СКІЛЬКИ Ж ВСЕ-ТАКИ СОЛДАТСЬКИХ ЖИТТІВ ЗАБРАЛА У НАС ПЕРЕМОГА НАД ФАШИЗМОМ?

Віктор КОРОЛЬ,
доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Якою ж ціною ми здобули Перемогу? Це питання, попри всі декларативні заяви цілого ряду істориків, журналістів, політологів, філософів як у брежнєвсько-сусловські часи, так і нині, в умовах існування незалежних держав на терені колишнього СРСР, в умовах демократії і свободи думки, точної відповіді не має.
Стосовно втрат. Загальновідомо, що основний удар фашистських агресорів прийняли на себе в червні 1941 р. Україна, Росія і Білорусія. Відповідно і втрат народи цих країн зазнали най-більших, як на полі бою, так і на окупованих землях, при всій повазі до внеску у Перемогу інших народів СРСР. До того ж по чисельності населення, особливо Росія і Україна, були найбіль-шими і, відповідно, до лав армії звідти було мобілізовано максимальну кількість чоловіків. Отже, говорячи про військові втрати у роки війни, слід виходити передусім з того, що найбільшими вони були саме у цих народів, включаючи і представників інших національностей, які проживали на їх землях і були мобілізовані до діючої армії.
До кінця 1941 р. Червона Армія, попри винятковий героїзм своїх воїнів, безпово-ротно втратила понад 6 млн. осіб. У полон потрапили 3,9 млн. осіб, серед яких 1,5 млн. становили українці. До кінця року збройні сили СРСР втратять 67% стрілецької зброї, 91% танків і САУ, 90% гармат і мінометів, 90% бойових літаків. Стосовно ж втрат, зокрема військо-вополонених, слід зазначити, що на початок 1942 р. з 3,9 млн. радянських військовополонених, у тому числі українців, в живих залишилося 1,1 млн. осіб [1, с.102]. Тобто, на цей час загинуло 2,8 млн. наших солдатів і офіцерів - росіян, українців та інших.
Оперативне поповнення діючої армії в перші місяці війни проводилось значною мірою за рахунок населення України. У частинах і з'єднаннях, які билися в Україні, мешканці республіки становили не менше 50% їх особового складу [2, c.85].
Не так давно кон'юнктурні історики, особливо військові, стверджували, що остаточними цифрами наших втрат були 7 мільйонів (за часів Сталіна і багато років після нього, потім 20 і понад 20 мільйонів при Хрущові та Брежнєві). М. Горбачов за допомогою свого соратника-ідеолога О. Яковлєва ввів до наукового обігу цифру 27-28 мільйонів. З них, за висновками колишнього начальника Генерального штабу Міністерства оборони СРСР генерала армії М.О. Мойсеєва, військові втрати становили 8 мільйонів 668 тисяч 400 чоловік [3]. Ця цифра стала основною для всіх статей, книг, збірників щодо втрат Червоної Армії. Навіть таких фундаментальних видань, як, наприклад, "Памяти павших. Великая Отечественная война (1941-1945)" [4] або "Гриф секретности снят. Потери Вооруженных Сил СССР в войнах, боевых действиях и конфликтах" [5] та ряду інших, у тому числі й тих, що вийшли на цю тему в Україні останнім часом. Але при тому, що втрати військовослужбовців у цих виданнях сильно занижені, навіть з них видно, що більшість із тих, хто загинув, становили росіяни, українці і білоруси. Так, у згаданій вище книзі "Памяти павших" сказано, що безповоротні втрати серед росіян становили (у тис. чол.) 5 747,1 або 66,3% від загальної кількості військових втрат, названих вище генералом М.Мойсеєвим, українці - 1 376,5 або 15,9%, білоруси - 251,4 або 2,9%. Тобто, на долю цих трьох слов'янських народів навіть за цими, далеко неповними даними, припадає понад 7 мільйонів 734 тисячі безпово-ротних втрат військовослужбовців або 85,1% від усіх втрат нашої армії.
Крім цього, значних безповоротних втрат зазнали представники інших народів СРСР. Це - 188,3 тис. татар, 138,7 тис. євреїв, 130 тис. казахів, 121,4 тис. узбеків, 121,4 тис. вірмен, 79,7 тис. грузин, 63,1 тис. чувашів, 53,7 тис. молдаван, 32,1 тис. башкир, 26,9 тис. киргизів, 22,5 тис. таджиків, 21,7 тис. туркмен та представники інших націо-нальностей [4, c.90].
Аналізуючи військові втрати, яких зазнали слов'янські народи у боротьбі з фашизмом, слід знову повернутися до згаданих вище видань, особливо статті-інтерв'ю генерала М. Мойсеєва щодо загальних військових втрат. Адже наведені вище Мойсеєвим цифри (Военно-исторический журнал, 1990, №3) дають далеко не повну картину загальних військових втрат. У статті генерала підкреслюється: "Коли взяти втрати за роками війни, то найбільші вони були в 1941 році і становили понад 20% втрат за всю війну" [3].
