Журнал "Воєнна історія" #3 (45) за 2009 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ,  ПОВІДОМЛЕННЯ

ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ В ОЦІНЦІ ПОДІЙ КОНОТОПСЬКОЇ БИТВИ 1659 року

Андрій БУЛЬВІНСЬКИЙ,
кандидат історичних наук, доцент

Наближення 350-ї річниці Конотопської битви привернуло додаткову суспільну увагу до цієї непересічної події української історії. Більше того, до фахової дискусії підключились й окремі державні інституції. Так, наприклад, 10 червня 2008 р. Міністерство закордонних справ Росії оприлюднило спеціальний коментар у зв’язку з підготовкою до відзначення в Україні 350-ї річниці перемоги у Конотопській битві.
На жаль, даний коментар спрямований на те, щоб приховати від громадськості суть подій та нав’язати фальсифіковану їх інтерпретацію, використовуючи перевірений спосіб замовчування подій.
У своєму коментарі МЗС РФ трактує події так: «Речь идет об одном из эпизодов бурного события периода середины XVII века – о битве у Сосновской переправы под Конотопом между войском, состоящим из крымских татар, казаков и поляков, и русским отрядом под предводительством князя Алексея Трубецкого, который вынужден был, понеся чувствительные потери, но отнюдь не будучи разгромленный, отойти к Путивлю. Сам же поход отряда А. Трубецкого был вызван необходимостью противодействия планам гетмана И. Выговского, нарушившего собственную клятву в верности Москве, включить часть украинских земель под названием Великое княжество Русское в состав Речи Посполитой».
У цій статті ми ставимо собі за мету дати об’єктивне трактування основних проблем, пов’язаних із Конотопською битвою, на основі архівних матеріалів.
Першою такою проблемою є питання, а з чого ж власне розпочалось протистояння між Військом Запорозькими та Московським царством, яке згодом вилились в українсько-російську війну 1658-1659 рр.
На нашу думку, це протистояння розпочалось зі зміни влітку 1657 р., ще за життя гетьмана Б. Хмельницького, політичного курсу Московської держави щодо України. В основі зміни курсу було глибоке невдоволення московського уряду тим, що до цього часу не встановлено реального контролю над територією Війська Запорозького, а українське керівництво в особі Б. Хмельницького, послідовно ухилялося від виконання положень договору 1654 р. про обмеження міжнародних відносин гетьманського уряду та збирання податків у царську скарбницю.
Суть нової політичної лінії царського уряду стосовно України полягала в недопущенні стабілізації державно-політичної системи України та укорінення незалежницьких традицій управління країною.
Основним протиріччям, яке призвело до українсько-московської війни в цілому та Конотопської битви зокрема, на нашу думку, було протиріччя між прагненням української правлячої еліти розбудувати національну державу та бажанням царського престолу бачити українські землі виключ­но невід’ємною складовою частиною Московської держави.
На нашу думку, у 1657 р. російська правляча еліта поставила перед собою такі завдання:
– реалізувати своє бачення угоди 1654 р., приєднавши Україну не лише фор­мально (статус номінального васалітету), але й фактично, встановивши військово-політичний контроль над її територією шляхом введення російських гарнізонів в українські міста та отримання можливості безпосередньо впливати на кадрову політику на козацькому владному Олімпі;
– покласти край існуванню самостійної, відмінної від московської, політики українського уряду;
– звузити владні повноваження гетьманського уряду щодо внутрішнього життя країни через їх перерозподіл на користь царських воєвод і міщанства та забезпечити собі прямий доступ до українських матеріальних, фінансових та людських ресурсів;
– витіснити козаків з південних районів Білорусії, де вони почали укріплюватись, складаючи конкуренцію росіянам.
Саме тому інформацію про смерть гетьмана Б. Хмельницького 27 липня 1657 р. у Москві сприйняли як сигнал до початку рішучих дій, спрямованих на закріплення своїх позицій в Україні.
Яким же чином розпочав діяти царський уряд для реалізації своїх цілей.
1. Вже 11 серпня 1657 р. цар відправляє в Україну свого посла стольника В. Кікіна, який оголосив козакам, що до виїзду в Україну готується ближній царський боярин князь О. Трубецькой, після прибуття якого слід скликати у Києві раду для виборів гетьмана [41, 57-59]. Крім цього, Трубецький мав наказ зібрати інформацію про податкові можливості Війська Запорозького, оголосити козакам, що царські воєводи візьмуть на себе оборонні та «розправні» – адміністративні, арбітражні та судові – функції [41, 59-60] і розпочати підготовчу роботу щодо уведення московського врядування в Україні.
