журнал "Воєнна історія" #4(46) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

«Від Богдана до Івана не було гетьмана»!

Віктор БРЕХУНЕНКО,
доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського

Це виплекане в народі українське прислів’я напрочуд точно відбиває специфіку сприйняття в широких верствах українців початку ХVІІІ століття постаті Івана Мазепи. Попри всі перипетії навколо імені гетьмана народний розум, як відомо, найкращий ідентифікатор будь-чого, прирівняв Мазепу до Богдана Хмельницького, під проводом якого була відновлена українська державність у формі Козацької держави – Гетьманщини. Великий Богдан, який залишив по собі незалежну Українську державу, в рамках, звичайно, тогочасних уявлень про незалежність, і Мазепа, який не зумів до-
вести до логічного кінця справу унезалежнення Гетьманщини від Московії, поставлені народом на один щабель. Поставлені попри варварське спалення російським військом Батурина, винищення його мирних мешканців гетьманської столиці, небачені доти репресії проти козацької старшини, проголошення російськими владами Мазепи зрадником та накладення на нього анафеми мусили б сформувати у суспільній свідомості негативні асоціації з особою Івана Мазепи. І той факт, що сталося навпаки, свідчить про суголосся стратегічних дій цього гетьмана глибинним інтересам українського світу.
До постаті Івана Мазепи уваги ніколи не бракувало. Воно й не дивно, адже гетьман був надзвичайно колоритною постаттю з очевидною харизмою й залишив по собі пам’ять в багатьох сферах. Його обдарованість, освіченість, галантність, моральні чесноти й водночас хитрість та холоднокровність визнавали і соратники, і противники. До останнього він був одним з улюбленців Петра І, який повністю довіряв йому, тому довго не міг отямитись, коли дізнався про перехід того на бік Карла ХІІ. Російському цареві не могло прийти в голову, як можна було мислити категоріями українських інтересів та проміняти монаршу ласку на хистку справу захисту самоврядності й суверенітету Гетьманщини. Уміння схопити проблему в комплексі, відчути загальну перспективу, розробляти багатоходові комбінації, терпляче вибудовувати підвалини для наперед визначеної далекосяжної мети, – усе це вигідно вивищувало гетьмана в середовищі тогочасних еліт.
Після того, як карти було розкрито і з’ясувалося, що всі попередні Мазепині славослів’я на адресу Петра І гроша ламаного не варті і використовувалися як ширма, з російського боку на колишнього царського фаворита вихлюпнулися відра ідеологічних помиїв, покликаних навіки очорнити гетьмана в очах не тільки українців, а й усього світу. Під таким ракурсом постать Івана Мазепа подавалася ось уже триста років, вкорінюючи в головах передовсім українців та росіян наскрізь фальшивий образ гетьмана, просякнутий ненавистю імперії до ватажка, який порушив питання про самостійне державне існування її найкоштовнішої складової, котрою були українські землі.
Логіку Петербурга, а потім Москви можна зрозуміти. Унезалежнення Гетьманщини, як і України нині, – смертельний удар по Російській імперії. У перспективі мріла загроза цілковитого розпаду останньої. А відтак російська еліта йшла на всі заходи, щоб унеможливити втілення в життя такого фатального для неї сценарію. Ідеологічна машина просто таки мусила шукати «аргументи» для компрометації Івана Мазепи та його справи, обґрунтовувати нелегітимність потягу Гетьманщини до самостійності і навпаки споконвічну обумовленість перебування українських земель у складі Російської імперії.
Для того, щоб відділити діяльність Івана Мазепи від лушпиння політичних інсинуацій, накинутих російськими ідеологами, слід спробувати подивитися на постать гетьмана очима людини того часу. Тільки такий підхід дасть можливість зрозуміти мотиви і логіку дій Мазепи. Адже світосприйняття, ціннісні орієнтири, поведінкові стратегії були для кожної епохи свої, а на одні й ті ж речі люди дивилися по-різному в різні проміжки часу. Не можна сучасні критерії прикладати до історичних діячів тисячо-
літньої давнини й вимагати від них дій, продиктованих сучасними уявленнями по добро і зло, вірність і зраду тощо. Зважаючи на це, стереотипне сприйняття Мазепи, як зрадника, яке існувало упродовж майже трьохсот років розсипається, як картковий будинок.
