"Воєнна історія" #4-6 (28-30) за 2006 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

МАХНО, ГРИГОР'ЄВ, ТЮТЮННИК. ДОЛЯ ТРЬОХ ОТАМАНІВ

Володимир ГОРАК, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Однією з характерних рис громадянської війни в Україні 19171921 рр. стало виникнення і військова діяльність великої кількості різних селянських рухів, керованих воєначальниками отаманами. Селянські вожді по різному висвітлювались в історичній літературі. Радянські історики подавали їх як куркульських контрреволюціонерів, бандитів і вбивць, а частина українських істориків сучасної доби як виразників селянських інтересів, справжніх лицарів, яких завжди підтримувало українське село. То якими ж були насправді ці отамани? Спробуємо дати відповідь на це, відтворивши життєвий шлях трьох з них Нестора Махна, Ничипора Григор'єва і Юрія Тютюнника.

Бойові шляхи "батька" Махна

Нестор Іванович Махно народився у Гуляйполі 26 жовтні 1888 р.. Свого батька, Івана Махна, він не пам'ятав: той помер, коли хлопчику не було ще 1 року. В дитинстві і юності Нестору довелося пізнати усі труднощі бідняцького життя. Він працював пастухом, помічником продавця, простим робітником на заводі багатія Кернера. Проте, гостро відчуаючи соціальну несправедливість, Нестор скоро обрав іншу професію професію революціонера. 1906 р. він вступив до місцевої анархістської організації "Союзу бідних хліборобів". Ця організація займалася експропріацією власності гуляйпольських капіталістів, влаштовувала терористичні акти проти представників царської адміністрації. Та не дрімала і царська поліція. Махна і більшість його товаришів було заарештовано. У березні 1910 р. царський суд засудив Нестора до смертної кари через повішення. 52 довгі дні майбутній селянський керівник провів у камері смертників. Але страта так і не відбулася, її Махнові замінили на довічне ув'язнення в Бутирській в'язниці.

