"Воєнна історія" #4_6 за 2004 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

ВИТОКИ ТА СУТНІСТЬ МІЖНАРОДНОГО ТЕРОРИЗМУ

Ігор ПЕЧЕНЮК, кандидат історичних наук, підполковник, доцент кафедри історії Національної академії оборони України
Микола ШЕВЧЕНКО,
кандидат філософських наук, підполковник, викладач кафедри філософії Національної академії оборони України

На початку третього тисячоліття тероризм став однією з головних проблем людства, що обумовлює необхідність відпрацювання нових підходів щодо зміни сутності глобальної загрози та розбудови нових методів безпечного співіснування за умов докорінних змін у геополітичному просторі.
Перша хвиля міжнародного тероризму, початок якої відноситься до другої половини ХХ століття, прокотились по багатьох країнах світу численними терористичними актами та диверсіями, переважно на авіалініях та повітряних лайнерах. Після прийняття урядовими і комерційними авіакомпаніями відповідних заходів безпеки щодо захисту цивільної авіації атаки терористів перекинулись на наземні цілі: аеропорти, дипломатичні місії, окремих представників великого бізнесу і політичного істеблішменту, що також не залишилось поза увагою служб безпеки більшості країн.
Загальною проблемою в сфері забезпечення воєнної безпеки держави на сьогодні виступає адекватне реагування її воєнно-політичного керівництва на появу нових викликів та загроз у військовій сфері суспільства. Водночас, успішне розв'язання цієї проблеми в сучасних умовах є неможливим у межах традиційних підходів як до прогнозування загроз у цілому, так і до забезпечення належного рівня воєнної безпеки держави, зокрема. Добре відомо, що в процесі подальшої воєнної глобалізації і домінуванні інформаційної складової в структурі сучасної цивілізації, істотно й невпинно ускладнюватиметься зміст і характер війн. Цілком природно, що ця обставина викликатиме помітні зміни у підходах щодо збройного захисту державою національних інтересів на міжнародній арені.
Воєнна глобалізація визначає зв'язок загальної проблеми з найбільш важливими науковими та практичними завданнями дослідження тенденцій сучасної збройної боротьби, ускладнення змістовних вимірів війн, нових викликів та загроз воєнній безпеці держави, що пов'язані з діяльністю терористичних організацій. Саме ці завдання уявляються надзвичайно відповідальними. Адже затримка у зміні традиційних підходів забезпечення воєнної безпеки держави призводить до консервації нашого відставання у воєнно-політичній сфері від провідних економічно розвинених країн світу. Такий стан справ негативно впливатиме на ефективність системи забезпечення воєнної безпеки України.
На підставі аналізу актуальних досліджень і наукових публікацій можна дійти висновку, що проблеми тероризму поступово привертають увагу філософів, істориків, політологів, фахівців державного та військового управління [1-3]. Дослідженню загальних проблем тероризму й окремим його аспектам присвячені роботи таких вітчизняних дослідників, як М. Требіна [4-5], В. Маслєннікова, О. Піскуна [6].
Разом з тим, залишаються недостатньо вивченими проблеми, що спричинені фундаментальною суперечністю в розвитку теорії національної безпеки й практики: стратегія національної безпеки, прикладні військово-гуманітарні дисципліни адаптуються до нових викликів національній безпеці з певним запізненням. Стосовно підходів до вирішення цих проблем можна навести роботи В. Мандрагелі [3], М. Требіна [5].
Мета даної статті полягає в досліджені витоків та сутності міжнародного тероризму й обґрунтуванні тези щодо подолання надмірної інерційності воєнно-політичної свідомості суспільства та неспроможності її швидкої адаптації до змін у контексті глобалізації тероризму. Дослідити цю проблему можна, виходячи з двох домінант: усвідомлення характеру змін у сфері забезпечення національної та міжнародної безпеки і виявлення сучасних тенденцій соціального насильства.
Тероризм як політичне явище сягає своїм корінням глибокої давнини. За своїм походженням латинський термін "terroro" означає "страх, жах". Страх - це одне із найбільш глибинних почуттів людини, що виникає при зустрічі з незвіданим, незрозумілим і загадковим. "Старий завіт" побудований на підпорядкуванні Богу Караючому і страху перед ним. Внаслідок цього страх почав використовуватися як засіб утримання влади, а терор - особливим засобом політичної боротьби.
