"Воєнна історія" #4-6 (28-30) за 2006 рік

ФЕНОМЕН ОТАМАНЩИНИ ДОБИ ДИРЕКТОРІЇ УНР
В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

Сергій ЛИТВИН,
доктор історичних наук, професор, головний редактор журналу “Воєнна історія”

У результаті всенародного протигетьманського повстання в листопаді грудні 1918р. до влади прийшла Директорія Української Народної Республіки (УНР) орган, що виник як широка політична коаліція, яка представляла політичні сили різнопланової орієнтації з протистоянням державницької лінії та соціалістичних ілюзій.
Історія не дала для УНР можливості мирного будівництва, щоб уповні відновити демократичні органи влади, створити надійну національну збройну силу держави. В той же час на плечі українського народу та його провідників ліг важкий тягар боротьби за визволення. Уже на початку 1919р. війна велася одночасно на трьох фронтах, причому українська армія була слабшою від кожного окремо взятого противника і, на відміну від них, не мала жодної зовнішньої підтримки. На ці обставини в історіографії доби Директорії автори чомусь не акцентують увагу, а натомість звинувачують Директорію, особливо Симона Петлюру, в нездатності навести лад, організувати армію.
Найбільшою перепоною у становленні УНР стала друга російськоукраїнська війна. Анулювавши Брестську мирну угоду, більшовицька Росія заявила, що не визнає Україну суверенною державою. Директорія УНР змушена була розпочинати не налагодження державного життя, а вести війну з більшовиками, до якої зовсім не була готова і яка перманентно, одразу ж за протигетьманським повстанням була розв'язана Червоною армією. Прикриваючись маріонетковим, створеним 28 листопада 1918р. у Курську "Тимчасовим робітничоселянським урядом України" та його "збройними формуваннями", більшовики розгорнули наступ на Україну. Агресія супроводжувалась жорстокістю, кривавими злочинами, тортурами і садизмом червоноармійських військ на українській землі. Частини Червоної армії 3 січня 1919 р. увійшли в Харків. 2 лютого 1919р. перед неминучим захопленням Києва радянськими військами Директорія та уряд УНР залишили Київ і перебазувалися до Вінниці.
Відомий політичний і державний діяч УНР І.Мазепа стверджував, що "коли дальша організована українська боротьба ще довший час не припинялася, то найбільша заслуга в цьому належить Петлюрі. Він в цей критичний момент не втратив голови і не впав в одчай. Навпаки, з великим ентузіазмом і вірою в справу, що були найціннішою рисою його, як національного провідника, він непохитно продовжував працювати для організації наступу проти большевиків. Це, на мою думку, спасло український фронт від остаточного розпаду. Без Петлюри, з його популярністю в решті українського війська, український фронт в цей час або зовсім занепав би, або попав би в руки окремих, необ'єднаних між собою різних безвідповідальних отаманів, що з'являлися тоді сотками" [1].
На заклик Директорії в армію УНР вливалися сотні повстанських загонів зі слабкою дисципліною та небажанням виконувати накази командування. Мали місце непокора армійських командирів, спроби різних отаманських переворотів тощо. У війську поглиблювалася деморалізація та анархія.
За таких обставин зародилося явище, що отримало назву "отаманщина". Загалом історична наука дала отаманщині негативну оцінку, як деструктивній силі, що паралізовувала українську визвольну боротьбу, поглиблювала внутрішній фронт, підточувала провідні сили народу і послаблювала можливості протистояти перед зовнішнім фронтом, яким були передусім російські біла і червона імперії. Глибока роз'єднаність та антагонізм, що панували між окремими загонами, та ворожнеча між отаманами завдавали великої шкоди. Отамани часто виявляли багато геройства і самопосвяти в боротьбі з ворогами, але, виступаючи відокремлено, розпорошували національну енергію, занархізовували життя, деморалізовували національні сили. Сваволя і отаманія у війську часто зводили нанівець плани командування.
