"Воєнна історія" #4_6 за 2004 рік

З історії бойових мистецтв

Розвиток пластунських традицій в Україні
в кінці ХVІІІ - на початку ХХ ст.

Тарас КАЛЯНДРУК,
історик, м. Львів, автор книги “Таємниці бойових мистецтв України” - унікальної розповіді про те, як жили і боролися наші предки, де вони брали силу і наснагу для боротьби. Книга розкриває кращі народні традиції, вчить молодь духовності і історії власного народу.

Після зруйнування москалями Січі в 1775 році пластунські команди існували в Чорноморському козачому війську, яке було сформоване з колишніх запорожців у 1788 році, а згодом, коли їх у 1792 році переселили на Кубань, у Кубанському козачому війську. Після переселення на Кубань Пластунівський курінь нарахову-вав в 1841 році 856 козаків [1, Т. ІІІ, с.216]. Але й тут на Кубані пластуни, котрі змінили з часом запорозькі жупани і кунтуші на бешмети та черкески і зголили за наказом зверху чуприни, дбайливо зберігали, пристосувавши їх до нових умов, найкращі бойові традиції запорозького козацтва. Як свідчить чорноморець генерал-лейтенант Петро Іванович Кокунько, пластуни були знищені як окремий курінь після закінчення Кавказької війни, натомість всі піхотні батальйони Чорноморського війська були перейменовані пластунськими [2, с.12]. Таким чином московська влада намагалась поставити пластунство "на поток", абсолютно не розуміючи його суті і духу. Звичайно, ті пластунські батальйони багато взяли від старих пластунів і у військовому мистецтві, і у традиціях, але справжніх посвячених там було небагато, розбрівшись по світах вони знову змушені були перейти на нелегальне становище. Але навіть і в такому урізаному вигляді пластунські батальйони, ряди яких поповнювали найбіднішими чорноморцями (в піхоту попадав козак, який не міг придбати собі коня), на дві голови вище стояли в порівнянні з піхотою будь-якої країни.
На початку Першої світової війни в 1914 році Кубанське козацтво виставило 22 батальйони пластунів. Якщо врахувати, що піхотний батальйон того часу нараховував 500 чоловік, то отримаємо 11000 першокласних вояків, рівних яким не було в жодній армії світу. Навіть московські генерали, які не любили чорноморське козацтво, визнавали, "що в чорноморців є такі майстерні стрільці, рівних немає в світі, і що стрільці ті називаються пластунами" [3, с.488]. Австрійці і німці панічно боялись пластунів, називаючи їх чортами. Саме так в Першу світову європейці познайомились з пластунською традицією вимащувати перед боєм обличчя сажею або глиною. Ця традиція, яка тяглася ще з часів Запорожжя, зумовлювалася тим, що пластуни, які днями і ночами пропадали в плавнях, не лише маскували таким чином обличчя, а й захищали його від хмар кусючої мошкари, котра в плавнях не давала жити ні людині, ні тварині (так само вимащували обличчя сажею або глиною і карпатські опришки, за що отримали в народі назву "чорні хлопці"). Після Першої світової війни такий спосіб маскування обличчя ввійшов до арсеналів спецпідрозділів багатьох армій світу.
