Журнал "Воєнна історія" #5 (41) за 2008 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

ПОВСТАНСЬКО-НІМЕЦЬКІ ПЕРЕГОВОРИ ГРУДНЯ 1943 – ВЕРЕСНЯ 1944 РОКІВ: ПРИЧИНИ, ХІД, НАСЛІДКИ

Іван ПАТРИЛЯК,
доцент кафедри новітньої історії України
Київського Національного університету імені Тараса Шевченка

Відносини між українськими націоналістичними організаціями і Німеччиною в роки Другої світової війни досі залишаються однією із найбільш дражливих і мало вивчених проблем у сучасній історіографії. Особливо «скромно» у працях вітчизняних та зарубіжних істориків висвітлюються питання переговорів між керівництвом українського підпілля й представниками німецької окупаційної адміністрації в останні місяці гітлерівської окупації українських земель. З одного боку, в старій радянській історіографії (і сучасній «лівій» українській «історіографії») згадана проблема подавалася у викривленому дзеркалі пропаганди – мовляв, «запроданці показали своє істинне обличчя» [1; 2; 3; 4], а з іншого – у працях таких дослідників, як В. Косик, А. Кентій, А. Русначенко, Ю. Киричук, Г. Мотика та інших, вона розглядається у ширшому контексті проблематики українського визвольного руху. Проте нам видається, що з’ясування мотивації обох сторін стосовно взаємних контактів, розкриття перебігу і змісту переговорів, їхніх результатів є справою надзвичайно важливою для розуміння всього комплексу питань з історії українського визвольного руху.
Останні місяці 1943 року чітко продемонстрували усьому світові, що гітлерівський «тисячолітній рейх» занепадає. Вермахт тріщав під могутніми ударами зі Сходу, а союзники Німеччини, після виходу з війни Італії, мріяли тільки про те, щоб швидше розірвати свої стосунки з майбутнім політичним трупом. За таких умов командування УПА провело переговори з Бухарестом і Будапештом, а також низку локальних перемовин із командирами окремих частин і з’єднань угорців, італійців, словаків, румунів, латишів. Сенс розмов зводився до укладення угод про ненапад, підтримки УПА зброєю в обмін на продовольство й спокійний прохід підконтрольними повстанцям територіями. Переговори ж у Бухаресті і Будапешті, на думку більшості дослідників, також були спробою вивести українське питання на міжнародну арену, можливо, налагодити контакти з країнами Заходу.
Наприкінці 1943 і в перший місяць 1944 року фронт відкотився безпосередньо на територію діяльності УПА-«Північ» та УПА-«Південь», бої відбувались в Житомирській, Вінницькій, Рівненській областях. Повстанські загони опинилися у фронтовій смузі. Перед ними постали два найголовніші противники – радянські партизани й диверсанти, яких масово закидали в ліси за лінію фронту крупними групами по 500-1000 осіб і німецькі частини, які намагалися придушити як повстанський, так і червоний партизанський рухи у своєму безпосередньому тилу. Важкі бої загонів УПА із німцями, козачими частинами при німецькій армії та поліційними загонам, складеними із різних народів СРСР, відбувалися на зламі 1943–1944 років в лісах біля Маневичів, Кудриня, Кременця, Дубна, Острога, Кам’янця-Подільського [5, арк. 2-3].
