Журнал "Воєнна історія" #5 (41) за 2008 рік

ПОСТАТІ

«…БУВ І ЗАЛИШАЄТЬСЯ ІДЕЙНИМ УКРАЇНСЬКИМ НАЦІОНАЛІСТОМ». ПОВЕРНЕННЯ КИРИЛА ОСЬМАКА

Юрій ШАПОВАЛ,
доктор історичних наук, профессор

15 липня 1944 року відбулися вибори Голови Президії Української Головної Визвольної Ради, членів Президії УГВР, Голови Ґенерального Секретаріату УГВР, Ґенерального Судді УГВР та Ґенерального Контрольного УГВР. «Урочиста тиша запанувала на залі нарад, коли Голова Президії УГВР став перед Головою Великого Збору УГВР, поклав руку на український державний герб та почав повторяти слова присяги... Це присягав Президент України перед усім українським народом...» – так занотував цю подію генерал Тарас Чупринка [4, 782]. Довгий час залишалось загадкою, кого саме мав на увазі Головнокомандувач Української Повстанської Армії Тарас Чупринка, він же Роман Шухевич? Про кого згадував з пошаною, описуючи історію виникнення Української Головної Визвольної Ради (УГВР), що проголосила себе підпільним Українським парламентом у Карпатах, у далекому від непрошеного ока місці, в липні 1944 року?
Сам Шухевич загинув у бою 5 березня 1950 року в селі Білогорща біля Львова. А як склалася доля того, кого він назвав Президентом України? Хто він і яким був його життєвий шлях? Ім’я було відоме – Кирило Іванович Осьмак. Писали, що він був киянином, найстаршим за віком серед членів УГВР і що помер у Владимирській тюрмі, в Росії [11, 108]. У 8-му томі «Літопису Української Повстанської Армії» (Львівське видання 1992 року) читаємо: «Немає офіційного повідомлення про смерть Кирила Осьмака й досі властиво нічого не написано про нього, хоча він займав у структурі УГВР один з найважливіших постів – був президентом УГВР»[10, 11].
Свого часу мені першому поталанило опрацювати чимало унікальних документів і матеріалів у Державному архіві Служби безпеки України у Києві, що стосуються Кирила Осьмака. Поштовхом до цього стала випадкова зустріч на одній з київських книжкових презентацій з дочкою Осьмака Наталією Кирилівною, яка, виявляється, аж до початку 1990-х років жила під іншим прізвищем. Вона запитала, чи не хотів би я написати про її батька. Ясна річ, особа Осьмака, тоді ще невідома широкому загалу, мене як дослідника надзвичайно зацікавила.
Народився Кирило Іванович Осьмак 27 квітня (9 травня) 1890 року на Полтавщині в містечку Шишаки Миргородського повіту. Батько, Іван Юхимович Осьмаков, походив з міщан Курської губернії. Мати, Тетяна Андріївна Власенко, козацького роду. Родина Осьмаків була багатодітною: Кирило, наймолодший із синів, був п’ятим хлопчиком. Була ще й донька Анна. Перед ними народилися п’ятеро дітей (три дівчинки і два хлопчика), які померли від епідемії тифу.
Батько був письменним (передплачував газети), прагнув дати освіту дітям. Кирило після закінчення Шишацької народної школи вчився в Миргороді, в повітовій школі (1902–1906), а потім – у Полтавському Олександрівському реальному училищі (1908–1910). Як згадувала сестра Анна, вона не завдавала матері клопотів, а от Кирило її непокоїв: «Вона почала спостерігати: під впливом українського театру Саксаганського за участю великих корифеїв української сцени (Садовського, Заньковецької, Кропивницького, братів Тобілевичів), а також тих студентських демонстрацій, які відбувалися в Києві, Москві та інших містах, формувався світогляд брата. Уже його тягло до тюремних мурів, уже він, спостерігаючи, знав, у які години ночі перевозять в’язнів із тюрми до арештантської роти. Звук кайданів залишав болючий слід в його юному серці».
Сестра абсолютно точно зауважила: саме в цей час формувався світогляд Осьмака, розуміння того, що Україна має власну історію, культуру, традиції. Власне, задля цього і сам він працюватиме все своє подальше життя, яке приготує йому чимало випробувань.
А поки що на часі були випробування іншого роду: «состязательные экзамены» до Московського сільськогосподарського інституту. У 1910 році він успішно склав їх. Мине час, і його доскіпливо розпитають про цей період життя. На допиті 3 серпня 1939 року він зазначив: «У 1911 році адміністративно висланий Московським градоначальником за межі Московської губернії за розповсюдження нелегальної літератури» [2, 210].
Проб’є лиха година і Осьмак переконається, що та «репресія» московського градоначальника була дещицею у порівнянні з тим, чим «обдарує» його «соціалістична демократія». Та він про це навіть не здогадувався, як не здогадувалася і слухачка Петроградських Бестужевських курсів Марія Василівна Юркевич, з якою він одружився 11 січня 1916 року.
У грудні того самого року Кирило перериває навчання і вступає на службу з постачання армії в Міністерство землеробства, а наступного 1917 року молоде подружжя переїздить до Києва. Тут Осьмак став до служби в губернському земстві. Він працював спеціалістом по свинарству.
Лютнева революція 1917 року надала потужний імпульс політичному життю в Україні. Не стояв осторонь і Кирило Осьмак. Його політичні симпатії були на боці Української Центральної Ради. «Я, – згадував він пізніше, – був членом Центральної Ради першого періоду, тобто до 1 квітня 1917 року... Я був від службовців губерніального земства» [5, т. 2, арк. 74]. Однак і в подальшому він мав відношення до Української Центральної Ради: з липня 1917 року працював керівником відділу з видання сільгосплітератури у Ґенеральному секретаріаті землеробства.