Незважаючи на утиски царської влади, пластуни свято зберігали свої запорозькі звичаї та обряди. Так, відмінною відзнакою пластунів був малиновий колір - барва старовинного запорозького прапора. Пластуни носили малинові еполети, черкеску, обшиту малиновим кантом, малиновий верх на шапці (інші козаки-кіннотники та артилеристи носили вкриті металевою лускою еполети, червоний верх на шапці та черкески, обшиті чорним шнурком) [4, с.10]. Оскільки відомо, що на Запорізькій Січі кожен курінь розрізнявся за верхом на шапці, можна стверджувати, що малиновий верх був відзнакою саме куреня Пластунівського (цікаво, що і зараз бійці українських загонів спеціального призначення носять як відзнаку берети саме малинового кольору). Після скинення царя у 1917 році кубанські козаки взяли активну участь у боротьбі за Українську державу. Так, 25 березня колишній конвой царя, який складався з кубанських козаків-чорноморців, з українськими січовими прапорами і запорозькими бунчуками очолив двадцятип'ятитисячну маніфестацію українців в Петрограді. [5, с.215]. В 1918 році був організований український курінь імені гетьмана Сагайдачного, який очолив сотник 1-го Пластунського батальйону Манжула. В перших статтях "Положення про курінь", визнаючи себе в повному підпорядкуванні Крайовому уряду, курінь обумовив право зі згоди уряду надавати допомогу Українській республіці своєю військовою силою [6, с.39-40]. Коли спроба кубанських чорноморців організувати власну державу та приєднатись до Великої України була потоплена в крові, багато козаків, особливо пластунів, перейшло на Велику Україну і брало активну участь у Визвольних Змаганнях Українського Народу. З них були сформовані так звані "курені смерті", які не знали пощади в боях проти більшовиків. Пластунські чоти були і в бригадах Української Галицької Армії, а в її 1-Кінній Бригаді навіть пластунський курінь. Радянська влада не вибачила пластунам їхньої боротьби проти червоних окупантів, як на Україні, так і на Кубані. Багато козаків пішли в плавні, звідки провадили партизанську боротьбу. Для їх нищення радянська влада використовувала навіть хімічну зброю, обстрілюючи плавні газовими снарядами. Сім'ї козаків, що залишилися вдома, нещадно розкуркулювали, розстрілювали та вивозили на Сибір. В 1932-33 pp. на Кубані, як і в Україні, був організований Москвою штучний голодомор, під час якого чорноморське козацтво тотально знищувалося, а на їх місце поселялися переселенці з Московії. Так, голодом була знищена станиця Пластунівська, спадкоємниця колишнього Пласту-нівського куреня, після чого в неї та ще в дві інші станиці Платнірівську і Дядьківську був переселений цілий колгосп з села Дербетівки Виноробного району Ставропольського краю [7]. Радянська влада всіма силами намагалася поставити пластунів собі на службу. Так, восени 1927 року радянським командуванням запропоновано було основну масу козачого призову з Кубані відправити на укомплектування піших некозачих частин, щоб підняти останні на рівень колишніх пластунів. На цій основі внаслідок небажання козаків служити в піхоті (адже справжніх пластунів залишилось мало) на Кубані спалахнули повсюдно заворушення, які вдалося придушити лише репресивними методами [8, с.27-28]. Оскільки під час Другої світової війни кубанські козаки, в тому числі пластуни, масово йшли в УПА та в німецькі козачі дивізії, аби лише відомстити злочинному більшовицькому режиму за геноцид, голодомори і репресії; у радянській армії, сформовані із залишків кубанських козаків полки і батальйони, з пропагандивною метою отримали назву "пластунських", а в 1943 році з пластунських батальйонів та стрілецьких сотень була сформована 14-тисячна 9 Краснодарська стрілецька дивізія, яка за традицією також отримала назву "пластунської", хоча власне пластунів у ній практично не було, і тому її можна було з таким самим успіхом назвати "гусарською", "кірасирською" або "уланською".
