журнал "Воєнна історія" #4(46) за 2009 рік

АРХІВИ, ДОКУМЕНТИ

МАЛОЗНАНЕ ДЖЕРЕЛО МАЗЕПИНСЬКОЇ ДОБИ

МИЦИК Юрій,
доктор історичних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Працюючи в польських архівосховищах та бібліотеках, натрапив на рідкісне видання: Erazm Otwinowski. Dzieje Polski pod panowaniem Augusta II (Krakуw, 1849. – 363 стор.). У старопольській літературі добре відомо ім’я Еразма Отвіновського – письменника й визначного діяча аріанського руху ХVІ ст. Однак тут йдеться про іншого письменника, відомого під іменем Еразма ІІ Отвіновського (помер у 1745 р.), який вважається вірогідним автором даного твору (імен інших можливих авторів польські історики та літературознавці не називають). Про життя Еразма ІІ відомо мало. Згідно з «Польським біографічним словником» він походив з дрібної шляхти гербу «Гриф», жив під Ченстоховою, був одружений з Катериною з Гузовських, мав у цьому шлюбі чотирьох синів і чотирьох дочок, обіймав незначні посади, зате мав міцні контакти з королівським секретарем Станіславом Хросьцинським і був з ним у Кракові під час коронації короля Речі Посполитої Августа ІІ (1697). (Polski Sіownik Biograficzny. – Wrocіaw-Warszawa-Krakуw-Gdaсsk, 1979. – T. XXIV/1. – C. 645.).
Ця близькість до королівського секретаря пояснює поінформованість Еразма ІІ, який не раніше 1725 р. написав вищезгаданий історико-мемуарний твір (його назва у перекладі звучить так: «Історія Польщі за панування Августа ІІ»), наслідуючи видатного польського хроніста ХVІІ ст. Веспазіяна Коховського. Крім його «Клімактерів», Еразм ІІ знав хроніки Марціна Бєльського та Павла П’ясецького, що творили відповідно у ХVІ і ХVІІ ст. Значно важче визначити джерела, на підставі яких Еразм ІІ описував сучасні йому події, переважно військово-політичні. Видно, він послуговувався як особистими враженнями, так і свідченнями очевидців, використовував різноманітні чутки. Окрім того, твір було написано через 15–25 років після подій, зображених у ньому, отже є підстави ставити під сумнів його достовірність.
В творі описано події, що відбувалися в Україні і були пов’язані з антиколоніальним повстанням гетьмана Івана Мазепи. Цей опис починається з розповіді про намір шведського короля Карла ХІІ воювати з Московською державою, що викликало страх у Москві (Петро І наказав спалити всі села й містечка уздовж московського кордону у смузі глибиною на 30 миль). Такі дії царя, від яких постраждали насамперед білоруські селяни, змінили плани Карла ХІІ і він повернув на Україну. Далі змальовано повстання в Україні, приєднання Мазепи до Карла ХІІ, похід шведського короля Лівобережною Гетьманщиною, битви під Лісною та Полтавою, Батуринську трагедію. Розповідь є досить загальною, в ній трапляються помилки, як от: значне перебільшення кількості військ, задіяних у Полтавській битві (наприклад, автор стверджує, що в полон потрапило 120 тис. шведів, водночас чисельність армії Карла ХІІ оцінює у 70 тис.); інші суперечливі дані про чисельність та втрати шведського війська; зазначає, що Полтава знаходиться на кордоні козацьких земель (можна говорити лише про прикордонне розташування Полтавського полку із землями Січі, але не Кримського ханства); сплутано Ніжин та Лебедин. Інколи важко виявити раціональне зерно у інформації Еразма ІІ. Так, Петро І дійсно мав намір у перспективі знищити українське козацтво, можливо хотів у найближчій час обмундирувати козаків на московський лад, але інформація про обоз з німецькими мундирами, які він надіслав козакам, а ті у свою чергу їх спалили вимагає додаткового підтвердження.
Але при цьому Еразм ІІ Отвиновський наводить низку важливих достовірних фак-
тів, як от: участь невеликих польських загонів на боці Карла ХІІ під час Полтавської битви, звірства московських карателів у Батурині, звістка про героїчну загибель кількасот козаків на переправі. Важливі відомості стосуються і самого гетьмана Івана Мазепи. Хоча мемуарист і наводить загальновідому легенду про амурні пригоди молодого Мазепи, якого зраджений чоловік наказав прив’язати до коня і випустити у степ, але загалом його ставлення до гетьмана є позитивним. Він розглядає Мазепу як вождя повстання, який прагнув скинути «мерзенне московське ярмо», діючи не з корисливих міркувань, але «тільки з полум’яної любові до вітчизни» (при цьому мемуарист чомусь вважає, що Мазепа хотів віддати Україну королеві Станіславу Лещинському – союзнику Карла ХІІ). Еразм ІІ з великою симпатією пише про Мазепу і як про людину «великих гідності та ознак», який «жив у великому щасті, будучи у всього народу в любові, пошані та шанобливій повазі»; наводить унікальні факти про трирічне навчання Мазепи за кордоном коштом короля Яна-Казимира.
Не переказуючи змісту цих важливих свідчень, подаємо уривки з джерела у перекладі українською. Відзначимо тільки, знаком (…)* позначається пропуск у рукописі, а знаком […] пропущені мною звістки, які не стосується безпосередньо теми статті.

