журнал "Воєнна історія" #5(47) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

НАПРЯМКИ ВОЄННО-ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОУН
В 1927–1930 РОКАХ

Микола ПОСІВНИЧ,
молодший науковий співробітник Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України (Львів)

В середині 1920-х років Українська Військова Організація (далі – УВО) являла собою воєнізовану структуру під номінальним керівництвом екзильного уряду ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем та Державним центром УНР і формально залишалася аполітичною. Одним з основних її завдань було збереження військових кадрів для подальших визвольних змагань. Масовий вступ молоді в ряди УВО, що не брала участі у військових діях, та перехід еміграційних урядів на радянофільські та пропольські позиції змушували суто військову організацію переходити до ширших форм власної політичної діяльності. У цей період було створено багато молодіжних націоналістичних організацій у Західній Україні (Група української державницької молоді, Організація вищих класів українських гімназій, Союз української національної молоді) та в середовищі української військово-політичної еміграції (Група української націоналістичної молоді, Союз української незалежної молоді, Легія українських націоналістів). Розростання націоналістичного руху та його неорганізованість спонукали розрізнені структури до об’єднання [18, 56–68].
Для вироблення спільних позицій із різноманітних питань ідеології, теорії націоналізму, соціальної і воєнно-політичної платформи майбутньої організації було скликано І-у Конференцію Українських Націоналістів, що відбулася в Берліні 3–7 листопада 1927 року. У ній брали участь: полк. Євген Коновалець (комендант УВО), Степан Нижанківський і Юліян Вассиян (Група української національної молоді з Праги), Микола Сціборський і Петро Кожевників (Леґія українських націоналістів), Омелян Сеник і Сидір Чучман (представники УВО в Берліні), Петро Сайкевич і Любомир Макарушка (делегати Крайової команди УВО), Осип Боднарович, Богдан Кравців і Степан Охримович (делегати Союзу української націоналістичної молоді), Володимир Мартинець (представник УВО і Групи української національної молоді з Берліну), Дмитро Андрієвський (Брюссель) і Зенон Пеленський (Берлін) як представники часопису «Національна Думка». Конференція обрала Провід українських націоналістів у складі: Є. Коновальця (голова), М. Сціборського (керівник політичної референтури), Володимира Мартинця (керівник секретаріату і пресового та пропагандистського відділу) та Дмитра Андрієвського (керівник ідеологічно-статутарної референтури). У зв’язку з наявністю різних концепцій остаточне вирішення щодо організаційного оформлення майбутньої організації було ухвалено передати Конгресові українських націоналістів [18, 76–78].
Для остаточного вирішення проблемних питань було скликано 8–9 квітня 1928 року ІІ-у Конференцію українських націоналістів в Празі, учасники якої прийняла рішення – ПУН і всі націоналістичні організації відмежовуються від легальних політичних партій та забороняють своїм членам до них належати. Таким чином було остаточно окреслено ідеологічно-політичні позиції, на яких мала базуватися подальша діяльність Організації [18, 86–87].
Одним із перших про проблеми військової підготовки націоналістів писав військовий референт УВО Рико Ярий у брошурі «Військове самовиховання» і статті «Військове виховання молоді» в часописі «Національна думка». У статті він проаналізував загальні військові підходи та стан підготовки провідних держав світу, звернувши особливу увагу на країни-окупанти України. Р. Ярий зазначив: «Наша мета – це створення нового типу українця: тілесно дужого, духово на висоті завдання, самосвідомого українського націоналіста, що не дозволить, щоби йому «дарували» його батьківщину шляхом політичної акції якогось там «приятеля» чи ворога, без особливого його напруження, але який схоче вибороти нашу батьківщину в її найширших етнічних межах» [29, 16].
У брошурі Р. Ярий наголошував на необхідності залучати колишніх українських офіцерів та іноземних інструкторів до військової підготовки й навчання членів організації. Основою майбутнього війська мали стати добре навчені і вишколені провідники, адже без належної підготовки ідея побудови незалежної держави зазнає поразки. Автор виступав за проведення військової підготовки в Україні на базі армії окупантів і фізичної підготовки в різних товариствах, і лише тоді, на його думку, можна було приступати до створення ядра май-
бутньої армії. Українська еміграція, передусім в Америці, мала взятися за створення військової бази для підготовки членів Організації. Молоді рекомендували активно займатися спортом і пристосовувати його під військову підготовку: організовувати літньо-зимові табори та походи, опановувати легку атлетику, кінну їзду, водні та бойові види. За військовою підготовкою членів в майбутньої організації автор брошури поділив на три групи: 1) старшини, які воювали на фронтах Першої світової війни та потребують сучасної перепідготовки; 2) молодь, якій необхідно надати початкові знання; 3) професійні офіцери і вояки, які служать у регулярних арміях інших країн [29, 3–6].