У попередньому розділі ми вже згадували, що пластуни були не лише в Пластунівському курені, а й у інших куренях Запорізької Січі. Крім того за час існування Запорожжя багато пластунів одружувалися та переселялися в різні куточки України, про що свідчать назви місцевостей: Пластунівська балка, Пластунівський байрак, урочище Пластунівське, а також грамоти, котрі видавалися на землю пластунам. Ось одна з таких грамот, видана пластуну Панасу Тарану січовою адміністрацією: "Всім, кому про це відати належить, оголошується: "Куреня Пластунівського, козаку Панасу Тарану, що оженився і в с. Кам'янському проживає на річці Лозоватці, котра впадає в Саксагань, дозволили ми в подальшому до розгляду побудувати хутір, для утримання в ньому худоби і господарства, і щоб йому в тому ні від кого жодних перешкод не чинилося, для цього і цей лист йому, Тарану з Коша, виданий ін. 1772 року грудня 10" [1, Т. II, с.192]. Паспорт, виданий іншому козаку Пластунівського Куреня Тарасу Чумаку, свідчить, що він теж мав сім'ю: дружину Анну і двох дітей Павла і Марфу, і до переселення на Чорноморію проживав в селі Спаському Новомосковського повіту [9, с.131]. Про проживання пластунів за межами Запорожжя підтверджує статистична вибірка, зроблена при переселенні запорожців на Кубань в 1792-93 роках, з якої видно, що з Пластунівського куреня на Кубань переселилося старшин - 4, з яких один був не з Запорожжя, козаків - 183, з яких 31 не з Запорожжя, а також 28 вільних людей - не пластунів [10, с.200-201]. Адже відомо, що одночасно з Пластунівським куренем на Кубані існував паралельно і Пластунівський курінь на Задунайській Січі в Туреччині, останнім курінним отаманом якого до 1828 року був Григорій Чернега.
Крім того, після зруйнування Січі багато пластунів перейшло за Дунай, на Правобережну Україну, на Поділля і навіть в Карпати, дехто, завівши господарство, осів на колишніх запорозьких землях. І хоча колишні пластуни стали селянами, вони дбайливо зберігали і передавали з покоління в покоління своє славне військове мистецтво. Дуже цікава історія трапилася в час Кримської кампанії (1853-1856).
Тут при обороні Севастополя особливо відзначилися чорноморські пластуни, які були терміново перекинуті в Крим після дошкульних поразок московської армії під Балаклавою та Інкерманом. Пластуни своїми рішучими героїчними діями відразу змінили ситуацію. Але тут їм гідну конкуренцію складали нащадки запорожців, матроси-розвідники Гнат Шевченко, Петро Кішка та Іван Демченко. Найзнаменитішим з них був Петро Кішка, нащадок запорожців, який походив з села Осетинці, що на Вінничині. Його предків, колись вільних козаків, царська влада кинула в кріпацтво, а самого Кішку з молодих років забрала служити в матроси. Але Кішка віртуозно володів набутим від батька і діда пластунським мистецтвом. Саме воно в поєднанні з надзвичайною хоробрістю та винахідливістю допомагало йому проявляти чудеса в бою. Кішка настільки відзначився в розвідці і при захопленні полонених, що царська влада дала йому звання Героя Севастопольської оборони, а для підняття бойового духу серед московських вояків навіть випустила агітаційний плакат, де був зображений Кішка, який з цілою купою полонених повертається з розвідки, поспішаючи встигнути на ранкову перекличку.
Після того, як в 1785 році 8000 запорожців перейшло з Туреччини до Австрії, пластунські традиції почали розвиватись на Західній Україні. Оскільки австрійська влада косо дивилася на воєнні тренування українців, особливо ж негативно ставились до них поміщики-поляки (навіть на невинні вправи з топірцями на Ґуцульщині було накладено табу), ці знання доводилось передавати конспіративно під виглядом танців, забав і т.д. В 1911 р. в Галичині, яка тоді перебувала під Австрійським пануванням, як і у всій Європі, виникло захоплення молоді скавтінгом. Нащадки козаків вміло використавши це захоплення, відразу ж на основі поєднання старих козацьких традицій і практики світового молодіжного скавтінгу створюють організацію української молоді "Пласт", яка мала готувати воїнів-розвідників для майбутньої Української армії. Молоді пластуни в 1914 році брали активну участь в утворенні Легіону Українських Січових Стрільців, який за оцінками німецького та австрійського військового командування був найбоєздатнішою частиною австро-угорської армії в роки Першої світової війни. Про ефективність пластового вишколу свідчить хоча б той факт, що майже півстоліття з цієї організації виходили кращі вояки, які в 1918-1921 роках героїчно боролись в Українській Галицькій Армії, під час Другої світової війни в 1938-1939 роках в рядах Карпатської Січі хоробро боронили Карпатську Україну від мадярських орд, а пізніше створили унікальну Українську Повстанську Армію, досвід боротьби якої вивчають у багатьох воєнних академіях світу. Адже ця армія протягом півтора десятка років успішно протистояла двом наймогутнішим і найкривавішим режимам світу - гітлерівському і сталінському. Німці, які за кілька тижнів захопили всю Європу, за три місяці загнали в десятки разів більшу Красную Армію аж під Москву, боялися навіть потикатися в ті українські села, де була УПА. Не могли дати собі раду з УПА навіть елітні есесівські війська. Щоб мати уявлення, з якими суперниками доводилось воювати нашим воякам, наведемо лише деякі прийоми психофізичної підготовки майбутніх есесівців.
