"Воєнна історія" #3-4 за 2002 рік 

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ, РЕЦЕНЗІЇ

Військове будівництво в Україні у ХХ столітті: історичний нарис, портрети. / За заг. ред. Кузьмука О.І. - Київ.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2001. - 448 с.

Розбудова незалежної, правової, демократичної України потребує розширення та поглиблення військово-історичних знань, з'ясування обставин виникнення та функціонування на її території різних збройних формувань, діяльності її яскравих постатей, які самовіддано служили своєму народу, дотримувались військової честі та гідності. Військово-історичний досвід необхідно аналізувати критично, не перетворюючи його в самоціль, а використовувати висновки з минулої історії для створення сучасних мобільних, добре озброєних Збройних Сил України. З цього погляду суттєво доповнює та поглиблює військово-історичні знання книга "Військове будівництво в Україні у ХХ столітті: історичний нарис, події, портрети".
У книзі показано, що попередниками українських військових формувань початку ХХ століття були військово-спортивні організації українців у Західній Україні. У травні 1900 р. в Галичині виникло гімнастично-пожежне товариство "Січ". Воно стало відроджувати українські національні традиції, зокрема славні традиції козацтва, близькі і зрозумілі особливо українській молоді.
Участь українських збройних формувань у Першій світовій війні, національно-визвольній революції переконливо довели, що для захисту держави потрібна масова добре підготовлена армія, оснащена ефективною зброєю та військовою технологією. У зв'язку з цим, автори книги аналізують військову політику Української Центральної Ради, Гетьманату П.Скоропадського, Директорії, показуючи як досягнення в цій сфері, так і фатальні помилки.
Прагнучи встановити та зміцнити радянську владу в Україні більшовики спиралися на створені ними ж військові центри, військові формування та сили Червоної Армії, чисельність якої наприкінці 1920 р. у розташованих на українських територіях частинах становила близько 1 млн. 200 тис. осіб. Але склад Червоної Армії лише частково відбивав національно-демографічну структуру населення республіки. За даними, оприлюдненими в березні 1921 р. на V Всеукраїнському з'їзді Рад, 85% особового складу Червоної Армії в Україні становили великороси, 6% - поляки, білоруси, татари, євреї, німці та ін. і лише 9% - українці. З ліквідацією "Зовнішніх фронтів" назрілою ставала проблема переведення Збройних Сил на умови мирного часу. На цьому етапі в Україні виступили націонал-комуністи, які вимагали розширення прав республіки у військовій сфері, прагнули розбудувати Українську Червону Армію. У процесі підготовки до утворення СРСР уряд УСРР запропонував передбачити право республік на формування національних військових частин і армій 7 республік.
Однак ці пропозиції української сторони були відхилені в Москві.
На прикладі військових частин, розташованих в Україні, розповідається про політику українізації, що проводилася серед червоноармійців. Разом з тим показано суперечливий характер цього важливого процесу: як свідчать фактичні матеріали, червоноармійці проявляли велику зацікавленість в оволодінні українською мовою. Однак мало місце гальмування з боку командного складу, розбіжність декларацій і реальної практики національної політики у військовій сфері.
Висвітлюючи військові події, що мали місце напередодні та в роки Великої Вітчизняної війни, автори показують, що помилки радянського керівництва у сфері економіки, політики та військового будівництва, культ особи Й.Сталіна, масові репресії негативно впливали на підготовку збройних сил і мали трагічні наслідки для країни. На основі фактичних матеріалів висвітлюється участь воїнів-українців у Червоній Армії в різних родах військ. У період Другої світової війни до 6 млн. мешканців України воювали в складі радянських збройних сил проти німецьких загарбників. Значне місце посідали уродженці України серед командного та начальницького складу Червоної Армії. У книзі наводяться прізвища маршалів та генералів, які командували фронтами і були вихідцями з України. Із загальної кількості 7 млн. нагород, вручених радянським воїнам за мужність та відвагу, виявлених в боях із німецько-фашистськими загарбниками українці та мешканці України отримали 2,5 млн. орденів та медалей. Важливою подією в контексті військового будівництва в Україні за часів Другої світової війни стало утворення в лютому 1944 р. Наркомату оборони УРСР, як органу управління військовими справами республіки. Приймаючи рішення про його створення, як відзначається в книзі, вище державне керівництво дбало про тимчасову політичну мету - засвідчити перед світовою громадськістю турботу центру про розширення прав союзних республік. Наркомат оборони України завершив свою вкрай обмежену діяльність уже в травні 1946 року.
