журнал "Воєнна історія" #4(46) за 2009 рік

З ПЕРШИХ ВУСТ

ГЕТЬМАН МАЗЕПА: 300 РОКІВ ПРОТИСТОЯННЯ В ІСТОРІЇ І ПОЛІТИЦІ

ПАВЛЕНКО Сергій Олегович – мазепознавець, дослідник Гетьманщини, головний редактор наукового журналу «Сіверянський літопис» (м.Чернігів). Народився 11 вересня 1955 року в селі Дягова Менського району Чернігівської області. У 1973–1978 роках навчався на спецкурсі літературної критики українського відділення філфаку КДУ ім. Т. Шевченка. У 1991 році закінчив Київський інститут політології та соціального управління. Певний час працював на різних посадах у газетах Чорнобиля (Київщина), Катеринополя (Черкащина) та Бобровиці (Чернігівщина). У 1987–1991 роках був головним редактором чернігівської обласної молодіжної газети «Комсомольський гарт». З 1991 року працює у газеті Верховної Ради «Голос України». З 1994 року очолює редакцію журналу «Сіверянський літопис». У творчому доробку С. Павленка книги-дослідження «Загибель Батурина 2 листопада 1708 року» (Чернігів, 1994; Київ, 2007), «Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді» (Чернігів, 1996), «Міф про Мазепу» (Чернігів: Сіверянська думка, 1998), «Іван Мазепа» (Київ: Альтернативи, 2003), «Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники» (Київ: «КМ Академія», 2004), «Іван Мазепа як будівничий української культури» (Київ: «КМ Академія», 2005), «Кохання гетьмана Мазепи» (Чернігів: Русь, 2009), «Восстание мазепинцев: мифы и реалии» (Чернігів: Русь, 2009) та інші. Він упорядкував та видав два томи «Доба гетьмана Івана Мазепи в документах» (Київ: «КМ Академія», 2007), «Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах» (Київ: «КМ Академія», 2009). Численні статті дослідника опубліковані, крім редагованого ним журналу, у багатьох вітчизняних наукових збірниках та часописах, а також у виданнях Аргентини, Канади та Великобританії. Заслужений журналіст України (з 1994), лауреат премій ім. Б. Грінченка (1994), міжнародної ім. І. Мазепи (1999), ім. М. Коцюбинського (2000), міжнародної журналістської ім. В. Стуса (2003) та інших. Член Національної спілки журналістів України з 1982 року.
Сьогодні Сергій Павленко гість нашої рубрики «З перших вуст».

– У зв’язку з відзначенням 370-річчя від дня народження Івана Мазепи та 300-річчя воєнно-політичного виступу гетьмана Мазепи за самостійність України в українському суспільстві вирували та й досі тривають гострі політичні пристрасті. Як Вам видається як шукачеві історичної правди про Мазепу, чи відбуваються загалом зрушення у справі деміфологізації, руйнування стереотипів щодо цієї постаті?

– Важко, мабуть, знайти ще таку історичну постать, про яку б існувало стільки пліток, небилиць, міфів та стійких стереотипів. Їх творили ще за його життя опоненти, царські прислужники, історики царської та радянської імперій. На жаль, досягнення сьогоднішньої мазепинської історіографії малотиражні, вони не можуть гідно протистояти тій старій історичній літературі, якою заповнені бібліотеки. Тому український загал мало знає про справжні помисли, діяння гетьмана І. Мазепи. Старше покоління його уявляє здебільшого за тими ідеологемами, які насаджувалися у радянські часи. Як на мене, і в нинішніх шкільних підручниках йому присвячено замало місця – всього декілька сторінок.
Мені написав листа вчитель з Тернопільської області, який із української газети «Свобода» (США), довідався про мене як дослідника Мазепи з Чернігова. Він просив мене надіслати що-небудь, аби по-новому розказати дітям про ту добу, про Мазепу. Вчитель навіть і не підозрював, скільки книг я написав про Батурин, І. Мазепу! Однак такої літератури поки що бракує у шкільних бібліотеках. Очевидно, подібні проблеми треба вирішувати на державному рівні.

