Журнал "Воєнна історія" #4 (40) за 2008 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ: ВОЛЯ БЕЗ ДОЛІ

Іван БУТИЧ,

(1919-2007) джерелознавець, археограф, архівіст. Народився у с.Усівці на Полтавщині. Закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка (1945), кандидат історичних наук (1950), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка у Львові (1992), лауреат премії ім. М.Грушевського (1998), завідувач відділу інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України. Автор близько 700 наукових праць, зокрема з історії гайдамацького руху в Україні.
Його статтю «Гайдамацький рух: воля без долі», підготовлену в останні роки життя, люб’язно надала журналові його дружина Марія Бутич.

Гайдамацький рух, як одна з форм збройної боротьби за визволення України, знайшов віддзеркалення в офіційних документах, періодичній пресі, спогадах сучасників. Образи героїв визвольної боротьби народ зберіг у піснях, переказах, творах літератури і мистецтва.
Зародження гайдамацького руху дослідники відносять до ранніх часів. Микола Костомаров гайдамацький рух як форму партизанської боротьби бачив уже під час Національно-визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького. Так, у монографії «Богдан Хмельницький» загони повсталих селян він називав гайдамацькими.
Володимир Антонович вважав, що ранні відомості про гайдамацький рух з’явилися тільки на початку XVIII століття. У Волинських актах уперше назва «гайдамаки» зафіксована 22 лютого 1717 року в універсалі регіментаря української частини королівських військ Яна Галецького [1, 10].
Польські історики завжди висувають як позадискусійну правду культурну та моральну вищість польської шляхти, що поневолювала український народ, у порівнянні з українським населенням, і, згідно з цим, гайдамацькі повстання українського народу кваліфікували як сліпий бунт темного простолюддя із вродженим нахилом до грабунку, розбою, вбивств, пияцтва, виступів проти польських захисників справедливості, ладу й порядку та польських носіїв культури і науки. Подібні погляди притаманні і російським та деяким українським історикам.
На гайдамацький рух, зокрема на його зв’язок з козацтвом, з боротьбою українського народу XVII – XVIII ст., одним із перших звернув увагу Михайло Максимович [13, 595, 65, 634, 646]. Олександра Єфименко гайдамацький рух розглядає ЯК справжню партизанську війну, а не хаотичний «хлопський бунт», як намагалися довести польські історики. Організованості цій боротьбі надавало запорозьке козацтво [8, 13, 16-35, 54, 58, 61, 68-116].
Я. Шульгін вважає, що гайдамацький рух був політичний, викликаний не власною користю, не злою волею, а усвідомленням глибокої несправедливості, що тяжіла над сільським людом Речі Посполитої, наявністю певного обдуманого плану дій учасників руху, плану й організації, прагненням визволити насамперед Київщину, а потім поширювати повстання на інші території. Повстанці мали певний ідеал майбутнього – ліквідацію панщини й одержання у власність землі. Слушним є висновок Я. Шульгіна і в тому, що гайдамаки боролися за справедливу справу. Не приховуючи жорстокості розправ селян над панами, автор вказує на причину цього – нелюдське ставлення шляхти до них, викриває неправий Коденський суд, дикий розгул шляхти після придушення Коліївщини. Я. Шульгін вказав і на негативну роль Катерини II, а також російських сановників Паніна, Рєпніна, Румянцева, Воєйкова, Кречетникова у справі придушення повстання [14, 10, 83-113, 178].
Переломним етапом у боротьбі українського народу за визволення від польсько-шляхетського панування стала Національно-визвольна війна середини XVII століття, але Андрусівське перемир’я 1667 року, а потім і Вічний Мир 1686 року розірвали Україну навпіл по Дніпру: Лівобережжя з Києвом залишилося в складі Російської держави, а Правобережжя було сплюндроване і віддане ворогові. Кам’янець-Подільський з прилеглою територією 1672 року захопила Туреччина. Таким чином, внаслідок воєнних дій Брацлавщина і південна Київщина були перетворені на пустелю. Частина населення загинула, інша переселилася на Лівобережжя заходами Івана Самойловича 1681 року. Землі, що розкинулися від Стайок вниз по Дніпру до річки Тясмин – Ржищів, Трахтемирів, Канів, Мошни, Черкаси, Боровиця, Бужин, Воронівка, Крилов, Чигирин – мали залишитися незаселеними.
