"Воєнна історія" #3-4 за 2002 рік 

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

Трагедія 1941-го року

Віктор Король,
доктор історичних наук, професор кафедри Новітньої історії України Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Події Великої Вітчизняної війни, особливо її початок, часто були загероїзованими. Водночас маємо випадки безвідповідального втручання в історію тієї війни, коли під сумнів береться наша героїчна самосвідомість, тріумф і трагедія тих часів. Тому нині необхідно ще раз проаналізувати події тих часів, розповісти про замовчуване і поставити нові акценти.
22 червня 1941 року о 3 годині 30 хвилин 190 німецьких та союзних дивізій без оголошення війни вдерлися на територію Радянського Союзу. Близько 5,5 млн. солдат і офіцерів почали боротьбу проти СРСР. На їх озброєнні було 3.580 танків, 47.000 гармат і мінометів, 2.740 літаків (без урахування авіації союзних країн, що налічувала майже тисячу одиниць техніки). У лавах радянської армії перебувало на початку війни близько 5,4 млн. чол. За перші тижні війни її чисельність зросла ще на 3.5 млн. солдатів1. Радянські війська тільки у західних прикордонних округах налічували 2,9 млн. солдатів і офіцерів, мали 9.200 танків, 8.450 літаків і 46.830 гармат і мінометів, а з урахуванням резервів -до 100.000 гармат і мінометів, 12.000 танків, з них 1.861 нових - КВ і Т-34, 18 тис. літаків, з них 3.700 нових типів. (Загалом на озброєнні Червоної армії було тоді 35.490 літаків, 22.600 танків і САУ)2. Навіть за не зовсім повними даними співвідношення сил у смузі Київського Особливого Військового округу (КОВО), який прийняв на себе основний удар на Україні, перевага була на боці Червоної армії. Радянські війська мали 58 дивізій (867,7 тис. чол.) проти 36 (730 тис. чол.) у ворога, 13.634 гармат і мінометів проти 9.700 у німців, 761 танк Т-34 і КВ та 3.440 танків Т-26 і БТ-7 проти 210 середніх і 540 легких танків вермахту та 2.256 літаків, в основному нових типів, проти 800 у "люфтваффе"3.
Слід також зазначити виняткову хоробрість і мужність наших солдатів у перші години і дні війни, про що маємо багато свідчень. Назавжди увійшли в історію війни своїм героїзмом воїни 90-го прикордонного загону під командуванням майора М. Бичковського. О 4 годині 22 червня загін на 45-кілометровій дільниці кордону від села Коритниця до Кристинополя прийняв нерівний бій. Три доби билися воїни до останнього бійця. Геройськи билися воїни 17-ї прикордонної застави під командуванням лейтенанта Ф. Моріна. Захищаючи кордон у Рави-Руської, вони знищили сотні гітлерівців. Серед захисників Брестської фортеці було 17 уродженців Полтавської області. Досить сказати, що попри несприятливу ситуацію в повітрі, радянські льотчики тільки за 22 червня збили 200 ворожих літаків, а старший лейтенант І. Іванов і молодший лейтенант Л. Бутелін повторили подвиг легендарного П. Нестерова, коли таранили ворожі літаки.
Але за перші три тижні війни, незважаючи на мужній опір радянських солдатів, ворожі війська просунулися на сотні кілометрів вглиб нашої території. Червона Армія втратила 3.500 літаків, 6.000 танків, понад 2.000 гармат і мінометів. Катастрофічної поразки зазнали понад 100 дивізій (три п'ятих військ, що перебували у західних прикордонних округах). До ворога потрапили 200 складів - половина, що належала військовим округам і Наркомату оборони. Матеріальні втрати становили близько 80% ручного озброєння (гвинтівок і кулеметів). Німці захопили на складах 5 млн. 400 тис. із 7 млн. 600 тис. гвинтівок, 191 із 240 тис. кулеметів4. Тому солдатам видавалося на день активних боїв півтори обойми патронів, по одній кулеметній стрічці, по чотири снаряди на гармату, що було недостатньо навіть для відбиття однієї атаки ворога. Крім того, гвинтівкою у перших боях був озброєний лише один з трьох воїнів, а інколи і один з п'яти. Все це, певною мірою, свідчить і про те, що частина радянського командування, яка змінила своїх репресованих колег, дійсно готувалась до війни "на ворожій території" і "малою кров'ю". Тому і були так близько від кордону дислоковані військові склади із озброєнням стратегічного значення. Крім того, радянське керівництво не спромоглося ефективно використати час, виграний укладенням із Німеччиною Пакту про ненапад 1939 року, для посилення боєздатності Червоної Армії, зміцнення воєнної економіки, вироблення концепції майбутньої війни і відповідного корегування воєнної доктрини. Було знято з озброєння і виробництва 45- і 76-міліметрові протитанкові гармати, хоча їх снаряди пробивали броню середніх і легких німецьких танків. З великим запізненням були запущені у серійне виробництво танки КВ і Т-34, реактивні установки БМ-13 ("Катюші"). Як результат, протягом двох перших тижнів війни до фашистського полону потрапили 329 тис. червоноармійців і командирів5. А на 26 серпня 1941 року німецький вермахт захопив 1300 тис. військовополонених6.