Першим відомим в історії людства терористичним угрупованням можна вважати секту секаріїв, яка діяла в Палестині в 66-73 роках н.е. [7].
У ХІ ст. на Сході діяли ассасіни. Тайну секту, чия назва і досі вважається синонімом підступного вбивства, заснував Хасан аль-Саббах, якого історики вважають основоположником ідеології тероризму. Його називали генієм зла. Він обгрунтував не тільки ідеологію тероризму, але і створив прототип держави нової формації - терористичну державу, в якій існувала чітка ієрархія підкорення і не було єдиних кордонів, чітко окресленої території. Володіння аль-Саббаха складалися з окремих замків-фортець. Територію його держави не можна було захопити, завоювати або скорити. Його прихильники кочували із фортеці у фортецю (мобільність терористичних груп - у сучасному розумінні).
Таємні спільноти давніх терористів були відомі на Далекому Сході, Японії, в Індії. Дуже войовничими були вони в Китаї. Їхні члени займалися традиційним вимаганням, а професійні кілери, яких також було чимало, служили будь-кому, хто платив гроші.
Потужний поштовх поширенню тероризму дала Велика французька революція. Тут уперше у своїй історії людство зіткнулося з політичним терором (як різновидом тероризму). Починаючи з другої половини ХІХ століття, терористичні акції в Європі стали систематичними, однак вони не були такими глобальними, як у кінці ХХ століття.
У 1848 р. німецький радикал Карл Гейнцген доводив, що заборону убивства не можна застосовувати до політичної боротьби і що фізична ліквідація сотень і тисяч людей може бути виправдана, виходячи з "вищих інтересів людства". Гейнцген став певною мірою основоположником теорії сучасного тероризму. Він вважав, що силі й дисципліні реакційних військ необхідно було протиставити таку зброю, за допомогою якої невелика група людей може створити максимальний хаос. Тобто в даному випадку Гейнцген, сподівався дати асиметричну відповідь за допомогою отруйних газів, вибухівки, а також вимагав пошуку нових засобів знищення. Це і є так звана "філософія бомби", що з'явилася наприкінці ХІХ сторіччя [6].
Концепція "філософії бомби" отримала подальший розвиток у "теорії руйнування" Бакуніна. Останній у своїх роботах відстоював думку про визнання лише однієї дії - руйнування. Як засіб боротьби, він пропонував отруту, ніж і мотузку. Революціонери, вважав Бакунін, повинні бути глухими до стогонів приречених і не йти на будь-які компроміси.
У 70-і роки ХІХ ст. анархістами була висунута доктрина "пропаганда дією". Її суть полягала в тому, щоб не словами, а лише терористичними діями можна спонукати маси до тиску на уряд. Така ж думка проходить і в Кропоткіна, коли він визначає анархізм як "постійне порушення за допомогою слова усного і письмового, ножа, гвинтівки й динаміту".
Наприкінці ХІХ сторіччя особлива роль у пропаганді тероризму в Європі і США належить Іоганну Моста, що проповідував "варварські засоби боротьби з варварською системою". З цього часу тероризм був, в основному, спрямований проти коронованих осіб і державних діячів. Так, у цей період в Америці терористами були вбиті президенти США Мак-Кінлі і Гарфілд. Були здійснені замахи на Бісмарка. У 1894 році був убитий президент Франції Карно, у 1897 році - прем'єр-міністр Іспанії Кановас, у 1898 році - австро-угорська імператриця Єлизавета, в 1900 році - король Італії Умберто.
Окремим і занадто складним є питання про розвиток тероризму на теренах Східноєвропейських держав, до яких належить і Україна. Так, аналізуючи розвиток тероризму в Росії, можемо навести діяльність такої організації, як "Народна воля", осередки якої були розпорошені по всій території Російської імперії, в тому числі і в Україні. Розмах і поширення тероризму в Росії відбувався з 1901 по 1911 роки, саме в цей час були скоєні гучні терористичні акти проти відомих державних діячів і політиків. Відомо, що у вересні 1918 року Рада Народних Комісарів прийняла постанову про “червоний терор” як надзвичайний захід захисту молодої радянської держави.

Після Першої світової війни терористичні організації знаходили широку підтримку у сепаратистських групах, численних фашистських організаціях і рухах. Прикладом цього може бути румунська "Залізна гвардія".