Інший член УВО А. Фовицький у статті «До питання військового вишколу» зазначав, що в майбутньому нова організації повинна зосередитися на виховній і організаторській роботі з молоддю та цілеспрямованій підготовці на військових вишколах рядових борців і провідників визвольного руху [22, 436–437]. Інший невстановлений автор у статті «Боротьба без зброї» закликав спершу налаштувати український народ скріплювати свою завзятість, волю і віру в остаточну перемогу. Автор визначає основні засади в боротьбі без зброї не тільки для революціонера-бойовика, але й для суспільства загалом: 1) Не робити нічого такого, що могло б принести яку-небудь користь ворогові; 2) Завжди і на кожному кроці робити все те, що завдасть ворогові шкоду; 3) Зміцнювати свої духовні й фізичні сили. У висновках він зазначає, що побутовий саботаж окупаційної влади кожного українця має привести до більших успіхів, ніж бойові акції [6, 2].
Натомість ген. Омелянович-Павленко в статті «Думки про еволюцію старшинського вишколу» наполягав на тому, що підготовку та військові вишколи треба проводити з огляду на майбутні потреби регулярної армії в українській державі. Невідомий автор (правдоподібно Омелян Сеник) в статті «Лєґіони», зазначав, що надалі еміграція обмежується підтримкою національного руху, пропагуючи його на міжнародній арені, але під час війни має брати активну участь у збройній боротьбі, створюючи військові відділи на місцях свого проживання. На історичних прикладах автор доводить першочерговість впровадження «Лєґіонової концепції». Автор не заперечує необхідності організовувати в Україні саботажні й партизанські відділи, але надає перевагу створенню військових частин на території іноземних держав, які прихильні до українських визвольних змагань. Завданнями при організуванні національних легіонів еміграції, передусім заокеанської, має бути культивування у молоді бажання навчання воєнним професіям та створювати військові організації, що стали б основою легіонів. Також автор доводить, що набагато легше організувати підготовку легіонів в еміграції, ніж проводити такі заходи в умовах постійної боротьби й підпілля в Україні. У висновках автор доводить, що найважливішим призначенням легіонів є саме їх існування, що підбадьорює та підносить дух на батьківщині, де часто на початках війни неможливо організувати військові відділи. Важливим фактором та найбільш переконливим доказом державницьких устремлінь поневоленого українського народу для провідних держав світу буде існування такої військової сили в еміграції [16, 2–3]. У ході дискусії більшість членів націоналістичних організації схилялися до позиції Р. Ярого, адже не маючи міцної опори й підтримки за кордоном, неможливо створити та утримувати регулярні військові підрозділи [15, 168–169].
Під час дискусії на сторінках націоналістичних видань у статті «Війна будучності» пор. М. проаналізував уже висловлені і виклав власні міркування. У ній він зазначав, що майбутня війна буде не затяжною, а блискавичною, тож українські націоналісти мають виробити чітку військову концепцію. Пропаганда (антипропаганда) та підтримання (ламання) воєнного духу в народу стануть основними засобами майбутньої війни [7, 3–6].
У статті «Революція чи контрреволюція» Олесь Бабій проаналізував міжнародну ситуацію та формування позиції українського націоналістичного руху в цьому контексті. Автор засуджував орієнтацію на будь-які держави та закликав створювати власну базу для визвольного руху. За його словами, бути революціонером – це, перш за все, знищувати психологію раба супроти національно-ворожих держав та соціально-партійних доктрин; удосконалення самого себе та гармонізація слова з ділом [3, 77–84]. Він не сприймав і критикував надмірне захоплення нацистською ідеологією: «державницькі» крикуни, що хочуть ідеал нації ставити на гаслах Штірнера-Ніцше, – це злі пророки. Не можна будувати Україну на насильстві й погорді [супроти] найчисельнішого українського елементу» [3, 79].
Із середини 1920-х рр. склалися умови для об’єднання та чіткого ідеологічного
оформлення українського націоналістичного руху. З метою пропаганди власних ідей та завдань, передусім воєнно-політичних, з 1927 р. УВО почала видавати газету-місячник «Сурма» тиражем 8–10 тисяч примірників. До редакційної колегії газети входили Володимир Мартинець, Євген Коновалець, Рико Ярий, Омелян Сеник, Сидір Чучман. Як редактор В. Мартинець дописував до кожного числа газети статті на актуальні теми й на теми вишколів і конспірації, вів хроніку підпілля та інше. Ідеологічно-програмні теми висвітлював Є. Коновалець, військові – Р. Ярий, політичні – С. Чучман, про революційно-визвольну боротьбу інших народів писав О. Сеник. Перший рік «Сурму» видавали в Німеччині, згодом у Чехословаччині і Литві. Технічною частиною видавництва та розповсюдження перших чотирьох чисел «Сурми» займався О. Сеник, наступних Іван Рев’юк –
«Бартович». Основним та постійним завданням газети була воєнна підготовка кожного члена організації, який на базі статтей, зумів би в потрібний момент організувати й очолити військовий чи фронтовий відділ [5, 331; 17, 236; 18, 2–3].