У жовтні 1917 року в журналі «Рілля» (співредактором цього «хліборобсько-кооперативного ілюстрованого часопису» був Осьмак) з’явилась його публікація (яку він підписав псевдонімом «К.Шишацький») під назвою «Нове життя на Україні». Невеликий за обсягом, цей матеріал важливий для розуміння тодішньої політико-ідеологічної позиції її автора. «З того часу, – підкреслювалося в матеріалі, – як Україна приєдналася до Московщини, воля нашого народу через «одновірне» Московське правительство, а в деякій мірі і через народ московський, потроху зникала, аж поки зовсім не вмерла. Треба було багато віри в живі народні сили, щоб боротися проти страшного всесильного ворога. Але тяжка боротьба цілих поколіннів не минула дарма: в цім році Україна вільно зітхнула» [12, 6]. Далі Осьмак закликав всіляко підтримувати Ґенеральний секретаріат у його починаннях. Лише тоді «ми здобудемо собі таку волю, якої нам треба, і спекаємося непрошених опекунів з Петрограду» [12, 7].
Після гетьманського перевороту Осьмак взяв участь у триденному страйку, за що поплатився: звільнили з роботи. До кінця 1918 року працював у Всеукраїнській спілці земств, водночас завідував редакцією журналу «Вістник громадської агрономії». Формально він не належав до жодної з політичних партій, але фактично симпатизував Українській партії соціалістів-революціонерів (УПСР), мав друзів з-поміж її активних діячів, бував як гість на її форумах.
Коли до влади прийшла Директорія, знову відновлюється Міністерство землеробства, а Осьмак працює в ньому. Та працювати довелося недовго, оскільки тогочасна політична і військова обстановка була надто швидкоплинною. З приходом денікінських військ Осьмак вступив до Центральної сільськогосподарської кооперативної спілки (Централ), де завідував відділами селянського будівництва і видавничим. Тут він працював (з перервами, коли тимчасово довелося повертатися на рідну Полтавщину) до 1923 року.
Надзвичайно цікавою і відповідальною для нього була ще одна ділянка роботи, якою він почав займатись з квітня 1922 року. Саме тоді його затвердили головою Термінологічного бюро Сільськогосподарського наукового комітету України. Бюро готувало до видання словник української сільськогосподарської термінології, взявши за основу рукописний словник агронома О.Яблоновського, його матеріали з літературних та (що особливо цінно) з народних джерел. Бюро класифікувало понад 40 тисяч термінів. Було організовано мережу спеціальних кореспондентів (переважно з учнів та студентів), які займалися збиранням термінів, сказати б, з народних уст. Осьмакові дуже подобалась ця робота, тим більше, що поруч працювала його дружина, філолог за фахом.
На початку 1925 року його запросили до Інституту української наукової мови Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). Тут, уже як редактор відділу сільськогосподарської термінології, він продовжив розпочате. До речі, 1930 року у «Віснику Інституту української наукової мови» (випуск 2) кілька разів згадується ім’я Кирила Осьмака, хоча сам він був тоді вже за межами України.
А почалося все з того, що 6 березня 1928 року його заарештували в Києві. Вже 21 березня того ж року він написав заяву слідчому Київського окружного відділу ГПУ, в якій намагався довести безглуздість висунутих проти нього обвинувачень. Не важко здогадатися, що йому серед іншого приписували «шкідництво» в сільському господарстві, оскільки режим прагнув саме на рахунок старої інтелігенції списати всі деструктивні наслідки власної політики колективізації.
Кирило Осьмак відкидає обвинувачення, 5 червня 1928 року апелює до прокурора, який наглядав за діяльністю ГПУ: «Мені запропонували признатися, що я вів якусь антирадянську роботу. І цього разу уповноважений ГПУ не підпер свого закиду ніякими даними бодай у загальній формі. Я ж, не почуваючи за собою жодної провини, зрозуміло, не мав змоги задовольнити бажання уповноваженого Київського окрвідділу ГПУ. Після цього, а саме 14 квітня ц.р., уповноважений ГПУ заявив мені, що справу мою в Києві закінчили і передають матеріали справи разом зі мною до центру. Того ж дня мене повезли до Харкова... Аж до останнього моменту тут, у Харкові, допиту мені не було. Отже, виходить, що хоч минуло вже три місяці мого ув’язнення, але я все ще не знаю, що саме є причиною позбавлення мене волі»[6, т. 1, арк. 305].
Про цю причину він так і не довідається, як, напевно, так і ніколи не дізнався, що його вписали до «контрреволюційної організації» правих українських націоналістів у цукровій кооперації – аґентурна справа «Трест». Саме за цією сфабрикованою справою постановою Колеґії ОГПУ від 24 вересня 1928 року засудили велику групу української технічної та наукової інтеліґенції. В ній був і Кирило Осьмак, якому заборонили на три роки мешкати в шести великих містах (Київ, Харків, Москва та ін.).
Вибравши місцем осідку Курськ (і то не випадково: все-таки Україна неподалік) Осьмак виїхав туди в жовтні 1928 року і продовжив роботу над словником сільськогосподарської термінології. На якусь мить він повірив, що вся його дута «справа» завершилась. Та невдовзі зрозумів, що це була лише ілюзія. Система «діставала» його, не вибачаючи «націоналістичного» минулого і слідуючи одній із комуністичних аксіом: органи не помиляються.
Його скромна особа стала предметом пильної уваги спочатку в ГПУ УСРР, а потім і в Москві, в ОГПУ СРСР. 18 листопада 1929 року був підготовлений «Меморандум про гр. Осьмака К.І.» за підписом начальника Секретного відділу (СВ) ГПУ УСРР Валерія Горожанина і начальника 2-го відділення СВ Бориса Козельського, головних «режисерів» резонансного політичного процесу у справі «Спілки визволення України» («СВУ»). Вони зробили з Осьмака учасника цієї «конрреволюційної організації». Ось як це обґрунтовувалося в згаданому документі: «При ВУАН було кілька осередків СВУ. Одним з таких осередків був так званий ІНАРАК (Інститутська асоціація робітників активістів) при Інституті Української Наукової Мови... Осьмак Кирило Іванович до висилки був редактором сільськогосподарського відділу при Інституті Української Наукової Мови».