За словами маршала Г.К. Жукова, сказаними в кінці його життя, "ми вступили у війну, ще продовжуючи бути відсталою в промисловому відношенні країною у порівнянні з Німеччиною". Досить сказати, що у 1940 р. в СРСР парк верстатів становив 1 млн.700 тис. одиниць, а в Німеччині - 2 млн. У виробництві металопрокату німці теж були попереду: 20 млн. тонн проти 13 млн. СРСР. Алюмінію ж Німеччина мала у 5 разів більше. А, наприклад, прокату ми у 1940 р. мали на 200 тис. тонн менше, ніж у 1938 р., тобто 13,1 проти 13,3 млн. тонн. А напередодні війни той же Жуков, очолюючи Генеральний штаб, сліпо виконував вказівки Сталіна. Свідченням цього є його телеграфне повідомлення командуючому Київським особливим військовим округом М.П. Кирпоносу від 10 червня 1941 р.: "Начальник погранвійськ НКВС УРСР доніс, що начальники укріплених районів отримали вказівку зайняти передпілля... Такі дії можуть негайно спровокувати німців до збройного зіткнення... Розпорядження негайно відмініть і донесіть, хто конкретно дав таке самочинне розпорядження"7.
Це було однією з причин, того, що війська Південно-Західного фронту у прикордонній битві вздовж рубежу Луцьк - Броди - Рівне - Дубно втратили 3.464 танки з 4.2018.
Попри героїзм наших воїнів у цій великій прикордонній битві, яка істотним чином вплинула на всі подальші бойові дії, в тому числі і на хід оборони Києва, відзначимо прорахунки командування Південно-Західного фронту на чолі з М.П. Кирпоносом. Це і несвоєчасне приведення військ у бойову готовність; і нереальність планів прикриття, де проявилися прорахунки в оцінці сил і задумів дій противника, що призвело до невигідного розміщення війська і оперативного розташування; і слабка організація бойових дій армій прикриття; невміле управління військами.Несподіваним для командування Південно-Західного фронту виявився і напрямок головного удару противника. Виходячи із оцінки театра воєнних дій (характер місцевості, наявність доріг, конфігурація лінії фронту) М.П. Кирпонос і його штаб дійшли висновку, що ворог основні сили зосередить на львівському напрямі. Насправді група армій "Південь" завдала головний удар північніше Львова на луцькому напрямі.
Наслідки цих помилок вкрай негативно позначилися як на обороні Києва і певною мірою спричинили її трагічний фінал, так і на ході всіх воєнних дій. Значною мірою ряд вищезгаданих помилок з М.П.Кирпоносом повинен розділити його попередник на посаді командуючого КОВО - Г.К. Жуков, який в ті часи був прихильником теорії війни на чужій території і малою кров'ю, хоча пізніше він цього не афішував. Саме Г.Жуков напередодні війни разом з начальником Розвідувального управління Червоної армії П.Голіковим став активно насаджувати у військах думку про те, що Німеччина не збирається нападати на СРСР в 1941 р., позаяк її війська готуються до десантної операції проти Англії. Та ж частина з них, яка зосереджувалася на наших кордонах, нібито була відведена сюди на відпочинок, зокрема через загрозу постійних бомбардувань англійською авіацією. В основі всього цього лежала так звана "Югославська схема", підготовлена берієвською розвідкою на основі даних своєї агентури в Югославії. Ця схема сподобалася і Сталіну. Тому намагання попередника Голікова І.Проскуріна спростувати цю схему і показати, що війна уже на наших кордонах і Німеччина от-от нападе на СРСР, скінчилися для нього розстрілом. Звичайно, пізніше у своїх спогадах Г.Жуков делікатно оминув ці сторінки своєї біографії.
