"Воєнна історія" #3_4 за 2003 рік

Протичовнова зброя Першої світової війни

Віталій ВОЛОДІН,
капітан 1 рангу, начальник кафедри оперативного мистецтва та тактики,
Севастопольський військово-морський ордена Червоної Зірки інститут ім. П.С. Нахімова

Не викликає сумніву той факт, що, поки залишається загроза воєн чи локальних військових конфліктів, у яких ВМС відіграє важливу роль, існує необхідність удосконалення усіх видів озброєння, у тому числі і протичовнового.
Однією з проблем удосконалення протичовнової зброї є прогнозування тактико-технічних вимог до перспек-тивних зразків зброї на необхідний відрізок часу (інтервал попередження) [1]. Для створення достовірного прогнозу необхідно створити базу даних, тобто розглянути певні параметри, що харак-теризують зброю та їх зміну за визна-чений відрізок часу, що передує дійсному моменту (інтервал спостереження) [2]. Таким чином, представляється необхід-ним розглянути історію розвитку проти-човнової зброї від моменту її зародження до сьогодення. У поданій статті викорис-товано метод порівняльно-історичного аналізу розвитку протичовнової зброї від моменту ії зародження до закінчення Першої світової війни.
Початковий етап розвитку протичовнової зброї досить докладно висвітлений у працях, що відносяться до 1955-1957 років: Копилова Н.С. "Бойове вико-ристання протичовнової зброї", Логвіно-ва І.А. і Веннікаса Р.Р. "Мінно-тральна і протичовнова зброя за 40 років Радянської влади". Однак, на жаль, у даний час вони практично недоступні широкому колу зацікавлених читачів. Більш доступні джерела, наприклад "Зброя російського флоту" [3], містять дуже мало даних і вони не завжди точні.
Удосконалення протичовнової зброї - досить тривалий процес, і в межах однієї статті не є можливим докладно його освітити. Тому метою дійсної статті є висвітлення його невеликої частини, а саме - удосконалення протичовнової зброї в російському флоті від моменту ії зародження до закінчення Першої світової війни.
Цікаво простежити не тільки удосконалення прийнятих на озброєння зразків протичовнової зброї, але й розвиток конструкторської думки, спрямованої на винахід цих зразків.
До російсько-японської війни 1904-1905 років основним захистом кораблів від підводних човнів вважалися у портах боносіткові загорожі, а у морі - якомога більша рухливість кораблів. Але вже в ході війни лейтенантом Максимовим С.К. була запропонована шточна глибинна бомба. Застосовуватися вона повинна була з невеликих плавзасобів шляхом заглиблення заряду, розташованого на штоку, на глибину у кілька метрів і підриву його за допомогою вогнепро-відного шнура. У 1906 році лейтенант Кротков В.Н. запропонував використо-вувати реактивні бомби, призначені для боротьби з підводними човнами. Конструкція ракет і верстата дозволяла вистрілювати їх на дистанції 2,5 і 10 кабельтових. Бомби забезпечувалися запальником уповільненої дії, що мав спрацьовувати на глибині 3-4 метри. [4]. На озброєння як шточна, так і реактивна бомба прийняті не були.
З початком Першої світової війни після одержання звісток про загибель від атак підводних човнів кораблів і транспортів у російському флоті у великій кількості стали з'являтися пропозиції і винаходи по боротьбі з підводними човнами. Надалі в ході Першої світової війни частина цих засобів у результаті вдосконалення посіла міцне місце серед іншої протичовнової зброї, а частина їх, внаслідок конструк-тивних і тактичних недоліків, не одер-жала поширення.
