Журнал "Воєнна історія" #4 (40) за 2008 рік

З ПЕРШИХ ВУСТ

УМАНЬ – СИМВОЛ ГАЙДАМАЦЬКОГО РУХУ ХVІІІ СТОЛІТТЯ

МИЦИК Юрій Андрійович
народився 30 грудня 1949 р. у м.Дніпропетровську. 1971 р. закінчив історичний факультет, а 1974 р. аспірантуру Дніпропетровського державного університету. З 1974 по 1992 рр. працював викладачем, старшим викладачем, доцентом, професором кафедр загальної історії та історії України Дніпропетровського державного університету. 1989 р. захистив докторську дисертацію. 1992-1996 рр. очолював Дніпропетровське відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського. 1996-2002 рр. – завідувач кафедрою, а з 2002 р. до цього часу професор кафедри історії України Національного університету «Києво-Могилянська академія». З 1994 р. священик Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2006 р. закінчив Київську богословську православну духовну академію.
Автор понад 1300 друкованих праць з історії України, переважно з історії українського козацтва, джерелознавства, історії православної церкви. Активно досліджує воєнну історію, історію козацьких центрів та козацьких міст. Почесний краєзнавець. Лауреат премії імені Д.Яворницького (1991 р.), заслужений діяч науки і техніки України (2007 р.).
Шановний професор люб’язно погодився на розмову з головним редактором «Воєнної історії» про гайдамацький рух у XVII столітті.

Юрію Андрійовичу, пригадалось, що ще 2002 року Ви видали книгу «Умань козацька і гайдамацька». Україна може пишатись багатьма історичними «козацькими» місцями. Чому саме Умань стала предметом Вашого зацікавлення?

Умань... Уманщина... Ці назви насправді є символами для українців і асоціюються насамперед зі славним козацьким та гайдамацьким минулим нашої Батьківщини. Тут перебував від 1648 року Уманський полк – один з наймогутніших козацьких полків Гетьманщини – Української козацької республіки, тут відбувалися кульмінаційні події Коліївщини. Звернувшись до цієї теми, я у своїй книзі запропонував читачеві історію Уманщини в період з 1648 року (початок Національно-визвольної війни українського народу проти колоніального гніту Речі Посполитої 1648-1658 років) до кінця ХVІІІ століття (поразка гайдамацького руху). Книга містить, як додаток, фрагмент з праці історика Миколи Ткаченка (1893-1963 рр.) «Гуманщина в ХVІ-ХVІІ вв.» (К., 1927), у котрій висвітлюється історія краю від заснування Умані (між 1609-1616 рр.) до початку Національно-визвольної війни (1648 р.). У додатках вміщено деякі інші документи з історії Уманщини, в тому числі й архівні.
Щодо означеної Вами теми, то їй присвячено розділ «З гайдамацького минулого Умані». Проблема, на жаль, залишається малодослідженою і потребує ще великих зусиль дослідників з обов’язковим залученням польських джерел. Я ж у книзі обмежився викладом лише деяких важливих подій, пов’язаних з роллю Умані в гайдамацькому русі.

Знаємо, що є різні трактування терміну «гайдамаки». До якого схиляєтеся Ви?

Термін «гайдамака» вперше з’являється в історичних джерелах початку ХVІІІ століття. Це слово взагалі має тюрське, конкретніше – арабо-турецьке походження і в перекладі означає – гнати. Тобто людина, що гонить, переслідує. І через те це слово набуло значення «розбійник».
На українському грунті це слово вживалося у більшості випадків в іншому значенні, і під «гайдамаками» розуміли учасників національно-визвольного руху проти поневолювачів Речі Посполитої та Російської імперії. На Поділлі вони називалися дейнеками, левенцями, в Галичині – опришками.
Перші письмові відомості про гайдамацький рух зафіксовані 1708 року на Волині, а згодом на Поділлі, Брацлавщині і Київщині. Спільним для гайдамацького руху на всій території України було те, що їх активні дії починалися навесні і тривали до пізньої осені. Гайдамацькі загони були різними як за чисельністю, так і тривалістю існування. Одні діяли довший час, інші – тільки один сезон, або ж до завершення окремої акції. Спочатку вони були невеликими і діяли розрізнено. Пізніше вони стають більшими і діють злагодженіше, зокрема на Правобережній Україні. На Лівобережжі і Слобідській Україні ці загони майже завжди були невеликими, що давало їм змогу зненацька з’являтися і
раптово зникати.

Отже, Ви вважаєте, що гайдамацький рух – це явище не тільки Правобережної України, а він мав місце і в інших регіонах?

