Журнал "Воєнна історія" #4 (40) за 2008 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

ПРОБЛЕМА СУПЕРЕЧНОСТЕЙ У ТРАКТУВАННІ
ГАЙДАМАЦЬКОГО ПОВСТАННЯ ХVІІІ століття

Богдан ЧОРНОМАЗ,
кандидат історичних наук,
доцент Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини

Кількість публікацій, на сторінках яких висвітлюються події, пов’язані з гайдамацьким рухом у ХVІІІ ст., є досить значною. Історик Петро Мірчук наводить список, в якому числиться 103 одиниці1. Нагадаємо, що список був складений ще у 1973 році. Однак така значна кількість публікацій не посприяла з’ясуванню багатьох спірних питань і суперечностей, з якими кожен дослідник періоду гайдамацьких повстань приречений зіткнутися.
Виявлені нами суперечності почнемо із з’ясування значення слова «гайдамака». Найбільш об’єктивне значення цього терміну подає вже згадуваний нами історик П. Мірчук. Посилаючись на польські джерела, він твердить, що в універсалі польського регіментаря партії української Яна Галецкого, який датований 5 березня 1717 року, регіментар закликає шляхту винищувати «свавільне гайдамацьке гультяйство»2. Після появи згаданого універсалу слово «гайдамаки» в польських джерелах трапляється все частіше. Значення слова «гайдамака» у трактуванні поляків завжди означає грабіжник, бандит тощо3. У цьому немає нічого дивного, бо український національно-визвольний рух всі загарбники і в усі часи завжди трактували як «бандитський», «грабіжницький» і т. п. Українські лінгвісти «радянської доби» теж пропонували своє тлумачення слова «гайдамака», пояснюючи його у значенні «гнати» «переслідувати» тощо. А в якому значенні сприймалося слово «гайдамака» в середовищі широких верств простого народу? Як відповідь на це запитання, наведемо слова відомої української народної пісні:

Ми гайдамаки, ми всі однакі,
Ми за народ своє життя дамо.
Йшли діди на муки, ми підем правнуки,
Ми за народ своє життя дамо.
Не тішся ляше, що сотня ляже,
Тисяча натомісць стане до борні…