– Чи змінилося наукове трактування постаті Мазепи та історичних подій його доби?

– За роки незалежності України видано низку історичних студій, які по-новому осмислюють події 1687–1709 років. Навіть в Росії Тетяна Таїрова-Яковлева видала у серії «Жизнь замечательних людей» книгу про І. Мазепу як позитивну особистість. У науковий обіг вводиться чималий обсяг нових друкованих документів мазепинської доби. Але я гадаю, що важливі висновки, трактування, узагальнення щодо особи гетьмана ще попереду. Чим більше буде віднайдено документів, тим легше буде зрозуміти дії українського керманича, тим менше залишиться поживи для тих, хто шукає негативів в особі гетьмана Мазепи.

– Чи справедливо добу Мазепи, що настала після Руїни, вважати важливим етапом українського державотворення?

– Проміжок часу від гетьманства Богдана Хмельницького до Івана Мазепи дав можливість проявити себе багатьом діячам української автономії. Здобувши впливове становище, вони були зацікавлені дедалі більше у створенні умов надійності власного урядування. Гарантією ж безпеки для гетьманського генералітету була не вимушена вірнопідданість царям, москвофільство, а власне правління у незалежній державі. Критична маса невдоволення агресивною імперською політикою, невідповідність інтересів Москви та Батурина спонукали цвіт гетьманського урядування до аналізу попередніх набутків та прорахун-
ків визвольних змагань, активного пошуку шляхів звільнення від принизливої та обтяжливої залежності. Українська автономія, яка постала за часів Богдана Хмельницького, на жаль, мала недостатньо людських ресурсів, належного військового потенціалу для успішного розв’язання цієї проблеми. Уроки потопленого у крові антимосковського повстання 1668 року змушували старшину серйозніше зважувати спокусливі ідеї набуття вигіднішого статусу Гетьманщини. Пріоритетними орієнтирами тих, хто думав про краще майбутнє українців, стали політичні комбінації, головні з яких – залучення до вирішення територіальних, державницьких проблем України сусідніх держав. Цю місію випало реалізовувати на зламі ХVІІ–ХVІІІ століть неординарній особистості, талановитому представнику козацької еліти – Іванові Мазепі. Повстання мазепинців показало, що українська автономія, так би мовити, дозріла до самостійності, незалежності.

– Ви досліджували оточення гетьмана Мазепи. Чи мав він надійних соратників, як тепер сказали б, чи мав він команду?

