"Воєнна історія" #4_6 за 2004 рік

ВІЙСЬКОВО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ

НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНІ ІДЕАЛИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ
ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Олександр УТКІН,
доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України

Національно-патріотичні, духовні основи виховання, уявлення людини про найвищу досконалість як зразок, мету і сенс її життя концентруються в ідеях, ідеалах, а єдина загальнонародна ідея духовно цементує суспільство і Збройні Сили України, сприяє їх цілісності. Така ідея не обов'язково повинна мати релігійний зміст. Відомо багато випадків єднання народу під секулярними ідеями (національного визволення, створення науково-промислового комплексу, модер-нізації суспільства). Ідея, що об'єднує народ, повинна бути в суспільній свідо-мості, служити каталізатором добрих справ і величних звершень. Вплив таких ідей на різні прошарки суспільства та армію великий. Без ідейного обґрунтуван-ня неможливі реформування й розбудова військових формувань в інтересах зміц-нення безпеки держави, військове вихо-вання, перемога на війні.
Основоположна ідея не може бути не національною, бо вплив на воїна здійсню-ється не безпосередньо, а через духовні стрижні, властиві даному народу. Цей духовний уклад включає мережу загаль-них традицій, ідей, почуттів, вірувань та ін., що нерідко називається "душею наро-ду". Саме поняття "Батьківщина", в дано-му випадку Україна, пов'язано з утворен-ням "національної душі", що в психології та буденній свідомості означає внутріш-ній світ людини, риси особистості тощо, властиві українському народу. Певні особливості світобачення і світорозумін-ня мають й інші народи, зокрема, слов’ян-ські. Тому необхідно використати досяг-нення виховної роботи, накопичені в арміях інших країн, розглядаючи їх постулати критично, творчо.
У свідомості воїна повинна існувати ідея Батьківщини-України. Шлях до усвідомлення її у кожної людини індивідуальний. "Казенний патріотизм" не завжди пробуджує й виховує почуття Батьківщини. Вихователю необхідно сформувати й виховувати в душі почуття Батьківщини. При цьому виховнику слід бути щирим і переконаним, що вміло, послідовно й просто розкриває воїнам справжню гідність Батьківщини, яка заслуговує поклоніння, поваги, любові. Обґрунтування ідеї Батьківщини пов'язане з висвітленням її історичного розвитку, державного значення, її священної сутності для громадянина України.
Звертаючись до нашої історії, необхід-но підкреслити, що давні русичі, розкри-ваючи свою любов до Батьківщини, кон-центрували це в понятті морально-релі-гійного ідеалу "Свята Русь". Воно не означало лише наявність великої кількості храмів, а відображало духовно-мораль-ний ідеал, домінування духовного над матеріальним, прагнення до святості. В святості втілювалося узагальнення про найдовершеніше, що становило, верши-ну духовного вдосконалення. Духовна спадщина Київської Русі свідчить про святість як вищий ідеал поведінки люди-ни, своєрідний духовний кодекс. Націо-нальний ідеал русичі вбачали не в нажи-ванні матеріальних багатств, а в глибині й чистоті людської душі.
Високу духовність і масовий подвиг проявив український народ у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp.
Духовні аспекти консолідації нації, протидіючи нігілістичному ставленню до історії України, держави, суспільних ідеалів, дуже важливі для військової могутності нашої країни, усвідомлення військовослужбовцями гострої потреби самовідданого служіння Батьківщині. Навіть найсуворіша дисципліна не зможе створити армію і примусити її воювати, коли солдати не будуть об'єднані внутріш-нім почуттям солідарності, не усвідомили себе частиною єдиної нації. Любов до своєї Батьківщини - України, її народу, духовних надбань разом із тим означає критичне висвітлення прорахунків і недоліків у суспільстві, армії, конкретній військовій структурі.
Людей, які по-справжньому люблять свою Батьківщину, слід вчити і на полі-тичних помилках свого народу, недоліках соціального, економічного і духовного характеру. При аналізі негараздів варто добре пам'ятати, що існує різного роду критика. Є критика іронічна, злобна, нігі-лістична. Такий підхід властивий неприя-телям. У війську України повинна розви-ватися критика конструктивна, творча, виховуюча, що сприяє подоланню нега-тивних явищ, процесів та тенденцій. В сьогоднішній Україні не можна бути стороннім спостерігачем, який система-тично лише дорікає всім за те, що "не зуміли створити таку країну, яка б заслуговувала моєї любові".