У книзі розглядається рух Опору в Україні проти німецько-фашистських окупантів, зокрема стратегія і тактика партизанського і підпільного руху, а також збройна боротьба ОУН-УПА. Розглядаються етапи цієї боротьби, аналізується тактика партизанських з'єднань, зокрема тих, якими командували О.М.Сабуров, О.Ф.Федоров, С.А.Ковпак. Антинацистський рух Опору в Україні мав різні форми і тактичні прийоми. Діючи у надзвичайно складних умовах людиноненависницького режиму, радянські підпільники і партизани протидіяли військовим та економічним заходам гітлерівців, завдавали їм відчутних втрат, чим об'єктивно сприяли перемогам Червоної Армії. Заслуговують уваги також сторінки книги, де йдеться про українські формування в арміях інших воюючих держав. Громадяни України і представники численної української діаспори брали участь у складі регулярних і нерегулярних збройних формувань. На прикладі української діаспори, що перебувала у Канаді, США, Франції, Польщі, Чехії, Румунії показано, що доля українців складалася по різному: часто вони стояли по обидві сторони фронту. Поява перших військових одиниць у стані Німеччини пов'язана зі спробами керівництва ОУН започаткувати збройні відділи, які за воєнних умов мали б забезпечити реалізацію ідеї української державності. Цю обставину використали німецькі спецслужби, сподіваючись за допомогою українців створити систему інформації, підготувати з них перекладачів, а також організаторів підпільно-диверсійних дій. У зв'язку з цим у книзі аналізується процес формування та бойова діяльність українських батальйонів "Роланд" і "Нахтігаль". Сподівання проводу ОУН(б) на те, що збройні відділи під егідою третього рейху стануть військовими осередками суверенної України, виявилися марними. Не допускаючи щонайменшої автономності українських бойових одиниць, гітлерівські генерали підпорядкували їх досягненню власних військово-політичних цілей на сході. Після поразки під Сталінградом представники окупаційної адміністрації та вищі сановники у Берліні стали організовувати у квітні 1943 р. українське військове формування, яке з пропагандивною метою називалося добровольча дивізія військ СС "Галичина", що наприкінці війни стала Першою дивізією Української Національної Армії (УНА). Пізнавальне значення рецензованої книги й у тому, що в ній вміщено біографії видатних військових діячів, які, ставши помітними особистостями, багато зробили для військового будівництва на території України. Зокрема, йдеться про військове (морське) будівництво часів національно-визвольної боротьби1917-1921 рр. та уряду Української Народної Республіки в екзилі, про визначних військових діячів радянського періоду на території України. Винятково великі та відповідальні завдання стоять у розбудові Збройних Сил незалежної України.
Автор справедливо наголошує, що становлення незалежної України розпочалося з створення та розбудови її Збройних Сил, з формування нормативно-правової бази, з прийняттям Воєнної доктрини, в якій розкривалася офіційна позиція держави щодо запобігання війнам і військовим конфліктам, визначались пріоритети розбудови армії, організації протидії можливим воєнним загрозам. Відмінною ознакою Воєнної доктрини України став її оборонний характер. Істотним аспектом сучасного військового будівництва стала Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року. Позитивним аспектом реформування стало запровадження цивільного контролю над армією, збільшення відкритості її для суспільства, ліквідація відчуження між Збройними Силами та іншими державними структурами, міжнародне співробітництво українського військового відомства.
На сторінках книги знаходимо відомості про зміну структури військових формувань, про назву нових видів озброєння. Частково розповідається і про напрямки та зміст виховної роботи в армії на різних етапах її діяльності. Разом з тим бажано було б прочитати про взаємодію політики і воєнної стратегії, про соціальне забезпечення офіцерів та рядових воїнів в різні часи їх життєдіяльності.
Загалом рецензована книга розкриває напрямки військового будівництва в Україні. Вона стане в нагоді слухачам військових навчальних закладів, воїнам Збройних Сил України, студентам, усім хто цікавиться історією України.
Шевчук В.П.,
доктор іст. наук, професор

Сергій Литвин. СУД ІСТОРІЇ. Симон Петлюра і петлюріана. - Київ.: Видавництво імені Олени Теліги., 2001. - 640 с.