//(с. 138) […] Тому шведський король мусив рушити вправо над Дніпром, а йдучи цим шляхом здобув непогані позиції, бо збунтував козаків у задніпрянській Україні, які до нього приєдналися. А насамперед цей великий Мазепа на ім’я польського короля Станіслава прийшов до нього з кількома тисячами козаків. Він радив у всьому королеві, вів шведів добрими шляхами, бо знав країну і дух народу. Козацькі міста, які боронилися, дотримуючи віри цареві, Швед атакував, а здобувши, осаджував гарнізонами Мазепи як генерального задніпрянського гетьмана. Два міста, Веприк і Гадяч, боронилися найпотужніше і шведи зіткнулися з великими труднощами, коли їх здобували. Цар послав частину війська на допомогу Гадячеві, але через сильні морози вони втратили 100 вояків, тому повернулися назад, а швед взяв Гадяч. Найголовніші міста, як от: Батурин і Ніжин Мазепа вже осадив своїми людьми. Біля Києва король не хотів затримуватися, думаючи, що коли візьме Москву, то й Київ з часом капітулює. Решту року шведський король зі своїм військом, якого мав 70 тисяч, провів на Задніпрі.

Року Божого 1709.
//(c. 144-145) […] Шведський король, маючи вже по собі задніпрянських козаків, йшов Україною понад Дніпром аж до краю козацьких кордонів з татарськими поселеннями, щоб разом із кримським ханом воювати проти Москви; а все це він чинив з поради великого Мазепи, котрий вже давно уклав приязнь із Шведом, порозумівся і безпосередньо з татарами починав війну, прагнучи скинути мерзенне московське ярмо. А тим часом московський цар розбив під Лісною 16 тисяч шведів, котрі під командуванням генерала Левенгаупта йшли за своїм королем на віддалі. Не зауважив цього гордий Швед, прийшов до останніх вважай козацьких кордонів, став під Полтавою, козацьким містечком над рікою Ворсклою; а коли втрачав час здобуванням цього міста, то цар, зібравши 100000 війська, прийшов під Полтаву і не тільки звільнив містечко від облоги, але дав шведам битву і виграв її. Він так розбив шведів, що їх з 70 тисяч регулярного війська (крім челяді та торгівців) вийшло живими півтори тисячі. Залишилося там шведів забитих і взятих у полон з жінками та слугами понад 120 тисяч. Почалися бої 21 червня і тривали 6 днів; битва була закінчена 27 числа: залишилося забитих шведів на полі битви (…)*, а московітів (…)*. Москалі зробили укріплення у кількох місцях і тому так довго тяглася ця битва; бо Швед здобували їх у цих укріпленнях, де втратив багато людей, а 6-го дня самого шведського короля було поранено в ногу так, що на другий день він не міг сісти на коня, наказав себе носити на ношах і так командував військом. Справді страшна і така, яких мало, була баталія, бо протягом 6 днів воюючи, суперники не могли здолати один одного, аж на 6-ий день прийшов день скорботний, час єгипетського полону для шведів. Сам король вважай потрапив би до московських рук, якби його не врятував генерал Понятовський з ротмістром легкої польської хоругви Зожевським: коли одного коня, запряженого у ноші, у котрих лежав король, вбило гарматне ядро, вже його московіти брали і тоді він неминуче потрапив би у ворожі руки, але Зожевський, вдаривши зі своїми поляками проти всіх ворогів, рубав з Понятовським московітів доти, доки іншого коня було запряжено в ноші. З цього часу король почав дуже поважати поляків і шкодував, що їх із собою на Задніпрю не мав, як йому радив Мазепа. Цього дня шведи програли: тих, що не вбито, було взято до неволі, а король ледве втік; всі боєприпаси, артилерію, обози, скарби, речі шведського короля і його генералів, переможці взяли як трофеї. Найбільша ж втрата полягала в тому, що московіти захопили всю шведську канцелярію з канцлером Піпером і найпершим радником, через що цар довідався про різні зрадливі секрети з кореспонденції, які потім відкрив різним монархам, особливо християнському імператору, якому він багато доніс про зраду, що її затіяли лютерани з Шведом.

