журнал "Воєнна історія" #4(46) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

ПОЛТАВСЬКА БИТВА: ІСТОРІЯ МІФУ

Ігор ГИРИЧ,
кандидат історичних наук, доцент

За часів імперського існування України у складі Росії відкрили у Полтаві музей Полтавської битви, який прославляв перемогу російської зброї над українським козацьким військом. Без суттєвих експозиційних змін цей музей проіснував увесь радянський період і плавно перейшов у добу незалежності, продовжує вшановувати колоніальний статус України і в роки власної незалежної держави. Які причини такої національної нечутливості і байдужості? Як впроваджувалась у свідомість українців Полтавська легенда? Спробуймо з’ясувати це.
Говорячи про інформаційні війни, ми найчастіше маємо на увазі наші часи. Мета таких воєн – маніпуляція масовою свідомістю. Коли людині або громаді нав’язати думку про той чи інший суспільний вибір, не потрібно воювати. Супротивна сторона приймає точку зору пануючої еліти і вороже суспільство стає завойованим без бою.
Інформаційні війні та технології обробки масової свідомості існували і за давніх часів. Кожному знана історія яничарів Османської імперії, до яких набирали слов’янських хлопчаків і методом тривалого виховання творили турецьку гвардію, яка брала участь у підкоренні своїх братів по крові.
Маніпулятори масової свідомості спрямовують свої зусилля не лише на сучасників. Вони розраховують і на прийдешні покоління. Історичний досвід показує, що іноді двох десятків років дос-
татньо, щоб людська пам’ять стерла згадки про недавнє минуле і вже діти мали протилежні від батьківських суспільні оцінки і пріоритети. Так, приміром, румуни другого післявоєнного покоління у Другій світовій війні забули, завдяки цілеспрямованій пропагандистській машині диктатора Антонеску, що їхні батьки у Першій світовій війні воювали на боці Антанти, а не були союзниками Німеччини.
Обробка масової свідомості відбувається з допомогою творення історичних легенд, або міфів. Реальні історичні події та суспільні уявлення підміняються схемою, яка має виправдовувати дії переможної сторони, натомість супротивник малюється в чорному кольорі, йому приписуються лише негативні помисли та вчинки.
Існують міфи деструктивні, що руйнують суспільну психіку, деморалізують волю, паралізують поривання до зміни громадських відносин. Існують міфи конструктивні, будівничі, які навпаки надихають громадян до активної суспільної позиції, вселяють віри у власні сили, штовхають до зміни суспільно-політичних відносин. Для досягнення політичної мети необхідно спочатку виробити ідейні підвалини, виправдання дій, спрямованих на зміну усталених відносин у державі.
Завдання будь-якого історичного міфу – створити образ ворога з історичних постатей, які сповідували в минулому відмінну політичну ідеологію, мали іншу суспільну орієнтацію, робили інший цивілізаційній вибір. Не ставиться за мету з’ясувати мотиви дій історичного супротивника, зрозуміти логіку його вчинків, зрештою, поглянути на ситуацію з точки зору опонента. Ідеологічна машина переможця схематизує, профанує, спрощує картину минулого; малює його в чорно-білих тонах, представляючи супротивну сторону як абсолютне зло, натомість демонструючи себе лише як абсолютне добро. Для підкореної нації переможець малює себе як доброчинця, що приносить у відбиту країну мир, спокій та благоденство для народу.
Науковці, як і звичайні громадяни, є заручниками ідеологічних стереотипів, вони виховані на діючих століттями історичних міфах. Вікова традиція суспільної рефлексії виробляє незалежно від тієї чи іншої особи матрицю сприйняття минулого. Так, нинішнє імперське мислення росіян почало формуватися від ХІV століття, коли московський митрополит – грек Кипріян – сформулював ідею «Москва – третій Рим», яка у пізніші часи трансформувалася у концепцію особливої місії Російської Федерації, її геополітичні інтереси на пострадянському просторі.