Майже половину матеріалів газети становили статті воєнної тематики. Відповідальним за ведення цієї рубрики був Р. Ярий, який писав теоретичні нариси на теми військового навчання, ведення воєнних дій у місті, діяльності розвідки, аналіз воєнного потенціалу та стану армій держав світу. На згадану чи близьку тематику активно писали статті В. Мартинець, Є. Коновалець, О. Сеник, С. Чучман [15, 60–61].
Під час розмов та нарад щодо створення ОУН в 1927–1929 роках Є. Коновалець доводив необхідність поширення обов’язкового загального військового вишколу в організації, впровадження якого мало відбуватись у двох напрямках: налагодження широкої пропаганди військового навчання серед молоді та створення відповідного центру, до складу якого увійшли б відомі українські офіцери та генерали. Функції та завдання такого центру передбачали: 1) Опрацювання необхідних планів військових вишколів для молодих старшин, зокрема, для старшин генеральної булави; 2) Вироблення загальних планів вишколів, їх практичного проведення та втілення; 3) Підготовка відповідної спеціалізованої літератури: видавати вже готові праці, переклади з іноземних мов та всіляко підтримувати й заохочувати наших фахівців до написання ґрунтовних підручників; 4) Розробка теоретичних питань організації майбутньої української армії; 5) Агітація молоді до професійного мілітарного навчання [28, 45–46].
На Першому Конгресі українських націоналістів, що відбувся 28 січня – 3 лютого 1929 року у Відні, було сформовано основні риси військової і політичної доктрини ОУН. На засіданнях військової комісії в складі: ген. М. Капустянського, полк. Є. Коновальця (голова), полк. Кіндрата Плохого, полк. М. Сціборського, полковника Леоніда Костаріва, сот. Р. Ярого, сотника Теофіла Пасічника-Тарнавського, чет. В. Згорлякевича і хор. Я. Герасимовича (секретар) було сформульовано її основні постулати. Безпосереднім завданням Комісії було створення тез, що мали увійти згодом в загальну політичну платформу ОУН та з’ясування питань щодо подальшої воєнної діяльності [14, 153]. В ході роботи Військової комісії було прийнято резолюцію:
«1. Лише озброєна сила, яка б спиралася на змілітаризований нарід, готовий уперто та завзято боротися за свої національні змагання, може успішно допомогти Україні звільнитися, впорядкувати та захистити свою Незалежну Соборну Державу.
2. Зусилля озброєної сили мусять бути зв’язані з зовнішною політикою, яка в свою чергу різними заходами та найбільшим напруженням повинна улегчити та уможливити стратеґії в здійсненню її завдань.
3. Шляхи до розбудови озброєної сили і належної орґанізації нашої революцийно-національної боротьби є слідуючі:
а) Узгляднюючи сучасну ситуацію, коли усі українські краї є окуповані ворогами і тому у нас бракує можливости для орґанізації нашої армії, ми повинні використати усіма можливими заходами наші військові і народні маси для їх підготовки до активної боротьби.
б) Узгляднюючи наявність значного старшинського і підстаршинського кадру та молодь на еміґрації, треба всебічно підготовити їх на ролю орґанізаторів і провідників цієї боротьби.
в) Зокрема наша еміґрація в Америці, мусить зорґанізувати та військово вишколити свій людський матеріял та допомогти нам в нашій діяльности політично і матеріяльно.
4. Комісія уважає конче потрібним зараз же приступити до здійснення висчезазначених завдань, орґанізувавши певний центральний військовий осередок, який мусить підготовити плян своєї праці.
Щодо майбутнього, Комісія уважає потрібним завчасно усвідомити наше громадянство, на яких головних прінціпах мусить бути збудована армія і фльота в нашій державі, щоби вона була в змозі найкраще виконати завдання своєї державної політики.
Для всебічного захисту життєвих інтересів нашої держави необхідно зформувати постійну реґулярну армію і фльоту на таких прінціпах: а) Українська озброєна сила мусить бути побудована на засадах сучасної воєнної (техніки) науки та досвіду; б) Необхідно також узгляднити відмінности нашого народу та взагалі ситуацію (кількість населення, національні традіції та особливости, економічний стан, культурний рівень та, нарешті, наші завдання та ціли); в) Мілітаризація населення та усього народу для рішаючої боротьби» [14, 77].