Свідченням намагання випередити ворога і завдати випереджувальний удар по ньому є і роль Г.Жукова у підготовці документа в одному екземплярі за участю С.К. Тимошенка і О.М. Василевського (тоді начальника оперативного управління Генштабу Червоної армії). Документ підготовлено на імя Сталіна не пізніше 15 травня 1941 року. В ньому говориться: "Доповідаю на ваш розсуд міркування щодо плану стратегічного розгортання збройних сил Радянського Союзу на випадок війни з Німеччиною та її союзниками.
Нині Німеччина має розгорнутими майже 230 піхотних, 22 танкових, 20 моторизованих, 10 (виправлено: 13) повітряних і 4 кавалерійських дивізій, а всього майже 286 (виправлено: 287) дивізій.
Із них на кордонах Радянського Союзу, станом на 13.5.41 р., зосереджено до 94 (виправлено: 96) піхотних, 13 танкових, 12 моторизованих і 1 кавалерійська дивізій, а всього 123 (виправлено: 120) дивізії.
Передбачається, що... Німеччина у разі нападу на СРСР зможе виставити проти нас до 144 (виправлено: 137) піхотних, 20 (виправлено: 19) танкових, 18 (виправлено: 15) моторизованих, 2 (виправлено: 4) кавалерійські дивізії, а всього до 189 (виправлено: 180) дивізій...
Імовірніше всього, головні сили німецької армії... усього до 100 дивізій будуть розгорнуті на південь від Дембліна, щоб завдати удару у напрямку Ковель-Рівне-Київ. Цей удар, очевидно, буде супроводжуватися ударами на північ зі Східної Прусії на Вільно, Ригу. А також короткими концентричними ударами з боку Сувалки і Бреста на Волковиськ, Барановичі... Імовірні союзники Німеччини зможуть виставити проти СРСР:
Фінляндія - 15 пд, Румунія - до 25 пд. Зважаючи на те що Німеччина тепер тримає свою армію відмобілізованою, із розгорнутими тилами, вона має можливість випередити нас у розгортанні і завдаванні можливого удару.
Щоб уникнути цього, вважаю за необхідне ні в якому разі не віддавати ініціативи в діях німецькому командуванню, ВИПЕРЕДИТИ противника у розгортанні і атакувати німецьку армію в той момент, коли вона буде перебувати в стадії розгортання"9.
Під цим документом надруковані прізвища Жукова і Тимошенка, але відсутні самі підписи авторів. Як згадував Г.Жуков, вони з С.Тимошенком не підписали цей документ, вирішивши спочатку доповісти Сталіну. Останній розцінив це як спробу спровокувати німців.
Але, не зважаючи на цю обставину Жуков у своїх подальших діях, керуючись вищезгаданою директивою як начальник Генштабу Червоної Армії, орієнтував М.П. Кирпоноса і його штаб, що вірогідний головний удар противника буде спрямовано саме на війська КОВО. Це й призвело до прийняття М.П. Кирпоносом і штабом КОВО до згаданих вище помилкових рішень. А це, в свою чергу, вкрай негативно позначилося на всьому ході початкового періоду війни.
Згідно з версією "вождя народів" Й.Сталіна, катастрофічна ситуація на радянсько-німецькому фронті була спричинена тим, що ворог начебто напав зненацька. Однак, про підготовку фашистської Німеччини до війни радянське керівництво регулярно інформувалося. Але сталінська верхівка ігнорувала інформацію Р.Зорге, якого вважали агентом-двійником Л.Треппера, який був керівником майже всієї радянської розвідки в Європі та багатьох інших. Досить лише згадати записку керівника військової розвідки П.Голікова, розіслану у всі ланки розвідки після повідомлення Л.Треппера про наближення війни: "Всі документи, що вказують на близький початок війни, повинні розглядатися як фальшивки, які походять з британських, або навіть німецьких джерел"10.
Радянській стороні інформацію про підготовку Німеччини до війни надсилав Віллі Леман -начальник контррозвідувального відділу гестапо. В 1941 році Леману доручається контроль за забезпеченням безпеки будівництва воєнних об'єктів. 19 червня 1941 року Леман в останній раз вийшов на зв'язок з радянською резидентурою, передавши повідомлення про точну дату нападу на СРСР. У 1942 р. Центр посилає свого агента Бека для відновлення зв'язку. Але його заарештувало гестапо і довідалося, що він ішов на зв'язок з Леманом. Після допиту радянського зв'язкового Лемана пізно увечері викликали на роботу, з якої він уже ніколи не повернувся. Його розстріляли в підвалі гестапо.
