"Воєнна історія" #3_4 за 2003 рік

Документи з відзначення 60-ї річниці трагічних подій

СПІЛЬНА ЗАЯВА
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ І ПРЕЗИДЕНТА РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА
"ПРО ПРИМИРЕННЯ В 60-ту РІЧНИЦЮ ТРАГІЧНИХ ПОДІЙ НА ВОЛИНІ"

Зважаючи на стратегічний характер партнерства між двома державами, виходячи із загальноєвропейських демократичних цінностей та ідеалів, прагнучи зробити спільний внесок у розбудову нової об'єднаної Європи, керуючись положеннями ухваленої у травні 1997 року Спільної заяви "До порозуміння і єднання", Україна та Польща не забувають про складні та болючі моменти спільного минулого.
Багатовікова історія українсько-польських відносин знає багато світлих сторінок і чимало трагічних подій, які перешкоджали мирному співіснуванню обох народів.
У пам'яті українців і поляків роз'ятреною раною ще залишається трагедія, яка сталася у 1943-1944 роках на Волині, Холмщині, Східній Галичині. Її образ пов'язаний з надзвичайно болісними долями повоєнного покоління обох народів.
З існуючої в той час ненависті, упереджень, соціальних та економічних проблем, помилкових ідеологій, політичних гріхів і застарілих образ вилилася страшна трагедія, яка поглинула життя десятків тисяч людей, перетворила на попелища села, храми і пам'ятники, принесла неуявленні страждання, посіяла глибокий біль та недовіру.
Ми не можемо змінити цієї історії, ані її заперечити. Не можемо її замовчати, ані виправдати. Натомість ми повинні знайти в собі відвагу сприйняти правду, щоб злочин назвати злочином, оскільки лише на повазі до правди можна будувати майбутнє.
Керуючись переконанням, що добросусідським українсько-польським відносинам не зашкодить оприлюднення навіть найбільш болючих фактів з нашого минулого, пам'ятаючи трагічні події на Волині, Холмщині, Східній Галичині, від імені українського і польського народів Президенти України і Республіки Польща:
- віддають найглибшу шану жертвам кривавих братовбивчих конфліктів, а також висловлюють співчуття їхнім родинам;
- поділяючи біль родин жертв, вважають за необхідне продовжити спільний пошук історичної істини про трагедію на Волині і здійснення публічного морального засудження виконавців злочинів, вчинених проти українського та польського народів;
- рішуче і однозначно засуджують злочини, вчинені у минулому проти наших народів, висловлюючи глибоке переконання, що жодна ідеологія, жодні політичні інтереси і рахунки за кривди з попередніх десятиліть не можуть бути виправданням злочинів, застосовування принципу колективної відповідальності, а також помсти у відносинах між народами;
- засуджують дії, які призвели до злочинів і вигнання українського і польського цивільного населення під час Другої світової війни. Великих жертв зазнали обидва народи. Особливо трагічною виявилася доля польського населення на Волині в 1943-1944 роках;
- підтримують заклик Іоанна Павла II до українського і польського народів: "Настав час звільнитися від болісного минулого! Нехай прощення -дароване й отримане - розіллється немов цілющий бальзам, у кожному серці. Нехай завдяки очищенню історичної пам'яті усі будуть готові поставити вище те, що об'єднує, а не те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, засноване на взаємній повазі, на братерській співпраці та істинній солідарності".
Схиляючи голови перед жертвами злодіянь та всіх трагічних подій, що мали місце в спільній історії, ми висловлюємо переконання, що взаємне прощення буде першим кроком до повного примирення молодих поколінь українців і поляків, які повністю увільняться від упереджень трагічного минулого. Ми глибоко цінуємо і поділяємо кожне слово, яким прощають, і слово, яким просять прощення, коли воно йде від душі.
Ми вважаємо, що конфлікти минулого не можуть перекреслити те, що протягом століть поєднує Україну і Польщу. З цього місця, трагічно вписаного в історію обох народів, ми звертаємося із закликом зробити ще тіснішими зв'язки, які нас поєднують, усвідомлюючи, що кожен, хто ці зв'язки намагається розірвати, діє не тільки проти іншого народу, але також і проти власного.
Сьогодні ми знаходимося ближче до правди, ближче один до одного - разом у об'єднаній Європі.

Леонід Кучма
Александер Кваснєвський

ЗАЯВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
З НАГОДИ 60-ї РІЧНИЦІ ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ

60-та річниця трагедії польського населення на Волині і в Галичині періоду німецької окупації схиляє до роздумів про минуле і майбутнє польсько-українського сусідства. Трагедію поляків, яких вбивали і виганяли з місць їхнього проживання збройні формування українців, супроводжували рівно ж страждання українського мирного населення - жертв польських збройних акцій. Ці події були трагедією для обох наших народів.
Вбитим та загиблим на Волині і Галичині належить пошана і пам'ять. Схиляємо голови перед невинними жертвами. Не може бути виправдання терору, насильству і жорстокості. Правда про ті драматичні роки є болючою для всіх. Однак поляки і українці повинні її пізнавати.
Правда, хоч і найсумніша, є необхідною для побудови тривалого порозуміння. Болючий досвід повинен бути для нас також джерелом роздумів про те, що ненависть і конфлікти між нами використовували наші супротивники, а ми завжди на цьому втрачали.
В історії Європи є багато прикладів національної ворожнечі, війн, крові і жорстокості. Але одночасно є приклади поєднання і порозуміння народів, які хотіли та змогли подолати навіть найскладніше минуле. Моральним обов'язком тих, совість яких і надалі зворушує трагедія 60-річної давнини, є заклик до поєднання наших народів в ім'я майбутнього, в ім'я спільної мети. Нехай вміння вибачити стане фундаментом кращого майбутнього, добросусідства й українсько-польської дружби.

