журнал "Воєнна історія" #4(46) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

ВІЙСЬКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ІВАНА МАЗЕПИ
У ЧАСИ РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКОЇ ВІЙНИ 1686–1700 РОКІВ

В’ячеслав СТАНІСЛАВСЬКИЙ,
кандидат історичних наук,
старший науковий співробітник Інституту історії України

Іван Мазепа отримав булаву в часи, коли Козацька держава, знаходячись під зверхністю Росії, перебувала в стані війни з Османською імперією, яка ввійшла до історичних праць під назвою російсько-турецької війни 1686–1700 років. Москва, уклавши мирний договір з Річчю Посполитою, брала на себе кримський напрямок воєнних дій, який був одним із найважливіших і в широкому контексті дій всієї Священної ліги проти Османської імперії.
Зважаючи на те, що Гетьманщина була залучена до війни супроти волі її центрального уряду, опір якого й став однією з найважливіших причин зміни на найвищій державній посаді, закономірно виникає питання про значення для України участі в цій війні. Попередник Мазепи на гетьманській посаді Іван Самойлович докладав чимало зусиль, щоб не допустити укладення миру між Варшавою та Москвою, внаслідок чого мала бути розірвана мирна російсько-турецька Бахчисарайської угода 1681 року, адже насамперед йшлося про закріплення поділу українських земель між Річчю Посполитою та Російською державою. До того ж гетьман вважав, що на той час намагання здобути перемогу над Кримським ханством були марними, зважаючи на неприступність півострова, наявність у нього значних власних сил, а також підтримку з боку Туреччини. До того ж існування сильного південного сусіда завжди залишало можливість балансування країни між своїм більш потужним оточенням –
Річчю Посполитою, Російською державою та Османською імперією, під зверхністю якої і перебував Крим. Таке балансування певний час давало змогу забезпечити власні державні інтереси, опираючись перетворенню на провінцію одного з представників цього оточення.
Однак, з іншого боку, напади Кримського ханства стали одним з найбільших випробувань для України протягом всієї її історії, завдавши величезних, мільйонних втрат її етносу. Балансування між сусідами незмінно призводило до вторгнень на українські землі татарських військ, які супроводжувалися новими людськими та матеріальними втратами. Навіть участь кримських сил у воєнних діях спільно з українцями не була гарантією безпеки для мирного населення, а іноді полювання за полоненими під час таких акцій перекреслювало всі союзницькі здобутки. Крим також був противником надмірного посилення України, вбачаючи в цьому небезпеку для власного існування.
Тому радикальне розв’язання «південного питання» – усунення кримської загрози шляхом ліквідації ханства – мало позитивні наслідки для українського населення, хоча в короткотерміновій перспективі усувало одну з можливих опорних точок у боротьбі за державність. Разом з тим, за сприятливих обставин, у більш віддаленому майбутньому, усунення небезпечного сусіда, завоювання виходу до Чорного моря відкривало нові горизонти економічного розвитку, а при сприятливих обставинах давало можливість державному зростанню.
Якими б не були погляди Мазепи щодо Криму, на порядку денному стояли питання підготовки до майбутніх виправ та захисту від татарсько-турецьких нападів. Причому тепер Москва перейшла від оборонної до наступальної політики, поставивши собі за мету захоплення Криму та виселення всіх татар до Анатолії. Тому гетьман брав участь у воєнних справах, ініційованих Росією, здійснюючи верховне керівництво функціонуванням усього організму Козацької держави. З самого початку гетьманування військові справи зайняли чільне місце в діяннях Мазепи.
Варто зазначити, що деякі факти дозволяють говорити про наявність у гетьмана не тільки оборонних задумів, а й планів ліквідації Кримського ханства. З цього приводу відомий історик О. Оглоблин писав, що Мазепа «добре розумів, що без Полудневої України й північного узбережжя Чорного моря (а може, й Криму) незалежна й соборна Українська держава, а передусім прилучення до Гетьманщини Правобережної України й повна інкорпорація Запорожжя були неможливі. Це ставило тоді на порядок денний української зовнішньої політики питання про цілковиту ліквідацію турецько-татарського панування на півночі Чорноморщини». Тобто, йшлося про цілий комплекс нагальних питань, вирішення яких мало привести до утворення незалежної України. Першим з них ставало питання про утвердження Козацької держави на Півдні. У цьому контексті виглядає логічним і друга теза О. Оглоблина щодо ролі Росії у цих планах. Дослідник цілком справедливо вважав, що допомога Москви була потрібна Мазепі для «консолідації внутрішніх українських відносин» і, насамперед, «для здійснення ширшої програми об’єднання українських земель під гетьманською булавою. Пряме продовження лінії Самойловича, котрий був проти миру з Польщею за рахунок поділу України, тепер було не просто не логічним, а й небезпечним. Тому Мазепа мусив обрати нову тактику, хоча мав ту ж мету».
