"Воєнна історія" #4-6 (28-30) за 2006 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

ПОЛКОВНИК ПЕТРО БОЛБОЧАН НА ТЛІ СВОЄЇ ДОБИ

Володимир СІДАК, директор Інститут захисту інформації Національної академії Служби безпеки України, членкореспондент Академії педагогічних наук, доктор історичних наук, генераллейтенант запасу

"…навіть найкращі підручники історії для нижчих, середніх, вищих і найвищих шкіл ще нікого в світі історії не навчили. Бо історії якщо дивитись на неї, як на "учительку життя" не можна навчитись: її треба мати в своїй крові, в своїй традиції і у своїй культурі"
В'ячеслав Липинський

Для науковців цілком очевидно, що в серйозних дослідженнях необхідно показувати якомога повніше і ширше діючих осіб історії. Але це не можна робити формально, оскільки їх виключний перелік не пожвавить і не поглибить наукові праці. Лише показ повнокровних людей державних діячів і полководців, діячів науки і мистецтва, селян, інтелігенції і робітників в динаміці, з їх пристрастями і сумнівами, поразками й досягненнями на тлі їх доби з позиції сьогодення, ураховуючи всі відомі документи та знання дозволить олюднити історію, краще зрозуміти її перипетії та особливості, реконструювати події з дотриманням принципу об'єктивності.
У галереї відомих постатей доби національновизвольних змагань українського народу 19171921 рр. є чимало непересічних діячів, контроверсійно оцінених сучасниками, суперечки навколо них тривають і досі. Серед них Петро Болбочан, відомий військовий діяч, чия доля відбила в собі всю неоднозначність і трагічність розвитку тогочасного українського руху, суперечності в розумінні майбутнього України. Ці суперечності й сьогодні недостатньо усвідомлені суспільством, не на всі запитання того часу ми маємо відповіді.
Принагідно зауважити, що особа Петра Болбочана потрапила до поля зору автора в процесі роботи з архівними документами, які ілюструють функціонування спецслужб Директорії УНР, в т.ч. і військової контррозвідки, яку очолював Микола Чоботарів дуже суперечлива постать в історії України. Якраз останній, усупереч твердженням сучасників тієї доби і багатьох відомих дослідників, був безпосередньо причетний до трагічної долі Болбочана.
Матеріали слідчої та судової справи, оригінали рукописних документів, листування, присвячене діяльності та загибелі П.Болбочана, інші нові джерела дозволили дослідити його життєвий шлях та військову діяльність, неупереджено проаналізувати загальну ситуацію в Армії УНР, конкретні факти та події. Петро Федорович Болбочан народився 5 жовтня 1883 р. у с. Гіджеу Хотинського повіту Бессарабської губернії у сім'ї священика. Після двох років навчання у Кишинівській духовній семінарії 6 серпня 1905 р. майбутній воєначальник вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища. Під час навчання, ризикуючи кар'єрою, він засвідчив свої симпатії до української національної ідеї зорганізувавши гурток для поширення української мови, за що й був попереджений начальником училища: "жодних мазепинських організацій в училищі не потерплю". Після закінчення училища у ранзі підпоручика П.Болбочан був відряджений у 38й піший Тобольський полк. Першу світову війну він зустрів полковим ад'ютантом. Протягом 19151916 рр. деякий час командував 1ю, 2ю та 5ю ротами та командою піших розвідників, залишаючись і на попередній посаді. Брав участь у численних бойових акціях. 9 березня 1916 р. у бою під Колодино контужений, втім залишився у своїй військовій частині. Пізніше дістав ще й тяжке поранення в груди. За хоробрість, виявлену у бойових діях отримав чотири ордени.