Коли підрахувати ці 20% від загальної кількості втрат, наведеної нижче, то отримаємо цифру 1 млн. 733 тис. 680 чоловік. Навіть коли округлимо, з урахуванням того, що в статті говориться "понад 20%", то однаково отримаємо 1,8 млн. загиблих військових. Але цей генерал або не знав, або просто проігно-рував давним-давно опубліковану іншу цифру, у вірогідності якої більшість наших військових ніколи не сумнівалися. А саме, у книзі "Совершенно секретно! Только для командования!" (Стратегия фашистской Германии в войне против СССР. Документы и материалы.-М., 1967) говориться, що на початку 1942 р. з 3,9 мільйонів радянських полонених в живих залишилося 1,1 млн. чоловік [1, c.102]. Тобто, на цей час загинуло 2,8 мільйона наших солдат і офіцерів, які потрапили в полон. А як же бути з тими, хто загинув на полі бою? Так, у вступній статті збірника "Канун и начало войны" повідомляється (із посиланням на журнал "История СССР", 1988), що за свідченням В. Анфілова, який працював в 50-х роках у воєнно-історичному відділі Генерального штабу, "сотрудники отдела пытались подсчитать наши потери 1941 г. Под-считали и ахнули: итог составил 5 млн. человек" [6, c.40].
Але і це неповні дані. Так само як зменшені вони на понад 2 мільйони чоловік у книзі "Гриф секретности снят" через масовий недооблік радянських військовополонених. Насправді число втрат Червоної Армії в 1941 р. складає понад 7 мільйонів чоловік, з них близько 6 мільйонів слід віднести до категорії безповоротних втрат.
Стосовно ж полонених у цій книзі теж повна дезінформація. Там називається спільна цифра і полонених, і пропалих без вісті - 4,559 тис. чоловік. "Достоверно известно, - пишеться там, - что 1836 тыс. чел. вернулись из плена после окончания войны, 939,7 тыс. из числа ранее про-павших без вести и бывших в плену были призваны вторично, а 673 тыс. умерли в фашистском плену. Из оставшихся 1110,3 тыс. больше половины тоже составляют умершие в плену. Таким образом, всего в плену находилось 4,059 тыс., а около 500 тыс. погибло в боях, хотя по донесениям фронтов, они были учтены как пропавшие без вести".
Виходить по цій книзі, що в німець-кому полоні вижило 2 млн. 800 тис., а померло 1 млн. 285 тис. чоловік. Але ж загальновідомо, що більшість потрапляла в полон, і про це теж пишеться в книзі, або пораненими, або "до предела изну-ренными от голода, холода и других лишений". То як же можна сприймати на віру такі висновки і цифри?
Цікаве в цій книзі й інше. Прослідко-вується явна невідповідність між тверд-женнями Мойсеєва і даними про втрати офіцерського складу. З книги видно, що за роки війни загальне число безповоротних втрат офіцерського складу досягло 1023 тис. чоловік, з яких було вбито, померло від ран і хвороб 631 тис. чоловік (61,8%) і пропало без вісті, потрапило в полон 392 тис. (38,32%). З них було репатрійовано понад 126 тис. офіцерів, які перебували в полоні, а інші загинули або залишилися за кордоном. Якщо вилучити ці числа із названих вище, то виходить, що із числа неофіцерів (3,67 млн.) повернулося до СРСР після війни 1,71 млн. чоловік або понад 46%. Якщо ж врахувати і те, що понад 900 тис., які були призвані у другий раз, а це скоріше всього солдати і сер-жанти, то частка неофіцерів, що поверну-лися, сягає двох третин. Тобто, солдатам у полоні жилося краще, ніж офіцерам, що викликає тільки здивування при загально-відомих фактах жахливих умов у німецьких таборах для солдатів. У книзі просто зменшили кількість полонених.
Багато років не писалося про наші втрати під Москвою. Нині вони загально-відомі і надруковані в ряді джерел. А саме: з 30 вересня 1941 р. до 20 квітня 1942 р. сумарні втрати Червоної Армії становили 1 896 400, у тому числі безповоротні - 957 953 чоловіка.
У цьому зв'язку слід наголосити, що сюди не увійшли втрати, яких зазнало народне ополчення в битві за Москву. А в ній брало участь 16 дивізій Народного ополчення, сформованих, в основному, із росіян, загальною кількістю близько 160 тис. чоловік. Переважна більшість з них загинула. За словами відомого демографа О. Кваші з приводу бійців ополчення, їх доля була трагічна: "Плохо обученные и слабо вооруженные, эти дивизии бук-вально телами "затыкали дыры" фронта" [7]. У цьому зв'язку не можна не торкну-тися втрат, яких зазнали радянські війська під час Київської оборонної операції.