ПОСЛАННЯ
ПАПИ РИМСЬКОГО ІОАННА ПАВЛА II ДО УЧАСНИКІВ УРОЧИСТОСТЕЙ З НАГОДИ ВШАНУВАННЯ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО КОНФЛІКТУ НА ВОЛИНІ ТА В ГАЛИЧИНІ У 1943-1944 РОКАХ

1. Я довідався, що 11 липня цього року, в 60-ту річницю трагічних подій на Волині, пам'ять про які жива ще й до сьогодні серед вас, синів двох народів, які мені дуже дорогі, відбудуться офіційні відзначення українсько-польського поєднання.
У вихорі Другої світової війни, коли невідкладнішою мала би бути потреба солідар-ності і взаємодопомоги, темні сили зла отруїли серця, а зброя довела до пролиття невинної крові. Тепер, після шістдесяти років тих сумних подій, в серцях більшості поляків та українців утвердилась потреба глибокого іспитування совісті. Відчувається необхідність поєднання, яке дозволило б новими очима подивитись на теперішнє і на майбутнє. Таке передбачливе внутрішнє настановлення спонукує мене піднести до Господа почуття вдячності, коли духовно єднаюсь з тими, які у молитві згадують усі жертви тих насильницьких . дій.
Нове тисячоріччя, яке щойно розпочалося, вимагає, щоб українці та поляки не залишались в'язнями сумних спогадів свого минулого, а, переосмислюючи з новим духом минулі події, подивились одні .на одних поглядом поєднання, зобов'язуючись будувати краще майбутнє для всіх.
Як Бог простив нам у Христі, так і віруючі повинні вміти взаємно прощати отримані кривди і просити прощення за власні прогрішення, щоб внести свій вклад для побудови світу, який би шанував життя, справедливість, злагоду і мир. Крім того, християни, знаючи, що "Того, хто не знав гріха, Бог за нас зробив гріхом" (2 Кор. 5, 21), покликані визнати помилки минулого, щоб розбудити власне сумління перед обличчям сучасних небезпек, відкриваючи серця до справжнього і тривалого навернення.
2. Протягом Великого Ювілею 2000 року, Церква, в урочистий спосіб, ясно усвідомлюючи події минулих часів, просила перед світом прощення за провини своїх дітей, одночасно прощаючи тим, які її скривдили у будь-який спосіб. Таким чином вона прагнула очистити пам'ять про сумні події від будь-якого почуття образи і помсти, щоб з довір'ям і натхненням далі вести діло побудови цивілізації любові.
Такий самий підхід Церква пропонує громадянському суспільству, заохочуючи всіх до щирого поєднання, в усвідомленні того, що не існує справедливості без прощення, а співпраця без взаємної відвертості була б непевною. Це стає ще невідкладнішим, коли взяти до уваги потребу виховування молодих поколінь в дусі поєднання і будування майбутнього без обумовлень історії, нашарувань недовір'я, упереджень і насильств, але в дусі примиреної пам'яті.
Польща і Україна, землі, які протягом довгих віків пізнали проповідь Євангелія і дали незліченні свідчення святості своїх синів і дочок, тепер, на початку нового тисячоріччя, бажають зміцнити свої дружні взаємини, визволяючись від гіркоти мину-лого і відкриваючись до братерських стосунків, освічених Христовою любов'ю.
3. Висловлюючи задоволення з того, що християнські спільноти України й Польщі стали ініціаторами цього відзначення, щоб дати свій вклад для загоєння і зцілення ран минулого, заохочую обидва братні народи незмінно тривати у пошуках співпраці і миру.
Щиро вітаючи усіх Єпископів, Духовенство і вірних ваших Країн, з пошаною звер-таюся до Президентів та Державної Влади обидвох держав, а через них до польського і українського народів, які завжди присутні в моєму серці й молитвах, висловлюю побажання постійного поступу у злагоді та мирі.
Супроводжую ці побажання особливим Апостольським Благословенням, яке охоче уділяю усім тим, що братимуть участь у згаданих відзначеннях.

