"Воєнна історія" #3_4 за 2003 рік

ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ 1943 РОКУ

Володимир СЕРГІЙЧУК,
доктор історичних наук, професор Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, директор центру українознавства

Державна організація польського народу, як відомо, взяла свій початок від слов'янських племен, які замешкували землі над Віслою і Одрою, себто суміжні з посілостями германських племен. Останні віддавна виявляли агресивність до слов'ян-ських народів і постійно використовували свою державну організацію для загарб-ницьких і завойовницьких цілей. Отже, польський народ, будучи в безпосеред-ньому сусідстві з німцями, дістав призна-чення охороняти слов'янські позиції перед агресією герман.
На початку польського державного існування та з певними перервами по тому, агресивні германи турбували Польщу частими нападами, які, однак, не були дуже сильними (порівнюючи до татарських чи інших кочових орд) і не приносили їй катастрофічних наслідків. Були доволі тривалі періоди історії, в яких німецька небезпека для Польщі ставала незначною, а то й зовсім відпадала. На всіх інших сусідських відтинках Польща не мала поважніших суперників.
Далеко важча доля випала українському народові, якого предки замешкали землі над Дніпром і Чорним морем, де витворили Київську державу. Освоївши східне пограниччя Європи, українці знайшлися в природній ролі його оборонця, а відтак мусили постійно відбивати чисельні походи кочових орд, які виявляли тенденцію до просування на захід і південь Європи. Одначе більшість з цих походів розбивалися саме об залізне погруддя України.
У ті часи, коли Україна перебувала без-перервно в стані важкого протиборства з кочовими ордами, які лавиною котилися на її територію, Польщі доводилося пере-живати лише збройні сутички з німецькими державами. Український народ протягом трьох століть успішно відбивав ці нищівні напади кочовиків і тим самим охороняв своїми грудьми, проживаючих за його плечима, західних сусідів та створював для них сприятливі умови для культурного розвитку і скріплення державної могут-ності. Завдяки силі і героїзму українців народи середньої і південної Європи були врятовані перед неминучим знищенням з боку кочовиків.
Коли ставати на позицію, нібито природне положення змусило польський народ поборювати доволі слабу германську експансію на Схід, а український народ змушений був здержувати могутній натиск кочових орд, які загрожували цілій Європі, то виникає закономірне питання: які ж тоді стосунки заіснували поміж нашими народами-сусідами?
Як відомо, за винятком коротко-тривалих добросусідських вони були в основному неприхильні, а то й ворожі. Причиною такого стану була загарбницька політика тодішних провідних верств польської держави стосовно України. Польські правителі, скориставшись по-слабленням німецького натиску і висна-женням постійно воюючої з кочовиками України, почали посягати на українські землі, вбиваючи тим самим ніж у спину українській державі, яка щойно відбила перший татарський похід на Європу. В цей спосіб Україна дістала два фронти - татарський і польський - і, врешті, внаслідок виснаження, впала, а тоді татари покотилися в Польщу та Угорщину. Але і тоді український народ продовжував боротьбу в татарському тилу, що вплинуло на послаблення їхнього дальшого наступу і спричинило відворот. В подальшому татари вже не відважувалися розпочинати біль-шого походу на Захід, бо Україна була для них непевним запіллям і не могла відіграти ролі їхньої випадкової бази. В такій ситуації татари осілися на південно-східній тери-торії України і своїми нищівними рейдами перетворили цю частину українських земель на безлюдну пустиню. Польща ж, замість того, щоб підтримати українців у боротьбі проти спільного ворога, покори-стувалася його послабленням і загарбала західноукраїнські землі, завівши на них жорстокий колонізаційний режим.
Цей переломний 1349 рік в українсько-польських взаєминах (загарбання Казими-ром Великим Галичини), зазначав у своїй праці дослідник З. Савченко, так поглибив ненависть між обома народами, що й пережиті століття не змінили ситуацію, бо тоді поляки знехтували тією геополітичною закономірністю, яка держить долю обох наших народів під однією політичною зіркою (ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-Оп. 1.-Спр. 215.-Арк. 7).
Вони тоді не усвідомили того, що життя будь-якого народу залежить як від геополі-тичного положення, так і безпосереднього зовнішнього оточення, а тому ті народи, які мешкають навколо нас, можуть бути або нашими приятелями, або ворогами.
Очевидно, характер сусідських взаємо-відносин зазнає змін, залежно від життєвих шляхів, обраних обома сусідами, їхнього культурного рівня, методів природної і продуманої експансії, політики окремих урядів чи інших мотивів. Коли ж один з народів-сусідів посягає на територію ін-шого або намагається включити в кордони своєї держави певний територіальний комп-лекс, що перебуває на їхньому пограниччі (часто насичений багатствами або важли-вий зі стратегічного погляду), тоді між ними вив'язується збройна боротьба, яка закін-чується перемогою одного з них. Це породжує ворожнечу між цими народами, і коли час не заліковує рани, починає діяти атмосфера взаємовиключеності.
За подібним сценарієм розвивалися взаємовідносини й між українським і польським народами. Що далі, то більше, оскільки польська експансія на українські землі продовжувала поширюватися. А щоб надати такому загарбництву характеру національної ідеї, польські правителі вбирали його в шори патріотизму, вписали як одне "вірую" в свій національний моли-товник і передали до рук своєму народові, що не вивело його на праведний шлях, і він почав блукати наосліп (там само.-Арк. 4).
За тим була Люблинська унія (1569), яку Польща використала для загарбання - без жодних збройних зусиль - майже двох третин території України, і приступила, водночас із татарами, до нищення всього українського. Цьому зростанню Польщі сприяли, крім слабості України, також зовнішні обставини, дуже вигідні для неї на той час. Німеччина була політично безсила. Чехія розбита гуситськими війнами. Внутрішньо знекровлена Угорщина назовні зайнята війною проти турків. Загроза з боку німецьких хрестоносців щойно підігріва-лася. Москва лише вилазила з пелюшок первісного життя. А татари послабшали і задовольнялися грабежем та нищенням України, за що, зрозуміло, Польщі голова не боліла. На підставі вищенаведеного можемо стверджувати, що тільки за таких зовнішніх обставин Польща могла, загарбавши укра-їнські землі, стати могутньою державою. Бо у всякому іншому разі таке загарбництво стало б причиною її слабости і загибелі.
Історія також свідчить: якби протягом кількох століть не було української дер-жави, котра відбивала чисельні наступи кочових орд, то Польща, очевидно, була б украй знесилена кочовиками. І навіть коли б останні відступили на схід, то німці тоді без особливих зусиль оволоділи б польською територією. А відтак по-іншому склалася б доля польської нації. Польща ж відплатила Україні за її кров в обороні перед кочо-виками жорстоким поневоленням і зробила прямий замах на життя українського народу, який, незважаючи на час польського поневолення і татарських набігів, зумів витворити таку могутню самооборонну силу, як козацтво.