У розвиток цього курсу київський воєвода окольничий А. Бутурлін розсилає листи-запрошення на раду в Київ до Ю. Хмельницького, І. Виговського, полковників, осавулів, сотників, простих козаків, духовенства, міщан і черні. 25 серпня він вже відправив у Москву відписку про виконання цього завдання [9, 13-14]. Ці дії суперечать умовам договору 1654 р. та царській жалуваній грамоті від 27 березня
1654 р. про збереження прав та вольностей козацтва, у якій чітко сказано: «А буде судом божим смерть случится гетьману, и мы, великий государь, поволили Войску Запорожскому обирати гетьмана по прежним их обычаем сами меж себя. А кого гетьмана оберут, и о том писать к нам, великому государю» [18, 568].
2. Після смерті Хмельницького царський уряд в особі київського воєводи А. Бутурліна вже на початку серпня розпочинає відкрито проводити серед українського духовенства агітацію за підпорядкування київської митрополії владі московського патріарха та домагається недопущення виборів нового київського митрополита без участі представників Москви: «і без благословення... патріарха митрополита не обирали, а писали б про те і послали до... великого государя і до... патріарха» [9, 7].
Так, 12 серпня Бутурлін вже вимагає від І. Виговського, щоб він написав від себе львівському, перемишльському та луцькому єпископам (запрошених ще Б. Хмельницьким на вибори митрополита), щоб вони без царського указу на вибори «в Київ не їздили і митрополита не обирали» [9, 8]. Подібних прав договір 1654 р. Москві не давав.
Отже, порушуючи пункти договору 1654 р. Москва розпочала актив­но втручатися у вибори гетьмана та митрополита й нав’язувати старшині свою волю в цьому питанні. Вона прагнула змусити український уряд приймати важливі політичні рішення лише під контролем її представників.
Державницьки налаштована частина старшини чудово розуміла, що затягування періоду міжгетьманства сприяє посиленню позицій Московської держави в Україні. Тому вона провела вибори гетьмана на стар­шинській, а не на загальній раді, оскіль­ки старшинська рада краще відповідала розв’язанню головного на той час політичного завдання – обрати гетьмана на власній, а не організованій російським урядом, раді і без участі в ній спеціального царського посланця князя О. Трубецького. 26 серпня гетьманом Війська Запорозького був обраний І. Виговський.
3. Для досягнення своїх цілей царський престол вирішує здійснити дипломатичний тиск на гетьманський уряд. Він ігнорує обрання І. Виговського гетьманом, паралельно, через свого посланця А. Матвєєва, який прибув до Чигирина 2 вересня 1657 р., пропонує Чигирину «статті» («пункти») з викладом основних положень нового бачення російським престолом українсько-російських відносин. Коротко їх суть зводиться до наступного: 1) у найбільших українських містах мають стояти царські воєводи з військом, утримуватись вони повинні за рахунок місцевого населення; 2) податки з оренди, доходів і млинів мають надходити до царської скарбниці; 3) кількість реєстрових козаків має бути скорочена; 4) надалі кандидатуру гетьмана узгоджувати з царем; 5) обраного Київського митрополита обов’язково посилати на посвячення до Московського патріарха тощо [14, 208-218].
Щодо того, що Москва прагнула скористатись моментом й нав’язати Війську Запорозькому нові обмежуючі статті, козацька старшина була цілком свідома. Так, наприклад, у вересні миргородський полковник Г. Лісницький констатував на полковій раді, що «на тих статтях, які поставив з небіжчиком Хмельницьким не тримає цар» [38, 348-352], а у своєму листі до сотників полку запитував: «Попустити його царській величності, чи при перших статтях стояти» [8, 88-89].
4. Крім дипломатичного тиску, Москва оперативно забезпечує й силову підтрим­ку своїм претензіям. У цьому контексті А. Матвєєв царським іменем наказує Виговському та старшині приготувати для ратних людей хлібні припаси та живність і «під государеву казну підводи давати», а також для військ князя Г. Ромодановського, якого Москва спішно й всупереч волі Чигирина направляла в Україну, «кругом стани по містам були дані» [9, 23-24]. Зрозуміло, що подібних прав договір 1654 р. Москві також не давав.
