Журнал "Воєнна історія" #4 (40) за 2008 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ У XVIII СТОЛІТТІ:
відродження козацьких традицій

Тарас ЧУХЛІБ,
доктор історичних наук,
провідний науковий співробітник Інституту історії України
Національної академії наук України,
директор Науково-дослідного Інституту козацтва,
Член Ради Українського козацтва при Президентові України

Висвітлення причин, перебігу і наслідків поширеної протягом майже усього XVIII ст. на українських землях Речі Посполитої т. зв. Гайдамаччини й до цього часу перебуває у полі зору не лише української чи польської, але й інших історіографій світу1. На жаль, історики різних поколінь так і не сформували єдиної думки щодо внутрішнього змісту тих подій, й досить часто по-різному їх оцінюють: що це було – прояв релігійних конфліктів чи соціального розбійництва, національно-визвольного повстання чи селянської війни, а чи ще щось інше? Адже вже сучасники, зокрема представники польської влади, оголошували повсталих українців розбійниками, які начебто свавільно виступали проти влади Корони Польської й безпричинно переслідували і вбивали своїх панів, а тому оголошувалися «гайдамаками»2.

«Гайдамаччина»3 як явище спротиву польській владі у XVIII ст., на нашу думку, розпочалася не в 1717 р.4, а з вибухом у 1702 р. повстання на чолі з козацькими ватажками Самусем і Палієм. Відомо, що воно було спричинене османсько-польським Карловицьким договором 1699 р., за яким до Польщі відійшли правобережні території України (де протягом тривалого часу існував козацький устрій), а також виникло у результаті заборонних постанов Варшавського сейму 1699 р. щодо скасування козацтва на Київщині та Східному Поділлі. А завершився тогочасний «рух опору» вже наприкінці XVIII ст., із другим поділом Речі Посполитої (1793 р.) та переходом українських земель «з правого боку» Дніпра під владу Російської імперії.
На основі джерел з українського табору (козацькі і селянські «універсали», «маніфести», «супліки» та листи, записи допитів, свідчення учасників та очевидців, а також пам’ятки місцевого фольклору – пісні, думи, прислів’я, перекази тощо) хочемо висвітлити у цій розвідці основні причини, які спонукали до грандіозного визвольного руху на теренах східних воєводств Речі Посполитої. При цьому ми використали як опубліковані5, так і окремі архівні матеріали з України та Польщі.
Вже в одному з перших козацько-старшинських документів ідеологічного спрямування, який розповсюджувався на початку повстання 1702–1704 рр. й мав назву «Маніфест до білоцерківської громади», безпосередньо вказувалося на мотивацію цього збройного виступу: «…через панщину велику милості не було. Вже і козак хоч найслухняніший, то нижчий у них (польської шляхти. – Т.Ч.), бо вже всім ярмо на шиї козацькі мали тією осінню остаточно бути»6. А в листі наказного козацького гетьмана Самуся до жителів Поділля від 7 вересня 1702 р. місцеві селяни, міщани та духовенство закликалися повставати «за весь народ православний Український, щоб від того часу ляхи з отчизн наших українських відійшли і вже більше на Україні не розпоряджалися…»7. Отже, як бачимо, поруч із економічними («через панщину») та соціальними («бо вже всім ярмо на шиї») причинами, висувалися й мотиви релігійного («за весь народ православний»), ранньонаціонального («ляхи з отчизн наших українських відійшли») та політичного («вже більше на Україні не розпоряджалися») змісту.
Зважаючи на те, що протягом 1711–1714 рр. згідно з міжнародними угодами між Річчю Посполитою, Московською державою та Османською імперією на Лівобережну Гетьманщину примусово перевели більшість жителів з 7 козацьких полків Київщини та Брацлавщини (всього близько 200 тисяч осіб!)8, повстання проти польської влади набули нового забарвлення. Політична анархія в Речі Посполитій, невизнання соціальних прав за залишками місцевого українського козацтва, свавілля місцевих панів та євреїв-орендарів, економічні визиски селян, що, наростаючи, поєднувалися з релігійним фанатизмом католицького та уніатського духівництва, — все це протягом тривалого часу живило діяльність повстанських загонів.
