журнал "Воєнна історія" #4(46) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА ЯК МАКІАВЕЛЛІСТ

Сергій ПОЛТАВЕЦЬ,
кандидат політичних наук, докторант Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України

«Досвід нашого часу показує,
що здійснили великі справи ті государі,
які мало турбувалися про те,
щоб тримати слово, і уміли
обдурювати людей своїми прийомами»

Н.МАКІАВЕЛЛІ

Так склалося, що в російській, а пізніше в радянській історіографії ім’я Івана Мазепи стало прозивним, і в більшості випадків воно ототожнюється зі «зрадником». Початок цьому поклав у монографії «Мазепа» (1882) М. Костомаров. Подальші історичні і політичні оцінки мало відрізнятимуться від тих, які містить монографія Костомарова. Сучасній українській історичній науці І. Мазепа «бачиться людиною, що турбується про рідну землю, людиною, яка вимушена була працювати в дуже непростих умовах і який, врешті-решт, в тих умовах зробив для України все, що міг» [4, 6].
Спробуємо розглянути цю постать через аналіз його політичних перемог і поразок, поставивши за мету подивитися на особу і життєвий шлях І. Мазепи з точки зору політичної теорії, можливо, у меншій мірі акцентуючи увагу на датах, одночасно намагаючись глибше зрозуміти і оцінити соціальне, політичне і в деякій мірі психологічне середовище, в якому існував, співіснував і діяв український гетьман. При цьому розглянемо його більш ніж 20-літнє перебування при владі (1687–1709 рр.) через призму політичної теорії Макіавеллі.
Перш за все визначимося з дефініцією «макіавеллізм» (від імені Н. Макіавеллі), що означає образ політичної діяльності, який не нехтує будь-якими засобами заради досягнення поставленої мети [6, 162]. Макіавеллі «приписують авторство теорії про те, що висока мета виправдовує погані засоби, говорять, що він… написав посібник для диктаторів, приписують йому проповідь підступності і обману» [5, 446]. У свою чергу за стереотипністю, я б сказав «шаблонністю» в оцінках Н. Макіавеллі багато дослідників забувають про те, що у «флорентійського секретаря» є і такі рядки: «…правитель повинен жити в дружбі з народом, інакше в біді для нього не буде порятунку» [5, 386]. Н. Макіавеллі при цьому робить застереження, що в разі якщо державці правлять країною за допомогою чиновників «їх становище більш хистке і ненадійне, бо цілком залежить від свавілля тих громадян, які посідають посади і легко можуть позбавити государя влади, особливо в несприятливих для нього обставинах, виступивши проти нього або відмовившись коритися» [5, 387].
З упевненістю можемо сказати, що в особі Івана Мазепи, Н. Макіавеллі знайшов вдячного читача, учня і послідовника. Російський історик Т. Таїрова-Яковлєва стверджує, що «Іван Степанович – хитрий, обережний, і розумний політик, неухильно і терпляче створював умови для перетворення старої системи Гетьманщини в налагоджений механізм. Учень Макіавеллі, що за власним визнанням захоплювався його «Государем», він за зовнішнім спокоєм і люб’язною усмішкою приховував свої справжні плани і наміри» [8, 124].
Така оцінка особи І. Мазепи російським істориком є виключенням в російській історіографії, тому що «випадає» із загальноприйнятих характеристик. На нашу думку, зважений підхід Тетяни Таїрової-Яковлєвої допомагає з’ясувати об’єктивну істину, при цьому слід погодитися з твердженням: «Мазепу виривали з складного і суперечливого періоду козацьких воєн, протягом якого всі гетьмани України, починаючи з Богдана Хмельницького, багато разів міняли політичних союзників, і розглядали його договір з Карлом ХII як щось небувале і ганебне» [8, 5].