Істотне місце серед ідей, що складають основу військового виховання, займає ідея держави. Держава в духовній суті є Батьківщиною, оформлена й об'єднана публічним правом. Зовнішній розклад держави й армії - результат внутрішнього розкладу. Військовослужбовець, який виконує свою державну службу проти власної волі, без відповідних переконань і підтримки української національної ідеї є духовно нездоровим і політичне загроз-ливим. Національна ідея, маючи пряме відношення до всієї нації і кожного громадянина, окреслюючи духовні основи державотворення є інтегральною, а за своєю актуальністю - адекватною проблемі національної безпеки. Політичне самовизначення українського народу (створення власної держави) уже сталося, а формування національної ідеї до адекватного ступеня ще не відбулося. Тому деякі фахівці вважають, що треба говорити, бити на сполох "про відсутність або порушення динамічної рівноваги між процесами зміни рівня національної безпеки та еволюції національної ідеї. Адже недотримання відповідності в розвитку цих двох процесів у будь-який момент є загрозою фундаментального характеру національній безпеці держави" [1].
Доля тих держав та інститутів, які не дбають про високу ступінь захищеності базових інтересів нації, держави та особи, не мають виховних засобів, сумнівна, оскільки в таких утвореннях ігнорується духовність, державність і патріотизм. Тому багато держав мають у своїх зброй-них силах потужні структури, що займаю-ться державною інформаційною діяль-ністю. Це пояснюється тим, що армія - державне формування, яке не може бути поза державною політикою.
Ймовірно, що втрата державою полі-тичного контролю над армією несе велику небезпеку. Враховуючи це, у виховній роботі чільне місце належить вихованню державності, роз'ясненню сутності укра-їнської національної ідеї, що втілює основи загальнолюдського прогресу на національному ґрунті і є показником високого рівня етнічної самосвідомості. Важливе значення має розкриття змісту та спрямованості державної політики різни-ми засобами, в яких висвітлюються ос-новні етапи становлення української дер-жавності, існуючі проблеми державного будівництва, армії, її роль у житті сус-пільства. Поширення такої інформації збагачує систему спілкування військово-службовців, їх знання, сприяє критич-ному ставленню до подій і фактів історії, нових явищ суспільного життя. Цей аспект гуманітарної підготовки воїнів доповнюється вивченням інших суттєвих проблем життєдіяльності війська України.
Ідея Батьківщини та української дер-жавності пов'язана з національним пат-ріотизмом. Національна ідея виступає концентрованим виразом національно-патріотичного фактора. Як духовне яви-ще, він формується в певних соціально-політичних умовах і відповідних їм ідеа-лах, засвоюючи загальнолюдські та націо-нальні цінності. Національний патріотизм носить державотворчу спрямованість, оскільки розвиває прагнення створити людські умови державного й політичного життя всіх громадян України. Бути патріо-том означає любити свою Батьківщину-Україну, із честю носити ім'я українця, робити добрі і чесні вчинки, виховувати в собі духовні, політичні, державотворчі якості, вважав визначний громадсько-політичний діяч В.Липинський. Здоровий національний патріотизм не треба отото-жнювати з націонал-патріотизмом - різно-видом національного нігілізму по відношенню до "чужих" націй, національ-ний патріотичний рух русофільського, шовіністичного характеру, спрямований проти загальнолюдських цінностей, норм моралі, духовного здоров'я тих чи інших етнічних утворень [2].