Суспільною свідомістю рухають історичні міфи. Для українців у виховному сенсі найгірші наслідки мали два міфи козацького періоду ХVІІ–ХVІІІ століть. Це так звані Переяславська легенда, або міф про «добровільне приєднання» чи «возз’єднання» українського народу з російським 1654 року та міф про «зраду» І. Мазепи і Полтавську перемогу росіян у Полтавській битві зі шведами 1709 року. Обидві легенди шляхом тривалої обробки населення протягом трьох століть спричинилися до формування синдрому меншовартості українця, виховання в українців, за словами М. Грушевського, «песького обов’язку супроти Москви».
Естафету ХІХ–ХХ століть ці міфи передали іншим легендам, які продовжували справу психологічного знекровлення прагнень українців до самостійності. Йдеться про те, що радянська історіографія усіх діячів українського суспільно-політичного життя від Кирило-Мефодіївців та Старогромадів-
ців до революції 1917–1921 років включно зараховувала до розряду «буржуазних націоналістів». А для того, щоб не записати туди і класиків української літератури, вигадали існування серед «націоналістів» двох таборів: ліберально-демократичного та буржуазно-націоналістичного. Так, скажімо, Тарас Шевченко став революціонером-демократом, а Пантелеймон Куліш буржуазним націоналістом, аналогічно в Науковому товаристві ім. Т.Шевченка Михайло Грушевський визнавався націоналістом, а Іван Франко – теж революціонером-демократом та на додачу ще й соціалістом.
Відповідно не лише культурники, але й усі представники українських соціалістичних партій визнавалися «буржуазними націоналістами» і сама Українська революція 1917–1921 років була виступом купки буржуазних націоналістів, що не зносили інтернаціоналізму і люто ненавиділи «братній» російський народ.
Радянський період української історії так само фальшувався через міфи-покручі. Спротив селянства більшовицькому революційному соціальному експериментові оголошувався бандитизмом. Як бандитизмом був для комуністичної історіографії весь повстанський селянський рух. Відбирання примусом продзагонами і органами червоної влади хліба у селян бандитизмом не називалося, у той же час збройна відсіч розперезаним зайдам вважається злочином.
Голод 1932–1933 років просто для російсько-радянської історичної науки не існував. Власне «труднощі» існували, але викликані вони були не спланованою акцію, спрямованою на упокорення селянства голодом, а незалежними об’єктивними причинами: як то несприятливі погодні умови, перехід з приватновласницького на колгоспний лад у селі, негативна міжнародна ситуація, що вимагала швидких і крутих мір проти розсадника дрібнобуржуазних інстинктів у країні Рад і т.п.
ОУН–УПА теж стала темою масового промивання мізків простих радянських громадян комуністичною ідеологічною машиною. Ідеологи російсько-радянського уніформізму їх також представляли звичайними терористами, бандитами, зрадниками, німецько-фашистськими запроданями, які діяли не через ідейні переконання, а переслідуючи власні корисливі інтереси, засліплені безпричинною ненавистю до найпрогресивнішого вчення і до російського народу.
Нищівна поразка шведсько-українського війська під Полтавою звично трактувалася у підручниках з історії і засобах масової інформації до 1991 року виключно як позитивна для українців подія. Ідеологічна машина царату і комуністична ідеологія твердили про спільність російської і української історії для українців. Отже, перемога Петра І 1709 року є, на їхній погляд, позитивним надбанням як для одних, так і для других.
Слід зазначити, що у XVIII столітті, відразу після перемоги Петра І цей факт не набув рис легенди. Адже ситуація щодо включення українських земель до російської держави у Лівобережній Україні на початку та й у другій половині XVIII століття залишалася невизначеною. Гетьманська влада була ще досить міцною, тому, щоб упокорити запеклих противників російського царя, потрібний був справжній терор. Політичні інституції Гетьманщини продовжували функціонувати. Але у 1760–1780 роках настала розв’язка. Осібна політико-адміністративна система Козацької держави припинила своє існування. Постала проблема злиття двох окремих суспільств в одне імперське тіло. І для цього знадобилися засоби історичного навіювання, одним з яких і став міф про Полтаву, який поклав початок утвердженню Російської імперії.