При цьому слід згадати, що геополітичні обставини змушували і московських правителів укладати договори, які теж можна оцінювати неоднозначно, наприклад, Віленський договір 1656 року. Справедливо буде сказати, що взаємини між нашими народами, державами і національними лідерами ніколи не були простими, однозначними, в них завжди були присутні напівтони. Загалом в політиці ніколи не існує чіткого розмежування на «біле-чорне». Політик, який слідує таким принципам, дуже скоро зазнає поразки. Вчорашній опонент при певних обставинах може стати союзником і навпаки – ще вчора надійний друг частенько стає непримиренним супротивником. Політична кар’єра Івана Степановича Мазепи є прекрасною ілюстрацією цього нашого твердження.
Не будемо детально зупинятись на фактах із життя І. Мазепи, хоча, як справедливо зазначила Т. Таїрова-Яковлєва, більшість і росіян, і українців «про нього знають в основному з поем О. Пушкіна і
Д. Байрона, а в Україні – за зображенням на 10-гривневій купюрі» [8, 5]. Дотепер залишаються актуальними слова українського історика Б. Крупницького: «Його (І. Мазепи – С. П.) наповнена гострими колізіями доля надихнула багато творців на ряд захоплюючих творів, які, проте, стосуються тільки інтимних епізодів з життя цієї легендарної особи... Не так склалося з науковим описом життєвого шляху і діяльності Мазепи як гетьмана Української козацької держави» [2, 17].
Навчаючись в Києво-Могилянській академії, І. Мазепа, за свідченням сучасників, вільно володів латинською, італійською, французькою, німецькою, татарською мовами. Це окрім знання української, польської і російської. Можна припустити, що лише здобуваючи знання, молодий Мазепа (ще не гетьман) вже тоді слідував пораді Н. Макіавеллі: «Що ж до розумових вправ, то государю слід читати історичні книги і в них звертати увагу на вчинки видатних людей, придивлятися до того, як вони поводилися на війні, досліджувати причини їх перемог і поразок, щоб наслідувати перших і уникати останніх, але перш за все чинити так, як у минулому деякі великі люди, які вибирали собі зразком для наслідування прославлених і знаменитих попередників, діянням і подвигам яких вони старалися у всьому слідувати» [5, 402].
Прекрасна освіта до того ж продовжена в Голландії і певна протекція з боку батька (прихильника І. Виговського) дали можливість І. Мазепі 1659 року опинитися на посаді королівського покоєвого. Для дослідників дотепер залишається не зрозумілим, як при дворі польського короля Яна Казимира, ревного католика міг опинитися син українського козака. «Проте є смутні дані, що королева, француженка Марія Людовика, протегувала юного Івана» [8, 17].
У березні 1663 року за дорученням польського короля І. Мазепа везе «клейноди» до гетьмана Правобережної України Павла Тетері, після чого залишається в Україні. Молода, освічена, амбітна людина, але для поляків «схизматик» знов опиняється на роздоріжжі. Його рішення залишитися на батьківщині і продовжувати кар’єру серед козаків нам здається цілком виправданим. Проаналізувавши походження, політичні й ідеологічні принципи сім’ї Мазеп, Т. Таїрова-Яковлєва цілком аргументовано стверджує, що вчинок майбутнього гетьмана по суті «став природним слідуванням сімейним традиціям» [8, 21]. Союз І. Мазепи з Ганною Фридрикевич (рідна сестра якої була дружиною гетьмана Дорошенка) 1668 року був шлюбом з розрахунку. Завдяки йому він утвердився серед козацької старшини. 1669 року І. Мазепа, як стверджує Б. Крупницкий, був призначений «управляючим гетьманського двору, а незабаром одержав чин генерального осавула» [2, 25–26].