До проблеми отаманщини в добу Директорії УНР зверталося багато авторів історичних досліджень, нарисів, спогадів тощо. У працях сучасників тієї доби В.Винниченка, Д.Дорошенка, М.Шаповала та інших це явище було застосовано до характеристики загалом усієї української армії. Ними до української історіографії привнесені суб'єктивні твердження, що нібито вся армія УНР була недисциплінованою, малосвідомою, здатною лише на бунти, а її командири були хворі "отаманією". Головною з причин отаманщини ці автори неправомірно називають незадоволення політикою С.Петлюри та українських урядів [2]. Ці неправдиві твердження були підхоплені багатьма наступними істориками визвольних змагань, якто Н.Григоріївим, І.Нагаєвським, М.Стахівим та ін. [3]. Вони дають викривлене уявлення про склад армії УНР, обмежуючи її тільки Січовими Стрільцями, Запорожцями та бунтуючими загонами отаманів Григор'єва, Зеленого та Ангела. Ще більш неправдивими і тенденційно сфальсифікованими були відомості про характер армії УНР у радянській історіографії, у працях Р.Ейдемана, А.Лихолата, І.Рибалки та інших [4].
Більш об'єктивні і правдиві оцінки явища отаманщини знаходимо у працях Б.Мартоса, О.Вишнівського, В.Ткаченка [5]. Цінним джерельним матеріалом є спогади самих отаманів В.Оскілка, Ю.Тютюнника, Ю.ГорлісГорського [6], а також праці українських воєначальників М.Капустянського, О.Удовиченка, та інших [7]. Деякі автори виділяють отаманщину в окремий історичний період. Зокрема, М.Стахів, виокремлюючи "період отаманщини", характеризує його "майже повним занепадом режиму центральної та місцевої влади, коли владні функції перебрали на себе військові керівники, які практично нікому не підкорялись і своїм свавіллям дискредитували Директорію УНР" [8].
В.Винниченко вважав, що з народженням отаманщини скінчилася влада Директорії. Він неправомірно переносить визначення "отаманщина" на все суспільнополітичне життя цього періоду, характеризуючи його епітетами суцільно негативного спрямування і перекладаючи всю відповідальність за неї на С.Петлюру, начебто тому, що він "поєднав в своїх руках військову і політичну владу, яка стала на загал "отаманською" [9]. Також Н.Григоріїв називає петлюрівщину "особистим режимом військової і цивільної отаманщини" [10]. Такої ж думки дотримується і сучасний дослідник В.Солдатенко, вважаючи, що "найприкметнішою ознакою владарювання Директорії стала отаманщина домінування військового начала над політичним..." [11]. З цим однозначно не можна погодитися. Справді, в умовах безперервного ведення війни пріоритети віддавалися військовим проблемам, але влада була в руках політичного проводу Директорії та уряду. Мала місце в окремий період концентрація влади в одних руках, але за конкретних умов це було скоріше позитивним фактором. Правильність подібних рішень підтверджується усім світовим досвідом.
Явище отаманщини найбільше пов'язується з іменем С.Петлюри, котрого звинувачують у її виникненні, в потуранні отаманам, неприйнятті належних заходів, нездатності навести лад тощо. Насправді проблема отаманщини значно складніша, щоб її поставити в вину одній особі.
Щоб об'єктивно висвітлити суть цього явища, насамперед потрібно з'ясувати причини його виникнення. Тут передусім слід назвати селянську стихію і стислі строки формування армії на базі повстанських загонів та ще й під час ведення війни.
У своїй відомій праці генерал української армії М.Капустянський стверджує, що повстанське військо Директорії наприкінці грудня 1918р. нараховувало близько 300 тисяч осіб. Більшість військових з'єднань виникла стихійно. Це були малозорганізовані, дрібні тактичні одиниці на чолі з малограмотними у воєнній справі отаманами. По суті "це була повстанська маса селян, яка в умовах панічного відступу швидко розкладалася і дезорганізовувалася... Це найбільш численний елемент, але малонадійний в боротьбі з большевиками... Взагалі у своїй більшості селянство піднялося головним чином з причин соціальних і лише частина його керувалася сильним національним почуттям" [12].
Селянство, що становило основну масу повстанського війська, було далеке від розуміння побудови суспільного життя за прикладом правових, демократичних країн Заходу. Воно бачило свій ідеал у минулому, у відродженні старих історичних традицій. Ідеалом соціальної організації у розумінні селян була Україна "без холопа і пана", яку уособлювало козацтво. Тривалий період бездержавності виробив стійкий стереотип відчуження від держави, ворожість до адміністрації і провідної верстви, як репрезентантів чужоземного панування, сформував своєрідну ментальність українців, схильність до анархічної волі [13].