Монографія Сергія Литвина присвячена актуальній і складній темі, що зумовлено передовсім самим об'єктом дослідження. Адже Симон Петлюра виступає не лише як масштабна, а й як одна з найсуперечливіших постатей в історії України ХХ століття. Рецензована праця є першим узагальнюючим дослідженням про життєвий шлях, громадсько-політичну, військову та державотворчу діяльність С.Петлюри - Голову Директорії, Головного Отамана військ Української Народної Республіки, лідера національно-визвольної боротьби українського народу в еміграції, після поразки революції 1917-1920 рр., до трагічної загибелі в 1926 році.
Безсумнівним є те, що монографія С.Литвина підводить риску в справі остаточного утвердження в українській історіографії наукової "петлюріани", як напрямку у вивченні цілої епохи - доби визвольних змагань.
Завдання поставлене в монографії було для дослідника вельми нелегким, враховуючи стоси фальсифікацій, наклепів, упереджених оцінок, якими була наскрізь просякнута історіографія тоталітарної доби навколо особи С.Петлюри і всього періоду української національної революції,і що відлуння цієї брудної роботи даються взнаки і до сьогодні. Проте автор завдяки володінню методикою історичного дослідження, глибокому знанню фактичного матеріалу, умінню знайти, вичленити, систематизувати головне, крок за кроком досліджуючи багатогранну теоретичну і практичну діяльність С.Петлюри, рішуче відсікаючи все штучне, суб'єктивне і відверто брехливе, зумів дати максимально правдиву оцінку постаті Голови Директорії, Головного Отамана військ УНР.
Увівши до наукового обігу нові, ним самим віднайдені документи і матеріали, як у вітчизняних так і зарубіжних архівах, автор формулює власні підходи, власне бачення подій, веде аргументовану полеміку з опонентами. Сміливо і аргументовано С.Литвин у своїй праці спростовує численні стереотипи, негативні кліше щодо особистості С.Петлюри, а з другого боку - нівелює надмірну ідеалізацію цієї постаті.
У книзі зроблено спробу виявити і дослідити вплив, який справила особистість С.Петлюри на перебіг історичного процесу, зокрема на хід визвольних змагань 1917-1920 рр.
Прискіпливе вивчення великого масиву літератури і джерел дозволило автору відповісти на питання, ким був Симон Петлюра в історії України.
Монографія складається із вступу, одинадцяти розділів, післямови, хронології основних дат життя і діяльності С.Петлюри, іменного покажчика, географічного покажчика і списку використаних джерел і літератури.
Автор здійснив ґрунтовний історіографічний огляд з досліджуваних проблем. Прискіпливо і водночас об'єктивно аналізуються численні праці різних політичних напрямків та наукових шкіл, що дозволило автору у значній мірі демонтувати застарілі історіографічні схеми та підходи, відкинути стереотипи, що супроводжували постать С.Петлюри всі минулі десятиліття.
Заслугою вченого є розгляд ще малодослідженого в історіографії дореволюційного періоду діяльності С.Петлюри. Однак лише побіжно показано його внесок у громадсько-політичне життя України, журналістську, публіцистичну працю. Проте, на наш погляд, дослідження виграло б, якби в ньому докладніше була проаналізована багатогранна журналістська діяльність С.Петлюри, що дозволило б краще зрозуміти становлення його як громадянина, державника, військового діяча.
Значне місце в книзі присвячено розгляду недостатньо дослідженої і занадто фальсифікованої участі С.Петлюри у першій українсько-більшовицькій війні, його провідній ролі у ліквідації більшовицького повстання у Києві, епіцентром якого був завод "Арсенал", спростуванню звинувачень більшовицької історіографії про нібито жорстокі розправи петлюрівців над арсенальцями.