Вже 5 вересня князь Г. Ромодановський з військом чисельністю до 30 тисяч осіб [9, 62] прибув до Лохвиці, а 12 вересня – до Переяслава [19, 73], після чого розмістив своїх ратних людей у навколишніх містечках і селах Переяславського та Кропивнянського полків [9, 64-69].
Слід підкреслити, що усі претензії царського уряду на перегляд відносин були відкинуті на загальновійськовій раді у Корсуні у перших числах жовтня. У відповідь на заяву І. Виговського, «що... пункти від... великого государя, прислані до них, і в тих де пунктах написано, що давнішні їхні вольності відняти; і він де гетьманом в неволі бути не хоче», старшина запевняє гетьмана, що «як у них перед цим було вільно, так б і зараз, і за те почнуть стояти всі разом одностайно, щоб нічого у них не відібрати» [9, 35].
Констатувавши, що «проти попереднього договору царська величність до нас не встояв», на раді було принципово вирішено: «...царській величності воль своїх не уступимо й воєвод його царської величності не хочемо» [9, 39], і «за гетьмана й за попередні свої вольності стояти разом»
[9, 36].
5. Для реалізації своїх планів царський уряд почав активно використовувати Запоріжжя. 21 листопада 1657 р. до Москви прибуває запорозьке посольство на чолі з М. Стринжою (Івановим), яке репрезентувало незадоволене втратою власної політичної ваги у загальноукраїнських питаннях Запоріжжя.
Задекларовану запорозькими послами у Москві позицію інакше як деструктивною й антидержавницькою назвати тяжко. Адже посланці погоджувалися на те, щоб «без волі великого государя... самим нам гетьманів не перемінювати», щоб в українських містах були поставлені царські гарнізони, які повинні утримуватися за рахунок стації з тих же міст, щоб воєводи «міськими всякими справами відали», і щоб Москва отримала можливість безпосередньо контролювати збір усіх поборів і податків у Війську й одноосібне право платити з них жалування козакам [9, 80-81; 10, 184-189]. Своїми діями Січ у той час об’єктивно стала на перешкоді подальшого формування й усталення владних структур Української держави.
Упустити таку нагоду і не використати соціальні та політичні суперечності в Україні для зміцнення своїх позицій царський уряд не міг. Тому, з небаченою для московської бюрократії швидкістю, у той же день, ухвалюється рішення – підтримати політичні претензії Січі, фактич­но визнавши Запорожжя самостійним суб’єктом українсько-російських відносин. Для реалізації цього завдання було вирішено відправити у Військо Запорозьке царського арбітра – окольничого Б. Хитрово. Офіційний наказ про це було видано вже 29 листопада [21, 111-113].
6. Водночас російські прикордонні воєводи, зокрема колонтаївський, охтирський, бєлгородський та вольнський, таємно «намовляли» полтавського полковника М. Пушкаря до виступу проти гетьмана, обіцяючи «в усіх потребах посилкувати» [9, 90; 10, 219]. У результаті наприкінці грудня 1657 р. М. Пушкар зі своїм полком відкрито виступає проти гетьмана [9, 80; 10, 216]. У цей час бєлгородський воєвода князь С. Львов і колонтаївський Д. Протасов таємно утримували у в’язницях схоплених і присланих Пушкарем вірних гетьману козаків [8, 55-58].
7. У лютому 1658 р. новий царський посол Б. Хитрово, підтримуючи дії антигетьманських повстанців, почав вимагати у гетьмана І. Виговського згоди на введення російських гарнізонів у Чернігів, Ніжин, Переяслав та інші міста й побудову в них оборонних укріплень; утримання царських «осадних ратних людей» за рахунок збору з місцевого населення подимного та податку з оренд; виведення козаків з білоруських міст і повітів, у першу чергу з Бихова і Чаус тощо [8, 15-18; 35].
8. 3 та 4 квітня 1658 р. виходять царські укази про призначення воєвод у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Полтаву, Чернігів та Миргород [40, 256-290], а 6 квітня – указ про призначення боярина В. Шереметєва головою нової московської адміністрації в Україні. В інструкціях цим воєводам дається завдання розвідати фінансові і податкові можливості Війська Запорозького [8, 202-203; 13, 37-40].