У вересні 1915 року на кораблях російського флоту були введені пірнаючі снаряди. У силу того, що перископ підводного човна піднімався на порівняно короткі проміжки часу і не всі розрахунки гармат його могли помітити, стрільба могла виявитися безладною і мало-ефективною. У зв'язку з цим 25 вересня 1915 року Артилерійським відділом Головного управління кораблебудування було дане розпорядження про термінову розробку 47-и 75-мм снарядів для позначення на воді протягом не менш 1 хвилини місця появи перископа під-відного човна. Якість пірнаючих снарядів було високою. Це підтверджувалося до-слідними стрільбами, що були проведені 1 жовтня 1915 р. з лінійного корабля "Імператор Олександр ІІ" біля Толбухіна маяка. Було зроблено 29 пострілів з гармати "Канэ" і 30 пострілів з 120-мм гармати. Усі снаряди рикошету не давали і вибухали під водою.
Незабаром пірнаючі снаряди були використані в бойовій обстановці. Міноносець "Громкий" у грудні 1915 року на північ від Бургаса знайшов підводний човен, який атакував, намагаючись тара-нити і розстріляти його новими пірнаю-чими снарядами. Ухилившись від випу-щених з човна двох торпед, міноносець зблизився з ним на відстань близько 3 кабельтових, продовжуючи стріляти. Були відзначені влучення біля рубки човна [10].
У 1915 році Угрюмовим-Сахновським була сконструйована міна, яка буксиру-валася. Це була металева коробка у вигляді тригранної призми, у якій розміщався заряд до 1,5 пудів, що підриває пристосування, і запобіжні прилади. Міна буксирувалася кораблем на глибині 50-60 футів, автоматично вибу-хала при ударі, мала гідростатичний прилад, що робив її безпечною при підйомі на глибину приблизно 20 футів. Швидкість буксировки становила до 20 вузлів. Міни, які буксирувалися, були призначені для озброєння, переважно, міноносців. Однак слід зазначити, що випадків успішного застосування мін, які буксирувалися, не відзначено [5].
У початковий період Першої світової війни (до 1915 року) у російському флоті для знищення підводних човнів засто-совувалися підривні патрони різної ваги (1,6-3,25 кг), які мали вогнепровідний шнур [6]. Однак незабаром стала зрозумілою мала ефективність підривних патронів внаслідок невеликої кількості вибухової речовини і цілого ряду незручностей при їх використанні.
У травні 1915 року старший лейтенант Гарсоєв С.П. запропонував глибинну бомбу з гідростатичним запальником , призначену для використання з міно-носців. У серпні 1915 року мічман Трофімов К.М. запропонував гідроста-тичну бомбу з вагою вибухової речовини близько 16 кілограмів, що вибухає на заданій глибині. Бомба Трофімова К.М. мала кілька поясів вибуху і повинна була скидатися з корми і з бортів по спеціальних жолобах. Використовувати бомби мічман Трофімов рекомендував у такий спосіб: "...якщо перші поставлені на глибину 35 футів, то другі - на 45 футів і треті - на 55 футів. Далі установки глибини повторюються. Таким чином, за кормою міноносця у воді утвориться смуга деякої ширини і товщини ура-ження" [7].
Майже водночас з бомбою Трофімова з'явилася бомба з дистанційним вогнепровідним шнуром. Бомба споряджалася сумішшю динітробензолу і пікринової кислоти і мала вагу вибухової речовини близько 8,5 кілограмів. Дистанційне при-стосування було двох зразків: з вогнепровідним шнуром на 6-8 і 10-12 секунд горіння. У першому випадку вибух бомби відбувався на глибині 30-40 футів, у другому - на глибині 50-60 футів. Кораблі, озброєні бомбами, забезпечу-валися "Таблицею приблизних проміжків часу між скиданням бомб для вибуху їх на бажаній відстані одна від одної при різних швидкостях ходу судна", що мала наступний вид [8] (табл. 1).
У першому випадку вибух бомби відбувався на глибині 30-40 футів, у другому - на глибині 50-60 футів.
У 1915 році з'явилася перша глибинна бомба, взята на озброєння. (Рис.1).