Звільнений Лютневою революцією, Нестор Іванович незабаром з'явився у рідному Гуляйполі, де закликав земляків будувати нове життя на засадах свободи і бездержавності. Пізніше під його керівництвом гуляйпільці ліквідували тут поміщицьке землеволоіння, обклали буржуазію великими податками і примусили її значно покращити матеріальний добробут робітників. Тоді ж у Гуляйполі були створені загони так званої Чорної гвардії збройна опора нових, революційних порядків у Гуляйполі.
У квітні 1918 р. становище Гуляйпільського району значно ускладнилось: до нього вже швидко наближались австронімецькі інтервенти. Махно спробував організувати оборону, але сили виявились нерівними, і 22 квітня 1918 р. окупанти увійшли до Гуляйполя. Нестор Іванович змушений був податися до Таганрогу, де він і його соратники вирішили у липні 1918 р. повернутись на батьківщину для боротьби з австронімецькою інтервенцією і українською контрреволюцією. А поки що з метою вивчення досвіду більшовицької революції Нестор Іванович вирішив поїхати до Москви. У червоній Москві Махно зустрівся з багатьма відомими діячами того часу, і навіть з Леніним. До речі, Володимир Ілліч і Нестор Іванович провели немало часу у гострій дискусії з питань теорії і практики анархізму. Читаючи цей епізод у мемуарах "батьки", важко позбутися враження, що в інтелектуальній дуелі з маститим опонентом переміг саме Махно. А взагалі тоді у молодого гуляйпільця склалася сумна думка про те, що революція комуністів не відповідає справжнім інтересам трудящих.
Прибічники гетьмана Скоропадського, що захопили владу в кінці квітня 1918 р., розповсюджували про Махна брехливі чутки нібито у Москві він забув про революцію, купив великий будинок і зажив барським життям. Сам "барин", однак, нелегально повернувся в Україну і вже 3 липня 1918 р. надіслав гуляйпільцям листа із закликом вставати на боротьбу з режимом генерала Скоропадського. Незабаром було створено невеликий збройний загін на чолі з Махном, який почав здійснювати напади на місцевих поміщиків і гетьманських "вартових". У вересні 1918 р. махновці об'єдналися з партизанським загоном колишнього матроса Федора Щуся, що діяв неподалік у Дібрівському лісі.
Нерідко повстанці пересувалися по місцевості під виглядом гетьманського карального загону. Чимало скоропадчиків прийняли їх за своїх і заплатили за це своїм життям. Були знищені на місці гетьманські офіцерикарателі капітан Мазухін, поручик Мурковський, поміщиця Гесіна, поміщик Миргородський, до якого "гетьманські офіцери" прибули на вечірницю. Поміщик і його приятелі були вбиті бомбою самого Махна, його будинок повстанці спалили. 26 жовтня 1918 р. партизани захопили Гуляйполе , а трохи пізніше розгромили у селі Дібрівці кілька австрійських і куркульських загонів. До речі, остання перемога настільки посилила особистий авторитет Махна, що повстанці призначили його командиром загону і надали йому почесний титул "батько".
Звичайно, партизанський шлях махновців не був позначений тільки перемогами. 4 листопада 1918 р. чисельний угорський загін завдав повстанцям нищівної поразки у селі Темирівці, махновці тоді втратили вбитими 150 повстанців. Але крах гетьманського режиму, підпертого іноземними багнетами, був вже не за горами. З одного боку, швидко зростали повстанські лави. У Олександрівському, Маріупольському і Бердянському повітах виникали нові загони, що визнавали владу "батька" Махна. З іншого боку, внаслідок буржуазнодемократичних революцій у Німеччині та АвстроУгорщині значну кількість австрійських і німецьких вояків охопили революційні настрої, і вони перестали дивитися на махновців як на ворогів. 27 листопада 1918 р. повстанці без особливих зусиль і вже надовго захоплюють Гуляйполе. Незабаром, 14 грудня 1918 р., гетьманський режим зазнав краху, і до влади прийшла українська Директорія.
З самого початку Нестор Іванович ставився до нового уряду суто негативно, побачивши в ній продовження політичної традиції Центральної Ради. Близько 15 грудня 1918 р. його бійці несподівано атакували Синельникове, де під їх кулями і шаблями загинула петлюрівська залога. 27 грудня 1918 р. махновці повели наступ на Катеринослав, розгромили дислокований в ньому петлюрівський гарнізон і захопили місто. Про самих же петлюрівців "батько" сказав так: "Вони не повернуться, бо самого духу нашого бояться". Така відверта недооцінка противника незабаром дорого коштувала Махнові. 1 січня 1919 р. чисельні підрозділи отамана Самокіша завдали махновцям великої поразки і примусили їх відступити від Катеринослава.
Викорінити махновщину воякам армії УНР, щоправда, не вдалося. У середині січня 1919 р. у Махна було не менше 20 тис. озброєних повстанців. Однак, військо "батька" перебувало тоді у складному становищі. Махновці вели одночасно бої з армією С.Петлюри, загонами німецьких куркулівколоністів і підрозділами генерала Денікіна, які тоді сунули великою масою на "махновські" райони. Натиск білих виявився настільки сильним, що 19 січня 1919 р. повстанці були змушені віддати їм Гуляйполе.
Але тоді ж сюди швидко наближалась і Червона Армія. Бажаючи спертися на підтримку більшовиків, "батько" на початку лютого уклав з ними військовополітичний союз, умови якого передбачали приєднання махновських загонів до радянських військ. Трохи пізніше була створена 3я Задніпровська червоноармійська бригада, і її командиром став Нестор Іванович Махно. Незабаром за наказом червоного командування бригада Махна розгорнула енергійний наступ на білогвардійців. Впродовж лютого березня 1919 р. червоноармійці Нестора Івановича просунулись вперед, визволивши від денікінців десятки населених пунктів Гуляйполе, Гайчур, Церекостянтинівку, Волноваху. 15 березня 1919 р. 3я Задніпровська бригада вибила білогвардійців з Бердянська, а 27 березня штурмом оволоділа Маріуполем, який захищав сильний денікінський гарнізон, підтриманий французькими інтервентами. Щоправда, у ході наступу, який Денікін здійснив у квітні, білогвардійцям вдалося на деякий час відбити Маріуполь і Волноваху, але цей успіх виявився тимчасовим. Незабаром червоноармійці "батька" зуміли повернути ці міста.
Ці блискучі перемоги приносять червоному комбригу Нестору Махно велику популярність, радянська преса друкує про нього цілу низку хвалебних статей, сам "батько" отримує престижну більшовицьку нагороду орден Червоного Прапору. Але у другій половині квітня 1919 р. офіційний тон щодо Махна і махновців різко змінюється. У харківській газеті "Известия" з'являється розгромна щодо них стаття з характерною і симптоматичною назвою "Геть махновщину!"
Причину такого суворого заклику більшовицької влади слід шукати не в тимчасових військових невдачах червоноармійцівмахновців, а в різних поглядах селянства "махновських" районів і комуністів на шляхи розбудови мирного життя. Більшовики запроваджували в Україні великі господарства радгоспи, грабіжницьку продрозверстку, свої однопартійні Ревкоми замість Рад. Махновське ж селянство, навпаки, бажало зрівняльного поділу поміщицької землі, рівноправний товарообмін між містом і селом, справжньої Радянської влади і багатопартійної системи. У квітні 1919 р. відбувся великий з'їзд селян і повстанців, делегати якого закликали прискорити політику комуністів на селі.