Навряд чи доцільно уточняти час появи в середовищі нашого народу цієї пісні. Констатуємо лише те, що вона народна, і після зацитованих слів пояснювати, яке значення вкладав український народ у слово «гайдамака», є зайвим.
Аналізуючи сучасні дослідження історії національно-визвольного повстання гайдамаків, відмітимо назву, яку отримало повстання в час найбільшого сплеску народного гніву у 1768 р. – «Коліївщина». Назва походить від слова «колій», тобто спеціаліст, який вміє умертвляти свиней для подальшого гастрономічного вжитку. Радянський дослідник гайдамацького повстання Г.Ю. Храбан твердить, що ця назва є вигадана поляками і неприйнятна для Українців4. Історик П. Мірчук наводить вагомі аргументи в користь того, що назва Коліївщина є народною5.
Існують розбіжності також у визначенні мети повсталих гайдамаків. Деякі історики радянського періоду називають його просто «Повстання під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти», інші «Антифеодальним повстанням». Останнє визначення запропоноване дослідником Юрієм Мициком формулюється так: «Національно-визвольна війна українського народу». Кожне з наведених формулювань має певне змістове навантаження. Зрозуміло, що до проголошення незалежності України у 1991 р. називати боротьбу українців національно-визвольною війною було немислимо. Навіть в розвитку сучасної української історичної науки не обходиться без трактування гайдамацького руху за застарілими стереотипами, сформованими поляками і росіянами в часи їхнього домінування в Україні. Стереотипи є наслідком ідеологічних впливів держав, які свого часу мали свої інтереси стосовно України та активно і цілеспрямовано впливали не тільки на розвиток історичної науки в Україні, але й на формування колективного менталітету та стереотипів6. Підкреслимо ще раз, що історик Ю. Мицик лише після проголошення незалежності України вважав можливим назвати повстання гайдамаків «Національно-визвольною війною українського народу»7. Кількість історіографічних джерел і раніше давала можливість визначити, що повстання гайдамаків було національно-визвольною війною, яка мала чітко визначену державотворчу мету, а не «Антифеодальним заворушенням» чи бунтом «гультяїв» і «розбишак», але, якщо враховувати специфічні умови, в яких впродовж 350 років, аж до 1991 року перебувала Україна, то ми зрозуміємо, що інакше не могло бути.
Сьогодні наші знання з історії України суттєво збагатилися, але знання пересічного українця про гайдамацьке повстання обмежуються інформацією, викладеною в поемі Т. Шевченка «Гайдамаки» та далеко неповними даними з шкільних підручників, які здебільшого висвітлюють лише події 1768 року. Насправді, активний рух опору пануванню Польщі і Росії виник після перших спроб поляків поширити свою владу на українські землі і перших виявів зрадницької політики Росії. Адже, після укладення Переяславського договору України з Росією, вперше Росія засвідчила свою зрадливість підписанням Віленського миру ще у 1656 р. А поляки ознаменували свою появу в Україні здобуттям у Львові Високого замку і реквізуванням двох корон українських королів, двох королівських мантій і королівського трону8.
Оскільки ми обмежуємся подіями періоду гайдамацьких повстань, то зазначимо, що період боротьби, визначений істориками як «гайдамацький», починається з перших років ХVІІІ ст., коли прапор боротьби за волю України підняли гайдамацькі ватажки Семен Палій і Самійло Самусь (1702 р.). Мета повсталих зафіксована не тільки у словах наведеної народної пісні, але і в багатьох документах, зокрема в універсалах С. Самуся і С. Палія, в яких були заклики «прогнати польську шляхту з України раз і назавжди». Польський історик Ян Парденя визнає, що повстання С. Палія і С. Самуся були «відгомоном традиційної козацької мрії про виборення козацької держави»9. Далі цей же історик називає виразників «відгомону традиційної мрії» все-таки гайдамаками у традиційному польському трактуванні: «В подільському воєводстві виступили перші прояви типово гайдамацьких рухів»10.
Ми використовуємо твердження польських істориків, оскільки їхні трактування учасників повстання дають нам можливість здійснити співставлення з даними, які подаються в підручниках історії і на сторінках сучасних досліджень історії України.
В сучасних підручниках історії України побутує твердження про те, що початок гайдамацького руху слід датувати 1734 роком, а саме з початку діяльності сотника надвірної міліції князя Любомирського з Шаргорода на прізвище Верлан, який зумів стихійні розрізнені повстання організувати і очолити. Ми погоджуємося з тим, що повстання гайдамаків після того, як його очолив Верлан вирізнялося організованістю і масштабністю, але масовий визвольний рух бере початок з повстання С. Самуся і С. Палія.