Один із керівників держбезпеки СРСР генерал І.Суслопаров, який у своїх спогадах заявляє, що він регулярно попереджав керівництво країни про загрозу нападу Німеччини на Радянський Союз, ні словом не обмовився про одну із своїх радіограм, яка показує його діяльність у зовсім іншому світлі: "21 червня 1941 року, як стверджує наш резидент Жильбер, якому я, само собою, аніскільки не повірив, командування вермахту закінчило перекидання своїх військ на радянський кордон і завтра, 22 червня 1941 року, раптово нападе на Радянський Союз". Красномовною є резолюція Сталіна червоними чорнилами: "Ця інформація є англійською провокацією. Довідайтесь, хто автор цієї провокації, і покарайте його"11.
Не можна не згадати про подвиг керівника інформаційного відділу розвідки підполковника В.Новобранця, який всупереч Сталіну, Жукову та Голікову, ризикуючи життям, розіслав у війська розвідзведення № 8, де йшлося про концентрацію на кордонах ворожих військ. Маловідомою є його подальша доля. За самовільну передачу військам інформації про концентрацію німецьких військ на нашому кордоні В.Новобранця за наказом Жукова було знято з посади і під охороною направлено до одеського санаторію ГРУ, в якому "ліквідовували" тих розвідників, які чимось провинилися. Від неминучої смерті його врятував початок війни. Потім він командував розвідкою 6-ї армії Південно-Західного фронту, яка разом з 12-ю армією була оточена під Уманню в серпні 1941 року. Наслідок - полон в числі 103 тис. обеззброєних воїнів. Надалі - страшні будні таборів для військовополонених. В останній рік війни - організація повстання в одному з них уже на території Норвегії, де він опинився. З в'язнів було створено перший радянський батальйон, який, перетворившись у полк, а потім у дивізію, рушив на визволення інших таборів. Поступово разом з норвезькими силами Опору була визволена вся країна. За це - 10 років таборів від радянської влади. В 1954 році члени норвезької делегації, які перебували з візитом у Москві, поцікавилися його долею у Голови Ради Міністрів СРСР Г.Маленкова. В. Новобранця спеціальним літаком доставили в Москву, відновили в армії, присвоїли звання полковника і організували зустріч з норвезькими друзями. Його спогади не опубліковано і понині.
Було відкинуто і інформацію українського художника і розвідника М.Глущенка (агентурне ім'я "Ярема").
Ще в червні 1940 р. він повідомив про підготовку Німеччини до війни з СРСР. Радянська розвідка з штабу ВПС Німеччини 16 червня 1941 р. передавала керівництву держбезпеки, що всі приготування Німеччини закінчено, і війна може початися у будь-який час.
Таким чином, радянському уряду було заздалегідь відомо про підготовку фашистів до війни. І аж ніяк ворог не міг напасти зненацька, принаймні для вищого керівництва країни. В.Косик притримувався думки, що "радянський солдат не мав великого бажання воювати і захищати режим терору, якого він боявся"12. Але подвиги радянських солдатів на протязі війни не дають підстави для такого судження, їх героїзм і самопожертвування визнавали навіть вороги. Так, начальник Генерального штабу сухопутних військ Німеччини Ф.Гальдер у своєму щоденнику в записі від 24 червня 1941 р. занотував: "Слід зазначити завзятість окремих руських з'єднань у бою. Мали місце випадки, коли гарнізони дотів підривали себе разом з дотами, не бажаючи здаватися в полон"13.
Безперечно, скрутне становище на фронті на початку війни було спричинене не якимось одним фактором, а цілою низкою причин, головною серед яких були нічим не виправдані репресії проти командного складу Червоної Армії напередодні війни. На ослаблення командного складу Червоної Армії звернув увагу навіть Гітлер, перед нападом на СРСР заявивши на одній з військових нарад: "Червона Армія обезголовлена, 80% командних кадрів знищено. Вона послаблена, як ніколи. Це основний фактор мого рішення. Потрібно воювати, поки кадри не виросли знову"14. Гітлер почав війну саме тоді, коли Німеччина вважала себе достатньо підготовленою. І ні хвилиною пізніше.
