журнал "Воєнна історія" #5(47) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

ЗБРОЙНІ ВИСТУПИ ОУН ПРОТИ ПОЛЬСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
НА ПОЧАТКУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Іван ПАТРИЛЯК,
кандидат історичних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Від моменту створення 1929 року Організації Українських Націоналістів (ОУН) основною своєю метою декларувала боротьбу за незалежність української держави всіма можливими методами, в тому числі й шляхом збройної боротьби. З огляду на це, за першої зручної нагоди керівники націоналістичного підпілля намагалися розпочинати збройні повстання, які, на їхнє переконання, мали б переростати у національну революцію. Подібна нагода трапилася 1939 року, коли один з окупантів українських етнічних земель Друга Річ Посполита опинилася в стані війни з гітлерівською Німеччиною. Детальне вивчення цих подій обов’язкове з огляду на те, що повстання 1939 року було першою спробою розгортання масового повстанського руху з боку ОУН, під час якого націоналісти набули початкового бойового досвіду. Також в ході вересневих виступів вперше проявилися паростки майбутнього українсько-польського протистояння, яке сягає свого піку в 1943–1947 роках.
Збройні виступи українських націоналістів на території Західної України у вересні 1939 року досліджувалися як українськими, так і польськими вченими. Найбільш детально цю проблематику висвітлено в працях П.Мірчука [4], А.Руккаса [9,10,11,12,13], В.Мороза [15], В.Резмера [8], О.Дзюбана [3], А.Кентія [5], А.Сови [16], Р.Тожецького [17], М.Посівнича [6], Р.Висоцького [18], М.Швагуляка [14], Т.Гривула [1] та інших.
На зламі 1938–1939 років ОУН, попри регулярні масові арешти, залишалася найбільшою нелегальною українською організацією на території Польщі [2, с. 568–569]. Події в Карпатській Україні стали потужним стимулом для активізації ОУН у підпольській Україні. Тільки від 15 вересня 1938 року до 12 квітня 1939 року оунівці організували 456 масових демонстрацій і мітингів (80% яких завершувалися бійками з поліцією), здійснили 52 саботажі та 55 актів терору проти представників польської влади тощо [18, с. 355–357]. Реакцією польської влади стали масові арешти серед українців у березні-квітні 1939 року. Серед арештованих було близько 80 керівників ОУН в Західній Україні [18, с. 359]. У їхньому числі в лютому 1939 року арештовують Крайового Провідника Л.Ребета. На його місце того ж місяця було обрано М.Тураша («Граб», «Грабовський»). М.Тураш створює нову КЕ ЗУЗ, до якої, окрім нього, увійшли – В.Тимчій (організаційний референт), Д.Грицай (військовий референт), В.Гринів (заступник військового референта), В.Турковський (референт пропаганди), Д.Мирон (референт політичних справ), Я.Рак (заступник референта політичних справ), П.Мірчук (референт ідеологічних справ), Р.Мащак (керівник сту-
дентського сектору), Б.Рибчук (референт розвідки і контррозвідки). Відповіддю нової КЕ на посилений поліційний натиск стала ще більша радикалізація у стосунку до польської окупаційної влади [18, с. 348]. Зросла кількість індивідуальних замахів на представ-
ників влади. Як свідчила польська поліція, у повітах Бережанському, Підгаєцькому та Стрийському «поодинокий поліцейський не може увійти до села» [19, арк. 376].
У травні 1939 року М.Тураш відправився до Праги на переговори із керівниками ПУН щодо внутрішньо організаційних розбіжностей. Судячи із непрямих свідчень учасників переговорів, М. Турашу вдалося досягти компромісних домовленостей із представниками ПУН. Однак реалізувати досягнутих угод не довелося. У червні 1939 року Крайовий Провідник загинув під час повернення в Україні на чесько-польському кордоні [18, с. 346].
Після смерті М.Тураша керівництво КЕ ЗУЗ взяв у свої руки організаційний референт В.Тимчій («Лопатинський»). Його місце організаційного референта в КЕ зайняв В.Гринів, заступником якого став М.Оп-ришко [18, с.347].