За свідченнями члена керівної п’ятірки СВУ Дурдуківського і активних членів СВУ Холодного, Туркала, Кривенки (Насправді йдеться про М.Кривинюка. – Ю.Ш.) та інших, Осьмак до свого арешту був членом СВУ і брав активну участь в організаційній діяльності ІНАРАК.
Осьмакові давалися відповідальні доручення щодо проведення організаційного впливу в Інституті, на його квартирі інколи проводились організаційні збори ІНАРАКу. Осьмак на засіданнях завжди відстоював необхідність поглиблення конспірації.
25 листопада 1929 року Валерій Горожанин і начальник Секретно-оперативного управління ГПУ УСРР Ізраїль Леплевський надіслали спеціального листа до начальника Секретного відділу ОГПУ СРСР, в якому знову йшлося про Осьмака. Але тепер впливові чекісти чомусь дійшли висновку, що не слід Осьмака проводити по справі «СВУ», а необхідно «поставити про нього питання на особливій нараді при Колеґії ОГПУ і ув’язнити його в концтабір» [6, т. 1, арк. 337].
Так і вчинили. 2 березня 1930 року Кирила Осьмака з Курська перевезли до Москви. Тут він безуспішно намагався довести, що не брав участі в «СВУ», про існування якої дізнався з повідомлень офіційної преси. 7 березня 1930 року він спробував пояснити співробітникові Секретного відділу ОГПУ Соловйову і те, що нічого не знав про ІНАРАК в тому вигляді, як це зобразили чекісти. Ось уривок з його пояснень: «З метою налагодження організаційної діяльності ІУНМ, за ініціативою директора Холодного, з жовтня або листопада 1927 р. практикувались приватні наради активних працівників інституту, які збирались на приватних квартирах у Холодного, Гладкого, Дубровського, Туркала, в тому числі двічі і у моєму помешканні...
В приватних нарадах брали участь ті активні працівники інституту, які однаково бажали налагодити організаційну працю інституту, ввести робочий порядок, звільнитись від кустарщини в методах термінологічної роботи і добитись фактичного керівництва роботами інституту його Президією» [6, т. 1, арк. 345–345 зв.].
Як бачимо, Осьмак був доволі відвертим і не приховував сам факт проведення зустрічей, але він пояснював їх справжнє призначення. Та ніякі пояснення не допомогли. Незважаючи на невизнання провини, його визнали винним. 23 березня 1930 року оголосили вирок (3 роки концтабору з відбуттям в «Севлаге»), і вже в квітні він був у таборі, в’язні якого будували залізницю Пінюг – Сиктивкар. Там Осьмак працював агрономом, влаштовував серед лісів городи, парники, теплиці тощо. Згодом його перевели в управління таборів «Усть-Вымь» Комі АРСР, де він працював головним інженером таборів.
Наприкінці 1931 року йому вдалось домогтись заміни табірного ув’язнення трьома роками адміністративної висилки. Він повинен був їхати до Вологди, але попросив, щоб його залишили у Сиктивкарі в Комі АРСР. Це вдалось зробити і він працював керівником приміського господарства при Коміспоживачспілці.
Влітку 1932 року до нього приїхала дружина і троє їхніх дітей – Ляля, Олег і прийомна донька Валентина. Згодом діти поїхали, а Марія Василівна (Зірка, як він її називав) залишилася до його звільнення, працювала у Держплані Комі АРСР. Наприкінці 1934 року вони виїхали до Московської області, де Осьмак з 1935-го до літа 1936 року був директором овочевого радгоспу імені Ілліча в Солнєчногорську, згодом – директором зернорадгоспу імені Кагановича в Зарайську. Звільнений за скороченням штатів, він переїздить до села Катіно Горловського району Рязанської області і до січня 1938 року працює в колгоспі агрономом. До нього приїздить дружина з доньками та її родичі.
Божевілля «великого терору» і «єжовщини» зачіпає своїм смертельним крилом родину Осьмаків. Ще до цього, у вересні 1936 року, вони пережили трагедію – від тифу помер син Олег, студент 2-го курсу Московського інституту шкіряної промисловості. Марія Василівна вкрай важко пережила це горе, яке негативно позначилось на її психіці. Аж ось несподівано нове випробування, яке сам Осьмак згодом описував так: «До Катінської школи прислали за навчителя одного людоїда (Колдєєва Олександра Михайловича), який швидко з’їв і посадив директора школи, а його самого призначили за директора. Він, яко парторганізатор, панував скрізь, також і в колгоспі. 20 грудня 37-го року він провів на засіданні правління колгоспу ухвалу про позбавлення мене посади агронома, без пояснення причин. Того таки дня він разом з правлінням колгоспу виїхав до Горлова і там здав ціле правління установі безпеки. Швиденько туди пішло і все керівництво району. Одночасно згаданий людоїд почав ширити провокаційні плітки проти Марусі. Маруся губилася в цих страхолюдних обставинах. Мої умовляння триматися на дусі – не допомагали» [7].
А далі почалося найжахливіше. Під пресом морального терору двічі Марія Василівна намагалася покінчити життя самогубством. Двічі чоловік рятував її (вийняв із зашморгу, не дав отруїтись), відвіз у Рязань до психіатричної лікарні. Тим часом Колдєєв домовився з районним керівником НКВД Голубєвим, і 29 січня 1938 року Осьмак опинився за ґратами. Цього разу його обвинувачували в підготовці терористичного акту проти «вождя народів» і в антирадянській агітації проти майбутніх виборів до Верховної Ради СРСР. Наприклад, згаданий Колдєєв свідчив, що нібито йому особисто Осьмак заявляв: «Я незадоволений сталінською політикою. Я раніше належав до боротьбістів на Україні і нині цієї політичної течії ні на що не проміняю. Сталін, хоча й веде жорстоку боротьбу проти всіх течій, але переможцем буде не він, а інші – наші люди. Він знищує людей із світовою популярністю, але це йому дешево не обійдеться. У нас, в тому числі і в мене, повинне бути одне завдання: якби дістатися Кремля та вбити Сталіна» [5, т. 4, арк. 69 ]. Ще один свідок на прізвище Лєпіхін нібито почув від Осьмака таке: «Ми скоро в країні влаштуємо революцію, під час якої в першу чергу будуть знищені комуністи і чекісти» [5, т. 4, арк. 69].