Історична пам'ять підказувала селянам зразки суспільної та військової організації, пронизані духом козаччини. Під час протигетьманського повстання селяни, гуртуючись у загони, обирали собі отамана і вважали його за найвищу владу. Інтереси їх переважно не простягалися далі свого локального світу і концетрувались на власних соціальних завданнях. Тому, визволивши свій повіт, загони поверталися додому ділити землю і байдуже, а часом і вороже ставилися до творення державного апарату. Вони залишали собі зброю і зберігали військову структуру. Це створювало грунт для існування незаконних збройних формувань, що становило одну з вагомих причин виникнення отаманщини.
Неабияку роль у виникненні отаманства відіграло самоуправство окремих місцевих політичних та отаманських авторитетів, які не бажали виконувати вказівки уряду та місцевих адміністративних структур і нерідко чинили їм збройний опір. Вони вважали, що влада їм не указ, керувалися своїми партійними уподобаннями або власними інтересами і вершили свою владу в певних регіонах. Появі отаманщини сприяла також слабкість державного місцевого адміністративного апарату й центральної влади. Бракувало людей з організаторськими здібностями, політичним і юридичним досвідом та знаннями, що відбивалося на будівництві нового державного життя.
Суттєвою причиною отаманщини слід вважати вплив більшовицької пропаганди, яка дезорієнтовувала та деморалізовувала українських вояків. Більшовицькими агітаторами наступ Червоної армії трактувався як "визвольний похід проти іноземних інтервентів та їхніх буржуазнонаціоналістичних лакеїв". Владу Директорії УНР вони інакше не називали як "буржуазноконтрреволюційною", "антинародною", а армію УНР "куркульськими бандами" і т.п. Поширювалися також більшовицькі фальшивки про начебто пробільшовицькі плани Петлюри. Це мало вплив на вояків, які піддавались провокаціям і нерідко виступали проти Директорії. Вже наприкінці грудня 1918 р., одразу після перемоги протигетьманського повстання, розагітована Дніпровська дивізія отамана Зеленого (Д.Терпила) заявила про небажання ворогувати з більшовиками. В самому розпалі боїв за Київ вона відкрила фронт, що врізався клином в армію УНР між Києвом і Кременчуком, прискоривши цим здачу Лівобережжя і Києва. Проголосивши радянські гасла, отаман Зелений з Дніпровською дивізією відійшов у ліси Придніпров'я і в подальшому проводив свої операції на Київщині то самостійно, то в контакті з більшовиками. Лише в травні 1919 р. визнав владу Директорії.
Заперечуючи переговори уряду УНР з Антантою та орієнтацію на допомогу французів, проти Директорії виступив також отаман М.Григор'єв. З кількатисячною дивізією він перейшов на бік Червоної армії і вдарив у тили правого крила українських військ, захопивши Катеринославщину і Херсонщину. Згодом він виступив проти більшовиків і звільнив від них у квітні 1919р. всю Південну Україну. Його загони нараховували до 15 тисяч вояків, мали 52 гармати і 700 кулеметів [14]. Проте у травні 1919 р. він знову потрапив під вплив більшовиків, але згодом виступив за єднання з армією УНР. Однак у липні його на угоду більшовикам застрелив інший повстанський отаман Н.Махно.
Селянська армія отамана Н.Махна, що діяла під анархістськими гаслами невизнання жодної влади, була найпотужнішим повстанським формуванням і досягала чисельності в десятки тисяч багнетів і шабель та кількасот кулеметних тачанок. Базою махновського повстанського руху були Катеринославський, Херсонський, Таврійський повіти й частина Донбасу. Загони Н.Махна завдали багато шкоди армії УНР, підтримавши більшовиків у районі Катеринослава ще в листопаді 1918 р. Пізніше, у вересні 1919 р. Махно змушений був увійти в контакт з українським командуванням поблизу Умані, але згодом знову зайняв пробільшовицьку позицію [15].
Більшовицька пропаганда поширювалась і на регулярні частини армії УНР. Під її впливом у березні 1919 р., у найкритичніший момент цього часу коли більшовицькі війська зайняли Жмеринку і відрізали український південнозахідний фронт від решти української армії у Вапнярці був створений "Революційний комітет", на чолі якого став український есер, командир Запорізького корпусу отаман О.Волох. Комітет проголосив універсал про перехід на радянські позиції та проведення самочинних переговорів з більшовиками. Однак зі спроб домовитися з більшовиками нічого не вийшло. У відповідь на пропозицію миру вони перейшли в наступ. Це призвело до повної катастрофи Південної групи: переходу її за румунський кордон і роззброєння.