Замість намісництв на Лівобережжі мало постати Малоросійське генерал-губернаторство, яке основними рисами повторювало колишню Гетьманщину. Виникла проблема, яке місто обрати на центр – столицю Малоросії. Спершу таким центром хотіли зробити Чернігів, як найбільше місто Лівобережної України. Але зрештою, досить несподівано, обрали Полтаву, яка наприкінці того століття нічим не відрізнялося від інших колишніх полкових міст. Принаймні, крім Чернігова, ще Стародуб, Гадяч, Козелець, Переяслав, Ніжин, Глухів були містами, що за кількістю населення, за наявністю середніх навчальних закладів – колегіумів, кількістю кам’яних церков і цивільних споруд не лише не поступалися, але й були багатшими за Полтаву. Очевидно, саме це місто в очах державного Петербурга мало перевагу, адже саме тут завершилася боротьба Росії за Україну. Поразка І. Мазепи визначила остаточну долю української самостійності. Ця подія стала переломним моментом у російсько-українських відносинах. За цією поразкою слідував уже незворотній шлях до колоніального статусу України в межах зростаючої Російської потуги. Цей символізм Полтави добре зрозуміла царська влада і закріпила його у матеріальній площині, зробивши саме Полтаву, а не інші міста, що символізували незалежницькі віхи історії, столицею новоприєднаного краю.
Новий генерал-губернатор краю Олексій Куракін належав до сановної еліти імперії і їхав на нове місце служби здійснювати органічне влиття українського суспільства як невід’ємної складової євразійської країни. Застосовувалася своєрідна рокіровка. Полтавський дідич, представник колишньої козацької старшини, маршалок дворянства Полтавщини, їхав до Петербурга на посаду міністра внутрішніх справ, а на його місце зі столиці управляти краєм їхав природній великорос, один з найбагатших і найтитулованіших представників російського дворянства.
О. Куракін сприймав новий край як зовсім осібну країну зі своїми традиціями і бачив своїм завданням нав’язати тут традиції, притаманні Росії. За планом генерал-губернатора, Полтава мала бути максимально схожою на Санкт-Петербург. Для чого відразу затівалася побудова нового головного осередку міста, де повинні були розташовуватися нові імперські установи: будинок генерал-губернатора, середній військовий навчальний заклад. Споруди зводилися в ампірному стилі, чим досягалося навіть зорове нагадування про Північну Пальміру. Авторами типових проектів були столичні архітектори Тома-де-Томон, Захаров та ін. Новий центр будувався вдалині від старого козацького полкового центру й на протилежному боці від головної споруди міста Хрестовоздвиженського монастиря. Таким чином досягалося протиставлення староукраїнського періоду історії міста новому – імперському періодові. Ідеологічною ж домінантою імперського міста ставала Площа Слави з відомим орлом, яка була першим пам’ятником Полтавській баталії, що нагадував українцям про військову потугу російського війська і незворотність тодішнього статусу колишньої Гетьманщини.
Цікаво, що нащадки козацької старшини чудово розуміли мову символів нової влади і як могли опиралися централізаторській діяльності О. Куракіна через свого земляка В. Кочубея – впливового сановника у Петербурзі. Проте царська влада підтримувала свого ставленика і по достоїнству оцінила його діяльність у «Малоросії», незабаром змінивши В. Кочубея на посту міністра внутрішніх справ Росії О. Куракіним. На його місце генерал-губернатором був поставлений інший представник вищого російського поміщицтва – О. Лобанов-Ростовський.