Безглуздість таких «висловлювань» іґнорувалась, хоча було зрозуміло: за умов тотальних доносів Осьмак навряд би міг дозволити собі роздавати цитовані оцінки та ще й вербалізувати «терористичні» задуми. «Обвинувачення», ясна річ, не підтвердяться, будуть зняті і його звільнять в лютому 1940 року. Та сталося це занадто пізно. Довідавшись про арешт чоловіка, Марія Василівна повернеться з Рязані у Катіно. 5 листопада 1938 року слідчий Шмаков викликав її на допит, який виявився для неї нестерпним душевним аутодафе. 11 листопада вона кинулася під маневровий паровоз на великій вузловій станції Кремлево. Їй одрізало ноги і вона вмерла від втрати крові.
Осьмак, як засвідчують документи, вперто і послідовно боровся за те, щоб довести відсутність будь-якої провини з боку своєї дружини і з свого боку. Він апелював до різних інстанцій, переконливо показуючи безглуздість висунутих обвинувачень. 11 липня 1939 року з в’язниці у місті Скопин він написав листа до тодішнього наркома внутрішніх справ Радянського Союзу Лаврентія Берія, який у листопаді 1938 року змінив на цій посаді Миколу Єжова. «На допиті, – писав Осьмак, – я можу подати матеріал, що повністю викриває Колдєєва, як наклепника і винуватця загибелі моєї дружини... Громадянине народний комісаре! Я прошу ретельного розслідування усієї моєї справи, я прошу направити мою справу до суду» [3, 280].
І от стався несподіваний поворот долі: всі організатори фальшивої справи Кирила Осьмака фактично слідом за ним були заарештовані, а з Колдєєвим і Голубєвим йому по черзі довелось навіть сидіти в одній камері в Скопинській в’язниці. 22 лютого 1940 року заступник прокурора Рязанської області у спецсправах Овчинников підписав постанову про звільнення Осьмака [3, 371]. Після звільнення він двічі їздив на могилу Марії Василівни. Можемо лише здогадуватись, про що він думав, але напевно саме тоді остаточно вирішив боротись проти системи, яка так вперто і безглуздо нівечила його життя та життя його близьких.
Після короткого перебування на Чернігівщині (тут він недовго працював завідуючим підсобним господарством в Качанівському санаторії) в січні 1941 року Осьмак повертається до Києва, де працює плановиком у місцевому цукротресті. Спочатку, як він сам потім згадував, не хотів повертатися, щоб бути ніби ближче до загиблої дружини, але під час відвідин доньок (у лютому-березні 1940 року) в Києві потягло в Україну, «ближче до всього рідного» [8]. Тут він вдруге одружився, з Людмилою Устимівною Богдашевською, попрохавши перед тим дозволу своїх дітей. У грудні 1941 року у Лялі та Валентини з’явилась сестра Наталя.
Коли почалася війна, Осьмак вже твердо знав, що в тил не поїде. «Я, – пояснював він цей крок, – завжди мріяв про самостійну Українську державу, а тому, залишившись на окупованій території, плекав надію, що німці в цьому напрямку муситимуть щось зробити, якщо не зовсім Україну зроблять самостійною, то хоча б дадуть можливість українцям об’єднатися так, як цього вони захотять» [5, т. 1, арк. 199].
Ці ілюзії розвіялися дуже швидко. Нацисти не просто не хотіли чути ні про яку самостійну Україну. Вони розгорнули терор не тільки проти комуністів, а й проти націоналістів. Створивши і очоливши з жовтня 1941 року бюро Всеукраїнської спілки сільськогосподарської кооперації і ввійшовши до очолюваної професором Миколою Величківським Української Національної Ради в Києві, Осьмак поза тим починає жити, сказати б, подвійним життям, поступово і рішуче втягуючись у протинацистські дії.
Розстріл німцями бургомістра Києва В.Багазія, розгін Української Національної Ради, інші каральні акції – все це підштовхує його насамперед до більш тісного контакту з антинацистським націоналістичним підпіллям. При цьому з літа 1942 року він був зв’язаний з бандерівським крилом ОУН. Осьмакові було доручено організовувати і керувати пропаґандистською роботою серед інтеліґенції міста Києва. Насамперед він прагнув до того, щоб пояснити тим, хто ще мав якісь ілюзії, сутність окупаційного режиму. Він пише хронікальну довідку про розправу нацистів над українським населенням у Білій Церкві та Сквирі, листівку «Злочини німецьких загарбників на Україні», «До збройної боротьби» та інші матеріали, за авторство яких можна було поплатитися життям. Разом з тим Осьмак готує низку пропаґандистських матеріалів, що розкривають природу комуністичного режиму: «Україна – колонія Москви», «Колектив як засіб поневолення українського селянства», «Покладаймося на власні сили», «До збройної боротьби» та інші. Ці матеріали великими тиражами розповсюджувались в Києві та насамперед в Західній Україні.
Багато думав Осьмак і про розпорошеність всіх тих політичних сил, які вели боротьбу за визволення України від будь-якого поневолення. В травні 1942 року він пише декларацію «В єднанні сила нації», в якій закликає всі національно-патріотичні сили об’єднатись, пропонує створити загальнополітичну організацію «Спілка української державності», яка б керувала визвольною боротьбою. Власне, це був перший варіант, своєрідна «чернетка» тих документів, які Осьмакові доведеться готувати в процесі створення УГВР.