Ватикан, 7 липня 2003 року

ЗВЕРНЕННЯ
ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ РАДИ ЦЕРКОВ І РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
ДО ВІРУЮЧИХ І ВСІХ ЛЮДЕЙ ДОБРОЇ ВОЛІ
З ПРИВОДУ 60-ї РІЧНИЦІ ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
ПЕРІОДУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Дорогі Брати і Сестри!
Наближається 60-та річниця трагічних подій на Волині та Галичині періоду Другої світової війни - однієї з найдраматичніших сторінок в історії України і Польщі. Подій, які забрали життя десятків тисяч синів і дочок двох християнських народів.
Протягом століть історія неодноразово переплітала долі українців і поляків, то з'єднуючи їх в єдиній імперії, то розділяючи кордонами, і у мирі, і в протистоянні. Безперечно, війна - це найжахливіший спосіб вирішення конфліктів та непорозумінь у стосунках між народами і державами, що існував і, на превеликий жаль, продовжує існувати у світі й понині. Вплив війни однозначно деморалізуючий, вона спричинює моральне спустошення і відхід від християнських цінностей, від норм соціальної поведінки, обумовлює однозначно кривавий характер протистоянь. Будь-яким військовим діям не може бути виправдання, адже ціною досягнення мети сторонами конфлікту стає найвища цінність - життя людини.
Кожен день Другої світової війни, від її початку і до кінця, заслуговує на вічну пам'ять загиблих. І сьогодні, напередодні річниці трагічних подій на Волині і Східній Галичині, ми, нащадки тих страшних лихоліть, маємо піднести до Господа молитви за українців і поляків, які, захищаючи свої держави, свої народи, свої сім'ї, покинули цей світ з вірою в серцях у мир і світле майбутнє. Ми повинні мати мужність визнати помилки попередніх поколінь, низько вклонитися і просити вибачення за скоєну один одному біль і кривду. Ми маємо пам'ятати ті далекі трагічні події в українсько-польських відносинах. Ця пам'ять й історичні знання потрібні нашим народам, особливо молодим поколінням, котрі будуватимуть своє майбутнє. Необхідні вони для того, щоб нез'ясовані до кінця факти не були джерелом недовіри й упередження, не тяжіли над нашими добросусідськими відносинами.
Ми, члени Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, разом з усім нашим народом молимося Господу за жертви тих сумних і трагічних років та закликаємо молитися всіх небайдужих, щоб істина Христової любові не була затьмарена почуттями кривди, щоб невиправні помилки минулого не повторювалися у майбутньому, щоб взаємне прощення, взаємоповага, мир і порозуміння стали домінантою відносин наших християнських - українського і польського - народів, щоб у всьому світі війни припинили своє існування.
Навчені трагічним досвідом минулого, подякуймо Господу нашому за його доброту, поставимо перед собою завдання - під Його проводом торувати шлях на дедалі більше порозуміння. Нехай спогад про минуле не гальмує сьогодні поступу на шляху до взаємопорозуміння, що сприяє братерству та співпраці. Нехай Божа милість веде нас шляхом примирення й єдності!
Богові - подяка, загиблим - вічна пам'ять, живим - гідне життя!

Муфтій Духовного управління мусульман Криму Абпаєв Еміралі; Муфтій Духовного управління мусульман Криму Ахмед Томім; Предстоятель Української православної церкви, митрополит Київський і всієї України Володимир; Єпископ Української лютеранської церкви В 'ячеслав Горпинчук; Президент Українського Біблійного товариства Глуховський Анатолій Володимирович; Глава Консисторії Закарпатської реформаторської церкви, єпископ Гаркай Василь Степанович; Глава Української єпархії Вірменської апостольської церкви, архієпископ Григоріс Буніатян; Президент Всеукраїнського союзу об'єднань євангельських християн-баптистів Комендант Григорій Іванович; Президент Української Уніонної конферещії церкви адвентистів сьомого дня Крупський Володимир Аркадійович; Президент Синоду Німецької євангелічно-лютеранської церкви Лєсной Володимир Федорович; Верховний архієпископ Української греко-католицької церкви, кардинал Любомир Гузар; Генеральний вікарій єпископату Римсько-католицької церкви в Україні, єпископ-ординарій Луцької дієцезії РКЦ Маркіян Трофим'як; Предстоятель Української автокефальної православної церкви, митрополит Тернопільський і Подільський Мефодій; Голова Духовного центру мусульман України, муфтій Мухамедзянов Сулейман Якубович; Голова Всеукраїнського союзу церков християн віри євангельської п'ятидесятників Панрчко Михайло Степанович; Старший пресвітер Союзу вільних церков християн євангельської віри України Райчинець Василь Федорович; Предстоятель Української православної церкви - Київський патріархат, патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет; Головний рабин м. Києва та України об'єднання іудейських релігійних організацій України Якоб Дов Блайх.

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ
ПРЕДСТАВНИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ З ПРИВОДУ
60-ї РІЧНИЦІ ЗБРОЙНОГО УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО КОНФЛІКТУ НА ВОЛИНІ