Є сенс зауважити, що в зазначений період особливого значення набуває державний терор. Його суть полягає в тому, що правляча еліта проводила політику залякування й придушення внутрішніх політичних супротивників украй суворими насильницькими засобами аж до фізичного знищення. Так, у Росії в 20 - 40-х і в Німеччині 30 - 40-х років ХХ століття проводився масовий терор усіх інакомислячих. При цьому в 1940-х роках масовий політичний терор вийшов на міжнародну арену, коли Німеччина почала фізично знищувати єврейську діаспору на окупованих нею територіях, нібито у відповідь на нещадні бомбардування з повітря німецьких міст.
Після Другої світової війни дії терористів дещо змінилися. Їх витіснили так звані конфлікти малої інтенсивності - війна в Кореї, у В'єтнамі. Терористичні групи стали частиною партизанського руху або армійських підрозділів. Так було з єврейськими терористичними групами, які з початком громадянської війни в Палестині й вторгненням арабських військ увійшли до складу ізраїльської армії.
Але на початку 70-х років ХХ століття тероризм виходить на світову арену як загальнолюдська катастрофа. Виступаючи з промовою на Генеральній Асамблеї ООН у 1986 році, тодішній прем'єр-міністр Франції Жак Ширак не без підстав помітив, що тероризм став систематично застосовуваною зброєю безмежної і найчастіше безликої війни. Якщо з 1970 по 1980 рік в усьому світі було здійснено 1814 терористичних актів, то з 1980 по 1986 рік їх число збільшилося більше, ніж удвічі. Друга половина 1990-х років ознаменувалася новою серією терористичних актів у ряді країн: новий 1997 рік зустріли в ролі заручників кілька десятків гостей посольства Японії у Перу, відбулися вибухи бомб, закладених терористами в містах Кабул, Тель-Авів, Атланта, Бєлград, Алжир. Усе це було продовженням хвилі тероризму, що охопила за останні роки майже всі регіони світу, і підтвердило той факт, що він перетворився в глобальну зброю таємної війни сучасності. Політичний тероризм сучасності охопив не лише сушу, але морський і повітряний простір. Варто помітити, що глобалізація призвела до розширення географії терористичних актів, і росту їх числа з 800 до 2000 у рік (з 1995 р.) [8, с. 499-500]. При цьому терористичні акти почали набувати системного характеру, а терористичні угруповання стали синхронізувати свої дії. Це дає підстави говорити про глобалізацію тероризму.
Географія сучасних терористичних актів представлена наступними країнами: Північна Ірландія, США, Росія, Іспанія, Кенія, Танзанія, Японія, Аргентина, Індія, Пакистан, Афганістан, Алжир, Ізраїль, Ліван, Єгипет, Туреччина, Албанія, Югославія, Колумбія, Іран, Ірак, держави Південно-Східної Азії. При цьому епіцентр терористичної діяльності протягом останніх років змістився від країн Латинської Америки до Японії, ФРН, Туреччини, Іспанії, Італії, США, Іраку.
У таблиці представлені деякі терористичні організації, що діяли в 1990-х роках ХХ ст. [8, с. 528-530].
Головною метою тероризму є не убивство конкретних людей, а погроза убивством чи насильством, і жертвами стають не лише ті, хто загинув, а й ті, хто залишився живим. Щоб позбутися страху, терористичні угруповання прагнуть перенести його на інших. А іншими найчастіше є представники чужих народів, націй, країн і цивілізацій.
Тероризм спрямований на залякування й деморалізацію живих, на повільне нагнітання атмосфери погроз і невідомості, яка лякає, і являє собою ефективний засіб психологічного впливу. Нагнітання страху в суспільстві чи в якій-небудь наміченій групі призводить до депресії й паніки, тим самим штовхаючи людей на передбачувані відповідні дії, що вигідні терористам.
Усе це має безпосереднє відношення до рефлективного управління процесом ухвалення рішення в державних структурах. Сутність даного управління, полягає в тому, що, в першу чергу, воно спрямоване на психіку представників влади, які вирішують питання національної безпеки, і має негативний характер. Основне завдання рефлективного управління - загнати супротивника в скрутні умови продовження протиборства чи примусити його до прийняття рішень, які об'єктивно призведуть до поразки.