Від керівництва ОУН безпосередньо контактував з Осьмаком «Володимир». Справжнє ім’я цієї людини Мирослав Прокоп, за його вказівками Осьмак готував доповіді, статті, інші матеріали, що використовувались для підготовки і виховання ОУНівських кадрів. Восени 1942 року на одному з нелеґальних зібрань було вирішено створити спеціальні аґентурні групи, які б збирали відомості про дії німців проти українського населення. Тоді «Володимир» поінформував присутніх про те, що в серпні 1942 року центральний провід ОУН дав вказівку проводити серед селян аґітацію за викрадення у німців посівного і фуражного зерна, запропонував взятися за організацію сільських озброєних боївок, які згодом мали перерости в масову озброєну силу для здобуття самостійної Української держави.
Ці та багато інших прикладів засвідчують, що діяльність українського націоналістичного підпілля, зокрема в Києві, мусить стати предметом неупередженого аналізу професійних істориків. Поза сумнівом, в цьому аналізі можуть стати у великій нагоді факти з біографії Кирила Осьмака, документи з його справи.
Наприкінці 1943 року він зустрівся з митрополитом Андреєм Шептицьким, який, зокрема, докладно розпитував його про стан українського національного руху на Сході України. Шептицький згадав про те, як російське самодержавство в 1914–1915 роках висилало українських священиків з Галичини і що так само діяла більшовицька влада в Західній Україні у 1939–1940 роках. Вони розмовляли довго, а наприкінці зустрічі Осьмак попросив благословення «на подальшу мою патріотичну діяльність», й одержав його.
В той час (з вересня 1943 року) він був вже в Західній Україні. В одному із узагальнюючих службових документів МВД СРСР 1953 року коротко, але виразно буде дано характеристику цього етапу в його житті: «...Під псевдонімом «Псельський» розгорнув оунівську роботу серед населення західних областей України. Виступав з антирадянськими доповідями». Тоді ж ним було написано звернення до греко-католицького духовенства, в якому Осьмак закликав активізувати боротьбу з Радянською Армією, яка наступала. Разом з тим Осьмак брав участь в організації УПА.
За завданням головного «проводу» ОУН в травні 1944 року він написав проекти «Платформи» та «Універсалу» «Української Головної Визвольної Ради»–«УГВР».
В липні 1944 року в лісі біля села Лужок-Горішній Турківського району Дрогобицької області за ініціативою головного проводу ОУН бандерівців було скликано Великий збір, на якому представниками всіх націоналістичних організацій було вирішено створити для боротьби з радянською владою об’єднаний орган українських націоналістів – «УГВР», затверджено Платформу та Універсал цього органу, обрано альтернативний уряд, до складу якого Осьмак увійшов як «президент УГВР»[5, т. 6, арк. 81].
І справді, створення УГВР було втіленням ідеї, яку постійно сповідував Осьмак, ідеї про необхідність об’єднання всіх українських політичних сил. В принципі потреба верховного політичного керівництва вже стояла перед Проводом ОУН і Головним командуванням УПА. Зокрема це питання розглядалося на 3-му Надзвичайному Великому Зборі ОУН в серпні 1943 року, але тоді не було прийнято остаточного рішення. Різні фактори завадили цьому. Осьмак був одним з тих, хто весь час нагадував про необхідність прийняття такого рішення. Саме цю ідею він обстоював перед «Володимиром» (а через нього перед керівництвом ОУН-бандерівців) у Львові навесні 1944 року, а пізніше, в червні того самого року, – на засіданні ініціативного комітету по створенню УГВР. Ці свої думки Осьмак поклав в основу проектів принципово важливих документів УГВР (які згодом були прийняті) – Платформи і Універсалу. У першому з них так визначались цілі і завдання УГВР:
«1. Об’єднати й координувати дії всіх самостійницько-визвольних сил українського народу на всіх землях України та поза ними для національно-визвольної боротьби проти всіх ворогів українського народу, зокрема проти московсько-большевицького і німецько-гітлерівського імперіалізмів, за створення Української Самостійної Соборної Держави.
2. Визначувати ідейно-програмові напрямні визвольної боротьби українського народу.
3. Керувати всією національно-визвольною боротьбою українського народу аж до здобуття державности і створення органів незалежної державної влади на Україні.
4. Репрезентувати, як верховний всеукраїнський центр, сучасну політичну боротьбу українського народу в краю і за кордоном.
5.Покликати до життя перший український державний уряд та скликати перше всенароднє представництво» [10, 35-36].
По своїй суті створення УГВР знаменувало відродження традиції державотворення доби національно-визвольної боротьби українського народу у 1917–1920 років. Традиції насильницьки перерваної, але не знищеної. В процесі роботи в архіві вдалося віднайти кілька надзвичайно цікавих і важливих документів, що стосуються УГВР. Один з них, про який, здається, ще ніколи не згадувалось, має назву «Єдине політичне керівництво Соборної України». Він зберігся у справі Кирила Осьмака з грифами «Сов. секретно. Перевод с украинского». Це оцінка Великого збору, на якому було створено УГВР. Ось уривок з цього документу у зворотньому перекладі з російської мови: «В середині 1944 р. завершилась на Україні історична подія: на Великому Зборі створилася Українська Головна Визвольна Рада – об’єднання і провід всіх національно-визвольних сил українського народу на всіх рідних землях і за кордоном...
Свою боротьбу... УГВР прагне вести в союзі з усіма поневоленими народами Європи і Азії, які борються за своє визволення і визнають право України на політичну незалежність. Зокрема, УГВР прагне до урегулювання і до мирного співжиття з всіма сусідами України на принципі обопільного визнання права на власні держави на етнографічних землях кожного народу» [5, речові докази, арк. 12-13].
Ще один віднайдений у справі Осьмака документ є по суті стенографічним записом Великого Збору УГВР. Ще й дотепер є загадкою, хто ж саме зробив цю стенограму і передав органам комуністичної держбезпеки. Це надзвичайно цікаве запитання з огляду на обмежене коло учасників Збору. Запис цей досить великий за обсягом (72 сторінки). Тут знаходимо серед інших ім’я Осьмака, який виступав під псевдом «Горянський». Ось уривок з його виступу також у зворотньому перекладі з російської мови: «УГВР – справа надзвичайно важлива. Що маємо в нашій боротьбі – віру у власні сили.