Початок українських визвольних змагань у 1917 р. П.Болбочан зустрів уже політично свідомою та зрілою людиною, зі сформованими поглядами на суспільство та армію. На відміну від більшості українських громадськополітичних діячів, які очікували від революції насамперед радикальних соціальних перетворень, він був перш за все державником, прагнув розбудови незалежної української держави з міцною професійною армією, яка мала захищати національні інтереси. Реалізації цієї мети присвятив той короткий відрізок часу, який йому відвела доля. Після проголошення незалежності України П.Болбочан (у ранзі підполковника) сформував з добровольців 5го корпусу ПівденноЗахідного фронту російської армії 1й Український республіканський полк і у листопаді 1917 р. призначений його командиром. Новопризначений командир мав на меті поширити українізацію на весь корпус, задля чого навіть арештував російський корпусний солдатський комітет. У відповідь російські полки у грудні розгромили штаб П.Болбочана а сам він разом із своїм заступником сотником І.Коржем та частиною старшин з великими труднощами дістався Києва аж у січні 1918 р., де сформував старшинський загін, який у боях з військом М.Муравйова заслужив бойову славу і щиру подяку від Центральної Ради.
У квітні 1918 р. очолюваний П.Болбочаном військовий підрозділ Окремого Запорізького корпусу Армії УНР, забезпечений всіма видами зброї здійснив вдалий Кримський похід, де виявився його блискучий талант воєначальника та було продемонстровано здатність українців до творення власної регулярної армії, яка могла протистояти як більшовицькій та білій, так і німецькій арміям. Державницька позиція запорожців та їх командира збереглася і проявила себе під час Гетьманату П.Скоропадського, яка викликала невдоволення у проросійськи налаштованих колах гетьманського уряду. Неодноразово робилися спроби спровокувати конфлікт між Гетьманом та єдиною на той час національною збройною силою Запорізьким корпусом. Окрім намірів проросійських сил налаштувати П.Скоропадського проти командирів корпусу З.Натієва та П.Болбочана (які начебто перетворити цю військову частину на "якийсь зброд революційних елементів", ворожий і небезпечний для влади, отже такий, що має бути негайно розформований), запорожцям шкодили деякі військові посадовці, що намагалися усунути їх як небажаних суперників у можливості впливати на політичні рішення влади. Не продовжуючи далі аналіз політичної ситуації, взаємин окремих військових та політиків в Українській Державі, зауважимо, що вже у листопаді 1918 р. П.Болбочан разом із своїми запорожцями прийняв рішення підтримати антигетьманське повстання.
Починаючи повстання проти Гетьмана, Директорія не мала ані чітких планів у сфері військового будівництва, спрямованих на створення регулярних збройних сил, ані послідовно розробленої воєнної доктрини. Найбільш сильними та боєздатними були лише окремі регулярні військові частини, які мали виразні традиції свідомої боротьби за українську державність. Серцевиною новонародженої Армії УНР стали Запорізький корпус, очолюваний П.Болбочаном та корпус Січових Стрільців Є.Коновальця. Численні повстанські загони, які переважали в складі збройних сил Директорії, не являли собою надійного дисциплінованого війська і легко розкладалися під впливом тих чи інших обставин, а особливо більшовицької агітації.
Натомість керівництво радянської Росії докладало зусиль, щоб запобігти встановленню влади Директорії на Лівобережній Україні. У збереженні "єдиної, неподільної Росії" були зацікавлені і російські меншовики, які скликали в Харкові "робітничий з'їзд", відкрито закликавши до повалення Директорії. Враховуючи складність обставин у прифронтовій смузі та необхідність формування місцевих органів влади, які підтримували б українську державу, П.Болбочан наказав розігнати проросійський "робітничий з'їзд" з огляду на його виразну протиукраїнську спрямованість. Пізніше ним так само було вчинено зі з'їздом Селянської Спілки на Полтавщині, що був скликаний лівими есерами, які ігнорували владу Директорії і закликали до боротьби з нею. Цілком зрозуміло, така ситуація спонукала П.Болбочана (в цей період вже отамана) діяти рішуче у справі захисту української державності. Він видав наказ, де підкреслювалося: "Оголошую, що ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій і всяких (інших) організацій, що намагаються захопити владу, я не попущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була монархічна чи большевицька".