Для ранньомодерного суспільства, в якому випало жити гетьманові, поняття політичної зради підлеглого своєму зверхникові не існувало. Зрада могла бути лише на полі бою. У політичному житті стосунки між ними – у нашому випадку між Мазепою і Петром І – регулювалися в цілком інший, ніж це робиться сьогодні, спосіб. У рамках тогочасних політико-правових уявлень про стосунки між двома правителями, один із яких підлеглий іншому, будувалися на уявленнях про засадничу самодостатність будь-якого законного правителя, на його праві вийти з підпорядкування свого зверхника, якщо той порушує букву укладеного раніше договору. Політична система тогочасної Європи функціонувала в умовах, коли васали час від часу змінювали своїх сюзеренів, а деякі могли одночасно бути під різними формами підлеглості одразу у двох, а то й трьох сусідніх володарів. Такі відносини відкривали широкі можливості правителям, які не могли перетворити свої держави на абсолютно незалежні й були змушені іти під крило могутнішого сусіда. Вони мали змогу маневрувати між кількома такими сусідами, не даючи жодному з них розчавити державність своїх земель. Приміром, видатний молдовський господар Стефан Великий на зламі ХV–ХVІ ст. уміло балансував між Туреччиною, Польщею та імперією Габсбургів, подеколи умудрявся одночасно перебувати під протекторатом двох із них. В такий спосіб йому вдалося зберегти державність Молдови.
Іван Мазепа як правитель (гетьман) тогочасної Української держави – Гетьманщини – перебував під зверхністю російського царя Петра І на засадах договору – спершу Коломацьких статей 1687 року, а потім Московських статей 1689 року [3, 80–85; 7, 450–457]. Гетьманщина була визнаною усіма державою, а гетьман – легітимним правителів у колі інших володарів. До речі, узаконення Гетьманщини відбулося ще в часи Богдана Хмельницького, шляхом укладення за наслідками Переяславської ради 1654 року українсько-російського договору – Березневих статей. Погоджуючись на військово-політичний союз із Гетьманщиною, Московія згідно з тогочасними політико-правовими уявленнями визнала факт державності Гетьманщини, легітимність гетьмана та козацтва як нової української еліти. У подальшому більшість українських гетьманів укладала з Московією нові угоди про засади перебування Гетьманщини під зверхністю московського царя. Відповідно, усі вони мали повне право на вихід з-під російського крила, чим свого часу і скористалися Юрій Хмельницький та Іван Мазепа.
Чи мав в очах тогочасних еліт Мазепа підстави порвати з Петром І? Таких підстав було більш ніж достатньо. Петро І відверто порушував свої договірні зобов’язання, взяті перед Мазепою і козацькою старшиною. Цар взяв курс на розмивання суверенітету й самодостатності Гетьманщини, прагнучи перетворити її на звичайнісіньку провінцію своєї імперії. З початком Північної війни зі Швецією він видав указ про переформатування Київського та Прилуцького полків на регулярні частини російської армії, в обхід гетьмана почав призначати командирів у козацьке військо, в одному з походів підпорядкував Мазепу й козаків Олександру Меншикову, що викликало велике роздратування і в гетьмана, і в середовищі козацької старшини. Гуляли небезпідставні чутки про намір царя позбавити Івана Мазепу гетьманства. Врешті-решт, цар у 1708 році відмовився від свого фундаментального зобов’язання як зверхника Гетьманщини – оборони її від ворожих нападів. Коли Іван Мазепа попросив у нього військо для захисту своєї держави від можливого вторгнення противника, Петро І відповів: «Не тільки 10000, а й десять чоловік не можу дати, як можете, самі бороніться» [3, 413].
Словом, гетьман мав достатньо правових аргументів для обґрунтування своїх кроків, спрямованих на вихід з-під російської зверхності, яка в умовах Північної війни не гарантувала безпеки України, а лише вела до знищення української державності. Власне, глобальний інтерес українського світу – збереження Української держави – був самодостатнім аргументом для Мазепи, якби навіть не існувало інших правових підстав. Як український правитель Мазепа мусив керуватися українськими інтересами і робив це. Він керувався винятково прагненням захистити Україну. «І на тому присягаю, – говорив гетьман своєму соратникові Пилипу Орлику, – що я не для приватної користі, ані для вищих гонорів, ані для великого збагачення, ані для інших якихось протей, але для вас всіх, які під владою і регіментом моїм залишаються, для жінок і дітей ваших, для спільного добра матки вітчизни бідної України, всього Війська Запорізького і народу малоросійського, і для зростання і розширення прав і вольностей військових, хочу теє за допомогою Божою чинити, щоб ви з жінками й дітьми і вітчизна з Військом Запорізьким як від Московської, так і від Шведської сторони не загинула» [3, 413].
Генеральна старшина підтримувала гетьмана, більше того, сама підштовхувала його до рішучих дій заради збереження «прав і свобод» Гетьманщини. Соратники «часто збиралися до обозного Ломиковського, а найчастіше до полковника миргородського, у якого і про способи оборони своєї радилися, і пакти Гадяцькі читали» [3, 410].