– Уже з перших місяців свого правління гетьман почав турбуватися, аби в його оточенні більшало тих, хто міг би бути йому надійною опорою. При цьому він робив ставку на людей, які зазнали кривди, переслідувань з боку Москви. Так, з відповідальною місією 1688 року до царських урядовців був відряджений М. Вуяхевич, який у 1663–1668 роках був на засланні у Сибіру.
У резиденції гетьмана з початку його правління бачимо осіб, які не займають впливових посад, але їхніми послугами він користується при поділі майна І. Самойловича, у вирішенні всіляких делікатних справ. Йдеться насамперед про Івана Лисицю, брацлавського, сердюцького полковника за часів П. Дорошенка. «При боку» гетьмана з’явився Павло Грибович. Він у 1669–1672 роках обіймав посаду генерального осавула. Після падіння Д. Многогрішного потрапив на заслання, «был в Сибири и оттуда ушел на Дон, где пробыл долгое время, а в здешний край пришел с Дону». Особливо ж цікавою була постать Захара Шийкевича, генерального писаря на Лівобережжі у 1663–1665 роках. Цей старшина пробув на засланні в Сибіру майже
16 років. Прибувши до Батурина, він фактично став правицею гетьмана. Важливим і принциповим моментом кадрової політики І. Мазепи впродовж 1690-х – початку 1700-х років була його ставка на людей освічених, ерудованих. Гетьман як знавець філософії, риторики,
кількох іноземних мов залучав до співпраці випускників як українських, так і закордонних навчальних закладів (І. Зарудний, П. Орлик). Але пріоритетні позиції в оточенні І. Мазепи займали передусім випускники Києво-Могилянської колегії, спудеєм якої у 1650-х роках був він сам.
Здобувши освіту у Києві, діти впливових родин Лизогубів, Гамаліїв, Мировичів, Герциків, Максимовичів виконували різноманітні доручення гетьмана, отримували високі урядові посади і ставали наближеними І. Мазепи. Перш ніж здобути впливове становище у Батурині, пройшли повний курс навчання у Києві два племінники І. Мазепи – Іван Обидовський та Андрій Войнаровський.
Залучаючи молодь до співпраці, гетьман цілеспрямовано готував патріотично-свідому зміну собі, старшинській верхівці. «Ніхто бо не міг краще обробити людину, притягти її до себе, – згадував пізніше однокурсник І. Обидовського П. Орлик. – Не осягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не зробив її своєю».
За правління І. Мазепи до управління автономією прийшла старшинська еліта, яка за два десятиліття тісно переплелася родинними зв’язками. І. Мазепа сформував команду, яка, поступово оновлюючись, поєднувалася спільними зв’язками, взаємозалежністю, турботою про становище в Україні, необхідністю пошуків шляхів поліпшення її долі.
Те, що обранці І. Мазепи у 1689–1692 роках І. Ломиковський, А. Гамалія, М. Гамалія (сини Андрія Гамалії), Д. Горленко, Д. Чечель, Д. Нестеренко, К. Мокієвський та їхні близькі (син переяславського полковника І. Мировича Федір Мирович!) у 1708 році, майже через 20 літ, опинилися в одній повстанській команді і вирушили супроти Москви, Петра І, засвідчує близькість їх інтересів і на початку 1690-х років. Команда Правобережжя пройшла добру школу змагань за волю України. Іван Ломиковський, наприклад, був генеральним писарем у гетьмана М. Ханенка. Дипломатичні доручення П. Дорошенка виконував В. Ко-
чубей. Брат генерального осавула Андрія Гамалії Григорій Гамалія, який брав участь у змові 1687 року, у 1668 році на прохання І. Брюховецького спільно з генеральним обозним І. Безпалим і канцеляристом Кашперовичем їздив до Стамбула обговорювати ідею переходу України під протекторат Османської імперії. Отож у найближчому оточенні І. Мазепи у 1689–1692 роках більшало тих, для кого різноманітні політичні комбінації щодо визначення подальшої долі України були знайомі, а відтак і допустимі для реалізації.

– Чи можна вважати Мазепу гетьманом всієї України, обох боків Дніпра?

– Згідно «Вічного миру» 1686 року землі від Києва до Чигирина мали «быть в пусте всегда». Гетьман як васал надсилав царським урядовцям копії своїх грізних наказів, адресованих старшині, немовби демонструючи у такий спосіб свою заповзятливість щодо виконання договірних умов. Діяв же він навпаки. 5 листопада 1691 року вийшов царський указ: «Велено ему Семену Палею в переходе на сю сторону Днепра по-прежнему в то место, в котором он уродился, дать свободу». На перешкоді виконання його стає І. Мазепа, який з цим рішенням не ознайомлює Фастів, мотивуючи це тим, що організований перехід з Правобережжя ускладнить стосунки з королем, уряд якого звинуватив Палія у вбивстві наказного гетьмана Павла Апостола-Щуровського. Підтекст же його відмови в іншому: гетьману самі собою козаки без території не дуже-то й були потрібні. Без їх присутності на Правобережжі ідея об’єднання втрачала сенс. У вересні 1691 року не випадково польський посол Я. Окраса звертав увагу царя на те, що «І. Мазепа пишеться обох сторін гетьманом; а по договорам Вічного Миру, права сторона Дніпра в Польському володінні і гетьману так писатися не слід». Цю важливу заувагу в Батурині зігнорували. І. Мазепа, прагнучи мати під своєю булавою Правобережжя, ще 1694 року заявляв польському послу К. Ісаровичу, що «кордони я собі ті осаджу». У 1701 році у ході московсько-польських переговорів щодо «спірних земель» натомість гетьман радив царям не уступати Чигирина, Канева, Черкас, Крилова. Протягом 1690-х – початку 1700-х років І. Мазепа фактично таємно ініціює та й фінансує на Правобережжі вогнище нестабільності з далекосяжним прицілом об’єднання спірної території з Гетьманщиною. Значні фінансові вкладення у 1687–1708 роках у відбудову Києва показують, що гетьман відроджував давню столицю Київської Русі. Він прагнув бути володарем усіх етнічних земель України.