Отож, вести мову про події, пов’язані з Верланом, доречніше в контексті низки чинників, які посприяли збільшенню масштабів повстань. У Польщі на той час виникли сприятливі обставини для повсталих в Україні гайдамаків. Помер король Август ІІ і шляхта поділилася на дві фракції. Одна фракція (менша) обрала королем Августа ІІІ, а більшість – Станіслава Лещинського. В результаті у Польщі виникло безладдя. Відбулися збройні сутички. Для замирення прибувають російські війська. Росіяни видають заклик до українців підтримати короля Августа ІІІ і чинити спротив становленню С. Лещинського. Українці вступають в боротьбу досить своєрідно. Вони виступають проти всієї польської шляхти і прагнуть прогнати її з України взагалі. На цій хвилі і підноситься сотник Верлан. Верлан розповсюдив для всього населення правобережної України заклик до повстання, в якому йшлося і про таке: «… Бог призначив для вас перемогу і станете ви вільними людьми…»11.
У тій непростій політичній ситуації повстанцям було важко визначити стратегічні плани Росії, яка, будучи сильною і добре організованою державою, мала всі можливості відіграти вирішальну роль в розвитку подій. Повсталі українці зрозуміли політику Росії щодо Польщі, як підтримку визвольних повстань гайдамаків. Дещо пізніше це виявилось фатальною помилкою, оскільки Росія за весь час існування українсько-російських взаємостосунків ніколи не проявляла підтримки у прагненнях України здобути волю і незалежність.
У 1735 році повстання під проводом Верлана набуло значних масштабів. Полякам стало зрозуміло, що власними силами з повсталими українцями їм не впоратись. Поляки звертаються за допомогою до Росії.
Цариця Анна доручає київському генерал-губернатору Вейсбаху послати російського генерала Гайне з військом на Правобережну Україну і допомогти полякам ліквідовувати гайдамацькі повстання. Таким чином, російські і польські війська цілий рік поборювали гайдамацький рух. Наприкінці 1735 року найбільші загони гайдамаків були розгромлені. Керівники гайдамацьких загонів Денис Семененко, Сава Чалий були страчені поляками, отаман Моторний попав в руки росіян, був переданий полякам і після нелюдських тортур страчений. Отамани Медвідь і Грива з рештками своїх загонів повернулися на Запоріжжя, полковники Верлан, Скорич, Писаренко зі своїми загонами повстанців перейшли на територію Молдавії.
Повстання гайдамаків (яке радянські історики виокремлюють і називають «Гайдамацьке повстання під проводом Верлана») в боротьбі проти двох держав-загарбниць не було придушене остаточно. Дух прагнення українців до волі і незалежності виявився незнищений. Остаточно припинити боротьбу українського народу двом могутнім державам у середині ХVІІІ ст. не вдалося. Гайдамацький рух набув ознак партизанської війни. Гайдамацькі ватаги продовжують боротися з російськими і з польськими військами. Майже кожного місяця на території України відбувалися бої польських і російських військ з повстанцями. У 1737 році, крім поляків і росіян, з’являється ще один противник – татари. В боях з татарами загинули ватажки Харко, Іваниця, Жила. Ватажка Рудя полонили росіяни і стратили.
Загін гайдамаків, сформований в околицях Умані кількістю 500 осіб, у 1737 р. здобув містечка Гранів, Рашків, Тальне, Суботів, Животів.
З часом в деяких місцевостях гайдамаки здобувають контроль над значними територіями. На підконтрольних територіях вони будують фортечки-засіки, у селах організовують органи самоврядування, створюється адміністративно-територіальні центри за зразком часів існування Козацької держави. Слід зазначити, що цей факт ще досі не здобув відповідного вивчення і оцінки фахівців, а на увагу заслуговує, оскільки контроль над територією, система територіально-адміністративного поділу, органи самоврядування, наявність глави держави і владна вертикаль – це ознаки державності. Тобто, це відображення моделі, закладеної у підсвідомості селян, яка була елементом мотивації для більшості повстанців, що змусила їх взятись за зброю.
Повстання гайдамаків, то розгоряючись то пригасаючи, до 1768 року знов набуло величезних масштабів і стало загрозою пануванню в Україні Росії і Польщі. Повстання набуває найвищої точки протистояння, позначеної в історії назвою «Коліївщина».
Розкладемо окремо політичні сили, які були в Україні, і визначимо характер та мотивації їхніх дій на території України. Сила перша – Російська імперія. Україну російський цар і його уряд розглядали як територію Росії, яку необхідно асимілювати, і тим самим поширити життєвий простір росіян за рахунок споконвічних українських територій, які свого часу мали назву Київська Русь, Україна, Козацька держава, а потім – Гетьманщина (не називаю всіх варіантів назв, якими свого часу українців «нагороджувала» Росія. Назвемо лише кілька: Малоросія, Южниє окраіни Росіи тощо). Мета в Росії щодо України за всю історію взаємин була незмінна – всіх українців русифікувати так, щоб, як висловилась цариця Катерина ІІ, українці забули про свою мову, звичаї і «добу гетьманів»12.