Та народ продовжував боротися, відстоюючи своє право жити в єдиній державі. У 80-х рр. XVII століття там з’являються нові поселенці-козаки і селяни-втікачі, організовуються козацькі полки. Після Карловицького договору 1699 року, за яким Туреччина відмовилася від Поділля на користь Польщі, польський уряд вирішив знищити козацтво на Правобережжі. 1699 року польський сейм ухвалив відібрати у козаків усі землі й ліквідувати козацтво як окремий стан. Козаки подали протест, але сейм його відкинув. Новий польський король Август II (1696 – 1733 рр.) після річного вагання надіслав вимогу сейму розпустити козаків, а землю передати шляхті і виїхати з краю. На Правобережжя посунула шляхта з військовими загонами.
У відповідь на це 1702 року Палій і Самусь організували повстання. Виданий ними універсал закликав населення до рішучої боротьби з загарбниками, вигнання їх з української землі. На їх заклик, відгукнулися не лише козаки, а й селяни. Бої розгорнулися насамперед у Брацлавськуму і Подільському воєводствах, а потім перекинулися на Волинь і решту Поділля, сягнувши й Галичини. Селянські загони з’явилися в околицях Золочева і Соколя. У жовтні 1702 року Самусь розгромив кількатисячне польське «посполите військо», а в Бердичеві знищив двотисячну залогу Потоцького. Полковник Абазин здобув Вінницю, Бар, Дунаївці, а під Меджибожем розгромив півторатисячний загін польських військ київського воєводи. Палій після тривалої облоги здобув фортецю Білу Церкву і переніс туди свій осідок. Польська шляхта мобілізувала всі сили, і на початку 1703 року з Волині, Литви, Галичини сюди рушили війська, всього понад 30 тисяч вояків з 50 гарматами. Вони зненацька захопили козацькі частини, що розбрелися на зимові квартири, і завдали їм дошкульних ударів. До того ж поляки спонукали виступити кількатисячну татарську орду на українські зсмлі з півдня і водночас звернулися за допомогою до російського царя.
2 березня 1704 року Петро І спеціальним листом закликав Палія негайно передати Білу Церкву полякам і капітулювати, інакше його змусять виконати вказівку російські війська. Самусь як наказний гетьман передав 5 лютого 1704 року булаву Мазепі. Палій, навпаки, відкинув вимогу царя і посилив боротьбу. Активізували діяльність партизанські загони на Волині, Поліссі і в Галичині. У травні 1704 року Мазепа з кількатисячною армією перейшов Дніпро. Палій передав йому Білу Церкву без бою, а сам перенісся у Немирів, але згодом був ув’язнений за наказом Петра І та засланий до Сибіру.
У наступні п’ять років Правобережжя перебувало у злуці з Лівобережжям. Але невдача Мазепи під Полтавою призвела до того, що знову відбувся поділ України між Росією і Польщею. За умовами Прутського трактату 1711 року, між Росією і Туреччиною були підписані договори 5 квітня 1712 року та 13 квітня 1713 року. Царський уряд зобов’язувався вивести свої війська і не втручатися в справи Правобережної України, а також переселити козаків і селян на Лівобережжя, де їм відводилися землі [7, 460-461].
Як тільки вщухли воєнні дії, на Правобережжі почали з’являтися сини й внуки колишніх власників. Знову виростають великі латифундії Потоцьких, Любомирських, Чортарийських, Сангушків, Шишкевичів, Браницьких, відновлюються старі порядки. Вони переводять сюди своїх підданих з Поділля, Волині і навіть з Галичини. Магнати, як і раніше, у маєтках мали замки, де утримували військові загони.