Крім того, що світ побачив агресивність СРСР, вочевидь усім став відомий дійсний рівень підготовки Червоної Армії до війни. (Про це свідчили сотні тисяч загиблих і поранених, обморожених у фінській кампанії.) Фіни, знаючи прагнення радянського командування все брати "в лоб" (ця тактика була основною і протягом всієї Великої Вітчизняної війни), своєчасно за допомогою Англії, Франції і Німеччини побудували в епіцентрі майбутнього театру воєнних дій надзвичайно міцні залізобетонні укріплення - "лінію Маннергейма". У своїх спогадах колишній кулеметник-фін, який воював на лінії Маннергейма під Хоттиненом, згадує: "... А потім ланцюгами пішла ваша піхота. Вона йшла так густо, що ми не встигали перезаряджати стрічки. Ствол розжарився до червоного - і всі кулі потрапляли в ціль. А ваші солдати продовжували по штабелях трупів повзти вперед. Потім знову піднімалися з гвинтівками. На повний зріст, з одними гвинтівками... Наш унтер сказав: "Ці росіяни на біса хоробрі хлопці, але у них там, наверху, хтось певно здурів..."16 Нічим не можна виправдати того, що напередодні війни були демонтовані укріплення, розміщені на лінії старого державного кордону. Правда, замість них стали споруджуватися нові. але закінчити їх будівництво до початку війни не встигли. Військові склади були присунуті близько до кордону, і ворог зміг швидко їх захопити, про що йшлося вище, хоча буквально перед самим початком війни було прийняте рішення про будівництво нових, але виконати його вже не було часу. Так, наприклад, рішення про будівництво складів боєприпасів для КОВО було, затверджене лише 21 червня 1941 року17. До того ж, Сталін та його оточення підірвали оборону радянських військ цілою низкою дій, незрозумілих навіть досі. Втручанням у керування військовими операціями Сталін завдав величезної шкоди радянським воїнам.
Саме Сталін наказав на другий день війни направити на Україну у район Тернополя для допомоги командуючому Південно-Західним фронтом у керівництві військами начальника Генерального штабу Жукова. Маршала Шапошникова було послано на допомогу командуючому Західним фронтом у район Мінська, а першого заступника начальника Генерального штабу генерала Ватутіна - на Північно-Західний напрямок. Подібна практика призводила до дезорганізації керівництва військами. Величезної шкоди для Збройних Сил було завдано підозрілістю Сталіна щодо військових кадрів. На протязі лише чотирьох років, з 1937 по 1941 рр. в армії двічі скасовувалася єдиноначальність та вводився Інститут військових комісарів, що підривало дисципліну у військах і створювало невпевненість у власних діях військових командирів.
Але Сталіну потрібно було знайти винуватих у поразках на фронті, а також у тому, що величезна кількість радянських воїнів потрапила до ворожого полону. Був розстріляний командуючий Західним фронтом Д.Г. Павлов та його найближче оточення за "ганебне званню командира боягузтво, бездіяльність влади, відсутність розпорядливості, здачу противнику зброї без бою і самовільне залишення позицій". А насправді Павлов, що отримав свою останню посаду внаслідок сталінських репресій, коли мало місце багато переміщень серед командного складу, як і багато інших командирів радянської армії, не мав достатніх знань і досвіду для керівництва фронтом. Мало того, на нього та інших воєначальників переклали вину Сталіна і його оточення за непідготовленість країни до війни. На її початок війська округу мали всього 300 тонн пального, оскільки не передбачалося, що округ стане вирішальним театром дій. До того ж, як згадує заступник Павлова генерал І.Болдін, Сталін через наркома оборони Тимошенка до вечора 22 червня 1941 р. забороняв військовим відкривати вогонь по німцях. Нарком особисто зателефонував Болдіну вранці 22 червня і сказав: "Товариш Болдін, врахуйте, ніяких дій проти німців без нашого відома не розпочинайте. Ставлю до відома вас і прошу передати Павлову, що товариш Сталін забороняє відкривати артилерійський вогонь по німцях"18. А хіба Павлов чи Кирпонос були винуваті в тому, що до війни підготовка механіків-водіїв танків становила всього 5 годин практичного водіння, в той час як у вермахті - 50 годин! Тому наші танки виходили з ладу після першої - другої атаки, а німецькі - після 10-ї - 15-ї. Це теж одна ж причин того, що в згаданій вище танковій битві в перші дні війни в районі міст Луцьк-Рівне-Броди-Дубно Червона армія зазнала важких втрат.
А хіба були винні наші льотчики в тому, що їм відводилося на практичні заняття лише 9-10 годин? На нових ІЛах і ЯКах теж ніхто як слід не встиг політати. Пікіруючий бомбардувальник встигли освоїти близько 70% пілотів, а винищувач ЛАГГ - близько 20%. Причина - нестача пального, бо після початку війни СРСР з Фінляндією США ввели торгове ембарго на поставку Союзу стратегічних матеріалів.