Проаналізуємо в цьому контексті статтю військового історика І. Муковсь-кого про оборону Києва, яка була надру-кована в 1998 р. [8]. Автор намагався висвітлити як героїзм, так і трагедію наших воїнів у цій кривавій битві. Але, на жаль, щодо втрат, що зазнала у ці місяці Червона Армія, він залишився на заста-рілих позиціях, зробивши висновок, що півмільйона чоловік потрапили в полон і все. А скільки загинуло на полі бою? Автор на це болюче питання відповіді не дає. Стосовно ж півмільйона полонених - то це теж застаріла цифра. Ще у 1991 р. автор даної статті, разом з доктором історичних наук В.І. Кучером, одночасно в кількох газетах по лінії "Укрінформ" надрукували статтю обсягом понад 1,7 д.а. "Оборона Києва: героїзм і трагедія його захисників" [9] у зв'язку з 50-річчям цих подій, де даються відповіді на ряд питань, на які у своїй статті не дав повної відповіді І. Муковський. Не півмільйона, а 665 тис. радянських військовослуж-бовців потрапили в полон під час цієї битви. Вперше надруковано ряд архівних документів як додаток до статті, у тому числі і секретну доповідну М.Хрущова Сталіну про загибель командуючого Пів-денно-Західним фронтом М. Кирпоноса (його тіло було знайдено 21 вересня 1941 р. біля с. Авдіївка червоноармійцем 91-го прикордонного полку військ НКВС Качаліним, при вбитому був партквиток [9; 10, c.48-50]) і ряд інших. Очевидно, І. Муковський не зміг використати цю публікацію, і його стаття на цю тему не дає переконливої відповіді і про кількість загиблих, і про кількість полонених у Київській оборонній операції 1941 р. А втрати там були колосальні. І. Муковсь-кий в той же час довів, що за весь час Київської оборонної операції число її учасників сягає до 1 326 890 чоловік [8, c.32]. Якщо врахувати, що оточення уникло 150 541 чоловік, а в полон потрапило, за даними автора цієї статті, а на жаль, не Муковського, 665 тис. чоловік, то безповоротні втрати військ фронту, включаючи і народне ополчення, і інші поповнення - становлять, без даних про загибель великої кількості згаданих військовополонених - понад 500 тис. чоловік. У своїй більшості це були українці або уродженці України.
Стосовно долі військовополонених Червоної Армії, які потрапили в полон під час цих подій - а це 665 тис. чоловік. Згідно даних книги "Гриф секретности снят", до листопада 1941 р. німцями було звільнено з полону 277 тис. українців. У нас є підстави вважати, що більшість із них - це колишні воїни Південно-Західного фронту, які потрапили в полон в числі 665 тисяч. Про долю останніх, а це близько 388-390 тис., документальних даних дуже мало, і свідчать вони, в основному, про їх загибель у полоні. Отже, у цілому війська Південно-Західного фронту за весь час операції безповоротно втратили близько 900 тис. чоловік. Стосовно ж долі військово-полонених, що потрапили в полон під час оборони Києва, то в архіві автором цих рядків знайдено документ-показання В.Ю. Давидова, який бачив за пів-кілометра від місць основних розстрілів у Бабиному Яру протитанковий рів, вщерть наповнений тілами убитих командирів Червоної Армії: "Можно было это видеть по знакам различия, шпалам. В этой яме было примерно 20 000 человек" [11, арк.25-26].
За нашим підрахунками, у дарницьких таборах в Києві було знищено близько 180-200 тис. військовополонених, в основному українців і росіян [11, арк.1-7], в концтаборі на вул. Керосинній, де умови для полонених були настільки жахли-вими, що "дошло до того, что пленные ждали когда остынет труп, а потом начинали его кушать", було знищено не менше 7-8 тис. полонених, серед яких було кілька сотень євреїв [12, арк.383].
Зловісною репутацією відзначився і Сирецький концтабір, де було знищено десятки тисяч військовополонених. За свідченнями очевидців, що проживали поблизу, показання яких знайдені в архівах, "полонені бійці і командири Червоної армії були скуті ланцюгами по кілька чоловік" [11, арк.38].
Для більш повної уяви про те, скільки ж ми втратили військовополонених, слід назвати, що як на території України, так і за її межами була створена ціла система концтаборів. На українських землях було понад 230 таборів смерті, в яких були і військовополонені. Крім згаданих вище, до осені 1942 р. тільки в так званій Хорольській ямі у м. Хоролі загинуло понад 57 тис. радянських вояків. А всього у Полтавській області фашисти знищили майже 115 тис. полонених [13, арк.129-130].
У Рівному під час окупації було скон-центровано понад 50 тис. військово-полонених, 2500 з них та розміщених у Рівненській області, зокрема біля с. Видумка було знищено. Неподалік с. Сурличі (поруч із Дубном) - 3270, а потім ще 2230 в'язнів. У м. Костополі 1800 осіб, а потім ще 4 тис. - у гетто [13, арк.135-136]. Загалом у Рівному та області було вбито понад 100 тис. радянських воїнів і цивільних громадян [13, арк.207-208].
Страшним був табір для полонених № 305 в Кіровограді, де загинуло майже 40 тис. осіб. У 1942 р. від голоду в ньому щоденно помирало до 300 осіб [13, арк.75].
Тільки на окупованих землях України загинуло майже 2 млн. військово-полонених. А всього із загальної кількості 6 млн. 300 тис. радянських військово-полонених у концтаборах на всіх окупованих землях загинуло понад 4 млн. 700 тис. осіб [14, c.117].