5 листопада 1708 року Мазепа проголосив про вихід Гетьманщини з-під російського крила і про фізичний перехід козацького війська до табору шведського короля Карла ХІІ. Разом із Мазепою пішли усі полковники, які на той час перебували при ньому, що розвінчує ще один міф російського розливу, про нібито розкол у тогочасній Україні з приводу такого кроку гетьмана. На жаль, оперативно-тактична обстанов-
ка склалася так, що 5 козацьких полків не могли приєднатися до решти козаків, бо були розкидані по величезній території від Смоленська до Дону [6, 108]. Вони виявилися відрізаними від гетьмана або взагалі перебували при російському війську. Серед тих, хто волею-неволею опинився в таборі Петра І, був, наприклад, майбутній наказний гетьман Павло Полуботок, який пізніше палко боронитиме державність Гетьманщини, відкрито виступить проти уніфікаторської політики Петербурга й зустріне смерть у казематах Петропавлівської фортеці.
А в березні 1709 року, вже після масових репресій та пропагандистських зусиль Петра І, до Мазепи приєдналася переважна більшість запорожців (до 7 тис. чол.) на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком [5, 43]. Особливо привертає увагу той факт, що досі Військо Запорізьке Низове конфліктувало з Мазепою, протестуючи проти його централізаторської політики, яка мала на меті зробити Запорізьку Січ повністю підконтрольною гетьманській владi. Проте коли вирішувалася доля Гетьманщини, запорожці піднялися над внутрішніми українськими незгодами і об’єдналися з колишнім опонентом.
У таборі Карла ХІІ було укладено українсько-шведський договір. За його умовами Україна перетворювалася на незалежну державу. Їй поверталися всі загарбані Москвою землі, а шведський король зобов’язувався захищати її від ворожих вторгнень, надаючи військову допомогу. Мазепа отримував статус довічного князя України. Натомість шведи могли облаштувати свої гарнізони у п’яти містах Лівобережжя, а Україна мала виставляти військо у разі виникнення небезпеки для Швеції [3, 262].
Якщо розглянути діяльність Івана Мазепа крізь призму його виступу 1708 року, помітно, що вона логічно вписується в підготовку цього виступу. Насамперед гетьман стабілізував політичну та економічну ситуацію в державі. Як міг він зміцнював гетьманську владу та еліту, прищеплюючи їй безумовний пріоритет державних інтересів над приватними. Мазепа вирішив проблему браку посад для дітей козацької старшини, цю ахіллесову п’яту попередньої історії Гетьманщини, провокатора внутрішніх чвар і братовбивчих воєн, з яких користали лише сусіди України. За Мазепи набуло остаточного оформлення так зване Значне військове товариство, своєрідний кадровий резерв, до котрого входили діти старшини, яким не вистачало посад. Бунчукові, військові та значкові товариші стали опорою гетьманської влади.
Особливу увагу надавав гетьман війську Гетьманщини. Доба Івана Мазепи – період розквіту найманого війська, яке перебувало при самому гетьмані і було, з одного боку, своєрідним корпусом швидкого реагування, а з іншого – протверезником для гарячих голів, які бажали роздмухати в Гетьманщині міжусобицю. Традиційне козацьке військо формувалося за територіальним принципом і на засадах самозабезпечення козаків кіньми, зброєю та припасами. Наймане військо утримувалося за державний кошт і поділялося на піші («сердюки») та кінні («компанійські») полки. Всього в часи Мазепи було сформовано 10 полків – по п’ять сердюцьких і компанійських [6, 97].
Свої стосунки з Петром І Мазепа намагався використати з користю для України. Так, підтримавши того під час так званих стрілецьких бунтів, гетьман на цій хвилі виторгував для Гетьманщини низку поступок, прописаних у новому українсько-російському договорі – Московських статтях, які замінили попередні Коломацькі.
Мазепа схилив царя до масштабних військових дій проти Криму, що мало убезпечити Україну від руйнівних татарських набігів. Крім того, це означало вибуття із активної зовнішньополітичної гри однієї важливої потуги, яка постійно плутала карти й ускладнювала політичні комбінації, покликані забезпечити умови для повнокровного державного існування українського світу.
Тобто Іван Мазепа всіляко зміцнював становище Гетьманщини, поліпшував її згуртованість та опірність зазіханням на суверенітет і територіальну цілісність.
