району 19 вересня; бої групи КОП генерала В.Орлика-Рюкеманна за містечко Шацьк 27 вересня та біля села Витичне 1 жовтня; бої 3-го піхотного полку КОП полковника З.Зайончковського в районі сіл Грузяти – Навіз – Боровичі на Волині 21–22 вересня; останній бій Новогрудзької кавалерійської бригади генерала В.Андерса в районі сіл Воля-Садківська – Владиполь – Хлиплі на Львівщині. Розглянемо детально згадані бойові епізоди.

1) Оборона сарненського укріпленого району. Вранці 19 вересня радянська 60-а стрілецька дивізія почала штурм польських укріплень над річкою Случ в районі села Тинне (зараз – Сарненський район Рівненської обл.), де займала позиції 4-а рота фортечного батальйону «Сарни» капітана Е.Маркевича. Після п’ятигодинного бою радянська піхота прорвалася через загороджувальний вогонь польських бункерів. Дивізія подолала укріплену позицію й рушила до міста Сарни. Для ліквідації окремих пунктів опору був залишений полк другого ешелону, який разом з саперами мав нищити ще «живі» польські ДОТи. Перед амбразурами зводилися загороджувальні барикади, запалювалися легкозаймисті матеріали, з невеликої відстані гармати вели вогонь прямою наводкою. Все це «засліплювало» захисників, завдяки чому підривні команди мали можливість підійти впритул до бункеру й закласти вибухівку під вхідні броньовані двері [16, 4]. Після вибуху всередину вривався штурмовий загін, який брав в полон захисників бункеру. Коли ж така тактика не спрацьовувала, проти ДОТів використовувалися хімічні танки ОТ-26 та ОТ-130, які своїми вогнеметами «викурювали» поляків. Сміливою контратакою поляки зуміли відтягнути від своїх блокованих бункерів значні сили противника, що дозволило приблизно третині їхніх гарнізонів вийти назовні й організовано відступити до головних сил фортечного батальйону «Сарни». Внаслідок цих боїв поляки зазнали значних втрат: 229 вояків загинули, 39 дістали важкі поранення і 301 потрапив у полон; із блокованих бункерів врятувалося лише близько 120 осіб [7, 131; 10, 30]. Водночас згідно з радянськими джерелами втрати 60-ї стрілецької дивізії були значно меншими, адже впродовж 17–21 вересня з’єднання мало тільки 10 вбитих і 25 поранених [22, 31–32]. На нашу думку, ці цифри є явно заниженими і не відображають реальної картини. Непрямим доказом великих втрат та втомленості радянської дивізії може служити той факт, що, прорвавши укріплення, вона не стала розгортати свого успіху й переслідувати поляків, а залишилася  на тривалий відпочинок у зайнятому районі, після чого взагалі була виведена до армійського резерву [18, 4].

2, 3) Бої за Шацьк та Витичне. Вранці 28 вересня до містечка Шацьк (зараз – районний центр у Волинській обл.) зі східного боку підійшов авангард кількатисячного польського угруповання (основу якого становили прикордонні частини) під командуванням генерала В.Орліка-Рюкеманна. У містечку на той момент перебували 411-й танковий батальйон та 54-й протитанковий дивізіон радянської 52-ї стрілецької дивізії полковника І.Русіянова. Дізнавшись про появу поляків на околиці Шацька, командир танкового батальйону капітан Несенюк вирішив атакувати їх та захопити в полон. Танки їхали вузькою греблею між двома озерами, коли поляки, зайнявши позиції на краю сусіднього лісу, зустріли їх влучним вогнем своїх гармат. За короткий час були знищені 6 танків Т-26 й 2 танки-амфібії Т-37. Батальйон був розгромлений. Його втрати становили 20 вояків вбитими (в тому числі й командир батальйону), 4 пораненими і 10 зниклими безвісти [22, 56]. Від-
бивши атаку радянських танків, поляки перейшли до активних дій. Вони швидко захопили Шацьк, де розбили 54-й протитанковий дивізіон, полонивши при цьому близько 330 радянських вояків, яких, щоправда, через брак сил для охорони довелося скоро відпустити [1, 110].