Не витримують критики твердження Мойсеєва щодо того, що в 1942 р. ми безповоротно втратили близько 1 млн. чоловік. Тільки в результаті катастрофи під Харковом і в Криму в травні 1942 р. ми втратили: війська Кримського фронту - 176 566 чоловік [15, c.187-188], а війська Південно-Західного фронту під Харковом - вбитими і полоненими 230 тис. чоловік [16, c.57]. На початку 60-х років, за зав-данням ЦК КПРС почали підраховувати наші втрати в Сталінградській битві. Через рік генерал, який очолював Бюро втрат при Генеральному штабі Мін-оборони СРСР, доповів, що в битві за Сталінград наша армія безповоротно втратила близько 2 млн. чоловік, а підрахунків було ще на багато місяців. Секретар ЦК КПРС Ф. Козлов, за вказівкою якого робилися ці підрахунки, відреагував так: "хватит!". Німецькі безповоротні втрати становили в цій битві без полонених близько 200 тис. чоловік. У ході битви за Кавказ наші війська втратили близько 1 млн. 600 тис. чоловік, і в першу чергу з вини Берії, який тримав там понад 200 тис. військ НКВС і заборонив їх використовувати при обо-роні гірських хребтів Кавказу, а обороняли їх росіяни, українці, грузини та інші в шинелях і черевиках з обмот-ками на 30-градусному морозі, які в своїй більшості померли від ран, холоду і голоду, і тіла їх частково були знайдені, коли після жаркого літа 1961 р. почали танути льодовики в районі Клухорського, Марухського та інших перевалів Кавказу [17, c.17].

Майже удвічі знижені наші без-поворотні втрати на Курській дузі влітку 1943 р. в згаданій книзі "Гриф секрет-ности снят". Насправді на основі останніх підрахунків ми там втратили понад 500 тис. воїнів, 6000 танків і САУ, близько 2000 літаків. Німецькі війська втратили 245 тис. чоловік, 1200 танків і понад 900 літаків [18, c.282]. По національному складу найбільше загинуло росіян, українців і білорусів.
Офіційно по телебаченню озвучена нині цифра наших безповоротних втрат і в ході битви за Дніпро - 417 тис. чоловік. Тільки в боях за Букринський плацдарм загинуло понад 250 тис. чоловік, в основному, через небажання Ставки і командування Воронезького, а потім 1-го Українського фронту взяти за основу наступу на Київ план К. Рокоссовського, який пропонував завдати основний удар північніше Києва. До цього плану повернулися після того, як загубили в районі Букрина понад 250 тис. солдатів. Про можливий розвиток подій при прийнятті плану К. Рокоссовського згадує Герой Радянського Союзу, відомий партизанський командир на Україні П.Є. Брайко. Він пише про те, як "наша армія визволяла, а точніше як наше коман-дування, знову ж таки по дурості, поклало за Київ півмільйона чоловік. До речі, як раз в цей час, до 1 жовтня 1943 року, ми, ковпаківці, повернулися із Карпат в українське Полісся. І там, в цей час, на правому березі Дніпра, на північний захід від Києва, майже не було німецьких військ. Там, в цей час, "томилась от безделья" шістьдесятитисячна партизан-ська армія. Вона без особливих зусиль забезпечила б безперешкодну переправу через Дніпро кількох наших армій. Ці армії могли взяти столицю України раптовим ударом із Заходу, з міні-мальними втратами. І К.К. Рокоссовський був правий, пропонуючи такий варіант" [19].
Як форсували Дніпро в тих місцях описував очевидець В. Астаф'єв, який говорив, що коли в Дніпро на одному боці заходило 25 тис. воїнів, то на проти-лежному боці виходило 5-6 тис. Про це говорив і у своїй доповіді з нагоди 60-річчя визволення України колишній Президент України Л. Кучма 27 жовтня 2004 р. [20, c.2-3].
Додамо до цього і те, що про трагізм битви за Дніпро, як складову частину героїзму, доводиться писати ще й тому так детально, а це не всім подобається, що у двох фундаментальних виданнях: "Гриф секретности снят. Потери Вооруженных Сил СССР в войнах, боевых действиях и конфликтах. Статистическое исследо-вание" (М., 1993) та "Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери Вооруженных Сил. Статистическое исследование" (М., 2001) про втрати наших військ під час боїв на Букринському плацдармі взагалі нічого немає. Натомість є дані про безповоротні втрати Червоної Армії з 3 до 13 листопада 1943 р. під час Київської стратегічної наступальної операції - 6491 чол., або 1% ("Потери Вооруженных Сил…" - с. 291). Отак і фальсифікується історія в книгах, на які посилаються всі дослідники війни і які обидві вийшли під редакцією генерала Г.Ф. Кривошеєва.