Поляки вживали заходів до притягнення робочих рук у спустілих селах, закликали поселенців з інших міст, обіцяючи їм звільнення від повинностей на 15-30 років. Та минали роки, закінчувалися пільги, запроваджувалася панщина, зростали повинності, вводилися нові. На становищі селян тяжко відбивалася оренда. Крім панщини та інших прямих податків і данин, використовувалися непрямі, серед яких найважчою була пропінація. Пани мали виключне право виробляти і продавати міцні напої. Вони змушували селян купувати певну кількість горілки незалежно від потреб споживання. Терпіли селяни і від постоїв польського війська.
Панська сваволя зустрічала спротив селян, який переростав у збройну боротьбу, одним із проявів якої був гайдамацький рух. У другій чверті XVIII ст. цей рух зосередився на території Київщини і Брацлавщини, де були найсприятливіші умови: наявність значної кількості вільних не цілком закріпачених людей, близькість кордонів Запорозької Січі, Лівобережної України, Молдови і Туреччини.
Як правило, діяльність гайдамацьких загонів починалася навесні і тривала до осені. Взимку їх діяльність не фіксується. Але з настанням весни, в лісах і байраках, на хуторах і пасіках, у запорозьких степах гуртувалися селяни-втікачі. Вони об’єднувалися у загони і здійснювали напади на панські маєтки. Гайдамацькі загони здебільшого складалися з селян та запорозької голоти, наймитів, міщанремісників. Майже в кожному були запорожці. До загонів прагнули залучити мешканців того краю, куди передбачався похід. Однією з важливих умов успіху гайдамаків було їх швидке переміщення, тому вони завжди мали добрих степових коней. У верховій їзді гайдамаки не поступалися регулярним військовим. Їхні загони не мали валок. Ще важче було впоратися з пішими гайдамаками. Вони, ховаючись у високій траві, влучно стріляли. Коли ж їх оточувало польське чи російське військо, билися відважно, завдаючи великих втрат, і змушували відступити. Якщо ж була несила перемогти, гайдамаки гинули в бою, але не здавалися. Хоробрість і спритніть гайдамаків, їхнє уміння битися визнавали навіть вороги.
Виняткову роль у розгортанні гайдамацького руху відіграла Запорозька Січ, куди стікалися втікачі з усіх кінців України. Там, на Запорожжі, формувалися гайдамацькі загони, до складу яких входили, а нерідко й очолювали їх запорозькі козаки.
У 1729 – 1730 рр. зросла хвиля гайдамацьких виступів. У грудні 1729 року вони сталися в Кагарлику, Смілі, Кузьминім, Вінниці. На початку 1730 року широка хвиля гайдамацьких виступів охопила Київське і Брацлавське воєводства.
Проте аж до 1734 року гайдамацькі загони створювалися і діяли нескоординовано. Першу спробу скоординувати дії гайдамацьких загонів зробив сотник Верлан. Усіх повстанців він включав до козацького реєстру, призначав сотників, ротмістрів, поручників.
Верлан пройшов Брацлавщину з краю в край кілька разів, а потім – Поділля і південно-західну Волинь, зайняв Кременець, Жванець, Броди і Збараж. Його відділи з’явилися під Кам’янцем і Львовом. Загін Гриви здобув Вінницю і Меджибіж [2, 42-46; 54-55; 62-78]. Добре організовані сотні повстанців захопили у Київському воєводстві Корсунь, Бердичів, Погребище, Паволоч, Котельню, Кошовате, Ходорів, Рожів. У Чуднові міщани власними силами розправилися з шляхтою. На початку 1735 року повстання охопило всю територію українських воєводств.
Польські джерела бездоказово трактують це повстання як московську інтригу. Насправді ставлення російського уряду до гайдамаків було відверто ворожим. Цю ворожість продемонстровано одразу після того, як Польща попросила допомоги. Київський генерал-губернатор граф Вейсбах доручив московському генералові залишатися з усім військом на Правобережжі до кінця весни 1735 року і допомагати полякам ліквідовувати повстання.