Про ситуацію перших днів війни найкраще можуть засвідчить очевидці тих подій. Василь Павлов, заслужений льотчик-випробувач, відзначав, що "війна почалася дивно: три місяці ми були у бойовій готовності і зненацька в суботу, 21 числа, нам сказали: завтра вихідний день. Зняли бойове чергування, літаки зачохлили... Мені здається, тут була зрада. Так готуватися до початку війни - і зненацька дати вихідний день перед її початком". У результаті тільки 22 червня ворог знищив 1811 радянських літаків. З них у повітрі - 322. Цікаво, що в багатьох солдатів-прикордонників відносно дій радянського уряду були подібні висновки. Рядовий Провотар Георгій Іванович, що зустрів свій перший день війни на кордоні під Володимир-Волинським, згадував, що у ДОТах не було снарядів до гармат великого калібру і набоїв до гвинтівок. А з гармат, до яких були снаряди, вогонь вести було неможливо, оскільки ДОТи не обладнали системою вентиляції і після одного-двох пострілів з гармат приміщення укріплень заповнювалося димом, що робило неможливим перебування в них людей. І німецькі війська захопили оборонців ДОТів уже на другий день війни.
У солдатів гарнізонів цих укріплень збереглася тверда впевненість у тому, що вище командування "здало" їх фашистам. Ця впевненість збереглася і після завершення війни, оскільки до тих солдатів і офіцерів, які потрапили у полон під містом Володимир-Волинським, не було застосовано репресії після повернення їх з полону, як це було з багатьма іншими. Ті, хто потрапив у полон під цим містом і повернулися з ворожих таборів до рідних домівок, отримували урядові нагороди, в тому числі і ювілейні, після того, як називали у військкоматі місце, де їх захопили фашисти. Провотар Г.І. та його товариші вважали, що радянський уряд залишив їх у спокої, щоб прикрити свої прорахунки у війні. Схожої думки дотримувався й Старінов Ілля Григорович, котрий під час війни був помічником по диверсіях начальника Центрального штабу партизанського руху, командиром бригади спеціального призначення на Калінінському фронті. Він стверджував, що "... Сталін та його сподвижники - злочинці", що "радянський уряд у 1941 році зробив те, що не робили раніше жоден цар і жоден президент: безглуздо підставив сильну і непогано озброєну армію під жорстокий удар ворога"19.
Взагалі, через дії керівництва країни наші солдати ніби опинилися між молотом і ковадлом. З одного боку, перед ними були вороги, що загрожували їм смертю, а з іншого, позаду -військові трибунали, котрі, як тепер виявилося, часто виносили "помилкові" вироки. Причому Військові трибунали на початку війни були в кілька разів збільшені за чисельністю. Перед нападом фашистської Німеччини на територію України Військові трибунали існували у Київській, Вінницькій, Кам'янець-Подільській, Сталінській, Дніпропетровській, Харківській, Одеській областях. Відповідно до рішення, затвердженого ЦК КП(б)У за поданням голови ВТ військ НКВС Київського окружного воєнного юриста 1 рангу Васютинського від 26 червня 1941 року, діючі трибунали були збільшені, а також прийнято рішення про створення нових Військових трибуналів у Житомирській, Миколаївський, Полтавській, Ізмаїльській областях. Обкомам було надіслано вказівку про відбір кандидатур із складу судових працівників. Вже наявні трибунали збільшувалися на 2 чоловіки кожен, крім трибуналу Одеської області, що збільшився на одного чоловіка. Для заново створених трибуналів відбирали по 2 кандидати для кожного20.
28 червня 1941 року секретарю ЦК КП(б)У було віддано наказ про те, що у місцевостях, проголошених на воєнному становищі, потрібно створити постійні сесії діючих на Україні обласних трибуналів НКВС у складі трьох членів трибуналу. З цією метою військовому трибуналу військ НКВС Київського округу, що обслуговував усі ці області, крім західних областей УРСР, було доручено довести склад чинних Військових трибуналів до збільшеної штатної кількості. Військовий трибунал Округу мав бути збільшений до 12 чол. (було 6 чол.), трибунал Київської області до - 10 чол. (було 2 чол.), Одеської -до 10 чол. (було 2 чол.), Харківської, Вінницької, Дніпропетровської, Сталінської (Донецької) областей -до 7 чол. (було відповідно 1, 2, 1 та 1 чол.). А вже до 28 червня було підібрано 11 кандидатур згідно з наказом від 26 червня21.