Українські козаки вели на початку боротьбу проти турків і татар, але коли окупаційний режим розбещених польських магнатів дійшов у своїй жорстокості до кульмінаційної точки, тоді вістря козацької шаблі обернулося проти Польщі. Одначе й тоді провідні люди українського світу, що ще вціліли від полонізації, робили заходи до налагодження польсько-українських відно-син мирним шляхом (заходи Хмельниць-кого короля Володислава IV). Виступали також козаки разом з поляками на полях битв: Грюнвальд, Смоленськ, Хотин (Сагай-дачний, Ходкевич), і там проливали свою кров в інтересах Польщі. Але коли перші домагалися рахунку за пролиту кров і хотіли говорити, як рівний з рівним, то польські магнати відплачували за це найжорстокішими методами фізичного нищення (історія записала багато таких варварських вчинків польських магнатів у відношенні до українських запорожців). За таких обставин український народ поста-новив зброєю вирішити своє право на життя, що й здійснив 1648 року. Вістря цієї боротьби не перетяло нитки польського державного життя. В розпалі цієї священної боротьби повстала Українська Козацька Держава - як результат українсько-поль-ської війни.
Але Польща навіть не пробувала перевести ревізію своєї політичної лінії по відношенню до України, а приступила до збройного протидіяння, не вибираючи ні засобів, ні доцільності. Одне слово, Польща органічно не зносила всякої української держави, хоч би вона творилася поза її окупаційною зоною.
Політичне становище Польщі на той час вимагало іншого, оскільки з півночі їй тоді загрожувала Швеція, на півдні Туреччина, а на сході зростала в силі Московщина. Тобто, Польща мала три фронти, на яких вирішальні бої щойно назрівали. На додаток цього Польща створила собі ще й четвертий - протиукраїнський фронт. Отже, для тодішньої Польщі настав зовсім інший уклад зовнішніх політичних відносин, в яких українська держава не тільки не шкодила б Польщі, але, навпаки, врятувала б її від неминучої загибелі. Бо хоч постання української держави і зменшувало територіальні посілості Польщі, раніше загарбані в українців, проте вона була б запорукою її дальшого існування в своїх етнічних межах. А що найважливіше - відсунула б на схід Москву, яка кожночасно зростала в силу, а відтак загроза з цього боку для Польщі була передбачена; з другого боку українська держава була б також противагою до Туреччини. Інтереси тодішньої Польщі вимагали не тільки замирення з українською державою, а ще й тісного політичного і мілітарного союзу з нею, який паралізував би силу Москви і Туреччини. Щойно тоді Польща створила б сприятливі і можливі обставини до свого державного існування в майбутньому.
Та польська правляча магнатерія, будучи засліплена великомоцарствовими мріями, абсолютно недооцінила міжнародної ситуа-ції, в якій опинилася їхня батьківщина, і продовжувала боротьбу проти України. Це змусило українську правлячу верхівку в пошуку союзників проти Польщі зв'язатися з Москвою, яка внаслідок цього дістала рішучу перевагу на сході Європи і тим відставила Польщу в тінь. Проте і цей факт, що виразно відображав значення і вагу України на сході Європи, не спинив польсь-ких політиків. Більше того, Польща активно допомагала Москві розбити українську державність, починаючи з Віленських переговорів 1656 року, в результаті чого обидва ці сусіди протягом XVII століття за спиною українського народу тричі ділили між собою його територію.
Чого досягли польські державники внаслідок ліквідації української козацької держави?
Цим самим вони: "1). Зліквідували бар'єр поміж Польщею і Московською імпе-рією; 2). Допомогли Москві порости в силу; 3). Засудили своє дальше державне існу-вання на смерть і приготовили власними руками потрійний розбір Польщі, який доконали Росія, Німеччина і Австрія (1772, 1793, 1795). Після цих розборів наступила 150-літня неволя з її відомими наслідками для польського народу" (там само.-Арк. 9).
Але перебуваючи під потрійним забра-лом, польські провідні кола й надалі не зревізували і не змінили свого ставлення до українців, незважаючи на історичні уроки з попередніх століть. Коли тільки австрійська влада дала полякам певну свободу діяль-ності й допустила їх до державно-адмі-ністративного апарату, то цей факт поляки використали перш за все для боротьби проти українців. Польські чиновники на австрійській службі всіма засобами, які були в їхньому розпорядженні, паралізува-ли і поборювали початкове культурне від-родження українського народу в Галичині (в школах, письменстві, журналістиці, в культурно-освітнім житті і т. п.). На початку XX століття лідер польських ендеків Роман Дмовський розпочав обґрунтовувати перед усім світом ідею приєднання земель "неісторичного" українського народу до майбутньої відродженої польської держави.
Це все знову вкрай загострило українсько-польські відносини. Отже, в такій атмосфері український і польський народи зустріли і пережили Першу світову війну, яка принесла упадок царської Росії, кайзерівської Німеччини і цісарської Австро-Угорщини. Наступила хвиля національних і соціальних революцій, які значною мірою змінили карту Європи та характер новопосталих держав.
Вже з перших гарматних пострілів на фронтах обидва народи розгорнули під-готовчу акцію (в краю і за кордоном) до вирішальної боротьби за своє самостійне державне життя. Поляки знову вхопилися за свої давні концепції україножерної полі-тики. Польська еміграція, скажімо, що перебувала в державах Антанти, повела сильну пропагандистську протиукраїнську акцію, в якій взагалі заперечувала існування української проблеми як такої, прагнучи відродити Річ Посполиту в її, так званих, історичних кордонах, які охоплювали б і Прикарпаття.
Однак український народ, незважаючи на одержані рани під час трьохсотлітнього поневолення, як тільки царський уряд був повалений, одразу ж виступив зі зброєю в руках проти московських гнобителів і розпочав творення власного державного життя. Те ж саме зробили українці в Галичині напередодні розвалу Австро-Угорщини (там само.-Арк. 10, 11).
Це прагнення українців добре усвідом-лювали ті поляки, котрі вже не одне століття жили на наших землях. Ставлення Польсь-кого Виконавчого Комітету в Україні в українській справі було вже визначено 8 березня 1917 року. В ухвалі цього органу говорилося, що "поляки, стоячи на грунті самовизначення всіх народів, піддержують їх (українців.-В.С.) устремління до народ-нього і політичного розвитку" (там само: Ф. 2592.-Оп. 1.-Спр. 2.-Арк. 6).
