ІНФОРМАЦІЙНО-ПРОПАГАНДИСТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН НА ПОЧАТКУ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ УКРАЇНИ

Валерій МАЛЮГА,
полковник, ад'юнкт кафедри історії Національної академії оборони України

Актуальність дослідження проблеми інформаційно-пропагандистської діяльності українських націоналістів на території окупованої України в роки Другої світової війни визначається сус-пільним інтересом, що проявляється до вивчення минулого нашого народу в цілому, і воєнної доби зокрема. Гостра полеміка в суспільстві навколо різних аспектів діяльності ОУН висуває на вимогу дня аргументоване, підтверджене документами висвітлення всіх без винятку - і трагічних і героїчних сторінок національно-визвольної боротьби у роки війни.
Після здобуття Україною незалежності значний внесок у об'єктивну оцінку діяльності ОУН та дієвості їх пропаган-дистських заходів на території України в роки гітлерівської окупації зробили сучасні українські історики М. Коваль, В. Сергійчук, О. Лисенко, І. Муковський, А. Кентій, Ю. Киричук, І. Патриляк, П. Брицький, А. Русначенко та інші [3]. Практично кожна їх праця, хоча б на рівні загальної констатації фактів, торкається аспектів антифашистської інформаційно-пропагандистської діяльності українсь-ких націоналістів у боротьбі за само-стійність України в роки війни. Про антифашистський напрямок у пропаганді і агітації ОУН в період німецької окупації свідчать також і сучасні дисертаційні дослідження В. Деревінського, Є. Горбу-рова, Ю. Романишина, О. Стасюк та інших науковців.
Протягом десятиліть радянська історіографія висвітлювала діяльність україн-ських націоналістів однобоко, замов-чуючи її антифашистську спрямованість. В той же час історики української діаспори П. Мірчук, В. Косик, Т. Гунчак, та інші [1], спираючись на документальні джерела, доводять антифашистський зміст діяльності ОУН в період німецької окупації України. Вагомими в цьому аспекті є праці безпосередніх учасників цих подій - М. Лебедя, В. Кука, С. Мечника, Л. Шанковського, Є. Стахіва [2]. Достовірність та правдивість їх тверд-жень дають можливість дослідити архіви спецслужб, що відкриті сьогодні для дослідників. Цінний фактичний матеріал містять і видання серії "Літопис УПА".
Нині ця проблема викликає науковий інтерес у багатьох дослідників, адже сьогодні з'явилась можливість на базі невідомих і недосяжних раніше архівних джерел об'єктивно з'ясувати передумови виникнення антифашистської боротьби ОУН в тилу ворога, її специфіку в різних регіонах і зонах окупації, реконструювати реальний хід подій, з'ясувати справжні причини і наслідки.
Завданням статті є висвітлення причин та обставин, що змусили ОУН на початку німецької окупації України, переглянути тактику своїх дій і відійшовши від політичних загравань з окупаційною владою, розпочати активну антифашист-ську боротьбу, в якій чільне місце відводилось методам і засобам інформа-ційно-пропагандистської діяльності.
З початком Другої світової війни керівництво ОУН надіялось, що Німеччина сприятиме соборності українських земель і утворенню незалежної України [4, с. 388], а тому ставилося до Німеччини та її військ як до союзників майбутньої Української держави у спільній боротьбі проти більшовизму. Це ставлення чітко зафіксоване у травневих інструкціях Революційного проводу "Боротьба й діяльність ОУН під час війни" [5]. Аналіз цього документа свідчить, що зусилля пропагандистів ОУН були спрямовані на те, щоб "підняти до збройної боротьби проти Москви й проти більшовизму найширші маси українців та не українців" та "проголосити в кожній місцевості української землі самостійність Соборної й Незалежної Української держави" [6]. Саме тому відразу ж після нападу Німеч-чини на СРСР на територію України слідом за німецькими військами виру-шили похідні групи ОУН, з завданням створення структур української держав-ності та поширення націоналістичних ідей, у тому числі й спеціальна група під керівництвом Ярослава Стецька, з дорученням ОУН-Бандери проголосити Акт відновлення Української держави й організувати український державний апарат [7]. При цьому керівники ОУН, сподіваючись на розуміння важливості даних заходів з боку німецької влади, будь-яких дій, в тому числі й інформа-ційно-пропагандистських, спрямованих проти Німеччини здійснювати не планували.