У липні 1939 року, відчуваючи наростаючу напругу між Німеччиною та Польщею і неминучість війни, В.Тимчій розпочинає формування антипольських партизанських відділів. За наказом В.Тимчія члени ОУН проходять прискорену військову підготовку у спеціальних законспірованих таборах у лісистій і гірській місцевості (найчастіше на Поліссі та в Карпатах). Лише протягом серпня 1939 року, за підрахунками сучасних дослідників, військовий вишкіл пройшло щонайменше 967 учасників і симпатиків націоналістичного руху [15, с. 89].
Також у серпні 1939 року відбулася інша важлива подія в житті ОУН – Другий Конгрес (Великий Збір) Українських націоналістів. 10 серпня 1939 року А.Мельник визначив список із 33 осіб, які мали прибути на Збір, запланований в Римі до 25 серпня 1939 року. Передбачалося, що комісії Конгресу працюватимуть в Римі впродовж 25–26 серпня, а 27 серпня буде проведено пленарне засідання. З 25 серпня 1939 року у Римі відкрилася робота комісій – ідеологічно-політичної (голова – М.Сціборський, учасники – Я.Стецько, Д.Мирон, О.Чемиринський, В.Войтанівський, О.Бойдуник, О.Ольжич-Кандиба); військової (голова – Р.Сушко, учасники – М.Капустянський, В.Курма-
нович, Р.Ярий); економічної (голова – О.Бойдуник, учасники – Я.Стецько, М.Сціборський, М.Турманович); організаційної (голова – Я.Барановський, учасники – Я.Стецько, В.Войтанівський, О.Бойдуник, Д.Мирон); ревізійної (голова – Я.Стецько, учасники – М.Сціборський, Я.Барановський, О.Чемиринський, В.Войтанівський)[4, с. 447].
Пленарне засідання, власне сам Великий Збір, відбувся 27 серпня 1939 року у Римі. Його учасниками, окрім А.Мельника, стали: М.Турманович, О.Бойдуник, В.Войтанівський, О.Сеник, Я.Стецько, О.Ольжич-Кандиба, Я.Барановський, М.Капустянський, М.Сціборський, О.Чемиринський, М.Михалевич, С.Чучман, Р.Сушко, Ю.Шепарович, В.Курманович, «Залісецький», «Зеленоклинець», О.Неприцький-Грановський (делегат із США), В.Коссар, С.Давидович (двоє останніх представники Канади), О.Тюшка, Д.Мирон (представники Західної України). Ще двоє представників Західної України – Р.Шухевич і Л.Зацний прибули до Відня й очікували там офіційного запрошення для участі в Зборі, але так його і не отримали [4, с. 448].
Збір тривав лише три години. На ньому було зачитано «усний заповіт» Є.Коновальця щодо передачі керівництва ОУН А.Мельнику. Без голосування головуючий О.Сеник оголосив, що оплески на честь А.Мельника він вважає підтримкою з боку учасників Збору. Після чого всіх присутніх привели до присяги на вірність новому лідеру. Також на Римському Великому Зборі із поспіхом було затверджено новий «Устрій ОУН», який серйозно розширяв повноваження Голови ПУН і робив його фактичним неконтрольованим диктатором Організації. Як припускають сучасні дослідники, такою різкою зміною внутрішньої політики організації оточення А.Мельника намага-
лося запобігти виклику авторитетові А.Мельника з боку крайовиків. А.Мельник, покликаючись на свої практично необмежені повноваження, одразу ж створив непередбачену новим статутом структуру – Президію ПУН, включивши до її складу М.Капустянського, О.Сеника, Я.Барановського [4, с. 449].
Проведення Великого Збору в надзвичайному поспіху, організаційні порушення, незапрошення на Збір Р.Шухевича й Л.Зацного, відсутність дискусій і голосування по кандидатурі нового лідера, а також наближення до А.Мельника Я.Барановського, брат якого Роман був агентом польських спецслужб, викликало серйозну критику з боку відомих крайовиків. Зокрема, одразу ж після оголошення складу Президії ПУН свої протести проти особи Я.Барановського оголосили О.Тюшка, Д.Мирон, Я.Стецько, Р.Ярий. Крайовики також закидали А.Мельникові і його найближчим співро-
бітникам політичну недалекоглядність. На Зборі не було розроблено жодних інструкцій щодо того, як ОУН має поводитися в умовах можливої німецько-польської війни, в контексті домовленостей Молотова і Ріббентропа тощо. А.Мельник і його соратники не вірили в можливість передачі більшовикам Західної України, а розраховували отримати від німців «Західну Українську Державу», для якої розробляли закони, готували уряд тощо. В результаті весь західноукраїнський актив ОУН був полишений на власні сили без конкретних вказівок напередодні світової війни.