Намагаючись вивести свої загони з-під ударів німецької армії, червоних партизанів і радянських військ, Головне командування УПА 24 грудня 1943 року затвердило «Тактичну інструкцію», згідно з якою на «німецькому фронті» слід було подбати про якнайбільше збереження всіх «фізичних, духовних і моральних сил і засобів нації для вирішального моменту боротьби», а тому проводити лише самооборонні акції, уникаючи «зачіпних боїв» проти німців. Битися з німцями можна було лише у випадку їхнього нападу, під час захисту населення від каральних експедицій, з метою «відстрашення» їх від подальших антиповстанських заходів, для здобуття зброї та амуніції. При цьому підкреслювалося, що найголовніше, перезимувати без власних втрат. Також командуванням і штабом УПА наказувалося, за можливості, стягнути всі повстанські відділи і з’єднання в крупні лісові масиви для того, щоб перечекати перехід фронту [6, с. 191-192]. Найгірше в цій ситуації було куреням УПА-«Південь», яким довелось покидати територію Поділля й Уманщини та виходити в напрямку Кременецького і Славутського лісових масивів або за Збруч на територію Галичини. Про вихід одного з куренів УПА-«Південь» на Захід в січні 1944 р. зберігся звіт командира «Гармаша», який дозволяє скласти уявлення про ці події: «Дня 1.1.1944 р. від командира Остапа дістав я наказ виїхати до Вінниці з Умані. Тож виїхав я 1.1.1944 р. Прибув до Вінниці 3.1.1944 р., де зустрівся з другом Батьком. Батько получив мене з курінним Бистрим, котрий має йти зі мною з двома сотнями на Уманщину. В той час на Вінниччині було около чотири сотні війська. (...) В тих днях ще, ато в селі Лисогірка, де стояло наше військо, мали бій з німаками, котрий був по нашій стороні виграний. Німоту відбито з більшими втратами людськими й матеріальними. Німота лишила 35 своїх трупів на полю бою і оставила 2 полкових міномети, 13 скорострілів легких «Кольт», 80000 амуніції до гвинтівок, 400 ручних гранат, 3 радіоапарати, 3 автомобілі, багато печеного хліба і іншого дечого. Той бій провадив сотенний Дов-буш. Хотя й військо було добре, однак, тоді в тих теренах не можна було перебувати. Ато з таких причин, що німаки відступали з фронтом і заполонили всі села своїм військом, а ліси були опановані більшовицькими партизанами і в додатку ще й ми. Значить наш рух був більшовикам дуже знаний, тому що бачили наше військо і навіть мали з нами переговори і т. д. Тож ми рушили в напрямку на захід. По дорозі мали ми іще два поважні бої, один в селі Перогівка, котрий теж зістав по нашій стороні виграний. Німаків було 185, а наших одна сотня, котрою провадив сотенний Довбуш. Німаки оставили на полі бою 37 вбитими, ми здобули одну автомашину, пару «Кольтів» і амуніції, а з наших двох забитих. А третій бій відбувся в селі Канівка. Це село Канівка лежить в степу Кам’янець-Подільської області, над Збручем. З обставин маршруту ми заквартирували вже дньом в цім селі. В других селах стояло довкола повно німаків. В десятій годині дня зачався бій з кількакратно більшою силою німаків. Німаки зайняли вже були половину села, коли сотенний Сокіл у завзятім бою вигнав німаків із села. Було так, що ішли на рукопашні бої, кидали гранати через хати і так вигнали німаків із села. У той час командир Саблюк вислав горою за селом чоту, котра спричинила собою панічний відступ німаків. Цілий день німаки наступали, щоб знову захопити село, але всі наступи були відбиті з великими німецькими втратами. Аж надвечір німці вжили танків і літаків та й запалили те село, де наше військо містилось. Тоді ми мусіли відступити. Скористалися ми тим, що дим із горючого села нісся на поле і тим зробив нам добру заслону до відступу. Втрати по нашій стороні 4 убитими, а німаків 222. (...) Далі відділ потяг у Галичину» [7, с. 550-551].
Очевидно, що не всі бої з німцями виглядали так блискуче, як подано у цитованому вище звіті, однак основні кадри повстанських загонів удалося зберегти перед німецьким натиском у момент просування фронту через Волинь, Полісся та Поділля. А це означало, що Повстанська армія все ще мала доволі потужний вплив на ситуацію в західноукраїнському регіоні, який змушував німецьке командування та спеціальні служби спробувати порозумітись з українськими повстанцями наприкінці свого панування над Україною.