Українсько-польські відносини впродовж своєї тисячолітньої історії пережили декілька драматичних і навіть трагічних моментів. Проте в пам'яті нинішніх поколінь чи не найболючішою травмою залишається братовбивчий польсько-український збройний конфлікт 1943 року на Волині, коли здетонували міни сповільненої дії українсько-польської історії.
Затиснуті в ідеологічних лещатах комунізму обидва наші народи були позбавлені можливості вести чесний і відвертий діалог щодо згаданих подій, який спирався б на конкретні .факти історії. Огульне засудження комуністичною пропагандою національно-визвольних змагань українців, зокрема діяльності ОУН і УІТА, було лише інструментом тотальної "совєтизації" українського народу, а не іспитом його сумління. Поляки можуть це зрозуміти, оскільки самі, хоч і меншою мірою, пережили таке ідеологічне спотворення історії щодо Армії Крайової. Сьогодні, 60 років опісля трагічних подій на Волині, такого іспиту сумління не оминути.
Це була війна, про яку ідеологи знають більше, ніж історики. Однак достовірні факти, документи і свідчення можуть суттєво спростувати викривлені чорно-білі картини минулого. Дух правдивої історії не терпить таких чорно-білих інтерпретацій, коли, з одного боку, бачать тільки героїв, натомість з іншого - лише злочинців.
Проте, хоч якими ретельними будуть дослідження істориків, фактологічна правда - це лише половина справи. Навіть найнезаперечніші факти, якщо вони ляжуть на ненависницьку основу душі, стануть джерелом нової незгоди й нових історичних прорахунків. Тому ми закликаємо обидва наші народи у сповідальному акті сумління знешкодити у своєму серці зерна ворожнечі, визнаючи цим самим нашу віру у вищу правду любові.
Нам близькі слова Президента Польщі Александера Кваснєвського, що "глибока людська формула "вибачаємо і просимо вибачення" має сенс навіть тоді, коли над кимось не тяжіє безпосередня відповідальність за те, що відбувалося в минулому". Тому ми, підписані тут українці, зважуємося на те, щоб цим своїм словом промовити водночас і до наших краян, і до польського народу.
Ми схиляємо голови перед тими українцями, які в роки воєнного лихоліття під тиском обставин і з власного вибору взялися за зброю, щоб захищати свою землю і свої родини. Ми визнаємо, що нинішню нашу свободу окуплено, зокрема, ціною їхніх великих жертв, і вважаємо, що українська держава ще не сплатила свій борг перед ними. І складаючи їм свою шану, ми просимо всіх учасників згаданих подій, які сьогодні ще серед нас, а разом з ними і все українське суспільство по-християнськи простити провини тих, хто з польського боку став причиною їхніх понівечених доль.
Водночас ми просимо вибачення у тих поляків, долі яких були понівечені україн-ською зброєю, а в їхній особі - і в усього польського суспільства. Ми висловлюємо свій жаль, що цю зброю було спрямовано також і проти невинних і мирних польських родин, та визнаємо, що насильницьке усунення польського населення з Волині було трагічною помилкою. Сліпа помста завжди уневажнює лицарство зброї, перетво-рюючи військову сутичку на різанину. Ми переконані, що принцип колективної відпо-відальності усієї спільноти за вчинки її окремих членів не мають під собою ні єван-гельської, ні загальнолюдської легітимації.
Хай же гріх братовбивства, що лежить на обох сторонах, буде відпущено Господом і відкуплено покаянням та щирим добросусідством обох народів.
Усе сказане не є спробою прикрасити нашу спільну історію: вона є і славною, і гріховною водночас. Ми також проти маніпулювання історичною пам'яттю заради короткотривалих політичних вигод. Поляки та українці й далі по-різному дивитимуться на свою спільну історію, і це нормально. Проте сьогодні нас турбує, як ми дивитимемось на наше майбутнє. Ми переконані: перепусткою до нового й мирного століття нашої історії може бути не сокира месника й не жало зловорожого слова, а людське серце, що вміє прощати і просити прощення.

Андрухович Юрій, письменник (Станіслав); Богачевська-Хомяк Марта, професор, доктор (Київ); Борковський Антон, філософ (Львів); Вакарчук Іван, ректор Львівського національного університету ім. І. Франка (Львів); Возняк Тарас, філософ, головний редактор Незалежного культурологічного журналу "І" (Львів); Грабовський Сергій, заступник головного редактора журналу "Сучасність", (Київ); Грицак Ярослав, директор Інституту історичних досліджень (Львів); Гудь Богдан, директор Інституту Європейської інтеграції (Львів); Друль Орест, шеф-редактор газети "Поступ" (Львів); Замятін Віктор, редактор відділу міжнародного життя газети "День" (Київ); Зубрицька Марія, проректор з навчальної роботи Львівського національного університету ім. І. Франка (Львів); Коваленко Леся, науковий працівник Інституту релігії та суспільства (Львів); Лосєв Ігор, доцент кафедри культурології Національного університету Києво-Могилянська академія (Київ); Лях Сергій, професор, завідувач кафедри історії України Запорізького державного університету; Макаров Юрій, журналіст каналу "1+1" (Київ); Максименко Сергій, директор Інституту Схід-Захід (Київ); Мальський Маркіян; декан факультету міжнародних відносин Львівського національного університету ім. І. Франка (Львів); Маринович Мирослав, директор Інституту релігії та суспільства (Львів); Українського католицького університету (Львів); Матвієнко Анатолій, народний депутат України, голова Української республіканської партії "Собор" (Київ); Нестеренко Людмила, доцент, завідувач кафедри всесвітньої історії України Запорізького державного університет;, Онуфрів Софія, перекладачка (Львів); Павлишин Андрій, редактор відділу коментарів "Львівської газети", голова Української Асоціації МА (Львів); Павліченко Олександр, Директор Бюро інформації Ради Європи в Україні (Київ); Павлюк Святослав, старший координатор програми ПАУСІ (Київ); Панкевич Богдан, Почесний Консул Королівства Нідерланди у Львові (Львів); Парипа Петро, заступник головного редактора газети "Галичина" (Івано-Франківськ); Пограничний Олесь, журналіст, секретар ГІольсько-Українського "Медіа Товариства"(Львів); Попович Мирослав, філософ, директор Інституту філософії НАН України, академік, професор Національного університету Києво-Могилянська академія, кавалер Ордену НКЖ "ї" (Київ); Потятиник Борис, Львівський національний університет ім. І. Франка (Львів); Прохасько Юрко, літературознавець, перекладач (Львів); Расевич Василь, історик (Львів); Рябчук Микола, письменник, культуролог, літературний критик (Київ); Старовойт Олесь, керівник відділу новин "Львівської газети" (Львів); Старух Олександр, доцент кафедри новітньої історії України Запорізького державного універси-тету; Стріха Максим, письменник, доктор фізико-математичних наук (Київ); Усатенко Галина, Фонд "Європа XXI" (Київ); Чабаненко Віктор, професор, завідувач кафедри загального і слов'янського мовознавства Запорізького держав-ного університету; Чорновіл Тарас, народний депутат України (Львів-Київ); Яковина Микола, художник (Київ).