Один з них, так званий "тіркампф" - боротьба проти собак. У величезній клітці голий до пояса, без зброї есесівець повинен був протягом двадцяти хвилин протистояти двом великим догам, яких натравлювали на нього. Потрібно було, в першу чергу, силою волі змусити собак відмовитись від агресії та підкоритися людині.
Потім надходила черга випробування танками. У зімкненій лаві - гусениця до гусениці танки на великій швидкості йшли в лобову атаку. Перед кожною машиною знаходився майбутній есесівець, озброєний лише одною саперною лопаткою. У нього було лише двадцять чотири секунди, щоб викопати окоп і сховатися від танка.
Практикувалося також випробування гранатою. На очах свідків, які стояли за бетонним парапетом, кандидат повинен був висмикнути з гранати чеку і обережно покласти її на каску. До вибуху було чотири секунди. Виструнчившись по команді "струнко", людина чекала. Ставалось по-різному: коли граната вибухала на касці, оглушивши кандидата на декілька хвилин, його приймали в СС, коли ж граната падала на землю і випробовуваний не рухався з місця, то діставав більш або менш серйозні поранення в ноги, і це давало йому право на пенсію через інвалідність. Коли ж він швидко відскакував в бік, його належало знищити.
В унтер-офіцерських школах СС практикувалося таке страшне випробування: засукавши рукави і озброївшись скальпелем, кандидат хапав рукою живу кішку за шию. Лезом він повинен був вилущити очі бідної тварини, не пошкодивши їх. Кожному кандидату давали по три кішки [11, с.169-170]. До речі, багато таких і подібних методик німці отримали з дружньої до них Японії, яка охоче ділилася зі своїми союзниками таємницями бойової підготовки своїх знаменитих воїнів-самураїв та розвідників ніндзя.
Не поступались жорстокістю есесівцям і радянські енкаведисти, які в рамках співпраці між СРСР і фашистською Німеччиною отримували від своїх колег з гестапо і СС їх бойові методики [12, с.393]. У тренувальному процесі чекістів також практикувалися бої з собаками, поєдинки на смерть із засудженими до страти в'язнями, так званими "гладіаторами" зі зброєю або без неї, виживання в екстремальних умовах, коли, наприклад, кандидата скидали на парашуті в глухій тайзі за тисячі кілометрів до найближчого осередку цивілізації, екіпірувавши його лише однією банкою консервів та фінським ножем. А щодо школи садизму, то енкаведисти проходили її на живих людях: досить згадати, які страшні картини побачили українці, у залишених комуністами на початку війни тюрмах: тисячі трупів чоловіків, жінок та дітей, в котрих були виколоті очі, розпороті та набиті піском животи, відрізані руки, ноги, статеві органи, видерте волосся. Ось з якими професійними садистами і вбивцями, озброєними найсучаснішою на ті часи технікою, УПА, не маючи танків чи літаків, фабрик чи заводів, вела героїчну боротьбу цілих 15 років. Щоб усвідомити велич цієї боротьби, візьмемо для порівняння такі дані: у Польщі Армія Крайова та ВІН припинили опір комуністам до 1947 року, в Югославії четники склали зброю в 1946 році, "зелені брати" в Прибалтиці були зломлені у 1947-1948 pp. А останні бої УПА зафіксовано у 1955-1956 pp. Лише високий бойовий дух в поєднанні з тисячолітніми традиціями відточеної бойової майстерності народу зумовили можливість такої боротьби.