//(с. 146) Шведський король дуже сердився на Піпера, що він цих канцелярських возів не спалив, краще б уся канцелярія згоріла, ніж такі великі секрети й переговори з різними монархами людей різних станів і кондицій потрапили до рук царя. З цього цар виніс велику науку і потім зумів скористатися цим, знаючи, кого стерегтися, а кому довіряти. І справді, король мав слушні претензії до свого Піпера, бо тому було легко спалити канцелярію; але коли козаки обступили ці вози і хотіли їх розшарпати, Піпер, прагнучи їх зберегти в цілості, сказав, що там є щось більше, ніж скарби і що вони вчинять цареві велику послугу, якщо їх (вози) збережуть. На ці слова козаки захопили вози канцелярії і з великою пильністю припровадили до міста Полтави. Цей Піпер не врятувався б від страшної смерті від шведського короля, але він жалюгідно помер у неволі у московській столиці. Втекло з полтавської баталії 16 тисяч вояків зі своїм генералом і кілька тисяч возів. Вони хотіли переправитися через Дніпро у брацлавську Україну; цар послав за ними у погоню генерала Аларта, котрий з кількома тисячами московитів та козаків наздогнав шведів на третій день над Дніпром, де вони вже півтора дня переправлялися на 4-х поромах, що їх сяк-так збудували нашвидкуруч. Ще не переправилося через Дніпро більше двох тисяч шведів, як всіх інших з дружинами та дітьми оточили московіти і забрали у неволю, а козаки пограбували всі їхні вози. Там офіцерські дружини й маркітантки кидали у воду клейноди, гроші, срібло, щоб вони не дісталися ворогам, але все це козаки виносили на верх з води, з дивною відвагою пірнаючи у Дніпро […].

// (с. 147) Ця програна шведським королем битва під Полтавою відкрила шлях королеві Августу до польського трону, від якого він відрікся згідно з Альтранштадським договором […].

// (с. 48) З Полтавської битви шведський король ледве зумів утекти з 600 кіннотниками завдяки приязні Мазепи, задніпрянського гетьмана, який мав при собі кількох татар, що знали місцевість і різні переправи. Вони провели шведського короля дикими полями до Очакова, турецького міста над Дніпром. При боці короля було, крім його шведів, кількасот мазепинських козаків і кількадесят поляків. Як тільки шведський король показався на переправі з людьми, турки швидко прибули через Дніпро, питаючись, що це за люди. А коли король повідав про себе, вони якнайшвидше дали кораблі і перевезли його до Очакова, а потім переправили і його людей, учинивши собі з них добрий пожиток, бо зголоднілим після кількаденного перебування у диких степах воякам привезли на човнах сухарі, їх якомога більше набирали у обидві руки і продавали по червоному золотому, та й за перевіз шведський король мусив відрахувати велику суму золотом. Ледве ці шведи й поляки були перевезені, як прийшла за ними погоня – 6 тисяч московітів. Однак вони застали біля переправи лише кількасот мазепинських козаків, яких не встигли переправити. Козаки кинулися в маленький шанець над Дніпром і кілька годин боронилися у ньому від московітів, турки ж не могли дати їм переправи. Коли московіти зсіли з коней і всі пішли на штурм, тоді козаки відступили у Дніпро, задкуючи до води і при цьому відстрілювалися; відступаючи все глибше у воду, вони воліли потонути, аніж дістатися в руки московітам. А ті шведи, що їх після баталії переправилося до двох тисяч через Дніпро в Україні, прийшли одні до Очакова, а інші пішли до Львова […].