Протягом 1715 – початку 1730-х рр. за соціальним складом до «гайдамаків» належали маси розорених (інколи просто злюмпенізованих) козаків, селян і міщан. Саме тому в «гайдамакуванні» на початковому етапі виразно окреслювався грабіжницький і розбійницький аспекти. Спочатку загони цих соціальних розбійників були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищуючи шляхту та найнятих нею орендарів й посесорів, які переважно були єврейського походження. Разом з тим, згідно з твердженням українських істориків В. Смолія та В. Степанкова, слід відрізняти т. зв. гайдамацький рух XVIII ст. від великих й організованих народних повстань, які мали місце в 1734 р., 1750 р. та, особливо, 1768 й 1789 рр.9
Та чи не найбільш поширеною формою соціального протесту на Правобережній Україні були втечі з панських маєтків та скарги селян на своїх власників, а також посесорів, орендарів, економів тощо. У скаргах до різних адміністративних та судових інстанцій відображалося тяжке становище жителів сіл української частини Корони Польської та висловлювалося прохання зарадити їхньому лихові. Наприклад, волинські селяни зверталися до судових органів з тим, що їх «...якщо хто не піде на відкладену панщину, адміністратор зараз же його кладе і б’є, через що не лише молоді хлопці, а й наші діти утриматися не можуть... Якщо не буде полегшення, то й нам самим тяжко витримувати»10. Зазвичай, селянські скарги залишалися без уваги, тому селяни переходили до більш рішучих форм соціальної боротьби – повстань.
Період безкоролів’я після смерті Августа II Саса, протистояння нових претендентів на корону, втручання в польські справи російських урядовців спричинили в 1734 р. значний спалах організованого козацького і селянського збройного виступу на українських землях Корони Польської11. Користуючись тим, що командування військ Російської імперії, яке перебувало на польсько-російському кордоні, звернулося до магнатських «армій» — підрозділів так званого надвірного козацтва (переважно формувалося з українців) — з проханням виступити проти прихильників шведського ставленика на престол С. Лещинського, сотник Шаргородської надвірної міліції І.Верлан розпочав гуртувати навколо своєї сотні всіх невдоволених польським режимом селян. Окремі джерела стверджували, що в деяких місцевостях бунтівливого Правобережжя були створені козацькі органи самоврядування. «Вони гублять всі вас своїми податками і зборами, і захопили у вас все те, що було у вас і що повинно було належати вам по праву... Об’єднайтеся усі під нашими прапорами і йдіть з нами бити панів...»12 — звертався до селян один із тогочасних ватажків, козацький сотник М. Москаль. Як бачимо, ідея справедливого суспільного строю, де панувала б забезпеченість селян землею і була відсутня панщина, проектувалася саме на козацький стан13.
Очевидно, що саме до середини XVIII ст., коли у 1750 р. знову вибухнуло велике повстання «гайдамаків», належить відома народна пісня, яка була вперше записана на території Володимирського повіту між 1814 р. та 1819 р. видатним польським етнографом З. Доленгою-Ходаковським
(А. Черноцьким)14. У ній були й такі промовисті рядки:

Добре було нашим батькам
на Вкраїні жити,
Доки не знали наші батьки
панщину робити…
Цілий тиждень на панщині,
толоку в суботу.
А в суботу на толоку,
в неділю на варту,
Ой дай мені, орендару,
горілки хоч кварту…
А в неділю із полудня
усі дзвони дзвонять,
Осавула з козаками
на панщину гонять…15

Пам’ять про часи Хмельниччини досить міцно вкоренилася у свідомості не лише козацтва і православного духівництва східних Київського, Брацлавського та Подільського воєводств, але і селянства. Щодо цього яскравим свідченням виступає повідомлення ігумена Христонопільського монастиря К. Срочинського за 1766 р.