Полтава до 1830-х років була поруч з Харковом одним з центрів української автономістичної опозиції. Зовсім не випадково саме в Полтаві 1898 року була написана «Енеїда» І. Котляревського – речника цих автономістичних змагань кінця ХІХ–ХХ століть. На противагу російській легенді Полтави 1709 року він протиставив ідею козацьких мандрів і «землю обітовану», що нагадувала про живучість козацької традиції у Гетьманщині. Цьому сприяли і російсько-французькі війни з Наполеоном першого десятиріччя ХVІІІ століття, які покликали до життя творення козацького ополчення і відновлення автономістичних настроїв як серед колишньої старшини, так і серед простих козаків. І Котляревський був і відомим автором сатиричного вірша на честь повернення О. Куракіна до Петербургу.
Генерал-губернаторство знаменитого своїми козакофільськими симпатіями Миколи Репніна (1810–1830) стало продовженням не традицій, закладених на початку століття О. Куракіним, а традицій, які сповідували І. Котляревський, О. Лобисевич, В. Чепа та брати Політики. Він намагався поєднати імперську і національні складові, протегував Т. Шевченкові, за «козакофільство», зрештою, і втратив свою посаду. З його відходом відпала потреба у спеціальному генерал-губернаторстві. Російська влада почала «освоювати» Правобережну Україну. Центр уваги уряду було перенесено на Київське, Подільське і Волинське генерал-губернаторство.
Водночас почалися ідеологічні баталії між українською і російською суспільно-політичною думкою навколо Полтавського міфу. Федеративно і конституційно налаштовані декабристи, які були пов’язані з Україною, продовжували європейське ставлення до козацького повстання початку ХVІІІ століття проти московської тиранії. К. Рилєєв пише поему про А. Войнаровського, в якій змальовує племінника І. Мазепи як головного героя в боротьбі за свободу і незалежність батьківщини. Такі твори суттєво підважували Полтавську легенду. Знадобилася конфіденційна розмова шефа корпусу
жандармів з О. Пушкіним для того, щоб вийшла у світ його знаменита поема «Полтава», написана з метою художньої підтримки Полтавської легенди. Бо головним завданням класика російської літератури було створити позитивний образ Петра І та пародійний, негативний образ Мазепи, діями якого керувала не турбота про добробут і процвітання краю, а корисливі інтереси, непогамовані амбіції, марнославство та інші негативні людські риси. Цей твір, написаний талановитим поетом, зіграв сумну роль у справі виховання нової генерації українців, що перебували у духовній залежності від російської культури.
Новий етап українського визвольного руху, що розпочався у 1840-х роках з постанням у Києві 1846 року Кирило-Мефодіївського братства, не оминув Полтавської проблеми. У своїх поезіях про цю проблему неодноразово писав Тарас Шевченко. Якраз Кобзар дав гідну художню відповідь Пушкінській «Полтаві» і цим самим сформулював українське ставлення до Полтавської битви. Власне Шевченків мистецький погляд на Полтавську поразку українських визвольних змагань пізніше взяла на озброєння уся українська наукова історіографія.
Першу велику монографію на тему Полтави в українській історичній науці написав кирило-мефодіївець Микола Костомаров. Щоправда за розкриттям проблеми її радше варто зарахувати до російської історіографії. Писав її наш визначний історик, колишній професор київського університету в останній період свого життя, коли втратив колишній молодечий національний запал, почав дивитися на українське питання з консервативного становища людини похилого віку, позбавленої колишній революційних поривань. У ті роки він майже втратив зв’язок з Україною, її громадським життям, перебуваючи в колі російських уявлень про суспільний розвиток в імперії, він сам став більше росіянином за своїми поглядами. Саме у ті роки вийшли його публіцистичні твори, у яких він писав про українську літературу для домашнього вжитку. Про непридатність української мови для творів науки та публіцистики. Такий самий скепсис і зневіра щодо українських самостійницьких аспірацій прозирає і зі сторінок його книжки «Мазепа і мазепинці», дублювався Дубельтовсько-Пушкінський вирок І. Мазепі та співчуття російській вікторії під Полтавою. Книга М. Костомарова вже на момент своєї появи відстала від тогочасної науки, але попри це її вплив на уми широкого загалу української інтелігенції був негативним і тривалим. Цікаво, що із здобуттям Україною незалежності 1991 року, коли відновилося позитивне культивування імені І. Мазепи, у Москві вийшло нове видання цієї книжки М. Костомарова. У передмові підкреслювалося, що сучасним українцям треба читати свого класика, щоб знати, як треба ставитися до І. Мазепи і Полтави.