Ще однією причиною появи отаманщини були внутрішні суперечності між українськими політичними силами, що призводило до хаосу в управлінні державою та армією.
Як вважає дослідник доби Директорії УНР В.Лозовий, розкол українського визвольного руху призвів до виокремлення в ньому чотирьох політичних таборів: комуністичного, ліворадикального (незалежники і боротьбисти); соціалістичного УСДРП (офіційна), УПСР (центральна і "права" течії); ліберальнодемократичного (УПСФ) та консервативного, праворадикального (УПСС, УНРП, УХДП) [16]. Державнонезрілі лідери українських партій, що неспроможні були відрізнити взаємопоборювання в ім'я партійних інтересів від збройної боротьби за визволення нації, ішли на авантюри, що загрожували армії руїною, а отже і ліквідацією УНР.
Основна ж маса політично малограмотного населення не розуміла, хто за яку владу виступає і якої позиції дотримується, що призводило до повної дезорганізації широкого загалу.
С.Петлюра, розуміючи можливість трагічних наслідків партійного розбрату, намагався скерувати зусилля всіх наших партій для осягнення головної цілі збройної боротьби визволення України. Він, як згадує О.Удовиченко, говорив: "Вірте мені, я це найбільше відчуваю, бо мушу часом марнувати цілі дні на переговори з лідерами партій, щоб їх замирити... На жаль, я нічого не можу зробити, бо якби я почав викорінювати це зло, то з мене зараз же зробили б диктатора і внаслідок цього проти мене розпочалася б ворожа акція. До чого це могло б довести домислитися неважко" [17].
Кожне політичне угруповання намагалось мати свій вплив на військові частини. Отамани знаходили підтримку "зверху", в деяких високопоставлених чинників та партійних лідерів. Прагнення окремих воєначальників часто збігалися з намірами опозиційних до Директорії політичних сил. Загрозливим явищем ставали спроби шляхом отаманських заколотів з використанням військових формувань скинути Директорію та уряд УНР. Так, у складній ситуації весни 1919р. у Рівному лідерами "правої" опозиції соціалістівсамостійників (УПСС) й консерваторів (УПНР) була зроблена спроба державного перевороту шляхом усунення від влади С.Петлюри та уряду Б.Мартоса. Головним знаряддям перевороту мала стати Північна група військ УНР отамана В.Оскілка.
Приводом до виступу стало зняття отамана Оскілка з посади за поразки під Коростенем і Новоградом. 29 березня 1919р. Оскілко та його прибічники, стягнувши напередодні до Рівного війська з фронту, заарештували багатьох міністрів УНР, нового командуючого Північною групою отамана Желіхівського і начальника штабу Протазанова. Отаман Оскілко оголосив себе "Командуючим збройних сил України". Намагалися вони заарештувати й С.Петлюру та начальника штабу армії УНР А.Мельника. Проте військо не підтримали заколоту, а військова частина під командуванням М.Омелюсика придушила виступ. Таким чином, намагання правої опозиції захопити владу не увінчались успіхом. Сам отаман Оскілко втік до Польщі. І.Мазепа суть цього заколоту визначив досить лаконічно: "Це був бунт проти Петлюри, як провідної особи в українській боротьбі" [18]. Головним натхненником заколоту був член Директорії П.Андрієвський і праві партії, що підтримували його. Пізніше Б.Мартос писав, що "Андрієвський, перебуваючи в Празі, де був професором Українського Вільного Університету признавався, що тоді він із Станіслава давав наказ отаманові Оскілку розстріляти всіх міністрів" [19].