Формування думки про позитивне ставлення рейху до ОУН та їх змагань за незалежність, проходило під активним впливом радянської та польської про-паганди, яку було розгорнуто ще у 30-ті роки з метою дискредитації українських націоналістів [8, с. 169]. Крім того, серйозне позитивне враження на україн-ське громадянство справила також політика німців у культурно-освітній сфері, яка здійснювалася ними протягом 1939-1941 рр. у генеральному губерна-торстві. У "Віснику" Українського цент-рального комітету від 15 грудня 1940 р., з цього приводу зазначалося, що "пропор-ціонально до числа українського насе-лення, німецька влада дала нам у 30 разів більше публічних шкіл, як уряд бувшої Польщі"[9]. До цього додамо, що в Закерзонні діяли 2 українські гімназії, 1000 кооперативів, 900 відділень "Просвіти", українські видавництва тощо [10]. Така позиція німців стосовно куль-турних потреб українців породжувала довіру до їхньої української політики загалом. Так, "Освідомчий відділ" все того ж Українського центрального комі-тету влітку 1941 р. констатував: "Серед тутешньої інтелігенції в 95% є настрій повної віри у Воскресіння України і щирість німецької влади в залагодженні української справи" [11].
Думка про те, що Німеччина виступає прихильником незалежності України активно поширювалася і у західному світі. Так, наприкінці 1938 року посол США у Франції Б. Буліт щодо України зауважив, що фашисти мають намір, спираючись на свою агентуру, створити незалежну українську державу під егідою Німеччини [12, с. 203]. Подібні вислов-лювання були зумовлені тим, що у нацистського керівництва на початку Другої світової війни, як і перед нападом на Радянський Союз, не було чітких планів щодо майбутнього політичного устрою Східної Європи [13].
Побоюючись, що західні держави намагатимуться використати українців проти Німеччини, нацистське керів-ництво через відповідні служби активно поширювало чутки про вирішення "у майбутньому українського питання" [14, с. 57]. Свідченням цього є інструкція для рейхскомісара України, розроблена ще 7 травня 1941 року, в якій також перед-бачалося створення у майбутньому української держави, тісно пов'язаної з Німеччиною [14, с. 59].
Намагаючись використати німців як союзників у боротьбі за незалежність України, ОУН легалізувала свою діяль-ність. "При цьому вони спирались на концептуальну тезу ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова, який стверджував, що Україна визволиться в тіні німецького походу. Тому після приходу фашистів до влади оунівський провід в основному орієнтується саме на німців, не зумівши своєчасно розрізнити німців кайзерівських часів, що так чи інакше підтримували українську держав-ність, від гітлерівців, які по суті не приховували своїх колонізаторських намірів" [15, с. 91].
З іншого боку, порозуміння ОУН з Німеччиною відбулося в результаті полі-тичних подій, які мали місце на між-народній арені в кінці 30-х років. Адже багато європейських урядів, в тому числі і радянський, прагнули порозумітися з Гітлером, і все це заради того, щоб використати Німеччину у своїх інтересах.
Щоб Німеччина не сумнівалась у прагненнях українців, 23 червня 1941 року німецькому урядові було передано меморандум ОУН-Б за підписом рефе-рента зовнішньої політики В. Стахова. Зміст цього документу конкретний: українці дивляться на війну Німеччини з СРСР лише як на можливість звільнення України від більшовизму і на основі цього будуватимуть власну державу. Меморан-дум застерігав, що Німеччина програє війну на Сході, якщо не підтримає українців і концепцію розвалу московсь-кої імперії. Отже, Проводом ОУН-Бандери вже піддавалася сумніву попу-лярна напередодні війни теза, що на Схід в особі Німеччини йде духовно та куль-турно розвинута Європа, частиною якої вважає себе й українська нація [16, с. 87].