А 17 березня 1917 року Польський Вико-навчий Комітет надіслав до Центральної Української Ради "заяву, в українській мові, слідуючого змісту: Світає, край неба палає! В сім радісні для нас дні, коли свободній вже тепер російський народ признав щиро наше право на самостійне, політичне життя, простягаємо до Вас руку, Браття Українці, як до найближчих сусідів нашої рідної землі. Вперве можемо порозумітись щиро як два рівні народи, які при помочі божій матимуть незабаром кожний в своїй власній хаті власну силу і власну волю. Перед Вами і перед нами колосальна праця, кожного на власній ниві. А коли історичний розвій зв'язав нас так тісно, що на нашім погра-ничу змішались Поляки з Українцями, то зачнім жити, як сусіди, і зачнімо згідну працю для нашого спільного добра. Пізнаймо себе близше, коли ні Вас, ні нас не гнете вже царський режим, щоби ми не робили одні другим наперекір, але згідно і по-братньому. По нашим силам допоможем Вам до розвою Вашого народу, для добра України, яку щиро бажаєм бачити просві-ченою і щасливою" (там само.-Арк. 6).
Під час першої української національної маніфестації в Києві 19 березня 1917 року "витала похід від імени Виконавчого Комі-тету делегація, зложена з д.д. Бартошевича, Єзерського і Москалевського. Від імени делегатів сказав до походу д. Бартошевич промову, по-українськи, слідуючого змісту:
Браття Українці! В хвилини, коли для нашого народу зійшла зоря свободи, першою думкою нас, Поляків, які з давніх часів живем тут, на Україні, було звернутися до Вас, наших найближчих сусідів і побратимів. Ми жили кілька сот літ в згоді і в незгоді, в дні слави і в дні повстання, долі і недолі. Тепер віримо, що свобода заблис-тіла для всіх нас, що начинаються нові, гарніші дні для Вас і для нас, які стануть початком нашої щирої згоди і братерства і що тепер працюватимемо згідно для добра так для Вас, як і для нас, рівно дорогої, рівно близької України. В хвилини, коли починається нове життя, прийміть Браття Українці, наші щирі пожилання, щоби Ваш гарний край став свобідним, освіченим і щасливим. Хай живе свобідна Україна!" (там само.-Арк. 7, 8).
Щоправда, вже тоді трапився цікавий інцидент щодо трактування таких гарних заяв з боку поляків. У березні 1917 року в Києві відбувся парад польського доброволь-чого полку під старим прапором ще з часів повстання 1863 року. На ньому був вишитий білий орел з написом "За вашу і нашу свободу". Командир полку генерал Білевський, передаючи цей прапор голові Польського національного комітету в Києві, сказав: "Цей старий прапор, сподіваємося, знову об'єднає всі слов'янські народи, як на полях битви Грюнвальду, де була назавжди забезпечена свобода націй".
А голова Комітету, подякувавши гене-ралові, вітав відроджену Польщу і запевняв присутніх, що "братні народи - російський і польський - завжди йтимуть спільно".
Українців, природно, це зачепило за живе. Справді, виглядала дивною ця єдність "братів" - росіян і поляків - на українській землі без згадки про її господаря...Від імені поляків на Всеукраїнському національному конгресі д. Єзерський по-українськи ви-голосив наступне:
"Вітаючи з щирого серця український національний з'їзд, скликаний перший раз в самім серці України, стариннім Києві, Виконавчий Комітет польських організацій на Україні бажає учасникам з'їзду успіху в єго важкій праці коло заложения основ, нового життя в сім'ї свобідних народів. Та, на жаль, сім'я свобідних народів це поки що діло будучих днів, все ще між народами панує ворожнеча, багато народів в ярмі, які рвуться на свободу. Ми тут являємось представниками одного з таких народів. Ви тут, на Вашій рідній землі, можете вже проповідати Ваше свобідне, нічим не зв'язане слово, можете висказать правдиву волю народу. Наше слово, в нашій отчизні, ще тепер несвобідне, ще тепер під гнетом. Наше право до повної свободи, нашій з'єд-наній вітчині, яке признав нам російський нарід, сей час по зірванню своїх власних оков, зависить сьогодня від кінця війни, в якій, нехай Бог помога цій стороні, котра не стримить до завойовань, а щиро бореться за свободу. Від висліду війни зависить сьогод-ня воля всіх пригнічених народів, між ними Ваша і наша. Наші стремління є тепер спільні, іти нам приходиться до нашої цілі згідно, пліч о пліч, рука в руку. Ходім вже всі до сонця, ходім в блеск цього дня, прихід якого заповів Ваш поет Грінченко, вірячи вже, що подадуть собі руки братні народи. Віримо в це, що той день прийде і що не буде тоді ворожих народів, а місто них буде згідна сім'я вільних народів. Однак поки що на бойовім фронті стоять вооружені ряди ворожого нам народу. Український Націо-нальний Конгрес зібравсь в таку пору, коли на очах ворога треба стояти сильно, коли найбільш треба оминати усього, що ділить і ослабля сили. Поможи Боже, щоби з Вашої теперішньої праці вийшов хоч оден для всіх народів, які так, як Ви, бажають собі сонця волі. Від усіх вільних народів лежить буду-че щастя світа. З такою думкою ми, Поляки, вітаєм Вас, Браття Українці, на Вашім першім вільнім з'їзді. Зійшла вже зірка нового дня, нової ери братерства вільних народів. Ви вже взялись до праці і хай Бог Вам в Ваші праці допомога. Прийміть щирим серцем це наше братерське поже-лания. Хай живе вільна Україна!" (там само.-Арк. 8, 9).
23 червня 1917 року на зібранні пред-ставників польських організацій у Києві, в якому взяло участь 558 репрезентантів усіх верств польського громадянства, ухвалено одноголосну резолюцію: "З'їзд представників Польських Організацій на Руси горяче вітає устремління братнього українського народу до політичного визво-лення та заявляє, що Поляки, вважаючи себе споконвічними горожанами цього краю, готові працювати спільно при закла-данню основ власного життя українського народу з забезпеченням прав польської національної меншості на Україні" (там само.-Арк. 9).
Представник польської меншини в Україні Рудницький, виступаючи 5 серпня 1917 року в Центральній Раді, говорив: "Сто літ кривавої боротьби переносив польський народ і польська демократія. Зараз над нами засіяло сонце свободи і через те ми можемо більше як хто-небудь зрозуміти той народ, що стремить до цієї волі. Ми прийшли до Центральної Ради і кажемо, що польська демократія буде працювати з вами, українцями. Ми знаємо, що прийдеться ще нам переживати тяжкі хвилини, але ми, польська демократія, не покинемо вас, а будемо всі з вами. Хай живе вільна Україна!" (Українська Центральна Рада. - К., 1996. - Т. 1. - С. 223).

А добродій Лукашевич, котрий вітав Центральну Раду від імені Польської соціалістичної партії, заявив: "Революційна демократія організується в тривожний час і український народ бере на себе важку задачу. Ми творимо сильний революційний орган, ми творимо територіальну авто-номію України. Зараз підіймають голову всі темні сили, але ми повинні знати одно: нам нічого оглядатися на Петроград, а йти раз обраним шляхом, щоби здійснити ті цілі, для яких гинули сотні найкращих наших синів. В партії, представником (якої) являюся я, ви найдете завше вірного і недоступного друга" (там само. - С. 223).