Цікаво, що всі повідомлення про відбір кандидатів до Військових трибуналів передавалися, з огляду на терміновість справи, телеграфом. А списки відібраних до трибуналів людей передавались до відділу кадрів ЦК КП(б)У22.
Через систему Військових трибуналів було знищено, за даними заступника начальника особливого відділу НКВС СРСР Мільштейна на 10 жовтня 1941 року, 10.201 чоловік, більшість з яких просто розгубилися у перші дні війни23.
Причому діяльність військових трибуналів безпосередньо зумовлювалася кількістю наявних в'язниць. Наприклад, у донесенні прокурора Єндовицького зазначалося, що Військовий трибунал Воронізького гарнізону "безпідставно повертає багато справ на дослідження із суто формальних мотивів (не пронумеровані сторінки та ін.). З цих причин частина справ розглядається у військових трибуналах з великим запізненням: контингент ув'язнених під слідством надто завищений і в'язниці у Борисоглібську, Боброві, Россоші не приймають заарештованих"24. За таких обставин надзвичайно швидко розглядалась дуже велика кількість справ, що мало наслідком численні помилки. При чому у випадках, коли для перевезення в'язнів не було необхідної кількості транспортних засобів, їх страчували, особливо при наближенні ворога, без розгляду справ. Так, протягом 22-24 червня 1941 р. тільки у Львівських в'язницях було знищено 1808 в'язнів. Для ліквідації в'язнів у Золочеві зі Львова був направлений оперуповноважений тюремного відділення Арсеєв. Його було наділено необмеженою владою і повноваженнями знищити підслідних будь-якими способами. В Золочівській фортеці почалася справжня бійня. На той час, там знаходилося приблизно 1200 в'язнів... Через тиждень після початку війни енкаведисти покинули золочевську в'язницю, уганяючи із собою 621 в'язня. До міста евакуації - Сиктивкара доїхало всього 58 осіб. Решту було розстріляно по дорозі25.
Видання 16 серпня 1941 р. наказу Ставки Верховного Головнокомандування Червоної Армії №270 свідчило не тільки про важке становище на фронтах, а й про наявність великої кількості радянських військовополонених на початку війни. За наказом №270, слід було командирів і політпрацівників, котрі під час бою зривають з себе знаки розпізнавання і дезертирують або здаються у полон ворогу, вважати злісними дезертирами, сім'ї яких підлягають арешту"26. Всі вищі командири та комісари повинні були на місці розстрілювати подібних "дезертирів". Командири та комісари дивізій зобов'язані були зміщувати з посад командирів батальйонів та полків, котрі ховалися у щілинах під час бою, переводити їх у рядові, а при необхідності - розстрілювати на місті. Ці заходи, звичайно, не тільки сковували ініціативу командирів у військах, а й призводили до нічим не виправданої загибелі великої кількості офіцерів, яких на початку війни і так не вистачало. Тобто, наперекір істині, автори наказу №270 всю відповідальність за поразки поклали на воїнів, що опинилися в полоні. У наказі не розкривались головні причини, котрі поставили країну над прірвою, замовчувалось те, що більшість бійців у полон потрапляли пораненими або вичерпавши всі засоби боротьби. З цього приводу маршал Г.К. Жуков писав: "Що ж, вони були іншими людьми ніж ті, котрі потім увійшли до Берліну? Були з іншого тіста, гірші, боягузливіші? Як можна вимагати презирства до всіх, хто потрапив до полону в результаті усіх катастроф, що спіткали нас на початку війни?27 Одну з таких катастроф описує очевидець О.Захарченко:
"23, 24 і 25 вересня 1941 року - це непередавана картина жахливого, кривавого знищення людей і бойової техніки в селі Борщах, куди були загнані залишки наших армій. Непрохідні, непролазні болота не давали можливості прорватися нашим людям до Харкова, а якщо хто й проривався, то ворог його вже чекав на тому боці і знищував, або брав у полон. Тисячі трупів встеляли землю, небо було чорним від снарядних вибухів, пожежі, дихати було нічим, у повітрі пекельний шум і гуркіт від вибухів, стогонів і криків поранених, і вмираючих"28.
І от солдатів, які змогли уникнути таких жахів чудом, негайно передавали до згаданих вище трибуналів як таких, що побули в оточенні.