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ
З ПРИВОДУ ВІДЗНАЧЕННЯ В ПОЛЬЩІ
60-РІЧЧЯ ТРАГІЧНИХ ПОДІЙ 1943 РОКУ НА ВОЛИНІ

1943 року на окупованій німцями Волині, у час апогею найжорстокішої в історії людства Другої світової війни, коли під загрозу знищення було поставлено життя і майбутнє цілих народів, і найперше українського, територію якого ворогуючі сторони, і Польща зокрема, розглядали як основний привід збройного конфлікту і його головний трофей, сталася чергова в історії україно-польських відносин людська трагедія: в рамках взаємного братовбивчого нищення на Волині загинули десятки тисяч українців і поляків. У війні саме настав перелом: вона впевнено хилилася до поразки Берліна. Окрилений успіхами антигітлерівської коаліції польський емігрантський уряд Сікорського, що не визнав нових кордонів за Пактом Молотова - Ріббентропа, керував діями Армії Крайової згідно з цією політичною настановою. Не бажаючи визнавати нічиєї, крім власної, юрисдикції на західноукраїнські землі, він доручив АК розчистити політичне поле, усунувши з нього український етнічний та військово-політичний чинник, що, враховуючи бездержавний статус України, видавалося цілком посильним завданням. Використовуючи природний антагонізм між будь-якими окупантами та корінним населенням, поляки порозумілися на Волині з німцями, прагнучи з їхньою допомогою, а при зміні окупанта, - з допомогою "совєтов" спробувати провести чергову "пацифікацію", - безкарну різанину українців. До того ж емігрантський польський уряд небезпідставно розраховував на підтримку західними союзниками (як і після Першої світової) своїх державно-територіальних зазіхань.
Сумніватися в намірах поляків не доводилося: про це свідчила і загальна україноненависницька політика міжвоєнної Польщі та нещадна передвоєнна різанина українців на Холмщині і Підляшші, і їхня ворожа до українців поведінка під час війни. Саме поляки виконували на той час роль німецьких поліцаїв на Волині, проводячи каральні операції окупаційної влади проти українців, ловили і вивозили до Німеччини українську молодь, очищаючи Волинь від боєздатного українського населення. Становлячи 80 відсотків складу чиновників в окупаційному генерал-комісаріаті та 60 відсотків - у гебітс-комісаріаті, поляки скеровували гнів окупантів проти місцевого українського населення, німецькими армійськими та поліційними силами винищуючи цілі села і селища. (А в червні 1943 р. вони нацькували німецьке командування на чоту УПА, яка всупереч польським планам привласнення врожаю українських селян зайняла Загорівський монастир. У спровокованому ними жорстокому бою полягло близько 400 німців та 33 вояки УПА).
Першими, почали поляки і різанину, вирізавши на католицьке Різдво 25.12.1942 року населення села Пересоповичі, колядуючи потім над трупами загиблих. Протягом усієї війни відділи АК на Волині, спираючись на польських колоністів, існували виключно за рахунок пограбувань і розправ над українським місцевим населенням. Усе це разом і переповнило чашу терпіння і гніву наймиролюбнішого в Європі українського населення. Почалася взаємна різанина, і спинити цей гнів уже ніхто і ніщо не могло. Щоб уникнути фізичного взаємознищення, УПА заздалегідь видала розпорядження до АК та польських військових колоністів-осадників залишити українські землі, давши для цього двомісячний термін, а після невиконання його видала наказ-ультиматум залишити українські етнічні території протягом 48 годин.
Армія Крайова віддала контрнаказ: не залишати територію, інакше Польща втратить Волинь. Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, щоб зупинити трагедію, звернувся до римсько-католицького єпископа Твардовського з пропозицією видати спільне звернення ієрархів до віруючих обох Церков з вимогою припинити кровопролиття. Та вірний державній польській політиці Твардовський відмовився, пославшись на невтручання Церкви у політичні справи. Шептицький односторонньо видав листівку до вірних УГКЦ "Не убий!", яка, безсумнівно, зменшила масштаби трагедії.
І після цього у польських шовіністичних кіл повертається язик вимагати вибачення з боку українців?! Хіба лише за те, що не дали польським шовіністам у котре безкарно себе різати?! Та навіть кримінальний кодекс дає людям право вживати заходів з організації самозахисту! Думаємо, саме нинішній польський уряд, як правонаступник уряду Сікорського, мав би публічно вибачитися і перед поляками, і перед українцями за злочинну антиукраїнську державну політику своїх попередників, у жертву якій були принесені не лише мешканці Волині - і українці, і поляки, але також українці Холмщини і Підляшшя -жертви звірячих державних пацифікацій 1938 р. та жертви такої злочинної державної операції, як "Вісла" 1947 року. За цим сценарієм в 1944 р. задля тих самих зазіхань на українські - "креси всходні" були марно принесені в жертву" в рамках операції "Сандерсторм" незліченні сотні тисяч польських патріотів - героїчних оборонців Варшави, винищених Берліном за мовчазною згодою Москви. Щось ми не чули, щоб Варшава домагалася вибачення за них від Берліна чи Москви! Може, нам і за них вибачатися перед Польщею? Адже й ці жертви були принесені в ім'я тої самої мети - збереження в складі Польщі українських етнічних земель!