Документи свідчать, що гайдамацький рух набрав найбільшого розмаху на Правобережній Україні, переростаючи в загальнонародні повстання. Проте він не був ізольованим, а знаходив відгук на Лівобережній і Слобідській Україні. Особливо у другій половині ХVІІІ століття, з ліквідацією полкового устрою і, по суті, закріпаченням козаків на Слобожанщині гайдамацький рух тривав безперервно. Військові застави російських військ, число яких у цей час особливо зросло, зазнавали серйозних поразок від гайдамаків. Проте російська, особливо радянська історіографія навмисне зводила гайдамацький рух лише до Правобережжя, замовчуючи народний спротив експансії Росією одвічно українських земель.
Винятково велику роль у розгортанні гайдамацького руху відіграла Запорізька Січ. Запоріжжя було тим резервуром, куди стікалися втікачі з усіх кінців України. Тут, у Запоріжжі, формувалися гайдамацькі загони, до складу яких входили, а нерідко й очолювали їх, запорізькі козаки. Участь запорізьких козаків у гайдамацькому русі зміцнювала сили повстанців, поповнюючи їх загони загартованими, відважними і досвідченими воїнами, надавала цьому рухові більшої організованості і цілеспрямованості. В свою чергу, героїчна боротьба запорожців підтримувала в народних масах дух про-
тесту проти гноблення, надихала їх на опір.
Гайдамацькі повстання також сприяли активізації дій опришків на Галичині, зокрема в Теребовельському та Коломийському повітах 1734 року, на Покутті, на чолі з Олексою Довбушем 1743-1745 рр., Болехові та Космачі 1759 року.
Гайдамацький загін Подоляки 1768 року діяв на Поліссі (в районі Овруча, Мозиря), оволодів Радомським замком і проник на лівий берег Прип’яті.
Гайдамаки діяли також на територіях, що належали Туреччині, зокрема нападали на Балту і Голту, чим викликали невдоволення турецьких властей.

Повстання 1768 року, що отримало назву Коліївщина, відрізнялося від інших гайдамацьких повстань, зокрема, 1734, 1750 та 1757 років? В чому особливості Коліївщини?

Коліївщина мала глибинні соціальні, економічні, політичні, міжнародні, національні і релігійні причини. Її соціальною базою було селянство і козацтво. Повстання охопило значні території Правобережної України, мало єдиний керівний центр, військо організаційно поділялось на підрозділи, мало ідеологічну спрямованість: за віру і державу. Цього не мали інші, навіть масові козацько-селянські повстання ХVІІІ століття.
Причинами повстання було посилення утисків селян, збільшення панщини у зв’язку із закінченням пільг для більшості селян. Посилився також наступ католицької церкви на православ’я. Тільки в Уманському старостві Потоцький відновив 100 уніатських церков. Цього ж року під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав та визволення Польщі з-під впливу Росії організувалася так звана Барська конфедерація. Дії конфедератів супроводжувалися грабуваннями населення, вигнанням православних священиків із приходів, руйнуванням їх будинків і церков.
Для боротьби з конфедератами царський уряд увів у Польщу, у тому числі й на Правобережну Україну, свої війська під командуванням генерала Кречетникова. Населення Правобережної України прихід російських військ витлумачило як допомогу йому в боротьбі проти шляхти.

Юрію Андрійовичу, в деяких джерелах Коліївщину називають революцією. Наскільки правомірним є таке її означення?

Вважаю, що можна так називати, оскільки вона була спрямована проти посилення соціального і національно-релігійного гніту, мала на меті зміну соціальних відносин, відновлення свободи, скасування панщини, зміну орендних відносин, відновлення Гетьманщини та козацтва. Загальновідомо, що Тарас Шевченко порівнював Коліївщину з тогочасними революціями у Західній Європі. Зокрема, в повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі» він писав: «…кожне село, кожний крок землі буде знаменний у Малоросії, особливо на правому березі Дніпра. В чому іншому, а в цьому відношенні мої покійні земляки анітрохи не поступалися перед будь-якою європейською нацією, а в 1768 році Варфоломіївську ніч і навіть першу французьку революцію перевершили».

Виникає закономірне запитання – чому епіцентром повстання стала саме Умань?

Сам перебіг подій повстання певною мірою відомий і описаний в історичній літературі. Розпочалося повстання навесні 1768 року в Холодному Яру, в Чорному лісі
поблизу Мотронинського монастиря. Сюди стікалися селяни та запорізька голота.
Згуртувавшись у Кіш та обравши полковником Максима Залізняка, повстанці здобули цілу низку населених пунктів. Швидке і масштабне розростання повстання викликало переляк у шляхти та орендарів і вони кинулися до міст, сподіваючись за мурами міських замків сховатися від народного гніву. Особливо багато їх скопичилося в Умані. Умань була центром володінь графа Потоцького і центром поширення унії. Тому її здобуття було таким важливим для повсталих і Залізняк, розуміючи значення Умані, скерував до неї головні сили. Отже, Умані поруч з Холодним Яром судилося стати символом гайдамацького руху в Україні.

А чи могли б Ви розповісти, яким було тогочасне місто Умань?