Сам "батько", звичайно, виявився близьким до настроїв повстанськоселянської маси. Природно, що більшовицьке керівництво досить швидко побачило в махновщині потенційно небезпечного противника і відчуло бажання назавжди позбутися її. Проте реальних військових контингентів, здатних виконати це завдання, у комуністів не було. Вони вирішили діяти поіншому і до того ж явно підступно, максимально обмеживши військове постачання бригади Махна. Досить швидко червоноармійці "батька" опинились майже без снарядів і патронів... Зрозуміло, що за таких умов бійці Махна аж ніяк не могли зупинити масований наступ армії Денікіна, який розпочався на їх фронтовій ділянці 19 травня 1919 р. Махновці тисячами гинуть в боях, білогвардійці захоплюють Гуляйполе, Пологи, Маріуполь, Волноваху. У відповідь на це вже 25 травня більшовики оголошують Махна поза законом за "розвал фронту", який по суті вони самі підготували. Проте навіть у цій ситуації махновці продовжують героїчно битися на фронті, майже голими руками вибивши білих з Гуляйполя і Пологів. Але незабаром Червона Армія завдає по махновцях удар з тилу, почавши роззброєння загонів "батька". 15 червня Махно оголосив більшовикам війну, один з його загонів на деякий час вибив червоних з Єлисаветграда. Щоправда, головним фронтом Нестора Івановича і тоді залишався денікінський фронт. Махновці ведуть з білими бої за Олександрівськ, Нікополь, Помощну, поповнюючи свої лави співчуваючими червоноармійцями та повстанцями отамана Григор'єва. Однак під тиском великих сил ворога вони змушені були відійти далеко на захід, до району ГолтаУмань.
27 вересня 1919 р., уклавши з армією УНР союз проти денікінців, "батько" повів своїх бійців на ворога. Біля станції Перегонівка махновці здобувають блискучу перемогу над білими (вони знищили кілька добірних офіцерських полків) і, посаджені на тачанки, мчаться на Південь, у рідні краї, і вже через тиждень з'являються там. Лише за місяць вони відвоювали у денікінців велику територію на Півдні, яка включала в себе Катеринослав, Олександрівськ, Апостолове, Нікополь, Гуляйполе, Маріуполь, Волноваху та інші міста. Тоді "батько" став командиром повстанської армії, чисельність якої наближалася до 50 тис. осіб.
Користуючись тим, що його війська захопили практично весь Південь України, Махно вирішив реалізувати свій давній задум створити на великій території анархістський, безвладний лад. Але сталося те, що, на мою думку, можна назвати історичним парадоксом. В "анархічному суспільстві" Нестора Махна були присутні практично всі атрибути державної влади. Зокрема, повстанці мали вищу законодавчу владу в особі 4го з'їзду селян і повстанців і вищу виконавчу владу в особі Реввійськради махновської армії, що створювала владні органи, які фактично керували різними сферами життя (фінансовою, податковою, культурною, медичною, військовою). Крім того, "анархістський" план Махна виявився несумісними з наявністю у махновій армії, що будувалась на основі примусового призову, таємної поліції (контррозвідки), яка рішуче боролася проти різних антимахновських змов і до того ж виконувала судовокаральні функції.
У грудні 1919 р. Червона Армія, громлячи денікінців, вступила у "махновські" райони. Досить значна частина махновців (близько 35 тис. бійців) швидко приєдналася до неї. А тим повстанцям, які залишилися з ним, Махно дав місячну відпустку, враховуючи їх велику втому від боїв з денікінцями. У січні 1920 р. махновський рух як певна військовополітична сила тимчасово припинив своє існування. В принципі, махновщина могла тоді зникнути і назавжди, але тільки за умови, що більшовицька влада цілком задовольнить селянські інтереси. Але такого не сталося. По українських селах знову почали ходити продзагінники, а самі комуністи відверто відновлювали на селі партійну диктатуру. Саме ці та деякі інші риси більшовицької влади знову покликали до життя те, що пізніше історики помилково назвуть анархобандитизмом. У травні 1920 р. у "батька" було вже близько 3 тис. повстанців. Щоправда, під час жорстокого бою з будьонівцями Махно втратив більшу частину цих сил. Однак "батько" не впав духом і незабаром вирушив зі своїми бійцями у партизанський рейд. Всього ж з травня по вересень 1919 р. махновці провели три такі рейди по Катеринославській, Харківській, Полтавській і Донській губерніях, подолавши 1200 кілометрів, знищивши понад 2000 більшовицьких вояків і збільшивши власну чисельність до 13 тис. бійців. Червоні командири змушені були визнати наявність у Махна явного полководського таланту, підкресливши, що як стратег Махно враховував все від рівня озброєності противника до рівня його бойового духу.
Але загальнополітична ситуація на Україні тоді значно ускладнилась, що було пов'язано з наступом військ Польщі і генерала Врангеля. Найбільш далекоглядні махновські командири розуміли, що махновський рух може легко загинути під одночасними ударами білополяків, врангелівців і більшовиків. Був також і ризик втрати авторитету серед селянських мас, тому що партизанська боротьба махновців об'єктивно допомагала контрреволюційним силам. Саме це і обумовило укладання Махном у жовтні 1920 р. чергового і останнього союзу з більшовиками, спрямованого проти армії генерала Врангеля. Махновці звільнили від врангелівців Олександрівськ, Великий Токмак, Мелітополь та інші міста, а пізніше взяли участь у ліквідації білогвардійської влади в Криму, дійшовши до Сімферополя, Євпаторії та Ялти.
Однак, на думку більшовицьких керівників, після розгрому "врангелівщини" махновський рух теж мав назавжди залишити історичну сцену. Радянські війська атакували вчорашніх союзників в Криму, а пізніше в Гуляйполі. Більшовицькомахновська війна знову стає реальністю, під колесами повстанців знову проносяться Катеринославщина, Полтавщина, Харківщина, а, крім того, Курська і Воронезька губернія, козачий Дон... Та сили повсталих починають помітно слабшати. У травні 1921 р. армія "батька" не перевищує 5 тис. бійців, а в червні скорочується до 3 тис. Нестор Іванович зрозумів гірку для себе істину українське селянство вже не надає йому такої великої підтримки, як раніше. Більш того, саме тоді у махновців з'явився ворог, якого вони раніше не мали комітети незаможних селян і їх чисельні загони. У відповідь махновці знищують сотні комнезаможів, тим самим повернувши зброю проти трудящого селянства, інтереси якого вони ще зовсім недавно захищали.
Скрутне становище "батька" і його повстанців можна пояснити. Поступово більшовицька влада усувала всі причини, які викликали опозиційність широких кіл селянства до неї. Зокрема, у березні 1921 р. був оголошений перехід до НЕПу, сенс якого полягав у скасуванні продрозверстки і допущенні вільної торгівлі. Поступово більшість селянства втратила потребу боротьби проти комуністів у махновських лавах, а сама махновщина як порушник вже нормального життя стала сприйматися як зайве і негативне явище. За таких умов крах махновщини був вже невідворотним. У кінці серпня 1921 р., зазнавши низку жорстоких поразок від радянських військ, "батько" переходить з невеликим загоном румунський кордон, щоб закінчити своє життя на еміграції влітку 1934 р. в Парижі.