Зокрема він відзначав, що поблизу села Ольшани «обрали собі ватажками кількох козаків і особливо одного по імені Захарій, в народі Харко, який сказав, що краще організувати повстання, як це колись вчинив Хмельницький, і зараз усі селяни озброїлись… Селянин, який забрав з церкви гармату з святим таїнством те переховував у своїй хаті, щоб вона, розуміється, не дісталася в руки уніатів…»16.
У відомому документі, т. зв. маніфесті «Селянської конфедерації, на ринку в Торчині (Тульчині) знайдений проект після ярмарку 1767 р.» закликалося відновити збройну боротьбу доби Хмельниччини й стати на захист права «успадкування власності на землю, а також права користуватися частиною лісу»17. Разом з тим, невідомий автор цього маніфесту погоджувався: відпрацьовувати панщину 3 дні на тиждень з господарства; виконувати «підводну» повинність (два рази на рік ходити на відстань до 12 миль); платити з робочого коня не більше 3 злотих; отримувати право вільного переходу з помістя в помістя лише за умови, що будуть залишати замість себе іншого господаря. У т. зв. Торчинській супліці 1767 р. висувалася і важлива політична вимога – мати право представництва у сеймі Речі Посполитої18. Слід відзначити, що історики І. Шпитковський та А. Гілевич розглядали даний маніфест як важливий документ з українського табору, що засвідчував підготовку «гайдамаків» до «хлопської революції»19.
У 1768 р. під керівництвом запорожця М. Залізняка та сотника надвірного козацтва І. Гонти розпочалося одне з най-
більших тогочасних повстань нижчих станів у Східній Європі, яке в історіографії отримало назву Коліївщини20. Воно продовжило традиції попередніх визвольних змагань українців. «Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська... більше не осквернялась і щоб не було ворогів на державу»21, – заявляв пізніше один із ватажків повстанців С. Неживий про причини збройного виступу проти влади Речі Посполитої.
Безпосереднім поштовхом до початку Коліївщини стали дії представників так званої Барської конфедерації, які силою примушували місцеве населення присягати на вірність у їхній боротьбі проти королівської влади. Водночас шляхта погрожувала вирізати всіх «схизматиків» (православних). Дії польських конфедератів нерідко супроводжувалися пограбуванням місцевого сільського населення, побиттям православних священиків, спаленням церков. Лише у Каневі конфедерати захопили 300 заручників, яких жорстоко били і калічили. «…Від початку Барського шляхетського збурення, зазнали великих утисків»22 – відзначалося у «Маніфесті козаків воєводств Київського і Брацлавського». Канівський міщанин Сидір Іванович засвідчував, що «конфедерати нападали на православних, загрожували їх життю і здоров’ю, катували їх, били, грабували, калічили і вбивали»23. Саме тому «гайдамаки» у відповідь таким же чином діяли й стосовно шляхти та її загонів.
Вступ на Правобережжя в червні 1768 р. російських підрозділів і початок воєнних дій проти барських конфедератів породили в частини пригнобленого люду ілюзію щодо ймовірної допомоги з боку росіян. На той час серед українського населення ходили чутки, що «ці всі прикордонні місця приймаються під Російську державу і назавжди з-під володіння польського звільняються»24. З іншого боку провідники повстання очевидно були причетні до виготовлення фальшивих універсалів, які розповсюджували у містах та селах Київщини і Поділля начебто від імені цариці Катерини ІІ25.