З цього приводу процитую уривок з листа до автора Є.В. Батурина з Києва, учасника війни. Він пише: "Десантована в Черкаському лісі бригада отримала наказ командира 52-ї армії: в ніч на 13 листо-пада 1943 р. оволодіти кордоном Сокирка-Свідовськ та забезпечити форсування Дніпра. Ціною величезних втрат десант-ники намагалися виконати наказ, але не змогли. Головна причина невдачі, що армія 13 листопада і не намагалася форсувати річку. В кінці листопада висна-жені дивізії 52-ї армії здали свої позиції нашій 7-й повітрянодесантній дивізії… Почалась підготовка до третього наступу на Черкаси. З-за втрат до нас прислали тиловиків… Штурм почався 9 грудня… На полі залишилась велика кількість загиблих, дехто з них був в цивільному одязі. Це була справжня м'ясорубка…". А після цієї битви, за свідченнями очевидців, вода в Дніпрі ще з тиждень була червоною від крові, а все узбережжя завалено трупами радянських солдат. Ховали їх, в основному жінки з навко-лишніх сіл, у братських могилах. А зброю та боєприпаси засипали в окопи. Для порівняння треба відмітити, що в німецькій армії існували спеціальні поховальні команди, які зразу ж після бою ховали загиблих своїх воїнів на спеціа-льних кладовищах (а не в братських могилах). А після війни німці часто ексгумували залишки своїх земляків для перепоховання на батьківщині. З часів війни лісиста місцевість уздовж Дніпра стала якби забороненою зоною для місцевих жителів. Але не для так званих "чорних археологів", які для своєї наживи втратили і совість, і моральні якості. Лише завдяки ентузіастам та ініціативній молоді, що допомагає ветеранам Київсь-кого міського і обласного клубу "Пошук" на чолі з В.Д. Рябчуком, вдалося знайти масові поховання воїнів, перепоховати їх за православним обрядом та крім того встановити імена близько 30 тисяч радянських солдат. Автор статті є теж членом правління цього клубу "Пошук" і знає, якою складною є ця робота [21, c.3].
Після трагічних поразок на фронтах війни і таких перемог, як форсування Дніпра і визволення Києва, наприклад, кількість жертв серед українців, а також і росіян почала сильно зростати. Причи-ною також було і те, що збільшилась у другій половині 1944 р. мобілізація насе-лення України до радянських збройних сил. У ряді загальновійськових армій 1-го Українського фронту мешканці респуб-ліки становили від 60 до 80%. А в окремих арміях 2-го і 3-го Українських фронтів, що билися вже за межами України, відсоток воїнів-українців пере-вищував 50%. Українці переважали в піхотних частинах і серед рядового складу, а там, де вимагалася спеціальна підготовка - і серед командуючого складу вони не стали найчисельнішою націо-нальною групою [22, c.61]. Як зазначають дослідники, упродовж 1943-1945 рр. червоноармійцями стали близько 4,5 млн. мешканців республіки.
Наслідок - поля, встелені трупами цих бідолах у свитках та фуфайках. Ось що згадує інвалід війни С. Філіпенко про набір молоді до штурмових бригад: "Я побачив, що це люди в цивільному, не всі мали навіть гвинтівки, не кажучи вже про автомати. Не добігши до ворожих траншей 300 метрів, усіявши трупами схили висоти, вони залягли (рештки). Через певний час - вже без так званої артпідготовки - під крики "Ура!" вони знову піднялися, та "Ура!" не допомогло - лише додалося трупів та поранених… З'ясувалося, то хлопці 1926 року народ-ження, багатьом не було й сімнадцяти. Та вони були в німецькій окупації і за це їх скерували на передову… Чим же вони завинили, що радянська влада, як найгірших злочинців, погнала їх на винищення? Штрафники (а це бувалі люди) - і ті без зброї не воювали…" [23]. Про це ж пише й ветеран війни Г. Герасимов: "Мої спогади про війну, про геноцид проти українського народу. 2 грудня 1943 року наш райцентр Георгієвське було звільнено від окупантів. Цього дня почалася і мобілізація всього чоловічого населення... Призвали до війська й мого старшого брата Володи-мира, як і його товаришів по колгоспу... Брат бригадирував до війни отож, йому і наказали написати список бригади. За цим списком його призначили коман-диром взводу. Бригадир він був бравий, дотепний, а вояка ніякий, бо не мав відповідної підготовки. Вже 5 грудня (через три дні!) їм наказали наступати. Всі мали дістати зброю в рукопашному бою в німців. Тил "бригади" щільно прикривали автоматники із фронтового підрозділу боротьби з дезертирами й панікерами. Бої точилися по селах поблизу Чигирина. В цих місцях я потому бував неодноразово, всюди братські могили, налічують до тисячі полеглих. Уявіть собі, що тут діялося! Від чиєї руки полягли тут прості хлопці й дядьки? Одиниці, що залишилися живі, покалічені - без рук, ніг, сліпі, запитували по війні: заради чого все було? А відповідь проста й жорстока: так Сталін розпорядився долею мільйонів українців, котрі з його вини були в німецькій окупації. І такі факти в 1943-1945 роках стали масовим явищем. У Градизьку місцеві жителі також розповідали мені про ці страхіття, з однією лише "поправкою": могили заги-блих вояків, похованих по дніпровським селах, поглинуло в 60-ті роки штучно створене Кременчуцьке море. Мені, людині похилого віку, не хочеться нести цей тягар у домовину, про це мають знати" [24].