Ми уже згадували, що в 1943 році керівництво ОУН та УПА вело переговори із угорцями, італійцями, словаками, румунами про координацію дій на міжнародній арені. Паралельно українське підпілля намагалося зацікавити українською проблемою західних альянтів через своїх емісарів у Каїрі, Стокгольмі, Стамбулі. Усі ці контакти були спрямовані на пошуки союзників для майбутньої боротьби з більшовизмом. Набагато складнішими й загадковішими виявилися контакти підпілля з німцями на зламі 1943–1944 років та влітку 1944 року. Слід відзначити, що переговори, які проводилися з німцями, необхідно поділити на дві групи – домовленості, яких досягали окремі польові командири УПА з окремими німецькими частинами або з’єднаннями про нейтралітет і обмін зброї на продовольство чи розвідувальну інформацію про червоних партизанів або польське підпілля, та переговори між німецьким військовим і поліційним командуванням та командуванням УПА й керівництвом ОУН про досягнення приязного нейтралітету та про співпрацю у боротьбі зі спільним ворогом – більшовизмом. Очевидно, що головною причиною, яка змусила керівництво ОУН і УПА поновити контакти українського визвольного руху з німцями, було бажання заощадити власні сили на антинімецькій боротьбі. Протинімецький повстанський «фронт» з точки зору здорового глузду виглядав наприкінці 1943-го і в першій половині 1944 років нелогічним. Після важких поразок на Сході, після втрати Африки і виходу з війни Італії ставало дедалі очевидніше, що вермахт найближчим часом буде витіснений з території України. Українському підпіллю належало невдовзі зіштовхнутися із набагато грізнішим за німців противником – більшовицькою владою, яка вже мала колосальний досвід у знищенні українського визвольного руху й у пацифікації всього українського. Вступати в бій із німцями, що втікають на Захід, не було сенсу. Однак, ситуація, яка склалася, дозволяла керівництву українського резистансу скористатися німецькою слабкістю, щоб виторгувати в німців в обмін на нейтралітет і надання послуг в боротьбі з більшовизмом зброю, боєприпаси, медикаменти, одяг, звільнення з концтаборів українських політичних в’язнів, свободу пересування українським повстанським загонам у прифронтовій смузі. Крім того, німці самі шукали контактів із підпіллям.
Перші переговори з німецькими частинами, як уже відзначалося, здійснювали польові командири УПА без погодження з вищим керівництвом руху. Так, 9 грудня 1943 року командир загону імені Богуна ВО «Тури» П. Антонюк «Сосенко» вступив у контакт із німцями через старосту Володимир-Волинського повіту. 20 грудня «Сосенко» уклав угоду із командуванням німецьких військ в регіоні про взаємний нейтралітет. Повстанці обіцяли надати німцям достатню кількість продовольства для армії, в замін німці обіцяли припинити каральні акції проти цивільних громадян та бомбардування авіацією сіл. Також було домовлено, що обидві сторони спільно воюватимуть проти радянських і польських партизанів, а загін УПА отримає для цієї мети зброю та боєприпаси [8, с. 230]. Подібні домовленості були досягнуті командирами деяких окремих сотень УПА в районі Каменя-Каширського в січні 1944 року на Поліссі, де німці, відступаючи, залишили для повстанців склади зі зброєю [8, с. 230]. 12 березня 1944 р. в районі Верби і Деражного на півдні Волині місцеві командири УПА провели переговори із шефом СС та поліції в райхскомісаріаті Україна бригаденфюрером Бренером, в результаті яких домовилися про взаємний нейтралітет, обмін розвідувальною інформацією та передачу повстанцям частини озброєння відступаючих військ. Німці також зобов’язалися утримуватися від «самовільних реквізицій» продовольства у населення. Тоді ж було досягнуто угоди із командувачем німецьким ХІІІ корпусом генералом Гауффе про дозвіл повстанським загонам переходити лінію фронту в німецький тил й обмін паролями. В Галичині локальні переговори із німцями вели командир УПА в районі Кам’янки-Стурмилової В. Олійник «Орел» та командир повстанців на Станіславівщині В. Андрусяк «Різун» [8, с. 230].