Зірка і безодня отамана Григор'єва

Коли у радянські часи мова заходила про справжнє ім'я, час та місце народження цього "куркульського контрреволюціонера", то більшість тодішніх істориків відповідала на ці питання стандартно: Микола Олександрович Григор'єв народився у 1878 р. на Херсонщині, у великому селі Верблюжки. Однак підкреслимо, що у такій біографічній довідці історики припускали три помилки. Поперше, справжнє ім'я майбутнього отамана було не Микола Григор'єв, а Ничипір Серветник. Подруге, народився він не на Херсонщині і не в Верблюжках, а у містечку Дунаївці Ушицького повіту Подільської губернії. Потретє, на світ Ничипір Серветник з'явився не 1878 р., а пізніше близько 1885 р. І тільки набагато пізніше він почав мешкати у Херсонській губернії, у селі Григорівка (вірогідніше за все саме назва того села і породила той псевдонім, з яким Серветник і увійшов в історію). Доля рано зв'язала Ничипора Олександровича з військовим життям, ніби готуючи його до майбутньої ролі військового керівника. У 19041905 роках він взяв участь у російськояпонській, а пізніше і у Першій світовій війні, отримавши чин штабскапітана і Георгіївський хрест за бойову доблесть. В 1917 р. Григор'єв був прибічником Центральної Ради, а у 1918 р. пішов на службу до гетьмана Скоропадського, ставши полковником Запорізької дивізії. Однак через деякий час, потрапивши під сильний вплив противників "Скоропадії", гетьманський полковник вирішив піти шляхом збройної боротьби проти гетьманського режиму.
У серпні 1918 р. Григор'єв таємно прибув до херсонського села Верблюдки, де незабаром створив повстанський загін із 175 селян, озброєних австрійськими гвинтівками, вилами і сокирами. Повстанці почали чинити напади на гетьманських "вартових" та австроугорських окупантів, а також нерідко "турбували" місцевих багатіїв. У відповідь гетьманська влада кинула проти партизанів каральний загін у 350 вояків, озброєних кількома кулеметами. Однак, незважаючи на нерівність в силах, григор'євці вщент розбили карателів. Пізніше, у жовтні 1918 р., їм вдалося захопити австрійський військовий ешелон, здобувши тим самим велику популярність своєму командирові. Отаманська слава незабаром дала отаману близько 6 тис. озброєних селянповстанців. Використовуючи невпинне зростання власних сил, а також помітне ослаблення підтримки австрійськими окупантами гетьманського трону (внаслідок буржуазнодемократичної революції в АвстроУгорщині), григор'євці досить швидко ліквідували непопулярну гетьманську владу на значній території Херсонської губернії. На початку грудня 1918 р. Григор'єв визнав Директорію, а його загони увійшли до складу армії УНР, отримавши назву Херсонської зведеної дивізії.