Якщо аналізувати цей відрізок політичної кар’єри І. Мазепи, то напевно відшукається безліч аргументів не на користь Мазепи. Йому можна закидати нерозбірливість у виборі засобів досягнення мети, непостійність і часту зміну покровителів. З іншого боку, оцінювати Мазепу варто зважаючи на те, яку він ставив кінцеву мету своєї політичної діяльності. Ідеал України як самостійної держави був близький І. Мазепі й в молоді роки, і значно пізніше. В цьому випадку він був не тільки здібним «учнем Макіавеллі» [8, 124], але і вдячним учнем П. Дорошенка. Як покажуть подальші події, І. Мазепа ніколи ні в Москві, ні перед І. Самойловичем не намагався виставити Дорошенка в «поганому світлі», навпаки всіляко захищав його. Дорікати молодій людині в честолюбстві і бажанні зробити кар’єру і на підставі цього безапеляційно і упереджено звинувачувати його в схильності до зради, на нашу думку, безпідставно і несправедливо. Служба Мазепи при дворі гетьмана П. Дорошенко і подальші життєві колізії свідчать лише про те, що І. Мазепа був дуже талановитим, не за роками мудрим, здібним дипломатом і політиком.
Більшість учених вважають, що типологію політичного лідерства в політичній науці вперше запропонував Н. Макіавеллі. У роботі «Государ» він писав: «І якщо государю необхідно володіти мистецтвом наслідування звірам, він повинен вибрати з них лева і лисицю, тому що лев не захищений від капканів, а лисиця – від вовків. Отже, потрібно бути лисицею, щоб уникнути пасток, і левом, щоб налякати вовків. Ті, хто вибирає одного лева, цього не розуміють. Розсудливий правитель не може і не повинен бути вірний обіцянці, якщо це обертається проти нього і зникли причини, що спонукали його дати слово» [5, 410].
І. Мазепа багато в чому мав завдячувати тому, наскільки він слідував цьому принципу. В період Руїни, коли зрада у відносинах між людьми стала основоположним принципом, а «воля до влади», про яку писав Ф. Ніцше, в багатьох людях не була підкріплена здібностями «надлюдини», а була лише способом отримання певної кількості матеріальних благ, тільки І. Мазепа з його політичним талантом міг переконати об’єднатися і повести до єдиної мети нащадків «Великого Гетьмана Богдана Хмельницького» [3, 114].
Будучи наближеним П. Дорошенка, І. Мазепа відповідав за зовнішньополітичні відносини з Османською імперією і Кримським ханством. Під час чергової поїздки до Туреччини 1674 року на переправі через річку Інгул запорожці І. Сірка захопили І. Мазепу в полон. Знову доля майбутнього гетьмана зробила крутий поворот. Під тиском Івана Самойловича і Григорія Ромодановського І. Сірко вимушений був видати Мазепу. Здавалося б, найменше, що могло йому загрожувати, – це заслання до Сибіру. Тим неймовірнішим видається подальший розвиток подій. Мазепі дозволяють бачити «його царську величність». Пояснити таке ставлення з боку можновладців до ще недавнього полоненого простим везінням було б дуже просто. Своєю здатністю переконувати супротив-
ника і перетворювати його на свого союзника І. Мазепа вражав своїх сучасників. Пилип Орлик згадував, що Мазепа, не досягнувши з першого разу своєї мети, не переставав переконувати людину доти, поки не робив його своїм однодумцем. Зовсім інакше оцінював І. Мазепу швед
А. Есен: «Був Мазепі властивий ще один недолік, неприпустимий для державної людини його рангу – він дозволяв виставляти себе на посміховисько, а цього ніколи не прощають людині, яка претендує на право бути вершителем долі народу» [1, 66]. Услід за М. Костомаровим, А. Есен приписує І. Мазепі боягузтво. Цілком природно, на нашу думку, що оцінки однієї особи можуть мати протилежний характер. Одночасно слід зазначити, що якби І. Мазепа насправді боягузом, будь-яка з тих ситуацій, які йому довелося пережити до 35 років, стала б для нього останньою. Проте майбутній гетьман з дивовижною стійкістю переборював всі негаразди.