Цілком можна погодитись, що в результаті протигетьманського повстання і, великою мірою, завдяки державницькому чину С.Петлюри була відновлена попередня форма державного ладу - Українська Народна Республіка" /с. 219/. Проте розглядаючи участь С.Петлюри у протигетьманському повстанні, автор, на наш погляд, робить надто категоричний висновок, що "Петлюра не прийняв контрреволюційного перевороту та встановлення маріонеткового врядування гетьмана П.Скоропадського ..." /с.220/. Адже в тексті монографії немає подібних твердженнь С.Петлюри про контрреволюційність та маріонетковість гетьманського уряду.
Центральною проблемою, широко розкритою в монографії, є діяльність С.Петлюри на посту Голови Директорії та Головного Отамана військ УНР. Тут автор виділяє державотворчу працю С.Петлюри, спрямовану на зміцнення та розбудову української держави, період збройної боротьби за незалежність, а також відому Варшавську угоду 1920 року.
Актуальним є потрактування автором Варшавського договору між УНР та Польщею від 21 квітня 1920 р., за яким Польща визнавала право України на незалежне державне існування, а Директорію - за верховну владу УНР. С.Литвин спростовує оцінки про помилковість союзу з Польщею, одноосібність і поспішність С.Петлюри в ухваленні договору. "Попри всю контроверсійність оцінок Варшавського договору в історіографії, - відзначається в монографії, - безсумнівним є те, що він був єдиним можливим кроком на шляху продовження збройної боротьби українського народу проти більшовицького поневолення і за встановлення української державності" /с.400/. Вірогідно, що відлуння того договору є нинішнє плідне співробітництво між Україною і Польщею, яка першою у світі визнала Україну як незалежну державу.
Автор відстежує складні проблеми, пов'язані з отаманщиною, вважає, що про неї слід говорити, як про вияв охлократії, "бунт мас", який спритно використовувався більшовиками у боротьбі проти УНР. І хоча Головний Отаман та керівництво армії УНР з явищем отаманщини фактично не впоралися, проте С.Литвин робить висновок про "поступовий перехід від анархії і отаманщини через революційний романтизм і експериментування до справді професійного, єдиного військового організму, який відповідав би вимогам війни і можливостям держави" /с.297/.
У книзі спростовуються вигадки щодо владних повноважень С.Петлюри, звинувачення його у диктаторстві, навпаки, наводяться факти про демократичність поглядів /в той воєнний час!/, поважання ним основ парламентаризму. Автор звертає увагу на одвічні супутники влади - боротьбу між її гілками: Директорією та урядом /як це перекликається з протистоянням гілок влади сьогодні!/.В дослідженні відзначається, що С.Петлюра сформулював цілісну концепцію церковного будівництва. Кінцеву модель помісної церкви він бачив у формі Київського патріархату, що було здійснено в Україні вже після здобуття незалежності.
Безперечний інтерес становлять розділи книги, присвячені діяльності С.Петлюри в еміграції, а саме: "Симон Петлюра і Армія УНР в умовах інтернування", "Лідер державних сил української еміграції" та "Убивство Симона Петлюри: причини і наслідки". Автор заклав підвалини дослідницької роботи у подоланні стереотипів в оцінках еміграційного періоду армії УНР. На основі ретельного аналізу, в основному, зарубіжних архівних матеріалів, віднайдених автором у Парижі, Мюнхені і Варшаві, в книзі об'єктивно висвітлені надзвичайно тяжкі умови перебування армії УНР на чужині, самовіддану боротьбу армії та її лідерів на чолі з С.Петлюрою за незалежність України, яка тривала з кінця листопада 1920 року до ліквідації таборів /літо 1924 р./. Досить згадати про ще до сьогодні малодосліджений Другий Зимовий похід, або ж Листопадовий рейд /1921 р./, який викликає неоднозначні оцінки в українській історіографії і детально розглянутий у рецензованій монографії.