В наші часи пластунська боротьба “спас” як бойове мистецтво не вмерла, а продовжує розвиватись. У кінці вісімдесятих років у редакцію одного з радянських журналів надійшов надзвичайно цікавий лист, написаний нащадком козаків Леонідом Петровичем Безом. У цьому листі автор розкриває основи тренування пластунської боротьби "спас", якій його змалечку навчав дідусь. Є там згадки й про інше козацьке мистецтво - "бойовий гопак". Наведемо уривок з цього листа:
"На початку 50-х років в селі Фарбоване Київської обл., яке лежить в долині річки Супой, проживала моя нині покійна бабуся Наталка, до якої мене щоліта відсилали батьки - вихідці з цього села. Жили ми тоді в Полтаві, де служили мої батьки у військовому гарнізоні. Коли я приїжджав у село після міста, то мої однолітки на вулиці прозивали мене (як було заведено серед пацанів у той час) "кацапом" за московську мову. У відповідь на образливий віршик-дражнилку я ліз у бійку і, звичайно, бував битий. Після літа я прощався з друзями і зворотнє повторювалось в Полтаві, тільки тепер я виступав уже від "хохлів".
"Завжди прислухайся - доки будеш чути в собі Правду - ти незборимий!" Тобто прислухайся до себе. Будеш непереможним, не в розумінні фізично, а духовно, і навіть помираючи не здригнешся. Дідусь ніби відокремлював глибинну моральність від принципів, які йдуть від голови, на різні рівні. Інша особливість психологічного фону у навчанні рухам "спаса" (стиль, якому навчав мене дідусь) була в тому, що перед поєдинком і при вході в поєдинок він обов'язково повинен бути таким самим, як і при реалізації навиків, отриманих у селянській праці або в ремеслах. Техніка не прискорюється, як для дій на максимальних режимах. Після двох-трьох гойдків включається автоматично фаза широчіні праведного гніву. Стан якоїсь не злості навіть, а несамовитої тягучої і справедливої роботи на рівному підйомі. Точніше сказати не можливо. Гойдок - це погойдування, рух вперед, коли маса тіла плавно по частинах переливається то вправо, то вліво, ніби не торкаючись землі, майже зовсім розслаблено, злегка бринячи-підібрано, за рахунок інерції руху тіла.
Цікаво, що для "хлопців жвавих", темпераментних і навіть агресивних, існував окремий вид. "Він тобі не підійде", - сказав старий. Можу припустити, що це був якраз вид на основі гопака. Пригадую, що там був вхід в поєдинок з озброєним або в тісняві навпочіпки, і коли хочуть вдарити зверху або по голові ногою, то на цьому суперника й ловлять. Я, як би мене не били, не міг вдарити другий раз, хоча бувало й зручно - щось стримувало. Мені було шкода суперника. Тому мені дід Сергій і вибрав "спас": "Ти, хлопче, для добра народжений". Коли він зайнявся мною, я, наприклад, знав правила честі дитячих ігор того часу. Нарівні з іншими грав в "попихача". Суть гри в наступному. Той, кого лічилка визначить "попихачем", зав'язує очі, а хлопці, оточивши його з усіх боків, намагаються штовханом, без підніжки та удару, звалити з ніг. Необхідно було ухилятися і зразу ж поки не штовхнули вдруге, вгадати того, хто штовхав. В цьому випадку "титул" переходив до нього. Обман у цій грі не допускався! Умів грати і в "цурки-палки" - фактично поєднання фехтування та бігу при важливій якості: без слів взаємодіяти з партнером. Без поразок брав участь у "гонах".