З досвіду відомо, що головною метою політичного тероризму завжди була дестабілізація державних режимів, формування в населення стурбованості через свою беззахисність перед насильством, зміна державної влади в країні й здійснення інших політичних, національних чи релігійних сподівань. При цьому терор здійснювався, як правило, невеликими політичними угрупованнями. За оцінками експертів нині у різних країнах світу нараховується понад 100 великих терористичних організацій. Вони підтримують між собою постійні контакти, які спрямовані на підготовку та здійснення терористичних актів, обмін інформацією і фінансове забезпечення злочинної діяльності [8, с. 500].
Як правило, терористи прямо заявляють про свої політичні цілі у момент здійснення ними терористичного акту, або заяви робляться керівниками політичних організацій, формально не пов'язаними з терористами. Держава, що здійснює терористичні акти проти населення, зазвичай, також не приховує цього, але досить часто освячує їх високими ідеями.
Аналіз терористичної діяльності в різних країнах свідчить про те, що це явище багатогранне й багатолике. Однак, слід зазначити, що ні в міжнародному праві, ні в кримінальному праві окремих країн дотепер не сформульовано чіткого і єдиного поняття тероризму. Зазвичай визначають його як незаконне використання чи погроза застосування сили з метою примушення або залякування уряду чи суспільства в політичних цілях. При цьому твердження про "незаконне використання сили" є стрижнем усіх визначень. З філософської точки зору "законність" чи "незаконність" поняття відносні в залежності від того, яким чином розглядається дана проблема. Насильство може бути цілком законним за формою - інформаційний вплив, а за змістом - це терор. Нарешті, "залякати суспільство" можна й іншими засобами, оскільки прояви тероризму різноманітні за своїми масштабами, цілями, формами, методами, природою тощо (див. рис. 1).
На наш погляд, за методами впливу тероризм буває: із застосуванням фізичного насильства (смерть, каліцтво); із використанням матеріальних об'єктів (крадіжка, грабування); із застосуванням морально-психологічного насильства (психічні травми, неврози, фобії, почуття страху).
Як правило, під час терористичних акцій зазначені методи використовуються комплексно, а пріоритет тим чи іншим із них віддається з урахуванням конкретних умов і специфіки регіону діяльності терористів, їх оснащеності, політичної обстановки та інших обставин.
За характером впливу на міждержавні відносини й громадянської належності суб'єктів терористичної діяльності тероризм поділяється на внутрішній та міжнародний. У свою чергу, міжнародний і внутрішній тероризм також можна додатково систематизувати.
У внутрішньому тероризмі залежно від його суб'єктів можна виділити: державний, проурядовий; опозиційний і міжнародний.
Міжнародний тероризм може бути державний і міждержавний.
Якщо класифікувати тероризм за цілями, то можна виділити:
згуртовуючий тероризм, діяльність якого спрямована на об'єднання різноманітних структур екстремістського погляду;
конфронтальний тероризм, який проявляється в застосуванні насильства при боротьбі між вороже налаштованими політичними блоками, рухами, організаціями, а також між державними структурами й опозицією;
тероризм демонстративний, покликаний забезпечити "рекламу" терористичній організації, яка проводиться нею в життя, ідеологію й політику;
тероризм провокаційний, коли суб'єкти насильницьких дій прагнуть примусити свого противника перейти до непопулярних серед населення або тактично вигідних для терористів дій.
За засобами, які використовуються при здійсненні акцій тероризму, останні поділяються на два види: традиційний і технологічний.

Згадуваним вище проявам тероризму властиві найбільш типові і відмінні риси.
Суб'єктами тероризму можуть бути: держава, її спецслужби, міжнародні або національні терористичні центри й організації, політичні течії й партії екстремістського спрямування, групи громадян і навіть окремі особи, які прагнуть досягнути своїх цілей із застосуванням методів тероризму [9].
Зауважимо, що у ХХІ столітті розгорнулося глобальне інформаційно-психологічне протиборство світових еліт, у якому широке застосування знайшов інформаційний тероризм.
Інформаційний тероризм - новий вид терористичної діяльності, орієнтований на використання різних форм і методів тимчасового чи безповоротного виводу з ладу інформаційної інфраструктури держави чи її елементів, а також цілеспрямоване використання інформаційної інфраструктури для створення умов, що спричиняють катастрофічні наслідки життєдіяльності суспільства й держави.