– А його гетьманування і збройний виступ мали значення рівне для всіх українських земель, чи все ж більш для Лівобережжя?

– Уся діяльність гетьмана була спрямована на відродження української державності. І. Мазепа у зв’язку з цим мав великі плани щодо Правобережжя. Після початку акції визволення у листопаді 1708 року гетьман призначив полковниками у Чигирин К. Мокієвського, у Корсунь – А. Кандибу. Крім того, дещо раніше були поставлені полковниками у Брацлаві (з червня 1708 р.) – колишній дубосарський полковник Г. Іваненко, у Могилеві – С. Волошин, у Богуславі – С. Самусь, у Білій Церкві – М. Омельченко. Київський воєвода Д. Голіцин не випадково просив у царя значного підкріплення, аби приборкати правобережних повстанців-мазепинців.

– Виступ Мазепи часто трактується просто як зрада царю, а не виступ на захист козацької автономії, боротьба за волю України.

– Хоча Петро І називав І. Мазепу у своїх універсалах «вором и изменником», ми бачимо, що ці ярлики-визначення більше підходять самому цареві. Коли набожні Мазепа і його старшини практично всі свої фінансові ресурси направляли на будівництво церков (тільки писемні джерела зафіксували у 1687–1709 роках спорудження більш як 220 храмів, із них 43 «гетьманських»!), то цар не тільки заборонив кам’яні церковні будівлі, а й реквізував у монастирів дзвони, щоб вилити з них гармати (1701 року в такий спосіб виготовлено 270 гармат!). У 1707 році цар надумав реорганізувати гетьманський устрій, перетворивши козаків на солдатів. Тоді ж Петро І захопився створенням Київської губернії на базі міст Гетьманщини. Ці плани, зневажливе ставлення московських урядовців до прав, вольностей гетьманців породжували невдоволення українського люду. Прилуцький полковник Дмитро Горленко в колі гетьмана говорив: «Як ми за душу Хмельницкого всегда Бога молим и имя его блажим, что Украину от ига ляцкого освободил, так... мы и дети наши во вечные годы душу и кости твои будем проклинать, если нас за гетьманства своего по смерти своей в неволи зоставишь».
Петро І, проігнорувавши щорічні старшинські з’їзди, волю козаків, украв у Гетьманщини міста, колишні вольності, фактично зрадив православ’ю, оскільки вів спосіб життя, не належний християнам (наприклад, велів відрубати своїй коханці Марії Гамільтон голову, яку потім поцілував і наказав заспиртувати в банку).
Реалії були не на користь Мазепи. Та він зі своїми однодумцями зробив свій вибір – воля. 26 жовтня О. Меншиков інформував Петра І: «...Понєже коли він це учинив, то не для однієї своєї особи, але і всієї заради України». У присязі гетьмана, цитованій на Бендерській комісії, говориться про те, що він мав за свій «обов’язок із своєї синівської любови до цієї отчизни, матки нашої, і з повинності свого гетьманського уряду проти ворогів москалів за добро отчизни в обороні законів і свобід повстати, усіма способами й засобами боронитися та з’єднаними силами св. королівського маєстату Швеції й Запорозького Війська, не щадячи свого маєтку, здоров’я, життя й останньої краплі крові, воювати з москалями так довго, доки не визволиться наша малоросійська отчизна й запорозьке військо від деспотичного мос-
ковського ярма й наші закони та свободи з побільшенням не повернуться до давнього стану».