Впродовж усього ХІХ століття українці не мали права висловлювати позитивний погляд на І. Мазепу і співчувати поразці шведсько-українського війська. Наприкінці ХІХ століття політичний клімат дещо потеплішав і в середині 1890-х років провідний український діяч чернігівського земства Федір Уманець видає першу на підросійській Україні глорифікаційну популярну історичну працю про позитивне значення І. Мазепи та його справи для України. Крига скресла, мазепинська тема перестала бути табу. Низка публікацій з цієї проблематики з’являється в журналі «Киевская старина». Мазепинська тема на джерельному рівні піднімалася у документальних серійних багатотомних виданнях «Архив Юго-Западной Росии» та низці публікацій засновника лівобережної школи українських істориків Олександра Лазаревського у «Описах Старої Малоросії».
У цей же період розпочинають історико-краєзнавчу роботу в Полтаві визначні місцеві історики І. Павловський і В. Бучневич. Та їх не цікавила ідеологія проблеми Полтави 1709 року. Як справжні позитивісти вони займалися пошуком і оприлюдненням архівних документів, що стосувалися подій 200-річної давнини. В сенсі своїх концептуальних бачень обидва історики Полтавщини мислили категоріями російської історіографії. Проте як об’єктивісти, вони звертали свою дослідницьку увагу і на супротивну сторону, збирали матеріали про участь українців і шведів під Полтавою.
1890-ті роки – час заснування власне української національної історіографії, яка постала тоді зусиллями М. Грушевського у Львові у межах Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Йому належить науково виважений погляд на І. Мазепу і Полтаву, висловлений у багатотисячних накладах в науково-популярних «Очерках истории украинского народа» (1904) та «Ілюстрованій історії України» (1911). Саме йому належить трактування Полтавської битви як поворотного моменту в автономістичному житті козацької України, як початок занепаду Гетьманщини й кінець аспірацій козацької старшини на здобуття незалежності. До двохсотріччя Полтавської битви голова НТШ відгукнувся на сторінках «Записок НТШ» і «Літературно-наукового вісника» статтями «Шведсько-український союз
1709 р.» та «На українські теми: «Богданівство» і «Мазепинство». Тоді як російська історіографія виставляла Б.Хмельницького політичним антиподом І. Мазепи, М. Грушевський зазначав, що між політикою першого і другого не було жодних відмінностей. Іван Мазепа був вірним послідовником і продовжувачем політичної лінії Богдана Хмельницького.
Кінець ХІХ – початок ХХ ст. – час активної ідеологічної війни, яка набула характеру «війни пам’ятників». Українці протиставили російській Полтаві свій символ: Полтава – це місце, де зародилася сучасна українська література та модерна українська мова.
У 1898 році українська громадськість по обидва боки Збруча гучно святкувала сторіччя І. Котляревського – першого літературного і громадського будителя України. З його ім’ям, а не з Полтавською поразкою наддніпрянські старогромадівці і галицькі народівці асоціюють Полтаву як українське місто. Тому відразу виникла ідея поруч з імперським орлом на головній адміністративній площі, але в історично українській частині міста поставити перший пам’ятник в Російській імперії українському діячеві. Ідея була втілена у життя 1903 року постановкою скромненького бюста Іванові Котляревському. Відкриття монументу перетворилося на демонстрацію культурної потуги українського руху. До Полтави з’їхалося десятки представників українських громад з усієї підросійської України та Австро-Угорщини. Саме такий характер святкувань не влаштував владу і вона заборонила будь-які виступи мовою.