Зміст цього наказу викликав всілякі безпідставні обвинувачення на адресу П.Болбочана з боку окремих політичних діячів, зокрема й в "контрреволюційності" та навіть "зраді" української держави. Агітували проти нього не лише більшовики, а й представники лівих течій українських есерів (боротьбистів), соціалдемократів ("незалежників"), а також навіть деякі його підлеглі.
В.Винниченко, як голова Директорії (листопад 1918 р. лютий 1919 р.), негативно поставився до дій П.Болбочана щодо рад, які в ході антигетьманського перевороту відверто демонстрували свою прихильність до радянської влади в Росії та фактично вели підривну діяльність проти України, оцінюючи його не як військового діяча, що захищав українську державність, а виходячи насамперед зі своїх особистих політичних уподобань. Так само негативно, передбачаючи виключно на позиціях своїх політичних симпатій і антипатій, ставились до діяльності полковника й деякі інші діячі доби Директорії: П. Христюк, Б. Мартос.
Серед головних противників рішучих дій полковника по наведенню порядку, розповсюдженні наклепів і брехливих чуток своєю заповзятістю вирізнявся, насамперед, отаман Омелян Волох, який претендував на місце П. Болбочана.
З поміж багатьох закидів на адресу командира запорожців в "редакції" згаданого отамана та Б.Мартоса виділяється те, що нібито він самовільно здав більшовицьким військам Харків без бою, не чинячи їм опору при відході. Документально підтверджені спростування цьому та багатьом іншим обвинуваченням на адресу полковника П.Болбочана даються, зокрема, у вже опублікованих ґрунтовних працях.
Викликає лише подив, що жоден з розповсюджувачів наклепницьких чуток та обвинувачень не завдавав собі клопоту перевірити їх, створюючи парадоксальну ситуацію: головна військова сила, на яку спиралася Директорія у своєму повстанні Запорізький корпус і загін (а згодом Осадний корпус) Січових Стрільців, найбільш дисципліновані, національно свідомі і віддані справі незалежності війська та один з їх найкращих командирів, піддавалися шельмуванню.
Зрештою, справа дійшла до того, що О.Волох, якому Головний Отаман С.Петлюра довіряв більше, ніж знаному військовому командиру, дослухаючись до його точки зору, використавши зручну ситуацію, о 5й ранку 22 січня 1919 р. несподівано зняв свій Гайдамацький полк з фронту, ешелоном прибув до Кременчука місцезнаходження штабу П.Болбочана, і заарештував його разом з начальником штабу Лівобережного фронту полковником Гайденрайхом та тимчасово виконуючим обов'язки командувача Запорізького корпусу полковника Селіванського. Цією акцією О.Волох не лише грубо порушив військову дисципліну, але й вчинив злочин, безпідставно заарештувавши свого військового начальника та членів штабу корпусу. У подальшому ця особа неодноразово вдавалася до антидержавних акцій, проте жодного разу не була покарана урядом.
До П.Болбочана доля була менш прихильною. Після арешту його привезли до Києва і розмістили в готелі "Континенталі", де по сусідству з ним мешкав Головний отаман та інші чільники Директорії. Слідство затягувалося. У цей же час, лідерами соціалістичних партій почав реалізовуватися сценарій шельмування та дискредитації П.Болбочана. Незважаючи на сумнівність доказів звинувачень, висунутих проводом УНР (головне полягало у нібито навмисній дестабілізації військовополітичної ситуації на Лівобережній Україні) з арештованим не побажав зустрітися жоден з республіканських лідерів, керівників політичних партій та військового відомства. Протягом усього часу перебування в Києві він так і не одержав жодних офіційних роз'яснень причини свого арешту.
Непоступливий полковник своєю чергою замість очікування на вирок став усно і листовно гнівно критикувати головне командування Армії УНР, уряд і самого С.Петлюру, не уникаючи найгостріших висловлювань та в ультимативній формі вимагаючи прискорення розслідування.
Це ще більше ускладнило його становище. Представники лівих соціалістичних течій на чолі з В.Винниченком вимагали для П.Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння з радянською Росією, на бік якої вони схилялися.