Наприкінці серпня 1939 року КЕ зібралася на свою надзвичайну нараду, на якій було вирішено провести мобілізацію членів ОУН. 28 серпня о 21-й годині оунівці мали сконцентруватися у заздалегідь визначеній місцевості й очікувати подальших вказівок керівництва [15, с.92]. Можна з упевненістю стверджувати, що вихід націоналістів до таємних лісових таборів врятував їх від масових арештів, які розгорнула польська поліція на початку війни. За приблизними підрахунками на Західній Україні протягом 1–5 вересня 1939 року було арештовано до 7 тисяч активістів різних українських молодіжних і спортивних організацій, діячів кооперативного і просвітницького руху, сотні з яких були направлені до концтабору в Березі Картузькій [7, с. 137]. Незважаючи на лояльні заяви українських депутатів сейму і представників легальних політичних партій, польська поліція, військові і парамілітарні організації розгорнули терор проти мирного українського населення, звинувачуючи його у поразках польської армії на фронті. Що дошкульнішими були фронтові поразки, то сильнішою ставала хвиля польського терору. Особливо активною у «пацифікації» українців була «Національна оборона» («Оброна народова») і розгромлені відділи фронтовиків, які знущалися над українськими селянами і знищували українських активістів на Прикарпатті, Бережанщині, Підгаєччині, Жидачівщині, Волині [1, с. 76–77]. З метою захиститися від цих слабо дисциплінованих відділів польського війська (часто дезертирів) і шовіністично налаштованої польської молоді активісти ОУН здійснюють акції з роззброєння поляків. Польський дослідник В.Резмер, характеризуючи дії українців, відзначав: «Після 10 вересня на територію Малопольщі (Галичини – І.П.) почали стікатися дезертири польського війська, часто великими групами із повним озброєнням. Із них, на територіях віддалених від великих польських гарнізонів, почали формувати бойові підрозділи. Українці все частіше роззброювали польських солдатів, які пересувалися окремо або невеликими групами. Таким чином, вони здобували зброю для своїх підрозділів. Вторгнення німців 11 вересня в глибину Східної Малопольщі (через Самбір) стало в ряді місць Прикарпаття знаком до початку виступу. Передчасна евакуація, а точніше втеча державної поліції, також була на користь цій справі» [8, с. 28–29]. Першими (в ніч на 12 вересня) проти польських військ і адміністрації виступили повстанці-оунівці в Добромильському і Городецькому повітах на Львівщині. Особливо успішно діяла група з Городоцького повіту, якій вдалося роззброїти й полонити, якщо вірити оунівським звітам, близько 400 солдатів із охорони польового аеродрому. Очевидно, що ця кількість є завищено, бо у роззброєних вилучили 70 гвинтівок, 2 кулемети, а на
аеродромі захопили 8 літаків [9, с.45]. Навряд чи на аеродромі було понад 300 осіб неозброєного персоналу і якщо повстанці справді захопили до 400 польських жовнірів, то, можливо, це були якісь новомобілізовані резервісти, яких тимчасово розмістили на летовищі й не встигли озброїти.
Документи фіксують діяльність невеличкої повстанської групи (20 осіб) у Львові, члени якої з 12 до 14 вересня вступали в перестрілку із поляками в районі Кульпаркова та біля будинку української бурси [9, с.46]. Черговий спалах українських повстань був зафіксований на Львівщині 17–22 вересня, коли Червона армія розпочала своє вторгнення на територію Польщі. Користуючись хаосом і загальним сум’яттям, оунівці намагалися захопити якнайбільше зброї і визволити із в’язниць своїх побратимів. Зокрема, відомо про діяльність націоналістичної групи (109 осіб під керівництвом Камінського) у Бібрському повіті, яка захопила 1 гармату, 6 кулеметів, 127 гвинтівок, 20 пістолетів, 3 велосипеди, 2 вози, 7 автомобілів, 50 коней, 5000 набоїв, полонила 200 польських солдатів, у сутичках убила 5 жовнірів і втратила 2 бойовиків убитими і 2 пораненими [9, с.46]. Крупні повстанські групи діяли в районі Дрогобича (300 осіб) і поблизу Трускавця (60 осіб). Відомо, що під час сутичок із поляками трускавецька група повстанців втратила 3 бойовиків убитими, захопила 150 гвинтівок, 8 возів, 4 коней. Польські джерела, окрім цього, вказують на те, що повстанці з-під Трускавця атакували поїзди на залізниці, що вела в напрямку Львова [8, с.29]. Також загін із с. Попелі під командуванням Яримовича і Павлюка у боях із поляками, які точилися до 19 вересня, убив 32 противників, втратив 15 своїх бійців, захопив 80 гвинтівок, 4 гранати, понад тисячу штук набоїв [9, с.46–47].