Оскільки під час бою основні сили радянської 52-ї дивізії знаходились доволі далеко, в районі білоруського містечка Малорита, командир з’єднання полковник І.Русіянов був змушений кинути на Шацьк комбінований загін, який був нашвидкуруч зібраний з наявних у нього підрозділів. Наблизившись до північної околиці Шацька, комбінований загін затримали поляки. Генерал В.Орлік-Рюкеманн наказав бригаді КОП «Полісся», яка не брала участі в бою, завдати по відкритому лівому флангу противника удар силами мінімум одного батальйону. Однак, командир бригади полковник Е.Ружицький-Колодзейчик наказ виконав неточно й кинув у бій лише одну роту [3, 3], а всі свої сили направив в обхід Шацька до переправи через Буг. Таким чином, поляки втратили реальну можливість розбити комбінований загін полковника І.Руссіянова. Вранці 29 вересня польське угруповання відірвалося від противника й переправилося на західний берег Бугу.
В боях за Шацьк обидві сторони зазнали значних втрат. 52-а стрілецька дивізія, крім згаданих вище 8 танків, втратила ще 5 броньованих тягачів «Комсомолець» і кілька 45-мм протитанкових гармат [17, 133; 21, 14]. Загинули 80 радянських вояків, 184 дістали поранення (в тому числі й сам командир дивізії [17, 133]), 91 зник безвісти [22, 56]. Загальні втрати польського угруповання становлять приблизно 500 чоловік вбитими, пораненими і полоненими.
Подолавши Буг, група КОП продовжила марш на захід. 1 жовтня вона вийшла до села Витичне (зараз – у Польщі), де відбувся її останній бій [23, 31], початок якого нагадував недавні події під Шацьком. На позиції польської протитанкової артилерії знову виїхала колона радянських танків-амфібій Т-37 розвідувального батальйону тепер вже 45-ї стрілецької дивізії. Поляки знищили 3 машини [20, 20–21]. Тоді в бій вступила радянська польова артилерія. Під її інтенсивним кількагодинним вогнем фізично втомлені від постійних маршів польські вояки не витримували напруження, командирам було дедалі важче піднімати їх у контратаки. До того ж у солдатів закінчувалися боєприпаси, гармати вистрілювали останні снаряди. За таких умов генерал В.Орлік-Рюкеманн вирішив зберегти життя своїх підлеглих й не продовжувати бій. Він розпустив своє угруповання. З отриманням останнього наказу, польські підрозділи поступово стали залишати позиції й малими групами розходитись у різних напрямках. На своєму шляху багато хто потрапив до радянського полону, при цьому чимало офіцерів були розстріляні на місці. Під час свого останнього бою польські прикордонники завдали противнику відчутних втрат: 32 радянські вояки були вбиті і ще 90 дістали поранення [22, 67–69].

4) Бої в районі Грузятин – Навіз – Боровичі. 21 вересня на західній околиці села Боровичі (зараз – Маневицький район Волинської обл.) передовий батальйон польського 3-го піхотного полку КОП несподівано зустрівся з радянським комбінованим розвідувальним загоном 87-ї стрілецької дивізії (його склад: кавалерійський ескадрон, взвод легких танків Т-37, моторизована роти піхоти, одна гармата). З радянського боку не було вжито необхідних заходів для безпечного пересування; вперед не було вислано дозорну машину, крім того, група продовжувала рух у єдиній колоні. Тому поляки швидко знищили 3 танки [9, 3] та 4 вантажівки [15, 3]. Крім того, радянський загін втратив убитими майже всіх офіцерів: командира кавалерійського ескадрону, командира моторизованої роти, командира одного зі взводів [15, 3]. У політзвіті 87-ї дивізії ситуацію зображено як катастрофічну. У моторизованій роті живими залишилося лише 11 осіб, серед яких 2 поранених [24, 111].
