журнал "Воєнна історія" #4(46) за 2009 рік

МУЗЕЇ, ВИСТАВКИ

МУЗЕЙ «ПОЛЕ ПОЛТАВСЬКОЇ БИТВИ» ЯК СПАДЩИНА
РОСІЙСЬКОЇ ІДЕОЛОГІЧНОЇ ВІЙНИ ПРОТИ УКРАЇНИ
(ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ЗМІНИ КОНЦЕПЦІЇ ТА ПЕРЕЕКСПОЗИЦІЇ)

Сьогодні музей у Полтаві за своїм концептуальним спрямуванням, як і в радянський час, продовжує славити перемогу російської зброї у ключовій битві Північної війни. Тій війні, яка на два століття загальмувала Україні шлях до незалежності. Відвідувач виносить думку про позитивність для України поразки шведсько-українських союзних військ і має радіти з перемоги під Полтавою російського царя Петра І. А отже музей у такому своєму вигляді фактично і сьогодні пропагує шовіністичні думки російської історіографії та її суспільно-політичної думки про т.зв. «зраду Мазепи», «малоросійську шатость», підживлює українофобію, виховує молоду генерацію в дусі національної меншовартості і підпорядкованості інтересам сусідньої держави, яка виношує щодо України експансіоністські плани. Косметичні зміни (зменшення кількості портретів Петра І, поява зображень І.Мазепи і т.п.) по суті зовсім не впливають на традиційне чорносотенно-сталінське бачення історії України на зламі ХVІІ–ХVІІІ ст.
Для кардинальної зміни ситуації, яка має відповідати науковим засадам української національної історіографії та вихованню майбутніх поколінь в дусі патріотизму і поваги до своєї держави, пропонується при збереженні усіх найцінніших експонатів в експозиції підпорядкувати їх іншій концептуальній думці. Полтава стала початком падіння української козацької держави. Поразка шведів короля Карла ХІІ та українців під проводом І. Мазепи є трагедією і сумом для України, величезною психологічною травмою. Полтава стала символом поразки і багаторічного приниження, прикладом, на якому дореволюційна і радянська імперська Росія виховала рабське почуття провини українців перед «старшим братом». Вона спричинила жахливий царський терор проти населення українських міст та військовиків, мотивувала зневажання святинь українського народу та його провідників, які не могли не підняти повстання при слушній нагоді проти царського деспотизму.
Музей мусить представляти український погляд на історію Полтави, а не бути російським музеєм на український землі, як це є сьогодні. Фактично зараз у музеї зображуються лише дві сторони конфлікту – Росія і Швеція. Українська сторона ніби і не була присутньою в ньому, а якщо і присутня, то лише як військова сила, а не державно-правова потуга. Тією ж експозицією з додаванням нових експонатів зорового ряду можна висловити інші ідейні засади. Для цього необхідно ввести відповідні цитати з творів істориків, письменників і публіцистів, які у різні часи маніфестували український погляд на Полтаву.
Викликає заперечення і головний художній прийом експозиції, побудований на ідеї виходу Росії до Балтійського моря. Те, що було актуальне і добре для Росії, негативно для України, яка втрачала через ізоляціоністську політику Петра І безпосередній контакт з Європою, що призвело до деградації української торгівлі у першій половині ХVІІІ ст. Тому тему флоту взагалі варто прибрати з експозиції, що дасть можливість вивільнене місце використати для нових експонатів.
Пропонується не вносити змін у висвітлення самої події, якій присвячений музей, а саме перебігу подій Полтавської битви. Залишити недоторканими макет битви, портрети учасників, тогочасну зброю. Натомість варто прибрати жанрові картини, писані при святкуванні 250-річчя події. Шість інших залів мають змалювати передумови битви 1709 року та її наслідки для України.
Перший зал логічно було б присвятити політично-військовим передумовам шведсько-українського союзу 1708 року. У ньому варто показати, що союз з Швецією – це стара старшинська політика від часів Богдана Хмельницького. Що сам перший гетьман, де-факто незалежної держави, перед смертю, після Переяславської угоди 1654 року уклав союз з попередником Карла ХІІ, королем Карлом Х. Цей союз восени підписував генеральний писар Іван Виговський. Тому логічно було б у цьому залі подати портрети Б. Хмельницького і І. Виговського. Орієнтація на сусідню повнокровну державу (Швецію, Росію, Польщу, Австрію) була звичайною політикою «нецілковитих» держав буферної зони: таких як козацька Україна, Волощина і Молдова, Семигород та ін. Тому логічним було б висвітлення в експозиції відомої Переяславської угоди та Гадяцького союзу, домовленостей гетьмана П. Дорошенка та того ж Б. Хмельницького з Османською імперією та Кримським ханатом. У цьому ж залі доцільно було б виставити мапу Української козацької держави та портрети названих гетьманів.