Попереду, однак, на херсонців чекав набагато сильніший ворог армія Антанти, яка тоді почала інтервенцію на Півдні і підпорядкувала собі дислоковані там німецькі загони. 10 грудня частини Херсонської дивізії підійшли до Миколаєва, а вже 13 грудня після грізного ультиматуму отамана дислоковані там німецькі загони здали місто петлюрівцям. Проте вже через кілька днів, завдавши по підлеглих Григор'єва підступного удару, німці змусили їх залишити місто. Однак близько 31 грудня Херсонська дивізія знову підступила до Миколаєва, і німецькі вояки, добре розуміючи, що від свого отаман не відступиться, вдруге без бою здали йому місто. Одночасно дивізія Григор'єва енергійно боролася проти білогвардійських загонів, включивши у зону своїх бойових дій, крім Херсонської, ще й Катеринославську губернію. В січні 1919 р. бійці отамана вибили білих з Херсона, Явкіна, Альошок, Нової Праги, Грушівки, Воронцовки, Кічкаса, сильно погромивши 8й білогвардійський корпус. В усіх захоплених містах і містечках Ничипір Олександрович проголосив і організував владу Директорії, за що новий український уряд призначив його комісаром Олександрійського повіту і, крім того, надав йому почесний титул отамана повстанців Херсонщини і Таврії.
Разом з тим, Херсонську дивізію навряд чи можна було назвати надійною збройною опорою Директорії на Півдні України. І першопричину цього слід шукати не в вояках отамана, а в самій політиці українського уряду. Він не запровадив в Україні радянської влади (як того хотіла більшість населення), не зумів здійснити справжні революційні перетворення на селі і до того ж розпочав мирні переговори з військами Антанти. Останній факт командир Херсонської дивізії сприйняв особливо боляче. Йому, отаманові радикально налаштованих селян, була неприйнятною сама думка про будьякі переговори з тими, кого він цілком справедливо розглядав як нових загарбників України. Незабаром головний отаман армії УНР С.Петлюра отримав від Григор'єва телеграму, в якій його підлеглий прохав дозволу завдати потужного удару по антантівських інтервентах і скинути їх у море. Проте такого дозволу селянський воєначальник не отримав. Пізніше разом з деякими іншими петлюрівськими командирами Григор'єв надіслав урядові з цього приводу ноту протесту. Однак і вона до бажаного результату теж не привела.
Все це вкрай загострило стосунки Ничипора Григор'єва з Директорією і її військовим керівництвом. Ситуація ставала більш напруженою з огляду ще на одну важливу обставину. Наприкінці 1918 р. Херсонська дивізія потрапила під сильний політичний вплив лівих українських есерівборотьбистів переконаних прибічників Радянської влади і противників Директорії. Від ЦК цієї партії регулярно і до того ж цілком вільно приїжджали кур'єри та агітатори здебільшого для того, щоб поагітувати григор'євців в радянському дусі. У січні 1919 р. боротьбистські керівники створили в Знам'янці свій одноріднопартійний уряд Центрревком, який оголосив владу Директорії контрреволюційним режимом і запропонували отаманові Григор'єву виступити із своїми бійцями проти нього. Пропозиція Центрревкому повністю відповідала настроям отамана і його бійців. 29 січня 1919 р. Херсонська дивізія завдала потужного удару по правому флангу армії УНР. Через день григор'євці розгромили грецький десант недалеко від Миколаєва і увійшли до Херсона вже не як петлюрівська, а як радянська дивізія. Коли до "григор'євських" районів підступила Червона армія, Центрревком і Григор'єв зробили спробу порозумітись з нею. І керівні боротьбисти, і сам отаман були не проти приєднати Херсонську дивізію до радянських військ, однак при цьому висували ідею рівного партнерства двох урядів більшовицького і боротьбистського, і добивалися певної військовополітичної автономії колишніх петлюрівців в Червоній Армії. Більшовики, наполягали на тому, щоб Григор'єв визнав тільки більшовицький Робітничоселянський уряд України. Врештірешт отаман був змушений зробити це. Після цього григор'євські полки влилися до більшовицького війська, а пізніше були переформовані у 1шу стрілецьку Задніпровську дивізію. Вже 2 лютого червоноармійці Григор'єва вибили петлюрівців з Кривого Рогу, 5 лютого із Знам'янки, 6 лютого з Єлисаветграда. На середину лютого 1919 р. григор'євці очистили від вояків армії УНР чималу територію, яка, крім вже вказаних міст, включала в себе Олександрію, Нікополь, Бобринську, Цвєткове. У кінці лютого, розвиваючи наступ на Південь, бригада отамана Григор'єва наблизилась до Херсона і Миколаєва, які до того були захоплені антантівськими інтервентами. 3 березня, піддавши Херсон інтенсивному артилерійському обстрілу, отаман кинув своїх бійців на місто. Проте грецькі війська, що отаборилися там, виявилися досить сильним противником, і справжня битва за Херсон тривала чотири довгі дні. Нарешті 9 березня 1919 р. бійці 1ї Задніпровської бригади повністю оволоділи Херсоном, заслуживши поздоровлення голови Раднаркому УРСР Х.Раковського.
Тим часом інша колона григор'євських військ підступила до Миколаєва. Однак перша атака на місто, яке захищала чисельна німецька ландверська дивізія, закінчилася невдачею, червоноармійці змушені були відступити з великими втратами. Більш того, незабаром з'ясувалося, що ці жертви були невиправдані: адже комуністи Миколаєва вже довго і досить небезуспішно вели з німцями переговори про капітуляцію. Нарешті воякиландверці погодились на неї, і 13 березня 1919 р. григор'євці увійшли до міста.
Незабаром бригада Григор'єва почала просуватись в Одеському напрямку. В результаті жорстоких боїв червоноармійці захопили Роздільну, Березівку, Сербку, Кремидівку і Очаків, завдавши чисельних втрат загонам інтервентів і білогвардійців. Одеса була вже зовсім поруч, але загальна кількість сконцентрованих там контрреволюційних військ (40 тис. французів, греків, поляків і російських білогвардійців) аж ніяк не обіцяла Григор'єву легкого захоплення міста. Однак, 3 квітня 1919 р. головнокомандуючий силами Антанти генерал д'Ансельм оголосив евакуацію Одеси. Таке рішення було продиктоване, поперше, тим, що новий, лівий уряд Франції оголосив інтервенцію закінченою, а, подруге, ще й тим, що контрреволюційні війська були вже суттєво деморалізовані поразками, завданими григор'євцями. 6 квітня 1919 р. 1а Задніпровська бригада вступила до Одеси, а отаман Григор'єв отримав високу нагороду орден Червоного Прапору. Але переможний Південний похід був лише однією стороною життя григор'євської бригади. Досить швидко відбувався і її політичний розклад, викликаний вкрай непопулярною серед селянства політикою більшовиків з їх "радгоспизацією", продрозверсткою і утвердженням монополії Компартії на владу. Досить швидко у григор'євців склалася думка, що більшовицька влада в Україні чужа, принесена сюди особами іншої національності, перш за все євреями. Саме з такими настроями повернулися бійці 1ї Задніпровської бригади (незабаром вона була переформована в дивізію) до рідної Херсонщини. У районах нової дислокації григор'євців почалися вбивства тих, хто уособлював нову, "єврейську" владу. Тільки у двох селах було знищено майже 50 комуністів, від рук григор'євців загинув відповідальний за продовольчу роботу на півдні Якобсон.