Волинська трагедія, як покута, заслуговує не політичних спекуляцій, а серйозного до себе ставлення, щонайретельнішого вивчення і наукової оцінки з боку істориків і політологів, а пам'ять жертв її з обох сторін, нарівні з пам'яттю жертв довоєнних і післявоєнних державницьких "пацифікацій" і депортацій українського населення Польщі - має бути належним чином пошанована.
Ми підозрюємо, що цілком певні антипольські та антиукраїнські сили, які хотіли б запобігти українсько-польському зближенню і порозумінню та перетворенню українсько-польського тандема на серйозний геополітичний чинник в Європі, користуючись цією нагодою та граючи на національних почуттях польської спільноти, вкотре прагнуть роз'єднати наші народи. Прагнуть затягги нас у вир нерозв'язних взаємних претензій і звинувачень, в безперспективне протистояння, зловісними примарами якого стали Ольстер, Кіпр, Карабах, Палестина і Кашмір. Що з того, що рахунок історичних претензій України до Польщі значно довший і незрівнянно обгрунтованіший, ніж у поляків до України. Що це дало нашим народам в минулому і що дає в історичній перспективі? Лише місце на маргінесі і європейського, і євразійського геополіткчного простору? Ми застерігаємо від спрощених оцінок волинської трагедії, від намагань виставити бездержавне українське населення винуватцем, а вселених на українську Волинь і захищених державною анексіоністською політикою польських колоністів-колаборантів, що в час німецької окупації стали до протиукраїнської співпраці з німецькою окупаційною владою, - жертвами. Щоб волиняни взялися за зброю в обороні життя власних родин, потрібні були надзвичайні військово-політичні обставини та реальна загроза їх чергового винищення.
Ми переконані: довільно вирвана з історичного контексту україно-польських відносин пам'ять про трагічні події на Волині 1943 року не повинна сьогодні затьмарювати економічного, військово-політичного та культурного співробітництва наших народів. Ми закликаємо громадськість Польщі зрозуміти: для українців є неприйнятні намагання окремих польських політичних сил назвати події -1943 року "волинською різаниною", а винуватцями в ній єдиного захисника українського населення - загони самооборони УПА, іменуючи їх "злочинними бандами", як і прагнення перетворити центральні пам'ятні акції 12 липня у Варшаві на виразну антиукраїнську маніфестацію.
Для нас є очевидна відповідальність за Волинську трагедію (як і за інші людські трагедії в Польщі) польської державної етнонаціональної політики. Саме вона є єдиним винуватцем усіх тих трагедій. Як очевидні є намагання тих польських політичних сил, що несуть моральну відповідальність за формування такої політики, перекласти провину з себе на жертви своїх злочинних домагань. Загальновідомо, що і німецькі окупанти, і "радянські партизани" у власних антипольських та анти-українських розрахунках свідомо провокували поляків і українців на взаємне винищення. За свідченнями очевидців, часто "німці самі вдягали шинелі з тризубом і йшли на польське село, спалюючи його. Так сталося в Гуті Степанській. Німців було близько 250 осіб. Дітей кидали у вогонь живими". Навіть Микита Хрущов, аналізуючи польсько-українські взаємини на Волині, писав: "Я думаю, це все - справа рук німців". НКВС, щоб ізолювати УПА від підтримки населення, робило потім те саме. У розвиток цих провокацій Москва передала залежній від неї повоєнній Польщі українські (Лемківщина, Холмщина та Підляшшя) і німецькі етнічні території, переслідуючи мету прив'язати цим Польщу навічно до кремлівської імперської колісниці, вбити клин між нею і її сусідами та унеможливити порозуміння між нашими народами.
Діюча в Україні влада, вибачень якої домагається польська сторона, так само далека від представництва українських національних інтересів, як свого часу польська, "радянська" чи німецька окупаційні адміністрації. Не випадково українська державна влада, як і польська, досі не визнала УПА воюючою стороною. Але, можливо, сама вимога Президентом Кваснєвським такого вибачення від Української держави за дії волинян та ОУН-УПА допоможе, нарешті, і польській, і українській владі подолати суперечність своєї хибної позиції, в якій поєднується невизнання УПА воюючою стороною з одночасною вимогою до української влади визнати себе її право-наступницею, що несе за її дії моральну та юридичну відповідальність.
Ми закликаємо польську сторону відмовитися від вимог односторонніх вибачень з боку України. Такі "вибачення" аж ніяк не сприятимуть примиренню і порозумінню. Для порозуміння вкрай необхідним є кардинальний перегляд, Польщею своїх антиукраїнських упереджень і рішуча відмова від своєї традиційно хибної української політики, яка понад 400 років доводить свою неспроможність.
У переддень трагічної річниці ми схиляємо голови в скорботі за жертвами з обох сторін конфлікту і закликаємо до спільної молитви в їхню пам'ять, до взаємного прощення кривд, заподіяних сторонами одна одній. Ми переконані -парламенти, громадські інституції, інтелектуали обох народів зобов'язані зробити все необхідне, щоб не дати знову, як це вже було в минулому, затягги наші народи в безодню взаємних претеїиій і звинувачень, щоб пам'ять про Волинську трагедію не заважала Україні і Польщі впевнено дивитися у спільне європейське майбутнє.