Іншою важливою нормою в інструкції Шереметєву було доручення забезпечити передачу адміністративного апарату у містах в руки міщанства, котре прихильно ставилося до самодержавної царської влади [10, 203-204]. Здійснювати адміністративні функції міщанство повинно було під безпосереднім контролем царських воєвод – комендантів найбільших українських міст. Головна ідея наказу у цій частині цілком очевидна: підтримка тих змін, які сприяли розвиткові міщанської верстви та обмежували козацьку. Підтримка міської влади проти козацької адміністрації була ще
одним із засобів примноження кількості союзників престолу в Україні та розхитування основ влади козацької держави. Ще раз підкреслимо, ні про що подібне у договорі 1654 р. не йшлося.
9. Після розгрому гетьманом І. Виговським у союзі з татарами основних сил повстанців під Полтавою та загибелі М. Пушкаря були зруйновані всі плани царського уряду щодо гри на протиріччях між гетьманською та опозиційною партіями.
Тому у середині червня 1658 р. в Україну під приводом «приборкання» свавільників прибули князь В. Шеремєтєв з 1,6 тис. додаткових ратних людей у Київ (17 червня) [8, 217-219] та князь Г. Ромодановський з 15 тис. ратних людей (28 червня був у Веприку) [37, 101-102].
Князь Ромодановський, відповідно до царської грамоти-інструкції від 6 червня 1658 р., мав повноваження у залежності від ситуації «для оберігання черкаських міст, які по цей бік Дніпра, від приходу польських людей і гетьмана і кримських татар стояти», де зручно; скликати раду для переобрання гетьмана; оголосити гетьмана зрадником та провести мобілізацію всіх прихильних до Москви козаків і наказати їм негайно йти до себе на з’єднання і «проти його гетьмана й татар стояти». Окольничий повинен був обнадіяти антигетьманську партію присиланням бояр і воєвод з додатковими військами [37, 79-85].
Московські війська та їх союзники поводились на Лівобережжі, як в окупованій країні. У полках князя Г. Ромодановського перебував лідер розгромленої антигетьманської опозиції Я. Барабаш зі своїми людьми, які при потуранні воєвод почали розоряти лівобережні міста, займатися грабунками і вбивствами (Веприк, Гадяч та інші) [12, 368; 37, 166-170]; «в інших містах государеві ратні люди полку... князя Григорія Григоровича багатьох людей побивають і всіляке розорення і грабунок чинять» [9, 189]; по містах Лівобережжя без узгодження з українським урядом розсилались російські залоги [9, 132; 10, 196-197]; у Прилуках свавільно був зміщений прилуцький полковник П. Дорошенко та самовільно призначений замість нього російський ставленик Я. Воронченко й страчено кілька відданих гетьманському урядові сотників [9, 149; 12, 368]; насильства, грабунки царських військ, змусили частину людей втікати за Дніпро [37, 180-187].
Крім цього, 6 липня до Києва з Бєлгорода прибули додаткових 2 325 драгунів і рейтарів, зрозуміло, що без погодження з гетьманським урядом [34, 77]. Таким чином, чисельність київського гарнізону зросла до 6 075 осіб [8, 217-219].
Зрозуміло, що в таких умовах збройний конфлікт був неминучим. Детальний аналіз перебігу військових дій українсько-російської війни 1658-1659 рр. подано в інших моїх публікаціях [14; 15; 16; 24; 34, 18-24; 46, 142-148;].
Другою важливою проблемою єсистематично нав’язуване російською стороною визначення дій гетьмана І. Виговського як зради вірності Москві.
Традиційна теза російської імперської історіографії про те, що Виговський з першого дня свого гетьманства постійно думав, як перебігти до поляків, була вже неодноразово ґрунтовно спростована й українськими, й російськими істориками, тому повторювати їх аргументи сенсу немає [28, 117-139; 47].
Проте слід підкреслити, гетьман І. Виговський зважився піти на підписання Гадяцької угоди з Річчю Посполитою 6 вересня 1658 р., тобто за російською інтерпретацією «зрадив Москві», лише після усіх вищенаведених дій царського уряду щодо України.
Якщо теоретично погодитись розглядати концепцію зради, то лише у контексті дотримання чи не дотримання умов союзного договору між Військом Запорозьким та Московською державою 1654 р. обома сторонами. А фактичний матеріал незаперечно свідчить, що у 1657-1658 рр. Москва своїми діями цілеспрямовано намагалась порушити умови договору 1654 р., а не гетьман І. Виговський.
Гетьман І. Виговський у цей період не виходив за межі практики гетьмана Б. Хмель-
ницького. Він лише прагнув зберег­ти той рівень відносин між Україною та Московською державою, який склався за його попередника, а Москва навпаки, активно намагалась змінити чинний статус-кво.