Спонтанні контакти між командирами повстанських загонів і німцями стурбували командування УПА й Провід ОУН. За самочинні переговори було віддано під суд їхнього першого ініціатора Порфирія Антонюка «Сосенка», якого 7 березня 1944 року за вироком військово-польового суду УПА розстріляли [7, с. 297–298]. Також 15 квітня 1944 року перед сотнею вояків, за вироком суду УПА, був розстріляний В. Олійник «Орел» [9, арк. 1]. Керівництву українського визвольного руху здавалося, що дрібні домовленості з німцями не можуть вирішити проблеми взаємин українців із німецькою державою-окупантом і не дозволять досягнути максимального ефекту від подібних контактів. Крім того, вважалося, що з допомогою таких переговорів німці «підкуплюють» окремих польових командирів обіцянками допомоги зброєю, розпалюють їхні «анархістські схильності» й цим компрометують український повстанський рух. Зокрема, в ході слідства над згадуваним «Орлом» (В. Олійником), було встановлено й інкриміновано наступні факти: «Свою діяльність розпочав Орел від проти польських акцій і тому зробився голосним на цілу Кам’янеччину. (…) Про це дійшли чутки до крайсгаупмана Нейрінга, який прислав письмо до «людей з лісу», з метою устійнення взаємовідносин між німцями і УПА, тобто з бажанням нав’язати пакт неторкальности, а навіть співпраці з вермахтом по питанні ліквідації польського свідомого елементу. У відповідь на це письмо, Орел особисто поїхав в Кам’янку Стурмилову до крайсгауптмана. (…) В Кам’янці відбулись з крайсгауптманом і представниками вермахту цілий ряд нарад. Устійнили слідуюче: 1. Орел має право палити польські села навіть при допомозі німців, однак крайсгауптман застерігає собі половину здобичі. 2. Орел має боронити визначений йому відтинок фронту перед большевиками. На тому відтинку має покопати окопи і забезпечити засіки. 3. З відділом має він перебувати у зазначеному крайсгауптманом терені. 4. Про всі події Орел має крайсгауптманові звітувати. 5. Має провести агітацію за співробітництво інших відділів УПА з вермахтом» [9, арк. 1]. Засвідчені справою «Орла» тенденції могли призвести до «розкладу» УПА і командування було зобов’язане жорстоко припинити будь-які самочинні переговори. Після розстрілів «Орла» та «Сосенка», більшість повстанських польових командирів на прохання німців про переговори давали стандартну відповідь – «Договоріться собі з нашим провідником Степаном Бандерою, наказам якого ми підпорядковуємося і якого ви маєте в своїх руках» [7, с. 653] або «Останні минулі роки викопали між нами і німцями непроходиму пропасть. Ми вели боротьбу із московським большевизмом, але життя й інтереси українського народу, якого ми є вірними синами, нас заставили воювати і з німцями. Зараз же вести боротьбу з Вами, до певної міри, уважаємо недоцільною, бо ворог нашого ворога є нашим союзником, а німці, опустивши українські землі, перестануть бути нашими ворогами. Говорити з Вами ми не можемо, бо і так до нічого не договоримося. На це ми не маємо ані офіційного, ані морального права. Нашою політикою керує наш політичний Провід, військовими справами – Головний Командир УПА. До них прошу ласкаво звертатися» [10, арк. 44].
Німці, одразу ж після початку слідства проти П. Антонюка й В. Олійника та заборони польовим командирам контактувати з вермахтом, збагнули, що їм потрібно шукати контактів безпосередньо із керівниками організації [11, арк. 64]. У січні 1944 р. представники Верховного командування вермахту (ОКВ) нав’язали контакти із симпатиком ОУН П. Кратом, який передав зміст своїх розмов із представниками вермахту керівництву ОУН: «Мій німецький знайомий сказав мені, що він стоїть дуже близько до німецького командування і що йому доручено шукати зв’язку з УПА. Тоді я сказав, що в разі потреби для добра української справи, я можу ризикувати і стратися про зв’язок. (…) Таким чином принагідно попав я до ОКВ. Це сталося 14 січня 1944 р. Мене, приватного симпатика, державницького руху прийняв ХХХХ і заявив: «Тепер ми бачимо, до чого привело Гестапо, і тепер ці наслідки має полагоджувати ОКВ. Поки що партія передала нам рішення в справі українського питання й може навіть дійти до політичних переговорів. Але наразі нас цікавлять тільки технічні і військові питання, виходячи з того заложення, що ворог мого ворога – мій приятель. У данім випаду УПА, про яку ми чули дуже багато, навіть переходячого границі фантазії, являється нашим природнім контрагентом і тому ОКВ носиться із задумом зброєю допомогти УПА. ОКВ має лише сумніви, чи УПА не зрадить його і не перейде на сторону большевиків». (…) Мої висновки з проведеної розмови. 1. Німецькі чинники змушені зовнішніми обставинами до нав’язання дружніх стосунків з українською зброєю. 2. Перед небезпекою втрати своєї держави будуть проводити розмови з нашими міродайними чинниками й врешті, коли біда притисне, погодяться на Українську Державу. 3. Якщо зайдуть між УПА і ОКВ переговори треба за всяку ціну роздобути зброю (вони не знають, якою силою ми розполагаємо), в політичні розмови не вступати, ОКВ, врешті, й не піде на це. 4. Про реченець переговорів вони через мене повідомлять» [12. арк. 44–45].