1904 року розпочалися підготовчі заходи для святкування 200-ліття перемоги російської зброї під Полтавою над Карлом ХІІ та І. Мазепою. Було прийнято рішення про створення «Музею Полтавської битви» на околицях міста. Роботи набувають грандіозного розмаху. Над могилами російських воїнів насипається курган з хрестом і барельєфами. Тепер починають відновлювати ретраншементи, обновляють могилу шведів, будується будинок музею, церква при похованні російських вояків. Третьої сторони немає, жодних монументів полеглим українцям, що воювали на стороні Карла ХІІ не зводяться. Створюється не просто меморіал, а святиня імперської міці Росії на українській землі, яка нагадувала б українцям хто в хаті господар.
Українці, а передовсім М. Грушевський вирішили відзначити 1908 року ювілей 200-річчя шведсько-українського союзу, угоди між Карлом ХІІ і І. Мазепою. Цій події лідер українського руху й визначний історик присвятив окремий, спеціальний том «Записок НТШ». До нього, крім його статті, увійшли також праці його учнів, що досліджували різні моменти політичних подій 1708–1709 років. Зокрема С. Томашівський подав матеріали про мемуари учасників військового походу з шведського табору. О. Грушевський написав статтю про петровський терор проти козаків і населення, яке підтримало І. Мазепу; А. Єнсен подав матеріали з шведських архівів, що стосувалися П. Орлика.
Українська преса, зокрема газети «Рада» і «Діло», говорячи про скорботу України у зв’язку із гучними святкуваннями, які планувалися у Полтаві в липні 1909 року, друкували громадські протести не лише українців Галичини, але й представників українських громад з інших країн Європи, зокрема Бельгії.
Отже Полтава розділила дві національні протиборчі сторони. Вона стала вододілом між українською і російськими національними ідеями. Увесь українських рух називали «мазепинським». Саме так українців кваліфікували жандармські зведення й документи, що виходили з канцелярій охоронних відділень. Так з люттю і ненавистю визначали діячів національного руху в паперах генерал-губернаторів. Такі ярлики вішали на українців журналісти «Киевлянина». Проти «мазепинців» піднімали істерію «Союз Михаїла-Архангела» і «Союз русского народа». Але це не викликало страху з боку українців, на що сподівалися провідники українофобської вакханалії. Навпаки, на противагу презирливій зневазі російського табору в Україні і передусім в Галичині зростає популярність Івана Мазепи.
У Львові молоді галичани створюють юнацькі підпільні військово-спортові організації на честь І. Мазепи, у яких провадили вишкіл майбутні усусуси. Військовий кашкет останніх був названий мазепинкою. Образ І. Мазепи активно оспівується в українській поезії. Надзвичайно популярною в Україні стала трилогія Богдана Лепкого «Мазепа», дії котрої розвиваються у часи Полтавської битви. Її популярність співставна із подібною трилогією М. Старицького «Богдан Хмельницький».
Українсько-більшовицька та українсько-білогвардійська війни на Наддніпрянщині, українсько-польська війна на Західній Україні проходили під знаком Полтави. Після поразки українських визвольних змагань 1917–1921 років ситуація у ставленні до Полтави, живучості й актуальності самого Полтавського міфу кардинально не змінилася. Доба українізації, націонал-комунізму й ліберальної моделі радянського ладу 1920-х років дозволяла історикам Радянської України вільно й правдиво, з українських позицій висвітлювати тему І. Мазепи і Полтави. Низка публікацій з проблеми української держави мазепинських часів постійно з’являлася на сторінках історичного журналу «Україна», редагованого М. Грушевським. У ставленні до Полтави не існувало роз-
біжностей між істориками Галичини, що перебували під польською окупацією, та істориками Великої України, які знаходилися під окупацією червоної Росії. Господарськими аспектами держави часів І. Мазепи активно займалися одеський історик Михайло Слабченко та київський Олександр Оглоблин. Правові моменти початку ХVІІ століття вивчала історико-правнича школа академіка Миколи Василенка. Красне письменство теж позитивно висвітлювало добу Мазепи. Згадаймо лише поему В. Сосюри «Мазепа».