Левко Лук 'яненко, Григорій Омельченко, Василь Червоній, Сергій Олексіюк, Юрій Оробець, Юрій Ширко, Ігор Юхновський, Борис Загрева, Олександр Устенко, Володимир Мойсик, Володимир Черняк, Павло Мовчан, Євген Жовтяк, Володимир Стрєтович, Ярослав Кендзьор, Андрій Шкіль, Олег Гуменюк, Олег Тягнибок, Степан Хмара, Олег Білорус, Михайло Павловський, Ігор Тарасюк, Роман Зварич, Георгій Манчуленко, Борис Беспалий, Валерій Асадчев, Рефат Чубаров, Іван Стойко, Олексій Івченко, Роман Ткач, Лілія Григорович, Ігор Осташ, Михайло Косів.

СПІЛЬНИЙ ВИСНОВОК
УКРАЇНСЬКИХ ТА ПОЛЬСЬКИХ ІСТОРИКІВ ЗА ПІДСУМКАМИ
ІХ-Х МІЖНАРОДНИХ НАУКОВИХ СЕМІНАРІВ
(Варшава, 5-11 листопада 2001 р.)

Українсько-польський міжнаціональний конфлікт на південно-східних землях Речі Посполитої (західноукраїнських землях): причини, перебіг, наслідки, висновки на майбутнє.
Українсько-польський конфлікт у роки Другої світової війни набув особливо драма-тичного характеру на Волині. У 1942 р. дійшло до перших акцій з боку українських націоналістів проти поляків, що працювали в сільськогосподарській адміністрації та лісництві. Ці акції поступово поширилися на польське сільське населення східних повітів Волині. Антипольські акції керівництво ОУН обґрунтувало прагненням всіх польських політичних сил повернути адміністрацію Польської держави на теренах Волині та Східної Галичини.
Навесні 1943 року після переходу до УПА української поліції, що перебувала на німецькій службі, почалися бурхливі дії партизанських загонів українських націоналістів. У першій половині 1943 року бойовики ОУН і відділи УПА опанували значні терени Волині й усунули німецьку адміністрацію, залишивши під німецьким контролем тільки великі міста. Від весни 1943 року ОУН і УПА вдалися до масових антипольських акцій - спочатку у східних повітах Волині, а згодом у центральних і західних. Перебіг подій засвідчував, що рішення про екстермінацію (за термінологією польських істориків) польського населення могло бути схвалене проводом ОУН весною 1943 року.
Польське підпілля на Волині, що перебувало в стадії організації, не могло надати допомогу польському населенню. Радикальні заходи були вжиті Командуванням Волинського округу АК і Окружною Делегатурою уряду тільки в другій половині 1943 року, тобто зі значним запізненням і після масових вбивств польського населення в західних повітах Волині.
На III Надзвичайному зборі ОУН 21-25 серпня 1943 р. було частково змінено засади і гасла щодо зменшення напруги в українсько-польських відносинах. Усе ж на католицькі свята Різдва Христового 1943 р. на Волині прокотилася нова хвиля вбивств.
У польсько-українському конфлікті, кульмінація якого припадає на 1943 рік, польське населення було стороною, що оборонялася. В середині 1943 року сили УПА складали близько 20 тис. чоловік, а наприкінці 1943 року досягли 35-40 тис. (без "Самооборонних кущових відділів"). Натомість польські партизанські відділи, організація яких почалася в другій половині липня 1943 року, нараховували тільки 1300 осіб. Лише створення в січні 1944 року 27 Волинської дивізії піхоти АК, призначеної для боротьби з гітлерівцями в рамках плану "Бужа", оберегло значну частину польського населення.
На початку 1944 року антипольські акції ОУН і УПА поширилися на Східну Галичину. Командування Львівського, Тернопільського і Станіславівського округів АК за зразком Волині зосередило свою діяльність на організації самооборони, а наприкінці березня 1944 року почало створювати партизанські відділи, котрі взяли на себе тягар боротьби з УГІА. З приходом радянської влади на східні терени Галичини до створюваних так званих "істребітєльних" батальйонів залучалися передусім поляки, що ще значно загострило українсько-польські відносини.
Політично-військова стратегія ОУН і УПА передбачала реалізацію наступних головних завдань: організацію військових відділів ОУН на теренах Волині і Полісся, а потім у Східній Галичині; опанування якнайбільших теренів Волині, усунення з них німецької адміністрації; створення основ української адміністрації, підпорядкованої ОУН і УПА; підпорядкування всіх партизанських відділів керівництву ОУН-Б (у тому числі відділів Т. Бульби, ОУН-М, не зупиняючись перед застосуванням сили); усунення або знищення польського елементу на Волині і в Східній Галичині як перешкоду українських прагнень до незалежності.
Польсько-український конфлікт приніс багато жертв і спричинив великі матеріальні збитки. Попередні підрахунки втрат опубліковані в доповідях семінару в томах "Польща - Україна: важкі питання". У доповідях також зазначається, що дії бойовиків ОУН і відділів УПА проти польського населення вражають своїм розмахом, у кількості жертв з обох сторін немає симетрії, але це не може нам заступати того факту, що і з українського боку були численні невинні жертви, зокрема на Холмщині.