Більше в соціально-політичному плані. Уманщина в цей час була прикордонною зоною зі степом. Хоча небезпека ординських набігів значно зменшилася, проте поруч проходив тодішній турецький кордон, а також кордон із січовими землями, котрі формально входили до складу Російської імперії. Прикордонна зона в будь-який час вимагає особливої уваги. Уряди ж Речі Посполитої та Російської імперії використовували охорону своїх кордонів як зручний привід для нападів і грабунків запорожців та мирних жителів Правобережжя, в т.ч. й Уманщини.
Перша писемна згадка про місто Умань датується 1616 роком. Умань належить до небагатьох міст на території України, яким було надано магдебурзьке право ще 1663 року. У 1670-1674 роках Умань була резиденцією правобережного гетьмана Михайла Ханенка, тобто тимчасовою столицею Правобережної України. Після трагічних руйнувань Умані турками 1674 року вона втратила значення полкового центру і стала сотенним містечком. Лише на початку ХVІІІ століття Умань швидко відроджується, зростає і повертає собі риси часів розквіту. Відроджуються й традиції боротьби з іноземними поневолювачами. Уманці беруть участь в повстанні Верлана 1734 року, в інших гайдамацьких заворушеннях 1737-1738 років.
Уманщина знаходилася у власності магнатів Калиновських, а від 1726 року передана у власність польських магнатів Потоцьких. На Уманщину Потоцькі переселяли своїх кріпаків з Руського, Волинського та інших воєводств. Швидкими темпами здійснювалася колонізація багатих земель.
Для забезпечення порядку в своїх володіннях, та головно для охорони своїх економій від гайдамацьких заворушень, польські магнати утримували загони надвірних козаків. Поблизу Умані була особлива слобода уманських надвірних козаків кількістю дві тисячі шістсот осіб, які мали значні угіддя, звільнялися від податків і отримували від Потоцьких зброю та одяг. Раз на рік графський комісар проводив спеціальний огляд полку, коли всі козаки під звуки дзвонів, сурм і литавр виносили з міста знамена, бунчуки і прапори. Після огляду комісар давав на їх честь банкет.
Уманські володіння були дуже важливими для Потоцьких і тому 1760 року в Умані заклали фортецю, яка мала стати могутнім форпостом магнатської держави в регіоні. 28 березня 1761 року спорудження фортеці (Старе Місто) урочисто завершилося. Фортеця була розташована на пагорбі, мала дві брами – Новоміську та Раківську. На вежах, що височіли над брамами, стояли, за деякими даними, 32 гармати. Місто-фортецю з двох боків оточувала річка Уманка. З третього боку місто боронив глибокий яр; передмістя (Нове Місто) відокремлювалося від Старого Міста безводним ровом і земляним валом. Земляний вал навколо фортеці, а також двоповерховий будинок уманського комісара були наїжачені дубовим частоколом (палями). За фортечними мурами знаходилися будівлі Свято-Богородицького василіанського монастиря та монастирської школи (колегії, костьол, синагога, ратуша, дерев’яні житлові будинки).
Проте й така міцна фортеця не встояла перед народним гнівом. 9-10 червня 1768 року повстанці, підтримані надвірними козаками під проводом Івана Гонти, що перейшли на бік гайдамаків, оволоділи містом і фортецею.

Як на Вашу думку, могло повстання за тих умов мати успіх, досягти своїх цілей?

Я не люблю займатися «якбитологією», але події розвивалися надзвичайно стрімко. Повстанці робили все можливе для поширення руху: вводили козацький устрій, скасовували панщину, формували і розсилали загони в різні напрямки. Залізняк розсилав універсали, призначав отаманів на місцях. Але ж доля відвела їм для цього лише три тижні. Підступна зрада керівництва російськими військами стала основною причиною поразки повстанців. Гонту та інших мешканців Правобережної України було передано для розправи польському командуванню, а запорізьких козаків та вихідців з Лівобережжя і Слобожанщини судили царські власті.

Чи чинили повстанці спротив безпосередньо російським військам?

В тім то й трагедія Коліївщини, що повстанці вірили, що Катерина ІІ підтримує їхню боротьбу і Правобережжя буде об’єднане з Лівобережною Україною, тому проти царських військ не вживали жодних заходів. Натомість посилення гайдамацького руху непокоїло Росію по мірі того, як участь у повстанні почали брати російські селяни, міщани і навіть солдати. Скориставшись тим, що повстанці вважали російські війська союзниками, царські офіцери по-зрадницьки підступно захопили Максима Залізняка, Івана Гонту та інших керівників повстання. Відтоді гайдамацькі загони, що продовжували боротьбу, чинили запеклий опір також російським військам.

Відомо, що розправа була жорстокою і кривавою. Чи не даремні були такі жертви?

Значення повстання Коліївщини і гайдамацького руху в цілому в історії українського народу безперечне. Воно розчищало шлях для розвитку суспільних відносин, пронесло естафету боротьби за національне визволення і підтримувало певний рівень національної самосвідомості.

Дякую за розмову.

Розмовляв і записав
Сергій Литвин

До змісту журналу "Воєнна історія" #4 за 2008 рік