Виклад лише найважливіших подій, пов’язаних з участю лівобережних сил у війні дає змогу осягнути розміри зусиль, прикладених керівництвом Гетьманщини. Вже з осені 1687 року Мазепа вживав заходів для відсічі можливого татарського нападу. А взимку-навесні 1688 року козацькі війська охороняли кордони, відбивали напади татар під Царичанкою, Келебердою, поблизу Тясмина. Було здійснено також напади запорожців і донських козаків на Азов, Кизикермен, Ісламкермен. А лівобережні козаки восени провели похід на Очаків. Влітку цього ж року на території Запорожжя, біля Самари, було зведено Новобогородицьку фортецю – базу подальших воєнних дій. На місце будівництва прибув гетьман та російські воєводи Леонтій Неплюєв та Григорій Косагов. Споруджували фортецю 20 тисяч українців та 6 тисяч росіян. Після зведення в ній було залишено російсько-українську залогу. А вже з вересня Мазепа опікувався підготовкою до другого широкомасштабного походу на Крим, надавав Москві важливі пропозицій щодо його проведення, наголошуючи на необхідності раннього виступу. Можливо, врахування цих порад дозволило б досягти більших успіхів у поході.
Похід розпочався в березні 1689 року. До 112 тисяч російського війська, яке мало на озброєнні 350 гармат, приєдналося 50 тисяч українських козаків. Об’єднана армія вирушила на Південь, щоб здійснити ще одну спробу розгромити Крим. Найбільші бої військам довелося витримати 15–17 травня. 20 травня російсько-українські війська підійшли до Перекопу, за укріпленнями якого зосередилися сили противника, але, зважаючи на безперспективність подальшого наступу, насамперед через нездатність армії діяти в степових умовах, вже наступного дня, за наказом Голіцина, росіяни й українці почали відхід. Під час відступу, протягом восьми днів, продовжувалися напади ворога, котрі супроводжувалися великими втратами. При поверненні силами українців та росіян в червні-липні на Самарі було зведено ще одну – Новосергієвську – фортецю, в якій було залишено значну частину зброї та боєприпасів.
Найбільш яскраво дії центрального керівництва проявляються під час масштабних воєнних дій, але для загальної оцінки заходів конче необхідно враховувати й справи, пов’язані із забезпеченням постійної обороноздатності країни, всього комплексу заходів, необхідних для концентрації сил та організації виправ на противника. Ці питання не справляють такого враження як власне самі воєнні дії, але без них не можна було б вести мову про значний поступ суспільного, економічного та культурного життя цього часу. Предметом особливої турботи гетьмана була також охорона своєї держави в часи, коли він зі значними силами вирушав у похід або від’їжджав до Росії.
Після Кримського походу 1689 року протягом кількох років масштабних воєнних дій не проводилося, однак протистояння з кримчанами залишалося гострою необхідністю. В липні-жовтні 1689 року Мазепа їздив до Москви. Покидаючи Лівобережжя, він залишив наказним гетьманом генерального суддю Михайла Вуяхевича, особисто визначивши розташування окремих підрозділів з городових, а також компанійських і сердюцьких полків на кордонах та всередині держави. Вжиті заходи були не даремними. За відсутності Мазепи охотницьким полкам вдалося відбити татарський напад.
В Україні протягом 80–90-х років ХVІІ століття, які були періодом політичної стабілізації, була створена система оборони від татарсько-турецьких нападів. Однією з найвідоміших осіб, які забезпечували діяльність начальником прикордонної смуги укріплених осередків у 90-х роках був полковник Ілля Новицький. Причому всі важливі розпорядження полковника робилися під контролем гетьмана. В складі оборонної системи діяли розвідувально-диверсійні загони, козацькі пікети і дозори, служби оповіщення, організовувалися походи на противника, забезпечувалося несення служби козаками в фортецях. Відомо, що після отримання розвідувальних відомостей про підготовку татарського нападу в лютому 1690 року гетьман персонально давав розпорядження козацьким полковникам щодо чисельності й розташування їхніх сил з метою відбиття нападу, а потім і про переслідування ворога. В травні цього ж року лівобережні козаки разом з правобережними силами Семена Палія воювали з татарами під Білою Церквою. В липні, після відбиття татарсько-турецького нападу на Гетьманщину, козаки обох сторін Дніпра здійснили похід на Очаків. А вже з червня розпочалася підготовка до походу на Кизикермен.