У звільнених містах і селах Правобережної України створювалися органи управління, які наслідували риси полково-сотенного ладу. Повстання 1768 р. відзначалося широкою соціальною базою, вищим рівнем організації (наявність єдиного керівного центру, поділ війська на окремі підрозділи тощо) та ідеологічною спрямованістю26. Чи не найголовнішим лозунгом повсталих було питання відновлення повноцінного функціонування православної віри. Масовими були випадки, коли козаки і селяни змушували католиків, уніатів та іудеїв силою перехрещуватися у «свою віру». Один із учасників повстання І. Байрацький 9 серпня 1768 р. на допиті слідчому в Києві розповідав, що він воював «за те, що поляки в селі Млієві титареві Данилу, а як прозвали його не сказано, за недопущення поляків руйнувати церкви ті поляки голову відсікли
і до стовпа цвяхами прибили, а тіло його спалили і інші благочестивим монастирям руйнування чинили (виділ. – Авт.)»27.
Особливої масштабності і драматизму подіям 1768 р. надала масова участь у них селянства. Одним із проявів селянського світогляду були тогочасні народні прислів’я (записані на початку ХІХ ст. Х. Блотницьким), які у концентрованій сатиричній формі висвітлювали ставлення українських «хлопів» до вищих станів:

Коза дере лозу, козу дере вовк,
Вовка дере пан, пана дере жид –
А жида дере чорт!28

Коліївщина, яку вже сучасники називали «революцією»29, нанесла також суттєвий удар і по системі орендних відносин у сільському господарстві Правобережної України. Так, наприклад, володар Богуславського староства протягом 1768–1770 рр. втратив у результаті тих подій прибуток, який оцінювався у 142 562 злотих30. Під час повстання 1768 р. багато орендаторів (які переважно були євреями) було вбито козаками і селянами, що прагнули до помсти за вчинені їм кривди. Разом з тим, кількість загиблого під час Коліївщини єврейського населення, яка подається в окремих сучасних виданнях Польщі31, завищена в десятки разів, адже відомо – згідно з переписом 1764 р. в усьому Київському воєводстві проживало 22 тисячі 352 особи єврейського походження32.
«Жителі шляхетських, королівських і церковних маєтків! Ваш час прийшов. Прийшла пора звільнення від іга та гноблення, які ви терпіли від панів своїх. Зглянувся Бог з високого неба на важку долю, почув Ваші сльози і стогін і послав Вам захисників, які помстяться за злочини, які нанесли Вам пани. Отже йдіть на поміч тим, хто хоче Вас звільнити, зберегти Вашу свободу. Зараз прийшов час розплати за всі Ваші муки, побої, вбивства, знущання, а також за нечувані знущання, які Ви до цього часу терпіли від своїх панів. Посилаємо до Вас керівників, яким Ви повинні вірити і за якими повинні йти із зброєю – хто яке має. Залишайте свої хати, дружин і любимих дітей. Не будете жалкувати, адже скоро побачите, що Бог послав нам з вами, правовірними, перемогу і будете вільними панами, коли знищите це зміїне гніздо, тобто Ваших панів, які до цього часу п’ють вашу кров... (виділ. – Авт.)»33 – проголошував «Універсал до польських селян»34, який був знайдений під Смілою. Як бачимо, провідними ідеями цього документу був не лише заклик до «розплати», але й питання відновлення «свободи» задля того, щоб бути «вільними панами».
Український поет і мислитель Т. Шевченко порівнював Коліївщину з революційними подіями у Західній Європі і так оцінював дії козаків і селян у 1768 р.: «...В чому іншому, а в цьому відношенні мої покійні земляки анітрохи не поступалися перед будь-якою європейською нацією, а в 1768 році Варфоломіївську ніч і навіть першу французьку революцію перевершили. Одне, в чому вони різнилися від європейців, – у них (українців. – Т.Ч.) усі ці криваві трагедії були справою всієї нації і ніколи не розігрувалися з волі одного якого-небудь пройдисвіта, подібного до Катерини Медичі, що допускали нерідко у себе західні ліберали (виділ. – Авт.)»35. Оцінку Коліївщини як революційного руху підтримали й сучасні західні вчені36.