П.Болбочан таких компромісів не визнавав. Він чесно воював як проти білої, так і проти червоної армій. Він жодного разу не заявляв про перехід на той чи інший бік. Серед інших отаманів Директорії були такі (О.Волох, Д.Зелений, О.Данченко), що заплямували себе переходом на бік більшовиків і шкодили Україні, виступаючи проти української держави. Проте вони зазнали значно меншої критики з боку В.Винниченка, І.Мазепи, Б.Мартоса, П.Христюка, ніж Болбочан.
Перед наступом більшовицьких військ 1 лютого 1919 р. без слідства і суду він був відправлений під вартою Січових Стрільців Осадного корпусу у Галичину до Станіславова тимчасової столиці Західної Області Української Народної Республіки (ЗОУНР) під нагляд місцевої влади. Уряд ЗОУНР зустрів його привітно, надавши отаманові для проживання покої готелю "Уніон", а Державний секретар мав навіть намір запросити П.Болбочана на посаду командуючого Збручським фронтом у війні з поляками. Але С.Петлюра просив не робити цього призначення до закінчення слідства, якого так волів сам затриманий, не полишаючи надії зняти з себе всі обвинувачення та повернути своє добре ім'я. Він 10 лютого 1919 р. надсилає свого чергового відкритого листа Головному отаманові, членам Директорії, прем'єрміністру, начальникові Генерального штабу, головам Українського національного союзу та Української партії соціалістівсамостійників, командиру Осадного корпусу, в якому знову намагається виправдатись за не вчинений "злочин", у гнівний формі закидає проводу Директорії обвинувачення різного ґатунку. Зміст цього листа настільки психоемоційно насичений, що читаючи його стає зрозумілим стан П.Болбочана, його занепокоєння долею української незалежності. Чого варті хоча б, схожі за зойк відчаю, рядки обвинувачення: "Ви думали тільки над всякого сортами соціалізації, Ви думали й думаєте над тим, як найкраще і найдовше зруйнувати Україну. Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим московським товаришамбольшевикам, аби не показатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришівбольшовиків і не бачите того, що через большевизм ведете Україну до "Єдіної Росії".
У той самий час П.Болбочан не міг залишатися байдужим до подій, що розгорталися в армії і на фронті, не приховував свого бажання повернутися до війська. До авторитетного воєначальника активно виявляли тоді підвищений інтерес представники правих партій, що знайшли собі притулок у Галичині. Проте ставлення П.Болбочана до висунутих ними пропозицій не має дотепер достовірних документальних підтверджень.

Майже чотиримісячне перебування у невизначеному стані, без належного слідства і вироку, як і пояснень самого факту арешту завершилося для П.Болбочана звільненням і подальшим переїздом до Чорного Острова, де замість посади військового командира, з якої він фактично не був усунутий в незаконний спосіб, йому приписувалося відповідним наказом Головного отамана (ч.2/344 від 5 червня 1919 р.) виїхати до Італії для формування військових частин з українських полонених для подальшого повернення їх до України. Хоча незадовго до цього 31 травня 1919 р. на своєму засіданні Рада народних міністрів практично одностайно висловилася проти відрядження П.Болбочана до Італії. Не заглиблюючись в аналіз неузгодженостей між урядом і Головним отаманом стосовно цього відрядження, варто підкреслити, що 6 червня 1919 р. П.Болбочан виїхав до м. Проскурова (сьогодні м. Хмельницький) попрощатися з вояками рідного йому Запорізького корпусу. І саме там події стали розгортатися у фатальному для нього напрямку.
За наполяганням командирів полків Запорізької групи і відповідного їх клопотання, адресованого державному інспектору цього військового угруповання М.Гавришка, останнім (який мав на це право за чинним "Законом про Державну інспектуру") 7 червня 1919 р. був виданий наказ про усунення з посади командувача згаданої групи В.Сальського одного з найближчих соратників С.Петлюри, знаного, досвідченого військового командира і призначення замість нього П.Болбочана. Того ж дня М.Гавришко рапортом доповів про це Головному отаману, де серед іншого зазначалося, що намагаючись "охоронити Армію від розпаду, [він] призначив Отамана Болбочана Командуючим Запорозькою Групою, до якого козаки та старшини відносяться з великою любов'ю і кожний гаразд життя своє положити". І далі державний інспектор наголошував, що його кроки були зроблені "для загальної користі", без "жодних політичних міркувань".