На Конгресі було виголошено 39 рефератів, більшість з яких не збереглися або дійшли у вигляді тез. Дев’ять із них розкривали подальші плани воєнно-політичної діяльності, зокрема: «Військова справа» Є. Коновальця, «Військова політика України» і «Справа інтер-
венції» М. Капустянського, «Проблема морської оборони України» Л. Костаріва, «До морської політики України» Я. Герасимовича, «Політичне становище в Західній Україні» С. Чучмана, «Закарпаття» Р. Ярого, «Політичне становище на Буковині» та «Політичне становище в Басарабії» Ю. Руденка, «Міжнародня політика України» З. Пеленського [18, 90–91].
На засіданні військової комісії Є. Коновалець акцентував увагу присутніх на заняття вишколами, виданні військового журналу та веденні відповідної пропаганди в пресі, потребі взяти під свій контроль спортивні і пластові організації в Західній Україні та об’єднати військові організації в еміґрації. Особливе місце у воєнно-політичній діяльності відводилося Америці, звідки мала надходити фінансова допомога [14, 154]. У завершальній промові на Конгресі Є. Коновалець поставив такі завдання: «Нашою ціллю є чин. В методах праці мусить бути принятий прінціп: солідність. Приналежність до О.У.Н. – є великим обов’язком; здисциплінованість; уміння ставити вище добро нації і орґ[анізації] над свою особу; супроти ворогів – безогл[ядність]; супроти гром[ади] – гідна боротьба і зразкова[...]. В орґ[анізації] – щирість, не плазунство, а критика – для добра орґ[анізації], а не особистих амбіцій. Ми даємо новий почин і мусимо внести нові методи праці на укр[аїнських] землях і еміґр[ації]. Наша праця не буде легка; тільки щире відношення супроти себе і боротьба з інтриґантством може довести нас до успіху. Тут є члени, що прийдеться працювати в Кр[аю] і еміґр[ації]. Доси на Зах[ідних] землях не все було зрозуміння; инші умови і т.д. давали причину до непорозуміння; це мусить бути виключене. Апелює до всіх, що в нас мусить бути вирозуміння і зрозуміння. Праця на еміґр[ації] не сміє бути недоцінювана, так еміґранти мусять вдуматися в умови праці під займ[анщинами]. Щодо еміґр[ації], то вона має кращі умови і переоцінює висліди своєї праці, захоплюється – важити справи. Наше завд[ання] – є викорінювати еміґр[аційного] духа; мусить кожний тримати зв’язок з Краями, так, щоб всі, – тут і там, – мали одну психіку» [14, 94–95].
У своїх виступах і доповідях ген. М. Капустянський зазначив, що без збройної сили, що спирається на мілітаризований народ, не можна звільнити свою батьківщину: «Лиш меч, а не слово здобудуть нації права» [14, 77]. В іншому рефераті він проаналізував історичні періоди військових змагань українського народу та зробив такий висновок: «Укр[аїнська] армія мусить бути яка є в цілім світі. Повстанче військо не виповнить того завдання. Армія не клясова, а всеукраїнська, час служби не менше 2 років. Спортові і молоді орґанізації, [мають] мілітаризувати весь нарід» [14, 104–109].
У виступах полк. Плохого акцентувалася увага на козацтві як військовому стані. В майбутній державі він пропонував комплектування козацького стану за кошт держави та за територіальним принципом. Обов’язково в склад армії мали б увійти окремі козацькі частини з уніформою і озброєнням, що відповідало б сучасним арміям і враховувало б традиційні атрибути. Він зазначав, що найкраща можливість – використання козацтва в армії як кінноти. Наприкінці ж свого виступу наголосив на стратегічному положенні Кубані, яка, увійшовши до складу української держави, по-перше, дозволить запанувати над Доном та вийти до Каспійського моря, а по-друге – контролювати Крим. Погляди козаків соборницького напрямку повністю збігаються з думками і стремліннями націоналістів [14, 157].
Інженер Леонід Костарів, колишній капітан-лейтенант українського флоту, в рефераті «Проблеми морської оборони України» зазначав, що велика берегова лінія чор-
номорського побережжя України, зокрема, при включенні Криму до складу України, її конфігурація, розміщення у прибережній зоні великих адміністративних, промислових та торговельних центрів вимагають
уважного ставлення до питання оборони з моря берегових кордонів та організації військового флоту. Автор проаналізував історію флоту, сучасне становище провідних морських держав та їх озброєння, виклав потенційні завдання та плани українського чорноморського флоту за незалежної держави, можливості і варіанти війни з можливими суперниками. Передумовою для популяризації національної морської ідеї, особливо серед молоді, на думку Костаріва, є розвиток всіх видів морського і водного спорту, морського скаутизму, наукових, агітаційних і професійних організацій.
Наприкінці своєї доповіді автор робить такі висновки:
1. Oбoрoна чoрнoмoрськoгo узбережжя, у зв’язку зі сприятливими міжнародними обставинами і ослаблення військово-морського потенціалу сусідів – можливих ворогів України, – не вимагає стільки уваги, як сухопутна oбoрoна, і дoзвoляє на перших порах обмежитися флотом, що залишиться від СССР.