Можна припустити, що саме через П. Крата керівництво українського руху опору вийшло на контакти з німецькими чинниками. Очевидно, що протягом лютого 1944 року в Проводі ОУН вирішувалося питання, кого відправити на переговори і які умови висунути на перемовинах.
5 березня 1944 року у Львові відбулася зустріч представників німецького СД із уповноваженим Центрального Проводу бандерівської ОУН отцем І. Гриньохом, «Герасимівським» [13, арк. 170]. Отець Іван під час переговорів наголосив на тому, що ОУН не прагнула починати війни з німцями і поляками, а тому їхня сучасна війна є наслідком ворожої діяльності німців і поляків проти спроби українців відродити власну державу. Керівництво ОУН висувало німцям наступні умови для порозуміння: німецька поліція безпеки та СД припинить практику арештів українців і звільнить усіх українських політичних в’язнів із тюрем та концтаборів, насамперед жінок і їхніх дітей; німці згорнуть свою агітацію, що ганьбить ОУН як більшовицьку агентуру; ОУН отримує свободу організаційної праці та приготування до боротьби із більшовиками після відступу німців, німецька поліція має захистити цивільне українське населення від польського терору та провокацій. У випадку виконання цих умов керівництво ОУН обіцяло, що загони УПА не руйнуватимуть німецьких комунікацій та не знищуватимуть німецького постачання, не нападатимуть на німецькі колони, ОУН передасть німецьким спецслужбам здобуті її СБ документи про радянських партизанів і диверсантів, УПА припинить виганяти та знищувати поляків, а лише повідомлятиме німців про терор із боку польських партизанів проти українського населення й вимагатиме швидкого захисту, повстанці активізують боротьбу з червоними партизанами і диверсантами [12, арк. 175–176].
Друга зустріч між о. І. Гриньохом та німецьким представником оберштурмбанфюрером СС доктором Вітіска відбулася у Львові 23 березня 1944 року на вулиці Войтовській 8/1. На переговорах було досягнуто угоди про звільнення окремих політв’язнів (Д. Гнатківської-Лебедь та її дитини) і про передачу Повстанській армії зброї для боротьби в більшовицькому тилу. Німці, не довіряючи своїм візаві, теоретично погодилися давати зброю лише тим повстанським загонам, які мали перетнути лінію фронту і вийти в радянський тил [12, 183–190].
Чергова зустріч між «Герасимівським» і оберштурмбанфюрером доктором Вітіска відбулася 28 березня у Львові на вул. Дубовій, 25, кв. 10. Німецький учасник переговорів звинуватив українських націоналістів у тому, що вони продовжують напади на німецькі війська, поліцію, господарські установи, проводять антинімецьку пропаганду і «розкладають» дивізію «Галичина». «Герасимівський» пообіцяв посприяти припиненню ворожих дій щодо німців [12, арк. 194–199].