У червні 1919р. права опозиція з метою державного перевороту організувала чергову авантюру виступ полковника П.Болбочана. Ініціаторами перевороту були П.Андрієвський, С.Шемет, О.Симонів, у чому, за свідченнями прокурора військовопольового суду П.Певного, "признавався сам Болбочан. Від них Болбочан отримував інструкції й вони ж в справі державного перевороту проводили розмови з іншими людьми" [20]. При підтримці державного інспектора, більшовицького агента Гавришка, (був у складі більшовицьких частин в Умані у січні 1920 р. і в складі більшовицьких свідків на процесі Шварцбарда у 1927 р.), вони підштовхнули його до самочинного незаконного захоплення командування Запорізьким корпусом [21]. Заколотники планували заарештувати С.Петлюру та членів уряду, захопити владу і створити власний уряд. Однак Запорізький корпус не підтримав заколотників і рішучими заходами С.Петлюри заколот було безкровно зліквідовано, а отамана Болбочана заарештовано, піддано надзвичайному військовопольовому суду і за його вироком розстріляно. В історіографії щодо цього заколоту є чимало різних тверджень: одні звинувачують Петлюру за обстановку безвідповідальності і безкарності, що призводило до отаманських змов і виступів [22], другі за те, що він начебто відсторонився від прийняття рішення про призначення суду і залишив без відповіді прохання про помилування, не замінив судового вироку на менш сувору кару [23]. Однак ці питання були в компетенції Наказного Отамана О.Осецького і начальника штабу армії УНР А.Мельника. Слідство проводила спеціальна Державна Слідча Комісія, яка була створена окремим законом, затвердженим Директорією 5липня 1919 року і на неї було "покладено розслідування повстання отамана Болбочана проти влади Української Народної Республіки з участю деяких осіб та організацій" [24]. Вина ж Болбочана полягає у невиконанні наказу, незаконному захопленні командування корпусом та участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах військового часу. Тому, на нашу думку, спроби деяких сучасних авторів, зокрема П.Брицького і В.Сідака [25], виправдовувати злочин отамана Болбочана є безпідставними.
Помилування П.Болбочана, як справедливо вважає І.Мазепа, вело б до подальшої анархії. Він, зокрема, пояснював це тим, що Петлюра "при всій лагідності своєї вдачі всетаки хотів суворою карою покласти кінець виступам тих груп, що в найтяжчий момент нашої боротьби ганебно й безглуздо руйнували фронт" [26]. Посилаючись на те, що заколот Болбочана виявився останньою спробою правих сил захопити провід в армії, І.Мазепа робить висновок, що дії С.Петлюри були правильними.
Однак невдовзі ще до однієї спроби державного перевороту вдалися лідери партії "боротьбистів". За надзвичайно складних для армії УНР обставин грудня 1919 р. цю спробу зробив отаман О.Волох при підтримці "Волинської революційної ради", що була під впливом "боротьбистів". 2 грудня 1919р. у м.Любарі він разом з отаманами Дяченком і Божком підняв червоні прапори і зажадав від С.Петлюри зречення влади. Рішучими діями вірних Головному Отаманові частин змову було зліквідовано, а отамани, пограбувавши державну скарбницю, втекли з наміром перейти до більшовиків. Волох з полком відступив до Чуднова, а пізніше до Умані, де вони роззброїли залогу і здали місто Червоній армії. Більшовики запропонували гайдамакам Волоха скласти зброю, на що ті не погоджувалися, сподіваючись на облудні обіцянки "боротьбистів" про сформування української червоної армії. У січні 1920 року гайдамаки О.Волоха змушені були погодитися на включення їх до 3ї бригади 60ї дивізії російської червоної армії. Більшовики, використавши отамана Волоха як "опереткового главковерха", невдовзі призначили його командиром роти, в липні 1920 р. звільнили з армії, а у 1937 р. розстріляли на Соловках [27].
Багато отаманських формувань вели партизанську боротьбу на територіях, зайнятих більшовиками, головним чином на Київщині, Черкащині, Єлисаветградщині і Херсонщині. Там діяли загони отаманів К.БлакитногоСтепового, А.Волинця, І.Гонти, С.Гризла, А.ГулогоГуленка, І.Струка, П.Хмари, В.Чучупаки, Я.Шепеля, Г.Яковенка та інших [28]. Вони переважно перебували під впливом есдеківнезалежників та лівих есерів. Для керівництва повстаннями українські соціалдемократи (незалежники) на початку квітня 1919 р. створили Всеукраїнський Революційний Комітет, який після поповнення його представниками УПСР та Селянської спілки перейменували в Центральний Повстанський Комітет. На початку травня 1919 р. був сформований Головний Повстанський Штаб на чолі з незалежником Ю.Мазуренком та есером З.Малолітком [29]. Ці революційні повстанські органи розташовувалися у м. Сквирі на Київщині і мали досить великий вплив на партизанські формування. Досить сказати, що командир одного з найбільших загонів (у травні 1919 р. до 12 тисяч осіб) отаман Зелений був "незалежником", а селянські ватажки Волинець, Гончар, Павловський та ін. були членами УПСР [30].