На з'їзді народів Росії, скликаному Центральною Радою у вересні 1917 року в Києві, представник Польського демокра-тичного централу Кноль заявив, що "само-стійна Польська держава не буде зазіхати на сусідське добро, а буде жити в добрій злагоді та братерстві з своїми сусідами.
Сила народів держиться не багнетами, а братнім порозумін-ням. Пора уже покін-чити раз назавше з розбоями і грабіж-ництвом народів народами. Від цеї пори кожен народ повинен бути господарем в своїм краю. Де б не жили поляки між іншим народом, то вони завше будуть дбати про добробут того краю і підпирати справедливі змагання того народу, який в більшості жиє в даному краю. Так само поляки будуть поводитись на Україні до господарів цього краю - українців..." (там само.-С. 290).
І українці продовжували вірити цим заявам, сподіваючись, що на такому стано-вищі всі поляки.
Польські імперіалісти ж не тільки пішли на повне заперечення прав українського народу на самостійне життя на його власній етнічній території, а й піднесли на нього меч з метою загарбання його території. Зро-зуміло, що українці змушені були збройною силою відповісти на завойовницькі пося-гання поляків, не заперечуючи водночас проти права польського народу розбудову-вати власну самостійну державність на його етнічних землях. Однак тодішня польська політична еліта підштовхнула поляків на збройний спротив прагненню українців бути господарем на рідних землях. Зокрема, в Галичині вже з перших днів проголо-шення Західноукраїнської Народної Рес-публіки поляки підняли повстання проти легітимної української влади. Надалі між двома сусідніми народами, котрі щойно вирвалися з неволі, зав'язалась жорстока боротьба, і це в той самий час, коли зі Сходу насувався більшовизм - нова небезпека, яка загрожувала існуванню української та польської держав.
Цю небезпеку взявся ліквідувати україн-ський народ кров'ю і залізом, виставляючи свої груди перед тими брамами, через які більшовицькі армії мали намір пройти в Європу. Незважаючи на це, Польща завдає українській визвольній боротьбі удар в спину. Поляки виступили усіма своїми силами, доповнюючи їх присланою держа-вами Антанти з Франції для боротьби винятково з більшовизмом добре вишко-лену й озброєну армію Галлера.
Після цього Україна програла, оскільки воювала тоді на трьох фронтах - більшо-вицькому, білогвардійському та польсь-кому - і без жодної моральної і матеріальної підтримки зовні. Але хоча й програла проте, без сумніву, значно ослабила радянську Росію і тим самим врятувала Польщу від поневолення, бо:
"1). Україна три роки в'язала на больше-викам і в цей спосіб унеможливлювала їм загарбання принайменше тих земель, що входили в склад царської імперії (в тому числі і польські землі з Варшавою);
2). В час наступу большевиків на Варшаву в "чуді над Віслою" брала участь чисельна Українська Армія під команду-ванням гол. от. Симона Петлюри, а в большевицькому запіллі українці посилили на цей час партизанські акції, і це все разом змусило большевиків до відвороту. Значить, Польща була врятована від червоного заливу у великій мірі коштом української крови. На це польський уряд відповів підписанням з большевиками миру в Ризі (подібний Андрусівському), на підставі якого Польща і Росія поділилися українсь-кими землями" (ЦДАВОВУ: Ф. 3833.-Оп.1.-Спр. 215.-Арк. 12).
А рештки армії УНР, які ще недавно кривавилися в обороні польської столиці, її уряд, роззброївши, запроторив в, так звані, табори інтернованих. Ось так, "по-союз-ницьки", вчинила тодішня Польща з Україною. Польські політики, котрі тоді підштовхували Пілсудського до зради Петлюри, оскільки російський більшовиць-кий вождь Ленін пообіцяв їм поступитися більшою кількістю українських територій, ніж УНР Варшавським договором 1920 року, засліплені ненавистю до всього українського, думали про інше. Скажімо, такий відомий діяч, як Станіслав Грабський, у 1920 році заявляв: "Я впевнений, що через 25 років української проблеми на східних землях Польської Речі Посполитої не буде (ЦДАГОУ: Ф. 1.-Оп. 20.-Спр. -Арк. 24).
Польська політична еліта не могла усвідомити, що відродження в цей період Української Народної Республіки та її самостійне існування повертало спокон-вічні загальнолюдські права не тільки українському, а й десяткам інших народів. Вона злочинно-байдуже відмахнулася від слів Провідника українського національно-визвольного руху Симона Петлюри, звернені також і до них: "Всі держави, утворені після 1917 року на території бувшої Росії, не мають шансів на тривке існування і будуть завжди загроженими, поки на півдні бувшої імперії не органі-зується і в силу не увійде незалежна держава українського народу. Тільки вона одна, як найсильніша численністю свого населення, матеріяльними ресурсами і мілітарною відпорністю, може бути базою, підставою більш-менш незахисного життя державних новотворів, з бувшої Росії організованих. Тільки повстання і зміцнен-ня цієї держави може фактично вирішити долю Росії і призвести до остаточного та безповоротного поділу" (Симон Петлюра. Статті, листи, документи.-Нью-Йорк, 1956.- Т. І. - С. 319).
У грудні 1921 року дипломати УНР спробували ще раз застерегти поляків від необачних для майбутнього їхньої ж країни кроків. Зокрема, міністр Уряду УНР Ми-кола Василько в спеціальному меморандумі до польського посла в Берліні Мадейського намагався роз'яснити, що світова війна поставила на порядок денний всі еконо-мічні та національні проблеми в Європі. Загально положення більш менш незабаром буде було з'ясовано в Західній Європі завдяки вищій культурі та традиційній здібности до управління. На Сході війна продовжується, незважаючи на мир, оскільки проблема Європейського Сходу ще невирішена (ЦДАВОВУ: Ф. 1429.-Оп.2.-Спр. 142.-Арк. 264).
Щоправда, наголошував український дипломат, "ідея національної держави є побідоносною також і тут, дійсно, через повстання Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, України, Великої Румунії та Чехо-словаччини кривда, нанесена історичній справедливості, виправлена, все ж положення тут є цілком інше, як в Західній Европі. Це тому, що на руїнах бувшої Російської Імперії установився Уряд, ідеологія, якого з його антинаціо-нальними планами соціяльної революції в цілому світі руйнує політичні підстави кожної держави світу, а особливо новоповсталих держав: територія України, Грузії та Вірменії вже є жертвою окупації" (там само).
Тут на Сході, наголошувалося далі, вже роками ведеться боротьба між двома проти-лежними світоглядами, між двома проти-лежними економічними формами життя, як також і двома принципами організації: ідея національної держави, з одного боку, та московський централізм Великої Росії - з другого. Більшовизм, не будучи в змозі відразу захопити всі новопосталі держави та керуючись мудрою політикою поділу, окупував зі всіх цих держав ті, економічне та політичне значення яких є дуже велике: Україну (хліб, цукор, вугілля, руда, Чорне море), Грузію (нафта, Ангора, Туреччина), Вірменію (шлях у Персію).