Про те, як дід навчав мене "спасу". Я просто повторював рухи. Після того як копіювання вдавалось, дід питав: "Грає?” Тобто, грає всередині, рух дає задоволення? Я відповідав: грає, повторював рух декілька разів і більше до нього не повертався. І повірте, пройшло 35 років з тих пір, а воно грає, так само відчутно і тепер.
Всього чотири елементи. Поєдинок ведеться практично останньою парою зв'язки. Тренування йшло лише в русі, одразу в цілому, а потім, коли потрібно, виділялись окремі елементи, які не виходили. Спочатку під час копіювання дід співав жартівливі пісні, а я повинен був підспівувати. Після того, як у мене "заграло", співати я міг уже про себе. Але потім звичка думати піснею під час цього специфічного руху залишилась.
Удари - найзвичайніші, на всі можливі взаєморозташування суперників. Захисту як такого не має. Наближення до суперника впритул. Реагувати (обдумувати) на рухи ворога не можна, щоб не сталось. У зв'язку, яка рефлекторна і максимально економна, вкраплювати нічого не можна. Стається приклеювання до супротивника, виконання начебто його волі, рухи за його траєкторією, аби йому не було важко вас "тягати"! А у цей час ваша "робота" триває за строгою програмою зв'язки до кінця. Якою частиною зв'язки атакувати, вирішує за вас сам супротивник своїм положенням відносно вашого гойдка. Виходити з-під удару можливо лише у той момент, коли відчув "холодок смерті" в потилиці, не раніше, не пізніше. Стиль цей ще можна назвати "нічною обороною". Є система колективних взаємодій.
Ну а гопак, видно, був призначений для рубак. "Спас" же - як спеціалізація пластунів-розвідників. Хоча одна людина могла володіти і одним, і другим.
Внаслідок тривалої воєнної напруги коли треба було не один десяток років і жити, і трудитися, і воювати, у козаків виникло особливе психологічне забезпечення, напевне, ніде більш не відоме. Суть: що до праці, що до бою - як у гру, майже без різниці...
Вчити можна тільки рідну і добру людину і тоді, коли воно їй край необхідне. Або в годину лихоліття" [13, с.11].
Цей унікальний лист підтверджує гіпотезу, що "спас" та "бойовий гопак" виникли в різних кастах. Якщо "спас" з його філософією добра та любові до ближнього, навіть якщо той ставав ворогом, був частиною вчення наших жерців-волхвів, то більш динамічний і жорсткий "гопак" - безумовно витвір касти воїнів. На це вказує і техніка цих единоборств. Якщо в "спасі" основу техніки складають захвати і кидки з використанням інерції атакуючого суперника, а удари відіграють допоміжну роль, то в "бойовому гопаку" навпаки - основна увага приділяється ударам руками і ногами, та й сама техніка є більш наступальною, атакуючою. Та навіть, проаналізувавши танцювальні рухи гопака, особливо філігранну техніку роботи ногами, можна побачити, що первісно багато прийомів ногами виконувались саме зі зброєю в руках, що вже само по собі свідчить, що це мистецтво воїнів, оскільки жерці холодної зброї не носили, за винятком костурів.
Чудеса пластунського бойового мис-тецтва наші люди демонстрували і за кордоном. Наш земляк Пилип Коновал, родом з села Кутківці на Хмельниччині, подався на заробітки до Канади в 1913 році. Під час Першої світової війни саме віртуозне володіння бойовим мистецтвом пластунів дозволи-ло Пилипу, який вступив доб-ровольцем до канадського екс-педиційного корпусу, удостої-тись найвищої британської нагороди - Хреста Вікторії. При зустрічі з кавалерами цього ордену англійські королі мусять вітатися і віддавати їм честь першими. А за який подвиг він отримав цю найвищу відзнаку?