Не отримавши відповіді на свій меморандум від 23 червня 1941 року, Провід ОУН зрозумів, що німці навряд чи дозволять відновити Українську державу після взяття ними Києва, тому необхідно діяти швидко і рішуче: негайно проголосити декларацію про відновлення Української держави та приступити до її розбудови.
Ввечері 30 червня 1941 року група бандерівців скликала у Львові в залі товариства "Просвіта" Національні збори, в роботі яких брали участь близько 100 представників української громадськості, серед них ректор Духовної академії Йосип Сліпий, посадник міста Львова Юрій Полянський, професори, науковці, політики. На цьому зібранні було узгод-жено основний текст Акту відновлення Української державності, який урочисто проголосив головуючий на засіданні Я. Стецько. В документі зазначалося, що "волею українського народу, ОУН під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України... На Західних землях України твориться Українська влада, яка підпорядковується Українсь-кому національному урядові, що ство-риться в столиці України - Києві" [17, с.17]. Проголошуючи акт відновлення Української Соборної Самостійної Дер-жави, ОУН закликала "весь український народ не складати зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада" [18, арк. 3].
Після закінчення Національних зборів міська радіостанція, якій було присвоєно ім'я Є. Коновальця, сповістила про цю надзвичайну подію. Саме те, що дії бандерівців у Львові відбувалися без відома німців, засвідчують їх військові оперативні заходи, захоплення радіо-станції, скликання за лічені години Національних зборів [19, с. 11].
Відразу після проголошення Акту був затверджений і склад Українського Дер-жавного Правління на чолі з Я. Стецьком, який мав забезпечити розбудову Україн-ської держави [20, арк. 13].
Більшість української громадськості, в тому числі й українські владики - глава Греко-католицької церкви митрополит Андрій Шептицький та луцький єпископ Православної церкви преосвященний владика Полікарп, визнали Акт 30 червня [21, с. 69-70]. Український національний комітет у своєму інформаційному листку закликав громадян до "послуху, карності та співпраці" [22, арк. 147-148]. Західною Україною прокотилася хвиля святкових урочистостей, відбулися повітові та обласні збори, споруджувалися пам'ятні хрести.
Слідом за проголошенням української державності розпочалася організація української місцевої державної адмініст-рації - сільської, міської, районної, окруж-ної й обласної [23, арк. 8-9].
В середині липня 1941 року було організовано верховний державний орган - Українську Національну Раду у Львові, яку очолив К. Левицький. Перед нею ставилось завдання бути допоміжним проводом українського народу на західних землях України [24, с.121].
Після взяття Києва німцями (19 вересня 1941 р.) з ініціативи ОУН-М створено Українську Національну Раду у Києві (5 жовтня 1941 р.) - політично-громадський центр під проводом М. Величківського, яка займалася питаннями українського національного відродження [24, с. 121].
Керівники ОУН розуміли, що для захисту інтересів держави потрібна армія, а тому, дотримуючись своєї концепції поетапного творення регулярних військ, одразу ж після проголошення самостій-ності, спробували створити перші час-тини національних збройних сил. Уже на початку липня 1941 р. у Львові та його околицях були розповсюджені звернення Крайового провідника ОУН-Б на україн-ських землях І. Климова (підписані псев-донімом - лейтенант Легенда) із закли-ками до створення Української народної революційної армії (УНРА). Ці звернення вийшли під такими заголовками: "Україн-ський народе!", "Громадяни!" та "Грома-дянам Української Держави" [25, с. 127-129]. Вони закликали народ до відкритої збройної боротьби під проводом ОУН-Б за відстоювання новопроголошеної неза-лежної Української держави [26, арк. 2,4,6].
Отже це була мужня і цивілізована спроба відновлення Української держави, за якою стояла багаторічна праця ОУН. Разом з тим, як відзначає більшість дослідників, саме ці дії українських націоналістів змусили Німеччину за-вчасно розкрити свої плани стосовно України.