Винахідником її був головний мінер Чорноморського флоту генерал-майор Щиголєв В.С. Бомба мала масу заряду вибухової речовини 24 кг і запальник гідростатичного типу, що спрацьовує на глибині 10 метрів. Основний її недолік - тільки одна глибина вибуху, оскільки гідростатичний запальник не дозволяв встановлювати різні глибини спрацьо-вування.
Цей недолік був усунутий у бомбі, яка була створена у лютому 1916 року капітаном 2 рангу Аверкієвим Б.Ю. (Рис. 2). Згодом вона одержала назву бомба "А". (Рис. 2). Зовнішньою оболонкою бомби був циліндричний корпус, що закінчується знизу конусом. Зверху бомба закривалася чавунною кришкою, до якої прикріплювалася ручка. У конусоподібній частині була горловина, через яку вставлялася запальна склянка. Гідро-статичний пристрій спрацьовував на глибині 15 футів і пускав у хід ударник. Між ударником і капсулем із гримучою ртуттю знаходився пістон з ударним складом і вогнепровідний шнур. Шнур був необхідний для установки глибини вибуху бомби і для усунення впливу сусіднього вибуху. Вага спорядженої бомби складала близько 30 фунтів, а вага заряду близько 15 фунтів. Швидкість занурення бомби складала 6,3-7,5 фута в секунду. Вироблялося чотири типи бомб: із тривалістю горіння вогнепровідного шнура 15, 10, 7 і 5 секунд. Беручи до уваги швидкість занурення бомби 6,3-7,5 фута в секунду і відхилення у швидкості горіння вогнепроводного шнура ±10%, виходило, що бомби з різними вогне-провідними шнурами вибухали на глиби-нах: 31,5-38 футів, 43,5-53,5 фута, 62-76 футів, 93-115 футів. Діапазон глибин вибуху від 31,5 до 115 футів брався з припущенням, що це найбільш ймовірні глибини занурення підводних човнів. З рахунку всіх чотирьох типів бомби згодом горіння шнура 7 і 10 секунд бралися у подвійній кількості.
Унаслідок того, що не було можливості забезпечити точну глибину вибуху, а забезпечувався тільки діапазон глибин, цей діапазон одержав найменування "пояса", що збереглося дотепер. Згодом, коли вже з'явилася можливість досить точно встановлювати глибину вибуху, були прийняті документи, що визначають діапазон глибин кожного пояса.
Кожна бомба мала на корпусі нанесені олійною фарбою цифри: I, II, III, IY, що визначають, у якому поясі глибини вона повинна вибухнути [9].
Більш удосконалена бомба була сконструйована і надійшла на озброєння російського флоту у 1917 році. Вона одержала найменування 4В-М. Бомба мала вагу заряду 16 кілограм при загальній вазі близько 82 кілограмів. Трохи пізніше на озброєння надійшла бомба 4В-Б з вагою заряду 115 кілограмів при загальній масі 162 кілограмів.
Мала бомба була оснащена гідроста-тичним запальником із установленою глибиною вибуху 12 і 24 метра. Гідро-статичні запальники спрацьовували при заданому для потрібної глибини гідро-статичному тиску. Велика бомба мала шкерто-поплавцевий запальник. При зануренні бомби у воду від неї відокрем-лювався поплавець, що залишався на поверхні. Поплавець був зв'язаний шкертом (тросом) з виконавчою частиною запальника, який спрацьовував на глибині, рівній довжині витягнутого поплавцем шкерта [10]. Спочатку бомба мала тільки два пояси вибуху: 13,2 і 26,4 метри. Згодом ця бомба була модерні-зована, після чого допускала глибини вибуху по чотирьох поясах: 13,2; 26,4; 39,6; 52,4 метри [11].
Слід зазначити, що глибинні бомби були на озброєнні у флотів інших країн. Так, в англійському флоті в 1917 році існувало два типи глибинних бомб на 54 і 136 кілограмів вибухової речовини (тринітротолуолу).