30 березня 1944 року керівництво ОУН і командування УПА вислало лист до Головного командування німецької армії в Галичині, у якому окреслило умови, на яких УПА могла б скоординувати свої дії проти більшовиків із вермахтом: «1. Командування німецької армії доб’ється від уряду Німеччини звільнення з в’язниць і повернення на рідні землі Провідника ОУН Степана Бандеру та всіх політичних в’язнів (…). 2. Частини німецької армії, адміністрації та поліції припинять акції нищення населення українських земель, як також їхнього майна чи особистої свободи. 3. Чинники німецького війська, адміністрації та поліції не будуть перешкоджати мобілізації українського народу до УПА. 4. Німецькі війська, адміністрація та поліція не будуть вмішуватися у внутрішні справи українських земель і не будуть перешкоджати нам у поборюванні елементів, які співпрацюють з большевиками або хочуть з ними співпрацювати. 5. Німецьке командування видасть зі своїх складів для доозброєння відділів УПА: 10 тисяч гвинтівок, 250 тисяч набоїв до них, 200 штук скорострілів «Кольт» і по чотири ленти набоїв до них, 20 польових коротких гармат, 30 штук гранатометів «Штокесів», 10 гармат протилетунських, 500 більшовицьких «фінок» (ППШ – І.П.) або німецьких «МП», 500 револьверів бельгійських «НФ» калібру 9 мм, 10 тисяч гранат, 100 мін та відповідну кількість набоїв для гармат, гранатометів і пістолів. 6. Німецькі військові і поліційні частини не будуть перешкоджати УПА проводити бойові, політичні й розвідувальні операції. 7. Німецькі частини зобов’яжуться дати нам можливу допомогу авіацією. На тих умовах ми згідні виступити проти большевиків та очистити терен від червоної армії. При тому зазначуємо, що маємо великі сумніви відносно перемоги самої Німеччини над большевиками, а це тому, що: а) в найбільш критичний момент Німеччину опускають всі її дотеперішні союзники; б) безглузда політика божевільного Гітлера і його бандитсько-партійної кліки наставила проти Німеччини поневолені народи Сходу і Заходу Європи; в) німецька армія здеморалізована і стратила віру в перемогу…» [14, арк. 1].
Із умов, виставлених повстанським командуванням до німців, чітко видно, що вони були занадто претензійними і німецьке командування або політичне керівництво за жодних обставин не могли погодитись на них. Також образи стосовно Гітлера і партії свідчили про не надто велике бажання з боку українських націоналістів досягти реальної співпраці. Така позиція української сторони була для німців очевидною. 15 квітня 1944 року доктор Вітіска надіслав детальний звіт про свої переговори з представниками ОУН і УПА, в якому відзначив, що повстанці надають доволі цікаві дані про Червону армію та більшовицьких партизанів, однак в замін командування УПА вимагає передати українцям всі склади зброї на території Галичини, що для німців було неприйнятним. Також Вітіска відзначив, що свобода пересування, яку отримали загони лісової армії, призвела до її активізації, нападів на німецькі господарські об’єкти та посилення власних лав. Він підкреслив, що повстанці своєю пропагандою деморалізують полк українських есесівців та військово-будівельні частини, сформовані з українців, переманюючи їх на свій бік. Особливо обурливим фактом, на думку представника німецької сторони, було те, що в Прикарпатті та Карпатах загони УПА продовжують нападати на німецькі підрозділи з метою їхнього роззброєння. Німецький офіцер робить висновок, що командування УПА й керівництво ОУН ведуть переговори лише задля власної вигоди. У німців залишається два виходи або знищити загони УПА, або вести з повстанським командування переговори, намагаючись тим самим пом’якшити конфлікт з українцями. У зв’язку із відсутністю достатніх сил для ліквідації УПА доктор Вітіска рекомендував продовжити переговори з метою «стримати УПА від диверсій на німецьких лініях комунікацій» та для отримання від повстанців розвідувальної інформації [12, арк. 218–224].
Дотримуючись такої лінії, німці продовжували переговори із о. І. Гриньохом ще й у червні-липні 1944 року, однак, через взаємну недовіру особливих успіхів досягти не вдалося. 7 червня 1944 року домовилися про підготовку для УПА радистів у німецьких військових школах та передачу для УПА декількох сот радянських трофейних гвинтівок, автоматів і кулеметів, а також боєприпасів [8, с. 234]. У вересні 1944 року німці відправили в якості свого зв’язкового до командування УПА капітана Вітцеля із Абверу, який намагався схилити Шухевича до координації дій загонів УПА із німецькою розвідкою.