Потребує з'ясування взаємозв'язок національного патріотизму та духовності, значення духовності у вихованні воїнів, підвищенні боєздатності армії. Духов-ність розглядається як якісна характе-ристика свідомості людини, її дій, вчин-ків, життя. У структурному відношенні виділяються три аспекти духовності: естетизм (орієнтація на естетичні цінності життя), етизм (тяжіння до певної парадигми поведінки) і теоретизм (апеляція до теоретичних аргументів у житті). Абсолютизація одного з аспектів духовності розкриває її однобічність. Аксіологічне розуміння духовності вклю-чає істину, добро й красу. Досягнення духовності є головним завданням життє-діяльності людини. Звідси витікає поло-ження про те, що духовність, дух армії завжди свідчив про її міць та військові можливості. Розуміння цього важливе для виконання обов'язків військовослужбов-ця, командира, втілення високих духов-них норм в їх побут та поведінку.
Значення духовності в сучасному українському війську зростає. Це обумов-лено рядом істотних причин. По-перше, існує висока ступінь залежності мети й результатів реформ у воєнній галузі від характеру та змісту духовних процесів. По-друге, в Україні створилася нова духовна ситуація, коли після проголо-шення незалежності держави втрачались старі духовні цінності, а нові ще не сформувались. Іде пошук тих духовних пріоритетів, які б могли стати фундамен-том для відродження кращих духовних традицій українського воїнства і всебічно сприяли б виконанню найважливіших функцій Збройних Сил. По-третє, в умовах плюралізму, інформаційного про-тиборства можлива недооцінка ролі духовного та морального стану армії, що негативно вплине на якість і темпи реформування всієї військової організації України й держави в цілому.
По-четверте, актуалізується питання відновлення духовного аспекту як скла-дової частини військового порядку і висо-кої дисципліни. Існуючі реалії свідчать про неможливість зміцнити дисципліну, звівши цей процес лише до контролю за особовим складом і покарання порушни-ків. По-п'яте, стурбованість викликають асоціальні явища в армійському середо-вищі, такі як випадки самогубства, неста-тутні відносини, "дідівщина", безвідпові-дальність, кругова порука, крадіжка осо-бистого, військового майна, зброї, боє-припасів для продажу їх кримінальним структурам. Це свідчить про зниження духовності військовослужбовців, усві-домлення ними негараздів у суспільстві та армії, що впливає на їх ставлення до виконання своїх обов'язків.
Відображаючи духовні запити нації, національні інтереси України, зокрема, в гуманітарній сфері, включають:
створення громадянського суспільства, підвищення ефективності державної влади та місцевого самоврядування, розвиток демократичних інститутів для забезпечення прав і свобод людини;
досягнення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності й гарантування прав української нації та національних меншин України;
зміцнення генофонду українського народу, його фізичного й морального здоров'я та інтелектуального потенціалу;
розвиток української нації, історичної свідомості та національної гідності українців;
розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності громадян усіх національностей, що складають україн-ський народ.
Названі пріоритетні національні інте-реси, сформульовані в Концепції (основи державної політики) національної без-пеки України (схваленій Верховною Радою України 16 січня 1997 p.), акцен-тують увагу на духовності, оновленні суспільства, утвердженні моральності, патріотизму і гуманізму, духовних тради-цій українського народу, що сприятиме покращенню морально-психологічного стану війська та виконанню ним функцій забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності й недоторкан-ності кордонів.
Духовність в армії, як свідчить історія, не може існувати поза соціально-значи-мими ідеями, віруваннями, переконан-нями, цінностями, які побутують у державі. Розвал держави не лише змінює її ціннісні орієнтири, а й створює чис-ленні негаразди для її громадян. Щоб стати справжнім громадянином, людина повинна пов'язувати власні інтереси з інте-ресами держави.
Важливим обов'язком громадянина є військова служба - міра духовності та громадянськості. Вій-ськову службу в Україні завжди поважали, вва-жаючи це справою хоро-шою, шляхетною і по-чесною, а герої ратних подвигів прославлялись державою і возвеличува-лись церквою. Таке став-лення до служби обумов-лено тим, що багаті і родючі українські землі завжди цікавили агресорів із сусідніх країн. Український народ, вимушений зі зброєю в руках захищати свою землю й незалежність. Зараз же деякі засоби масової інформації поширюють матеріали, в яких військова служба розглядається як непотрібна, виправдовуються небажання служити в армії і дезертирство. Такі підходи до військової служби, ігноруючи високі ідеа-ли громадянськості, закріплену в Консти-туції України систему прав, свобод і обов'язків громадянина, що відповідає вимогам міжнародного права, характери-зують сутність бездуховності і зміст моральних утрат - честі сім'ї, честі роду. Всупереч негативним оцінкам військової служби, існуванні асоціальних явищ, в українському війську уже сформувався кодекс честі.