Цікавий матеріал міститься в книзі про роль С.Петлюри в цей період у підтримці партизансько-повстанського руху в Україні. Автором дослідження фактично поставлена остання крапка в донедавна складній, дискусійній і дражливій проблемі вбивства С.Петлюри - чи було вбивство С.Петлюри "справою рук Кремля". Аналіз існуючих історіографічних та документальних джерел дозволив автору стверджувати, що С.Петлюра був вбитий з наказу Москви, агентом ГПУ С.Шварцбардом.
Чільне місце на сторінках своєї книги С.Литвин присвятив аналізові історіографічної спадщини С.Петлюри стосовно європейських погромів у добу УНР, враховуючи, що і сьогодні ця делікатна тема є предметом не лише наукових, а й ідеологічних дискусій і використовується певними силами для розпалювання міжнаціональної ворожнечі, намагаючись перекласти відповідальність за ці злочини проти євреїв на С.Петлюру.1 Як слушно зауважує С.Литвин, перекладання відповідальності за білогвардійські та більшовицькі погроми євреїв на С.Петлюру стало одним із найзручніших методів підриву української державності /с.511/. Проте автор аргументовано відкидає версію про причетність С.Петлюри до єврейських погромів, наводить архівні документи про антипогромну практику як самого С.Петлюри, так і Директорії загалом.
Цінність книги в тому, що в ній зроблено ряд висновків та узагальнень, які стосуються як місця С.Петлюри в українській історії, так і об'єктивної оцінки визвольних змагань 1917-1920 рр. Слушною є думка автора, що незалежна українська держава надто невиразно, мляво ідентифікує себе з УНР, не використовує її багатющий досвід, так само, як і досвід таких її керманичів, як Симон Петлюра. Більше того, діяльність С.Петлюри, явище петлюрівщини високі посадові особи держави продовжують тлумачити з позицій радянської історіографії, а відверті і приховані противники української державності, з числа політиків і науковців, і сьогодні пройняті ненавистю до цієї визначної постаті у шерензі борців за незалежність України*. Автор переконливо довів, що С.Петлюра став символом української державності, провідною політичною і військовою постаттю доби національно-визвольної боротьби 1917-1920 рр. Недарма запеклі вороги незалежності України назвали визвольний процес в добу національної революції - петлюрівщиною. Під проводом С.Петлюри український народ, хоч і на недовгий час, здобув державність, що стало історичним здобутком тієї епохи і тим джерелом, яке надихало наступні покоління на боротьбу за незалежність Батьківщини.
Цінність книги полягає в тому, що вона є не лише вагомим кроком уперед на шляху до об'єктивної, документально обґрунтованої оцінки ролі С.Петлюри у подіях 1917-1920 рр., а й дає можливість дослідникам визначити перспективні напрямки наукового дослідження цілої епохи в історії України першої чверті ХХ століття. Праця Литвина націлена у майбутнє, тісно пов'язана з розбудовою незалежної України. Адже чимало проблем державного будівництва за часів С.Петлюри доводиться вирішувати в наш час. Слід визнати, що сьогодні є стійкий попит на істину щодо нашого минулого. І вагомий внесок у задоволення цього попиту вносить книга С.Литвина.
"Суд історії" Симон Петлюра ще остаточно не виграв, проте звинувачувальний висновок, скомпонований проти нього ворогами українського народу, спростовується крок за кроком, і серед оборонців цього патріота України, легендарного Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР, який жертовно віддав життя справі визволення Вітчизни, чільне місце належить автору рецензованої монографії.
І насамкінець, виходові книги слід завдячувати Міністерству освіти і науки України, Інститутові досліджень модерної історії України в США та Фундації імені Симона Петлюри в Канаді, які надали фінансову підтримку.