21 серпня 1917р. біля фран-цузького містечка Лане німе-цькі війська затиснули канад-ську армію в кліщі. У відділен-ні Коновала загинули всі старші офіцери. Про атаку годі було мріяти: через безперервний ку-леметний вогонь не можна було підняти голови. Тоді Пилип сам рушив на кулеметне гніздо. Товариші були певні, що капрал не повернеться. Зненацька кулемет замовк і по якомусь часі Коновал з'явився, тягнучи його під пахвою. Виявилось, що він, вступивши в рукопашну з кулеметниками, переміг дев'ятьох солдатів, потім атакувавши друге гніздо, захопив ще й трьох полонених. Знищивши два ворожі кулеметні гнізда і відкривши дорогу для наступу, заворожений від куль подоляк ще раз кинувся в атаку. Тут його і полонили. Однак йому вдалось звільнитись від пут. Покінчивши ще із трьома ворожими солдатами, він знову притарабанив кулемет. Три вилазки, 19 ворожих вояків і три кулеметні гнізда... Коновал змінив ситуацію на цілій ділянці фронту [14, с.32].
Це не вигадка чи уривок з пригодниць-кого роману. Адже за цей подвиг Пилип Коновал 15 жовтня 1917р. перед Букін-гемським палацом у Лондоні був нагороджений королем Георгом V Хрестом Вікторії - найвищою нагородою Британської імперії. Потискуючи невеликому на зріст подолякові руку, король сказав: "Ваш подвиг є найвідважнішим і непорівняльним у моїй армії. Прошу особисто прийняти мою подяку"(там же).
Не дивно, що Пилип Коновал показав такі вражаючі результати саме в окопах німців. Адже пластунське бойове мистецтво було призначене саме для непомітного підкрадання до ворога, для боротьби в обмежених просторах, в тісному контакті з супротивником та для захоплення полонених.
Наскільки ефективними були українські бойові мистецтва в шанцях (окопах), які козаки одні з перших почали використовувати у боях з ворогами, свідчать такі факти. У 1621 р. в битві під Хотином 40-тисячна козацька армія П. Сагайдачного за допомогою табору з возів і шанців, змогла зупинити двохсоттисячну армаду турецького султана Османа II і врятувати польське військо від загибелі. Чотири дні кращі яничарські загони штурмували козацький табір, султан за кожну відрубану голову платив купу золота, але козаки, зустрічаючи в шанцях яничарів, легко перемагали їх. Ввечері п'ятого дня козацькі пластуни несподівано прорвались в турецький табір і ледь не вбили самого султана. В турецькому таборі почалася така паніка, що якби польський гетьман Ходкевич не відмовився кинути в бій свої війська, турки були б розгромлені вщент.
А знаменита "Тарасова ніч" 15 травня 1630 року... За описами київського літописця, вночі до польського табору з гуком, свистом і стріляниною несподівано підскочила козацька чата. Польський гетьман Конєцпольський із значною частиною війська кинувся в погоню за козаками і відійшов далеко від табору. А в цей час невеликий загін козацьких пластунів пробрався в ту частину польського табору, де знаходився штаб, який охороняла так звана "Золота рота" - найвідбірніший загін польського війська, в який входили півтори сотні найвидатніших шляхтичів з цілої Польщі. На хоругві цього загону, як свідчить літописець, було зображене Золоте руно, що свідчить про належність роти до особистої гвардії короля, адже тоді в Європі існував орден Золотого руна, до якого входили найбільші європейські монархи. В запеклому бою "Золота рота" була висічена пластунами в пень, табір пішов врозтіч від самої звістки, що коронного гетьмана немає, більшість війська кинулася до Дніпра, щоб перебратися на другий берег, але там козаки заздалегідь знищили пороми і човни. Наступив погром. Пізніше польський історик Пясецький писав, що в ці дні в боях з козаками поляки втратили більше війська, ніж за попередні польсько-шведську та польсько-московську кампанії.
