журнал "Воєнна історія" #4(46) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

МАЗЕПИНСЬКА УКРАЇНА У ПІВНІЧНІЙ ВІЙНІ 1700–1721 РОКІВ: ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО СТАНОВИЩА
ТА ЗМІНИ ПОЛІТИКО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ

Тарас ЧУХЛІБ,
доктор історичних наук,
провідний науковий співробітник інституту історії України НАН України, директор інституту українського козацтва

Угода без меча – то лише слова без будь-якої сили,
що могла б сповна гарантувати безпеку людини
(Томас Гобс, «Левіафан», розд.17; 1651 р.)

У зв’язку з 300-річчям воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи проти Москви, українсько-шведського союзу та Полтавської битви, як і колись у 1809, 1859, 1909 та 1959 роках, надзвичайно актуалізуються наукові, політологічні, ідеологічні та свідомісні оцінки цих історичних подій. Досліджуючи етнічну ієрархію Російської імперії у ХІХ ст., швейцарський історик Андреас Каппелер зробив несподіваний висновок: тогочасні українці з точки зору політичної лояльності до Центру поділялися на три групи – «мазепинців», «малоросів» та «хохлів». При цьому «мазепинцями» у Санкт-Петербурзі вважали сепаратистів, які прагнули до відновлення якщо й не власної держави, то хоча б самобутньої національної культури [1]. Як бачимо, що й через 100 – 200 років від часу відмови (вмотивованої, на думку одних істориків, та невмотивованої на думку інших) Івана Мазепи від сюзеренітету московського царя Петра І й переходу гетьмана під протекторат шведського короля Карла ХІІ Густава серед російського політикуму добре пам’ятали про підступний, на їхню думку, виступ козацької еліти за свої «права та вольності» у 1708–1709 роках.
На початку ХХ ст., в умовах короткочасного відновлення української державності 1917–1921 років, розпочалися гострі дискусії наукового, а, головним чином, політико-ідеологічного характеру щодо оцінки російсько-українських відносин за царювання Петра І і гетьманування Мазепи. Ці суперечки були актуалізовані й спричинені тим, що ні «монархічна», ні «більшовицька», ні «буржуазно-демократична» Росії не бажали відпускати від себе сепаратно налаштованих українців, яких знову ж таки у Петрограді, Москві, або ж Омську почали масово називати «мазепинцями-самостійниками».
Перемога «диктатури пролетаріату» з політичним центром у Москві призвела до того, що українська історія стала трактуватися з точки зору завойовника, а тому всіх гетьманів Війська Запорозького (окрім, звичайно, Богдана Хмельницького) другої половини ХVII – початку XVIII ст. офіційно оголосили «зрадниками» не лише Московського царства, а й українського народу. Така потужна ідеологема насаджувалася в академічних наукових інституціях, і через них в усіх освітніх установах та засобах масової інформації, а, отже, в масовій суспільній свідомості народів колишнього Радянського Союзу. Хоча, як зазначав у 1986 році відомий французький історик Марк Феро, незважаючи на такі всеохоплюючі заходи комуністичного керівництва, значна частина українців все ж таки продовжувала вважати гетьмана Мазепу національним героєм своєї історії [2].
Завважимо, що не маємо за мету оцінювати діяльність гетьмана Івана Мазепи в межах контроверсійної парадигми «герой – зрадник». Ще у 1908 році, напередодні гучного відзначення в межах Росії 200-річчя Полтавської битви, Михайло Грушевський опублікував у Львові програмну статтю, в якій пояснював важливість існування «мазепинського міфу» тим, що «союз Мазепи з Карлом ХІІ був довершений в критичний для російського уряду момент, коли вся політична доля Російської держави була поставлена на карту...» [3]. Очевидно, що видатний український вчений серед інших джерел спирався і на відому промову царя Петра І, яку той у запалі виголосив перед своїми солдатами за декілька годин перед вирішальною битвою зі шведами під Полтавою: «...Прошу добраго вашего подвига, дабы неприятель не исполнил воли своей и не отторгнул бы толь великознатного малороссийского народа от державы нашей, что может быть началом всех наших неблагополучий» [4]. А згідно з висновками сучасної російської ученої Тетяни Таїрової-Яковлєвої «перехід Мазепи до шведів став хрестоматійною легендою, а для певної літератури – зразком «зради» [5]. Та й справді, ще у маніфестах 1708–1709 років московський цар і майбутній імператор Петро І звинуватив гетьмана в «измене» й порушенні звичаю хрестоцілування. На це його колишній український підданий відповів, що відмова від царської зверхності й набуття сюзеренітету іншого монарха була спричинена ідеєю «вищої вірності», яка полягала в служінні інтересам своєї «Ойчизни, матки бідної України» вольностям та добробуту Війська Запорозького і всього малоросійського/українського народу [6]. Слід зазначити, що характеристика зовнішньополітичного кроку найбільш одіозного правителя Українського гетьманату має надзвичайно велику історіографічну, а також «псевдонаукову» традицію, серед якої, на жаль, й до цього часу продовжують панувати суб’єктивні або ж ідеологічно заангажовані оцінки.