2. В подальшій рoзбудoві флоту і розробці стратегічного плану мoрськoї oбoрoни слід прийняти до увагу новинки мoрськoї техніки.
3. Для обoрoни узбережжя на базі мінної oбoрoни, берегoвиx батарей, фортець і авіації потрібно створити додаткові збройні сили, що разом із військовим флотом підпoрядкoвуватимуться єдиному командуванню.
4. Обoрoні узбережжя можуть сприяти дипломатичні заxoди (союзи з Туреччиною та Болгарією тoщo).
5. Українська держава мусить вжити всіх заxoдів для створення власного торговельного флоту і мати плани на його використання під час війни.
6. Потрібно створити окремий «морський стан», що за певні привілеї буде служити джерелом поповнення кадрів військoво-тoргoвельного флоту та інституцій, пов’язаних із мoрськoю oбoрoнoю.
7. Необхідне формування «української морської ідеї» – шляхом зацікавлення цілої нації морськими справами. Для цього слід заснувати «морські організації», що, звісно, потребуватимуть державної підтримки.
8. Moрську освіту необхідно організовувати раціонально, використовуючи досвід інших держав. Вона має забезпечити військовий флот освіченим і кваліфікованим командним складом [14, 200–230].
У загальних положеннях, прийнятих Конгресом ОУН, зазначалося: усі міжнародні акти, в яких закріплено існуюче поневолення, не визнавалися. Таким чином, Організація категорично протистояла всім тим силам, своїм та чужим, які заважатимуть їй утілювати задекларовані принципи в життя, буде вести політику соборництва українських земель. Організація ставила собі за мету оздоровити стосунки всередині нації, викликати в неї максимальні державотворчі зусилля. Організація Українських Націоналістів, будучи в основі всеукраїнською, не буде обмежуватись у своїй діяльності тим чи іншим тереном, а змагатиме до опанування національного життя на всіх просторах замешкання українського населення. Остаточною метою цього руху було формування такої політичної сили, яка б забезпечила українській нації належне місце серед інших народів світу [14, 15–16].
Щодо військової політики, на Конгресі було затверджено такі напрямки діяльності:
«1. Лише військова сила, яка б спиралася на змілітаризований нарід, готовий уперто та завзято боротися за свої права, може успішно допомогти Україні звільнитися від окупантів і впорядкувати та захистити свою незалежну та соборну державу.
2. Зусилля військової сили мусять бути зв’язані зі зовнішною політикою українського народа, яка в свою чергу відповідними заходами повинна улегчити та уможливити стратеґії здійснення її завдань.
3. Узгляднюючи сучасну ситуацію, коли всі українські краї є окуповані ворогами, належить використати усі можливі засоби для підготовки українських народніх мас до активної боротьби. Зокрема, узглядняючи наявність значних старшинських і підстаршинських кадрів та молоді на еміґрації, треба всебічно підготовити їх на ролю орґанізаторів і провідників цеї боротьби. Знова ж завданням української еміґрації в Америці є зорґанізувати і військово вишколити свій людський матеріял та допомогти краєві в його діяльности політично і матеріяльно. Для здійснення вищезазначених завдань належить орґанізувати окремий центральний військовий осередок.
4. Щоби найкраще виконувати завдання всебічного захисту життєвих інтересів української нації, військова сила української держави мусить бути сформована як єдина, реґулярна надклясова національна армія й фльота, яка, беручи на увагу відмінности в нутрі українського народу, буде побудована по прінціпу територіяльного комплектування» [14, 280–281].
На тому ж Конгресі було затверджено воєнну доктрину ОУН. Згідно з нею, організація військової сили поступово буде розвиватися, а її структура змінюватися відповідно до трьох етапів політичного стану в Україні: ворожої займанщини, національної революції та державного закріплення. В обставинах ворожої займанщини підготовку народних мас та її провідників і організаторів до збройної боротьби перебере окремий військовий осередок. Оборону упоряд-
кованої держави перебере єдина, регулярна, національна армія та флот, що будуть сформовані на підставі загальної військової повинності одночасно з територіальними козачими частинами [20, 177].
На пленарному засіданні 2 лютого 1929 р. зроблено підсумки роботи окремих комісій, ухвалено Постанови Конґресу та Устрій ОУН. 3 лютого, вибрано керівні органи ОУН. Головою Проводу Українських Націоналістів одноголосно обрали Є. Коновальця, до складу Проводу увійшли М. Сціборський, В. Мартинець, П. Кожевників, Д. Андрієвський, Ю. Вассиян, М. Капустянський, Д. Демчук і Л. Костарів. Головним суддею обрано Макара Кушніра (Я. Дуб), а Головним контрольним – Я. Моралевича [14, 94].