Восени 1736 року у Брацлавському і Київському воєводствах знову розгортають свої дії отамани Верлана: Грива, Медвідь, Жила, Рудь, Іваниця, Харко. Навесні 1737 року на Запорожжі в районі річки Цибульниці зібралося понад тисячу гайдамаків. На них зненацька напали татари, у боротьбі з якими загинули ватажки Харко, Іваниця, Жила, а поранений Рудь був заарештований [2, 575-578].
Гайдамацькі загони діяли на Правобережжі і в наступні роки. 1743 року славився своїми діями в околицях Лисянки отаман Кузьма Гаркуша, 1749 року в районі Білої Церкви – отаман Іван Борода, а на Київщині – отамани Невінчаний, Середа, Беркут. Особливо запеклими були дії гайдамаків 1750 року. На Київщині вони захопили Мошни, Білу Церкву з найсильнішою на той час фортецею, Володарку. Інші загони на Брацлавщині здобули Умань, Гранів, Вінницю, Летичів. У серпні 1750 року загін на чолі з Олексою Письменним захопив Фастів. На Поліссі Іван Подоляка оволодів Радомишлем. Інші загони розсипалися вздовж усієї Прип’яті, переходячи і на лівий берег. Отаманами повстанських загонів 1750 року були Михайло Сухий, Прокіп Таран, Павло Мачула, Олекса Лях, Мартин Тесля, а також Іван Вовк, Олексій Майстренко, Павленко, Дубина, Василь Малешко [2, 182-185; 187-189; 197-202; 256; 284-285].
Польські війська і цього разу виявилися неспроможними впоратися з повстанцями. Так, у сутичці загону Михайла Сухого, що мав 320 осіб, з набагато чисельнішим загоном польського війська загинуло понад 50 поляків і близько 100 було поранено, а решта розбіглася. У цій сутичці загинуло кілька гайдамаків [12, 74-75]. А залога Білої Церкви разом із її комендантом і губернатором утекла, як тільки отаман Мартин Тесля підступив до міста. Російські війська діяли на Правобережжі з літа 1750 року. Тоді біля Стайок, що неподалік Канева, 150 росіян несподівано напали на вдвічі менший загін гайдамаків на чолі з Майстренком і завдали йому дошкульного удару.
Спільними діями російських і польських військ повстання 1750 року було придушене. Головною причиною поразки, як і раніше, була відсутність єдиного керівного центру. У наступні роки гайдамацькі виступи відбулися: 1754 р. – у районі Житомира, 1757 р. – Немирова й Умані, 1761 р. – Лисянки, 1764 р. – Вінниці.
Дії гайдамацьких загонів активізувалися і на Лівобережній та Слобідській Україні. 1759 року хвиля гайдамацьких виступів охопила усю Україну і тривала з більшою чи меншою активністю до 1768 року.
Ідейно-політичне обличчя гайдамаччини найяскравіше виявилося у повстанні 1768 року, яке з самого початку велося під єдиним керівним центром. Повстання почалося проголошенням його на Зелені Свята 18 (29) травня. Організатором і керівником повстання став Максим Залізняк – син священика з містечка Медведівки на Чигиринщині. Після смерті батька, коли Максимові виповнилося 13 років, він пішов на Запорожжя, там деякий час наймитував. 1767 року Залізняк прибув на Правобережжя з 18 товаришами, де і вступив послушником спочатку до Онуфріївського монастиря, а потім, навесні 1768 року – до Мотронинського.
На відстані двох верст від Монастиря у глибокому Холодному Яру біля чистого джерела був улаштований табір, обкопаний ровом та обведений валом, а на дорогах від монастиря та млинів захищений рогачками. Тут містився і штаб повстання. Цей табір називали Мотронинською Січчю [6, 49].