Підтримуємо думку тих істориків, які вивчають події 1708–1709 років зважаючи на ситуацію, яка склалася на той час в Центрально-Східній та Південно-Східній Європі у рамках стосунків «сюзерен/протектор – васал/протегований» і накладалася на систему міжнародних відносин ранньомодерної доби. Вони полягали в існуванні т. зв. суспільного договору між мо-
нархами і васальнозалежними правителями й концентрувалися у правовій формулі ранньомодерного часу In dominium suum rex imperator est. На практиці це означало обіцянку суверена/сюзерена в обмін на покору та військову допомогу з боку свого васала, захист і пошанування його «прав і вольностей» [7]. При цьому, якщо договір порушувався кимось з політичних контрагентів, «ображений» мав право повстати проти свого володаря та розірвати попередні домовленості, в т. ч. і в односторонньому порядку.
Як не дивно, але сьогочасна гостра дискусія між окремими українськими і російськими істориками сягає своїм корінням ще XV–XIV ст. Адже одним з найбільш полемічних аспектів політичної філософії пізнього середньовіччя та раннього нового часу було питання про те, чи мали право піддані чинити опір своїм правителям, або ж навпаки – чи повинні вони постійно виявляти покору, адже з точки зору християнської моралі у всіх випадках опір вважався злом. З огляду на це, до кінця XVІІ ст. у багатьох європейських країнах остаточно сформувалися дві політичні теорії – монархічна та антимонархічна. Перша з них, базувалася на т. зв. монархічному божественному праві, яке передбачало сліпу покору абсолютистській владі. Друга, обстоювала ідею «народного права», коли піддані мали право на повстання проти своїх володарів в умовах порушення останніми законів сус-
пільного існування. Звичайно, що з огляду на час обидві ці прямо протилежні одна одній теорії, мали теологічне забарвлення.
Історики вже неодноразово звертали увагу на те, що виступ українського гетьмана І. Мазепи проти свого патрона був надзвичайно типологічно подібним до повстань залежних правителів «малих держав» проти своїх володарів наприкінці ХVII – початку ХVIII ст.: лівонської знаті на чолі з Йоганном Ренгольдом фон Паткулем проти Шведської Корони у 1697 році, угорсько-трансільванського князя Ференца ІІ Ракоці проти австрійських Габсбургів у 1703–1711 роках, молдавського господара Димитрія Кантемира проти Османської імперії у 1708 році та ін. [8]. Очевидно, цей ряд можна продовжити, вивчивши ситуацію в інших країнах Центральної, Східної та Південно-Східної Європи. До цього ряду виступів залежних правителів проти своїх володарів слід додати ще й те, що під час Північної війни 1700–1721 років гетьман Іван Мазепа, на нашу думку, хоча й невдало, але намагався повторити вчинок курфюрста Бранденбурга і герцога Прусії Фрідриха І Вільгельма (1640–1688), який заклав основи для утворення незалежного Королівства Пруського за допомогою гнучкої зовнішньої політики, що у світовій історіографії отримала назву Fuchspolitik [9].
Проаналізувавши дії гетьмана Мазепи, який добре розумів нюанси тогочасної європейської політики, можна стверджувати, що в умовах Великої Північної війни він намагався уподібнитися до Фрідриха І Вільгельма та досягти вищого міжнародного політико-правового статусу для Українського гетьманату. Цього він хотів досягнути шляхом лавірування між російським та шведським монархом, але з огляду на нищівну військову поразку Карла ХІІ Густава від Петра І під Полтавою наприкінці червня 1709 року, ці плани так і не були реалізовані.