Окрім людських втрат, польське населення зазнало величезних матеріальних збитків. Уціліле населення було змушене залишити рідні сторони, значну кількість поляків окупанти вивезли на примусові роботи до Німеччини.
Українсько-польський конфлікт супроводжувався падінням моральних норм, що випливали з християнських цінностей. Проти кривавого конфлікту між українцями і поляками виступав митрополит Андрей Шептицький.
Трагічні події на Волині і в Галичині в 1942-1944 рр. зміцнили стереотипи українця і поляка, що виникли значно раніше. У свідомості поляків утвердився стереотип українця, збудований на почуттях кривди, ненависті, жорстокості, прагненні помсти.
Джерела польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни у нашому спільному минулому є наслідком давніх обопільних упереджень, завданих кривд. До причин конфлікту слід зарахувати: драматичну історію польського та українського народів у ХУІ-ХУШ століттях, заповнену особливо жорстокими селянськими бунтами і козацькими повстаннями, що придушувалися у потоках крові і залишили у свідомості багатьох поколінь задавнені незабуті взаємні кривди, також почуття соціальної несправедливості; досвід і висновки з програної українцями війни з Польщею в 1918-1919 рр., які вказували на Польщу як одну з головних перешкод у побудові незалежної України; неврегульовані загальнополітичні умови після Першої світової війни, що позбавили українців мати власну державність; національну політику II Речі Посполитої на східних територіях, що ґрунтувалася на засадах націоналізму й усунення інших національностей від участі в державному і громадському житті (справа автономії та самоврядування, проблема земельної реформи, освітня політика, порушення громадянських прав і свобод, репресій проти українців), яка не ліквідовувала давні суспільні конфлікти, а навпаки, їх загострювала; терористичну і саботажну діяльність УВО, а потім ОУН на території Польщі у міжвоєнний період; антипольську діяльність ОУН під час Другої світової війни, що виникла здебільшого з прийнятої ідеології інтегрального націоналізму Д. Донцова (опертої на зразки нацизму) і формувала свідомість українського суспільства в дусі ненависті до поляків як таких, що стоять на перешкоді незалежності України; підбурювану роль обох тоталітарних режимів - радянського і німецького - в підсиленні українсько-польського конфлікту; деморалізуючий вплив війни, яка спричинила велике моральне спустошення і відхід від норм соціальної поведінки, обумовив кривавий і злочинний характер конфлікту; безкомпромісні позиції польського уряду і керівництва ОУН у територіальному питанні.
Учасники семінару вважають, що український народ мав повне право прагнути до здобуття незалежності, проте методи і засоби, що застосовувалися ОУН і УПА проти польського, а також українського населення, не можуть бути виправдані. Не завжди мали виправдання польські акції проти українського населення.
Знання історії польсько-українських відносин потрібне обом нашим народам, особливо новим поколінням українців і поляків, котрі будуть будувати своє майбутнє. З метою подолання упереджень і усталених стереотипів у дусі поєднання і побудови добросусідських відносин є також і показ усієї правди про події на Волині і в Східній Галичині під час Другої світової війни. Це потрібне для того, щоб нез'ясовані до кінця факти не були джерелом недовіри й упередження, не тяжіли над нашими відносинами.

Українські історики: проф. Володимир Баран; доц. Гурій Бухало; доц. Володимир Дмитрук; проф. Богдан Заброварний; доц. Ігор Ільюшин; доц. Юрій Киричук; проф. Віктор Колесник; проф. Костянтин Кондраткж; проф. Станіслав Кульчицький; доц. Микола Кучерепа; магістр Віталій Макар; проф. Юрій Макар; проф. Степан Макарчук; доц. Віктор Матійченко; магістр Вікторія Оніщук; проф. Володимир Сергійчук; проф. Юрій Сливка; Євген Стахів; проф. Володимир Трофимович; проф. Михайло Швагуляк; доц. Ігор Цепенда.
Польські історики: проф. Анджей Айненкель; проф. Едмунд Бакуняк; д-р Ґжегож Грицюк; проф. Чеслав Гжеляк; проф. Збігнев Карпус; проф. Ян Кенсік; проф. Міхал Клімецький; д-р Здіслав Конечний; д-р Ришард Котарба; проф. Ґжегож Мазур; д-р Ґжегож Мотика; д-р Збігнев Польський; д-р Чеслав Партач; проф. Адцжей Пачковський; проф. Вальдемар Резмер; д-р Анджей Л. Сова; проф. Владислав Філяр; д-р Марек Ясяк.

До змісту журналу "Воєнна історія" № 3-4 за 2003 р.