Існування української державності зовсім не входила до планів німецької влади. На Акт 30 червня 1941 року нацисти прореагували вороже.
2 липня 1941 року про зміст Акту від-новлення української державності стало відомо у Берліні і ним негайно вжито рішучих заходів з метою ліквідації українського уряду. У Львові керівники німецької влади викликали голову уряду Я.Стецька, якому було заявлено, що фюрер відкладає вирішення політичних питань, пов'язаних з українською держав-ністю, до кінця війни [14, с. 54].
Помічник державного секретаря Німеччини вимагав від С. Бандери і членів Українського національного комі-тету оголосити Акт недійсним. Проте С. Бандера відмовився зробити це, наголо-сивши, що "віддаючи накази не спирався на жодний наказ, ні на жодну згоду німецької влади, а тільки на мандат, який мав від українців" [27, с. 115-116].
У відповідь окупаційна влада роз-почала масові репресії проти ОУН, в наслідок яких вже в липні - серпні 1941 року оунівці лишилися багатьох своїх керівників і провідних діячів. 5 липня німці заарештували С. Бандеру і вивезли його до Берліна, потім кинули до конц-табору Заксенгаузен, де він поневірявся до кінця 1944 року, про що вперто і послідовно замовчувалося в радянській історіографії [28]. В той же час гестапо заарештувало Я.Стецька, Крайовий уряд і 300 членів ОУН [19, с. 19].
Першими і головними жертвами репресій в 1941 році були, за свідченням німецьких документів, члени ОУН - бандерівці. Згодом репресії поширилися і на членів ОУН - мельниківців [8, с. 170]. Від початку липня 1941 року ОУН-Б систематично переслідувалась не лише гітлерівською службою безпеки, а й абвером. З 15 вересня 1941 року розпоча-лося справжнє полювання на членів цієї організації по всій Україні [29, с. 122-123].
Однак, незважаючи на арешти, оунівці продовжують поширювати державо-творчу та інформаційно-пропагандист-ську діяльність організації на центральні та східноукраїнські землі. Крім того, ОУН посилала по Україні мандрівних бан-дуристів і артистів, які вели серед населення націоналістичну пропаганду й агітацію [30]. Але, як зазначали німці, тон оунівської пропаганди стає все більш антинімецьким [27, с. 137].
Німецькі окупанти не обмежувалися тільки фізичним знищенням членів ОУН. Виконуючи свій людиноненависницький план "Ост", нацисти здійснювали на території України масовий терор проти всього українського народу, який за розмірами і жорстокістю був набагато більшим ніж у Франції, Югославії, Чехії. Для залякування населення гестапо широко використовує систему заручників. Страти людей відбувалися практично у всіх містах України: 1 тисяча чоловік в Тернополі, 238 - у Коростені, 400, а потім 3145 - у Житомирі, 1393 - у Бердичеві. Поблизу Кам'янця-Подільського німці за два дні розстріляли 23600 чоловік. 29-30 вересня 1941 р. у Києві гітлерівці роз-стріляли в Бабиному Яру 33771 євреїв [24, с.158]. Каральні відділи СС зни-щують цілі села. Так німе-цька поліція спалила село Обухівку, а все населення було розстріляне [29, с. 167]. У вересні 1941 року в західних областях України були вперше застосовані автомобілі - газові камери, в яких жертви умертвлялись за допомогою відпрацьованих газів. Окупанти знищили в західних областях України 1 мільйон 300 тисяч цивіль-ного населення [31].
Знищення українців як нації супроводжувалось ма-совим вивезенням праце-здатного населення на при-мусові роботи до Німеччини.
Важкі повинності накла-дала окупаційна влада на селянство України. Вже восени 1941 року німці запровадили харчовий "кон-тингент". Німецькі окупанти зберегли на Україні колгоспи, підтвердивши цим ще раз свою політичну єдність зі сталінізмом. Колгоспні і рад-госпні господарства німці перейменували на "ліген-шафти", призначили у них своїх директорів, а селян зобов'язали до примусової безкоштовної праці. Це була нова форма панщини.