Нагадаємо, що специфіка української ситуації полягала в тому, що від революційних часів гетьмана Богдана Хмельницького правителі Козацької держави змушені були лавірувати між сусідніми монархами-володарями та почергово (інколи – одночасно) визнавати їхню протекцію, що отримало назву політики полівасалітету [10]. З огляду на кардинальну зміну міжнародної ситуації в умовах Північної війни 1700–1721 років гетьман І. Мазепа лише продовжив традицію полівасалітетної політики стосовно навколишніх монархічних дворів, яку провадили його попередники на гетьманській посаді. Однією з причин досить частої зміни урядами І. Виговського, Ю. Хмельницького, І. Брюховецького, П. Дорошенка своїх протекторів протягом кінця 50-х–70-х років XVII ст. була немож-
ливість забезпечення об’єднання Українського гетьманату під зверхністю того чи іншого монарха. Існували й інші фактори, що призводили до вагання козацьких правителів між династичними та станово-представ-
ницькими монархіями європейського й азіатського континентів. І чи не найголовнішим з них було забезпечення королем Речі Посполитої, царем Московської держави, султаном Османської імперії або ж королем Шведського королівства (а саме у цьому чотирикутнику, головним чином, відбувалося «баражування» гетьманів від однієї до іншої протекції) кращих «вольностей» для Війська Запорозького як корпоративної станової організації, а також «прав та привілеїв» всіх вищих і середніх станів тогочасного українського суспільства, тих складових, що утворювали ранньомодерну Українську державу.
Саме у контексті усталених політико-правових стосунків ранньомодерного часу слід розглядати проблему участі козацької України у Північній війні 1700–1721 років, під час якої перед урядом І. Мазепи постала раптова і непроста дилема цивілізаційного вибору: кого ж підтримувати у довголітній боротьбі за корону східноєвропейського «володаря світу» – московського царя Петра І чи шведського короля Карла ХІІ Густава разом із його сателітом, польським королем Станіславом Лещинським?
Історіографія «Мазепіани» є надзвичайно великою [11], а тому зупинимося лише на висвітленні тих міжнародних чинників та внутрішніх мотивацій, які призвели до кардинальної переорієнтації зовнішньої політики гетьманських урядів Мазепи, а потім і його наступника Пилипа Орлика наприкінці першого десятиліття XVIII ст. Окремого розгляду потребує позиція у подіях Північної війни Запорозької Січі та козацького Правобережжя, а також маріонеткового відносно Московської держави (з 1708 р.) уряду гетьмана Лівобережної України Івана Скоропадського.
Тому вважаємо, що з 1660 й до 1713 року козацька Україна (самоназви – «Військо Запорозьке», «Україна», «Мала Росія», «Мала Русь»; напівісторіографічні та історіографічні назви – «Гетьманщина», «Козацька держава», «Український гетьманат») існувала як поліцентричний державний організм, окремі автономні частини якого у різний період і в різних формах визнавали сюзеренітет польського короля (Правобережжя), московського царя (Лівобережжя), турецького султана (південно-західне Правобережжя), шведського короля (частини північно-східного Лівобережжя та центрального Правобережжя), кримського хана (південне Правобережжя – «Ханська» Україна), а також перебували у подвійному підпорядкуванні польському королю і московському царю (Запорозька Січ) [12].
За гетьмана «ясновельможного Іоанна Мазепи, згадана Московська держава, бажаючи довести свій лихий намір до завершення і віддаючи злом за добро, замість удячності й уваги за такі численні вірні служби і за гоніння на них до останнього знищення, кошти і утрати, за незчисленні відваги і воєнну криваву працю хотіло неодмінно перетворити козаків у регулярне військо, міста забрати в свою область, права і вольності поламати, Запорозьке Низове військо викоренити…», – наголошувалося на основних причинах відмови України від протекції Москви у «Правах і Конституціях Війська Запорозького» 1710 року.
Хоча у маніфесті московського монарха Петра І від 1 листопада 1708 року читаємо, що «гетман Мазепа… изменил Нам, Великому Государю, без всякой данной ему в том причины, и переехал к Королю Шведскому…» [13]. Тобто російський цар начебто не бачив жодних мотивацій відмови свого довголітнього васала від його монаршої опіки та в односторонньому порядку оголошував його дії «зрадою». Однак проведений науковий аналіз українсько-російських відносин початку XVIII століття дозволяє стверджувати, що московський монарх Петро І поводився як тиран стосовно васальної України і таким чином першим зрадив попередні двосторонні домовленості (т. зв. Коломацькі 1687 р. та Московські 1689 р. статті), які гарантували вільне існування козацької автономії під владою Москви. А тому вагомі причини переходу гетьмана Мазепи та його уряду на бік Шведського королівства все ж таки існували, а більшість з них мали не тільки глибоке історичне коріння, але й системний характер:
1. Московське царство не бажало вирішувати справу об’єднання України шляхом повернення під гетьманську владу Правобережжя.