Невід'ємним аспектом громадянськості є історична самосвідомість - основа війсь-кового виховання. Духовність, в якій використані національні духовні цінності, інтереси, традиції української культури, історичний досвід українських збройних формувань отримує великий позитивний заряд. Спадкоємність, будучи закономір-ністю історичного розвитку, зберігає зв'язок між минулим, сьогоденням і май-бутнім. В цих процесах розкривається ро-зуміння громадянськості, духовна спіль-ність минулих і сучасних поколінь, зміст духовних основ, що формуються в нових умовах. Лише тоді у воїнів з'являться мотиви подолання існуючих недоліків, прагнення зробити на своєму місці якнай-більше для втілення в життя певної струк-тури військових реформ, коли вони будуть переконані, що громадяни України своєю працею на ратній ниві сприятимуть утвер-дженню величних звершень своєї Бать-ківщини, досягненню особистих задумів.
Звернення до історії України, її подій і явищ, правильна оцінка їх у гуманітарній підготовці воїнів є засобом формування високих громадянських ідеалів та історичної свідомості. Виходячи з тези про історичну пам'ять, як фундамент національної свідомості, слід розуміти, що знищуючи минуле, можна залиши-тись без майбутнього, а відсутність всебічного аналізу помилок і дефор-мацій соціалізму в складній історії України, недостатність правдивої історичної інформації породжували неправильні уявлення про суспільні явища, що у свою чергу формувало спотворені душі і світогляд. Історія дає багато зразків соціально значи-мої поведінки, обґрунтовує санкціо-новані суспільством норми, які мо-жуть бути підтримані ним або ж відкинуті в певний період.
В роки незалежності України під-вищився інтерес до історії україн-ського війська, його традицій, що повинно стати складовою частиною духовного відродження Збройних Сил держави, зміцнення морального духу армії, заповнення духовного вакууму, який виник у свідомості воїнів після розпаду СРСР. Військова історія України багата прикладами самовідданого служіння Батьківщині, дотримання військової честі й гідності, любові до свого народу. Такі приклади з позицій оновленої історичної свідомості народу, перетворення її в могутню силу переосмислення минулого й будівництва нової держави складають основу духовного виховання захисників України, нащадків слави Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького та ін.
Характерною особливістю життєдіяль-ності ЗСУ, пов'язаною з громадянськістю і духовністю, є звернення воїнів до релігії, впровадження у збройних формуваннях свободи совісті, перетворення релігійних вірувань у важливий фактор їх буття. Для багатьох військовослужбовців релігійна мотивація служить регулятором їх дій, поведінки та поглядів. І в армійському - середовищі ці функції релігія виконує тому, що накопичила в собі моральний досвід людей, втілений у морально-етич-них канонах християнства, ісламу та інших релігійних утвореннях. Ситуація в армії свідчить про неможливість ігно-рування релігійного фактора у формуван-ні національно свідомого воїна й грома-дянина, взагалі у виховній роботі. За даними конкретно-соціологічних дослід-жень, проведених в 1996 р. Науковим центром (гуманітарних проблем) при Київському військовому гуманітарному інституті, в армії віруючими вважали себе 35,5% респондентів, невіруючими 37,8%, ті, що вагались, складали 26,7% від загаль-ної кількості опитаних. Серед віруючих найбільше військовослужбовців строко-вої служби, потім прапорщиків, молод-ших офіцерів. Найменше віруючих серед старших офіцерів. Переважна більшість віруючих - православні та греко-католики.