У більшовицьких керівників України склалося дві думки щодо дивізії отамана, яка тоді опинилась на межі повстання. Деякі з них пропонували її негайно розформувати, а самого Григор'єва заарештувати і віддати під суд. Однак командуючий радянськими військами в Україні В.АнтоновОвсієнко вважав, що завадити виступу григор'євців можна і без застосування репресивних засобів. Прибувши до отамана у село Верблюдки, командуючий Укрфронтом запропонував отаманові виступити із своєю дивізією на румунський фронт. Після деяких вагань Григор'єв погодився "піти на румунів". Командуючий не міг не радіти: адже його план, який передбачав переключення уваги отамана з влади більшовиків на іншого ворога, почав, як йому здалося, реалізовуватись. Але явна ілюзорність такого висновку швидко розвіялась увечері 9 травня 1919 р., коли АнтоновОвсієнко отримав телеграму Чаковського про те, що Григор'єв підняв повстання.
Бунтівний отаман мав велику силу близько 20 тис. бійців, 52 гармати, 700 кулеметів, 11 бронепотягів. Ще 8 травня у Єлисаветграді був зачитаний "Універсал", якого склав сам Григор'єв. В ньому отаман закликав українців піднятися на боротьбу з антинародною і антинаціональною владою комуністів, за "справжню Радянську владу", застерегаючи, однак, повсталих від різних брутальних дій, і, зокрема, щодо представників національних меншин. За два тижні григор'євське повстання охопило Миколаївщину, Херсонщину, Катеринославщину, Полтавщину і Київщину, бунтівники, користуючись підтримкою селянства і низки червоноармійських частин, захопили Єлисаветград, Знам'янку, Олександрію, Херсон, Миколаїв, Катеринослав, Черкаси, Кременчук та інші міста. Та чи виникла на території, контрольованій григор'євцями, справжня Радянська влада? Треба відверто сказати, що ні. На ній запанувала кривава, терористична диктатура, що нагадала декому гірші риси Хмельниччини і Гайдамаччини. Її жертвами стали тисячі ні в чому невинних євреїв бідняків. Зокрема, в Єлисаветграді загинуло близько 3 тис. євреїв, в Олександрії близько 1 тисячі, в Черкасах 617, в Кременчузі 150, в П'ятихатці 151, в Умані 400, в Знам'янці 50, в Миколаєві близько 100, в Новомиргороді близько 200.
Ці варварські акції повсталих аж ніяк не можна виправдати. Крім того, вчинивши їх, григор'євці, на мою думку, припустили велику політичну помилку, бо, поперше, повністю перекреслили ними зміст власного Універсалу, а, подруге, створили такі суспільні порядки, які навряд чи могли б стати привабливими для більшості українського населення. Досить показово, що низка скликаних самими григор'євцями робітничоселянських з'їздів (в Єлисаветграді, Олександрії, Черкасах) суворо засудила акції геноциду і зажадала від отамана негайно прикоротити це "контреволюційне" повстання.
А тим часом на придушення григор'євщини вже рушили 30тисячна більшовицька армія, підсилена кількома інтернаціональними бригадами. Військове щастя відразу ж відвернулося від отамана і його повстанців. До 1 червня 1919 р. радянські війська вибили їх практично з усіх захоплених ними міст, захопивши в полон близько 7 тис. осіб. Слід також зазначити, що свою роль у ліквідації головних сил повстання зіграло трудове селянство Харківщини, Чернігівщини і особливо Полтавщини, які билися проти повсталих як у лавах Червоної армії, так і у лавах утворених ними загонів. У червні географія григор'євського руху значно звузилась (головним чином до херсонської губернії), а число самих учасників повстання різко скоротилося (тоді у Григор'єва залишилось не більше 3 тис. повстанців). Але попри все це, отаман вирішив продовжувати боротьбу. В кінці червня 1919 р. він знайшов союзника в особі Нестора Махна і махновців. Підкреслимо, що у вирішальні для Григор'єва травневі дні "батько" не тільки не підтримав його повстання, а й навіть відрядив проти григор'євців частину своїх військ. Головною причиною цього стали різні підходи двох воєначальників до так званого єврейського питання. Якщо Григор'єв був "твердим" антисемітом, то Махно був переконаним противником антисемітизму, вважаючи його контрреволюційним явищем, що роз'єднує трудящих. Щоправда, поставлений більшовиками поза законом, "батько" відразу ж подумав про григор'євців як про можливих союзників. Але разом з тим, як свідчить історик Кубанін, "батько" мав щодо цього конкретний план, який можна беззастережно вважати змовою проти отамана Григор'єва. Самих григор'євців "жертв отамана" Махно збирався після відповідного перевиховання взяти до себе, а от самого отамана і його "контрреволюційне оточення" командир махновців мав твердий намір знищити. Об'єднання повстанців Махна і Григор'єва відбулося таким чином, що майже всі керівні посади захопили саме Махно і його люди. Сам же отаман був поставлений під неусипний нагляд. Його результати чим далі, тим більше насторожували. Наприклад, Махно дізнався, що григор'єці, знову захопивши Єлисаветград і Олександрію, влаштували там нові єврейські погроми. Крім того, одного разу Нестор Іванович зустрівся з двома невідомими, які, як з'ясувалось, були офіцерами білогвардійцями, яких прислали на зв'язок до Григор'єва. Власноручно розстрілявши їх, "батько" знайшов у одного з них листа, який свідчив про те, що його союзник вже давно виконує накази денікінської ставки! Пізніше Махно довідався і про те, що Григор'єв і його повстанці відверто ухиляються від боротьби з денікінцями. Цього було досить, щоб збори махновських командирів винесли отаману смертний вирок. На великому селянському мітингу, що відбувся 27 липня 1919 р. у селі Сентові, близький соратник Махна Олександр Чубенко відкрито звинуватив Ничипора Олександровича в антисемітизмі і в співробітництві з білогвардійцями. З'ясування стосунків продовжилось у приміщенні місцевої Ради, куди, зокрема, прийшов сам Григор'єв, Махно і Чубенко. Сам Чубенко розгорнув перед отаманом ґрунтовні докази з якими "обвинувачений" не тільки не погодився, а й зробив спробу надати збройний опір Махнові і його людям. Однак Чубенко випередив отамана, вистреливши йому в голову. Важкопораненому отаману вдалося ще вибігти у двір, де його добили кулі Чубенка і Махна.