2. Цар Петро І та його оточення розпочали активно обмежувати політичні права українського гетьмана.
3. Москва почала радикальні зміни адміністративного устрою Українського гетьманату.
4. Московський уряд урізав права гетьмана у сфері економіки та фінансів, наданні земельних маєтностей козацькій старшині.
5. Москва всіляко обмежувала політико-адміністративні повноваження української старшини.
6. Петро І розпочав «реформування» козацького війська, а його урядовці почали керувати українськими воєначальниками.
7. Московське царство не забезпечило належної оборони України від шведського наступу.
8. Російські воєначальники та солдати здійснювали свавілля щодо українців.
9. Московський цар переобтяжував козацьке військо постійними військовими походами.
10. Каральні дії армії Московського царства в Україні спричиняли розорення і нищення її населення.
Таким чином, від початку Північної війни 1700–1721 років питання функціонування автономного Українського гетьманату для Московського царства вже не вирішувалося згідно з положеннями попередніх двосторонніх угод у рамках відносин «протектор-протегований». Петро І розглядав його лише у межах політичної доцільності. Тобто він як суверен України не вважав за потрібне виконувати монарші зобов’язання щодо захисту «прав і вольностей» своїх українських підданих. Хоча, як стверджує документ, цар все ж таки усвідомлював існування договірних стосунків між Москвою і Батурином. Адже, дізнавшись про перехід гетьмана Мазепи на бік шведського короля, відразу ж наказав своїм чиновникам віднайти тексти попередніх російсько-українських «статей». Петру І поклали на стіл «две книги, из которых в одной списки с постановленных статей гетманов Юрья Хмельницкого 168-го (1659 р.), Ивана Брюховецкого 171-го (1663 р.), в другой книги список же с статей Мазепы 195-го году (1687 р.), данной ему ж Мазепе на права и вольности...» [14].
У запальній промові перед своїми солдатами за декілька годин перед Полтавською битвою 27 червня 1709 року цар Петро І «проговорився» про справжні причини несподіваної для нього політичної рокіровки колишнього підданого: «Король Карл и самозванец Лещинский привлекли к воле своей гетмана Мазепу, которые клятвами обязались между собою… учинить Княжество особое под властию его, в котором ему быть Великим Князем…» [15]. А перед цим в царському указі до «всього Малоросійського народу» від 10 листопада 1708 р. Петро І вперше охарактеризував бажання свого колишнього васала як прагнення до незалежного володарювання: «...Мазепу в Украйне самовластным князем над ними учинить...» [16].
Переконливі військові перемоги короля Швеції Карла ХІІ Густава на початковому етапі Північної війни, капітуляція монарха Речі Посполитої Августа ІІ Саксонського на користь шведського ставленика короля Станіслава Лещинського, виснаження людських і матеріальних ресурсів козацької України на «балтійському» та «східному» фронтах Північної війни, що посилювалося накопиченням претензій української верхівки до свого довголітнього протектора Петра І змусили гетьмана Мазепу відмовитися від зверхності «зрадливої і тиранської» Москви на користь утворення самостійного Українського князівства під захистом лояльного (як здавалося гетьманові та його оточенню) до своїх підданих войовничого монарха Шведського королівства.
Однак військові та політичні результати Полтавської битви зруйнували усі сподівання Івана Мазепи на краще майбутнє для ранньомодерного українського соціуму.

ДЖЕРЕЛА

1. Каппелер А. Мазепинцы, малороссы, хохлы: украинцы в етнической иерархии Российской империи // Россия – Украина: история взаимоотношений. – Москва, 1997. – С.125 – 144.
2. Marc Ferro. Comment on raconte l’histoire aux enfants a travers le monde entier. – Paris,1986 (російське видання: Марк Ферро. Как рассказывают историю детям в разных странах мира. – Москва, 1992. – С.177).
3. Грушевський М. Шведсько-український союз 1708 р. // Великий українець. Матеріали з життя і діяльності Михайла Грушевського. – К.,1992. – С.42.