//(с. 149) Цар після виграної баталії і нищівного розгрому свого ворога – Шведа, пішов зразу ж, протягом кількох днів, з військами добувати міста у Козачизні, де стояли мазепинські гарнізони. Вони всі піддавалися, твердо стояли тільки Батурин і Ніжин. Коли цар їх здобув, то страшній смерті піддав людей, про що тяжко писати, не помилував навіть малих дітей. Він у Батурині наказав козацькими дітьми обкладати довкола стіни ратуші, почавши від перших і закінчуючи найвищими рядами дерева, цей тягар давив їхні голівки і вбивав (дітей); так обклали всю ратушу довкола з чотирьох боків від низу аж до верху жахливою прибудовою.

//(с. 151) Приборкавши козаків, цар виступив з усією своєю потугою до Польщі, він привів із собою різні війська з московітів, козаків, оскільки боявся, що Швед у Польщі не зміцнився зі своїми прихильниками, діставши нові підкріплення з Померанії або з Туреччини […].

// (c. 168) […] А Мазепа, цей великий задніпрянський гетьман, також (як і Карл ХІІ) жив після полтавської баталії у Яссах і невдовзі помер. Коли він до Шведа пішов, то вчинив це як давній польський шляхтич, не з яких інших намірів (non alio intuitu), тільки з полум’яної любові до вітчизни, розуміючи, що цим способом він з цілим Задніпрям може повернутися до Польщі, бо в цій війні підтримував (?) справу польського короля Станіслава, посадженого на трон у будь-який спосіб. Цей Мазепа був чоловік великих гідності й ознак, жив у великому щасті, будучи у всього народу у любові, пошані та шанобливій повазі (in amore veneratio et adoratio timore); він міг сміливо говорити про своє щастя: моєму щастю нічого не вистачає, крім поміркованості (nil felicitati meae deest nisi moderatio ejus). Це був родовитий шляхтич руських країв: у молодих літах його послав король Ян Казимир до іноземних країн (бо цей король мав то благочестивий звичай щорічно висилати своїм королівським коштом по три особи з польської шляхти на трирічне навчання до іноземних країн). Мазепа, повернувшись із чужих країв назад до Польщі, почав служити як військовий, чекаючи дальшого підвищення, але сваволя перешкодила йому досягти почестей у Польщі (далі переповідається вищезгадана історія про пригоду молодого Івана Мазепи – Ю.М.). З часом він став гетьманом всього Задніпря. Він мав порядного війська реєстрових кінних і піших городових 80 тисяч. По смерті Мазепи московський цар Петро Олексійович, уже більше нікому не давав генеральної задніпрянської булави, але осадив московітами всі українські фортеці і дніпровські береги і тільки наказним гетьманам давав командувати козаками, ставлячи їх як реґіментарів; всі прибутки із Задніпря, які раніше брав великий задніпрянський гетьман і з цього платив військам, скерував до царської казни; з цього тепер сам цар дає платню козакам, але тримає їх (козаків) дуже мало. Цар хотів козацьке військо вдягти по-німецьки, як і своїх московітів. Але коли він прислав їм кількасот возів сповнених німецькими мундирами, то вони позносили це на могили й запалили, лишившись при своєму давньому одязі.

До змісту журналу "Воєнна історія" #4 за 2009 рік