Юрій Тютюнник.
Життя і смерть генерал-хорунжого

Юрій Йосипович Тютюнник народився в 1891 році на Звенигородщині. У юнацькі роки майбутній український воєначальник захоплювався садівництвом і бджільництвом, чому у значній мірі посприяв його вчитель, видатний селекціонер Симиренко. Життя, здавалось, готувало Юркові суто мирну професію, далеку від грізних військових баталій. Але все склалося зовсім поіншому. У 1913 році Тютюнник вже служив в царській армії, а пізніше взяв участь у Першій світовій війні, здобувши чин поручика.
Після скинення самодержавства вчорашній царський офіцер з ентузіазмом підтримав відродження національного життя України. Разом зі своїми товаришамиоднодумцями Юрій Йосипович створив у далекому Сімферополі клуб воїнівукраїнців і український полк ім. Петра Дорошенка. Енергійна діяльність молодого поручика принесла йому популярність серед національно свідомих вояків. Незабаром Тютюнника було обрано делегатом 2го Всеукраїнського військового з'їзду, який ввів його до складу Центральної Ради.
Восени 1917 р. молодий урядовець повертається до рідної Звенигородщини, щоб на деякий час зв'язати свою долю з Звенигородським Кошем "вільного козацтва" масової напівмілітарної організації українського селянства.
На початку 1918 р., ставши одним з керівників Коша, Юрій взяв активну участь в обороні Звенигородщини від російських більшовицьких військ. У той час, коли значна кількість військ Центральної Ради оголошувала вигідний комуністам нейтралітет, "вільні козаки" завдали кілька нищівних ударів 8й радянській армії, примусили капітулювати кілька червоних підрозділів і навіть ледь не захопили у полон більшовицького воєначальника Муравйова. До речі, сам Муравйов пізніше визнавав, що Звенигородський повіт став для нього неприступною фортецею. 11 лютого 1918 р. "вільні козаки" повністю ліквідували тут радянські підрозділи, а вже 12 лютого дуже популярний серед них Юрій Тютюнник став отаманом Звенигородського Коша.
Та незабаром над Звенигородщиною нависла нова загроза: тоді Україна вже чула сталевий крок австронімецьких окупаційних військ. Отаман ставить перед своїми підлеглими завдання негайно розгорнути збройну боротьбу проти окупантів, для цієї мети створюється великий "вільно козацький" загін. Однак, врахувавши очевидну нерівність в силах, Юрій розпускає своїх підлеглих по домівках.... Однак це ніяк не означало капітуляцію Звенигородського Коша і його командира перед німецькими інтервентами. Більш того, думка про серйозну організацію боротьби не залишала його ні на мить. Перш за все місцеве селянство мало бути добре озброєне. Завдання було не з легких з огляду на те, що німці енергійно проводили роззброєння місцевого населення. Юрій зумів здобути посаду начальника демобілізації 7 ділянки ПівденноЗахідного фронту, в чиї обов'язки входило збирання зброї колишніх вояків царської армії і місцевого селянства. Скоро під його контролем було близько 10 тис. гвинтівок. Такі ж солідні арсенали зуміли зібрати і його найближчі спільники Павловський і Капуловський. Нею незабаром було озброєно близько 25 тис. селян. Щоправда, Тютюнник вважав, що виступ має відбутися лише тоді, коли складуться умови для загальноукраїнського повстання, але селянство не стало чекати на це. Із зрозумілих причин Юрій Йосипович не став на чолі повстання, його очолив колишній царський офіцер авіатор Левко Шевченко. Щоправда, Тютюнник став справжньою "правою рукою" Левка, взявши участь у розробці бойових операцій. Повстанці захопили Звенигородку і завдали великих втрат окупантам, але врештірешт цей виступ зазнав поразки.
Є дані, що кілька наступних місяців Юрій перебував на підпільній роботі в Києві. 14 грудня 1918 р. війська Директорії скинули гетьманський режим. Та на той час Тютюнник вже вступив до лав радянської партії боротьбистів, які не визнавали новий уряд. Особливо негативну реакцію Юрія викликало бажання Директорії порозумітися з військами Антанти. Пізніше Юрій Йосипович напише, що він хотів приєднатися до сили, що була здатна "скинути в море французький десант". Така сила вже існувала у вигляді бригади отамана Григор'єва. У другій половині лютого 1919 р., маючи при собі рекомендацію боротьбистських керівників, Юрій виїхав на Південь. Справивши на Григор'єва добре враження, Тютюнник став начальником штабу 1ї Задніпровської бригади.