Іван Мазепа щиро дбав про українську культуру, був великим меценатом. Після його смерті не могли порахувати, скільки саме він пожертвував, такими великими були вкладені ним кошти. «Не було до нього йому подібного і по ньому не буде», – писав про меценатство Мазепи український ієромонах Антоній [2, 54]. Гетьман збудував і реставрував багато храмів у Києві, Чернігові, Батурині, Переяславі та ін. містах. Лише в Києво-Печерській лаврі він збудував дзвіницю, Свято-Троїцьку церкву та церкву Всіх Святих, реставрував Свято-Успенський собор. На Подолі коштом гетьмана постали Свято-Еллінська і Свято-Микільська церкви, 5 храмів було побудовано в гетьманській столиці – Батурині.
У 1702 році Мазепа домігся надання Києво-Могилянському колегіуму статусу Академії, а на два роки раніше доклав зусиль для створення Чернігівського колегіуму.
Гетьман вів життя європейського інтелектуала. Володів багатьма іноземними мовами: російською, польською, латиною, татарською, французькою, німецькою, італійською, голландською – зібрав величезну бібліотеку, отримував європейські газети. Манери Мазепи відзначалися вишуканістю й вигідно відрізнялися від поводження на людях неотесаних петровських вельмож.
Ось як відгукувався про Мазепу французький дипломат Жан-Казимир Балюз: «Загально кажучи, він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами, а щодо ефектного і досконалого знання цієї мови може реалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами. Його мова взагалі добірна й чепурна, правда, коли розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших. При його дворі – два лікарі-німці, з якими Мазепа розмовляв їхньою мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька у гетьманській резиденції, говорив італійською. Я розмовляв із господарем України польською та латинською мовою, бо він запевняв мене, що недобре володіє французькою, хоча у молодих літах відвідав Париж і Південну Францію, був на прийнятті в Луврі, коли святкували Піренейський мир (1659 р.). Не знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо я сам бачив у цього мудрого володаря французькі та голландські газети… Розмова з цим принцом дуже приємна тим, що має він великий досвід у політиці. У протилежності до москалів слідкує і знає, що діється в чужоземних країнах. Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що бачив я у житті, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки» [1, 105].
На жаль, задуму Івана Мазепи позбутися російської зверхності за допомогою військово-політичного союзу зі шведським королем Карлом ХІІ не судилося втілитися в життя. Почасти через тактичні прорахунки самого гетьмана, почасти через несприятливі зовнішні обставини; прикрі неприємності почалися вже на старті. Насамперед, вживаючи сучасної термінології, Мазепа програв Петру І інформаційну війну. Він так довго тримав у таємниці свої справжні плани щодо переходу на бік шведів, що коли це сталося, то виявилося несподіваним для більшості населення. Російський цар скористався і розгорнув масову пропаганду, лякаючи всіх тим, що Мазепа нібито хоче окатоличити Україну та віддати її під польське ярмо. Під тиском Петра І Російська православна церква проголосила нічим не мотивовану анафему гетьманові. Паралельно розпочалися жорстокі репресії проти родин і родичів тих, хто разом зі свої володарем опинився в таборі Карла ХІІ. А 12 листопада через зраду козака Носа до гетьманської столиці Батурина вдерлося військо О. Меншикова, яке після
кількох безнадійних штурмів добре укріпленого міста вже готувалося відійти. Нападники вчинили в місті нечувану різанину, винищивши не тільки оборонців міста – козаків, – а й мирних мешканців, навіть жінок і дітей. Красень Батурин був розграбований і спалений [4, 259]. Усе це завдало гетьманові тяжкого психологічного удару.
Вирішальною ж стала поразка під Полтавою 27 червня 1709 року, яка виявилася для України справжньою катастрофою, прискоривши наступ Росії на державність Гетьманщини. Пішли за вітром сподівання більшості козацької старшини. Суспільство було деморалізоване й пригнічене терором. Козаки, які не подалися слідом за Мазепою в еміграцію, не мали моральних сил опиратися енергійним централізаторським заходам Петра І.
Утім попри всі зусилля Росії не вдалося затерти пам’ять про справжні мотиви, які керували Іваном Мазепою, й ім’я гетьмана стало символом прагнення до незалежності України.

ДЖЕРЕЛА

1. Мальків Т. Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах. – Мюнхен, 1988.
2. Мицик Ю. Іван Мазепа. – Київ, 2007.
3. Лист Пилипа Орлика до Стефана Яворського від 1 червня 1721 р. // Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк; Київ; Львів; Париж; Торонто, 2001.
4. Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. – Київ, 2007.
5. Сокирко О. Г. Війська українських гетьманів у Полтавській битві 27 червня 1709 р. // Український історичний журнал. – 2009. – № 2.
6. Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669–1726. – Київ, 2006.
7. Яковлєва Т. Московські статті гетьмана Івана Мазепи // Український археографічний щорічник. – Київ, 2008. – Вип. 10/11.

До змісту журналу "Воєнна історія" #4 за 2009 рік