УГВР зобов’язана свої завдання виконати, використовуючи всі можливості для досягнення нашого ідеалу...
У внутрішньому становищі: все життя повинно бути підпорядковане УГВР. За кордоном необхідно провести величезну роботу. Еміграцію примусити працювати для нашої справи. Зсунути з мертвої петлі.
Все повинно бути підпорядковано в інтересах нашої збройної боротьби.
УГВР повинна поставити справу так, щоб на кінець війни ми мали сформовану власну державу» [5, речові докази, арк. 25].
Зрозуміло, цей конспективний запис не може передати всі нюанси і зрештою характер виступу Осьмака, але він дозволяє зрозуміти його позицію і зміст виступу.
Запис засвідчив, що він брав участь і в дискусії при обговоренні проектів документів УГВР. Нарешті в записі зафіксовано момент обрання Осьмака Президентом УГВР. Одноголосно [5, речові докази, арк. 82].
Послідовники чекістів з МГБ дізналися про це обрання, але до відомостей про самого Кирила Осьмака їм довелося йти дуже довго. Я був вражений, коли вперше перечитуючи томи справи, заведеної на Кирила Івановича 1944 року, помітив, що після його арешту 13 вересня 1944 року і аж до 25 серпня 1947 року (майже три роки!) він водив манівцями гебістів, цупко тримаючись версії: ніякий він не Осьмак, а Іван Пилипович Коваль, 1888 року народження, з Тернопільщини, який мешкав у селі Дорожів Дублянського району Дрогобицької області, котрий, як записано у постанові на арешт від 18 вересня 1944 року, «в останніх числах серпня 1944 р., пробираючись разом з обласною боївкою з Карпат у село Дорожів через лінію фронту Червоної Армії, був поранений». Щоправда, вже в цій постанові було зазначено: «Приховує своє справжнє прізвище і місце народження» [5, контрольно-наглядова справа, арк. 1].
І він таки добре і довго приховував. Як пояснювала мені Наталя Кирилівна Осьмак, однією із головних причин було те, що її батько боявся за свою сім’ю і тільки через три роки, гадаючи, що його близьким людям допомогли виїхати або законспіруватися, він назвав своє справжнє ім’я. Як вже зазначалося, трапилось це лише в серпні 1947 року, коли він почав давати свідчення як Кирило Іванович Осьмак, а не як «Коваль».
А ось хронологія розвитку його справи. Заарештований 13 вересня 1944 року в селі Дорожів Дублянського району Дрогобицької області. В серпні 1945-го його справу направляють на розгляд Особливої наради при МВД СРСР. 9 вересня 1946 року Військовий прокурор військ МВД СРСР повертає її на дослідування. Його продовжують допитувати, влаштовують упізнання його свідками, які були допитані раніше.
15 січня 1947 року його справа надходить до слідчої частини МГБ УРСР. Саме тоді встановлюють, що Коваль Іван Пилипович, за якого видавав себе Осьмак, уродженець села Цеблова Сокальського района Львівської області, навесні 1944 року помер.
У 1946–1947 роках були допитані свід ставках з ним. Він заперечував ці свідчення. І тоді для встановлення особи Осьмака 28 квітня 1947 року з ИТЛ (исправительно-трудовой лагерь) Томської області через МВД СРСР викликали Михайла Онуфрійовича Фарила (псевдо «Рубань»), засудженого на 20 років каторжних робіт. Саме його згадували свідки як такого, що пов’язаний з Осьмаком. Фарило свідчив, що знав Коваля як члена Крайового Проводу ОУН «Псельського» і що восени 1944 року особисто був причетний до організації спроби звільнити Коваля з-під арешту [5, т. 3, арк. 148,152].
На допиті 21 серпня 1947 року Фарило розповів про те, що від члена Дрогобицького обласного проводу ОУН «Марка» йому стало відомо про створення УГВР і про те, що «Псельський» був обраний Головою УГВР [5, т. 3, арк. 162].
Характерно, що не тільки Фарило, а й інші свідки не могли назвати спражнє ім’я Осьмака. Наприклад, провідний член Закордонного Представництва УГВР Василь Остапович Охримович, хоча в момент його допиту (20 жовтня 1952 року) працівники держбезпеки знали, хто такий Осьмак. Ось уривок з протоколу допиту Охримовича: «Учасники зібрання обрали старого-східняка, прізвища його зараз не пам’ятаю, президентом УГВР...» [5, т. 6. арк. 104].
Сам Василь Охримович у травні 1951 року був скинутий з американського літака з метою підпільної роботи в Україні. Був керівником ОУН Карпатського краю. Одержав військовий ступінь майора-політ-
виховника УПА. 6 жовтня 1952 року був захоплений як «агент американської розвідки, який прибув для здійснення терористичної, диверсійної та шпигунської роботи», а в травні 1954 року військовою колегією Верховного Суду СРСР засуджений до страти (і страчений) [5, т. 6. арк. 106].
Не зміг ідентифікувати Осьмака ще один в’язень – Олександр Андрійович Луцький, колишній керівник Української Національної Самооборони (УНС), один з керівних діячів ОУН і керівник УПА «Захід-Карпати». Він лише засвідчив, що до УГВР увійшли представники зі східних областей України, а головою УГВР «було обрано особу, яка походила зі східних областей України» [5, т. 6. арк. 64].
Збереглася «Справка об имеющихся в деле наиболее существенных показаниях свидетелей в отношении Осьмака К.И.», в якій відбито процес з’ясування його особи. З цього документу випливає, що в 1947 році Осьмака впізнали під час очних ставок або за фотокарткою особи, які зустрічались з ним раніше, а серед них його односельці А.Старчук, А.Ніколаєнко, Ю.Щекотін, його прийомна донька Валентина Володимирівна Орлова, інші його родичі [5, т. 6. арк. 125].
Зокрема Валентина Орлова (з 1924 до 1931 року носила прізвище Осьмак, а потім повернула своє) свідчила, що в період нацистської окупації Києва «стало зрозуміло, що Осьмак є українським націоналістом, бо мені доводилось від нього чути, як він висловлювався, що Україна повинна бути самостійною державою і що для цього є всі передумови» [5, т. 3. арк. 183].