Опинившись поряд з гетьманом І. Самойловичем, Мазепа знову міг розраховувати лише на свій талант і досвід. Порівняно з лівобережною старшиною він був бідний і не мав підтримки серед старшини. Майже вся старшинська верхівка стане дуже швидко опозицією до новообраного гетьмана Мазепи. Т. Таїрова-Яковлєва акцентує увагу на тому, що йому довелося ретельно приховувати свої думки, природний аристократизм, неабиякі здібності, амбіції [8, 35]. Тут напрошується певна паралель з початком політичної кар’єри гетьмана Богдана Хмельницького, якого сучасники називали «людиною з тисячею штук». Досить пригадати, що в простому чигиринському сотнику, правда колишньому генеральному писарі Б. Хмельницькому, ніхто не міг розгледіти творця нової держави в Європі.
У цей період І. Мазепа завдяки своїй безпосередній участі в дипломатичних місіях гетьмана І. Самойловича починає налагодження особистих контактів з московськими державними діячами. Значну роль в політичному майбутньому І. Мазепи зіграв Василь Васильович Голіцин. Сам московський вельможа хотів використати І. Мазепу для подальшого кар’єрного зростання і посилення свого політичного впливу в Москві. Впродовж 1679–1681 років І. Мазепа кілька разів приїжджає з дипломатичними дорученнями від гетьмана І. Самойловича. Після укладення Бахчисарайського миру 13 січня 1681 року і приходу до влади Софії Олексіївни, вплив Голіцина на політику Москви став практично необмеженим. Він був ініціатором укладення Вічного миру 1686 року з Річчю Посполитою. Гетьман І. Самойлович вважав безперспективною можливість захоплення Кримського ханства і був проти війни з Туреччиною. Він був переконаний, що втрата Правобережної України це помилковий крок. Така позиція українського гетьмана дратувала В. Голіцина. Спроба зробити Самойловича винуватцем невдачі в Криму, одночасно розправившись з ним за зайву самостійність, була вдалою. Крім цього, частина козацької старшини була незадоволена Самойловичем. Серед підписів на «доношенії» був і підпис І. Мазепи. Сучасні історики за традицією, початок якій поклав М. Костомаров, вважають Мазепу головним призвідником змови. Чомусь багато хто забуває про інших дійових осіб, наприклад В. Кочубея.
Ми ні в якому разі не намагаємося захищати І. Мазепу. Водночас не можна заперечувати того, що І. Мазепа прагнув одержати гетьманську булаву. Це було б дивним зважаючи на все сказане раніше. Акцентувати в цьому випадку увагу на «моральній» стороні питання немає достатніх підстав. Якщо аналізувати весь період Руїни крізь призму боротьби за владу, «булаву», то І. Мазепа не буде разюче відрізнятися від своїх попередників. Атмосфера зради, змов панувала у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Свого часу І. Самойлович став гетьманом, змістивши Д. Многогрішного, останній, у свою чергу, заради московської підтримки зрадив П. Дорошенка. Тут слід зробити застереження: людина заради влади і інших привілеїв здатна на багато. Н. Макіавеллі писав, що «людина швидше пробачить смерть батька, ніж втрату майна» [5, 385]. Такий характер взаємин був властивий не тільки українській знаті часів Руїни, у всесвітній історії безліч таких прикладів.
Принципова відмінність новообраного гетьмана І. Мазепи від його попередників була в тому, що згідно Коломацьких статей, гетьмана не можна було призначати і знімати без царського указу; він не мав права на свій розсуд вибирати гідних до складу генеральної старшини; передбачалося введення московського гарнізону в гетьманську столицю Батурин; заборонялися дипломатичні відносини з іноземними державами; новий гетьман не повинен був порушувати умови «вічного миру з Річчю Посполитою, тобто зобов’язаний погодитися на втрату Правобережжя» [7, 186]. Таким чином В. Голіцин намагався забезпечити для себе підтримку у всіх своїх діях з боку «слухняного» гетьмана Мазепи. Але трапилося так, що він, як і багато інших, недооцінили цього козака. Умови, в яких опинився гетьман І. Мазепа, зв’язували його ініціативу повністю. При такому тотальному контролі за діяльністю гетьмана, за наявності внутрішньої старшинської опозиції, кардинально змінити ситуацію було практично неможливо. Проте, як покажуть подальші події, І. Мазепі це вдалося.