Незалежницькоесерівські лідери висунули революційну платформу, яка, на їхній погляд, найкраще відображала прагнення трудових мас: встановлення справжньої радянської влади (без більшовиків) у незалежній Українській Соціалістичній Республіці. Але вони ставили своїм завданням не тільки вигнання з України більшовицьких "російських завойовників", але й боротьбу проти "внутрішньої реакції", а під це визначення підпадала й Директорія. У своїх відозвах та наказах вони вели відверту агітацію проти політики Директорії та уряду УНР [31]. Така дезорієнтованість і розпорошеність повстанських сил дуже шкодила українській визвольній боротьбі. На жаль, уряд та командування армії УНР не змогли налагодити систематичного керівництва повстанськими формуваннями, не мали постійних зв'язків з ними, або принаймні сталої координації дій повстанців та армії УНР. Попри всі складності, С.Петлюра намагався поширювати свій вплив і спиратися на сили повстанців. Так, у травні 1919 р. йому вдалося здобути підтримку таких повстанських отаманів, як Зелений, ГончарБатрак, Кармелюк, Ангел, Струк та інших.
С.Петлюра усвідомлював усі негативні сторони отаманщини, про що він пізніше писав у листі до генералхорунжого Миколи Удовиченка: "В той момент, при певних історичних обставинах ці засоби, на мій погляд, були єдиними, за допомогою котрих можна було певну програму в життя переводити. Коли я бачив, що отаманщина свою службу відслужила, свою ролю виконала, я з легким серцем її нищив, як "пережиток", одрізав її, як відрізують сліпу кишку... але в умовинах моєї праці не було фізичної можливости паралізувати шкідливі наслідки в діяльності окремих підвладних" [32].
Як Головний Отаман військ УНР він зумів згуртувати під своїм проводом видатних і досвідчених військових діячів. Тільки завдяки популярності Петлюри, попри окремі прояви отаманщини та анархії, у переважній більшості військових частин була залізна дисципліна і відданість високій ідеї боротьби за державність. І заслугою С.Петлюри та уряду УНР було те, що в УНР не було військової диктатури, а вільно діяли різні політичні партії. З другого боку, слід також зазначити, що С.Петлюра жодного разу не вдався до військової сили для зміни уряду. Про це він говорив: "Для мене важним було схоронити ідею державності і повагу до ідеї уряду. Хай останній недосконалий, хай робить помилки, але зміняти його шляхом переворотів було б помилкою. Той, хто піднімає меч, од меча гине. Я кілька разів успішно міг би "розганяти уряди" але не робив цього, бо гадаю, що, особливо в молодій державі, це привело б до внутрішньої деморалізації. В зв'язку з цим я вважаю абсолютно недопустимими генеральські деякі, чи отаманські інтенції до переворотів, Це зробило б армію цяцькою, сліпою зброєю в руках окремих осіб і розкололо б її" [33].
Підсумовуючи викладене, ще раз наголосимо, що існування феномену отаманщини в добу Директорії УНР має такі глибинні причини, якто пробудження селянської стихії, стислі строки формування армії, наявність незаконних збройних формувань, самоуправство окремих місцевих політичних та отаманських авторитетів, слабкість державного апарату і центральної влади, вплив підривної більшовицької пропаганди, внутрішні суперечності між українськими політичними силами. Це складне соціальнополітичне явище, яке вимагає від історичної науки подальшого уважного і всебічного дослідження.