4. Дневник военных действий российских войск под Полтавой (26 июня 1709 г.) // Труды императорского русского военно-исторического общества. – Т.3: Документы Северной войны. Полтавский период (ноябрь 1708 – июль 1709 г.). – Санкт-Петербург, 1909. – С.279 – 315.
5. Таирова-Яковлева Т. Мазепа. – М.,2007. – С.218.
6. Плохій С. В ім’я милої вітчизни: вірність та зрада Івана Мазепи // Соціум. Альманах соціальної історії. – Вип.6 – К., 2006. – С.279.
7. Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Історія політичної думки. Переклад з англійської. – К., 1997. – С.211 – 212. Див. також: Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648 – 1714 рр. – К.,2005. – С.7 – 16.
8. Subtelny O. Mazepa, Peter I, and the Question of Treason // Harvard Ukrainian Studies. – Vol.2. – N.2. – Cambridge,1978. – P.158 – 183; Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. – С.8. Порівн.: Артамонов В., Кочегаров К., Курукин И. Вторжение шведской армии на Гетманщину в 1708 г. – Санкт-Петеребург, 2008. – С.15; Сокирко О. Ще раз про передумови та причини повстання Івана Мазепи 1708 р. // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Зб. наук. праць / Відп. ред. В. Смолій. – К., 2008. – C.81 – 92.
9. Докладніше про це: Huttl L. Der Grosse Kurfurst Friedrich Wilgelm von Branderburg. Eine politische Biographie. – Munchen,1984; Szymczak B. Fryderyk Wilhelm. Wielki Elektor. – Wroclaw; Warszawa; Krakow, 2006.
10. Витоки такої політики слід шукати у добі середньовіччя, коли поширеним стало явище визнання одним васалом залежності від кількох панів одночасно (про це див.: розділ «Кілька панів над однією людиною» у книзі Марка Блока «Феодальне суспільство». Стосовно ж специфіки «українського полівасалітету» XVII ст. див.: Чухліб Т. Міждержавні відносини у Європі на зламі Середньовіччя і Ранньомодерного часу: проблема сюзеренно-васальних стосунків // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIIІ ст.). – Вип. 2. – К.,2002. – С.151–171; Він же. Концепція полівасалітетної підлеглості Б. Хмельницького та українсько-російські взаємовідносини середини ХVІІ ст. // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин. Зб. наук. праць. – К., 2003. – С.146–173; Він же. Європейські витоки політики «полівасалітету» та її апробація Українським гетьманатом // П’ятий конгрес Міжнародної асоціації українознавців. Історія. Частина 1. – Чернівці, 2003. – С.315–318.
11. Слід вказати на укладену О. Ясем «Вибрану бібліографію про гетьмана Івана Мазепу» розміщену в додатках (сс.426–443) до монографії: Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба (друге видання). – Нью-Йорк, Київ, 2001, а також підготовлену С. Павленком «Бібліографію публікацій та документальних матеріалів про гетьмана І. Мазепу та його добу», що нараховує 1 тисячу 757 позицій (Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. – К., 2004. – С.458–549.).
12. З цього приводу див. наші праці: Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663 – 1713). – К., 2004; Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648 – 1714 рр. (видання друге, доопрацьоване). – К., 2005, а також автореферат і рукопис докторської дисертації «Український гетьманат у протистоянні держав Європи з Османською імперією (1667 – 1699): міжнародне становище, зовнішня політика, зміна сюзеренів. – К., 2008».
13. Маніфест Петра І до всієї старшини і Війська Запорозького від 1. ХІ. 1708 р. з обозу при Десні // Чтения в Обществе истории и древностей российских. – Кн.І. – Ч.ІІ. – М., 1859. – С.175–176.
14. Лист О. Курбатова до Г. Головкіна від 5. ХІ. 1708 р. з Москви // Труды императорского русского военно-исторического общества. Документы Северной войны. Полтавский период. – Т.3. – СПб., 1909. – С.10–11.
15. Щоденник військових дій російської армії під Полтавою (26 червня 1709 р.) // Труды императорского русского военно-исторического общества. – Т.3: Документы Северной войны. Полтавский период (ноябрь 1708 – июль 1709 г.). – СПб., 1909. – С.279–315; Військові кампанії доби гетьмана Мазепи в документах. – С.704.
16. Указ Петра І до всього «малоросійського народа» від 10. ХІ. 1708 р. з Глухова // Письма и бумаги Петра Великого. – Т.8. – Вып.1. – М.-Л., 1948. – С.276–284.

До змісту журналу "Воєнна історія" #4 за 2009 рік