Зробивши «жест доброї волі», німці звільнили 27 вересня 1944 року із концтаборів С. Бандеру, Я. Стецька, Ю. Лопатинського, А. Мельника та ін. відомих націоналістичних діячів [8, с. 234.]. Однак чергові переговори закінчилися нічим. Німецькі пропозиції були неактуальні, нецікаві, запізнілі, а, відтак, відкинуті українським підпіллям.
Таким чином, німецько-повстанські переговори 1943–1944 років з обох боків були вимушеним тактичним кроком, завданням якого було уникнути масштабної воєнної конфронтації між УПА і німецьким вермахтом і поліцією в умовах наступу Червоної армії. Умови, висунуті на переговорах обома сторонами, були апріорі неприйнятні й неможливі для реального виконання. Німецька сторона вдалася до ведення переговорів із лісовою армією задля встановлення стабільності у своєму безпосередньому тилу, для отримання розвідувальної інформації та для здійснення руками повстанців диверсій проти Червоної армії і радянської адміністрації. Лідери підпілля пішли на контакти з німцями, щоб використати останній шанс звільнити з німецьких тюрем політичних в’язнів на чолі зі С. Бандерою, отримати можливість зберегти свої військові сили від знищення німецькими військами й посилити їх з допомогою німецької матеріально-технічної допомоги. Нещирість сторін і їхнє бажання ошукати своїх візаві врешті-решт завели переговорний процес у тупик. Із втратою німцями практично всіх українських земель і після звільнення українських політичних в’язнів керівництво ОУН і командування УПА остаточно втратило інтерес до спілкування з представниками «тисячолітнього рейху» чим підтвердило, що попередні контакти мали винятково ситуативний характер.

ДЖЕРЕЛА

1. Без срока давности. – Харьков, 2001.
2. Документы изоблачают. Сборник документов и материалов о сотрудничестве украинских националистов со спецслужбами фашистской Германии. – К., 2004.
3. Іваненко В., Якунін В. ОУН і УПА у Другій світовій війні: проблеми історіографії та методології. – Дніпропетровськ, 2006.
4. Масловський В. З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни. – Москва, 1999.
5. Архів Центру Досліджень Визвольного Руху (м. Львів), фонд «Архів М.Лебедя», спр. 34021 «Із хроніки боротьби українського народу проти німецьких наїзників».
6. Кентій А.В. «Двофронтова» боротьба УПА (1943 – перша половина 1944) // Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. – К., 2006.
7. Літопис УПА. Нова серія. – Т. 8. – Київ – Торонто, 2006.
8. Motyka G. Ukrainska partyzantka. 1942-1960. – Warszawa, 2005.
9. Архів Центру Досліджень Визвольного Руху (м. Львів), фонд «Архів М.Лебедя», спр. 345505 «Протокол з діяльності Орла та виконання присуду смерти».
10. Архів Центру Досліджень Визвольного Руху (м. Львів), фонд «Архів М.Лебедя», спр. 540813 «Лист шефові СД в Кобрині від командира загону УПА «Пімста Полісся».
11. Галузевий Державний Архів СБ України. – ф. 13. – спр. 376. – Т. 36. – Арк. 61–64 «Німецькі донесення про Орла і його страту за переговори з німцями».
12. Архів Центру Досліджень Визвольного Руху (м. Львів), фонд «Архів М.Лебедя», спр. 540807 «Звіт П.Крата до Проводу Організації Українських Націоналістів Самостійників Державників».
13. ЦДАВОВ України. – Ф. 4628. – Спр. 10. «Донесення про переговори з УПА»
14. Архів Центру Досліджень Визвольного Руху (м. Львів), фонд «Архів М.Лебедя», спр. 540811 «До головного командування Німецької Армії на відтинку Галичина»

До змісту журналу "Воєнна історія" #5 за 2008 рік