Карпенко М.Ф.
доктор іст. наук професор

* Красномовним свідченням цього є, наприклад, твердження політолога професора Мирослава Поповича /газета "День" за 2 лютого 2002 року/, який ставить на одну дошку Талат-Пашу, одного з організаторів вірменської різні в Туреччині, вбивця якого був виправданий берлінським судом, і С.Петлюру.

Вєдєнєєв Д.В., Шевченко С.В. Українські Соловки. - К.: "ЕксОб", 2001. - 208 с.

Науковий збірник нарисів і статей історичної тематики українських вчених Дмитра Вєдєнєєва і Сергія Шевченка містить унікальні документальні розповіді про долю національних діячів, головно політиків, митців, військових, репресованих за часів тоталітаризму.
Автори не новачки в жанрі історичної публіцистики і мають з цієї проблематики солідний доробок. Знаний історик Юрій Шаповал сказав про них у передмові до книжки: "Сумлінні дослідники і надзвичайно енергійні, небайдужі люди, для яких минуле - не порох на архівних теках, а жива тканина історії, що її належить активно вивчати і трактувати. Саме таке розуміння, як мені здається, додає наснаги цим людям, стимулює їхню енергію в осмисленні того, що для себе називаю "важкою історією", тобто історією України доби тоталітаризму".
Кожне їх слово вивірене відповідними джерелами, бо за родом своєї роботи вони близькі до архівних джерел.
Кандидат історичних наук Дмитро Вєдєнєєв - майор Служби Безпеки України, начальник відділу науково-дослідної роботи, інформації та практичного використання документів Державного архіву СБУ. Він професійний історик, дослідник гострих проблем державно-політичного минулого нашої країни ХХ століття.
Сергій Шевченко, полковник СБУ, заступник начальника редакції СБУ, журналіст за фахом, очолював документознавчі пошукові експедиції, які наприкінці 90-х працювали в Архангельську, Петрозаводську й на Соловецьких островах..
Автори творчо поєднали фах історика і перо газетяра. Під їхнім пером факти і документи постають не нудним переказом, а живою цікавою розповіддю.
Їхня книжка "Українські Соловки" є своєрідним продовженням тритомного документального видання "Остання адреса: До 60-річчя соловецької трагедії", до появи якого у 1997-1999 рр. вони були причетні. Звичайно, назва книжки дещо умовна, бо йдеться в ній не лише про Соловки.
Рецензований збірник базується на документальних свідченнях з архівів спецслужб України і Російської Федерації і поділяється на дві частини - "Українські Соловки" і "За рядком архівних документів".
Перша частина більш публіцистична і розповідає про пошукові експедиції, що працювали на Соловках, в Архангельську, Республіці Карелія (Петрозаводськ, Медвеж'єгорськ, Сандармох). Звитяжна співпрацю українських і російських вчених та архівістів дала знахідки, які з'ясовують долі відомих і маловідомих діячів "Розстріляного Відродження", зокрема режисера, народного артиста Олександра Курбаса, драматурга Мирослава Ірчана, академіка Матвія Яворського, поета Миколи Зерова, письменників Євгена Плужника, Валер'яна Підмогильного, Григорія Епіка та багатьох інших. Для них останньою земною адресою стала розстрільна яма або тюремний лазарет. Про трагічні фінали їхніх доль донедавна не повідомляли навіть найавторитетніші енциклопедичні видання й довідники з історії України.
Друга частина збірника органічно пов'язана з першою саме зверненням до маловідомих або й недосліджених зовсім джерел - переважно до "таїни архівів" Служби Безпеки України, а також регіонального управління Федеральної служби безпеки Росії та Управління ФСБ Російської Федерації по Республіці Карелія. Вона насичена джерелами і висвітлює хресний шлях видатного українського політичного діяча і письменника, голови місії Української Народної Республіки у Чехословаччині Максима Славинського, начальника Генерального штабу Армії УНР, генерал-поручника Володимира Сінклера, дипломата Миколи Галагана, міністра закордонних справ УНР Андрія Ніковського, художника Ніла Хасевича, розвідника Юрія Скугара-Скварського, головнокомандувача Української Повстанської Армії Дмитра Клячківського (Клима Савура) та інших.
Автори не ідеалізують своїх героїв, а на основі історичної критики джерел скурпульозно реконструюють "білі" і "чорні" плями їх життєпису. За ретельним опрацюванням джерел Дмитро Вєдєнєєв і Сергій Шевченко уточнюють чи спростовують начебто вже давно відомі факти із життя своїх персонажів, докопуються до історичної правди. Звісно, від цього книжка тільки виграє.
Ще один позитив рецензованого збірника - це критичний джерелознавчий аналіз інших праць, зокрема спогадів Павла Судоплатова.
Книжка написана вишуканою мовою і читається легко, а драматизм біографій українських діячів надає їй інколи детективного забарвлення. Збірник ілюстровано унікальними фотографіями з особистих архівів Ігоря Гільбо, Юрія Дмитрієва, а також з архівів спецслужб.
Думаємо, що збірник буде цікавий вдумливому читачеві і він знайде в ньому відповіді на чимало болючих питань.

Ігор ВЕРБА,
доктор історичних наук

До змісту журналу "Воєнна історія" #3-4 за 2002 рік