Взагалі для Ничипора Григор'єва прибуття Юрка Тютюнника стало справжнім подарунком долі. Начштабові були притаманні безперечний стратегічний талант, рішучість, вміння прекрасно вести переговори з інтервентами. Пізніше Юрій свідчив, що взяв на себе загальне керівництво григор'євською бригадою. Після взяття григор'євцями Одеси Тютюнника було призначено комендантом цього великого міста.
Однак вже 8 травня червоний начдив Григор'єв підняв велике повстання проти комуністів. Слід підкреслити, що політику більшовиків начштаба сприймав не менш негативно, ніж сам отаман. В архівах мені вдалося знайти кілька підписаних Григор'євим і Тютюнником телегрампротестів на адресу більшовицького уряду України. 8 травня Тютюнник оголосив в Єлисаветграді григор'євський Універсал і незабаром на чолі Херсонського і Григор'євського повстанських полків вирушив на Катеринослав. Там він наштовхнувся на впертий спротив червоних підрозділів, але дуже допоміг повстанцям Чорноморський Кіш, що вдарив по червоних з тилу. Місто було взято. Але вже 15 травня більшовики атакували Катеринослав, змусивши повстанців залишити його. Певний час загони Тютюнника ходили партизанськими рейдами Херсонщиною, а пізніше перейшли на Київщину, де захопили Жмеринку, Володарку, Звенигородку і Бобринці. Однак близько 14 квітня сили отаманів Тютюнника і Мірошниченка, що спробували захопити Умань, зазнали поразки. Скрутність становища підштовхнула Юрія Йосиповича до нового рішення приєднатися до армії УНР. Пройшовши бойовим рейдом по радянських тилах, великий загін Тютюнника (понад 3 500 бійців) з'єднався з петлюрівцями.
Поява молодого, але вже відомого воєначальника Юрка Тютюнника була цілком позитивно сприйнята Головним отаманом С.Петлюрою. Юрій Йосипович отримав чин полковника уенерівської армії і був призначений командуючим однієї з її груп, до складу яких входило три дивізії. В серпні 1919 р. група Тютюнника вела важкі бої з більшовиками в районі Жмеринки, Умані, Ольвіополя. 30 серпня 1919 р. армія Петлюри увійшла до Києва. Однак пізніше білогвардійцям вдалося відтіснити українську армію далеко на захід.
6 грудня 1919 р. армія УНР пішла новим походом у запілля ворога. Керівником походу було призначено генерала Омел'яновичаПавленка, а його заступником і командуючим Київської дивізії генерала Юрія Тютюнника. 16 грудня 1919 р. Київська дивізія розгромила у районі Жашкова численне угрупування білогвардійців і захопила великі трофеї. До речі, активні дії армії УНР стали цілковитою несподіванкою для денікінців, які вже вважали її неіснуючою. Разом з тим сильно здеморалізована армія Денікіна вже не була для петлюрівців сильним противником. Та вже не за горами була зустріч з набагато сильнішими ворогом Червоною Армією, що вже втретє захоплювала Україну. Бійці Тютюнника сміливо вступили у бій з нею, відбивши навесні 1920 р. у більшовиків Балту, Вапнярку, Черкаси. Разом з польською армією петлюрівські загони 6 травня 1920 р. захопили Київ. Однак пізніше Червона Армія розгорнула масований контрнаступ, внаслідок якого Юрій Тютюнник опинився за кордоном.
Але ані Симон Петлюра, ані Юрко Тютюнник не збиралися складати зброю. Наприкінці лютого 1921 р. Юрій Йосипович отримав від Петлюри спеціальний мандат, згідно з яким генералхорунжий став керівником майбутнього збройного рейду в Україні з необмеженими правами. Нарешті у вересні 1921 р. Головний отаман повідомив польських союзників, що незабаром його солдати виступлять в Україну. Однак серйозних зусиль для організації цього походу поляки не приклали, лякаючись нової війни з Радянською Росією. В результаті великий загін Тютюнника (близько 1 500 бійців) був забезпечений зброєю лише наполовину. Ще гіршими були у них справи з одягом: чимало тютюнників ці взагалі пішли у похід босими.
4 листопада 1921 р. загін Тютюнника перетнув радянський кордон. Генералхорунжий повів своїх солдатів на Коростень, маючи намір захопити його. Тютюнниківцям вдалося це, однак сильна контратака радянських військ примусила їх залишити цей важливий залізничний вузол. Пізніше загін отамана був оточений дивізією Котовського. Відбулася жорстока битва, під час якої Тютюнник зазнав нищівної поразки і відступив на територію Польщі, втративши вбитими близько 400 бійців і полоненими 359 бійців. Та інакше і бути не могло. Цей листопадовий рейд міг переможно закінчитись тільки якщо він був би підтриманий широкими колами селянства. Але цього не сталося перехід до НЕПу зробив свою політичну справу.
Відомо, що навіть у такій ситуації генералхорунжий не припинив думати про нові походи. Однак внаслідок вдалої чекістської спецоперації під кодовою назвою "Тютюн" Юрія Йосиповича було заарештовано на території Радянської України. Колишній отаман написав спокуту і був амністований більшовицькою владою. Додамо, що в незвичному для нього мирному житті Юрій Йосипович аж ніяк не загубився. Він писав мемуари, викладав у школі червоних старшин і навіть знімався у кінофільмах. Та настав 1929 рік рік "великого сталінського перелому", до якого колишній отаман не приховув свого негативного ставлення. Це закінчилося трагічно. У 1929 р. Юрій Тютюнник був заарештований, а в 1930 р. розстріляний за "контреволюційну діяльність".
На кінець статті зазначимо, що герої нашої статті три відомі українські отамани мали один з одним чимало спільного. По-перше, вони виступили як виразники інтересів трудящого селянства, а не куркульства. По-друге, всі вони об'єктивно тяжіли саме до соціалістичного варіанту перебудови України. По-третє, підтримка з боку селянства була неоднозначною на різних етапах громадянської війни. Почетверте, їх союз з іншими політичними силами був, як правило, тимчасовим, бо вони впродовж 19171920 рр. у значній мірі не відповідали селянським інтересам. Поп'яте, у тій чи іншій мірі отаманам було притаманне тяжіння до сил української національної революції (петлюрівців, боротьбистів). Пошосте, воюючи проти УНР, білогвардійських та антантівських інтервентів, вони, не бажаючи цього, реально зробили свій внесок в утвердження більшовицького режиму в Україні. Посьоме, всі отамани, поруч з світлими, творили і чорні справи (Григор'єв єврейські погроми, Махно знищення комнезаможів, Тютюнник розстріли полонених), що унеможливлюють ідеалізацію цих трьох воєначальників періоду громадянської війни.

Джерела

1. Адамс А. Більшовики на Україні (1918 1919 рр.) (англ. мовою). НьюЙорк, 1964. 2. АнтоновОвсеенко В.А. Записки о Гражданской войне. В 4 т. М., Л., 1928 1933. 3. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. К., 1993. 4. Верстюк В.Д. Махновщина. Селянський повстанський рух на Україні. К., 1991. 5. Горак В. Повстанці отамана Григор'єва. Ф., 1998. 6. Тютюнник Ю. В борьбе против оккупантов // Черная книга. Л., 1925. 7. Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник. Л., 2000. 8. Яланський В., Верьовка Л. Нестор і Галина. Розповідають фотокартки. Київ, Гуляй-поле, 1999.

До змісту "Воєнна історія" #4_6 за 2006 рік