Жорстокої експлуатації зазнавали робітники підприємств у містах. Робочий день тривав 12-14 годин.
Вороже ставлення окупантів до укра-їнців знайшло своє подальше втілення і в розподілі України на окремі адміністра-тивні одиниці, які безпосередньо підпо-рядковувалися Берліну [24, с.120].
Наприкінці 1941 року німці заборо-нили діяльність Української Націо-нальної Ради у Києві [24, с. 121].
Гітлерівцями були ліквідовані україн-ські наукові та культурні установи, навчальні заклади. Так, наприклад, уже в перші дні окупації луцький гебітскомісар видав наказ про припинення роботи в усіх школах округи. Така доля спіткала і вищу освіту. Припинили своє існування театри й клуби.[31, с. 11].
Така політика окупантів викликала справедливий опір українського народу.
Керівництву ОУН стало цілком зрозуміло, що гітлерівці прийшли в Україну з суто загарбницькими намірами, і питання стосовно співпраці з німцями знялося. Це призвело до гострої кризи в стосунках ОУН з німецькою окупаційною владою. Водночас, співробітництво з німцями було причиною поглиблення суперечності між двома фракціями в ОУН - "старої генерації" на чолі з Андрієм Мельником і "молодої генерації" під проводом Степана Бандери, що у подаль-шому призвело до взаємного ослаблення їх сил та дієздатності.
Однак для організації потужного і результативного збройного опору німець-ким окупантам Організації потрібна була армія, формування і підготовка якої потребувала додаткових зусиль і часу. Всі ці обставини змусили керівництво Про-воду ОУН детально переглянути тактику своїх дій.
Провідну роль у вирішенні цього питання відіграв "урядуючий провідник ОУН" М. Лебедь (якого висунули на цю посаду після арешту Бандери і Стецька). З його ініціативи та під безпосереднім керівництвом наприкінці вересня - на початку жовтня 1941 року на одній із околиць міста Львова відбулася конфе-ренція ОУН-Б. Її делегатами були най-відоміші національні лідери Організації, котрі ще перебували на свободі - В. Кук, М. Степанюк, М. Лебедь, М. Прокоп, Д. Мирон, І. Климів [32, с. 110]. Згідно Інструкції, яка з'явилася після проведення цієї конференції ОУН, Німеччина, поряд з СРСР, була визнана країною, яка також виступила проти самовизначення україн-ської нації [33, арк. 210]. Було вирішено працювати у двох рівноцінних напрямах. По-перше, користуючись усіма нагодами легальної роботи, пробувати проникати в різноманітні культурні, політичні, воєні-зовані, адміністративні структури окупа-ційної влади і при цьому всіма силами підвищувати ефективність своєї діяль-ності з метою поширення впливу держав-ницьких ідей. А, по-друге, основну частину своїх кадрів перевести на конспі-ративне становище і перейти до підривної антинімецької роботи, готуючись таким чином до тривалої боротьби з Третім рейхом [34, с. 93]. У підсумковій поста-нові, схваленій конференцією, наголошу-валося, що найближчим завданням ОУН є: "пропагандивно-роз'яснювальна підго-товка до активної боротьби з німецьким окупантом, розкриття німецьких планів поневолення і колонізації України; збір та магазинування зброї; вишкіл нових про-відних кадрів для визвольної боротьби" [35, с.26]. Постанову про негайний перехід до загального збройного опору на даному етапі було відхилено.
Таким чином, ОУН, враховуючи соціально-політичну ситуацію, що склалася на Україні, антиукраїнську політику Німеччини, змінює тактику своєї боротьби за незалежність Української держави і бере курс на проведення широкомасштабної підпільної анти-фашистської бойової роботи на території України, в якій важлива роль відводилась інформаційно-пропагандистській діяль-ності з метою активізації народного опору фашистським окупантам. Розуміння керівництвом оунівців важливості такого роду діяльності підтверджують поста-нови Другого великого збору ОУН (квітень 1941 року) [36].