Нинішнє століття розпочалося досить тривожно. Сили зла постійно прагнуть дестабілізувати ситуацію у світі шляхом використання тероризму у політичних цілях. При цьому глобалізація створила умови для більш масштабного й ефективного впливу на населення, тому що ЗМІ, в силу своєї специфіки, є оптимальними розповсюджувачами екстремальних новин і мимоволі стають активними поплічниками терористів, забезпечуючи їх популярність. Показувати повсякденне життя нецікаво. Цього ніхто не буде читати й дивитися. За це рекламодавець не платить гроші. А от чим ефектніший теракт - тим більше він привертає увагу, тим ширше його показують по усьому світу глобальні засоби масової інформації.
Інформаційна зброя спрямована безпосередньо на зміну поведінки інформаційних систем, а у разі застосування проти людей - на зміну їх мислення і відповідно поведінки без попереднього "залякування" (див. рис. 2) [10].
Варто звернути увагу на те, що політичний терор був і, безумовно ,залишається одним із способів боротьби за владу. Завдання, що розв'язуються за допомогою нього, можуть бути найрізноманітнішими. Однак, відповідно до діалектики розвитку, усі вони прямо чи побічно спрямовані на зміну або збереження системи управління держави. На перший погляд, здається дивним твердження про збереження системи управління, але історія на прикладах доводить це (убивство: П. Столипіна - реформатора Росії, Д. Кеннеді, котрий мав наміри змінити взаємини США й СРСР).
Тому, на наш погляд, найбільш об'єктивним буде наступне визначення політичного тероризму - це застосування крайніх форм насильства, часто недержавного (але в багатьох випадках державного), чи погроза насильством з метою викликати паніку в суспільстві, послабити або змінити уряд, викликавши необхідні політичні зміни чи не допустити останніх.
Якщо боротьбу за владу розглядати на досить тривалому історичному відрізку часу, а під зброєю соціального насильства розуміти будь-які засоби, то порядок пріоритетності цієї зброї буде наступний (див. рис. 3):
1. Концептуально-методологічна зброя - інформація світоглядна, філософська, методологічна, яка дозволяє виокремити загальний і частковий хід речей. На базі цих знань формується філософський погляд на світ та приймаються стратегічні рішення за основними напрямами розвитку народів і держав.
2. Хронологічна (історична) зброя - інформація хронологічного порядку існування фактів та явищ їхнього взаємозв'язку між собою. При володінні методологією вона дозволяє розглядати явище як включення в глобальний історичний процес і точно визначити вектор своєї політики. Саме знання фактичної історії дає в руки людині зброю цього пріоритету. В пов'язаному процесі минуле пояснює теперішнє, а, відповідно, правильне усвідомлення теперішнього дає можливість прогнозувати майбутнє. Інверсія на цьому рівні швидко спричиняє спотворення майбутнього.
3. Фактологічна (ідеологічна) зброя - інформація прикладного характеру: релігія, ідеологія, політичні та виборчі технології.
4. Економічна зброя - засоби економічної боротьби за дезорганізацію економічних структур противника та їхнє наступне поглинання.
5. Зброя геноциду вражає не лише сучасне покоління, але й майбутні покоління (ядерна, біологічна, хімічна, генно-етнічна, наркотики).
6. Звичайна зброя фізичного ураження - це, зброя за допомогою якої велися війни до Першої світової війни.
Розглянуті види зброї на практиці проявляються у вигляді насильства. Тому структуризація видів цієї зброї, цілі та способи застосування можна розглядати як нову теорію насильства.
Варто зазначити, що відсутність систематизованих знань з теорії питання не дозволяє політикам і державним службовцям правильно прогнозувати можливості політичного терору і відповідно вживати заходів щодо його попередження.
Отже, сучасний тероризм можна характеризувати за рівнем його розвитку наступним чином.
По-перше, відбулася трансформація тактики тероризму. Раніше він існував в основному у формі одиничних замахів на керівників держав, урядів і високопоставлених чиновників. Нині ситуація кардинально змінилася. Сучасний тероризм - це вже не розрізнені індивідуальні дії, а серії різноманітних терористичних акцій, спрямованих проти широкого кола осіб та об'єктів, ретельно підготовлених, які здійснюються кваліфікованими кадрами і добре організованими угрупованнями. При цьому спостерігається різке кількісне зростання терористичних актів із численними жертвами і значними матеріальними збитками, а також об'єднання зусиль окремих екстремістських формувань і кримінальних структур на міжнародному рівні для досягнення своїх політичних цілей.