Продовжуючи тему "діяльності" так званих польових військкоматів, які спричинили загибель сотень тисяч 16-17-річних юнаків, яких майже без озброєння кидали в атаки, слід навести і приклад, про який автору статті повідомили вете-рани війни В.Д. Рябчук, Ф.П. Лещенко, М.І. Станжур, Л.І. Боліла та ін. Меш-канець с. Сніжки Ставищанського району Київської області А.Д. Береза, 1924 р.н., був призваний польовим військкоматом в січні 1944 р. до діючої армії під час Корсунь-Шевченковської битви. Його розстріляв у п'яному виді командир загороджувального загону за те, що той відмовився розстріляти такого як сам бійця, який нібито втік з передової лінії наступаючих підрозділів. "Очманілий беріївський палач в чині майора, вчинив самосуд, власноручно розстрілявши цих молодих людей", - пишуть ветерани. Вони наголошують, що учасники цих боїв засвідчили, що загороджувальні загони діяли на ділянці фронту: Бузівка - Зелений Ріг - Королівка - Тинівка і вчиняли розправи не тільки над окремими воїнами, але і розстрілювали вцілівших воїнів танкового батальйону, які не могли через втрати, вести наступальні бойові дії, але стримували натиск фашистів [25, c.11].
З цього приводу російський дослідник історії Другої світової війни Б.В. Соколов зазначає: "Розрахунок був на те, що "чорна піхота" лише виснажить німців та змусить вистріляти запас боєприпасів, щоб потім свіжі частини змогли змусити противника відступити з займаних позицій. Тому-то не видавали нещасним ні обмундирування, ні гвинтівок" [26, c.430].
До цього слід додати, говорячи про ціну визволення України, що згаданими польовими військкоматами були ще й мобілізовані понад 270 тис. колишніх військовополонених, яких німці на про-хання родичів відпустили. Вони, в основному, загинули в перших боях, часто без відповідного озброєння, обмунди-рування і підготовки, з тавром попліч-ників окупантів [27, c.205].
Про це свідчили також О. Довженко у своєму "Щоденнику", який не видавався десятки років після війни, А. Дімаров, О. Гончар, що писав: "На моє глибоке переконання, війни могло б не бути, якби біля керма тоді стояло мудре державне керівництво, якби не був винищений цвіт нації, цвіт армії... На зміну професіоналам до керівництва в армію поприходило багато непідготовлених людей, які не жаліли солдата так, як жалів їх мій майор Воронцов з "Прапороносців". Він був для солдатів, як матір в сім'ї. Але таких воєначальників було обмаль. Тим-то пере-моги давались нам великою і дуже часто марно пролитою кров'ю" [28] (ці думки із його творів про війну були вилучені цензурою).
А коли автор в одній із своїх пуб-лікацій про битву за Дніпро теж послався на О. Довженка, то генерал І. Герасимов і кілька його підлеглих назвали його "сумнівним джерелом", так само, як і В. Астаф'єва. З цього приводу ще один ветеран в газеті "Вісті Сосниччини" (9 вересня 2004 р.) пише: "Ось так, у дусі сталінщини, дехто думає, так ставиться до великого Олександра Довженка... І якщо і тепер, у незалежній нашій державі, хтось за сталінсько-беріївськими політич-ними мірками вважає Довженка за антирадянщика…, він живе похмурим минулим, коли можна було безкарно паплюжити все, що не подобалось сум-нівної честі державним діячам, з вини яких наш народ зазнав великої воєнної біди… Підсумок війни тяжкий і сумний. Це не фальсифікація правди війни, ніяка не наруга над історичною пам'яттю народу. Не можна простити, забути війсь-кових злочинних прорахунків і дій. Пекуча пам'ять жертв не дозволяє".
Дезорієнтує читачів з приводу наших втрат у ці місяці і академік О. Самсонов. Він пише, що "Противник с июля по декабрь 1943 г. потерял на советско-германском фронте свыше 1400 тыс. человек". Скільки при цьому втратила Червона Армія О. Самсонов, як і в свою чергу Г. Жуков у мемуарах, відповіді не дають. Беручи за основу дані про втрати ворога, наведені Самсоновим, отримуємо, з урахуванням даних книги "Гриф секретности снят", дані про наші втрати, які становлять близько 5 млн. чоловік, з них безповоротні 1,4 млн. [29, c.146-147]. Нагадаємо, що такою ж цифрою Самс-онов визначає німецькі втрати. Але це і вбиті, і поранені і т.д. Звичайно, і ці дані не повні, але і вони вражають. Якщо з названої цифри в 1,4 млн. наших безпово-ротних втрат вираховувати навіть удвічі занижені книгою "Гриф секретности снят" дані про наші безповоротні втрати на курській дузі (254 тис.), а також в Смоленській, Донбаській і Новоросій-сько-Таманській операціях, то близько 700 тис. безповоротних втрат нашої армії припадає на битву за Лівобережну Україну і Київ. Хоча ці цифри згаданою книгою сильно занижені.