У звітах оунівського підпілля також подається інформація про діяльність невеликих груп партизанів (чисельністю 10–30 осіб) у Самбірському, Турківському й Рава-Руському повітах Львівського воєводства [9, с.47]. Польські автори вказують на інтенсивні сутички між польськими військами та оунівцями в районі Явірника Руського і Рясної Руської на Любачівщині, а також у Перемишлі [17, с.27–28].
Однак, найбільшого розмаху набули виступи націоналістів на території Стрийського, Жидачівського, Рогатинського і Тлумацького повіту Станіславівського воєводства. Особливо завзяті сутички відбувалися в Стрию. Після сильного німецького
бомбардування під ранок 12 вересня 1939 року місто покинули майже всі польські війська та поліція, залишивши тільки невелику охорону біля військових складів і казарм. Користуючись відсутністю будь-якої влади, міський криміналітет і люмпени кинулися 12 вересня грабувати магазини і склади, невелика група польських жовнірів була безсила перед вуличними безпорядками. Тоді вночі з 12 на 13 вересня до Стрия увійшли озброєні партизанські групи ОУН (чисельністю 500–700 осіб), які відновили порядок у містечку і встановили в ньому українську владу [8, с.29]. 14 вересня 1939 року польські війська, які перебували неподалік Стрия (батальйон піхоти 49 піхотного полку Війська польського), отримали наказ відновити контроль над населеним пунктом. Розгорнулися інтенсивні сутички у передмісті, які тривали декілька днів, аж до підходу німецьких частин [8, с.29].
Ціле партизанське з’єднання націоналістів (900 осіб) оперувало з 12 вересня в районі с. Дуліби поблизу Стрия. Проти повстанців було кинуто регулярні військові частини, поліцію й озброєних членів «Національної оборони», які в ході пацифікаційної акції майже повністю спалили
с. Дуліби і жорстоко вбили 51 людину [9, с.47]. Описуючи ті події, випадковий свідок, мешканець с. Жулин І.Пахаля згадував: «Українське населення Стрийщини, дізнавшись, що німецька армія вже недалеко, почало в поспіху приготовлятися, щоб зайняти Стрий, повісити жовто-блакитний прапор та влегшити вхід німецькій армії до міста. (…) Поляки, побачивши, що німецька армія затрималася перед Стриєм, почали вертатися до міста. Вернулася теж поліція, приїхало військо, зорганізувало з найгіршого шумовиння «Оборону народову» і почали господарити. В першу чергу взялися до найближчого свідомого села Дуліб, яке почали в несамовитий спосіб нищити. Отже поляки окружили навколо хати і почали палити, а коли хто хотів з хати втекти, того пробивали багнетами і кидали в огонь. Хто вирвався з цього пекла і рятувався втечею, до того безпощадно стріляли (…) Поляки виловлювали всіх молодих хлопців і безпощадно їх убивали (…) Отож зловили одного хлопця, Пилипова Миколу, аж під Конюховим, привели до Стрия, до парку Вільшана і почали в несамовитий спосіб над ним знущатися. Повідтинали йому вуха, ніс, викололи очі й опісля облили бензиною і підпалили. В подібний спосіб знущалися над іншими хлопцями, а 12-ох кинули живцем до каналу» [3, с.76–77].