– Щодо причин поразки – це тактичний прорахунок Мазепи, розбрат в середовищі козацької старшини, несприятливі історичні обставини?

На жаль, ще до укладення шведсько-українського союзу 8 городових полків з 11 були, за наказами російського командування Петра І, виведені за межі України (у Польщу, Білорусію, Прибалтику, Дон). Саме це та відсутність з тієї ж причини кількох охотницьких полків спричинили вагання І. Мазепи, коли старшина вимагала від нього негайного злучання з військом Карла ХІІ.
Російське командування під час розгортання повстання мазепинців вжило заходів для нейтралізації українських полків, що були у підпорядкуванні їхньої армії. Відомо, що Стародубський полк був направлений у Бихів для охорони фортеці. На прохання І. Скоропадського повернути їх додому, О. Меншиков 25 січня 1709 року відповідав: «Ради лутчей той фортецы и обороны, не быть им там нельзя». З листа Т. Стрешнева царю від 12 січня 1709 року дізнаємося, що великий контингент козаків теж виведено з Гетьманщини: «А ныне писал ис Киева господин Голицын, что от него наряжено в Азов и в Троецкий (…) в нынешную зиму четыре тысячи пятьсот человек из украинцов».
Полковника Гадяцького полку Степана Трощинського заарештували 30 листопада 1708 року. Схоже, подібна доля була і в київського полковника Федора Коровченка, про якого після повстання мазепинців не маємо ніяких відомостей.
При героїчній обороні Батурина загинули повністю Лубенський, Миргородський, частково Прилуцький полки, 4 сердюцькі полки, до 300 козаків Ніжинського полку (Батуринська сотня).
Попри заходи залякування, жорстокої розправи над мазепинцями, навесні до гетьмана за його покликом прибували козацькі сотні. Кістяк мазепинців склав Полтавський полк, який, як інформував генерал К. Ренне, 25 березня 1709 року «заплутовал и пристал к запорожцам».
Попри несприятливі обставини, в повстанні мазепинців взяли участь до 40 тисяч українців (з них більш як 30 тисяч загинули). Перед Полтавською битвою під керівництвом Мазепи було загалом 13–15 тисяч війська: 9–10 тисяч запорожців; понад 3000 козаків, сердюків, компанійців; полтавських, гадяцьких полчан – до 3000 душ. 17 червня Леон Івашкевич свідчив на допиті: «в Жуках стоит Мазепа, а при нем войско, которое вчерашняго дня выходило, конницы тысячи с 4, пехоты 8 полков, а при них 2 пушки».

– Нас, військових, цікавить, насамперед, військова діяльність Мазепи. Чи можна вважати його військовим діячем, полководцем?

– Гетьман важливого значення надавав розбудові збройних сил автономії. За час його правління збільшується кількість охотницьких полків до десяти. Це, кажучи сучасною мовою, були підрозділи професійних вояк. Вони служили за платню. На Гетьманщині саме за його правління збільшили виробництво гармат, пороху.
Якщо характеризувати діяльність І. Мазепи як полководця, то слід врахувати ту обставину, що він, отримуючи накази Петра І, не завжди прагнув їх виконати. Українцям не було вигідно підкорення Криму. Адже старшини розуміли, що якщо вони розгромлять кримчан, то відпаде необхідність для Москви поважати існуючі вольності Гетьманщини. Тому, на наш погляд, І. Мазепа імітував бурхливу діяльність, військові дії щодо Криму, хоча насправді вони не завдавали ханству відчутних втрат. Джерела зафіксували й вправні дії гетьмана як військового зверхника, зокрема при взятті Казикермена у 1695 році. Так, в літописі С. Величка зазначалося, що І. Мазепа, бачачи, що ядра навіть важких гармат не можуть зруйнувати міцні мури, наказав війську своєму котити земляний вал до казикерменських стін, такий широкий і високий, щоб ним можна було засипати оборонний рів, і, порівнявшись зі стінами, легко вломитись у місто. Це та здійснений підкоп під мур, одночасний обстріл захисників міста змусило їх здатися. До речі, цей досвід був реалізований Петром І при взятті Азова наступного року.
Під час Північної війни І. Мазепа під всілякими приводами просив Москву залишити полки на Гетьманщині. Тобто гетьман у такий спосіб і оберігав життя козаків, і дбав про свої інтереси щодо подальшої участі козацьких підрозділів у боротьбі за волю України.