Всього ж в боях за визволення України протягом січня 1943 - жовтня 1944 рр. втрати Червоної Армії, яка на цей час, в основному, була укомплектована пред-ставниками слов'янських народів, ста-новили (включаючи і безповоротні, і санітарні) 3 млн. 492 тис. 448 чоловік. У середньому на добу ми втрачали 65 -70 тисяч [17, c.112].
Надзвичайно великою кров'ю здобу-вали перемогу над ворогом наші полко-водці, за винятком таких талантів, як К. Рокоссовський, І. Черняхoвський, І. Петров, О. Горбатов, Ф. Толбухін та деяких інших, і під час визволення від фашизму Європи. Тільки в боях за Польщу, які тривали з серпня 1944 р. до січня 1945 р. включно, наша армія без-поворотно втратила не 600 тис. воїнів, як писалося в ряді однотомників і багато-томників по війні, а 660 тис., а ще близько 440 тис. померло від ран в госпіталях, як на території Польщі, так і за її межами [30, c.17].
А хіба не вражає цифра наших втрат у боях за маленьку Угорщину. Навіть укладачі книги "Гриф секретности снят" змушені були сказати про це. Загальне число втрат 2-го і 3-го Українських фронтів за період з 29 жовтня 1944 до 13 лютого 1945 р. склали 320 тис. чоловік. Слідом за Будапештською війська 3-го Українського фронту були змушені у березні 1945 р. вести оборонну операцію в районі озера Балатон, втративши там понад 30 тис. чоловік.
Всього ж сумарні втрати радянських військ на території Угорщини склали 480 тис. чоловік, з них 140 тис. безповоротні [5, c.211-212, 228, 325]. Хоча і ці дані значно занижені.
Відносно ж Берлінської операції - то тут у наших офіційних виданнях, зокрема, і у книзі "Гриф секретности снят" - суцільна дезінформація і фальсифікація стосовно втрат. Укладачі цього видання без сорому і совісті заявляють, що безповоротні втрати радянських військ у Берлінській операції, яка тривала з 16 квітня до 8 травня 1945 p., становили лише 78 тис. чоловік, санітарні - 274 тис. [5, c.219-220].
Там же сказано, що всі радянські операції на території Німеччини, окрім Берлінської, пройшли без втрат!!! Це ж явна фальсифікація. До речі, у згаданій книзі "Памяти павших" уже робиться визнання, що безповоротні втрати протя-гом другого кварталу 1945 р. склали 243 296 чоловік [4, c.105]. А це в основному бої на території Німеччини.
Стосовно Берлінської операції слід зупинитися більш детально. Тим більше, що склад 1-го і 2-го Білоруських та 1-го Українського фронтів - це, в основному, українці та росіяни. У передачі Російсь-кого телебачення 17 квітня 1995 р. з приводу 50-річчя штурму військами 1-го Білоруського фронту Зеєловських висот повідомлялося, що радянські війська втратили там лише вбитими за один день понад 100 тис. воїнів. Як пізніше свідчив маршал К. Рокоссовский: "Жуков рвався до Берліна, за що і поплатився в перший день життям близько півмільйона чоло-вік" [17, c.112]. Генерал О. Горбатов свід-чить, що Жуков планував взяти Берлін на п'ятий день. "Маршал сообщил мне... Берлин будет захвачен на пятый день" [31, c.334], тобто, 21 квітня 1945 р. Взяли ми його великою кров'ю лише 2 травня 1945 р. На догоду Сталіну і Жуков, і Конєв намагалися першими будь-якою ціною увірватися в Берлін (хоча деякі наші вій-ськові пропонували оточити агонізуюче місто і чекати його капітуляції. Довго б чекати капітуляції не довелося). Так, І. Конєв у наказі двом танковим арміям 20 квітня 1945 р. писав: "Войска маршала Жукова в 10 км от восточной окраины Берлина. Приказываю обязательно се-годня ночью ворваться в Берлин первыми. Исполнение донести". Цього ж дня Жуков у наказі командуючому танкової армії ставить завдання: "Пошлите от каждого корпуса по одной лучшей бригаде в Берлин и поставьте им задачу: не позднее 4 часов утра 21 апреля любой ценой прорваться на окраину Берлина и немедля донести для доклада т. Сталину и объявления в прессе".
Під кінець автор статті про ці події А. Почтарьов запитує: "Безусловно, соревно-вание между фронтами сократило сроки проведения Берлинской операции. Но насколько была оправдана такая гонка, когда исход войны был уже ясен?" [32, c.6]. Наслідки: за далеко неповними, але все ж більш правдивими даними, ніж у книзі "Гриф секретности снят", за період з 16 квітня до 8 травня 1945 р. війська згаданих трьох фронтів, що штурмували Берлін, втратили вбитими та пораненими близько 300 тис. чоловік. Вони втратили також 2156 танків і САУ, 1220 гармат і мінометів, 527 літаків [33, c.497]. І хоча ці дані теж занижені, але вони більш виважені.