На першому Конгресі українських націоналістів була визначена організаційна струк-
тура ОУН. За нею територію України поділяли на краї та округи, а на еміграції – терени і держави. Структурами ОУН в краю – в Галичині і на Волині – керувала Крайова екзекутива ОУН на ЗУЗ. До її складу входив Крайовий провідник, його заступники та референти, які виконували окремі організаційні функції. Територію західноукраїнських земель згодом поділили на десять ок-
руг – Львівську, Стрийську, Станиславівську, Коломийську, Бережанську, Тернопільську, Перемишльську, Сокальську, Луцьку, Рівненську. Відтак округи поділялися на повіти, а повіти – на райони та підрайони, які включали три–п’ять сіл. Найнижчою структурною одиницею ОУН були п’ятірки та трійки. Якщо в певній місцевості не було належної кількості членів, то керівником призначали станичного. В перші роки існування ОУН діяла як воєнно-політична організація, тож відповідно в її лавах діяла військова дисципліна. За програмою ОУН, її члени поділялися на три вікові групи: доріст (8–15 років), юнацтво (15–21 рік) та повноправні члени (після 21 року). Прихильників ОУН називали симпатиками. Вони допомагали організації поширювати підпільну літературу, надавали фінансову підтримку, виконували різні доручення в суспільно-громадській роботі [18, 4–5].
У середині лютого 1929 р. Голова ПУНу Є. Коновалець затвердив Крайову екзекутиву ОУН у складі: Богдан Кравців – Крайовий провідник, Зенон Пеленський – заступник провідника і політичний референт, Степан Охримович – організаційний референт, Зенон Коссак – бойовий референт, Степан Ленкавський – ідеологічний референт, Михайло Колодзінський – референт військового вишколу, Іван Ґабрусевич – референт підреферентури юнацтва. Кадровою базою ОУН на західноукраїнських землях став Союз української націоналістичної молоді (СУНМ), де згуртувалась активна та талановита молодь. СУНМ мала значні ідеологічні напрацювання та інтелектуальний потенціал. Саме з його рядів вийшла нова генерація українських націоналістів, які піднесли весь рух на якісно вищий рівень розвитку [18, 118–120].
В ОУН існували два діаметрально протилежних погляди на розбудову й організацію армії. Перший – українську армію слід формувати як регулярну в еміграції т. зв. «Леґіонова концепція». Її підтримували діячі ОУН в еміграції – М. Капустянський, М. Сціборський, В. Курманович, Р. Сушко, Омелян Сеник. Прихильники другого напрямку вважали, що національну армію необхідно творити на західноукраїнських землях, спираючись на власні сили. Цю позицію відстоювали «крайовики» – Юліан Головінський, Степан Охримович, Степан Бандера, Іван Ґабрусевич, Зенон Коссак, Роман Шухевич, Олекса Гасин, Дмитро Грицай, Василь Сидор, Яків Бусел, Ярослав Старух. У ході дискусії з цієї проблеми Євген Коновалець бачив можливість втілення обох концепцій. У серпні 1931 року в чеському місті Карлзбаді в розмовах із ген.-хор. УГА Романом Дашкевичем Є. Коновалець зазначав, що «на випадок початку великої війни завданням еміграції буде полягати у творенні офіцерських кадрів, а в краю ОУН творитиме народну армію» [9, 17]. Також в одному зі своїх листів 1929 року Коновалець чітко сформулював позицію ОУН щодо ведення майбутньої діяльності: «Прапор боротьби проти поляків ми піднімаємо, але боротьбу з поляками будемо вести в тій мірі, у якій вони нас змусять вдаватися до самозахисту[…] Всі свої зусилля будемо спрямовувати проти більшовиків, готуючи проти них свій останній удар» [13, 39].
У статті «Старшинський корпус» зазначено, що офіцерські кадри творитимуться по іноземних арміях усього світу і здобуватиметься технічна освіта та військовий вишкіл для членів ОУН. За даними польської поліції експозитури УВО-ОУН мали рахунки і спеціальні сейфи в банках для ведення потрібної військово-політичної діяльності по всьому світі. А в газеті «Сурма» було опубліковано статтю, в якій йшлося про те, що світова війна має стати для України національно-визвольною. Цей зрив не може зреалізуватися без військових вишколів, тож потрібно розвивати дух національної свідомості й віру в перемогу, студіювати історію українського війська і детально вивчати військову географію власного краю. Відтак, найголовніше завдання, яке стоїть перед ОУН, – це вироблення своєрідної тактики боротьби й ведення війни.