По-друге, удосконалилась структура терористичних угруповань і посилилася конспіративність їх діяльності. Терористи почали здебільшого діяти нечисленними підрозділами, жорсткішою стала перевірка нових членів. У межах терористичних організацій практикується спеціалізація підрозділів за їх призначенням: фінансування, розвідка й контррозвідка, постачання зброї і спеціальних засобів на місце запланованого терористичного акту, чи виконання терористичного акту.
У 30-40 роки ХХ століття тероризм узяли на озброєння екстремістські організації "Мусульманське братерство", "Молодий Єгипет".
По-третє, відбулося удосконалення форм і методів терору. Використання терористичними організаціями вкрай жорстких форм і методів боротьби підвищує небезпеку здійснення актів так званого технологічного тероризму. До них, у першу чергу, належить використання чи загроза застосування ядерної, хімічної і бактеріологічної зброї, радіоактивних або високотоксичних хімічних, біологічних речовин, а також спроби захоплення екстремістами ядерних та інших промислових об'єктів.
По-четверте, сучасними терористами взятий курс на використання досягнень науково-технічного прогресу. Розвиток прогресу породжує нові види тероризму, руйнівна сила яких постійно зростає. Так, життя сучасного суспільства залежить від електронних баз даних та інформації, що передається ними. Від цього залежить також оборона, діяльність спецслужб і правоохоронних органів, банківської справи, робота систем життєзабезпечення міст тощо. У зв'язку з цим, життєво важливі сфери діяльності будь-якої держави стали відкритими для комп'ютерних хакерів. А їхні узгоджені дії можуть не тільки паралізувати всю країну, але і призвести до численних людських жертв. Тому загроза нового виду тероризму - інформаційного або електронного - сьогодні набуває особливого значення.
По-п'яте, зростає тероризм, заснований на релігійній та етнічній ненависті. Сьогодні небезпеку становлять не тільки групи бойовиків, які безпосередньо беруть участь у бойових діях, але і численні загони проповідників ісламу радикального напряму, у тому числі войовничого, які пройшли навчання в ісламських навчальних закладах Саудівської Аравії, Пакистану, Єгипту і були завербовані ісламістами. Порівняльний аналіз розвитку ситуації на Балканах, Північному Кавказі і в Центральній Азії показує, що саме перед ісламськими проповідниками ставиться мета першими реалізувати розраховані на довготривалу перспективу завдання поширення ідей сепаратизму і релігійного екстремізму в різних регіонах країни.
По-шосте, відбулося збільшення людських і фінансових джерел міжнародного тероризму.
По-сьоме, відповідно до нової теорії насильства можливе здійснення тероризму за допомогою наступної зброї: концептуально-методологічна (впровадження помилкових цінностей для суспільства), хронологічна (створення помилкової концепції причинно-наслідкового зв'язку явищ), фактологічна (демагогія, пропаганда помилкових ідей, залякування за допомогою ЗМІ), економічна (санкції, ембарго, кредити міжнародного валютного фонду, піратство), геноцид (алкоголь, наркотики, хімічні отруйні речовини) і зброя фізичного ураження (убивства, вибухи, підпали, викрадення заручників тощо).
По-восьме, міжнародний тероризм є геополітичним модусом дестабілізації. Адже для нанесення випереджальних ударів по потенціальних базах тероризму використовується і пряме вторгнення в окремі країни чи регіони збройних сил з подальшою окупацією та зміною керівництва країни. Ці вторгнення фактично є локальними війнами різної інтенсивності і розмаху. Як приклад ліквідації потенціальних базах тероризму можна розглядати військову операцію США проти Гренади (жовтень - листопад 1983 року), війну Росії в Чечні (починаючи з 1994 року), і, безумовно, військову операцію США в Афганістані проти талібів (листопад - грудень 2001 року) [11, c. 243].
Тобто, на сьогодні тероризм можна розглядати як своєрідну платню світового співтовариства за прогресуючу глобалізацію міжнародних відносин. Одним із її наслідків є багатомасштабні міграційні процеси, які можуть нести серйозну загрозу стабільності й безпеці всьому міжнародному співтовариству в цілому.