Інші новопосталі держави, передба-чаючи подібний розвиток подій, організу-валися в два оборонні крила: Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва (Балтійський Союз), Чехословаччина, Румунія та Югославія (Мала Антанта).
Польща перебуває на стику цих крил та шукає окремим договором з Францією, Румунією та великими державами запев-нення свого існування й могутності на Сході Європи.
Завдяки значним політичним успіхам тих років, польська політика легко впала в занадто велике довір'я до самої себе та дивилася на існування Польської держави поза всякою загрозою. Думали там, що можуть мати солідні підстави щодо тодішніх своїх кордонів та національного господарства як на Заході (Версальський договір), так і на Сході (Ризький договір).
Однак, на думку українських політиків, становище Польщі не було тоді певним з трьох питань: національного, економічного і більшовицької небезпеки.
Щодо життя національного, то стано-вище Польщі нагадувало становище Німеч-чини під час війни, його можна окреслити словами: німці з копидором, литовці з Вільно, білоруси, більшовики в Росії та в Україні, Галицька Україна, чехи, а над цим всім єврейська торгівля в середині. Націо-нальні проблеми обтяжувалися питаннями економічними.
Дві економічні території, розділені світо-вою війною, які раніше тісно співробіт-ничали між собою, представлені самі собі. Німеччина та територія радянської Росії мали такий великий вплив на молоду польську державу, що вже дійшло навіть до кооперації Німеччини з більшовиками. Це допускає передбачення політичного співро-бітництва німців з евентуальними спад-коємцями більшовиків. Наскільки несподі-ванки, які малися для Польщі з боку литовців, галичан, білорусів та чехів цим виключені, могло показати майбутнє. Все ж вирішальним тоді залишалося питання більшовизму, яке включало в себе еконо-мічні та національні питання, як і питання східних кордонів, з чого навіть поставала проблема існування польської держави.
Це тому, що коли можна було говорити про велику правдоподібність стабільної ситуації щодо західних кордонів, то юридична вартість Ризького договору уявлялася як фікція кожному сумлінному політику з огляду на наступне:
"1) Антанта (ні навіть Франція, а тим більш Німеччина) не визнала його.
2) жодна російська партія еміграційних груп, будь-то соціялістичних, демокра-тичних чи монархичних, ніколи його не визнає.
3) з української точки погляду є богато сумнівів, які тільки на цей час, з огляду на спільного ворога (більшовизм) остаються на другому плані.
4) навіть контагенти Ризького Договору большевики - дивляться на нього як на провізорочний. Але кордони, усталені в Ризі, є лише дрібниця серед всіх мір, що приймаються для встановлення порядку на Сході та возстановлення його економічного життя, в відношенні до поведінки, яку большевики мають принципово в погляді на Польську Державу" (там само.-Арк. 265).
На думку української сторони, більшо-визм був найбільшим ворогом Польщі з таких причин: "1) через її демократичний державний устрій.
2) через її капіталістичний устрій еконо-мічного життя.
3) тому, що Польща є економічним барієром щодо Германії та експонентом Франції на Сході Європи. Польща демокра-тична, організована, сконсолідовано еконо-мічно є найбільшою загрозою політичній ідеї комуністів Москви" (там само).
Більшовики довели, що мають політиків дуже розумних, свідомих своєї честі та які працюють передбачливо. Таким чином вони використають всі вищезазначені труд-нощі, національні, соціальні та економічні Польщі і коли вони хоч наполовину сконсолідуються, то спробують викликати руїну Польщі чи шляхом викликання внутрішньої революції, чи зовнішньою війною. Адже Польща, це ядро серед новопосталих держав демократичних, вже була об'єктом посягань більшовизму і має ним залишитися в майбутньому.
Через вищенаведені доводи для українських дипломатів було вже тоді очевидним: як довго міжнародний та революційний більшовизм має своїм осередком Москву, як довго він шляхом терору поширюватиме свою владу на мільйони населення такої великої держави, як довго він буде в змозі вести активну політику зовнішню через союз з Ангорою, Персією та Німеччиною, так довго не може стояти питання про відбудову та економічну реконструкцію не тільки Польщі, а взагалі сходу. А відтак до того часу Версальський договір є підвішеним.
Для кожного політика, що поважно ставиться до політичної та економічної пацифікації та який з цього погляду правильно оцінює велике значіння Польщі, виникало питання про попереджаючі заходи, які необхідно вжити перед тактич-ними прийомами більшовиків.
Оскільки Україна залишалася ахілле-совою п'ятою більшовиків, але водночас вони використовували її як головний засіб у боротьбі з Польщею, то, вважали українські політики, остання мала б скористатися Україною як головною зброєю проти Москви. Відтак польсько-українські взає-мовідносини повинні були б стояти як один з найважливіших факторів у майбутній політиці на Сході Європи. При цьому до уваги мали бути взяті такі обставини:
"1). Польща, як і Україна, а також і всі новосталі держави бувшої Росії, є результат ідеї права народів на вільне розпорядження самим собою.
2). Через те, кожен народ є суверенний на своїй етнографичній території і повинен відступитись від історичних кордонів і ці кордони, за винятком коректур з економічної точки погляду, не повинні бути усталені так, щоби один народ міг почувати себе покривдженим в своїх правах.
3). Права меншостей не повинні істну-вати лише на папері, але повинні бути активними чинниками політичного та економічного співжиття" (там само.-Арк. 267).
З огляду на те, що Фінляндія, Естонія, Латвія та почасти Литва вже вступили на цей шлях, то українці мали право вважати за існуючих обставин, що історичною місією Польщі було розвинути цю ідею на практиці серед слов'янських народів. Однак, коли порівнювалися відносини польсько-українські, було неозброєним оком видно, що вони цим високим і благородним критеріям не відповідають.
Щоб усталити взаємини польсько-українські як продуктивні та корисні, необхідно було їх розвивати таким чином:
"а). Українська демократія, репрезен-тована Урядом Української Народньої Республіки, мусить мати можливість розвитку в будучому.
б). Польща мусить захищати українські інтереси перед Лігою Народів, як також опікуватися українськими біженцями, українською армією та урядовцями Укр. Нар. Респ. і зберегти наскільки можливо їх організації.
в). Преса українська мусить бути заосмотрена матеріяльно, щоби вона мала можливість продовжувати моральну бо-ротьбу проти большевиків та пересилатись на Україну.
г). Населення українське повинно мати повну автономію в питаннях адміністрації, церкви та школи.
д). Питання Східної Галичини мусить бути розв'язане згідно Сен-Жерменському договору, щоби позбавити шляхом між-народнього рішення антипольські еле-менти їх головного аргументу проти польсько-українського співжиття.