Ось як описує мистецтво козацьких пластунів в часи Визвольної війни польський очевидець: "Кількадесятьох, роздягнувшись до нага, перепливли Дніпро з голими шаблями, підійшли під ворожі шанці й повбивали там багато народу" [15, с.15]. А переплисти холодний Дніпро з шаблею в руках не так вже й просто (в деяких місцях ширина річки сягає до кілометра). А треба ж іще непомітно підкрастися до ворогів, знищити їх і повернутися назад.
Бойове мистецтво пластунів дозволяло їм голими руками перемагати озброєного супротивника. Недарма у відомій народній пісні про зруйнування москалями Січі козаки-характерники, не бажаючи здаватися без бою, звертаються до кошового:

Дозволь, батьку отамане,
Нам на башти стати;
Москаль стане із мечами,
А ми з палашами

Не виб'ємо палашами -
Виб'єм кулаками.
Нехай слава не поляже
Поміж козаками!

Кращі традиції пластунства використовувалися і в роки громадянської війни в боротьбі проти московсько-більшовицьких окупантів. "Ми сильні своєю таємничістю, - писав у 1921 році подільський отаман Яків - Орел Гальчевський, - дібраним елементом, нежданим нападом - наскоком, використанням ночі, поганої погоди, безпосередньою бійкою руками і скорим зникненням. Нам одна дорога, а ворогові, що хотів би нас знайти, двадцять доріг до нас. І коли ворог знайде нас, то ми можемо вибрати: або зникнути гублячи сліди, або зробити засідку, дати прочухана і відійти" [16, с.50].
До речі, пластуни - явище суто українське, в Московщині, ні в Донських козаків, ні в Уральських, ні у Терських пластунів ніколи не було.

Джерела
1. Скальковский А. Исторія Новой Сечи или послъдняго коша запорожскаго. - Одесса, 1997. - Т. І-ІІІ.
2. Кокунько П.І. Наше прошлое // Вільне козацтво. Прага, 1930-1931. - №№ 67; 69; 72; 80; 81.
3. Щербина Ф.А. История Кубанскаго казачьяго войска. - Екатеринодар: Печатник, 1913. - Т. ІІ.
4. Науменко В. Форма одежды кубанских казаков // Казачьи ведомости. 1944. - № 8.
5. Бич Л.Л. Кубань у кривому дзеркалі // Кубань. - Прага, 1927. - Т. 1.
6. Фролов Б.Е. Курень “Гетьмана Сагайдачного” // Кубань в эпоху “Серебряного века”. - Краснодар, 1997.
7. АИЭ ФКЭ д. 37. лл. 235, 501, 549; д. 38, лл. 58, 255; д. 39, л. 8.
8. В Казачьих землях. Подготовка красноармейского запаса на Кубани // Вільне козацтво. - Прага. - 1928. - № 3.
9. Сапожников И.В., Сапожникова Г.В. Запорожские и Черноморские казаки в Хаджибее и Одессе. - Одесса: ОКФА, 1998.
10. Короленко П.П. Предки Кубанскихъ казаковъ на Днестръ. - Екатеринодаръ, 1901..
11. Жарсон В. Нацизм. Тайное общество. - М.: Крон-пресс, 1998.
12. Медведев А.Н. Как дрались в НКВД. - М.: Здоровье народа, 1993.
13. Без Л.П. Интерес моей мысли // Техника молодежи. - 1989. - № 2.
14. Малина Б. Українець з Поділля, з яким вітались англійські королі // ПіК. - 2000. - № 13(48).
15. Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького. - Львів: Армія України, 1994.
16. Коваль Р. Повернення отаманів Гайдамацького краю. - К.: Діокор, 2001.

До змісту "Воєнна історія" #4-6 за 2004 рік