Другий зал варто було б присвятити добі Івана Мазепи, де логічний наголос зробити на відображенні цієї доби на території Полтавського полку. Варто підкреслити культурницьку діяльність великого гетьмана і показати меценовані ним споруди Хрестовоздвиженського монастиря в Полтаві та закінченого при І. Мазепі Лубенського Мгарського монастиря. Можна також використати цитати про діяльність І. Мазепи з книжок визначних мазепознавців М. Грушевського (статті «Шведсько-український союз» та «Богданівство і мазепинство»), О. Оглоблина «Мазепа та його доба» та ін. Самі книжки також варто показати в експозиції. Разом з книжками помістити портрети найвизначніших дослідників епохи: М. Грушевського, Д. Дорошенка, Н. Василенко-Полонської, Б. Крупницького, І. Борщака.
Третій зал мав би розповідати про українську старшину і її ставлення до переходу Мазепи на бік шведів. Подати інформацію про визначних мазепинців та їх внесок в українську культуру другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. Логічно було б розказати про рід полтавського полковника П. Герцика, єврейського походження, який є одним з найшанованіших меценатів Києво-Печерської лаври, де 1700 року збудував на власний кошт Хрестовоздвиженську церкву на Ближніх Печерах. П. Герцик був найвідданішим соратником І. Мазепи, пішов з ним у першу українську політичну еміграцію. Варто було б згадати й інших полтавських полковників, родину Горленків з Полтавщини, запорізького кошового отамана К.Гордієнка та інших визначних представників Мазепиної доби. В експозиції має бути також проведена думка, що навіть та старшина, що залишилася у Петра, продовжувала зв’язки з І. Мазепою і фактично до самої його смерті визнавала його право на правління Гетьманщиною. Цікаво було б побачити поіменний перелік старшини, що пішли за І. Мазепою, і тих, що стали на російську сторону. Це підтвердило б думку, що рішення І. Мазепи було не його особистою примхою, а диктувалося логікою діяльності української козацької еліти. Варто для експозиції замовити портрети названих представників старшини, зображення відповідних церков і монастирів.
Четвертий зал обов’язково треба присвятити темі витворення росіянами образу І. Мазепи – «Іуди-зрадника», який і в наші дні приклеюється до будь-якого українця, що наважується стверджувати свою культурну і національну окремішність. Цю тему варто поєднати з проблемою небувалого терору російського війська проти українців. Слід показати трагедію Батурина, масові повішання в Лебедині і Глухові, спалення Запорізької Січі, примуси українському духівництво проголошувати анафему людині, яка була найвеличнішим представником духовності і найбільшим меценатом українського церковного життя. Закінчуватися тема може діяльністю Пилипа Орлика і його знаменитій конституції.
Останній п’ятий зал має висвітлювати проблему творення Полтавського міфу, який мав назавжди запечатати шлях українців до окремішності. Цей міф культивував образ слухняного малороса, вірного, за словами М. Грушевського, своєму «песьому обов’язку» перед Москвою. Саме під таким підтекстом будувався новий губернський центр у Полтаві з пам’ятником орлу у центрі головної площі. Полтава початку ХІХ ст. зводилася, як місто «слави російської зброї» (Севастополь уже наслідував цей зразок), як попередження усім українцям в неприпустимості навіть мрій про самостійність. Святкування двохсотліття Полтавської битви покликало до життя новий меморіал духовного панування Росії. Цій ідеї мав служити музей, кургани загиблим воїнам Росії та інші пам’ятники у Полтаві і на полі битви.
Українці висловили у 1908–1909 роках протест саме такому трактуванню їхньої історії. У Львові Наукове товариство ім. Т. Шевченка видало спеціальний том «Записок НТШ», де було надруковано матеріали про істинні наслідки Полтавської битви. Відповідно, офіційні чинники Росії представляли увесь український культурний, суспільний і політичний рух, як «мазепинство». Цей зал слід проілюструвати монументами-міфами: пам’ятник Б. Хмельницькому у Києві, як пам’ятник Переяславу-1654, поруч з картиною М. Самокиша можна повісити репродукцію з його ж картини битви М. Кривоноса з Я. Вишневецьким. На цих полотнах видно композиційну і сюжетну ідентичність, різняться роботи лише атрибутикою, а також помітно мистецьку слабкість полтавської версії визначного художника-баталіста. Що є свідченням використання митців для творення антиукраїнського міфу коштом трактування Полтавської битви. Добре було б подати вислови про Полтавську битву і Петра І з творів Т. Шевченка, Є. Маланюка і Д. Донцова. Доречним був би портрет полтавського краєзнавця М. Рудинського – автора першого путівника Полтави, що розвінчував полтавську легенду на місцевому рівні.
Також варто переглянути доцільність перебування скульптури Петра І перед будинком музею, яка була зроблена для експонування в Полтавському кадетському корпусі і як пам’ятник у наші дні неактуальна.
Ось такі роздуми навіяні відвідуванням музею «Поле Полтавської битви» у його нинішньому стані. Автор не ставив за мету детальне поекспонатне описування усіх необхідних змін, що є справою працівників музею, а лише показав історіософсько-ідейні напрями змін концепції та переекспозиції музею.

Ігор ГИРИЧ,
кандидат історичних наук, доцент.

До змісту журналу "Воєнна історія" #4 за 2009 рік