е). Польська дипльоматія мусить вести політичну та економичну пропаганду української справи перед Лігою Народів, як також у всіх інших державах, та допомагати благопріятним міжнароднім рішенням через своє співробітництво з Францією.
ж) Польща мусила б виробити разом з Румунією спільну програму всього, що торкається України" (там само).
Ця база, політично продуктивна та змістовна і розрахована на майбутнє, могла б бути утворена через спільну працю з усіма новопосталими сусідами-державами, особ-ливо з Україною. Ця база могла б запевнити не тільки майбутнє Польщі та прояснити більшовицький Сход Європи, але також могла допомогти тому, щоб Польща мала першість серед слов'янського світу до того часу, як по упадку більшовиків російська та українська демократії приймуть під своє володіння спадщини власних народів. І це не дало б жодних приводів до конфлікту щодо кордонів між народами-братами.
Українська сторона застерегала тоді свого найближчого західного сусіда: якщо по відношенню до українців Польща піде іншим шляхом, вона таким чином працю-ватиме на ворогів своєї державності та ще раз повторить історичну помилку. Саме неврахування української проблеми викли-че зорганізування національно-українсь-кого антипольського фронту, а відтак можливість порозуміння буде втрачена.
Більшовизм, який ховав справжні наміри турами тактичних танців про своє співробітництво з капіталізмом, скине свою маску протягом 1922-1923 років. Тоді побачать, що зовсім не відмовився він від своїх основних принципів комунізму, та що він зумів використати момент пере-мир'я, щоби повести з успіхом свою пропаганду. Його першими жерт-вами будуть передовсім новопосталі держави, що не захотіли навчитися на прикладі участі України, Грузії та Вірменії та які поділяли наївність західних політиків в їхній вірі, що більшовизм ніби може справді ево-люціонувати. Ось тоді в Польщі зга-дають, що в часи впливу московсь-кого більшовизму у Варшаві україн-ська політика не мала вирішального значення.
Так, у Польщі до цих застере-жень не прислухалися. Завдавши УНР удару в спину, Польща допо-могла московським більшовикам повалити українську державу та закріпилася сама на значній українській етнічній території - в Лемківщині, Надсян-ні, Холмщині, Підляш-ші, Берестейщині, Волині та Галичині.
Але, примноживши таким чином лиха нашому народові, польські провідні кола не передбачили загрози зі сторони перефарбо-ваного на червоно-російського імперіалізму і пішли на розвал української держави, яка охороняла їх від тієї ж загрози. І це в той час, коли більшовизм міг бути розгромле-ний зусиллями обох народів або за нейтральності поляків стосовно України. Цією недооцінкою значення української держави польський уряд фактично при-готував четвертий поділ Польщі, який наступив заледве по двацятилітньому її існуванні.
Як відомо, після насильного і несправед-ливого загарбання Польщею Галичини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, Берес-тейщини, Холмщини і частини Волині доля цих земель була припечатана рішенням Мирової Конференції в Парижі, на підставі якої Польща дістала, так би мовити, в оренду згадані українські території із зобов'язанням встановити на них само-врядування за національним принципом. Загальновідомо, Польща цього не виконала та, навпаки, приступила відразу до колонізаторської і полонізаційної акції на цій території. Починаючи від мордування голодом інтернованих українських вояків і старшин в таборах (Домбя, Тухоля, Бересть), арештів, шибениць, полонізації українських шкіл, паралізування культурно-освітного життя, відібравши в української мови - урядові права, розвалюючи церкви, - польський уряд на кінець укоронував свою україножерну політику ганебною пацифі-кацією і декретом, який проголошував: "Ані п’яді землі українцям в руки". Розуміється, йшлося про землю українську.
На підставі вищенаведеного можна сказати, що це не була толерантна політика польського уряду щодо національних меншин - це був прямий поліційний терор проти частини української нації, що була насильно включена в кордони польської держави. За таких обставин український народ приступив до збройної революційної боротьби проти окупантської влади, то це зовсім зрозуміле, але, що польський уряд не передбачив наслідків з приводу цього, то це обернулося великим лихом для обох наших народів.

У той час, підкреслює З. Савченко, коли польський уряд провадив, так би мовити, війну проти українців (до речі, ним спрово-ковану), за східними і західними кордонами Польщі зростали в силі два грізних імперіа-лістичних хижаки (московсько-більшо-вицький і німецько-гітлерівський). Щодня лунало з кремлівської мечеті гасло: "Пролетарі всіх країн, єднайтесь!", якому з Берліна вторувало "Дранг нах Остен". Для реалізації цих кличів працювали більшо-вицькі і німецькі фабрики зброї та інших воєнних припасів, готувались могутні армії і т.п.
Значить, наближалася нова війна, яка мусила заторкнути Польщу вже з перших днів свого вибуху, бо ця держава лежала на дорозі між згаданих двох загарбників. Але польські провідні кола не бачили чи не хотіли бачити того, що над їхньою головою зловісно блищало вістря дамоклового меча, продовжували зарозуміло побрязкувати шабельками та вести далі безглуздну війну проти українців. А якщо бачили те все, то тоді хто, на їхню думку, мав цей удар від-бити? Адже 40 відсотків населення Польщі (українці, білоруси, литовці та інші народи) були наставлені вкрай вороже до польської держави і тільки чекали моменту, аби її повалити. Чи міг зрештою той самий украї-нець, литовець чи білорус, який перебув тюрми Берези-Картузької, знущання, куль-турне пониження та інші страхіття, зі зброєю в руках і з самопожертвою відстою-вати інтереси Польщі?! Про це повинні були подумати перш за все ті, хто таку безглуздну боротьбу проти національних меншин проводив. Зрозуміло, за таких обставин Польща, з огляду на її внутрішнє і зовнішнє положення, не була здібна до відбиття найслабшого зовнішного удару. Такі наслідки для Польщі принесла внутрішня, насамперед, протиукраїнська політика уряду.
А тепер розгляньмо наслідки такої ж закордонної політики. Через відсутність української держави Польща дістала одно-часно удари зі сходу і заходу, які завдали їй величезної катастрофи. І тої фатальної для Польщі правди вже не можна було нічим змінити в 1939 році чи запобігти цьому ще перед виповідженням війни. Польща тоді чи пізніше, в той чи інший спосіб була б окупована, бо "її доля була пересуджена ще в 1918-1920 pp. на побоєвищах під Львовом, Чортковом та ін., а також на Мировій Конференції в Парижі. Ясно, що вже в 1939 р. Польща хоч би й була краще до війни приготувалася, то все одно не видержала б одночасного удару зі сторони Німеччини і большевиків. Щоб вийти цілою в 1939 p., треба було створити до цього передумови ще в згаданих 1918-1920 pp." (Там само. - Арк. 15).