Після несподіваної зустрічі поляки просувалися вперед обережніше. Це дало змогу противнику перекинути в район недавнього бою свіжі сили 87-ї стрілецької дивізії – 16-й стрілецький полк полковника Філімонова, який закріпився у сусідньому селі Навіз (зараз – у Рожищенському районі Волинської обл.). Цей населений пункт, який лежав на шляху до переправи через річку Стохід, полякам, попри кілька спроб (в тому числі нічних), захопити не вдалося [19, 2]. У той же час вночі підрозділ радянської піхоти заблукав у темряві й вийшов прямо на польські позиції. В результаті рішучих дій поляки розсіяли одну зі стрілецьких рот радянського 16-го полку. Її командир проявив боягузтво [24, 168]. Він розгубився й віддав наказ відступати. Як наслідок червоноармійці кинулися тікати у різні боки, тому замість організованого відходу сталася панічна втеча. Багато радянських солдат потрапили в полон. Командир кинув власний підрозділ й втік у тил. Знайшли його лише через кілька днів у сусідньому селі. Загалом ніч на 22 вересня була дуже напруженою. З радянського боку траплялися випадки перестрілки між власними підрозділами.
Бій під Боровичами виявив слабкі сторони у взаємодії радянських піхотних частин з артилерією. Вранці 22 вересня артилеристи пропонували перенести артпідготов-
ку на дві години з огляду на густий туман та недостатньо добре проведену попередню розвідку вогневих засобів поляків. Однак, командир 16-го стрілецького полку не погодився, тому два дивізіони гаубиць цілу годину стріляли майже в порожнечу. Таким чином, радянська піхота почала ранковий наступ фактично без артилерійської підготовки, що призвело до додаткових людських втрат.
Вранці 22 вересня 1939 року поляки також розпочали активні наступальні дії. Головний натиск робився на село Грузятин (зараз – у Маневицькому районі Волинської обл.), через яке пролягав подальший шлях на захід. Спроба поляків завершилася невдачею. Під сильним вогнем атака захлинулася, поляки зазнали відчутних втрат, особливо серед офіцерського складу. Водночас польські сили, що прикривали наступ на Грузятин відбили кілька атак противника. При цьому одна з рот 16-го полку зайшла в яр, де потрапила у «вогневу пастку» під перехресний вогонь польських кулеметів. Як наслідок – великі втрати. Серед загиблих був й сам командир підрозділу [19, 4]. Невдовзі польські сили прикриття організовано залишили свої позиції й приєдналося до основної частини 3-го піхотного полку. Радянські війська противника не переслідували.
Пасивність радянських військ, які не переслідували відступаючу польську піхоту (хоча мали для цього всі можливості), пояснюється тим, що командування 16-го полку сподівалося на авіаційну підтримку. Однак радянська авіація з‘явилася над полем бою не о 8-й годині ранку 22 вересня, як було заплановано, а із запізненням на цілих одинадцять годин, що дало змогу полякам відійти досить далеко [24, 158].
В результаті дводенних боїв між польським 3-м піхотним полком КОП та підрозділами радянської 87-ї стрілецької дивізії обидві сторони зазнали серйозних втрат. Так, радянські війська втратили 321 особу: 95 було вбито, 85 – поранено, 141 – зник безвісти або потрапив у польський полон [22, 16]. В свою чергу, у 3-у батальйоні 3-го піхотного полку КОП, що брав активну участь у боях, 35 чоловік загинуло й 80 було поранено [6, 150]. Крім того, відомо, що втрати серед офіцерського складу 2-го батальйону складали близько 75% [8, 161].