На той час у різних місцях українських земель розташувалося 3 тисячі осіб регулярної армії. Крім того, кожен магнат мав власну надвірну міліцію з українських козаків і селян, яка мала охороняти маєток і пана.
На Зелені Свята 18 (29) травня 1768 року в Мотронинському монастирі зібралося багато прочан. Після богослужіння до присутніх звернувся Максим Залізняк із закликом взяти участь у боротьбі проти польської шляхти. Потім один з ченців-священиків відправив молебень й освятив ножі.
У похід вирушило близько 300 осіб, що поділилися на чотири загони, за кожним з яких була закріплена певна територія як для ведення воєнний дій, так і для адміністративного урядування. За Семеном Неживим була закріплена південна частина Київського воєводства; за Яковом Швачкою та Андрієм Журбою – середня частина Київщини; північ Київського воєводства і Полісся – за Іваном Бондаренком; Брацлавське і Подільське воєводства Залізняк залишив за собою.
Кожен загін діяв самостійно, поповнюючись у дорозі новими повстанцями. За кілька тижнів повстання охопило Київщину, Брацлавщину, перекинулося на Поділля і Галичину. Гайдамаки оволоділи Жаботином, побували у Медведівці, Смілі, Корсуні, Богуславі, Каневі, Кам’яному Броді, Лисинці [3].
Шляхта й орендарі кинулися до міст. У Лисянці поляки спробували виставити гайдамакам сильний заслін, адже місто було добре укріплене, мало військову залогу. Губернатор Кучевський спробував мобілізувати до оборони всіх міщан, але вони відмовилися і поставили вимогу здати місто повстанцям. Вступивши до Лисянки, повстанці очистили її від шляхти й орендарів.
З’єднавшись з кількома іншими загонами, М. Залізняк попрямував до найміцнішої на той час твердині – міста Умані, де ще в квітні 1760 року було закладено фортецю. Місто було оточене ровом і валом, укріплене брамою. Київський воєвода Францишек Потоцький, власник міста, призначив адміністратора Тафала Младановича з титулом генерал-губернатора, якому були підпорядковані регулярні військові частини, на озброєнні яких було 32 гармати. Місто охоронялося полком надвірних козаків, що жили неподалік, окремою слободою. Залізняк знав, що Умань могла вчинити сильний опір, тому вживав заходів, щоб схилити на свій бік надвірних козаків.
На звістку про переможний похід повстанців, особливо після здобуття ними Лисянки, до Умані з усіх боків збиралися втікачі: поляки та орендарі. Вони отаборилися біля Грекового Лісу [5, 67].
Коли стало відомо, що Залізняк, вирушив з Лисянки до Умані, Младанович зі старшиною доручили надвірній міліції йти назустріч коліям, а польському війську отаборитися перед містом. План був такий: коли повстанці підійдуть під місто, їх зустріне з мурів артилерія, після чого польські частини атакуватимуть їх спереду, а міліція ззаду. Залізняк надходив з північного сходу, здобувши Звенигородку, Буки й Соколівку. По виїзді три дні не було вістки від міліції. У місті наростала паніка. Повновласник Потоцького Цегельський втік до Києва, брат Младановича – на Волощину, а разом з ними і багато визначних панів та старшин польської армії [13, 572].