Джерела

1. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 19171921. Прага: Вво Прометей, 1950. Ч. 1. С. 139. 2. Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. К.: Політвидав України, 1990. Ч. 1. 348 с.; Ч. 2. 327с.; Ч. 3. 535 с.; Дорошенко В. Мої спогади про Симона Петлюру. //Свобода. 1953. Ч. 143150; його ж. Мої спомини про недавнє минуле (1914 1920). Мюнхен, 1969. 543 с.; Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. Прага, 1927. 333 с. 3. Григоріїв Н. Петлюрівщина. Прага, 1925. 24 с.; його ж. Українська боротьба за державу в роках 19171920. Чому українці не вдержали своєї держави. Скрентон, 1934. 47 с.; Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. К.: Укр. письменник, 1993. 413 с.; Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: У 7 т. Торонто, 19621965. (276+248+276+353+248+247+431) с.; 4. Эйдеман Р. Борьба з кулацким повстанчеством и бандитизмом. Харьков: Издание Укрпура, 1921. 48 с.; його ж. Очаги атаманщины и бандитизма. Харьков: Издание Укрпура, 1921. 32 с.; Лихолат А.В. Разгром буржуазнонационалистической Директории на Украине. К.: Госполитиздат, 1949. 216 с.; його ж. Розгром націоналістичної контрреволюції на Україні (1917 1922 рр.) К.: Держполітвидав, 1955, 663с.; Рибалко И. Разгром буржуазнонационалистической Директории на Украине. Харьков, 1962. 185с. 5. Мартос Б. Оскілко і Болбочан: спогади. Мюнхен: Видво Белей, 1958. 62 с.; Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія. Збірник. Дітройт, 1973. 129 с.; Ткаченко В. Отаманщина. //Віче. 1992. № 9. С. 119145. 6. Оскілко В. Між двома світами. Рівне: УНП, 1924. 48 с.; Тютюнник Ю. (Юртик Г.). Звенигородський кіш Вільного Козацтва. //Літературнонауковий вісник. Львів, 1922. Ч. 2. С. 125133; ГорлісГорський Ю. Холодний яр. У 2х част. Львів, 19351937. 7. Капустянський М. Похід українських армій на КиївОдесу в 1919 році: Короткий воєнноісторичний огляд: У 2 кн. Мюнхен, 1946. Кн. 1. 110 с.; Кн. 2. 200 с.; Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. Матеріали до історії війська УНР. НьюЙорк: Червона Калина. Т. 1. Рік 1919. 1971. 264 с.; Т. 2. Рік 1920. 1982. 230 с. 8. Стахів М. Названа праця. Т. 2. С. 7071. 9. Винниченко В. Названа праця. Ч. 3. С. 287289. 10. Григоріїв Н. Петлюрівщина... С. 6. 11. Солдатенко В. Українська революція: концепція та історіографія (19181920 рр.) К., 1999. С. 413. 12. Капустянський М. Похід українських армій на КиївОдесу в 1919 році: Короткий воєнноісторичний огляд: У 2 кн. Мюнхен, 1946. Кн. 1. С. 2023. 13. Мицюк О. Доба Директорії УНР. Спомини і роздуми. Львів, 1938. С. 25. 14. Кин Д. Повстанческое движение против деникинщины на Украине. //Летопись революции. 1926. № 34. 15. Верстюк В. Махновщина: Селянський повстанський рух на Україні (191801921). К.: Наукова думка, 1991. С. 186. 16. Лозовий В. Кам'янецька доба Директорії УНР. Автореф. дис... канд. істор. наук. К., 1998. С. 16. 17. Удовиченко О. Названа праця. Т. 1. С. 83. 18. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 19171921. Т. 1. Центральна РадаГетьманщинаДиректорія. Прага: Вво Прометей, 1942. С. 183. 19. Мартос Б. Названа праця. С. 20. 20. Там само. С. 62. 21. Там само. С. 59. 22. Винниченко В. Названа праця. Ч. 3. С. 295297. 23. Мазепа І. Названа праця. Т. 1. С. 209. 24. Вістник Державних Законів. 28й випуск. Ч. 389. 1 серпня 1919 р. С. 203. 25. Брицький П., Сідак В. Петро Болбочан: хто він? Активний організатор захисту української державності, чи зрадник українського народу? //Симон Петлюра у контексті українських національновизвольних змагань. Збірник наукових праць. Фастів, 1919. С.210222. 26. Мазепа І. Названа праця. Т. 1. С. 209. 27. Тинченко Я. Злий геній С.Петлюри. //Академія. К., 1995. Ч. 1. С. 515. 28. Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. К., 1919. 616 с.; Героїзм і трагедія Холодного яру. Збірник. /Ред. Р.Коваль. К., 1996, 316 с. 29. Див: Шаповал М. Названа праця. С.142. 30. Див: Трудова громада. 1919. 29 липня. Ч. 26. 31. Феденко П. Повстання Нації. //Збірник памяти Симона Петлюри (1879 1926). Прага, 1930. С.92. 32. Симон Петлюра. Статті, листи, документи. Т. 2. НьюЙорк, УВАН у США Бка ім. С.Петлюри в Парижі, 1979. С. 518. 33. Симон Петлюра. Статті, листи, документи. Т. 1. НьюЙорк, 1956. С. 349.

До змісту "Воєнна історія" #4_6 за 2006 рік