Очевидно, що такі або ж близькі до них характеристики релігійності спосте-рігаються в усіх формуваннях Збройних Сил. Хоч ступінь віри різний, часто неви-сокий, з поверховим знанням віровчення і культової практики, можна прогнозувати, що в майбутньому кількість віруючих, особливо серед особового складу строко-вої служби, зростатиме. Виходячи з цього, прихильники запровадження капеланства в армії, духовенство, деякі науковці твер-дять, що християнський світогляд надає воїнові суттєві переваги порівняно з гума-ністичним (більша стійкість у критичних ситуаціях, вірність обов'язку сприймає-ться як абсолютна вимога, більша ціліс-ність світогляду й стійкість переконань, сильніше відчуття свободи й відповідаль-ності). На їх думку, християнське світо-розуміння сприятиме формуванню таких рис характеру воїна і громадянина, як законослухняність, дисциплінованість (мотив - влада є частиною встановленого Богом порядку); повага до особистості (мотив - кожна людина є Божою подіб-ністю), жертовність заради інших людей; доброзичливість до співслужбовців на противагу "дідівщині", альтруїзм (мотив - приклад служіння Ісуса Христа), актив-ність у процесі проходження військової служби (мотив - Бог дав людині у воло-діння землю і все, що на ній). Вони ж сформулювали і ставлення християн до військової служби:
обов'язковим є виконання громадських обов'язків, в тому числі служби в Збройних Силах;
зразкове виконання службових обов'яз-ків є чеснотою перед Богом;
заповідь "не вбивай" належить до сфе-ри особистої моралі, а не до сфери сус-пільних обов'язків, де виконання законів підтримується силою;
протистояння ворогові у війні, спря-мованій на відновлення справедливості, є військовим обов'язком і повністю відпо-відає Божим догмам щодо справедливості [3].
Відзначаючи великі можливості церк-ви у проведенні виховної роботи в армії, не треба їх перебільшувати, бо невіруючі й індиферентно налаштовані до релігії військовослужбовці не відвідують заходи, що організовуються духовенством, бачать її мирські інтереси, приховані в між-церковних конфліктах, зростання злочин-ності та аморальної поведінки в суспіль-стві. Наявність таких негараздів відобра-жається і в ставленні людей до релігійних організацій. Якщо раніше церква займала перше місце в рейтингу довіри, то в червні 2001 р., як свідчить Український інститут соціальних досліджень, рейтинг релігійних організацій становив 45% опитаних. Найбільше довіряють українці засобам масової інформації (59%) та Збройним Силам (59%) [4].
Серед віруючих воїнів виявлено лю-дей, які за релігійними мотивами відмов-ляються брати участь у можливих бойо-вих діях. Згідно конкретно-соціологічних досліджень, проведених Науковим цент-ром (гуманітарних проблем) при Київсь-кому військовому гуманітарному інсти-туті, братимуть участь у боях у тому ви-падку, коли у військах супротивника бу-дуть віруючі, лише 64% віруючих нашої армії. Одна п'ята частина опитаних вірую-чих заявила, що вони не виконуватимуть наказ командира, якщо цей показ буде суперечити їх релігійним переконанням. Результати іншого конкретно-соціологіч-ного дослідження, проведеного у двох аеромобільних військових частинах на Прикарпатті, свідчать, що 19% опитаних воїнів не братимуть участь у бойових діях, якщо на боці супротивника будуть віруючі. 41% військовослужбовців зва-жає, що їм важко буде виконувати наказ коли це суперечить їхнім релігійним пере-конанням [5]. Такі явища не сприяють виховній роботі церкви і знижують боєздатність військових формувань.
Суттєвим аспектом громадянської сві-домості є моральні цінності - сукупність правил і норм, приписів і оцінок пове-дінки людей, санкціонованих суспіль-ством і державою. Як в армії, так і поза нею наявність високих моральних якос-тей у людини нерідко пов'язується з її освітнім рівнем, хоча прямої закономір-ності в цьому питанні не існує. Освічена людина ставала носієм певних моральних і етичних принципів. Освіта мала само-достатню цінність незалежно від того, що вона давала людині матеріально. Сучасна освіта, в тому числі і військова, стала системою передачі сукупності навичок для практичної діяльності, досягнення матеріальних благ. Серед людей високого освітнього рівня зустрічаються амораль-ність, грубість, цинізм, безпринципність як у житті, так і у фаховій діяльності військовослужбовців.