Третьою важливою проблемою є питання чисельності військ, які брали участь у боях на останньому етапі війни, зокрема, у боях під Конотопом. Це питання, на мою думку, досить вільно тлумачиться як вітчиз­няними, так і російськими істориками.
Проблема у тому, що до сьогодні в архівах не віднайдено повного пополкового складу війська на чолі з князем О. Трубецьким під Конотопом, відповідно й точно встановити його чисельність неможливо. Тому прихильники різних підходів до трактування подій дозволяють собі оцінювати чисельність російського війська під Конотопом від 150 до 30 тис. осіб.
Проведені дослідження дозволяють ствер-джувати, що військо, яке у квітні 1659 р. взяло в облогу м. Конотоп, складалось із шести воєводських полків: великого полку князя О. Трубецького та полків князя Ф. Куракіна, князя Г. Ромодановського, князя С. Пожарського, князя С. Львова й А. Бутурліна. Ці воєводські полки складались відповідно зі стрілецьких приказів, солдатських, драгунських, рейтарських полків, дворянських та козацьких сотень, служилих татар та новохрещених.
На основі аналізу великого масиву джерел автор статті встановив, що у складі російської армії під Конотопом було принаймні 11 стрілецьких приказів (С. Полтєва, А. Матвєєва, Ф. Александрова, О. Мещеринова, В. Філософова, А. Лопухіна, З. Волкова, М. Спиридонова, С. Скорнякова-Писарєва, К. Ієвлєва, Грубова), 6 солдатських полків (Ф. Фанбуковена, Я. Леслі, Я. Фанзагера, Я. Краферта, М. Бовмана та «Козловський» полк), 8 драгунських полків (Ю. Гузцина, С. Бринка, І. Мевса та 5 полків, командири яких невідомі), 5 рейтарських полків (А. Фанстробеля, В. Змєєва, В. Джонстона, В. Фангалена, А. Волиніна), кінні сотні московських дворян та жильців (В. Новосильцева та ін.), кінні сотні городових дворян та дітей боярських, загони рильських, одоєвських та донських козаків, служилих татар та новохрещених [9, 223-235; 20, 129; 21, 217; 26, 73; 33, 355-356; 42, 334-353].
За моїми експертними підрахунками, військо князя Трубецького нараховувало до 70 тис. російських ратних людей [16, 349].
Для порівняння зазначимо, що, розпочинаючи у 1632 р. Смоленську війну з Річчю Посполитою, Москва мала армію з 105 тис. осіб (власне діюча армія – 80 тис. осіб) [23, 45], на початку 1663 р. в діючій російській армії нараховувалося 92 тис. осіб, а в оборонній (гарнізони міст) – 100 тис. осіб [43, 7-8] і навіть через 20-30 років, після значного посилення, російська армія нараховувала не більше 164 тис. осіб (1681 р.), а під час Кримських походів у 1687 р. лише 113 тис. осіб, у 1689 р. – 117 тис. осіб [23, 45-46], тому оцінки чисельності російської армії під Конотопом у 90 і більше тисяч видаються нереалістичними.
Четвертою важливою проблемою у даній темі є постійне тиражування недостовір­них версій перебігу ходу самої битви під Соснівкою 28 червня 1659 р., які не ґрунтуються на свідченнях очевидців, але мають привабливі деталі.
Найбільш популярними у цьому плані є сюжети С. Величка, В. Коховського та С. Твардовського, які не були учасниками битви. Так, козацький літописець С. Величко повідомляє про напад козаків Виговського на табір росіян під Конотопом, який нібито відбувся вранці в день генеральної битви; про те, що, оговтавшись від несподіванки, росіяни відбили козаків від боярського обозу, а побачивши їхню нечисленність, російське командування послало в наступ кінноту на чолі з князем С. Пожарським; про козацький відступ з метою заманити росіян у пастку за переправою; про погоню Пожарського за козаками, що відступали [17, 251]. У свою чергу польські хроністи В. Коховський та С. Твардовський розповідають, що орда в перший день напала безпосередньо на табір Трубецького, але була з успіхом відбита гарматним вогнем; що загін Пожарського був розбитий через те, що його від основних сил відрізав Гуляницький, який з 5 тисячами козаків зруйнував міст і загатив річку [1, 22-24; 4, 269]. У ХІХ столітті ці та інші сюжети некритично використали такі відомі історики, як С. Соловйов та М. Костомаров, зробивши їх популярними.