– Українсько-шведський союз – це реальність, чи міг він бути перспективою і альтернативою історичного розвитку? Бо виглядало це переходом від російського сюзерена до шведського. Чи були шведи союзниками для українців?

– Союзницький договір між Україною і Швецією був укладений 29–30 жовтня 1708 року в Гірках на Новгород-Сіверщині. 30 жовтня І. Мазепа писав у листі І. Скоропадському, що у Гірках Карл ХІІ «нас утвердив і упевняв своїм ніколи не змінним королівським словом і даною на письмі асекурацією».
Джерела, факти дають підставу зробити висновок про те, що мазепинці на чолі зі своїм керманичем прагнули з допомогою шведів здобути волю Гетьманщині. Протекторат Швеції мав лише оборонне значення у період військових дій з Росією. Українська верхівка у 1708–1709 роках з-поміж різних варіантів шляхів подолання московської залежності вибрала той, який не змінював володаря автономії, а давав можливість розвитку, творення власної держави.
Зазначу, що під час просування шведів Гетьманщиною у селах короля та І. Мазепу зустрічали з хлібом і сіллю. Населення постачало союзникам продовольство. До речі, шведи платили селянам за продукти. У мене є спеціальна студія-спростування наклепницьких статей про нібито жорстоке поводження «окупантів» на теренах України. Насправді шведи дарували життя навіть тим українцям, які змушені були чинити опір за наказом російських полковників.

– А як же ставитися до означень «народна війна» проти шведів?

– Ніякої народної війни проти шведсько-українського союзного війська не було! Проти нього виступали казацько-слобідські, волоські, калмицькі, донські підрозділи, що перебували на службі в царя. На терени Гетьманщини було мобілізовано до 80 тисяч вояк, велика частка з яких належала нерегулярним формуванням. А під Полтавою у 1709 році їх загальна кількість досягла 180 тисяч! Від їхніх дій і пішов резонанс, поголос про «народну війну» в Гетьманщині. Літописці зафіксували ці відгомони «партизанщини» у своїх замітках. Вони, на жаль, у свій час не могли знати тих документів, які відомі зараз дослідникам.

– Чи поглибились у зв’язку з ювілеєм історіографічні та джерелознавчі дослідження, чи мають вони перспективу? Адже твердять, що навіть достовірного візуального образу Мазепи немає?

– Безперечно, поглибилися. Так, Тетяна Таїрова-Яковлева із Санкт-Петербурга уже завершує написання наукової монографії про І.Мазепу. Я ж не поспішаю з цим. Чому? Бо очікується у наступні два роки публікація великого масиву документів про добу, яку досліджуємо. А вони, безперечно, внесуть певні корективи у трактуванні подій 1687–1709 років. Треба детальніше зануритися в окремі сюжети (наприклад, «повстання» Петрика, військовий потенціал Гетьманщини, її економіка), глибше їх вивчити. А для цього потрібні спеціальні студії-дослідження.
Щодо візуального образу І. Мазепи, то вихід моєї нової книги, сподіваюся, дасть громадськості, фахівцям-історикам відповідь, яким насправді був керманич України. Я подаю аргументи щодо портретів гетьмана в Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської лаври, на гравюрі Захарія Самуйловича, у літописі Самійла Величка тощо.

– Як, на Вашу думку, вирішуються питання щодо пам’ятників Мазепі та Карлу ХІІ, перейменування вулиць та інших ювілейних заходів, передбачених Указом Президента України «Про відзначення 300-річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу»?