5) Воля-Садківська – Владиполь – Хлиплі. Оперативна кавалерійська група (її основу становила Новогрудзька кавалерійська бригада), очолювана генералом В.Андерсом, 23 вересня прорвала кільце німецького оточення під Краснобродом й з боями пробивалася на південь до угорського кордону. 26 вересня польські кавалеристи вели бої з німецькими та радянськими військами й ввечері цього ж дня перетнули залізничну магістраль Перемишль – Львів. Біля села Хлиплі (зараз – у Мостиському районі Львівської обл.) 25-й уланський полк зустрівся з передовими підрозділами радянського 148-го кавалерійського полку 34-ї кавалерійської дивізії. Для прикриття подальшого руху бригади 25-й уланський полк залишився біля села, в той час як основні сили продовжили марш на південь [5, 13].
Поблизу села Воля-Садківська (зараз – у Мостиському районі Львівської обл.) Новогрудзька кавалерійська бригада вийшла на шосе Мостиська – Самбір, по якому рухалася колона радянських вантажівок. Дві з них виїхали просто на позиції 26-го уланського полку, внаслідок чого радянські солдати-водії потрапили в полон [11, 74]. Генерал В.Андерс вислав свого парламентера, аби домовитися про безперешкодний прохід до угорського кордону (до нього лишалось близько 40 км). Демонструючи свої добрі наміри, поляки готові були віддати щойно захоплених у полон водіїв. Проте парламентер не зміг зустрітися з радянськими командирами, адже перші ж червоноармійці, яких він зустрів, попри білий прапор, намагалися стягнути його з коня та роззброїти [2, 33].
Невдовзі після цього інциденту частини радянської 34-ї кавалерійської дивізії за підтримки танків та артилерії перейшли в атаку. Перший удар прийняв 26-й уланський полк, який під інтенсивним вогнем радянської артилерії через деякий час став відступати до лісів західніше села Владиполь (зараз – у Самбірському районі Львівської обл.). Тимчасова оборона дозволила 27-му уланському полку, що знаходився позаду, закріпитися у цьому селі й відбити радянський наступ. Проте на лівому фланзі під сильним тиском радянської кавалерії відступав 25-й уланський полк. Одночасно почалася чергова фронтальна атака на позиції 27-го полку. Таким чином, для поляків склалася досить критична ситуація, оскільки в бій були введені всі резерви, артилерія використала останні снаряди, а радянський наступ ставав дедалі наполегливішим. За таких умов генерал В.Андерс був змушений віддати наказ 27-му полку відступати до лісу західніше Владиполя, де вже знаходився 26-й полк. Відступ прикривав 91-й бронетанковий дивізіон [12, 117].
Генерал В.Андерс, який перебував разом з 26-м полком, не мав відомостей про долю інших полків бригади й біля полудня 27 вересня розформував бригаду. Він наказав організувати з добровольців невеликі загони, які спробують прорватися до угорського кордону. В результаті боїв обидві сторони зазнали певних втрат. У поляків було вбито близько 20 осіб [12, 118]. Радянські джерела повідомляють про 13 поранених (в тому числі смертельно – командир 146-го кавалерійського полку майор Дегтярьов [14, 41]). Однак, генерал В.Андерс згадує, що вже у полоні командуючий радянською 12-ю Армією командарм 2-го рангу І.Тюленєв буцімто повідомив йому, що радянські війська в бою з Новогрудською кавалерійською бригадою втратили багато бійців та 18 танків [2, 37].
Бої з польськими військами довели, що в більшості випадків радянські солдати-резервісти, що становили більшість особового складу частин та підрозділів, були недостатньо підготовлені. Вони не витримували рішучих атак поляків. Через відсутність у командирів необхідних навичок та досвіду керування військовими підрозділами в бойових умовах радянські загони потрапляли у «вогняні пастки», підготовлені поляками. Радянські командири часто забували або просто нехтували елементарними нормами військової обережності. Яскравим прикладом того може бути початок бою за Шацьк. Крім того, виявилась відсутність взаємодії між різними родами військ – між піхотою та артилерією й особливо між наземними військами та авіацією. Великого клопоту радянському керівництву завдала організація надійного зв’язку з підлеглими з’єднаннями і частинами, адже у найбільш відповідальні моменти операції його практично не було. Причиною тому була слабка фахова підготовка особового складу підрозділів зв’язку.