В кількох своїх посланнях до полковника Новицького Мазепа надіслав план походу з інструкціями щодо козацьких дій під час операції. Цей похід було проведено в липні-серпні. А в жовтні-грудні лівобережні сили обороняли від татарських нападів власні населені пункти, здійснювали невеликі контрпоходи. У 1691 році відбулось чимало заходів, спрямованих на захист від татарських набігів Лівобережжя та Слобожанщини, а в жовтні лівобережні та правобережні козаки здійснили похід на Буджак. В січні 1692 року білгородські татари зуміли прорватися на Лівобережжя в Переяславський полк. Проти них на чолі війська виступив сам гетьман. Дізнавшись про загрозу зіткнення зі значними козацькими силами, татари відійшли на Правобережжя. В першій половині лютого Мазепа надіслав Новицькому низку листів з детальними вказівками щодо дій проти татар. До кінця місяця гетьман перебував у Переяславі, розсилаючи війська проти невеликих татарських загонів, які продовжували з’являтися на українських землях.
В березні цього ж року лівобережні та правобережні козаки ходили під Очаків, а в серпні на Полтавщині з’явилися татари разом з ханським гетьманом Петром Іваненком. Проте з наближенням значних гетьманських сил татари відступили. Натомість татарські загони у вересні-листопаді приходили на Правобережжя, де проти них діяли окремі лівобережні частини. А вже в кінці року надійшли відомості про підготовку противником нового нападу. В січні 1693 року велике татарське військо разом з Петром Іваненком з’явилося поблизу Січі, а потім вирушили на Полтавщину, де розпочали грабежі та захоплення людей. Але при підході гетьманських полків, на початку лютого татари швидко подалися до Криму. В цей час на допомогу лівобережним силам надійшов Семен Палій, однак оскільки противник вже відійшов, кілька гетьманських частин разом з правобережними козаками здійснили похід під Кизикермен. Восени цього ж року застережні заходи гетьмана змусили татар, які йшли на Гетьманщину по лівому та правому боках Дніпра, спрямувати напад на Слобожанщину. Крім цього, у вересні частина лівобережних козаків з Палієм вчинила напад під Тягиню.
В лютому-березні 1694 року знову було здійснено спільний похід козаків обох боків Дніпра до околиць Кизикермена. Тоді ж запорозькі, городові та донські козаки здійснили похід на Крим, прорвавшись біля Перекопу на півострів. У серпні лівобережні та правобережні козаки ходили під Очаків, а у вересні на Буджак. В той же час в лютому татари завдали збитків Переяславському полку. Для охорони своєї держави сам гетьман цього року здійснив похід до р. Синюхи, де перебував з військами в укріпленому таборі.
Такими були щорічні воєнні заходи гетьманського уряду в період між значними операціями. А вже в 1695 році після тривалої перерви знову розпочалися масштабні спільні російсько-українські дії проти Кримського ханства та Туреччини, які в цілому можна вважати Азовсько-Дніпровською
кампанією, спрямованою на завоювання Росією виходів до Азовського та Чорного морів. Окремі українські частини взяли участь у першому Азовському поході Петра І, однак основні сили Гетьманщини були спрямовані на дніпровські фортеці. Ця спроба захоплення Азова була невдалою, натомість перший Дніпровський похід російських військ на чолі з Борисом Шереметєвим та українських під проводом Івана Мазепи увінчався значним успіхом – наприкінці липня – на початку серпня було взято Кизикермен та три менші турецькі фортеці – Мустріткермен, Мубереккермен та Ісламкермен. Причому при штурмі найбільшої фортеці – Кизикермена було застосовано метод насипання валів, на яких встановлювалася артилерія та розміщалася піхота, використаний турками при штурмі Чигирина в 1677–1678 роках. Основні сили невдовзі відійшли, залишивши на захопленому плац-
дармі свою залогу в Мустріткермені, або Таванській фортеці, укріплення якої постраждали найменше. Взяття цього плацдарму одразу дало позитивні результати – відкрило шлях українським козакам до Чорного моря.