До речі, повстання українського люду Корони Польської в 1768 р. не було останнім у XVIII ст. В одному з повідомлень на сейм Речі Посполитої за 1789 р. відзначалося, що піддані селяни в Україні погрожують бунтом, а «два ченця у Богуславі схоплені, у яких знайдений список – 160 підданих, які підписалися до бунту»37.
Мешканці села Борове Овруцького повіту Київського воєводства заявили польським урядовцям: «Якщо можна з тих країв всіх панів-ляхів вигнати, а в першу чергу пана підкоморія Київського, то знову було б все добре (виділ. – Авт.)»38.
Причини перманентних козацько-селянських («гайдамацьких») повстань у XVIII ст. образно узагальнив у своїй поемі «Канівський замок» (1828 р.) відомий польський поет періоду Романтизму С. Гощинський. У поетичних рядках, які він вклав у вуста ватажка повсталих у 1768 р. українців козака Небаби, закликав йти на боротьбу за власні права:

Всіх, в кого батько забитий різками,
Всіх, в кого жінка сподобалась пану,
В кого зґвалтована донька панами,
В кого відібрано паном кохану,
– Йменням батьків та їх суму і болю,
Йменням дитячої горя й недолі
Всіх закликаю я, всіх викликаю:
Вийдіть вперед – і рушайте за мною!39

Переконані, що збройні виступи представників визнаних, напіввизнаних та невизнаних станів (православне духовенство, міщани, козаки, селяни) українського населення у межах Київського, Брацлавського, Подільського й, частково, Волинського воєводств Корони Польської мали під собою глибинні релігійні, соціальні, економічні, політичні, міжнародні, національні, світоглядні та інші історичні причини. А «гайдамацький» повстанський рух ХVІІІ ст. мав своє коріння у попередньому столітті, коли на теренах від «Дніпра до Случі» започаткувався й довгий час існував ранньонаціональний державний і суспільно-політичний устрій у вигляді Українського гетьманату.

ДЖЕРЕЛА

1. Основні праці з проблематики: Шульгін Я. Начерк Коліївщини на підставі виданих і невиданих документів 1768 і ближчих років. – Львів, 1898; Лола О. Гайдамацький рух на Україні 20-х – 60-х рр. XVIII ст. – Київ,1965; Коліївщина 1768. Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. – Київ, 1970; Смолій В. Формування соціальної свідомості народних мас України. Друга половина XVII – XVIII ст. – Київ, 1985; Храбан Г. Спалах гніву народного. – Київ,1989; Мицик Ю. Умань козацька та гайдамацька. – Київ, 2002; Rawita-Gawronski F. Historia ruchow hajdamackich. – T.1–2. – Brody,1913; Serczyk W. Koliszczyzna. – Krakow, 1968; Pelenski J. The Haidamak insurrections and the old regimes in Eastern Europe
// The American and European revolutions, 1776 – 1848. – Iowa,1980. – P.228 – 247; Lotys Z. Kwestia chlopska w swiadomosci spolecznej polskiego Oswiecenia. – Olsztyn, 2001 та ін.
2. Слово «гайдамака», очевидно, прийшло до польської та української мови від турецько-арабського «hajdemak» – гнати, відбирати, займатися розбоєм. Учасники козацьких і селянських повстань XVIII ст. на Правобережжі називали себе козаками. Про це, наприклад, свідчить відомий «Маніфест козаків воєводств Київського і Брацлавського» внесений до «книг Гродських Вінницьких» 11 березня 1769 р., який підписали не «гайдамаки», а «козаки» з Київщини, Вінниччини та Черкащини (Muzeum Czartoryskich w Krakowie (далі - Czart.). – Rps. 841, l. 408. Опубл.: Бродович Ф. Записки о событиях на Волыни и Подоле в 1789 году. – Москва, 1870. – С.119 -121). У козацькому ж середовищі на Запорозькій Січі та Лівобережній Гетьманщині «гайдамаками» називали тих, хто не підкорявся владі отамана або гетьмана.