Вважається, що духовно-моральна чистота не тільки не суперечить знанню, але й виступає творчим початком у людині. "Споконвіку освітній процес сприймався в найтіснішому зв'язку з моральним розвитком людини, - писав відомий педагог П. Каптєрєв. - Стародав-ній ідеал людини - мудрець - означав не тільки мислителя..., а мудреця - практика, котрий уміло поєднує глибоке розуміння життя з відповідно високою моральною діяльністю. Давні греки говорили: засво-юй спочатку гарні вдачі, а потім мудрість, що без добрих вдач погано вивчається... Освіта визнавалась як діяльність, що морально облагороджує; зростаючи ду-ховно під впливом освіти, людина стає не тільки розумнішою, а й кращою, добрі-шою. Прогрес у знаннях і розумовому розвитку без прогресу в добрих вдачах і моральності є регрес" [6].
У військових вихователів існує ди-лема: що важливіше - духовний і мораль-ний стан військовослужбовця, чи його інтелектуальний багаж і практичні навички. Сучасність, відповідаючи на це питання, свідчить, що успіхи науки, техніки й падіння моралі розвиваються одночасно. Відображаючи кризу духовності, засоби інформації формують і пропагують образ сучасної людини як прагматичної, жорстокої, нахабної й розпусної. Утративши ієрархію цінностей, уявлень про духовно-моральне життя, високу громадянську відповідальність за долю країни, регіону, певного колективу, молодь, нерідко і військовослужбовці, схиляються до будь-яких ідеологічних течій, захоплюються антропософією, теософією, спіритизмом, неорелігіями вклоняються західним кумирам. В нашій історії низькопоклонство перед Заходом зустрі-чалося часто. Такі явища критично оціню-вали М.В. Ломоносов, Д.І. Фонвізін, О.С. Пушкін, Т.Г. Шевченко, А.П. Чехов, Ф.М. Достоєвський, І.О. Бунін.
Кожний народ творить властиву йому культуру, духовність і мораль, систему виховання людини й громадянина. Вихо-вати людину, зокрема, воїна - свідомого захисника України, означає пробудити в людині духовні переживання, відкрити в ній доступ в інший світ духовності. Тільки тоді людина навчиться відрізняти добро від зла, почути в самій собі голос совісті, зрозуміти, що таке моральність, честь, шляхетність, відважність, муж-ність, героїзм і військова служба Батьків-щині. Але зараз засоби масової інфор-мації нав'язують далеку від національних традицій "нову систему цінностей", прин-цип "розкріпачення особистості", праг-нення до повної і нічим не обмеженої сво-боди. Це підриває національну безпеку України, посилюючи розкол національної ментальності за багатьма параметрами (політичними, економічними, соціаль-ними, релігійними, етнічними, географіч-ними). Люди старшого покоління не у всьому підтримують так звану "нову систему цінностей", бо розглядають таку незалежність як розгнузданість і свавілля (антиподи моралі), які нічого спільного із свободою не мають. Свобода - це мож-ливість жити повноцінним національним життям. В ньому багато аспектів націо-нальної свідомості зруйновано, перерва-лася спадкоємність поколінь. Освіта, виховна робота в армії можуть відродити вузли національної пам'яті, зберегти спадкоємність вітчизняних духовних тра-дицій і національного ідеалу, пов'язаних з життям суспільства й діяльністю військо-вослужбовців.
Доцільно нагадати моральні цінності русичів. Відсутність сорому й совісті вони вважали моральним каліцтвом. Совість у них не відділялась від сорому. Соромно погано працювати, виконувати свій обов'язок, соромно обдурити, узяти зайве, наживатися за чужий рахунок, порушувати заповіді. Із запровадженням християнства в Київській Русі діяли хрис-тиянські моральні принципи, викладені в Біблії, творах Отців церкви, різних цер-ковних документах. Багато загальнолюд-ських норм моралі набули релігійного усвідомлення (не вбивати, не красти, шанувати своїх батьків, жити тільки своєю працею тощо). Русичі високо ціну-вали добролюбство, в якому обґрунтову-валась думка про добре ставлення до людини й природи, поява зла означала відхилення від норми, згубними вважа-лись гріх і відсутність добрих справ.