Не могли підняти бойовий дух радянських військ і загони НКВС, котрі стріляли у спину відступаючим. До того ж солдати деяких підрозділів НКВС своїми діями не лише не підтримували дисципліну у військах, а й фактично сприяли розкладу армії29.Про яку чітку організацію і взаємодію армії, НКВС трибуналів на початку війни можної вести мову, коли за нез'ясованих обставин гинули навіть генерали, які командували арміями і навіть фронтами! Досить сказати, що за час оборони Києва Південно-Західний фронт втратив 21 генерала, в тому числі командуючого фронтом генерал-полковника М.П.Кирпоноса, а Південний фронт - 9 генералів.
Говорячи про загибель М.Кирпоноса, слід зазначити, що вона і понині оповита таємницею. Його тіло 21 вересня 1941 року було знайдено біля с. Авдіївка червоноармійцем 21-го прикордонного полку Качаліним. У своїй доповідній після прибуття в Охтирку 6 жовтня 1941 р. на ім'я начальника комплектування 21-ї армії писав, що він "знайшов убитим генерала..., знаки розрізнення - чотири зірочки, у голові з лівого боку у скроневій частині у нього була вогнестрільна рана, з правого боку голова була пробита, мабуть, великим осколком. Оглядаючи труп убитого генерала, я побачив двох червоноармійців РСЧА на чолі з лейтенантом... Лейтенант доручив мені переглянути в убитого наявність документів. У боковій кишені френча я виявив партквиток, прочитав прізвище вбитого - Кирпонос...". А 7 жовтня 1941 р. М.Хрущов надіслав секретну доповідну записку на ім'я Сталіна про загибель генерал-полковника Кирпоноса30.
В цілому, за останніми підрахунками, число втрат Червоної Армії в 1941 році становить понад 7 мільйонів чоловік, з них близько 6 мільйонів слід віднести до категорії безповоротних31.
Так трагічно починалася німецько-радянська війна, яка ще і ще раз змушує всіх нас постійно пам'ятати про ту дорогу неоплатну ціну, яку заплатили народи Союзу, в тому числі і український, за перемогу над фашизмом.

Джерела
1 Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993. - С.106.
2 Король В.Ю. Історія України. - К., 1999. - С.270
3 Очерки истории Краснознаменного Киевского Военного Округа. - Изд. 3-е. - К., 1989. - С.140.
4 Король В.Ю. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 роках. - К., 2002. -С.30.
5 Трибуна. - 1992. - № 9. - С.36
6 Косик В. Назв. праця. - С.159.
7 Источник. - 1995. - № 2. - С.156; Великая Отечественная война Советского Союза 1941-1945. Краткая история. - М.,1965. - С.68.
8 Президентський вісник. - 2001. - 15 вересня.
9 Новая и новейшая история. - 1993. - № 4. - С.21, 26, 30.
10 Треппер Л. Большая игра. - М., 1990. - С.124.
11 Історія України. Документи. Матеріали. (Укладання, коментарі В.Ю.Короля). - К., 2001. - С.332-333.
12 Косик В. Назв. праця. - С.106.
13 Гальдер Ф. Военный дневник. В 3-х т. -Т.3. В двух книгах. -Кн. первая. - М., 1971. - С.37.
14 Король В.Ю. Історія України. - С.270.
15 Самсонов А.М. Вторая мировая война 1939-1945. - М., 1990. - С.102.
16 Атмода. - 1990. - 12 березня.
17 Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГОУ). - Ф.1. - Оп.16. - Спр.23. - Арк. 129.
18 Болдин И.В. Страница жизни. - М., 1961. - С.81.
19 Трибуна. - 1998. - № 7-8. - С.34.
20 ЦДАГОУ. - Ф.1. - Оп.16. - Спр. 48. - Арк.2.
21 Там само. - Арк. 6, 7.
22 Там само. - Арк. 5.
23 Король В.Ю. Історія України. - С.271.
24 ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 47. - Арк. 16, 17.
25 Історія України. Документи. Матеріали. - К., 2001. - С. 350.
26 Трибуна. - 1992. - № 9. - С.36.
27 Жуков Г.К. Каким мы его помним. - М., 1998. - С.90.
28 Державний архів Київської області. - Ф.4. - Оп. 2. - Спр. 4. - Арк.29-31.
29 ЦДАГОУ. - Ф.1. - Оп.23. - Спр.17. - Арк.2.
30 Там само. - Спр.18. -Арк.48-50; Історія України. Документи. Матеріали. - К., 2001. - С.344-345.
31 Король В.Ю. Військові втрати слов'янських народів СРСР у роки Великої вітчизняної війни (1941-1945) // Трибуна. - 2000. - № 9-10. - С.32.

До змісту журналу "Воєнна історія" #3-4 за 2002 рік