На початку 1930-х років члени ПУН розробили чітку стратегію щодо зовнішньої політики. В одній зі статей Р. Ярий аналізував українське питання в міжнародній політиці після Першої світової війни, поширення загальної інформації про визвольний рух та вплив на формування думки світової спільноти. Він зазначав, що саме тепер, зважаючи на слабкість СРСР та Польщі, потрібно виступити з пропозиціями з українських справ, щоб у майбутньому не опинитися між молотом і ковадлом [30, 215–220]. Натомість у статті Дмитра Андрієвського читаємо огляд позицій держав світу щодо України. СРСР, Польща, Румунія на думку автора, є найбільшими противниками національного руху, Франція і Югославія – неприхильними, а балтійські держави – найбільшими симпатиками. Нейтральними він вважає Чехословаччину, Болгарію. Німеччину, Італію, Японію, Англію та США а також визначає їх як країни-союзники, які прагнуть використати українське питання в світовій політиці у власних потребах. Д. Андрієвський зазначав, що потрібно якнайкраще використати суперечності між вказаними державами для потреб визвольного руху. В міжнародній політиці останнє слово завжди мають силові чинники, отже й ОУН мусіла мати такі аргументи та вміти їх використовувати [2, 257–265].
Щодо зовнішньої політики Німеччини Д. Андрієвський зауважує, що ця держава «є на роздоріжжі між Сходом і Заходом й нині не знати, куди обернеться [...], захоче творити політично-економічний бльок з Московщиною, опановуючи дедалі більші терени Східньої Европи; тоді вона намагатиметься затримати Україну при Московщині. Чи наладнає відносини з західними державами, дістане колонії й можливість розросту, не так потребуватиме східноевропейського ринку та сирівців. Тоді не ставитиме перешкод до розкавалкування Росії. Але як би там не сталося, навряд щоб Німеччина зробилася великою прихильницею самостійности України[...]. Сучасний її інтерес до української справи пояснюється чи не виключно боротьбою проти Польщі» [2, 259].
Для вироблення воєнно-теоретичних планів та їх апробації свої ідеї провідні члени ОУН висловлювали у статтях на сторінках газети «Сурма», що з 1930 році мала бути присвячена переважно військово-бойовій проблематиці. У зв’язку з цим співредактором газети стає полк. Роман Сушко, який підбирає військові навчально-теоретичні матеріали. З редакцією активно співпрацює полк. Володимир Колосовський, ген. Віктор Курманович, ген. М. Капустянський та інші військові [17, 237]. У листі Р. Ярого до її редактора В. Мартинця від 1930 року читаємо: «Одверто признаюся, що на теми, на які тепер приходиться писати в Трубці [«Сурмі»], писати надзвичайно важко, бо з одного боку думаю, треба людям дати щось нового і цікавого, а з другого боку, треба задержати досить примітивні форми, щоб і ляїк в військових справах міг зрозуміти, о що властиво розходиться» [26, 10].
Заходами станиці УВО-ОУН в Литві на чолі з Іваном Рев’юком – «Бартович» в м. Каунасі вийшла низка видань воєнної тематики: Р. Ярого, В. Мартинця «Війна і революція», невстановлених авторів «Конспірація» (можливо В. Мартинця), «Партизанка», «Лицарі нерівного бою», «Лови», «Месники». У них розкрито майбутні завдання для розбудови незалежної України та напрямки воєнно-політичної діяльності націоналістів [15, 62–63].
Готуючись до безкомпромісної боротьби за побудову УССД, керівники ОУН, серед яких було чимало військових офіцерів, чітко усвідомлювали нагальну потребу й необхідність створення власних збройних сил. Виконуючи програмні постанови, ПУН на чолі з Є. Коновальцем скликав навесні 1929 року у Празі конференцію військових офіцерів, на якій були присутні генерали М. Капустянський, Михайло Омелянович-Павленко, В. Курманович, Антін Кравс, полковники Р. Сушко, Костянтин Плохій, М. Сціборський. Після довгих нарад конференція прийняла рішення про обов’язкове проведення військового вишколу Організацією та проходження його всіма без винятку членами ОУН; вироблення принципів побудови нової української армії та пропаганди національно-визвольної боротьби. Планувалося також видавати журнал «Військові вісті» [23, 139; 24, 14; 4, 26].
Військовий штаб ПУНу розподілив свої функції між трьома організаційними осеред-
ками: перший діяв у Парижі на чолі з генералом М. Капустянським, в його обов’язки входило опрацьовування загальних планів мілітарної політики, координація всіх військових осередків ОУН, випуск науково-дослідницької та навчальної літератури, налагодження контактів з іншими організаціями. Основною матеріальною базою для нього став створений у Франції «Український Народній Союз». Другий, інформаційно-дослідницький осередок діяв у Голландії на чолі з підполковником Володимиром Колосовським та його заступником інженером Михайлом Сележком. Основним завданням осередку було вивчення військово-політичної ситуації у країнах-окупантах: СРСР, Румунії, Чехословаччині, Польщі. Третій осередок у Відні очолював полковник Р. Сушко, а згодом – ген. В. Курманович, заступником якого був Костянтин Мельник. Вони займалися найближчим стратегічним плануванням та його практичним застосуванням [12, 117; 27, 170; 25, 3–4].