12 вересня 1939 року на Стрийщині в с. Колодниця було створено ще один крупний партизанський загін (до 400 осіб), в ході боїв з яким польські війська спалили в населеному пункті 50 хат і вбили 3 мешканців. Аналогічно зі спаленими хатами і вбитими цивільними громадянами (2 особи) відбувалися сутички між польськими каральними експедиціями і оунівцями в селах Синьовидське Верхнє і Корчин [10, с.389]. Жорстокі польські пацифікації також фіксуються очевидцями в Старому Самборі (спалено 3 українські будинки), с. Недільній (спалено 30 хат і пограбовано церкву), с. Лужку-Горішньому (спалено церкву), с. Бусовиську (убили 4-х українців і знищили «Просвіту»), с. Спасі (убили одного українця), с. Терешові (убили 5-х людей, при цьому жорстоко їх катуючи) [3, с.76–77].
Аналізуючи діяльність партизанів-націоналістів на Стрийщині, сучасний український дослідник А.Руккас підкреслює: «Відзначимо синхронність, з якою діяли члени ОУН на Стрийщині, де всі виступи відбулися 11–13 вересня. Це може свідчити про наявність завчасно розробленого плану повстання. Збройні загони оперували в тих селах, що знаходилися поблизу залізниці на Бескидський перевал, створюючи тим самим загрозу польським комунікаціям (були зафіксовані напади на потяги)» [9, с.47].
Одними із наймасштабніших були виступи ОУН поблизу містечка Миколаїв Жидачівського повіту. 13 вересня в регіоні почалося повстання, яке очолили керівники повітової екзекутиви ОУН В.Демура й Д.Гаджера. Повстання охопило 17 сіл навколо Миколаєва, а партизанський загін налічував 500–600 осіб. Націоналісти роззброїли відділки польської поліції, оголосили про встановлення української влади і про початок мобілізації всіх чоловіків-українців у віці від 18 до 35 років [9, с.47–48]. Повстанці захопили стратегічні мости через р. Дністер – автомобільний у Наддністрянській Дем’янці і залізничний у Розвадові [9, С.48]. Контроль українців над мостами перешкоджав польським оперативним планам, згідно з якими всі залишки війська, поліції та адміністрації мали концентруватися для оборони р. Дністер на т. зв. «румунському плацдармі». Занепокоєні розмахом повстання воєводська адміністрація і військове командування 14 вересня скерували проти партизанів три армійські батальйони піхоти (близько 1500 осіб), повітову поліцію з Жидачівського, Самбірського і Дрогобицького повітів (500 осіб), а також новосформований кавалерійський полк зі Станіславова (1000 жовнірів) [9, с.48]. Найзапекліші бої між повстанцями і карателями розгорілися в селах Наддністрянська Дем’янка й Надітичі. Долаючи опір націоналістів, поляки втратили 52 жовнірів і поліцейських, втрати партизанів складали щонайменше 17 убитими і 7 пораненими. У відплату пацифікатори спалили 180 хат у Надітичах, розстріляли директора школи М.Святого і місцевого пароха Р.Божика, а також пустили з димом сусідні села Веринь, Крупське, Дорговижу, Устє, розстрілявши за вироком військово-польового суду в зазначених селах щонайменше четверо осіб [9, с.48]. Інші джерела подають інформацію про повне або часткове спалення польськими військовими і поліцейськими сіл Рудники, Деменці, Пісочна, Гостинець, Березине, Вериня та розправи над селянами без будь-яких вироків навіть військово-польового суду [3, с.82]. Очевидці польської каральної експедиції стверджували, що «Селян зачиняли по хатах і підпалювали або скатованих виводили на кладовище, казали копати для себе гроби і стріляли (…) Не щаджено навіть старців і дітей. В селі Деменці один із бандитів наздогнав 9-літнього хлопчика Івася Попика та з криком: «Ти теж хцеш Украіни», проколов його наскрізь багнетом. У селі Крупське захоплено п’ятьох селян і розстріляно, а одного – Василя Беца – замучено. Спочатку відтяли йому ногу і руку, потім шматки м’яса з лиця і, нарешті, застрілили. У селі Надітичі 68-літній селянці Анні Березі відрізано руку. Кіндзировому Василеві виколено очі. Григорієві Кіндієві відрізано язика» [3, с.82–83].
Протягом 17–18 вересня 1939 року збройні виступи членів ОУН були зафіксовані в Рогатинськму повіті. З повстанських звітів відомо, що найбільші групи діяли в с. Пуків (100 осіб) та с. Добринів (50 осіб). Дрібніші націоналістичні боївки оперували в селах Потік, Залип’є, Черче, Підгороддя, Залужжя, Липиця Нижня, Вербилівці [9, с.48]. У повіті повстанці знищили щонайменше 50 противників і полонили 55 польських солдатів та офіцерів. Трофеями оунівців стало 187 гвинтівок, 3 кулемети, 9 пістолетів, 1200 набоїв тощо. Партизани втратили в боях 25 бойовиків убитими і пораненими [9, с.48].