Однак потреба «викривати» Осьмака згодом відпала, оскільки він почав розповідати про своє минуле, не приховував того, що був Президентом УГВР. Щоправда, далеко не про все він розповідав відверто і працівники держбезпеки весь час перевіряли його свідчення. Для прискорення зізнань Осьмака на нього чинили тиск. 20 серпня 1947 року він написав начальникові внутрішньої тюрми МГБ УРСР заяву:

«20 серпня 1947 року оголошую голодування. В останні два тижні слідство застосувало до мене багато репресивних заходів (биття, позбавлення сну та ін.), що унеможливлює моє існування, тому я змушений іти на надзвичайний засіб протесту аж до смерти через голодування. Не припиню голодування, поки не буде задоволено такі мої вимоги:
1. Не застосовувати відносно мене при слідстві биття та позбавлення нормального сну.
2. Прискорити слідство у справі мене і визначити найближчий термін розгляду справи у суді.
3. Дати мені шпитальне лікування, харчування та відпочинок, щоб направити моє здоровля, якому слідство завдало страшної шкоди.
Отсю мою заяву у відписі прошу переслати Ґенеральному прокурору УССР» [5, т. 3. арк. 104].

Та не тільки фізичний тиск чинили на нього. У камеру до Осьмака підсадили негласних спіробітників МГБ, які систематично надавали звіти про його поведінку, настрій, розмови (ці свідчення також збереглися). При цьому цей співкамерник всіляко «співчував», психологічно підштовхував Осьмака до того, щоб той давав свідчення, «полегшував» власну долю. До речі, ці регулярні повідомлення співкамерників Осьмака цікаві не лише тим, що вони віддзеркалюють технологію роботи працівників держбезпеки, а й слугують джерелом інформації про конкретних осіб, які цю технологію використовували. Наприклад, у повідомленні від 25 серпня 1947 року мовиться, що «Коваль І.П. дав мені точне описання слідчого капітана Гузєєва, додавши, що це головний «кат», далі описав слідчого капітана Защітіна, пояснивши, що це «кат 2», який дає вказівки слідчому Гузєєву. Далі, сказав Коваль, йде інквізитор – полковник чи підполковник Цепков або Цепков..., який на моїй справі хоче заробити кар’єру, а вказані раніше слідчі діють під його орудою… А четвертий – це генерал, він же заступник міністра Єсипенко… Ось це ті, які будуть винуватцями в моїй інквізиції і ви повинні запам’ятати їхні прізвища…» [5, т. 3. арк. 110].
У повідомленні від 10 грудня 1947 року зафіксовані такі слова Осьмака: «…Лише найрепресивнішими заходами вони добились від мене зізнання, хто я насправді. У справі мого зізнання як кат найбільшу роль відіграв Защітін своїми «фізічними здібностями» [5, т. 3. арк. 113].
До речі, з початком хрущовської «відлиги» тим працівникам держбезпеки, які «працювали» з Осьмаком, довелось звітуватися, чому вони застосовували до нього методи фізичного тиску. Але все для них минуло без наслідків, оскільки йшлося про українського націоналіста і оскільки органи, як правило, не «здавали» своїх працівників, хіба що найбільш одіозних.
В травні 1948 року справу Кирила Осьмака, а також Таїсії Автономовни Коваленко (до речі, її сестра Галина Коваленко була дружиною відомого поета Євгена Плужника) і Музи Олександрівни Тарасової, яких обвинувачували в націоналістичній діяльності та у зв’язках з Осьмаком, передали на розгляд Особливої наради при МГБ СРСР [5, контрольно-наглядова справа, арк. 165]. Рішенням цієї наради 10 липня 1948 року його «за участь в контрреволюційній банді українських націоналістів і активну керівну контрреволюційну націоналістичну діяльність» засудили до 25 років тюрми. 14 серпня 1948 року йому оголосили це рішення [5, контрольно-наглядова справа, арк. 188, 190].
Нині можна уточнити, сказати б, тюремну географію Осьмака. 15 листопада 1944 року нарком держбезпеки УРСР Сергій Савченко дав розпорядження направити слідчу справу на «Коваля»-Осьмака в оперативну групу НКГБ УРСР у Львові. Туди 28 листопада 1944 року відправили і Кирила Івановича [5, контрольно-наглядова справа, арк. 3]. 10 січня 1947 року Осьмак був етапований з внутрішньої тюрми Управління МГБ Дрогобицької області до внутрішньої тюрми МГБ УРСР в Київ [5, контрольно-наглядова справа, арк. 22]. З 19 червня 1948 року його утримували у тюрмі 1 Управління МВД Київської області, а після винесення вироку відправили в Росію, до Владимирської тюрми.
У 8-му томі «Літопису УПА» (Львівське видання 1992 р.) у вступі можна прочитати про те, що співробітники тодішньої радянської держбезпеки не знали, кого заарештували, а тому й не використали Осьмака в своїй пропаґанді проти українського визвольного руху [10, 11].
Зробімо деякі уточнення. По-перше, як ми вже переконалися, гебісти знали, з ким мають справу (після зізнань Осьмака), а по-друге (і це найголовніше), Осьмак не дозволяв себе використати для гучних пропаґандистських акцій. Ба більше, у в’язниці 2 Управління МВД Владимирської області, де він був ув’язнений, не приховував своїх націоналістичних переконань, хоча, як засвідчують документи, з ним вперто та послідовно «працювали».
В червні 1953 року з санкції керівництва МВД СРСР Осьмака привезли з Владимирської тюрми до Москви, до тодішнього союзного МВД. Зроблено це було, як зазначалося в одному з документів, «з метою оперативної обробки і вивчення можливості використання у заходах по розкладанню націоналістичного підпілля на Україні та оунівських центрів, що знаходяться за кордоном...» [5, т. 6, арк. 79].