А тим часом сотник Гонта 3 (14) червня з козацькою міліцією приєднався до Залізняка. Об’єднані сили знищили польський табір у Грековому Лісі і підійшли до Умані. 6 (17) червня поляки з мурів побачили наближення війська. Вони були певні, що Гонта повертається з міліцією після розгрому коліїв. Вибухнув шал радості, який дуже швидко змінився переляком. Усі ворота були зачинені, а військові частини приведені в стан бойової готовності. Під містом повстанці зупинилися. На очах поляків, що спостерігали з валу, Гонта і Залізняк, виїхали з-поміж своїх військ і привіталися. У місті були озброєні всі, хто міг носити зброю. Почалася облога. Першої ж ночі всі українці, що були в Умані, перейшли до повстанців. Вранці 7 (18) червня Младанович наказав зібрати подарунки і їхати до Гонти, просити пощади місту. Гонта і Залізняк зажадали здачі, обіцяючи всім безпеку, можливість виїхати з родинами з України. Поляки відкинули ультиматум, тому розпочався наступ. А тим часом в місті скінчилася вода й боєприпаси. Тому коли вранці 10 (21) червня неподалік брами з’явився Гонта з білою хоругвою, викликаючи Младановича на переговори, той погодився і наказав впустити його з охороною до міста. Але в брамі сталася сутичка, бо польські старшини, не дбаючи про дотримання вимог безпеки мирної делегації, кинулися зі зброєю на Гонту, щоб убити його. Зав’язалася сутичка, під час якої до брами вскочила група повстанців, а за ними ввійшли й основні сили коліїв. Почалася розправа. Мемуаристи кількість загиблих визначають по-різному – від 5 до 18—20 тис. осіб, а С. Крушельницькому здалося, що це мало, і він твердить, що згинуло 85125 осіб. М. Даровський свідчить, що всіх загиблих в Умані укинули до криниці. Причому, для її заповнення позвозили трупи з околиць, полів, ярів та інших місць. Дослідження пізніших часів довели, що її глибина не перевищує 25 метрів. Отже, найближча до істини кількість загиблих названа М. Залізняком – близько 2 тисяч, хоч і вона перебільшена.
Після взяття Умані було проголошено відновлення Гетьманщини, заявлено про ліквідування панщини і шляхетства, відновлення козацтва. Минуло небагато часу, лише три тижні, як гайдамаки дістали змогу вільно порядкувати. Вони вводили козацький устрій, формували й розсилали озброєні загони в різні напрямки – на Брацлавщину, Поділля, Полісся. У свідченнях уманських мешканців Остапа Поламаного й Остапа Бочки у Коші Запорозької Січі привертає увагу вказівка на те, що М. Залізняк мав канцелярію, яка порядкувала краєм. Це підтверджують універсал Максима Залізняка отаманові Канівського куреня Іванові Чалому від 6 червня 1768 року на право урядувати в селах і селищах та універсал, яким 13 червня 1768 року Федора Осадчого було призначено старшим у містечку Теплику і Теплицькому ключі.
Ядро повстанської армії, близько двох тисяч вояків, розташувалося у спеціальному таборі біля Умані. Там здійснювався військовий вишкіл, прищеплювалися принципи суворої військової дисципліни. Загони, якими командували Микита Чорний, Романченко, Ніс, Паралюш, наприкінці червня 1768 року здобули Гранів, Теплик, Дашів, Тульчин, Монастирськ, Гайсин, Копели, Божівку, Жидачин, Ладижин, Балту й очистили всю Уманщину від поляків та орендарів. Успішно діяв полковник Семен Неживий на Чигиринщині і Черкащині, де з’явилися конфедерати. У підпорядкуванні Неживого воювали сотники Іван Чорний (Черкаси), Василь Шелест (Жаботин), Василь Смілянський (Лебедин), Іван Таран (Вільшана), Шундра (Сміла), Станкевич (Корсунь), Шевченко (Богуслав).
У середній частині Київщини оперували повстанці отаманів Василя Тесленка-Журби (Васильків), Груди (Фастів), Сови Плиханенка (Біла Церква), Павла Тарана (Володарка), Микити Москаля (Бердичів).
Північну частину Київщини очистив від поляків полковник Іван Бондаренко. Він здобув Брусилів, Андріївку, Бишів, Рожів, Макарів, Димер, Бородянку, Грузьке, Дідівщину й подався на київське Полісся.