Активними у боротьбі з польською адміністрацією виявилися оунівці Тлумацького повіту, які захопили владу в 10 селах на півночі повіту і створили партизанську групу чисельністю до 600 осіб [9, с.48].
На території Тернопільського воєводства націоналістичне повстання охопило села чотирьох повітів – Золочівського, Заліщицького, Бережанського і Підгаєцького. Зокрема в Золочівському повіті повстанський загін 14 вересня несподівано вдало атакував залізничну станцію в Ожидові, де перебували польські жовніри, очікуючи відправки на фронт. Під час атаки деморалізовані поразками урядові солдати (800 чоловік) не чинили опору, здали 800 гвинтівок, 3 гармати і здалися в полон. Так само несподівано вдалося оунівцям захопити зброю в Олеську, заволодівши 230 гвинтівками, 30 автомобілями, 60 кіньми тощо [9, с.49].
У Заліщицькому повіті націоналісти, згруповані в загін чисельністю 250 осіб, розпочали збройний виступ 16 вересня 1939 року. З оунівських звітів випливає, що в повіті вдалося роззброїти (очевидно без особливого опору) близько 50 польських солдатів і поліцейських (можливо, охорону польового аеродрому). Трофеями повстанців стали 8 кулеметів, 40 гвинтівок, 2 автомобілі, 4 літаки [9, с.49]. При цьому в повстанських документах стверджується, що польські втрати в боях у повіті становили 232 особи убитими [9, с.49]. Очевидно, що ця цифра є або завищеною, або ж жертвами повстанців стали польські колоністи чи осадники.
Найбільший за масштабами виступ членів ОУН відбувся 17–20 вересня 1939 року у Підгаєцькому і Бережанському повітах Тернопільщини. Ще до початку війни у місцевих лісах було створено шість спеціальних таборів для військової підготовки членів ОУН. Через них пройшло щонайменше 117 осіб, які згодом стали керівниками повстанських груп. 14 вересня 1939 року поблизу с. Бишок Бережанського повіту відбулася нарада активу ОУН, в якій взяли участь окружний провідник ОУН Г.Голяш («Тарас Бульба»), повітовий провідник С.Гаврилюк («Чорний»), І.Гірняк («Мороз»), Л.Рега, Б.Івашків («Боз», «Топір») [15, с.103]. На нараді було вирішено, з огляду на посилення польського терору (напередодні зборів у с. Нараєві того ж Бережанського повіту був убитий українець П.Бай, а в с. Вимислів ці поляки застрелили двох українських селян), організувати мережу сільської самооборони і взяти владу в регіоні в свої руки. 15 вересня 1939 року було проведено чергову нараду, в якій, окрім названих вище осіб, взяв участь представник Крайової екзекутиви ОУН О.Лапунька («Чабан») [15, с.103]. На підставі інструкцій Крайової екзекутиви було вирішено розпочати повстання в ніч на 17 вересня. Для керівництва постанням створили штаб у складі Г.Голяша, І.Гірняка, Л.Реги, Б.Івашкова, який дислокувався в лісі коло с. Бишок [15, с.104]. Уже на ранок 17 вересня повстанським групам вдалося захопити низку сіл і проголосити там українську владу [15, с.104]. Цікаво, що в захоплених селах повстанці розповсюджували звернення-листівки до українців і поляків. У першому вказували на падіння польської держави-гнобителя і закликали українців активно взятися до будівництва власної держави, а в другому повідомляли полякам, що вони стали заручниками злочинної національної політики польських урядів і хибної міжнародної політики польської держави, поляків закликали зберігати спокій і виявити лояльність до української держави [15, с.104].