Сила друга – Польща. Цілі, методи і засоби ті ж самі, що і в Росії. Територія, на яку претендувала Польща, визначається як мінімум – Правобережна Україна. На відміну від росіян, поляки підконтрольні їм території Украіни називали Малопольска, Всхуднє креси тощо.

Сила третя – татари. Їхній вплив був досить значний у першій половині ХVІІІ ст. Вони створили великі проблеми для гайдамаків у 1737 році, але не представляли надто серйозної загрози для подальшого розширення гайдамацького руху в Україні, оскільки в суперництві з російською експансією в Криму зазнали поразки.

Сила четверта – гайдамаки. Вони були виразниками боротьби українського народу за звільнення від іноземного гніту, боролись проти втрати етнічної і релігійної самоідентифікації, прагнули відбудувати незалежну державу. Вектори їхньої боротьби зводилися до формули – «один проти всіх».

Сила п’ята – євреї. Їхню роль в Україні визначає релігійний письменник Іоннакій Гілятовський: «Для истории Малоросии два обстоятельства составляют несчастье. Во первых, ее бедственно топографическое положение. Малоросия – «это горох при дорози». Много раз ее достояние расхищали добрые и недобрые соседи. Разные народы толкались по ней в ущерб национальной самостоятельности, ее культурному благословению. Во-вторых, в етнографическом составе малорусского населения издавна весьма значительный процент составляют евреи – племя всегда внутренне презиравшее приютивший их народ, всегда действующее в ущерб туземному населению.»13. Сьогодні можна б було зіслатись на авторів безлічі визначень стосовно політики євреїв як в Україні, так і в середовищі інших народів, але обмежимося тим, що євреї в Україні завжди існували консолідованою корпорацією (згідно постулатів їхньої релігії – юдаїзму) і ця корпорація, будучи сконсолідованою і дисциплінованою, завжди приймала сторону не пригнобленого народу, а пригноблювачів. Так сталося і в 1768 році. Євреї стали посередниками між українцями і верствою експлуататорів, переслідуючи свої меркантильні інтереси, які в розумінні українців належали до політики експлуататорів. За даними українських істориків, 20 червня 1768 р. відбулося взяття гайдамаками Уманської фортеці і розправа над його захисниками, яка пізніше отримала назву «уманська різня». Навряд чи доцільно згадувати низку суперечностей про перебіг цієї жорстокої події. Судячи зі спогадів очевидців цих подій, які не приховували свого негативного ставлення до гайдамаків і прагнення українців до волі і незалежності, як також даних, взятих з документів і протоколів польських і російських судів, які вершилися після поразки повстання, повсталі жорстоко покарали поневолювачів. Відносно кількості жертв «різні» існують до сьогодні різні цифри, але зупинимося на тому, що народ при нагоді завжди мстить за визиски і знущання. Народу, який боронить свою землю від поневолення, ніколи не можна робити закидів в надмірній жорстокості. Його жорстокість освячена прагненням до волі, і якщо в такій ситуації йому можна чимось докорити, так це тільки тим, що перемога не була здобута.
Оскільки під час повстання постраждала значна кількість євреїв, розглянемо детальніше цей факт. Виходячи з матеріалів сучасних досліджень кульмінаційного періоду повстання названого «Коліївщина», мусимо визнати, що українці під час повстань ніколи не знищували ворогів за національною ознакою. Немає свідчень того, що гайдамака перед тим, як знищити ворога, придавлявся чи має противник ознаки приналежності до тої чи іншої нації. Гайдамаки знищували поневолювачів і експлуататорів. Як ілюстрацію до важливості спірних моментів висвітлення повстання гайдамаків, зазначимо, що і сьогодні є досить охочих виставити коліївщину як повстання з вираженими ознаками антисемітизму, але дослідники історичних подій цього періоду доводять, що євреї в ситуації протистояння з власної корпоративної волі обрали сторону ворогів і були виразниками інтересів експлуататорів. Отож, повсталі ставилися до них так, як і до всіх інших визискувачів і експлуататорів.
Аналізуючи сучасні публікації в ЗМІ про події, пов’язані з періодом повстання «Коліївщина», особливо ж у місцевій пресі, слід зазначити, що деякі автори публікацій за прикладом іноземців, тобто вчорашніх експлуататорів нашого народу, намагаються загал нашого суспільства знов переконувати в тому, що повстання гайдамаків – це рух грабіжників і бандитів. Такі твердження назвати просто дилетантством було б дуже просто. Проте зрозуміти мотивацію авторів дуже легко. Багатовікове поневолення України породило верству людей, які лише формально є українськими громадянами, а внутрішньо – вони іноземці, і їм чужа українська національна ідея. Вони органічно не сприймають державної незалежності, вибореної українськими патріотами ціною величезних жертв, і мають надію, що в житті нашої держави ще буде повернення до статусу, який був за часів владарювання Речі Посполитої і Імперії Романових. «Внутрішні іноземці» навіть на підсвідомому рівні сподіваються на можливість знов опинитися в умовах поневолення України і свою місію вони бачать під крилом загарбників у статусі «вибраних, владоможних і привілейованих». Проте колесо історії котиться тільки вперед, а здобуту волю український народ так просто не віддасть.
Висвітлюючи спірні питання, які стосуються повстанського руху гайдамаків, зауважимо, що досі недостатньо висвітлено факт проведення в Умані 22 червня козацької ради, на якій було проголошено відновлення Гетьманщини і обрання М. Залізняка гетьманом України. Це надзвичайно важлива подія. Можна зрозуміти ігнорування цього факту польськими і російськими істориками, оскільки навіть поверхова інформація про цю подію робить звинувачення гайдамаків у безсистемному розбої і грабежах безпідставними. Отже, в розумінні державотворчості, повстання гайдамаків є національно-визвольною війною і мета повстанців полягала у прагненні здобути волю і створити суверенну державу14.