Тероризм стає довготривалим фактором, що негативно впливає на розвиток суспільних відносин нашої держави з іншими країнами. Тому небезпека загроз, пов'язаних з діяльністю терористичних організацій, у найближчий час не лише збережеться, але й ще більш посилиться. У перспективі у разі послаблення протидії організаціям терористів існує небезпека їх об'єднання з метою подальшої дестабілізації ситуації у кризових регіонах.
Стає очевидним і той факт, що тероризм в тому вигляді, як це було при нападі на Всесвітній торговельний центр у США, або захоплення заручників у Норд-Ост у Москві, зустрічається все менше. Сучасний тероризм пов'язаний з наркобізнесом, незаконною торгівлею зброєю, виготовленням і поширенням фальшивих грошей, із переміщенням капіталу, його відмиванням і навіть створенням легальних торговельних фірм. Ці явища можуть "зачепити" й Україну, що негативно впливатиме на економіку держави, її соціально-політичний стан і може призвести до інших небажаних наслідків. Позиція щодо боротьби з тероризмом однозначна: міжнародний тероризм повинен знищуватися скрізь і в усіх його проявах.
Для адекватного реагування на загрози такого характеру Україна передбачає активізацію своєї участі у миротворчих та гуманітарних операціях під егідою ООН. Поряд з цим ЗСУ та інші військові формування держави повинні бути готові до недопущення, нейтралізації або ліквідації зазначених загроз [12, c. 15].
Однак боротьба з міжнародним тероризмом із використанням лише силових методів у кінцевому результаті не може бути ефективною. У війні проти міжнародного тероризму неможливо досягнути абсолютної перемоги, застосовуючи лише воєнну силу. Разом із тим, відкидати міць військових відомств передових держав світового співтовариства також немає сенсу.
Таким чином, можна вважати, що основними завданнями таких відомств по боротьбі з міжнародним тероризмом є:
аналіз інформації про стан, динаміку і тенденції поширення міжнародного тероризму;
вироблення відповідних пропозицій головам держав світового співтовариства;
участь у формуванні і розвитку ефективної системи виявлення, попередження і припинення терористичних акцій, яка б відповідала оперативній обстановці й тенденціям розвитку тероризму;
координація спільної діяльності з недопущення здійснення терористичних актів на ядерні об'єкти, а також із використанням засобів масового ураження;
об'єднання сил і засобів в організації заходів щодо ліквідації існуючих терористичних організацій і незаконних військових формувань, перехоплення й перекриття каналів незаконного обігу зброї, боєприпасів та інших небезпечних матеріалів.

Джерела
1. Смолянюк В.Ф. Військова могутність України: Теоретико-методологічні засади формування й роз-витку (політологічний аналіз досвіду 1990-х років): Монографія. - Київ; Ірпінь: ВТОР "Перун", 2000.- 448 с.
2. Бодрук С.О. Структури воєнної безпеки: національний та міжнародний аспекти. - К.: НІПМБ, 2001.- 300 с .
3. Мандрагеля В. Причини та характер воєн (збройних конфліктів): філософсько-соціологічний ана-ліз.- К., 2003. - 570 с.
4. Требин М.П. Терроризм в ХХІ веке. - Мн.: Харвест, 2003. - 816 с.
5. Требін М.П. Армія та суспільство: соціально-філософський аналіз взаємодії в умовах трансформа-ції. - Х.: Видавничий Дім "ІНЖЕК", 2004. - 404 с.
6. Маслєнніков В., Піскун О. Сучасний стан тероризму // Честь і закон. - 2001. - № 1. - С. 12 - 17.
7. Бондаренко А. Проигранная информационная война // Независимое военное обозрение. - 1996. - 10 октября.
8. Кузнецов Ю., Никольский В. Введение в теорию национальной безопасности. Проблемы безопас-ности русского народа и современность. - Алма-Ата: Верный, 1999. - 808 с.
9. Краснов А. Использование несмертелъного оружия в ограниченных конфликтах // Зарубежное воен-ное обозрение. - 1996. - № 7.
10. Расторгуев С.П.. Философия информационной войны. - М., 2003. - 496 с.
11. Шевченко М.М. Геополітичні функції війн ХХІ століття (філософський аналіз) // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В. Лях. - Вип. 27.- К.: Український Центр духовної культури, 2002. - С. 234-245.
12. Стратегічний оборонний бюлетень Україна на період до 2015 року (Біла книга України). - К.: Аван-пост-прім, 2004. - 96 с.

До змісту "Воєнна історія" #4-6 за 2004 рік