Варте уваги, що статус колишнього командира запорожців на той час не був чітко визначеним. Полковник на той момент, як військовик Армії УНР, чий рапорт про відставку залишився без відповіді, знаходився в розпорядженні військового керівництва, хоча й без чіткого визначення якого саме. За такої ситуації фактично ніщо не заважало М.Гавришку повернути П.Болбочана на посаду командира Запорізької групи і навряд чи він тоді припускав, що це може трактуватися як спроба державного перевороту. Не кажучи вже про самого П.Болбочана, який у відповідності до "Положення" про Державний інспекторат зобов'язаний був виконувати всі накази державного інспектора.
Зрештою неоднозначність проблеми про легітимність наказу М.Гавришка пов'язана з відповіддю на одне з найголовніших питань: чи вчинив полковник П.Болбочан злочин у час військових дій намагався самочинно зайняти високу командну посаду, чи він діяв згідно з наказом посадової особи, котра мала реальні повноваження признати й усувати командирів військових підрозділів підпорядкованої йому групи.
Минаючи перипетії намагання П. Болбочана у відповідності до згаданого наказу державного інспектора перебрати командування, слід зауважити, що воно викликало справжній переполох у Ставці і наступні кардинальні дії Головного отамана.
9 червня 1919 р. з'явилися два накази Головного отамана. Першим (ч.479) декларувалася незаконність перепризначень командирів у Запорізькій групі та залишення В.Сальського на посаді, другим написаним власноручно олівцем на бланку телефонограми начальнику контррозвідувальної частини розвідувального відділу Дієвої армії УНР М.Чеботаріву: "За злочинну діяльність проти законного народного правительства, за злочинне захоплення влади" наказувалося заарештувати полковника П.Болбочана та державного інспектора М.Гавришка. Далі події розгорталися дуже швидко. Арештованого у день видання наказу П.Болбочана привезли до Чорного Острова, де він недовго чекав розгляду своєї справи у вагоні контррозвідки. Вже наступного дня 10 червня 1919 р. наказом по військам Дієвої армії УНР ч.207 за підписами Наказного отамана О.Осецького та начальника штабу А.Мельника для розгляду справи у зв'язку з подіями в Запорізькій групі був призначений надзвичайний суд у складі: голова суду комендант штабу Дієвої армії осавул А.Клим, члени суду секретар Головної державної інспекції хорунжий Зінкевич, командир окремої резервної сотні Вербицький, бунчужний окремої сотні при штабі Дієвої армії Бартош, ройовий комендантської півсотні штабу Дієвої армії Гусак та секретар суду слідчий штабного суду при штабі Дієвої армії. Прокурором був призначений хорунжий Петро Певний, оборонцем козак комендантської півсотні штабу Дієвої армії УНР Дідух.
У день наказу про створення суду відбулося і його засідання. Підсудний не мав змоги ані підготуватися, ані дістати собі оборонця. Хоча у матеріалах слідчої справи П.Болбочана є його письмове прохання "допустити до розгляду його справи, яко оборонця, полковника Наркевича". Призначений на цю роль звичайний козак не залишав сподівань на сприятливий розвиток засідання. У протоколі не зафіксовано жодного слова на захист підсудного факт сам по собі красномовний. Суд тривав понад сім годин і закінчився винесенням вироку "покарати смертю через розстріл".
11 червня 1919 р. Наказний отаман одержав на затвердження акт з вироком, про що в той самий день особисто повідомив С.Петлюру. Формально Головний отаман не виявив своєї участі у остаточному вирішенні долі П.Болбочана, і 12 червня О.Осецький затвердив вирок.