Проте слід підкреслити, що жодне відоме нам свідчення безпосередніх учасників боїв під Конотопом з обох боків не підтверджує цих сюжетів. А таких свідчень достатньо: це листи гетьмана І. Виговського до коронного обозного А. Потоцького від 1/11 липня [7, 114-115], польського полков­ника Т. Карчевського [33, 355-358], анонім­ного польського шляхтича з табору під Путивлем від 13/23 липня [26, 72-74], статейний список князя О. Трубецького [8, 219-247], свідчення Т. Фролова, який був в обозі хана [31, 64-65] та донських козаків, що перебували під арештом у гетьманському таборі [8, 418-426], лист від 15 липня І. Безпалого, козаки якого брали участь у битві на боці росіян [8, 401-404], розпитувальні статті посланця гетьмана І. Безпалого С. Черкеса в Москві від 26 липня [8, 397-400].
П’ятою, найбільш суперечливою проблемою є питання про чисельність втрат російського війська у битві під Конотопом. У літературі наводяться цифри від 3 до 50 тис. загиблих російських ратних людей.
У джерелах фігурують такі дані: про 10 тис. загиблих росіян повідомив на допиті взятий 9 липня в полон почепський козак Н. Хохлов [39, 84]; секретар польської королеви П’єр де Нуайє в листі у Францію від 31 липня повідомляв про 8 тис. убитих лише в бою та про страту татарами всіх взятих у полон росіян [3, 535-536], а в листі від 6 серпня, посилаючись на другий лист Виговського у Варшаву, – уже про 17 тис. убитих [3, 537]; про 30 тис. убитих говорять польський літописець Йоахим Єрлич [2, 33] та Самовидець: «...де за один час болей ніж на двадцять тисяч албо трид­цять люду його царської величності полягло» [25, 79-80]; про 40-50 тис. убитих і полонених говорив 20 січня 1660 р. московським посланцям у Криму кримський візир Сефер-Казі-ага [31, 40]; про 50 тис. убитих і полонених росіян на підставі інфор­мації з Варшави повідомляє німецькомовний «летючий листок» [29]; цю ж цифру називають гетьман Виговський у листі до жителів Гадяча, тодішній шведський посол у Москві А. Мюллер та офіційний турецький літописець Мустафа Наїма: «Хоробрі воїни гнались за переможеними, били їх і брали в полон, так що з 50 тисяч чоловік ні одна душа не могла врятуватись, щоб сповістити царя про біду, що трапилась з ними» [10, 303; 22, 356; 45, 62].
Знайти в архівах повний загальний список втрат царських військ під Конотопом нам не вдалося. Віднайдені уривки списків по окремих полках через свою фрагментарність, на жаль, не дають змоги зробити остаточні узагальнення на їх підставі.
Проте деякі російські історики наводять узагальнюючі цифри втрат війська князя Трубецького на основі архівних матеріалів.
Першим це зробив О. Новосельський у своїй роботі, опублікованій Російською академією наук майже через тридцять років після смерті історика. Згідно з наведенним у виданні документом (розписом боярина і воєводи князя О. Трубецького всяких чинов людей, які на боях, і на приступах, і в посилках побиті і в полон піймані в 1659 році, 28 червня, який зберігається в: РДАДА. – Ф. 123: Зносини Росії з Кримом. – Оп. 1. – 1658. – Стб. 14. – Арк. 8-15) «всього на конотопському великому бою і на відводі полку боярина і воєводи князя Олексія Микитовича Трубецького з товаришами московського чину, городових дворян і дітей боярських, і новохрещених мурз, і татар, і козаків, і рейтарського строю начальних людей і рейтар, драгунів, солдат і стрільців побито і в полон піймано 4761 чол.». За уточненим підрахунком О. Новосельського – 4769 осіб [31, 66-68].
Майже аналогічні дані наводить і сучасний російський історик Н. Смірнов із посиланням на «Записну книгу убитих», яка зберігається в Стовпцях Новгородського столу (РДАДА. – Ф. 210. – Оп. 11. – Стб. 10. – Арк. 160-210, 221-273). Згідно з даними цього документа, щоправда без одного втраченого листка, загальні безповоротні втрати російського війська з 28 червня по 10 липня склали лише 4179 осіб.