Нині, в умовах демократії, саме на сто-рінках незалежних видань, редколегії яких завжди підтримували нові погляди на ті чи інші історичні події, можна назвати і більш уточнені дані про наслідки битви за Берлін. Останній наступ радянських військ на столицю Німеччини, який почався 16 квітня 1945 р. обійшовся нашій країні "в мільйон солдатських життів - майже у 2,5 рази більше, ніж США втратили за всю Другу світову війну..." [34]. Оце і є одним з прикладів "Перемоги "Будь що!".
Найбільш вірогідними цифрами наших втрат у ці дні є наведені вище цифри. Нині тільки у Східній Німеччині поко-яться останки 439 337 наших воїнів. Імена відомі лише 77619. В Україні є лише дані на 351 024 похованих військових, які загинули теж в роки останньої війни. Імена в більшості так і не встановлені. Росія: 16 241 воїнське поховання, 2 757 127 похованих. Поіменно відомі лише 1 467 416 чоловік.
Коли ми говоримо про ціну Перемоги у минулій війні, то слід цього ніколи не забувати і не піддаватися на ритуальні закликання деяких генералів, які бачили передову в бінокль і нині не бажають знати правду про ті як героїчні, так і надзвичайно трагічні роки.

Джерела
1. "Совершенно секретно! Только для командования!" Стратегия фашистской Германии в войне против СССР. Документы и материалы. М., 1967. - С. 102.
2. Чернега П.М. та інші. Внесок українського народу в перемогу над фашистською Німеччиною // Слов'янські народи в Другій світовій війні. Зб. наукових праць. К., 2000. -С. 85.
3. Моисеев М.А. Цена Победы // Военно-исторический журнал.-1990.-№3.
4. "Памяти павших..." Велика Отечественная война (1941-1945). - М., 1995.
5. "Гриф секретности снят. Потери Вооруженных Сил СССР в войнах, боевых действиях и конфликтах. Статистическое исследование." - М., 1993.
6. "Канун и начало войны: Документы и материалы". Составитель Л.А. Киршнер.-Лениздат, 1991.-С.40.
7. "Неделя".-1990.-№25.
8. Муковський І. Оборона Києва: міфи і реальність // Трибуна.-1998.-№7-8.
9. Король В., Кучер В. Оборона Києва: героїзм і трагедія його захисників // Київська правда.-1991.-28 серпня.
10. ЦДАГО України, ф.1, оп.23, спр.18, арк.48-50.
11. ЦДАВО України, ф.4620, оп. 3, спр. 243-б, арк. 25-26.
12. ЦДАГО України, ф.1, оп.70, спр.23, арк.383.
13. ЦДАВО України, ф.14, оп.2, спр.2118, арк.129-130.
14. Король В.Ю. Трагедія радянських військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 роках. - К., 2004. - С. 117.
15. Василевский А.М. Дело всей жизни.-М., 1973.-С.187-188.
16. Октябрь.-1989.-№7.-С.57.
17. Король В.Ю. Ціна Перемоги. Міфи і реальність // Трибуна.-1995.-№1-2.-С.17.
18. Король В.Ю. Історія України. - К., 1999. - С. 282.
19. Король В. Осінь 44-го. Наші війська - на Західному кордоні // Київська правда.-2004.-19 жовтня.
20. Виступ Президента України Леоніда Кучми присвячений 60-річчю визволення України // Урядовий кур'єр.-2004.-29 жовтня.-С.2-3.
21. Ермоленко А. Черные бригады // ВВС. Вести. Версии. События.-2004.-№31.-С.3; Рябчук В. У пошуку захисників Вітчизни // Київська правда.-2004.-1 липня.
22. Гриневич В.А. Українці в складі Червоної Армії. Кількісний аспект питання. // Україна у другій світовій війні. Уроки історії та сучасність. - К., 1995. - С. 61.
23. Філіпенко С. Опишу вам страшний епізод… // Голос України.-1995.-22 липня.
24. Герасимов Г. Загиблих поглинуло море // Голос України.-2004.-21 квітня.
25. Король В.Ю. Велика Вітчизняна війна: першоджерела проти ідеологічних міфів // Історія в школі. - 2004. - №5-6 - С.11.
26. Соколов Б.В. Неизвестный Жуков: портрет без ретуши в зеркале эпохи. - М., 2000.-С.430.
27. Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941-1945 - К., 2000.-С.205.
28. Мельничук А. Війна і мир Олеся Гончара // Демократична Україна.-1995.-6 травня.
29. Самсонов А.М. Вторая мировая война. - М., 1990.-С.355.
30. Трибуна.-1995.-№1-2.-С.17.
31. Горбатов А.В. Годы и войны. - М., 1998.-С. 334.
32. Почтарев А. "Вперед, на Берлин! Кто быстрее?" // Аргументы и факты. №18-19. - Май. - 1995.
33. Великая Отечественная война. Советского Союза. 1941-1945. Краткая история. - М., 1965, - С.497.
34. ВВС. Вести. Версии. События.-2004.-№18.