При шануванні ідеалів добра сформу-вались безкорисливість, властива ідео-логії трудової людини. Ставлення до праці розглядалось як прояв духовного, життя. "Ставлення до праці, - говорив український педагог В. Сухомлинський, - є найважливішим елементом духовного життя людини. Було б недостатнім і наївним сказати, що працьовитість вихо-вується в процесі праці. Працьовитість як найважливіша риса морального образу виховується й у процесі духовного жит-тя - інтелектуального, емоційного і вольо-вого. Не може бути працьовитою людина, яка мало думає, мало переживає" [7].
І в сучасних Збройних Силах України, знаючи національні культурні традиції, слід відновити і вміло використовувати давньоруське осмислення освіти, знань, які підпорядковувались вищій меті - духовному і моральному становленню людини і громадянина. В українському суспільстві, в тому числі і в армії, необ-хідно створювати моральний світ із його найгуманнішими характеристиками, які б істотно сприяли самоутвердженню люди-ни. Ігнорування норм моралі і гуманізму різними антиподами забруднює людські стосунки і людські душі, бо най-страшнішим забрудненням є забруднення антигуманними ідеями.
Культивуючи високоморальне середо-вище, у військовослужбовців можуть ви-никати протиріччя між ідеями, ідеалами, віруваннями з одного боку та матеріаль-ними потребами людини - із другого. Це потребує з'ясування питання, що є справ-жньою силою життєдіяльності військо-вого колективу - ідеї чи матеріально-фінансові потреби. Названа проблема, як і суперечка навколо неї, давня і в ній не слід перебільшувати фактори суспільного життя. Викликають тривогу явища нігілізму в суспільстві, зневіра в силу країни і армії, історичну цінність нашого минулого, ефективність внутрішньої та зовнішньої політики України, можливість виходу з кризи, успішне реформування Збройних Сил держави.
Віра в Батьківщину - Україну, свою державу, народ і армію, в ідеї, що їх захищають воїни, - важливий аспект військової освіти й виховання. Маючи певні сили і засоби, в сучасних умовах необхідно забезпечити віру воїнів у реальну можливість подолати всі негаразди, досягти економічної та соціально-політичної стабільності в Україні. Досягнення цієї мети вимагає вмілої протидії зарубіжним, а також й внутрішнім інформаційним потокам, які поширюють антиукраїнські та антидержавні положення, рекламують не кращі зразки товарів та послуг, пропагу-ють насильництво і жорстокість, низько-пробні західні фільми, витиснувши націо-нально-культурні надбання.
Інформаційне поле, створене на основі внутрішніх і зовнішніх джерел, перенаси-чене різними негативними явищами люд-ського буття, які стимулюють духовну кризу, відсуваючи на далеку перспективу її подолання, посилюють зневіру військо-вослужбовців у кращу долю України, її народу. Існуюча ситуація диктує необхід-ність формування такого інформаційного середовища, в якому б утверджувалось переконання важливості сумлінного слу-жіння Батьківщині, подальшого реформу-вання армії, висвітлювались характерні для воїнів ідеї громадянськості, патріо-тизму, військового обов'язку, військової честі, дисциплінованості і гідності. Однак духовні процеси впливають на військово-службовців не автоматично, а це потребує від командирів, організаторів виховної роботи спецпідготовки, систематичності, професіоналізму. Відсутність таких людей або їх непрофесіоналізм, обмеже-ність не сприятимуть цілеспрямованому духовному впливу.

Джерела
1. Лисицин Е.М. Національна ідея і стратегія національної безпеки //Стратегія національної безпеки України: проблеми розробки та імплементації. - К., 2000. - С. 16-21.
2. ЕтнонаціональниЙ розвиток України. Терміни, визначення, персоналії'. - К., 1993. - С. 653-6.
3. Християнство як феномен культури. - К., 2^00. - С. 529-530.
4. Вже релігійним організаціям довіряють менше// Релігійна панорама. - 2001. - № 7. - С. 3.
5. Християнство як феномен культури. - К., 2000. - С.509.
6. Каптерев П. Избранные педагогические сочинения. - М., 1982. - С.308.
7. Сухомлинский В.А. О воспитании. - М., 1975. - С.128.

До змісту "Воєнна історія" #4-6 за 2004 рік