У нас немає підстав сумніватися у точ­ності відтворення цих документів, але є підстави сумніватися у повноті даних самих документів. Наведені у них відомості не узгоджуються з даними інших російських авторитетних джерел. Зокрема, у нас немає підстав сумніватись у свідченнях про повну загибель, окрім кількох десятків людей, усіх військ, які вирушили до Соснівки, які у липні 1659 р. дав у Посольському приказі посланець І. Безпалого до царя С. Черкес. Також навряд чи мав підстави вводити в оману дяків Посольського приказу й Т. Фролов, який повідомив про 5 тис. полонених росіян, захоплених татарами.
У будь-якому випадку сьогодні залишаються остаточно нез’ясованими загальні втрати російських полків під час конотопського походу, не лише під час битви 28 червня та відступу до Путивля, а й під час облоги Конотопу, походів під Борзну, Ніжин, Говтву, у постійних сутичках.
Згідно з попередньою домовленістю між ханом і гетьманом, усі взяті в полон росіяни були віддані татарам. Чисельність їх, за свідченнями Т. Фролова, склала 5 тис. осіб [31, 65]. Тогочасні польські документальні джерела, досліджені Ю. Мициком, повідомляють про 15 тис. полонених, серед яких 50 воєначальників [27, 81]. Татарський літопис свідчить про 30 тис. полонених [22, 357]. Натомість О. Новосельський, а слідом за ним й деякі інші російські автори оцінюють чисельність російських полонених у 1700 осіб [31, 65; 32, 56]. Відомо, що в полон до татар потрапили воєводи С. Пожарський та С. Львов [5, 80; 33, 355-356].
Всі сучасники подій одностайні щодо гіркої долі більшості полонених. Татарський літописець, описуючи долю полонених, так завершує свою розповідь: «...надійшов наказ розпочати кровопролиття. Перед палатою ханською відрубали голови всім знач­ним полоненим: після чого й кожен воїн нарізно віддав мечу полонених, які дістались на його долю» [22, 357-358].
Свідчення татарського літописця підтверджує й лист Виговського від 1 липня з-під Конотопа до коронного обозного Андрія Потоцького, у якому гетьман пише, що полонені, які дісталися татарам, були страчені за наказом хана [30]. Про це ж повідомляє й полковник Т. Карчевський: «...і ті всі князі, яких згадав і інших багато старшин по тій битві назавтра, у день святого Петра руського, повішено» [33, 355-356]. Про те, що хан наказав стратити усіх полонених росіян, окрім князя С. Львова та п’яти дворян і жильців, свідчив й Т. Фролов [31, 65].
Проте частину полонених татари приховали від страти, оскільки продаж полонених у рабство або викуп за них складали основну частину доходу від походів в Україну. Це підтверджує низка документів, зокрема, свідчення перекладача царського посольства до Криму у 1661 р. А. Байцина, який дізнався, що з-під Конотопу татари привели до Криму близько 400 полонених росіян для викупу [31, 65]. Частину з них було згодом викуплено, а окремі «конотопські» бранці «виходити» з татарського полону ще й у 1671 [11, 589], і навіть у 1673 рр. [11, 184-185].
На нашу думку, втрати росіян у Конотопській битві склали 10-15 тис. осіб убитими в бою та страченими після нього. Питання щодо загальних втрат російського війська під час усієї кампанії 1659 р. залишається відкритим й потребує подальшого спеціального дослідження й пошуків в російських архівах.

Джерела

1.Historya panowania Jana Kazimierza z Klimakterow Wespazyana Kochowskiego. – Poznaс, 1859. – T. II.
2.Latopisiec albo Kroniczka Joachima Jerlicza. – Warszawa, 1853.
3.Lettres de Pierre des Noyers secretaire de la rein de Pologne Marie-Louise de Gonzague princesse de Mantoue et de Nevers, pour servit a L’histoire de Pologne et de Suede de 1655 a 1659. – Berlin, 1859.
4.Wojna domova z Kozaki i Tatary, Moskwa, potom Szwedami i z Wegry lat Dwanascie za Panowanie Najjasniejszego Jana Kazimierza Toczaca, siк na cztery podzielona ksiegi Oyczysta Muza, od Samuela z Skrzypny Twardowskiego, Opus Poshumum. – Galissii, 1681.
5.АГАД. – Ф. 3: АКВ, відділ «Татарський», картон 62. – Од. зб. 80.
6.АМГ. – СПб., 1901. – Т. 3. – С. 162, 291, 292.
7.Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. – Вильна, 1870. – Т. 7.
8.Архив ЮЗР. – Т. 15.– СПб., 1892.