Таким чином, бої під Шацьком, в районі Грузятин – Навоз – Боровичі, поблизу села Витичне були своєрідними першими симптомами майбутніх військових катастроф Червоної Армії у війні з Фінляндією та на початковому етапі Великої Вітчизняної війни. Один з вересневих «визволителів», командир 44-ї СД комбриг О.Виноградов, був розстріляний за погане керівництво своєю дивізією у бойових умовах, коли всього за сім днів боїв проти фінських військ його дивізія втратила більше 4000 осіб та все своє важке озброєння [13, 15]. Проте восени 1939 року за фанфарами, які трубили перемогу, не вдалося почути цих поки що слабких сигналів тривоги. Відповідні висновки були зроблені значно пізніше, лише після провальної фінської кампанії 1939–1940 років.

Джерела

1.    Zurowski A. W walce z dwoma wrogami. – Warszawa, 1991.
2.    Anders W. Bez ostatniego rozdziaіu. Wspomnienia z lat 1939–1946. – Lublin, 1995.
3.    Archiwum Klubu Kleeberczykуw. Relacja d-cy kompanii baonu KOP «Kleck» por. Sobczaka Antoniego, k.3.
4.    Centralne Archiwum Wojskowe. Kolekcja akt rosyjskich, sygn. arch. 1504a, k.122.
5.    Godyс Z. Straty sporуd kawalerzystуw i pancernych z r№k sowieckich w II wojnie wiatowej. – Londyn, 1976.
6.    Lachowicz J. Bitwa 3 puіku KOP z wojskami sowieckimi we wrzeniu 1939 roku // Szawіowski R. (Liszewski K.). Op. cit.
7.    Markiewicz E. Relacja o przebiegu dziaіaс bojowych w 1939 r. // Szawіowski R. (Liszewski K.) Wojna polsko-sowiecka. – Warszawa, 1995. – T.2.
8.    Pawlak S. Relacja por. Pawlaka Stefana z 3 pp KOP // Szawіowski R. (Liszewski K.). Op. cit.
9.    Relacja Steікgowskiego Kazimierza, ochotnika 6 baterii II/32 pal. Materiaіy i Dokumenty Wojskowego Instytutu Historycznego, sygn. II/2/588, k.3.
10. Relacja szer. Kotuіy Adama Stefana, telefonisty baonu fort. «Sarny». Materiaіy i Dokumenty Wojskowego Instytutu Historycznego, sygn. arch. II/2/606, k.30.
11. Schweicer L. Wojna bez legendy. – Kirkoldy, Scotland, 1943.
12. Szubaсski R. Ostatnie walki grupy kawalerii gen. W.Andersa w dniach 26-27.9.1939 // Wojskowy Przegld Historyczny. – 1994. – N3.
13. Дудорова О.А. Неизвестные страницы «зимней войны» // Военно-исторический журнал. – 1991. – №9.
14. От Збруча до Львова. / Сапфиров Н., Кондратенко В., Гончаров А., Ризенко А. – М., 1940.
15. РДВА (Російський державний військовий архів), ф.35084, оп.1, спр.165.
16. РДВА, ф.35084, оп.1, спр.103.
17. РДВА, ф.35084, оп.1, спр.49.
18. РДВА, ф.35084, оп.1, спр.51.
19. РДВА, ф.35084, оп.1, спр.60.
20. РДВА, ф.37928, оп.1, спр.162.
21. РДВА, ф.40334, оп.1, спр.113.
22. РДВА, ф.40334, оп.1, спр.114.
23. РДВА, ф.40334, оп.1, спр.19.
24. РДВА, ф.40334, оп.1, спр.275.

До змісту журналу "Воєнна історія" #5 за 2009 рік