ДЖЕРЕЛА

1. Мірчук Петро. Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. / Наукове товариство ім. Т. Шевченка. – Нью-Йорк., 1973. – С. 307-312.
2. Там само – С. 52
3. Там само – С. 52-53.
4. Храбан Г.Ю. Спалах гніву народного//(Антифеодальне народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768-1769 рр.): – К.: Вид-во при Київському державному університеті. 1989. – 173 с.
5. Мірчук Петро. Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. / Наукове товариство ім. Т. Шевченка. – Нью-Йорк., 1973. – 400 с.
6. Бойко О.Д. Історія України//Навчальний посібник. Видання 3-є доповнене. – К.: вид-во «Академвидав», 2005. – С. 180-194.
7. Мицик Юрій. Умань козацька і гайдамацька. / Національний університет «Києво-Могилянська академія. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. – К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2002. – С. 52
8. Бойко О.Д. Історія України//Навчальний посібник. Видання 3-є доповнене. – К.: вид-во «Академвидав», 2005. – С. 100.
9. Pardenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej szlcheckiej wobec sprawy Ukrainyny na przelomie ХVІІ і ХVІІ w. – Warszawa, 1963. – p. 222.
10. Там само – С. 380.
11. Мірчук Петро. Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. / Наукове товариство ім. Т. Шевченка. – Нью-Йорк., 1973. – С. 380.
12. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991. – С. 241.
13. Киевская старина 1884. т. 2. – стр. 371.
14. Мицик Юрій. Умань козацька і гайдамацька. / Національний університет «Києво-Могилянська академія. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. – К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2002. – С. 131.

До змісту журналу "Воєнна історія" #4 за 2008 рік