3. Підтримуємо думку українського історика Г. Храбана щодо невідповідності цього терміну тогочасним подіям (Храбан Г. Спалах гніву народного. – С.3–4). Однак, зважаючи на його певну історіографічну усталеність, вживаємо його в лапках – «гайдамаччина».
4. Згідно з дослідженнями В. Антоновича, термін «гайдамацький» вперше був вжитий у 1717 р. (Антонович В. Акты о гайдамаках (1700 - 1768) // Архив Юго-Западной России. – Ч.3. – Т.ІІІ. – Киев,1876. – С.6). Хоча, як дослідив П. Борек, вирази «гайдамаки», «гайдамацький» у польських джерелах спорадично вживалися у негативному сенсі стосовно українського козацтва ще від 1649 р., тобто від початку повстання
Б. Хмельницького (Borek P. Ukraina w staropolskich diariuszach i pamietnikach. Bogaterowie, fortece,
tradycja. – Krakow,2001. – S.113–114). Сучасний український історик Ю. Мицик датує появу цього руху
1704 роком (Мицик Ю. Перша згадка про гайдамаків // Український історичний журнал. – 1981.– №10. – С.127 – 128).
5. Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. Збірник документів. – Київ, 1970; Селянський рух на Україні: середина XVIII – перша чверть XІХ ст. Збірник документів і матеріалів. – Київ,1978; Materyaly do Konfedercyi Barskiej r.1767 – 1768/ Zebr. Sz. Morawski. – T.1. – Lwow,1851; Bunt Haydamakow na Ukrainie r.1768, opisany przez Lippomana i dwoch bezimiennych. – Poznan,1854; Historia Polski 1764 – 1795. Wybor tekstow. – Warszawa, 1954 .
6. Zaklad Narodowy im. Ossolinskich w Wroclawie (далі - Ossolin.). – Rps. 271, l. 126.
7. Czart. – Rps. 1676, ll. 119 – 120; Архив Юго-Западной России. – Ч. 2. – Т. ІІІ. – Киев, 1910. –
С. 449 – 450.
8. Згідно з дослідженнями львівського історика М. Крикуна, примусовий згін українського населення було здійснено з території площею близько 35,5 тис. кв. км. (Крикун М. Між війною та радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII – на початку XVIII ст. – Київ, 2006. – С.393 – 441).
9. Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея XVII – XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. – Київ, 1997. – С.247.
10. Цит. за: Історія Української РСР. – Т.2. – Київ, 1979. – С.444
11. Омельчук В. Народне повстання 1734 – 1738 рр. на Правобережній Україні та його місце у суспільно-політичному житті і міжнародних відносинах. Автореферат... канд. істор. наук. – Київ, 2003. – С.12 – 13.
12. Цит. за: Лола О. Гайдамацький рух на Україні 20-х – 60-х рр. XVIII ст. – Київ, 1965. – С.43.
13. Ширше про це див.: Смолій В.А. Лозунг «землі та волі» в народних рухах на Україні: ідеали і практика // Феодалізм на Україні. Збірник наукових праць. – К.,1990. – С.151–165.
14. Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського (з Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся). – Київ, 1974. – С.692.
15. Подається у варіанті М. Вовчка та О. Марковича (Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Марковича. – Київ, 1983. – С.372).
16. Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. Збірник документів. – С.344.
17. Czart. – Rps.1699, l.83; [Шпитковський І] Manifest konfederacyi chlopskiej z 1767 r. // Записки НТШ. – Львів,1911. – Т.102. – С. 151.