Варто наголосити, що, починаючи з 1688 року, Гетьман зі старшиною пропонували Москві спочатку заволодіти Кизикерменом та іншими турецькими фортецями на Дніпрі, а далі вести дії проти Криму та Очакова. Це, вочевидь, дозволило б уникнути даремних людських втрат і марнування ресурсів у 1689 році.
Вже в січні 1696 року, на Лівобережжя напали татари, бажаючи помститися за втрачені дніпровські фортеці. Незважаючи на вжиті гетьманом заходи, вони завдали чималої шкоди населенню Полтавського, Миргородського та Гадяцького полків, здобули перемогу над козаками під Говтвою та відійшли при наближенні полків з Мазепою та Шереметєвим. А в квітні 1696 року 15 тисяч українських лівобережних козаків, з тих, що брали турецькі фортеці на Дніпрі, гетьман відправив до Азова для спільних дій з росіянами. Дії саме цих українських сил, а також донських козаків стали вирішальними при здобутті Азова в останні дні його штурмів – 16–18 липня. Цікаво, що в цій операції було використано минулорічний досвід дій на Дніпрі і також споруджено вали, які значно підвищили ефективність дій російсько-українських військ. В той час війська Шереметєва та Мазепи охороняли Гетьманщину та Слобожанщину від нападу противника і прикривали тил військам, які діяли під Азовом. А в листопаді відбувся останній спільний похід лівобережних та правобережних козаків проти татар.
Ще два великі походи проти Османської імперії, в яких українські сили перебували під командуванням гетьмана, були здійснені в 1697–1698 роках. Тоді українці та росіяни провели два Дніпровські походи, які мали на меті захоплення Очакова. До походу 1697 року взимку й навесні виготовлялися сотні суден, 50 з них – на кошти, виділені Мазепою. В травні-серпні російські частини під командуванням Якова Долгорукова та українські під командуванням гетьмана здійснили похід до захоплених фортець на Дніпрі. Основні події цього походу пов’язані з обороною плацдарму від значних татарських і турецьких сухопутних та морських військ і поновленням укріплень Таванської фортеці та Кизикермена. Після відходу основних російських та українських сил противник ще протягом двох місяців намагався захопити фортеці, але вони, при підтримці надісланих гетьманом та князем свіжих воїнів, зуміли витримати всі приступи.
В травні-серпні 1698 року відбувся третій і останній Дніпровський похід. Прибувши до Таванська і Кизикермена, війська, знову очолювані Долгоруковим та Мазепою, спрямували зусилля на відбудову та зміцнення фортець, а також відправили частину сил до Очакова.
Проте становище Мазепи видавалося міцним, на нього чекало визнання, його досягнення були високо оцінені. 8 лютого 1700 року Петро І нагородив Мазепу, другим після боярина Федора Головіна, орденом святого апостола Андрія Первозванного за воєнні дії проти турків і татар. Відтоді у царських грамотах і листах гетьман мав згадуватися як кавалер цього ордена, йому надавався спеціальний хрест, надання закріплялося спеціальними записами в державних книгах і царською грамотою.
Отже, лише коротко згадавши найважливіші з воєнних справ Івана Мазепи від часу отримання булави до кінця XVII століття, не помилимося, стверджуючи, що ці діяння були щоденною турботою керівника Козацької держави. Потрібно було підтримувати та розвивати оборонну систему, забезпечуючи саме існування країни, а також докласти максимум зусиль для організації наступальних походів на Південь. Війна проникала у всі сфери життя українців, для багатьох з них вже давно ставши невід’ємною частиною існування. Перспективи були примарними, а поки що протистояння несло з собою втрати населення та величезні економічні збитки. Протягом 12 років відбулося одинадцять літніх і десять зимових походів, і не важко уявити, яких труднощів, збитків, руйнацій від цих безупинних походів зазнало Військо Запорозьке і вся Гетьманщина. Зроблено було дуже багато, але з початком XVIII століття вектор російських інтересів під впливом зміни всього комплексу європейської політики різко змінив свій напрямок. Відкривалася нова сторінка і для української політики, яка обіцяла нові можливості та нові втрати.

До змісту журналу "Воєнна історія" #4 за 2009 рік