Організація Українських Націоналістів, її воєнно-політична програма та ідеологія були закономірним наслідком втрати державності і окупації України, після поразки визвольних змагань 1917–1921 років. Вважаючи українське питання ключовим у встановленні стабільності в Центрально-Східній Європі, націоналісти намагалися спиратися на власні сили та використати усі сприятливі геополітичні обставини для відновлення української державності. ОУН орієнтувалася у своїй діяльності на держави, які прагнули ревізії Версальсько-Вашинґтонської системи мирних договорів і були політичними опонентами Радянського Союзу та Польщі. ПУН визначав Ні-
меччину, Італію, Японію, Великобританію та США як країни-союзники, які прагнуть використати українське питання у власних інтересах. Зазначалося, що потрібно якнайкраще використати суперечності між вказаними державами для досягнення власних стратегічних і тактичних цілей. У воєнно-політичній діяльності головну увагу приділялося роботі з молоддю як майбутнім кадровим резервом української армії. На початку діяльності ОУН основну масу інструкторів складали старшини УГА та Армії УНР, бойовики УВО, колишні військовослужбовці та випускники шкіл підхорунжих і хорунжих Війська польського. Впродовж навчань і вишколів майбутні українські вояки засвоювали тактику «малої» партизанської війни, що базувалася на використанні географічних особливостей місцевості й на підтримці населення. Активна діяльність, міцна організаційна структура, якісні та дисципліновані кадри, добре організована і продумана ідеологічно-виховна робота стали запорукою успішної воєнно-політичної діяльності українських націоналістів. Проведена у міжвоєнне десятиліття робота дозволила ОУН під час і після Другої світової війни мобілізувати до збройної боротьби значну частину української спільноти.

ДЖЕРЕЛА

1. Szczeniak А., Szota W. Droga. Dziaіalno Organizacji Ukraiсskich Nacjonalistуw i jej likwidacja w Polsce. – Warszawa, Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1973.
2. Андрієвський Д. Українська справа на міжнародній шахівниці // Розбудова Нації. – Прага, 1931. – Ч. 11–12.
3. Бабій О. Революція чи контреволюція // Розбудова Нації. – Прага, 1928. – Ч. 3.
4. Бедрій А. ОУН і УПА // Визвольний шлях. – Лондон, 1983. – № 3.
5. Боєвик і творення фронту // Сурма. – 1930. – Ч. 28–29.
6. Боротьба без зброї // Сурма. – 1927. – Ч. 2.
7. Війна будучності // Сурма. – 1927. – Ч. 4.
8. Військове самовиховання // Сурма. – 1931. – Липень. – № 46.
9. ДАЛО. – Ф. 121. – Оп. 3. – Спр. 1020.
10. ДАЛО. – Ф. 121. – Оп. 1. – Спр. 351.
11. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 1. – Спр. 1826.
12. Капустянський М. Військова підготовка ОУН // ОУН 1929–1954. – Париж, 1955.
13. Кентій А. Нариси історії Організації Українських Націоналістів (1929–1941). – К., 1998.
14. Конгрес Українських Націоналістів 1929 рік. Документи і матеріали / Упор. В. Муравський. – Львів: ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України, Центр досліджень визвольного руху, 2006.
15. Кучерук О. Рико Ярий – загадка ОУН. – Львів: ЛА Піраміда, 2005.
16. Лєгіони // Сурма. – 1928. – Ч. 14.
17. Мартинець В. Українське підпілля. Від У.В.О. до О.У.Н. Спогади і матеріяли до історії та передісторії українського організованого націоналізму. – Б. м. в., б. в., 1949.
18. Мірчук П. Нарис історії ОУН / За ред. Ленкавського С., Штикала Д., Чайківського Д. – Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968.
19. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955. (Видання ЗЧ ОУН). – Б.м.в, 1955.
20. Розбудова нації. – Прага, 1929. – № 5.
21. Старшинський корпус // Сурма. Додаток. Для заокеанських українців. – 1931. – червень – липень.
22. Фовицький А. До питання військового вишколу // Розбудова нації. – Прага, 1928. – № 12.
23. ЦДАВОВУ України. – Ф. 3833. – Оп. 3. – Спр. 1.
24. ЦДАВОВУ України. – Ф. 4331. – Оп. 1. – Спр. 2.
25. ЦДАВОВУ України. – Ф. 4331. – Оп. 1. – Спр. 4.
26. ЦДАГОУ. – Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 177.
27. ЦДАГОУ. – Ф. 270. – Оп. 1. – Спр. 170.
28. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 2287.
29. Ярий Р. Військове виховання молоді // Національна думка. – Прага, 1927. – № 11–12.
30. Ярий Р. Зовнішня політика // Розбудова Нації. – Прага, 1930. – Ч. 9–10.

До змісту журналу "Воєнна історія" #5 за 2009 рік