Так минуло три тижні. Здавалося, що й західноукраїнські землі будуть швидко очищені від польський найманців, бо сили повстанців міцніли, а поляки жодного разу не спромоглися успішно протистояти збройним повстанським загонам. Але повстання одержало нищівний удар звідти, звідки ні повстанці, ні їх керівники не сподівалися, – від Москви. Побачивши свою нездатність протистояти повстанцям, Польща звернулася за допомогою до російського уряду. Під кінець червня на зайняту українськими повстанцями територію ввійшли великі частини московської армії: генерала Кречетникова із Поділля, що перебувала тут як московська допомога польському королеві Августові Станіславові у війні проти його політичних противників барських конфедератів, генерала Воєйкова з Новоросійської губернії і генерала Румянцева із Лівобережжя. Це були великі, добре організовані військові підрозділи. Але вони не виступили відкрито проти повстанців, а вдалися до підступу і зради.
Перший удар спрямували проти головного центру повстання – Умані. За наказом генерала Кречетникова під Умань підійшли полки Кологривова і Гур’єва. Це стурбувало командування українського
військового табору біля Умані, яке оголосило стан готовності. Але посланці Кречетникова заявили Залізняку і Ґонті, що москалі прихильно ставляться до українських змагань і московська армія тільки переходить через Україну до Польщі на допомогу польському королеві проти його противників – барських конфедератів. Кречетников особисто відвідав табір повстанців, хвалив дисципліну і порядок, запропонувавши співпрацю у боротьбі проти поляків. 25 червня (6 липня) московське командування повідомило, що його військо відходить у Польщу і на знак приязні запропонувало влаштувати бенкет. Колії повірили у щирість та приязнь і погодилися на це. Під час бенкету росіяни підпоїли повстанців і вранці 26 червня (7 липня), за умовним знаком Гур’єва, схопили Залізняка і Гонту та інших українських старшин і закували їх у кайдани. Московські солдати, які тим часом оточили табір, накинулись на сонних коліїв. Бій тривав до обіду. Частина гайдамаків прорвалися з боєм з оточення, частина полягла.
Разом з Гонтою і Залізняком більшість старшин, які були в Умані, потрапили в полон, а з ними 780 козаків і 65 запорожців. За наказом Кречетникова Залізняка і Гонту привселюдно тяжко побили нагаями, навіть дружина Ґонти і чотири неповнолітні дочки теж були покарані нагаями.
Метод підступу і зради московити застосовували й до інших отаманів-повстанців. Так, 2 (13) липня у селі Германівці полковник Чорба запросив Семена Неживого ніби для переговорів. Коли Неживий з’явився, Чорба заарештував його і поставив вимогу, щоб загін склав зброю. Неживий відмовився. Замість нього керівництво загоном перебрав на себе Савка Майборода. Між пікінерами генерала Воєйкова і повстанцями відбувся запеклий бій, під час якого 38 коліїв загинуло, а 14 поранених потрапило в полон, решта вирвалася з оточення. Згодом був поранений і захоплений у полон і Майборода. Поранених полонених москалі потопили в річці Мошні.
Між Димером і Макаровим у бою з московським військом було поранено полковника Івана Бондаренка. Так, Москва, застосовуючи метод підступу і зради, завдала нищівного удару українським повстанцям [10].
Та, незважаючи на все це, до ліквідації Коліївщини було ще далеко. На місце загиблих і тих, що потрапили в полон, прийшли нові керівники. Неживого заступив Майборода, а потім Станкович, Бондаренка – Савченко. Керівниками інших загонів стали Губа, Тимченко, Панченко, Шостак. 8 (19) липня повстанські загони здобули Тетіїв і Ставище та панські замки навколо Ставищ.
Збройна інтервенція Росії на боці Польщі проти коліїв стала явною. Підступний маневр російських військ під Уманню вніс ясність щодо того, як насправді Росія ставиться до українського повстання. Виданий 9 (20) липня 1768 року маніфест Катерини II, в якому проголошувалося, що українські повстанці – це «разбойники, вори» і містився заклик негайно скласти зброю та добровільно повернутися в ярмо польських панів, остаточно розвіяв будь-які сподівання на звичайнісіньке співчуття православної Москви, її уряду і народу. Тому із середини липня 1768 року у відозвах керівників Коліївщини до українського народу («Козака Івана», «Отамана Савченка») зазначалось, що москалі – такі ж вороги українського народу і його визвольної боротьби, як і поляки.