З огляду на межі статті ми не вдаватимемося в подробиці всіх дій І. Мазепи на початку свого гетьманування. Окреслимо тільки головні напрями. Йому вдалося частково нейтралізувати старшинську опозицію шляхом надання їй у володіння сіл і маєтків. Серйозною проблемою для нового гетьмана залишалася «запорізька вольниця», яка ще з часів Б. Хмельницького була джерелом бунтів, вирізнялась охлократичністю в настроях і ставала дестабілізуючим чинником, що заважав об’єднати Україну.
Не можна назвати простими і відносини гетьмана Мазепи з правобережним козацьким ватажком С. Палієм. Саме він був претендентом на «булаву» і при цьому розраховував на підтримку Кримського ханства. Зі всіх організаторів змов і наклепів (а їх проти гетьмана І. Мазепи було безліч) він стратив тільки двох учасників і це було вже наприкінці кар’єри. Цими двома були Василь Кочубей та Іван Іскра. Всі попередні змовники не були страчені, максимальним покаранням для них було заслання.
Поведінка гетьмана під час перевороту Наришкіних тільки підтверджує наявність у нього неймовірного «політичного чуття», підкріпленого багатим життєвим досвідом. Надалі гетьман виглядає абсолютним переможцем, який зовсім не постраждав від підступів політичних суперників. Навпаки, він добивається від Петра I відміни багатьох пунктів Коломацьких статей, одержує царський дозвіл на боротьбу з внутрішньою опозицією.
Проте однією із стратегічних помилок гетьмана І. Мазепи була його неготовність бути жорстким, а можливо, і жорстоким щодо своїх політичних опонентів. Адже Н. Макіавеллі стверджував: «Правителеві, який хоче зберегти свою владу, потрібно навчитися бути не добрим і користуватися цим умінням у разі потреби» [7, 403].
Узагальнюючи сказане, можемо з впевненістю стверджувати, що еволюція, яка відбулася з Мазепою (шлях від «королівського покоєвого» до «гетьмана обох берегів Дніпра») є живою ілюстрацією до посібника для правителів – роботи Н. Макіавеллі «Государ». Політичний талант І. Мазепи дозволив йому, балансуючи між внутрішньою опозицією, домаганнями Мос-
кви в складній геополітичній ситуації досягти максимально можливих результатів. Каменем спотикання на шляху до української державності знову стали особисті амбіції окремих представників козацької старшини. На жаль, такі ж суперечності виникають і сьогодні в Україні.

ДЖЕРЕЛА

1. Есен А. Мазепа: Історичні картини / перекл. з шведськ. Н. Іваничук. Науков. ред. передм. та прим. Б. Якимовича. – К.: Український письменник, 1992. – 205 с.
2. Крупницький Б. Д. Гетьман Мазепа та його доба. / Передмова В.М. Горобця. – К.: Україна, 2003. – 240 с.
3. Липинський В. Україна на переломі. 1657 – 1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ століттю. – К.: Дніпро, 1997. – 320 с.
4. Листи Івана Мазепи. 1687–1691. /Упоряд. та автор передм. В. Станіславський. – К. : «Інститут історії НАНУ», 2002. – Т. 1 – 480 с.
5. Макиавелли Н. Рассуждения о первой декаде Тита Ливия. Государь / Пер. с итал.
М.А. Юсима. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. – 544 с.
6. Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост.: Ю. И.Аверьянов. – М.: Изд-во Моск. коммерч. ун-та, 1993. – 431с.
7. Смолій В.А.‚ Степанков В.С. Українська державна ідея ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К.: Альтернативи, 1997. – 368 с.
8. Таирова-Яковлева Т.Г. Мазепа. – М.: Молодая гвардия, 2007. – 271 с.

До змісту журналу "Воєнна історія" #4 за 2009 рік