Аналіз наведених фактів дає підставу стверджувати, що Польща могла оминути катастрофу 1939 року тільки тоді, коли б її східним сусідом були не московські більшовики-імперіалісти, які завдали по-зрадницьки їй удару в спину, а українська держава. Україна не тільки сприяла б виключенню московсько-більшовицької небезпеки, а й стала б політичним і мілі-тарним союзником Польщі проти Німеч-чини. Останнє твердження не є вже таке безпідставне, як це може декому здаватися. Досить згадати гітлерівський імперіаліс-тичний клич ("Дранг нах Остен"), реалі-зація якого безпосередньо загрожувала Польщі й Україні. В тих обставинах союз двох держав був природною необхідністю. Також, врахувавши мілітарні й економічні спроможності України та Польщі, можна стверджувати, що протиставлення гітлерів-ській воєнній машині своїми силами, мало певні надії на успіх, навіть за умови, якби західні держави (Франція і Англія) не виступили проти Німеччини вже в перших тижнях війни. Але через протиукраїнську політику, що її проводили польські уряди, все вийшло не так, як мало бути, а з точністю до навпаки.
Такою дорогою перейшов польський народ з короткотривалого державного життя під жахливе німецьке поневолення. Виходячи тепер із заложения, що польський уряд вже впродовж тривалого часу веде протиукраїнську політику, яка полягає в допомозі більшовикам та нищенні Україн-ської Держави заради шматка українських земель і тим довів до упадку польську Державу, чи можемо визначити рівновагу користі і втрат?
Український і польський народи з початком Другої світової війни опинилися під окупацією Гітлера і Сталіна. Відомо вже кожній думаючій людині, що сила і розріст цих імперіалістичних хижаків - це слабість і загибель поневолених ними народів та навпаки. З ними можна спілкуватися лише мовою зброї. А якщо так виглядає дійсність, то свого часу поневоленим народам необ-хідно було шукати спільної мови і єдиним фронтом виступити проти кривавих смерто-носців та на звалищах їхніх імперій побуду-вати власні національні цержави.
Одне з місць у тому великому визволь-ному фронті повинен би зайняти і польсь-кий народ, бо ж іншої дороги для його визволення не було. І все ж, собі на поги-бель, поляки своїми посяганнями на чужі землі і вислужництвом перед окупантами виключили себе з цього фронту.
Польська верхівка вже від перших днів більшовицької (1939-1941 pp.) і німецької окупацій зайняла ворожі позиції щодо українського визвольного руху та українсь-кої державної проблеми і в такому дусі наставила загал польського громадянства. Польські шовіністичні кола:
"1). Не визнали і не визнають прав українського народу на власну державу та розглядають українській нарід як такий, що призначений бути завжди поневоленим Польщею і московськими імперіялістами;
2). Заперечують право українського народу на західноукраїнські землі та уважають їх стало польською територією" (там само.-Арк. 18).
На українських землях, що були вклю-чені до СРСР, поважна частина поляків пішла на повну співпрацю та послуги НКВС та разом з ними, як свідчили українські підпільники, "мочать руки в українській крові. Також на укр. землях, які Сталін включив в кордони т.зв. "демокра-тичної" Польщі, місцева агентурна поль-ська адміністрація і її міліція, тільки й те робить, що грабує, мордує, розстрілює, побиває і знущається над укр. населенням та палить його оселі, кидаючи в огонь жінок і дітей. Ми знаємо, що люблинська аген-тура, це шайка підлих зрадників польського народу - це вірні слуги кривавого Сталіна, але знаємо також й те, що в цій адміністрації і міліції є поляки різних суспільних шарів та різних політичних угрупувань, а навіть члени польського революційного протибольшевицького руху (АК), але в боротьбі проти українців усі подали собі руки щодо того, що між собою вони поважно розводяться" (там само.-Арк. 21).
"Останнім часам, - писалося в підпіль-них документах ОУН, - Сталін запланував знищити ім'я українців, які мешкають на українських землях в т. зв. "демократичній" Польщі і зарядив переселення. Зрозуміло, що українське населення в обороні життя протиставляється переселенню і буде навіть збройне оборонятися. В тому випадку не слід порівнювати долі польських пересе-ленців, які приїздять на свої землі і в своє рідне середовище, з долею українських переселенців, яких Сталін запроторює на примусові роботи в таких обставинах, що їм там приводиться тільки згинути. Поляки очевидно на це не зважають і по наказу Сталіна приступили до офіціального і відкритого мордування українців та палення осель, щоб в такий спосіб змусити їх до переселення. В поодиноких селах польська міліція і боївки повимордовували по кілька десяток українських родин, включно з старцями, жінками і дітьми (повіти: Грубешів, Замость, Володава, Холм, Ярослав, Перемишль, Лісько, Сянок, Коросно і ін). В цих варварських акціях нерідко беруть участь поляки поодиноких осель, числом кількадесяти озброєних цивільних осіб" (там само).
Чи могли поляки терором і боївками вирішити справу кордону, коли ще власної держави не мали і її здобуттю передувала доволі довга і тяжка дорога?
На думку провідників підпільної ОУН, справу українського кордону могли вирі-шити справжні український та польський уряди справедливим і мирним шляхом або обидва народи будуть поневолені сталінсь-ким кривавим режимом. Вони усвідом-лювали винятковість цього епохального моменту, в якому вирішувалася доля наших народів. Тому завжди віддавали перевагу політичному розумові, відкладаючи набік ненависть і помсту.
Для української сторони було зрозуміло, що така безглуздна протиукраїнська боротьба принесе гіркі наслідки для самих поляків, а відтак зайде в глухий кут вирішення їхньої державної проблеми. Це неодмінно має статися, оскільки:
"1). Поглубиться ворожнеча поміж українським і польським народами та змусить українців до самооборонних від-платних акцій, що нанесе полякам непотрібні жертви;
2). Стягне ненависть до поляків зі сторони усіх поневолених народів;
3). Доведе до гіршої ізоляції польську державну проблему серед поневолених народів і на міжмародній арені взагалі" (там само.-Арк. 22).
Уже тоді, ще в час війни, українські націоналісти попереджали: "Кожному поля-кові під силу зрозуміти, що Польщі ніколи не вдасться відзискати своєї самостійности при большевицькому сусідстві, а тільки на їхньому трупі. А польський нарід сам є безсильний проти большевиків і ніколи власними силами не вирветься з-під їхнього чобота. Большевики можуть бути і будуть знищені тільки спільним фронтом понево-лених народів, з якого поляки виключають себе загарбницькими претензіями на чужі землі (українські, білоруські та литовські) і тим способом переходять в табір ворогів поневолених народів" (там само.-Арк. 23).
На що ж тоді польські провідні безвід-повідальні круги орієнтують себе і свій народ? Очевидно, думали діждатися ситуації, подібної до подій 1918-1923 років, і дістати державу в Паризьких салонах на наступній мировій конференції?
Таку державу поляки дістали, але віддану в обійми російських більшовиків.