Вислухавши вирок, П.Болбочан, користуючись правом подати протягом 6 годин після рішення суду прохання замінити присуджену кару на більш м'яку, звернувся до О.Осецького: "Я засуджений на смертну кару не так я винуватий, аби нести таку сувору кару. Прохаю Вас, пане Отамане, взяти на увагу і ту працю і ту користь, котру я колись приніс для України". Прохаючи про помилування чи зменшення "суворої кари, полковник виявляє готовність бути "простим козаком, або підвергнутись остракізму".
Подальший розвиток подій, аналіз документів доводить, що вирок був відкладений не на прохання засудженого, а через наміри отримати від нього свідчення про підготовку правого перевороту та імен діячів "правої опозиції", які начебто були його натхненниками, для чого було відкрите нове розслідування.
Після винесення вироку минуло ще десять важких для П.Болбочана днів. 28 червня 1919 р. неподалік від Кам'янцяПодільського на станції Балин полковника Петра Болбочана розстріляли. Там же за півкілометра поховано його тіло. Так скінчився земний шлях 35річного талановитого військовика, який мав великий потенціал і міг принести багато користі своїй державі.
Підсумовуючи короткий екскурс до подій, пов'язаних із життям та діяльністю П.Болбочана у період визвольних змагань, варто підкреслити, що цій непересічній людині військовому професіоналу, не заангажованому у партійнополітичну боротьбу, не вистачило гнучкості у взаєминах з проводом УНР. Він намагався дистанціюватися від політичних інтриг, керуючись насамперед державними інтересами так, як він це розумів, діючи при цьому досить прямолінійно. В результаті йому не вдалося уникнути гострого конфлікту з владою. На жаль, П.Болбочан припустився низки безкомпромісних, непродуманих і сумнівних (щодо доцільності) кроків, і це дало можливість його противникам трактувати його дії як провокаційні, спрямовані на повалення уряду. Як військовик з великим досвідом він не повинен був покладатися виключно на рішення державного інспектора та на звернення до нього активу Запорізького корпусу, а зважати і на позицію Головного отамана, навіть знаючи його відверто неприхильне ставлення до себе. У ситуації, яка склалася і призвела до трагічних наслідків, не останню роль відіграло оточення як Головного отаман С.Петлюри, так і П.Болбочана, а також специфічний характер правових відносин, яким супроводжувалась діяльність вищого військового командування Директорії.
Беручи до уваги свідчення дійових осіб того часу, їх спогади, приходимо до висновку, що полковник П.Болбочан ні української держави, ні її керівників і командування армії не зраджував. У їхніх свідченнях жодного переконливого факту немає, крім загальних фраз про підозру в намірах зради. Єдиною його провиною є порушення військової дисципліни, що виявилася в намірі (саме в намірі, бо полковник Болбочан ще не приступив до командування корпусом) самовільного переобрання на себе обов'язків командуючого Запорізьким корпусом, від чого він формально не був звільнений, хоч це й мало вчинитися з наказом державного інспектора Запорізької групи Гавришка. Але чи мав право Гавришко видавати такий наказ? Якщо мав, то ніякого самовільства немає. До того ж цей вчинок не мав найменших негативних наслідків на фронті. Такий вчинок П.Болбочана аж ніяк не міг бути підставою для винесення смертного вироку. Це підтверджується навіть невпевненістю й сумнівами в оцінці справи Болбочана представниками вищого командування. Так наказний Отаман генерал О.Осецький заявив урядові, що він сам не має права затвердити присудок, бо Болбочан нібито формально не був звільнений з посади командувача Харківським фронтом.
Виконуючий обов'язки начальника штабу Дієвої армії полковник В.Тютюнник зауважував, що з боку Болбочана було "порушення дисципліни" і може йти мова не про злочин, а про провини. Командир Осадного корпусу Січових Стрільців полковник Є.Коновалець своєю чергою підкреслював, що "історія з отаманом Болбочаном є внутрішньою справою Запорізького корпусу, а ніяким державним переворотом. А український громадськополітичний діяч В.Липинський у листі до міністра закордонних справ УНР назвав страту Болбочана "безглуздим партійним терором". В іншому місці В.Липинський назвав це "політичним вбивством".