18. Rostworowski E. Legendy i fakty XVIII w. – Warszawa,1983. – S.167.
19. [Шпитковський І] Manifest konfederacyi chlopskiej z 1767 r. // Записки НТШ. – Львів, 1911. – Т.102. – С.148 – 156; Gilewicz A. Przygotowania do rewolucji chlopskiej w Polsce w latach 1767 – 1769 // Roczniki dziejow spoliecznych i gospodarskich. – Lwow,1931. – T.1. – S.1 – 36. Див. також: Michalski J. Na marginesie tzw. Supliki Torczynskiej // Kwartalnik Historyczny. – R. LIX. – Warszawa,1952. – S.104.
20. Історики В. Щербина та В. Сєрчик стверджують, що походження терміну «коліївщина» бере свій початок від польських слів «kolej», «po kolej», «kolejno», що означав несення надвірної козацької служби при магнатських помістях – «sluzba kolejna» (Щербина В. О происхождении слова «колиивщина» //Киевская старина. – Т.XL. – 1893. – S.358; Serczyk W. Koliszczyzna. – S.7 ).
21. Гермайзе О. Коліївщина в світлі новознайдених матеріалів // Україна. – 1924. – Кн.1–2. – С.98.
22. Czart. – Rps. 841, l. 407.
23. Цит. за: Бутич І. Архівні джерела про Коліївщину // Коліївщина 1768. Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. – Київ, 1970. – C.111.
24. Переписка графа П. А. Румянцева о восстании в Украине // Киевская старина. – Киев,1882. – №10. – С.105.
25. Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея XVII – XVIII ст. – С.261.
26. Смолій В. Про деякі дискусійні питання історії Коліївщини 1768 р. // Український історичний журнал. – 1993. – № 10. – С.34.
27. Центральний державний історичний архів у Києві. – Ф.59, спр. 5520, арк. 84 зв.; Державний архів Черкаської області. – Ф. Р-5624, оп.1, спр.17, арк.26.
28. Czart. – Rps. 2940: Piesni polskie i ukrainskie, oraz przyslowia 1838 [Spisane przez Hip. Blotnickiego], арк. 125.
29. Наприклад, у т. зв. «збірнику Ліппомана» назва одного з оповідань сучасника називається «Rzez Humanska czyli Historia Rewolucyi» (Bunt Haydamakow na Ukrainie r.1768, opisany przez Lippomana i dwoch bezimiennych. – Poznan,1854. – S.110).
30. Маркина В. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII века. – Киев, 1961. С.80.
31. Так, у довідковому виданні «Polski Slownik Judaistyczny. Dzieje. Kultura. Religia. Ludzie» (T.1. – Warszawa, 2003) на стор. 620 із здивуванням прочитали, що людські втрати серед шляхти і євреїв під час Коліївщини були порівняні до часів Хмельниччини й сягали 180 тисяч осіб.
32. Mahler R. Zydzi w dawnej Polsce w swietle liczb. Struktura demograficzna i spoleczno-ekonomiczna Zydow w Koronie w XVIII wieku // Przeszlosc demograficzna Polski. Materialy i studia. – Warszawa,1967. – S.154 – 155.
33. Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. Збірник документів. – С.469.
34. Складений не пізніше 29 листопада 1768 р.
35. Шевченко Т. Повне зібрання творів у шести томах. – Т.4. – Київ,1964. – С.273.
36. Pelenski J. The Haidamak insurrections and the old regimes in Eastern Europe // The American and European revolutions, 1776 – 1848. – Iowa,1980. – P.228 – 247.
37. Цит.за: Маркина В. Магнатское поместье Правобережной Украины. – С.37.
38. Там само.
39. Цит. за: Даніель Бовуа. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831 – 1863). – Київ, 1996. – С.70 (польськo-французьке видання: Daniel Beauvois. Polacy na Ukraine. 1831 – 1863. Szlachta polska na Wolyniu, Podolu i Kijowszczyznie. – Paryz, 1988).

До змісту журналу "Воєнна історія" #4 за 2008 рік