Загалом повстання на Бережанщині і Підгаєччині охопило 40 населених пунктів і, якщо вірити організаційним звітам, у ньому були задіяні 4000 осіб. Атакуючи повністю деморалізовані відділи польської армії (яка була в розгубленості після несподіваного нападу з боку СРСР 17 вересня), повстанці протягом трьох днів захопили 2 гармати, 10 кулеметів, 888 гвинтівок, 164 пістолети, 2 мотоцикли, 30 велосипедів, 3 автомобілі, 32 коней, 3 польові кухні, полонили 1842 і вбили 268 поляків, втративши при цьому 23 бойовиків убитими і 33 пораненими [9, с.49]. Слід звернути увагу на великі диспропорції у співвідношеннях убитих поляків та українців, як і на те, що захопленої зброї не вистачило б навіть на всіх полонених, не кажучи про вбитих поляків. Очевидно, що в даному випадку маємо справу або з перебільшеннями у звітах, або із якимись невідомими для нас нюансами (можливо, серед полонених були новомобілізовані й неозброєні резервісти чи цивільні втікачі)… Також цілком ймовірно, що жертвами повстанців були не лише військові чи поліцейські, але також і цивільні поляки. Зокрема, польські вчені наголошують на тому, що в ході збройних виступів були випадки убивства польського населення в селах і колоніях Потік, Лісники, Потутори, Конюхи, Дрищів, Гайки, Глинна, Гіновиці, Козівці, Котів, Мечищів, Планчі Великі, Рибники, Тростянець, Шумляни, Славятин, Боків [16, с.85]. Частково ці дані підтверджують і оунівські звіти, в яких вказано, що на Бережанщині повстанці спалили 4 польські колонії, а в селах Божиків, Богатківці, Литвинів, Конюхи, Славятин, Шумляни і Боків убили щонайменше 123 польських колоністів [9, с.49]. Одночасно відзначимо, що є свідчення про звірства польської армії в згаданих вище Лісниках (3 км від Бережан), де 18 вересня був багнетами заколотий українець М.Греськів, спалено українську кооперативну пекарню і молочарню, знищено декілька українських господарств. Згодом, очевидно, повстанці помстилися польському населенню за дії армії і поліції [3, с.85]. Відомо також, що в с. Нараєво, с. Котів, с. Криве, с. Копиченці 15–18 вересня польська поліція і «стшельци» із місцевих осадників та колоністів спалили десятки українських господарств і вбили без суду щонайменше трьох осіб [3, с.85]. З відходом польської поліції та армії селяни разом з повстанцями жорстко мстилися причетним і непричетним до антиукраїнських погромів полякам. Як писав у своїх спогадах очевидець подій В.Бемко, «З усією повнотою і силою виступив на яв спротив, чи радше відплата за биття, в’язниці, засуди, пацифікацію … – і не було сили, яка могла б це спинити!» [15, с.105].
Менш активними були збройні виступи ОУН у вересні 1939 року на Волині та Поліссі, що можна пояснити слабшим організаційним охопленням регіону порівняно з Галичиною, а також доволі сильними комуністичними впливами. На початку війни націоналісти організували свої повстанські групи у трьох повітах Волині й Полісся – Костопільскому, Здолбунівському й Дорогочинському [9, с.49]. Згодом дій партизанських груп ОУН були зафіксовані ще в кількох місцевостях – Володимир-Волинському, Ковельському, Ратненському і Камінь-Каширському повітах [15, с.101].
У підсумковому звіті «Результати повстань на Західній Україні у вересні 1939 року Крайова екзекутива ОУН вказувала, що повстанськими акціями було охоплено 183 населені пункти у 20 повітах Західної України. До повстанських груп залучили 7729 осіб. В ході польських каральних експедицій було повністю спалено 5 українських сіл, в інших знищено 151 українське господарство. У відповідь бойовики ОУН повністю спалили 4 польські колонії. Втрати партизанських загонів ОУН складали 160 осіб убитими і 53 пораненими. Польські втрати складали 796 убитими, 37 пораненими й 3610 полоненими. Трофеями партизанів стали – 1 танк, 8 літаків, 7 гармат, 103 кулемети, 25 автомобілів, 184 коней, 3757 гвинтівок, 3445 пістолетів [9, с.49–50]. На жаль, досі не виявлено бодай якихсь польських статистичних даних, які б окреслювали масштаби збройних виступів ОУН у вересні 1939 року, тому доводиться послуговуватися даними лише української сторони. Очевидно, що дані ОУН є не зовсім коректними. Скоріш за все, до втрат польської сторони подано всіх – і цивільних, і військових, тоді як до українських втрат подано лише загиблих членів повстанських відділів Організації. Якщо припустити, що польські військові й поліцейські втратили убитими стільки ж, скільки й оунівці (тобто десь 150–200 осіб) і додати цю кількість до 3610 полонених, то вийде 3760–3810 польських жовнірів і поліцаїв, що є більш адекватним кількості зброї, захопленої членами ОУН. Очевидно, що 500–600 убитих поляків були цивільними (мабуть, колоністами й осадниками). Скоріш за все, кількість убитих польськими військами, поліцією чи парамілітарними організаціями цивільних українців у вересні 1939 року також коливалася в цьому проміжку.