Передбачалося, що кожне сторожове судно буде озброєне чотирма такими бомбами. Але тільки з 1918 року есмінці стали забезпечуватися повним комплек-том бомб (30-40 штук на судно). Недосконалість дистанційних трубок довгий час не дозволяло здійснити вибухи на великих глибинах, а малі бомби виявилися взагалі непридатними через їхню слабку дію. Досвід показав, що для нанесення серйозних ушкоджень підвод-ному човну вибух великої 136-кг бомби повинен був здійснений не далі 9 метрів від борту; на відстані у 20 метрів можна було сподіватися тільки на моральний ефект. Бомбометальники, що допускали обстріл човнів із близьких відстаней глибинними бомбами, уперше з'явилися в англійському флоті у липні 1917 року, а до 1 грудня того ж року їх було на флоті близько 238 штук [12].
Спочатку глибинні бомби були недостатньо ефективні внаслідок неточ-ного знання кораблем місця розташу-вання підводного човна і застосовувалися, головним чином як попереджуючий засіб для усунення підводних човнів від своїх кораблів.
До кінця 1917 року на озброєнні англійських і американських кораблів з'явилися гідроакустичні прилади, що дозволяли визначити пеленг на підводний човен, що знаходиться в підводному положенні. Поява гідрофонів дозволила істотно підвищити ефективність бойового застосування глибинних бомб [13].
Приходиться з жалем констатувати той факт, що в російському флоті гідрофони з'явилися значно пізніше. Конструювання гідроакустичних приладів почалося тільки на початку тридцятих років, а перші серійні шумопеленгатори типу "Меркурій - А" з'явилися до 1935 року [14].
Таким чином, можна зазначити, що процес створення протичовнової зброї відбувався паралельно у найбільш розвинених країнах. Глибинні бомби мали подібні тактико-технічні дані. Однак Росія в значній мірі відставала у розробці і створенні гідроакустичних приладів, що забезпечують бойове застосування глибинних бомб і пристроїв для бомбо-метання.

Джерела
1. Володін В.М., Меньков В.О. Проблеми удосконалення протичовнової зброї: Збірник наукових праць СВМІ ім. П.С. Нахімова. - Севастополь, 2003.
2. Чуев Ю.В., Михайлов Ю.Б. Прогнозирование в военном деле. - М.: Воениздат, 1975. - С. 13.
3. Петров А.М. и др. Оружие российского флота. - СПб.: Судостроение, 1996. - С. 94-95.
4. Логвинов И.А., Венникас Р.Р. Минно-тральное и противолодочное оружие за 40 лет Советской власти // Труды ВВМУ им. М.В.Фрунзе. - Л., 1957. - С. 7.
5. Там же, с.8.
6. Там же, с.9.
7. ЦГА ВМФ, ф.418, оп. 217, д.1778, л. 71, 77.
8. Логвинов И.А., Венникас Р.Р. Минно-тральное и противолодочное оружие за 40 лет Советской власти // Труды ВВМУ им. М.В.Фрунзе. - Л., 1957. - С. 11.
9. Там же, с. 13, 14, 16.
10. Петров А.М. и др. Оружие российского флота. - СПб.: Судостроение, 1996.- С. 95.
11. Копылов Н.С. Боевое использование противолодочного оружия. - Л.: ВОЛСОК ВМФ, 1957. - С. 23.
12. Михельсен А. Подводная война 1914-1918 гг. / Пер. с немецкого. - М.-Л.: Гос. военно-морское изд-во НК ВМФ Союза ССР, 1940. - С. 58, 59.
13. Там же, с. 59, 60.
14. Чистяков Н.Н. Развитие кораблей ПЛО. - Л.: ВМА, 1952. - С. 39.

До змісту журналу "Воєнна історія" № 3-4 за 2003 р.