На сам кінець ще раз варто підкреслити, що суд над Болбочаном був проведений із упередженням до підсудного, без належного дотримання процесуальних норм, а його вирок видається невиправдано суворим. Як і невиправданими є спроби деяких сучасників тієї доби та сучасних дослідників ставити постать знаного військовика в один ряд зі справжніми зрадниками українського народу, держави й армії, до яких уряд і командування не вживали жодних попереджувальних чи каральних заходів. Зокрема до того ж отамана О.Волоха, який фактично здійснив військовий заколот і цим злочином завдав величезної шкоди УНР, а згодом відкрито виступив проти її уряду і Головного отамана.
Було б спрощенням аналізувати колізії справи П.Болбочана лише в контексті його стосунків з лідерами Директорії. Проблема тогочасних політичних конфліктів лежить у площині концептуально різного бачення основ державного і військового будівництва. Про це досить чітко сказав В'ячеслав Липинський: "…факт розстрілу Отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починається ятритись все більше і більше на тлі знову таки класової політики і партійної нетерпимості Уряду язву національного розкладу…".
У таких суперечливих і складних умовах будувалась українська держала, жили і творили її політичні і військові очільники. Серед них був і Петро Болбочан, якому варто віддати належне як талановитому воєначальнику, патріоту і державнику, не приховуючи і його помилок.

Джерела
1. Середа М. Отаманщина //Літопис Червоної калини. 130. Ч.3, березень. С.15. 2. Центральний державний військовоісторичний архів Російської Федерації. Ф.409. Оп.1. Спр.160429. Арк.114 зв. 3. Шемет С. Полковник Петро Болбочан (замітки до історії Запорожського Корпусу 19171919 рр.) //Хліборобська Україна (Відень). Кн..4. 1922/23. С.207. 4. П.Болбочан 5 листопада 1918 р. за переможні бої з червоноармійськими загонами та організаційні заслуги дістав військове звання полковника армії Української Держави. 5. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 19171920 рр.: В 4х т. Відень. Т.4. 1922. С.24. 6. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. У 7 т. Т.1. ЗДА, 1962. С.161. 7. Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. К., 2004; Брицький П., Юрійчук Є. Жертва української революції: трагічна доля полковника П.Болбочана. Чернівці, 2005 та ін.. 8. Українське слово (Берлін). 1921. 1 липня. 9. Архів С.Цапа (СГД). Спр.3. Б/н. 10. Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. К., 2004 11. Центральний державний архів вищих органів влади та управління (далі ЦДАВО) України. Ф.1065. Оп.1. Спр.14. Арк..140 зв. 12. Архів С.Цапа (СГД). Спр.3. Арк.160. 13. Детально про всі перипетії і казуїстику тогочасних правових актів, процедуру призначення і усунення з посад в армії в Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. К., 2004. С.94108 і у документах, вміщених у документальних додатках. 14. ЦДАВО України. Ф.2279. Оп.1. Спр.3. Арк..15. 15. ЦДАВО України. Ф.2279. Оп.1. Спр.3. Арк..22. 16. ЦДАВО України. Ф.2279. Оп.1. Спр.3. Арк.1313 зв. 17. ЦДАВО України. Ф.2279. Оп.1. Спр.3. Арк.. 1414 зв. 18. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 19171921.Т.1. Прага, 1942. С.208. 19. Коновалець Є. Спомини й уваги. Причинки до історії української революції // Історія Січових стрільців. Воєнноісторичний нарис. К., 1992. С.330. 20. Шемет С. Полковник Петро Болбочан // Хліборобська Україна. Зб. 78. Кн.ІV. Відень,19221923. С.233234. 21. Луцький Остап. Щоденник з історії України 1918 р. // Сучасність. Травень 1985. ч.5 (289. С.95). 22. Цитується за: Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. С.279.

До змісту "Воєнна історія" #4_6 за 2006 рік