Однак «використати» Осьмака не вдалось. Автори згаданого оперативного документу подававали це так: «Спроба переконати Осьмака в тому, що ОУН є найлютішим ворогом українського народу, не принесла позитивних результатів, а на зроблену йому пропозицію посприяти в боротьбі проти ОУН заявив, що він був і залишається ідейним українським націоналістом і радше готовий піти на смерть, ніж погодитись на участь в заходах, спрямованих проти ОУН та її діяльності» [5, т. 6, арк. 82].
Все це переконало гебістів в тому, що безперспективно вербувати Осьмака, а тому вони вважали за необхідне направити назад до тюрми, «запропонувати УМВД Владимирської області організувати активну внутрішньокамерну аґентурну розробку Осьмака», а також «орієнтувати МВД УРСР на встановлення й розробку родинних та організаційних зв’язків Осьмака, що знаходяться на Україні» [5, т. 6, арк. 83].
Ось одне з повідомлень співкамерника Осьмака (від 18 липня 1955 року): «Він залишається дотепер переконаним націоналістом, прибічником цілком самостійної, незалежної України, проти будь-якого єднання з Росією, вважаючи, що Росія пригнічує Україну... Він дуже сумує, що не має надії побачити свою дружину і дочок. (Дочка Ляля була в УПА і загинула. А В.Орлова, як розповідала мені Наталя Осьмак, до кінця свого життя була «ангелом-хранителем» її та Л.Богдашевської-Осьмак. – Ю.Ш.). Осьмак говорить, що життя віддав своєму українському народові, за щастя якого боровся – це було й залишається метою його життя» [5, т. 6, арк. 84].
Перебуваючи у Владимирській тюрмі, Кирило Осьмак розпочав боротьбу за власну реабілітацію, прагнув довести, що він не зробив нічого, за що заслуговував би такої жорсткої кари, спростовував обвинувачення, які йому приписувались. Однак «соціалістична законність» була політично селективною. Навіть і в часи вже згаданої хрущовської «відлиги», коли для доль мільйонів «зеків» багато що змінилося, система залишалася безжальною до Осьмака. Ось датована 15 липня 1957 року відповідь із Головної військової прокуратури СРСР:

«Прошу оголосити ув’язненому Осьмакові Кирилові Івановичу, 1890 року народження, уродженець Полтавської області, що його заяви з ЦК КПРС і Президії Верховної Ради СРСР надійшли для розв’язання по суті в Головну військову прокуратуру.
Заяви Осьмака К.І. розглянуті.
Підстав для застосування до нього Указу Верховної Ради СРСР від 17 вересня 1955 року «Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни» не віднайдено.
Помічник Головного військового прокурора, полковник юстиції Колобков» [1, 86].

Мине багато часу і офіційно буде підтверджено те, що спонукало Кирила Осьмака боронити власну гідність, доводячи, що він не скоїв ніяких злочинів проти власного та інших народів. В листопаді 1994 року у «Висновку за матеріалами архівної карної справи 51279», затвердженому заступником Ґенерального прокурора України, ґенерал-майором В.Мельником, буде записано: «...Немає доказів участі Осьмака у вбивствах, пограбуваннях та інших насильницьких акціях проти населення» [5, т. 6, арк. 190]. Одначе все це прекрасно знали і ті особи, які свого часу засудили Осьмака до 25 років ув’язнення.
У 1957 році Осьмак тяжко захворів. Саме тоді він написав своєрідний заповіт – лист до доньки Наталі. Ось цей зворушливий документ, в якому – інтонація і характер автора:

«Кохана, люба Донечко! Найдорожча Наталочко! Моє останнє і повсякчасне побажання тобі бути завжди здоровою, розважною і розумною. Навчись завжди поважно працювати для загального добра. Люби свій край, люби Україну і в житті міцно тримайсь заповітів Великого Кобзаря. Завжди пам’ятай про маму, про її здоров’я та добробут. З останнім віддихом буду згадувати про тебе. Не з своєї вини не зміг допомогти тобі дійти до ліпших умов життя, коли б ти могла провадити широку працю. Бажаю тобі просторого й широкого життєвого шляху. Цілую щирим батьківським цілунком. Твій увесь татусь» [9].

Доля відвела йому ще три роки життя. Він помер 16 травня 1960 року. Після 15 років, 8 місяців і 3 днів ув’язнення. У грудні 2004 року Наталя Осьмак перепоховала батька на Байковому цвинтарі в Києві.
У 1994 році Кирило Осьмак був офіційно реабілітований Ґенеральною прокуратурою України («як безпідставно репресований у 1948 році»), а на початку 1995 року – Прокуратурою Харківської області за свої арешти у 1928 і 1930 роках.
Проте напевно найкращою реабілітацією буде правда про Кирила Осьмака, його повернення в історію України бурхливого ХХ століття.

ДЖЕРЕЛА

1. Архив Управления Министерства внутренних дел Российской Федерации Владимирской области. – Дело 1067. – Т. 2.
2. Архив Управления Федеральной Службы безопасности (далі – ФСБ) по Рязанской области. – Дело 03162.
3. Архив Управления ФСБ Рязанской области. – Дело 9789.
4. Визвольний шлях . – 1994. – Ч. 7.
5. Галузевий державний архів СБУ, Київ, справа 51279.
6. Державний архів Служби безпеки України, Харків, справа 022017.
7. Лист К.І.Осьмака до Н.К.Осьмак від 14 листопада 1958 р. // Родинний архів Н.К.Осьмак.
8. Лист К.Осьмака до Г.Михалевич від 14 серпня 1956 р. // Родинний архів Н.К.Осьмак.
9. Лист К.Осьмака до Н.Осьмак від 12 серпня 1957 р. // Родинний архів Н.К.Осьмак.
10. Літопис Української Повстанської Армії. – Львів, 1992. – Т. 8. – Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріали. – Книга перша, 1944–1945.
11. Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943–49. Довідник. – Нью Йорк, 1994.
12. Шишацький К. Нове життя на Україні // Рілля. – 1917. – Число 1.

До змісту журналу "Воєнна історія" #5 за 2008 рік