– Непросто вирішуються. У Чернігові відкрито пам’ятник. Але я, наприклад, незадоволений тим, що такі дорогі проекти здійснюються без участі істориків-фахівців. Я автор великої студії-книги про зображення І. Мазепи. Але у мене за два роки її написання ніхто не поцікавився, яким же був насправді гетьман. Кого зобразив скульптор у пам’ятнику Мазепі на чернігівському Валу? Важко сказати. Бо це якась вольова людина, але не гетьман! Чесно кажучи, у мене є великі сумніви, що справжній І. Мазепа стоятиме у Полтаві, Києві. Скульптори фантазують. У Гірках, наприклад, на пам’ятнику замість Мазепи красується Казимир Сапєга. Але ж гетьман був реальною людиною!

– Сергію Олеговичу, для читачів «Воєнної історії» важливо знати, які уроки витікають з визвольної боротьби доби гетьмана Мазепи, його воєнно-політичного виступу 300-річної давнини?

– Гетьманові Мазепі не вдалося здійснити мрію свого життя — створити незалежну українську державу Але те, що він «для общаго добра... моей Отчизны бідной Украины» наважився поставити це питання для наступних поколінь, є найголовнішим його заповітом нащадкам.
Поразка мазепинців – не свідчення відсутності реальної команди соратників і співпрацівників в оточенні гетьмана перед акцією повстання. Трагедія козацької верхівки, самого І. Мазепи у тому, що вони, маючи високі помисли, водночас були обмежені у власних можливостях здійснення свого задуму. Великі сподівання мазепинців на армію Карла ХІІ не справдилися: шведські війська, пошарпані в боях з росіянами, не демонстрували на українських теренах високу боєздатність. Великий же духовний, інтелектуальний потенціал оточення І. Мазепи сам по собі не був загрозою для Росії, людські ресурси якої у кільканадцять разів переважили можливості України.
І все ж посіяні І. Мазепою зерна сумнівів щодо залежного статусу Гетьманщини, необхідності перемін, незважаючи на жорстоке придушення повстання 1708–1709 років, найсуворіше винищення всіляких інформаційних носіїв про задуми його поводирів, проростали час від часу через роки, десятиліття, століття життєдайними паростками пробудження нації.
Без Мазепи, Батурина важко зрозуміти українців. Відносини України з Росією – це, на жаль, найчастіше драматичні сторінки. Вони були і, як не прикро, є тому, що пріоритет сили, жорсткий стиль домінує у політиці сусідів. Не визнавати згадане – свідомо ухилятися від правди, не шукати компромісу в політичних контактах двох держав. Принизливий статус, залежність – ті фактори, які не є ціннісними величинами для українців. Зверхність, зневажливість до волелюбних проявів національних меншин, навпаки, – нічим не виправдана традиція російської політики. Уроки 1708–1709 років не повинні кликати до точіння кинджалів. Для України і Росії ця сумна дата спільна – вона кличе українців проявляти пильність, вживати достатньо заходів для оборони країни, не сподіватись лише на союзників; росіян вона запрошує до толерантності, не переступати межі у вирішенні стратегічних завдань збереження власної державності, встановлення добросусідських відносин з прикордонними країнами.
Історію легко переписати тенденційно, але змінити у ній те, що насправді було, неможливо. Якби в епоху Петра І панували гуманізм, милосердя до повсталих, не випалювались населені пункти на шляху шведської армії, можливо б, Україна вже тоді
постала як незалежне князівство, сусідом якого було б інше державне утворення – миролюбне, але слабке, привабливе для завойовників. Проявлені у військовій кампанії 1708 року зразки нечуваного деспотизму, жорстокості – реакція самозбереження російського самодержавства, до якої не були готові ні учасники змагань за волю України, ні Карл ХІІ. Приголомшлива тактика Петра І зберегла його владу, панування імперії. Остання виявилась мобільнішою, агресивнішою, ніж ті, хто замахнувся на її буття. Така реальність, з якою доводиться рахуватися, і головне, брати з неї відповідні уроки.

– Сергію Олеговичу, щиро дякуємо за цікаву і змістовну розмову.

Розмовляв і записав
Сергій Литвин.

До змісту журналу "Воєнна історія" #4 за 2009 рік