Перехід ОУН до нової тактики дій став, очевидно, досить помітною акцією на тлі подій у підкореній нацистами Україні, бо про них, до речі, можна прочитати й у тогочасних радянських документах. У розвідувальному зведенні від 30 вересня 1942 р., складеному для секретаря ЦК КП(б)У М.С. Хрущова, повідомлялося: "Зникнення Бандери спо-чатку внесло сум'яття до рядів україн-ських націоналістів. Однак подальші заходи військової влади спрямовані на обмеження впливу ОУН на українське населення (зміна українських націо-налістичних прапорів на фашистські, розпуск бандерівської міліції і т.д.) протиставили значну частину оунівців німецьким завойовникам. В подальшому частина прихильників Бандери пішла у підпілля, розгорнувши антирадянську та антинімецьку діяльність під гаслом "Україна - українцям" [37, арк. 26-27]. На антифашистський характер діяльності ОУН вказують і документи німецьких спецслужб [38, арк. 119].
Така зміна тактики ОУН була обумовлена:
ворожим ставленням окупаційної влади до намагань ОУН відновити українську державність;
арештами в перші місяці німецько-радянської війни значної кількості провідних діячів ОУН, у тому числі і С.Бандери;
репресіями проти учасників похідних груп ОУН, розпуском Української Національної Ради;
розчленування України на зони впливу окупантів;
людиноненависницькою політикою нацистів щодо населення України;
потребою у проведенні широкої роз'яс-нювальної роботи серед українського населення з метою зниження впливу на них гітлерівської пропаганди, яку активно проводили окупанти;
необхідністю проведення активної інформаційно-роз'яснювальної та агіта-ційно-пропагандистської роботи серед населення, з метою поширення впливу ОУН на всій території України. Забез-печивши переважну підтримку своїх дій серед населення західних районів України, оунівцям необхідно було осягнути своїм впливом всі етнографічні українські землі;
необхідністю виграти час для форму-вання озброєної і підготовленої у війсь-ковому відношенні армії ОУН та забезпечення сприятливих умов для переходу до етапу збройної боротьби проти німецьких окупантів.
Отже, діючи в умовах окупації, не отримуючи жодної допомоги зовні, не маючи своєї армії, не забезпечивши собі повної і всебічної підтримки з боку населення, ОУН у перші місяці німецько-радянської війни не могла розпочати відкритої збройної боротьби проти німецьких окупантів, тим більше, що українським націоналістичним силам доводилося боротися на два фронти - проти радянської влади та німецьких окупантів. У цих умовах важлива роль відводилась чітко спланованій і продуманій інформаційно-пропагандист-ській діяльності як серед населення окупованої України, так і серед німецьких військ та бійців Червоної армії. Однак цей напрям діяльності вимагав наявності кваліфікованих пропагандистських кадрів, система підготовки яких ще недостатньо досліджена в сучасній воєнно-історичній науці.

Джерела
1. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. - К.: Либідь. - 1993. - 288 с.; Мірчук П. У вирі воєнного лихоліття. - Львів, 1991. - С. 44.; Косик В. Україна під час Другої світової війни 1938-1944 рр. - Київ; Париж; Нью-Йорк; Торонто, 1992. - 730 с.
2. Мечник С. У вирі воєнного лихоліття: ОУН і УПА у боротьбі з гітлерівськими окупантами. - Львів, 1992. - 99 с.; Шанковський Л. Історія українського війська. - К.,1991. - 192 с.; Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя. - К.: Рада, 1995. - 317 с.
3. Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. - К.: Дніпро, 1996. - 496 с.; Муковський І., Лисенко О. Українська Повстанська Армія та збройні формування ОУН у Другій світовій війні // Воєнна історія. - 2002. - № 5-6. - С. 10-31; Киричук Ю. Український національний рух 40-50х років ХХ століття: ідеологія та практика. - Львів: Добра справа, 2003. - 464 с.
4. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. - К.: Либідь, 1999. - С. 388-408.
5. Патриляк І.К. Військова діяльність ОУН(б) у 1940-1942 рр. - К., 2004. - Додатки. - С. 426-596.