Повстанням вересня 1939 року ОУН не зуміла встановити української влади на території західноукраїнського регіону, однак відверто заманіфестувала прагнення українського народу до власного державного життя й ворожість до помираючої польської держави. На жаль, вирішення «української проблеми» було не в українських руках. Доля західноукраїнських земель була визначена ще до початку німецько-польської війни у московських домовленостях двох диктаторів. Однак швидка загибель польської держави давала українському визвольному рухові певну моральну сатисфакцію – один із ворогів української державності уже був розтрощений у жорнах Другої світової війни, відтак, зароджувалася надія, що ця війна, як і її попередниця – Перша світова, перемеле й решту претендентів на володіння українськими землями.

ДЖЕРЕЛА

1. Гривул Т. Польський терор проти українського населення в 1939 та в 1941 рр. // Український визвольний рух. – Зошит 2. – Львів, 2003. – С. 86–94.
2. Дарованець О. Чисельність ОУН // Мірчук П. Нариси з історії ОУН 1929–1939 роки. Видання третє. – К., 2007. – С. 565–570.
3. Дзюбан О. Українсько-польське протистояння у вересні 1939 р. у тогочасній пресі та споминах очевидців // Український визвольний рух. – Зошит 2. – Львів, 2003. – С. 74–86.
4. Мірчук П. Нариси з історії ОУН 1929–1939 роки. Видання третє. – К., 2007.
5. Кентій А. Збройний чин українських націоналістів 1920–1956. Історико-архівні нариси. – К., 2005. – Т. 1.
6. Посівнич М.Р. Воєнно-політична діяльність ОУН в 1929–1939 рр. // Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Львів, 2009.
7. Пурат А. Українці у вересневій кампанії // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23–24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. – Гол. ред. К.Кондратюк. – Львів, 2001. – С. 135–143.
8. Резмер В. Позиція і участь українців у німецько-польській кампанії 1939 р. // Україна–Польща: важкі питання. – Т. 4. – Варшава, 1999. – С. 13–34.
9. Руккас А. Збройні виступи членів ОУН на початку Другої світової війни. – Воєнна історія. – № 5. – 2008. – С. 44–50.
10. Руккас А. Бойові дії загонів ОУН у вересні 1939 р. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич, 2002. – С. 385–395.
11. Руккас А. Збройні виступи ОУН на території Станіславського воєводства у вересні 1939 р. // Українська Повстанська Армія – феномен національної історії / Матеріали всеукраїнської наукової конференції. – Івано-Франківськ, 2003. – С. 50–58.
12. Руккас А. Збройні загони Організації українських націоналістів на Бережанщині (вересень 1939 р.) // Український визвольний рух. – Зошит 3. – Львів, 2004. – С. 145–159.
13. Руккас А. ОУН на території Львівського воєводства у вересні 1939 р. // Київська старовина. – № 1. – 2003. – С. 73–82.
14. Швагуляк М. Позиція та участь українців у німецько-польській війні 1939 р. // Україна–Польща: важкі питання. – Т. 4. – Варшава, 1999. – С. 35–59.
15. Шпіцер В., Мороз В. Крайовий провідник Володимир Тимчій-«Лопатинський». – Львів, 2004.
16. Sowa A. Stosunki polsko-ukrainski, 1939–1947. – Krakow, 1998.
17. Torzecki R. Polacy i Ukraincy. Sprawa ukrainska w czasie II wojny swiatowej na terenie II Rzeczypospolitej. – Warszawa, 1993.
18. Wysocki R. Organizacja Ukrainskich Nacjonalistow w Polsce w latach 1929–1939. – Lublin, 2003.
19. ЦДАВОВУ України. – ф. 3833. – Оп. 2. – Спр. 45.

До змісту журналу "Воєнна історія" #5 за 2009 рік