9.Архив ЮЗР. – Т. 4. – СПб., 1863.
10.Архив ЮЗР. – Т. 7. – СПб., 1872.
11.Архив ЮЗР. – Т. 9. – СПб., 1878.
12.Архив ЮЗР. – Ч. 3. – Т. VІ. – К., 1908.
13.Барсуков А. Род Шереметевых. – Кн. 5. – СПб., 1888.
14.Бульвінський А. До питання про царські «пункти» для Війська Запорозького 1657 р. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 1999. – Вип. 8. – С. 208 – 218.
15.Бульвінський А. Конотопська битва 1659 р. – К., 2008. – 64 с.
16.Бульвінський А. Українсько-російські взаємини 1657–1659 рр. в умовах цивілізаційного розмежування на Сході Європи. – К.: Парламентське видавництво, 2008. – 744 с.
17.Величко С. Літопис. – К., 1991. – Т. 1.
18.Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. – М., 1953. –
Т. 3.
19.Грушевський М. С. Історія України-Руси. – К., 1936. – Т. X. – Ч. 1.
20.Дневник генерала Патрика Гордона, веденый им во время его шведской и польской служб от 1655 до 1661 г. и во время его пребывания в России от 1661 до 1699 гг. – М., 1892. – Ч. 2.
21.Дополнения к тому III-му Дворцовых Разрядов. – СПб., 1854.
22.Казем-Бек М. А. Сравнительные извлечения из разных писателей, относящиеся к истории Семи Планет // ЖМНП. – СПб., 1835. – № 6.
23.Калинычев Ф. И. Правовые вопросы военной организации Русского государства второй половины XVII века. – М., 1954.
24.Конотопська битва 1659 р. // Український історичний журнал. – 1998. – № 3. – С. 76–83; №4. – С. 33–43.
25.Літопис Самовидця. – К., 1971.
26.Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський. – К., 2004.
27.Мицик Ю. А. Джерела з польських архівосховищ до історії України другої половини
XVII ст. // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 1. – Т. 4. – К., 1992.
28.Наріжний С. «Московська служба» Івана Виговського // ЗНТШ. – Львів, 1928. –
Т. CXLIX.
29.НБВ, Відділ мікрофільмів. – Од. Зб. № 19820.
30.НБВ, Відділ мікрофільмів. – Од. зб. № 27346, 19819, А-387.
31.Новосельский А. А. Исследования по истории эпохи феодализма (Научное наследие). – М., 1994.
32.Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в
XVII в. – Ч. 2. – М., 2001.
33.Памятники, изданние Временною Комиссиею для разбора древних актов. – К., 1898. – Т. 3.
34.Похід кн. Г. Г. Ромодановського на Україну восени 1658 р. // Нова політика. – 1998. –
№ 1. – С. 18–24;
35.РДАДА, ф. 124, оп. 1, 1657 р. од. зб. 19, арк. 2–4, 9–13, 16, 18;
36.РДАДА, ф. 210, оп. 9, од. зб. 275, арк. 270–298; од. зб. 292, арк. 90–91; од. зб. 307,
арк. 4, 7, 8.
37.РДАДА. – Ф. 210. – Оп. 12/2. – Од. зб. 602.
38.РДАДА. – Ф. 210. – Оп. 14/1. – Од. зб. 180.
39.РДАДА. – Ф. 210. – Оп. 9. – Од. зб. 292.
40.РДАДА. – Ф. 229. – Оп. 4. – Од. зб. 39/1.
41.Сибирский сборник: Часть историческая. – М., 1844. – Т. 1.
42.Смирнов Н. В. «Как под Конотопом упадок учинился...» (мифы и реальность) // Труды по русской истории. Сборник статей в память о 60-летии И.В.Дубова. – М., 2007. – С. 334–353.
43.Сташевский Е.Д. Смета военных сил Московского государства в 1663 г. – К., 1910.
44.Українсько-російська війна 1658–1659 рр.: основні битви, стратегія, чисельність та склад військ // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин. – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – С. 174–218;
45.Форстен Г.В. Сношения Швеции и России во второй половине XVII века (1648–1700) // ЖМНП. – СПб., 1898.
46.Штурм Конотопа російськими військами 28–29 квітня 1659 р. // Київська старовина. – 1997. – № 6. – С. 142–148.
47.Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х рр. XVII століття: Причини і початок Руїни. – К.: Основи, 1998.

До змісту журналу "Воєнна історія" #3 за 2009 рік