6. Боротьба та діяльність ОУН на час війни. Пропагандистські вказівки. - б/м, б/р. - С. 11.
7. Шанковський Л. Похідні групи ОУН. - Мюнхен, 1958. - 319 с.
8. Косик В. Німеччина і українське питання (жовтень 1938 - грудень 1941) // Україна у Другій світовій війні: Уроки історії та сучасність: Матеріали Міжнародної наукової конференції (27-28 жовтня 1994). - К.: Інститут історії НАН України, 1995. - С. 169-179.
9. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф. 3959. - Оп. 2. - Спр. 12. - Арк. 18.
10. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX - XX ст. - К., 2000. - С. 216.
11. ЦДАВО України. - Ф. 3959. - Оп. 2. - Спр. 45. - Арк. 22.
12. Кулинич І.М. Україна у міжнародній політиці напередодні Другої світової війни, в її ході та перші повоєнні роки // Друга світова війна і Україна: Матеріали наукової конференції (27-28 жовтня 1996 р.). - К.: Інститут історії НАН України, 1996. - С. 203-206.
13. Рожич М.Є. 1939 рік в історичній долі Польщі і Західної України. - К., 1992. - 60 с.
14. Кучер В.І., Чернега П.М. 50-річчя перемоги над фашизмом: Україна і Друга світова війна. - К.: Віпол, 1995. - 68 с.
15. Брицький П.П. Україна у Другій світовій війні (1939 - 1945 рр.). - Чернівці, 1995. - 114 с.
16. Пилипів І., Мазур О. Уроки та історичне значення Акта проголошення Української Державності 30 червня 1941 року // Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія (історія, уроки, сучасність): Матеріали наукової конференції (16-17 січня 1993 р.). - Стрий, 1993. - С. 87-88.
17. Мечник С. В підпіллі революційної ОУН. - Львів, 1993. - С. 17.
18. ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 1. - Спр. 5. - Арк. 3.
19. Малик Я., Во Б., Чуприна В. Історія української державності. - Львів: Світ, 1995. - Кн. 2. - 248 с.
20. ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 1. - Спр. 10. - Арк. 13.
21. Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади. - Львів, 1997. - Кн.2. - С. 69,70.
22. Центральний державний архів громадських об'єднань України у м. Києві (далі - ЦДАГО України). - Ф. 1. - Оп. 22. - Спр. 931. - Арк. 147-148.
23. ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 1. - Спр. 15. - Арк. 8-12.
24. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. - Львів: Вид-во Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, 1992. - 230 с.
25. Патриляк І.К. Військово творчі заходи ОУН (Б) у липні - вересні 1941 р. // Український історичний журнал. - № 4. - 2001. - С. 126-139.
26. ЦДАВО України - Ф. 3833. - Оп. 1. - Спр. 41. - Арк. 2,4,6.
27. Косик В. Україна у Другій світовій війні у документах: Збірник німецьких архівних матеріалів. - Львів. - 1997. - Т. 1. - 382 с.
28. Осадчук П. Цілком таємно. Секретні документи рейху про діяльність ОУН 1941 - 1944 рр. // Літературна Україна, 14 грудня 1991.
29. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк - Львів. - 1993. - 359с.
30. ЦДАГО України. - Ф.62. - Оп.1. - Спр.182. - Арк.75.
31. Киричук Ю. Історія УПА. - Тернопіль, 1991. - С. 9-12.
32. Бутко С.В., Кентій А.В. На шляху до збройного чину. Інструкція до проведення в життя цілості діяльності ОУН. // Український історичний журнал. - № 4. - 1998. - С. 110.
33. ЦДАВО України. - Ф.3833. - Оп.2-Спр.1-Арк.210.
34. Кентій А.В. Нарис історії Організації українських націоналістів у 1941 - 1942 рр. - К., 1998. - С. 93.
35. Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942 - 1952. - Львів, 1991. - 447 с.
36. Постанови II Великого Збору Організації Українських Націоналістів. - Б.М., Б.Р. - С.21.
37. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп.23. - Спр.124. - Арк. 26-27.
38. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.22. - Спр.77. - Арк.119.