Але з початком 1930-х років ситуація змінилась на діаметрально протилежну. За сталінського тоталітаризму ставлення до Мазепи було вкрай негативним. Навіть доба Миколи ІІ була лояльною до цієї проблеми порівняно зі сталінськими часами. Про Мазепу можна було писати або погано, або нічого. Перед Другою світовою війною видатний історик О. Оглоблин надрукував нарис української історії ХVІІІ ст., у якому показав І. Мазепу, як «злісного ворога» простого українця. В СРСР глорифікують Петра І і Полтаву і очорнюють І. Мазепу. Петро І один з найулюбленіших героїв радянського тирана.
Натомість у еміграції продовжувалася незалежна українська історіографія з позитивним образом головного героя української історії ХVІІІ століття. Варшавський Український науковий інститут 1938 року видав двотомник, присвячений Мазепі та його добі, у якому взяли участь українські історики вільного світу. Цього ж року у Варшаві заходом Р. Смаль-Стоцького, О. Лотоцького, Я. Рудницького постає Українська Могилянсько-Мазепинська академія наук, яка мала стати альтернативою комунізованої АН Української РСР. Екзильний уряд УНР увів до числа клейнодів президента УНР в екзилі нагрудний знак І. Мазепи. Знову Полтава у черговий раз маніфестувала розмежування російського і українського політичних інтересів.
Напередодні Другої світової війни виходять низка шкільних підручників Дмитра Дорошенка й Івана Крип’якевича. У першому було зазначено, що з поразкою в Полтавський битві була похована й воля України. За цими підручниками навчалися лише західноукраїнські діти. Це було одним з визначальних чинників вищої національної свідомості серед галичан.
В добі визвольних змагань ОУН-УПА Полтавська тема завжди була знаковим ідеологічним орієнтиром. Не випадково один з найліпших публіцистів ОУН носив псевдо Леонід Полтава. Полтавській темі у часи найкривавішого періоду українсько-російських взаємин присвячують свої статті видатні націоналістичні публіцисти середини ХХ століття Дмитро Донцов і Роман Бжеський.
Після Другої світової війни правдива національна історіографія могла існувати лише на Заході. В США 1960 року виходить монографія О. Оглоблина «Мазепа та його доба». Один з її розділів присвячений аналізу Полтавської битви та її наслідків для України.
В царині ідеології радянська імперія нічим принципово не відрізнялася в питанні Полтави від імперії царської. Така ж однозначна глорифікація перемоги росіян, така ж практика проведення гучних ювілеїв. Оцінка цієї події не підпадала перегляду ні у часи правління Микити Хрущова, ні у Брежнєвську епоху, ні в добу Горбачова. Сьогодні у Росії не змінилось ставлення до цієї епохи. Відповідним чином до Полтавської битви ставилася і радянська історична наука. Відмінна від імперсько-російської трактовка Полтави, відразу оголошувалася «злісним українським буржуазним націоналізмом» та посяганням на «споконвічну дружбу російського і українського народів».
І сьогодні Полтава 1709 року актуальна для нас, як буде актуальною доти, доки не виробиться спільне бачення кожного українця на одну з ключових подій української історії. Доки не опанує усіма українцями спільна історична пам’ять про часи трьохсотрічної давнини. В цьому і запорука існування й самої України як державно-національного утворення.

До змісту журналу "Воєнна історія" #4 за 2009 рік