Вищезазначено, що без поєднання сил з Україною та іншими поневоленими наро-дами, які єдині можуть розвалити большо-визм, польська держава не зможе повстати навіть на території одного воєводства. Сила польської держави лежить в її побудові на польських етнографічних землях, а слабість - в загарбанні чужих земель з ворожим собі населенням.
У тогочасній ситуації, наголошували українські провідники незадовго до кінця війни, "не поправлять ніколи польської проблеми ні Кримські, ні інші конференції, бо поки Сталін має силу, то він ніколи не уступить з польських земель і завсіди знайде продуманий спосіб для вдержання петлі на шиї польського народу. Для такої ціли він готовий кожночасно зорганізувати внутріш-ну братовбивчу війну, як зробив це свого часу в Еспанії і Греції. Сталін стосуватиме най-ганебніші і найжорстокіші методи в поборю-ванні визвольної боротьби польського народу, щоби тільки здержати Польщу, як 17-ту республику, в складі СССР. Для прикриття своїх дійсних намірів супроти Польщі і для запилення очей польському народові та другим народам світу, Сталін створив т. зв. люблинський уряд, зложений з покидьків польського суспільства, які, зрадивши свій нарід, пішли на підлу агентурну службу Москві. Хоча ми тим не думаємо нехтувати демократичні ідейні стремління польського народу, але можемо дати йому практичну пораду (бо ми вже мали час пізнати московсько-большевицькі "штуки"), що всякі гуманні чоловіколюбні ідеї (право-слав'я, панславізм, комунізм, демократизм), які несла будь-коли імперіялістична Москва, були тільки гарно розмальованим плащиком, що служив для прикриття її дійсних загарбницьких цілей. Точнісінько так пред-ставляється справа з припасеним больше-виками "демократизмом" на територію Польщі. Зрештою, большевицьку терміно-льогію треба завсіди протилежно розуміти: коли вони говорять про визволення, то треба розуміти - поневолення, коли обіцяють рай, то треба сподіватися, що принесуть пекло і т. д." (там само.-Арк. 29, 30).
Отже, за такої ситуації лише співпраця польського народу з українським та іншими поневоленими націями була передумовою до здобуття польської суверенної держави. Українці були завжди схильні до порозу-міння та співпраці з поляками. Але для цього необхідно було полякам також змінити своє ставлення до українців та української державної проблеми - це насамперед у їхніх-таки інтересах.
Українські націоналісти заявляли, що не хочуть ворогувати з польським народом, а навпаки, прагнуть разом з ним боротися проти спільного ворога, разом перемогти і після перемоги мати добросусідські взаємини. Але, коли поляки не зійдуть зі свого україножерного становища і підніма-тимуть оружну руку проти українського народу, тоді його постава буде відповідати словам англійської пісні, яка звучить: "ми війни не хочемо, але, чорт бери, якщо вже прийдеться...".
На переконання провідників українського національно-визвольного руху, тоді "для польського народу лишалося до вибору:
1). Або польському урядові змінити дотеперішну політику по відношенні до України і других поневолених народів;
2). Або, якщо він цього не зробить, польському народові змінити уряд і віддати справу керівництва своєю боротьбою в руки таким людям, які будуть здібні справу українсько-польського відношення пози-тивно полагодити;
3). Або не робити ні одного, ні другого і тим самим засудити на смерть справу своєї самостійности.
Розцінивши сьогоднішні зовнішні обста-вини України і Польщі, виглядає дуже правдоподібним, що такого щастя вона ніколи не дочекається і тому "моцарствові" мрії про державу "од можа до можа" не тільки що не покриваються зі спромож-ностями польського народу, але й не принесуть йому позитивних наслідків. Тому що через відсутність укр. держави Польща завсіди попаде між німецький молот та російським ковадлом.
1 то так далеко, що коли Польща доложила своїх рук до розвалу української держави, то тільки з такими наслідками для себе, бо опісля сама була поваленою. Цієї геополітичної закономірности не зміняє навіть такий випадок, коли по упадку української держави доля дозволить Польщі моцарствувати протягом короткого часу. На жаль, польські провідні круги ще й дотепер цієї правди не зрозуміли, хоча їх нарід пережив багато лиха з цього приводу" (там само.-Арк. 31).
Якщо не врахувати всього цього, не можна зрозуміти причин і перебігу польсько-українського конфлікту на Волині в роки Другої світової війни. Тоді поляків їхній провід штовхав на геноцид інших народів, і багато хто уподібнювався най-гіршим силам зла, наслідуючи прийоми гітлерівців. "Не завагаємося застосовувати методи, які застосовує "культурний німець-кий народ", - так проголошували і діяли польські шовіністи. У редакційній статті "О со walczymy?" польської підпільної газети у 1944 році, незадовго до приходу Червоної Армії до Львова, є такі рядки: "За що боремося? За знищення гітлеризму, який був таким самим ворогом, як політичний лад Бісмарка в XIX столітті і Генрика Лева з часів Болеславових? За зламання воєнної машини, яку можна відбудувати? Проти окупації, яку можна знести? Можливо, за промисл, торгівлю - однак всі вартості другорядні, які можна витягнути з під-ложжя, яким с народ? Ні. Боремось за щось інше.
Не за 20 років спокою - а про мир тривалий. Не про здобутки збройні - а про можливість праці на власній землі. Зрештою - боремося за право на життя для майбутніх поколінь. Тобто: боремося за біологічне винищення німецького народу..." (Slowo Polske (Lwow).- 1944.- 16 lipca).
На жаль, такі методи знищення застосо-вувалися і до українців на їхній батьківській землі, коли польське підпілля пробувало утвердитися на Волині, або коли польська влада викинула з рідних земель майже півмільйона українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя до УРСР у 1944-1946 роках, а потім завершила процес деукраїнізації цих земель злочин-ною акцією "Вісла".
Не знаю, коли поляки вибачаться перед українцями за цей геноцид. Поки що вони добиваються каяття від нас. І цьому не треба дивуватися. Адже ще у повоєнний час ксьондз Юзеф Маєвський, коли Польща вже опинилася в міцних обіймах Москви, змушений був визнати: "Поляки люблять вимагати справедливості і правди. Але коли потрібно віддати справедливість комусь іншому, то роблять це дуже скупо і фальшиво" (Культура (Париж).-1952.-Ч. 11).
Маємо велику надію нате, що і нинішнє, і майбутні покоління польського народу врахують гіркі уроки минулого. Хочеться, щоб сьогодні в Польщі не забули про те, що три поділи України Москвою і Варшавою у XVII ст. закінчилися трьома поділами Речі Посполитої у XVIII ст., а Ризький договір 1921 року, коли Україну Росія і Польща поділили вчетверте, для останньої - це обернулося пактом Молотова-Ріббентропа...

До змісту журналу "Воєнна історія" № 3-4 за 2003 р.