Починаючи з 25 червня (6 липня), боротьба уже скеровується проти польських і водночас проти російських інтервентів. Запеклі бої тривали й усю зиму 1768 – 1769 рр. 4 (15) квітня 1769 року Катерина II надіслала генерал-губернатору Малоросії Румянцеву указ, в якому вимагала розправитися з учасниками повстання на Правобережжі. Особливу жорстокість проявило польсько-шляхетське командування. Тільки в Кодні було страчено близько 3000 повстанців. Кожного десятого із залишених у живих «значкували», тобто відрубували ліву руку і праву ногу або навпаки.
Аналогічна трагедія розігралася і в Сербах, де стратою керував коронний ловчий Браницький. Тут був покараний і Гонта. За вироком його покарання мало тривати чотирнадцять днів. Перших десять днів кат мав вирізувати по смузі шкіри зі спини, на одинадцятий — відрубати ноги, на дванадцятий – вирвати серце і на чотирнадцятий – відрубати голову. Гонта з винятковою мужністю терпів катування.
Максима Залізняка разом з іншими повстанцями (російськими підданими) було відіслано до Києва. У серпні 1768 року Київська губернська канцелярія засудила Залізняка, Неживого, Швачку колесувати, але кара була замінена 150 ударами канчука і засланням на каторжні роботи у Нерчинськ.
Усіх карали на польському і турецькому кордонах після чого з Кременчука етапом відправили до Москви. У районі Охтирки Максим Залізняк разом з товаришами втік, але скоро його піймали і деякий час тримали в Московській в’язниці, а потім вислали в Нерчинськ.
Коліївщину – всенародне повстання за визволення України – можна поділити на три періоди. Перший тривав до 26 червня (7 липня) 1768 року, коли на визволеній території було установлено козацький устрій. Другий починається підступним ударом московського війська на керівний центр повстання під Уманню. Після короткої розгубленості, що сталася під Уманню, повстанці продовжили боротьбу, але вже не лише проти поляків, а й проти московських інтервентів. Особливо запекла боротьба тривала до весни 1769 року, а згодом під ударами переважаючих польсько-московських військ повстання українського народу згасає.
Немає сумніву в тому, що запорожці відіграли особливо важливу роль у поширенні і зміцненні гайдамацького руху, в наданні йому організаційних форм щодо чіткішого оформлення ідейно-політичного характеру.

ДЖЕРЕЛА

1. Антонович В. Акти о гайдамаках (1700-1768)//Акти Юго-Западной Руси. – Ч. 3. – Т. – К., 1876.
2. Гайдамацький рух на Україні в ХVІІІ ст. Збірник документів. – К., 1970.
3. Голобуцкий В. Максим Железняк. – М., 1960.
4. Голобуцький В. Запорозькое козацтво. – К., 1994.
5. Грушевський М. Матеріали до історії Коліївщини. НТШ. – Т. 47. – 1907.
6. Гуслистий К. Коліївщина (Історичний нарис). – К., 1947;
7. Енциклопедія українознавства. Загальна частина. – К., 1995.
8. Ефименко А. История украинскрго народа. – К., 1990.
9. Ефименко А. Южная Русь. Очсрки, исследования, заметки. – Т. 2. – Спб., 1905.
10. Коденська книга судових справ//Український архів. – Т.2. – К., 1931.
11. Крип’якевич І. Я. Історія України. – Львів, 1990.
12. Лоза О. Гайдамацький рух на Україні 20–60 рр. XVIIІ ст. – К., 1965//«Український історичний журнал». 1968. – № 6.
13. Максимович М. Собр. сочинений. – Т.І. – К., 1876.
14. Шульгин Я. Очерки Колиивщини по неизданним и изданним документам 1768 и ближайших годов. – К., 1890.

До змісту журналу "Воєнна історія" #4 за 2008 рік